Географiчна наука в античному свiтi
План
Вступ
1. Передумови виникнення географiчної науки
2. Розвиток географiчної думки
А) Грецiя
Список лiтератури
Вступ
Для первiснообщинного устрою i рабовласницьких держав завдання географiї зводилися до розширення просторового кругозору, накопичення емпiричного матерiалу. Формувалося свiтовiдчування людини в просторi свого мiсця проживання. Первиннi географiчнi уявлення були побутовими по своєй сутi. У їх основi стояли поняття «мiсця» або топоса (з грецького - мiсце, дiлянка землi), властивостi топофилiї i топофобiї, що формує у людини уявлення про хорошi i поганi мiсця, хороше i погане полювання, доброзичливих i поганих народiв.
в дзеркалi культурного мiфу. Мiфологiчна свiдомiсть виходила з умiння людини за допомогою ритуалiв вiдтворювати акт творiння подiбний до божественних сил, створюючи вiвтарi, храми. Так народжувався освiтлений (сакральний) центр свiту, який характеризував сакральнiсть мiсця. Мiсце ставало часткою чогось спiльного, потаєного (божественного), якому грецькi фiлософи дали назву «хорос», тобто простiр.
Географiя, як i всi iншi науки стародавнього свiту, розвивалася спочатку усерединi фiлософiї. Фiлософи розглядували мир як природну єднiсть, а всю дiяльнiсть людей як один з проявiв речей. Людина об'єднувалася з природою, включалася в неї. В той же час в мiфологiчнiй формi виражалася думка про гуманiзацiю природи, додання їй людських рис. Географiчнi iдеї були пов'язанi з єдиною географiєю, що вивчає нероздiльний простiр за допомогою описового методу. Регiональний напрям в розвитку географiї був описовим. Пояснення мало релiгiйно-мiфологiчну, а потiм натурфiлософську основу. Базувалося воно на геоцентричному розумiннi всесвiту. В той же час, були висловленi деякi умогляднi iдеї (про кулястiсть Землi i її сфери, залежнiсть людини вiд природи), на багато столiть «освiтило» шлях розвитку географiї. Виник i унiкальний метод емпiричних узагальнень i передачi геоiнформацiї - картографiчний.
Найбiльших успiхiв досягли древнi греки, якi зумiли методом абстрагування оперувати не лише емпiричними даними, але i їх iдеальними образами (моделями), що i дозволило виникнути науковому знанню в Древнiй Грецiї. В той же час в Єгиптi, Месопотамiї, Індiї, Китаї, Центральнiй i Пiвденнiй Америцi при високiй культурi цього не сталося.
характером його дiяльностi i безпосереднiм природним оточенням. Із спостереженням тiсно зв'язано i умiння орiєнтуватися в просторi. Гостра спостережливiсть i хороше знання окремих фактiв поєднувалося з нерозвиненiстю мислення. Звiдси невмiння пояснювати багато природних процесiв i явища (засухи, землетруси, повенi i iн.), що знайшло своє вираження в анiмiзмi (уявлення про духiв i душу) i магiї (чаклунствi, чаклунствi, чаклунствi). Уявлення первiсної людини про походження речей неминуче було фантастичним i передавалося в уснiй формi з поколiння в поколiння. Воно набувало форми мiфiв, тобто народних оповiдей про богiв i легендарних героїв, про походження миру.
i водних шляхiв) i надiйнi природнi рубежi - гори i пустелi. Були створенi першi письмовi документи, що дiйшли до наших днiв. У лiтературному епосi важливе мiсце займали подорожi. Так, в шумерськiй епiчнiй поемi про Гiльгамеша (III тис. до н. е.) розповiдається про поневiряння героя, який через пустелi i гори дiстався до океану.
Основнi подорожi здiйснювалися з метою торгiвлi i завоювання нових земель. Вже до 2000 р. до н. е. мiнойцi заснували на о. Крит найдавнiшу морську державу i плавали до Канарських островiв, Сенегалу i Індiї. На думку Геродота фiнiкiйцi за дорученням фараона Нехо (610-594г. до н. е.) зробили плавання довкола Африки, що продовжувалося три роки. Карфагенянин Ганнон плавав уздовж захiдних берегiв Африки. Індiйськi мореплавцi ще на початок II тис. до н. е. плавали до берегiв Аравiї, гирла Евфрату i схiдної Африки, користуючись мусонними вiтрами. Взимку вони пливли на захiд, влiтку – на схiд. У iндiйських епiчних поемах «Рамаяна» i «Махабхарата» дається уявлення про географiчнi пiзнання народiв Індiї. У першiй з них приводиться опис всiєю вiдомою тодi частки Землi. У «Махабхарате» перерахованi головнi гори, морить, рiчки; приводяться вiдомостi про древнi iндiйськi держави i племена. У Китаї вже в I тис. до н. е. iснували спецiальнi географiчнi вигадування, в яких мiстилися короткi описи територiї держави (наприклад, книга «Юйгун»). Географiчнi представлення китайцiв розширилися з вiдкриттям «шовкового шляху».
Сама древня карта, на думку Л. Багрова, вiдома з 3800 р. до н. е. На глинянiй табличцi була змальована пiвнiчна частка Двурiччя з рiчкою (Евфрат) i двома гiрськими ланцюгами. Ще в III тис. до н. е. шумерцi створили мiфи про створення свiту, потоп i рай. У Вавилонi була популярна астрологiя, що пояснює дiю небесних свiтил на долi людей.
Рабовласницька культура досягла свого розквiту в Древнiй Грецiї i Римi, успадкувавши все краще своїх попередникiв - минойцiв, єгиптян (геометрiю, сонячний календар), ассиро-вавилонян (астрономiчнi знання, дiлення доби, креслення), фiнiкiйцiв (алфавiт). Розвитку країн Середземномор'я сприяв географiчний чинник, зокрема рiзноманiтнiсть природних ландшафтiв, що грали велику роль в суспiльному розвитку цього часу.
2. Розвиток географiчної думки
пояснити будову Всесвiту природними причинами, виходячи з цiлiсної картини миру, єдиного матерiального початку: повiтря бiля Анаксимена, води бiля Фалеса, «апейрона» або абстрактнiй матерiї бiля Анаксимандра, вогню бiля Гераклiта. Проте тлумачення природних явищ бiля iонiйських натурфiлософiв було умоглядним.
Розвиток мореплавання i торгiвлi привiв до появи перших географiчних описiв. Їх називали периплами i периєгезами. Першi описували береги i були прообразом сучасних лоцiй. Другi - дiлянки сушi i були початковою формою країнознавчих описiв. Авторiв таких описiв називали логографами. Вiдомим логографом був Гекатей з Мiлета (546-480 г до н. е.), який узагальнив перипли i периєгези i склав опис всiх вiдомих країн.
Першу карту Ойкумени склав Анаксимандр. V столiття до н. е. - розквiт грецької культури. Обширнi зв'язки грекiв з Скiфiєю, Близьким Сходом, Єгиптом сприяли отриманню i накопиченню достовiрних вiдомостей описово-країнознавчого характеру. Вченi, багато подорожуючи, залишили пiсля себе цiкавi роботи. У своїй «Історiї в дев'яти книгах» Геродот (485-425 до н. е.) дає повний опис миру, вiдомого грекам. У IV книзi мiстяться вiдомостi про географiю Скiфiї (рiчках Істре i Танаїсе, клiматi, рельєфi, Каспiйському морi i навiть рiчцi Аракс). Опис Лiвiї проводиться за допомогою районування. Вiн видiляє чотири широтнi смуги: приморська населена зона, зона «диких звiрiв», «пiщана смуга» (зона пустель) i пiвденна населена зона. Проте Геродот не уникнув i мiфологiчних пояснень. Сонце у нього вiдхиляється на пiвдень взимку пiд впливом холодiв i бурь. Вiтри дмуть з холодних країн, а в Азiї теплiше, оскiльки вона ближче до Сонця.
Евдокс Кнiдський (ок. 480-355 до н. е.) обґрунтував iдею про клiматичнi пояси, поклавши в основу їх формування нахил падiння сонячних променiв на земну поверхню у мiру зростання широти (звiдси з грецького «клiмат» означає «нахил»). Вiн вперше застосував гномон для визначення широтного положення географiчних об'єктiв.
Наука класичної Грецiї знайшла своє завершення в працi Арiстотеля (384-322 до н. е.). На його думку навколишнiй людину свiт має чотири первиннi елементи: вогонь, повiтря, воду i землю. Джерелом руху є ефiр, що складає небо. Це вже був пiдхiд компонентної географiї. Поєднання названих елементiв формують сфери: зовнiшню небесну, сферу вогню (верхню атмосферу), нижнюю (повiтря), сферу води i землi (у центрi). Тим самим вiн визнавав iдею про кулястiсть Землi. У своїй знаменитiй роботi «Метеорологiя», яка на жаль не збереглася, вiн дає опис основних сфер, використовуючи всi накопиченi знання. Його «Метеорологiя» - перший досвiд общеземлеведческого опису. Нижня атмосфера розглядується як сфера не лише повiтря, але i води (за рахунок «вологого випару»). Причиною вiтрiв служить «сухий випар». Коли панує перше спостерiгаються вологi роки, коли ж спостерiгається друге - сухi i легковажнi роки.
Спецiальний роздiл присвячується змiнам земної поверхнi. У цьому велику роль вiдiграють рiчки, що беруть початок в горах, а не в океанi, як вважали його попередники. Арiстотель також систематизував погляди своїх попередникiв щодо теплових поясiв i визнавав iдею Евдокса про кулястiсть Землi. Йому ж належить iдея про поступовий перехiд вiд неживих тiл до рослин, а вiд рослин - до тварин («сходи iстот»). І перша класифiкацiя тварин (описано 500 видiв). При районуваннi поверхнi Землi їм видiляються 5 зон. При цьому суша займала лише частку пiвнiчної помiрної зони. Ойкумена ж тягнулася iз заходу на схiд вiд Гераклових Стовпiв (Гiбралтара) до Індiї, а з пiвночi на пiвдень - вiд Скiфiї до Ефiопiї. Таким чином, Аристотель диференцiював науки i знання про природу придбало форму природознавства. Вiн же стояв бiля витокiв спiльного землезнавства i компонентної географiї.
Вченi класичної Грецiї звернули увагу на залежнiсть людини вiд природної середи. Першим був Гекатей. Потiм Гiппократ вводить поняття «ф’юзис», надаючи йому значення що оточує людський органiзм природи. Вiн бачить людину в космiчнiй гармонiї. Людина - мiкрокосм. Вiн частка мезокосма (географiчнiй дiйсностi) i макрокосму. Ідеальний лише макрокосм, тодi як мезокосм (середа) може бути кращим, рiзноманiтнiшим i помiрнiшим, або ж гiршим, жаркiшим або холоднiшим. Дисгармонiя людини з середою дає хвороби. Ойкумену за умовами життя вiн дiлив на три смуги: холодну пiвнiчну (Скифiя), помiрну середню (входила Грецiя) i жарку суху пiвденну (Лiвiя, Єгипет). Порiвнюючи жителiв цих смуг, Гiппократ робить висновок про те, що їх тiло i дух залежать вiд клiмату. Так був покладений початок географiчному детермiнiзму, дуже важливому природничо-науковому положенню, яке пояснювало залежнiсть живих iстот, людини, та суспiльства в цiлому вiд природних умов. Проте багато iсторикiв (наприклад, Ксенофонт), а також Аристотель i Платон використовували це положення в полiтичних цiлях, пояснюючи право грекiв управляти iншими народами розквiтом грецької культури i сприятливими природними умовами.
етики i моралi. Якщо за творця першої карти вважають Анаксимандра, то основоположником математико-картографiчного напряму став Ератосфен Киренський (276-194 до н. е.), що заклав основи математичної географiї. Вiн вперше застосував термiн «широта» i «довгота», i при побудовi карти Ойкумени використовував 7 паралелей i перпендикулярнi ним меридiани. Вiн очолював Олександрiйську бiблiотеку, був охоронцем найбiльшої скарбницi античної науки i лiтератури. Його праця «Географiчнi записки» була першою, де згадувався термiн «географiя» (замiсть периплов i периегезiв). Вiн включав не лише опис Ойкумени, але i питання математичної i фiзичної географiї. Вперше були визначенi розмiри Ойкумени i введена сiтка меридiанiв i паралелей. Порiвнюючи величини кута падiння променiв полуденного сонця в Александрiї i Сиене (Тропiк Раки), Ератосфен першим визначив коло Землi по меридiану. Отримана величина дорiвнювала 252 тис. стадiй (близько 40 тис. км). «Географiя» Ератосфена об'єднала в собi фiзичну, математичну (картографiчну) i регiональну географiю.
Римська iмперiя. Кордони Ойкумени розширилися в перiод римських завоювань, якi диктували замовлення на iсторико-країнознавчi описи i математичну географiю (вимiр вiдстаней по дорогах, спецiальнi земельнi роботи у вiйськових цiлях, межування земель i iн.).
У епоху розквiту римської iмперiї (I-II ст. н. е.) переважали географiчнi описи країнозначого плану, часто пов'язанi з iсторiєю. Найбiльш великi роботи належать Страбону, грековi з Амасiї (64 до н. е. - 23 н. е.). Їм написана «Географiя» в 17 книгах. У першiй вiн торкається iсторiї географiї. У другiй - загальногеографiчних уявлень. У своїх думках вiн спирався на iдеї попередникiв. Особливо на роботи Ератосфена. Решта всiх книг присвячена регiональним описам Іберiї, Британiї, Кавказу, Малої Азiї i iн. Проте, данi про природу цих регiонiв традицiйно мiзернi i уривчастi. У таких країнознавчиї описах Страбон бачив прикладне значення географiї i її користь для правлячих кругiв держави, вiйськових i торговцiв. Тому його вважають за головного iдеолога описово-країнознавчої (хорографiчної) географiї.
Клавдiй Птоломей (90-160 р. р.) останнiй з великих вчених античностi, що придiлв увагу географiчним проблемам. У своїх роботах про «Велику побудову» i «Керiвництво по географiї» вiн узагальнив вiдомi факти про Ойкумену i теоретичнi iдеї своїх попередникiв. На його думку слiд розрiзняти «географiю» i «хорографию». Перша охоплює лiнiйне зображення вiдомої частки Землi зi всiм, що на нiй знаходиться. У її сферу входять питання з'ясування фiгури i розмiрiв Землi, розробка проекцiй i визначення географiчних координат для створення карт Ойкумени. Хорографiя займається описом окремих мiсцевостей, «приводячи в своїх описах навiть такi дрiбницi, як, наприклад, гаванi, селища, округа, притоки головних рiчок i так далi».
Таким чином, найбiльш важливими досягненнями епохи Стародавнього свiту можна назвати:
— поява натурфiлософiї з цiлiсними природно-научними уявленнями, якi протиставлялися релiгiйно-мiфологiчному поясненню i базувалися на свiтоглядi космоцентризма i єднiсть всесвiту;
в єдностi вказаних переконань i не складали самостiйного напряму. «Я вважаю, - писав Страбон, - що наука географiя, якiй я тепер вирiшив займатися,, так само, як i всяка iнша наука входить в круг занять фiлософiєю» (1964, с. 7).
периэгезы (опис сушi) i перiоди (об'їзди землi). З узагальненням подiбних вигадувань виступив Гекатей. Цi описи були тiсно пов'язанi з iсторiєю, тому основна увага придiлялася зовнiшнiм рисам земної поверхнi (топографiї), опису народiв, полiтичного устрою, мiст i т. д.;
картографiї;
моря.
Список лiтератури:
1. Круть И. В., Забелин И. М. Очерки истории представлений о взаимоотношении природы и общества (общенаучные и геолого-географические аспекты). Институт истории естествознания и техники АН СССР. - М. : Наука, 1988. - 415 с. - Библиогр.:с. 408-413.
2. Економiчна i соцiальна географiя свiту. Навчальний посiбник: / Степан Кузик, О. Шаблiй, М. М. Книш та I. Ровенчак. – Львiв: Свiт, 2003. - 671 с.
3. История географии как науки (http://www.teory.narod.ru)
|
