Інстутиційна фінансова інфраструктура України

ЗМІСТ ІНСТИТУЩЙНА ФІНАНСОВА ІНФРАСТРУКТУРА УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ВИКОРИСТАННІ ДЖЕРЕЛА ВСТУП У роботi дослiджено проблематику формування й розвитку в Українi iнституцiйної фiнансової iнфраструктури в умовах свiтової фiнансової кризи. Дано оцiнку нинiшньої ситуацiї i загроз розвитку окремих її сегментiв — кредитного, страхового й фондового ринкiв. "перегрiву" економiки, з другого — вберегтися вiд її спаду, що значною мiрою обумовлюється попереднiми надмiрними темпами зростання? Якщо спад все-таки настав, як вийти з нього з мiнiмальними втратами? Чи є кризи виключно об'єктивним явищем, що обумовлюється циклiчним характером економiчного розвитку, чи в їх основi лежать прорахунки економiчних агентiв — держави, домогосподарств i суб'єктiв пiдприємництва, чи це є поєднанням дiї об'єктивних i суб'єктивних чинникiв? Крiм того, в умовах глобалiзацiї економiки та iнтернацiоналiзацiї фiнансiв постає ще одне питання: чи можна сховатися вiд кризи за нацiональними "парканами"? Зазначенi питання мiстять багато аспектiв фiлософського й морального, економiчного й екологiчного, полiтичного й геополiтичного характеру. Кожен iз них потребує ґрунтовного дослiдження i навряд чи коли-небудь людство зможе вiднайти однозначну вiдповiдь на поставленi запитання. Скажiмо, хiба не є фiлософською, моральною, економiчною й екологiчною проблемами бажання людства жити все краще, споживати все бiльше рiзноманiтних товарiв i послуг? Адже саме це бажання у процесi економiчної дiяльностi призводить до неконтрольованого знищення природи й виснаження природних ресурсiв. Скiльки потрiбно людинi тих чи iнших благ для забезпечення її потреб i якими саме мають бути цi потреби? Свiтовiй спiльнотi давно вже пора вiд розмов про обмеженiсть запасiв природних ресурсiв перейти до контролю за їх використанням. І це лише один аспект проблеми. Інший полягає в тому, що людство постiйно розвивається i зупинити прогрес не можна. Вiдтак суперечностi економiчного розвитку, якi, по сутi, й розв'язуються у перiод криз, є невiд'ємним атрибутом прогресу. С. Фiшера, М. Фрiдмена, Г. Хаберлера, Й. Шумпетера та багатьох iнших. Належну увагу цим питанням придiляють i вiтчизнянi дослiдники, серед яких слiд назвати працi А. Гальчинського, В. Лагутiна, І. Лунiної, І. Лютого, Ю. Пахомова, А. Чухна та iнших. Водночас зазначимо, що унiверсальних рецептiв протидiї кризовим явищам нi економiчна наука, нi фiнансова практика не виробили. Це й не дивно, оскiльки кожна нова криза має свої причини, форми прояву й характер розвитку. Кризи постiйно еволюцiонують, що можна порiвняти, скажiмо, з мутацiєю вiрусiв грипу. Вiдповiдно вчорашнi, цiлком ефективнi "лiки" — заходи й засоби економiчної i фiнансової полiтики — можуть виявитися малоефективними або взагалi непридатними в нових умовах. Нинi уряди вдаються до заходiв, якi певною мiрою можна розглядати як повернення до кейнсiанських рецептiв, хоча поки що їх нiхто так не iдентифiкує. Водночас iнструментарiй впливу суттєво оновлений i наразi не має нi достатнього теоретичного обґрунтування, нi досвiду практичного використання. На думку фахiвцiв витоки нинiшньої фiнансової кризи слiд шукати в заходах урядiв, спрямованих на протидiю на основi здiйснення полiтики "дешевих" грошей уповiльненню темпiв економiчного зростання, яке вiдбувалося на початку нинiшнього столiття у провiдних економiках свiту. Так, наприклад, Федеральна резервна система США у 2003 роцi знизила облiкову ставку до 1 % порiвняно з 6,5 % у 2000 роцi. Надмiрна пропозицiя грошей, по-перше, цiлком закономiрно призвела до зростання рiвня iнфляцiї, по-друге — до утворення надлишку кредитних ресурсiв, що, у свою чергу, спонукало комерцiйнi банки до розширення обсягiв кредитування, у тому числi iпотечного. Це позитивно вплинуло на розвиток будiвельної й сумiжних галузей, а отже, й на економiчну динамiку. Одночасно кредитний бум супроводжувався зростанням обсягiв i частки надмiрно ризикових угод з клiєнтами, якi не мали достатньої платоспроможностi. Реально оцiнюючи ситуацiю, банки вдавалися до страхування своїх ризикiв, внаслiдок чого вiдбувалася дивна метаморфоза: кредити, проблемнi за суттю, перетворювалися на високоякiснi за формою — рейтинговi агентства класифiкували їх як найнадiйнiшi. Ринок заполонили вiдповiднi iпотечнi цiннi папери, якi завдяки високим рейтингам набули популярностi в iнвесторiв i спекулянтiв. Цiлком очевидно, що було штучно створено i пропозицiю, i попит, отже рано чи пiзно на такому ринку мав статися обвал. На початку 2005 року в США, Великобританiї, Японiї почалося зниження цiн на нерухомiсть, а в серединi 2006-го вони впали настiльки, що ринкова вартiсть житла стала меншою вiд суми заборгованостi банкам за кредитами на його придбання чи будiвництво. Оскiльки значна частина позичальникiв фактично були iнвесторами, якi вкладали грошi в нерухомiсть з метою вигiдного її перепродажу, то їм i iншим позичальникам було вигiднiше вiдмовитися вiд погашення кредитiв, вiддавши банкам заставне майно. Проте в умовах падiння цiн на ринку нерухомостi банки були не в змозi його продати та змушенi були списувати такi проблемнi борги за рахунок своїх резервiв, якi швидко вичерпалися. Першими постраждали iнвестицiйнi банки, в яких подiбнi безнадiйнi активи значно перевищували власний капiтал. Причому йдеться про найпотужнiшi банкiвськi установи, якi були основними учасниками на свiтових фiнансових ринках: так, компанiя " " проголосила себе банкрутом, а банк "Merrill Lynch " з метою уникнення банкрутства готується до продажу"Bank of ". процесi негативно позначаються на економiцi. У даному разi можна говорити про утворення "тромбу", який становив смертельну загрозу. Якщо до цього часу на свiтових фiнансових ринках мав мiсце певний надлишок ресурсiв i проблемою було знайти, куди їх iнвестувати (до речi, завдяки цьому iнвестицiї спрямовувалися на новi ринки, у тому числi й в Україну), то внаслiдок iпотечної кризи в США ситуацiя практично миттєво змiнилася на протилежну — фiнансових ресурсiв уже катастрофiчно не вистачало. Безмежна, нiчим не пiдкрiплена довiра банкiв до будь-якого позичальника змiнилася недовiрою до всiх. Ситуацiю погiршила й панiка на фондових ринках, оскiльки iнвестори намагалися позбутися цiнних паперiв, причому не лише сумнiвних, а й надiйних. Вiдповiдно почали скорочуватися обсяги кредитування як унаслiдок обмеженостi в ресурсах, так i загальної недовiри, що, у свою чергу, негативно позначилося на дiяльностi пiдприємств i платоспроможностi громадян. Ця ланцюгова реакцiя, що докотилася й до України i нинi набирає обертiв, може призвести до глибокої фiнансово-економiчної кризи, якщо термiново не вжити вiдповiдних антикризових заходiв. Поточна ситуацiя у свiтових економiцi й фiнансовiй системi має всi ознаки глобальної кризи на вiдмiну вiд фiнансової кризи 1998 року, яка мала регiональний характер. Кризу 1998 року, що почалася з азiйського регiону i поширилася на країни пострадянського простору, у тому числi Україну, було локалiзовано в досить стислi термiни. Безумовно, будь-яка криза має декiлька причин, але завжди можна видiлити ключовий чинник її продукування. Так, у нашiй країнi головною причиною кризи була необґрунтована боргова полiтика держави, зумовлена дефiцитом державного бюджету, рiвень якого у 1992 роцi становив 13,8 %, у 1994-му — 8,9 % до ВВП. При цьому до 1996 року переважало його емiсiйне фiнансування, що стало одним iз чинникiв гiперiнфляцiї. З метою стабiлiзацiї нацiональної грошової одиницi, починаючи з 1996 року, було здiйснено перехiд до боргового фiнансування бюджетного дефiциту за рахунок як зовнiшнiх, так i внутрiшнiх державних позик. Хоча у структурi державного боргу України протягом усiєї iсторiї його формування зовнiшня складова становить двi третини, у 1997 роцi внутрiшнi державнi позики, що дорiвнювали 4,95 млрд. грн.., бiльше нiж утричi перевищили зовнiшнi — 1,5 млрд. грн. вочевидь не розрахувала свої фiнансовi можливостi й у 1998 роцi опинилася на гранi дефолту. Проблему вдалося розв'язати лише шляхом реструктуризацiї зовнiшнього боргу перед Лондонським i Паризьким клубами кредиторiв i перед позичальниками на внутрiшньому фiнансовому ринку. Внаслiдок цього багато українських банкiв, якi були основними кредиторами держави на внутрiшньому ринку (при цьому держава їх усiляко заохочувала засобами податкової й регуляторної полiтики), опинилися у скрутному становищi, а деякi навiть збанкрутували. Сьогоднi є всi пiдстави стверджувати, що уроки згаданої фiнансової кризи певною мiрою пiшли на користь державi, яка наразi здiйснює досить зважену полiтику дефiцитного фiнансування: починаючи з 1998 року й дотепер, бюджетний дефiцит перебуває у припустимих межах, не перевищуючи 2—3 % ВВП. Значно зменшилася частка вкладень у державнi цiннi папери у структурi активiв комерцiйних банкiв. Якщо на кiнець 1998 року спiввiдношення вкладень у державнi цiннi папери i кредитiв, наданих в економiку, становило 14,5 %, то на кiнець 2000-го — лише 3,0 %. Причому основним кредитором уряду став, як це й має бути, Ощадний банк України. Саме активне кредитування економiки в кiнцi 90-х рокiв минулого столiття стало одним iз чинникiв макроекономiчної й макрофiнансової стабiлiзацiї та виходу на траєкторiю економiчного зростання. Це, у свою чергу, сприяло оздоровленню ситуацiї у сферi державних фiнансiв. й необґрунтована полiтика, яку варто було переглянути. Повернення громадянам їх знецiнених вкладiв в установах Ощадбанку, проте лише за умови забезпеченостi цього процесу достатнiми ресурсами. Однак полiтична нестабiльнiсть, що супроводжувалася частими змiнами уряду, призвела до того, що практично всi гiлки влади i представники всiх полiтичних сил у тiй чи iншiй формi вiддавали перевагу популiзму, заграючи з виборцями. Подiбна полiтика спричинила те, що й мала спричинити, — розкручування iнфляцiї i, врештi-решт, падiння курсу нацiональної валюти. Цi чинники обумовлюють нестабiльнiсть в економiцi й фiнансах, пiдривають довiру до фiнансових установ, вкрай ускладнюючи ситуацiю. Саме тому наразi знову гостро постали питання макроекономiчної й макрофiнансової стабiлiзацiї, визначення мiсця й ролi фiнансiв у забезпеченнi потреб соцiально-економiчного розвитку. Нинiшню кризу у свiтi визначають як фiнансову за походженням i змiстом, хоча безперечно її пiдґрунтям є глибиннi внутрiшнi процеси в економiцi, пов'язанi з циклiчнiстю її розвитку. Найближчими роками вона значною мiрою зумовлюватиме характер, напрями i специфiку розвитку всiх країн свiту. Зазначимо, що фiнансовий чинник продукування криз поступово стає одним iз домiнуючих. Якщо Велика депресiя 30-х рокiв XX столiття була започаткована кризою перевиробництва, то нинiшня фiнансова криза розпочалася з iпотечної кризи у США. І хоча методи боротьби з нею схожi за змiстом, проте є рiзними за спрямованiстю. Нинi, як i тодi, уряди вдаються до своєрiдних грошових iн'єкцiй, спрямованих на вiдновлення кругообiгу фiнансових ресурсiв, що призвiв до неплатоспроможностi окремих суб'єктiв. Та якщо з метою подолання наслiдкiв Великої депресiї влада на основi кейнсiанських рецептiв стимулювання сукупного попиту й теорiї мультиплiкатора вдавалася до державного фiнансування так званих громадських робiт, то нинi спрямувала зусилля на пiдтримку iнституцiй фiнансової iнфраструктури — комерцiйних i iнвестицiйних банкiв, страхових i iнших фiнансових компанiй. По сутi, кризу намагаються приборкати там, де вона сфокусувалася. Така ситуацiя потребує глибокого дослiдження засад функцiонування фiнансової iнфраструктури та її впливу як на процеси зародження i загострення фiнансових криз, так i їх подолання. Актуальним у теоретичному i практичному аспектах стає питання: чим є нинiшня фiнансова iнфраструктура в умовах глобалiзованої економiки — чинником генерування кризи чи макроекономiчної стабiлiзацiї? На жаль, фiнансовiй iнфраструктурi ринкової економiки на сьогоднi не придiлено належної уваги в науковiй лiтературi. складових економiчної iнфраструктури, по-друге — як сукупнiсть рiзних елементiв, що забезпечують функцiонування фiнансiв як суспiльного iнституту, в органiзацiйному й iнструментальному наповненнi. Органiзацiйна фiнансова iнфраструктура являє собою сукупнiсть вiдповiдних структур, що забезпечують функцiонування фiнансiв й управлiння ними, та включає три складовi: управлiнську, iнституцiйну й обслуговуючу. Управлiнська фiнансова iнфраструктура представлена сукупнiстю фiнансових органiв, на якi покладено функцiї оперативного управлiння у сферi державних фiнансiв i регуляторної дiяльностi щодо iнституцiй фiнансового й страхового ринкiв i ринку фiнансових послуг, а також фiнансовими службами галузевих мiнiстерств, вiдомств, пiдприємств, органiзацiй i установ. Інституцiйна фiнансова iнфраструктура — це сукупнiсть фiнансових iнституцiй, якi функцiонують на фiнансовому й ринку фiнансових послуг, виконуючи функцiї з мобiлiзацiї, перемiщення й iнвестування грошових ресурсiв. Обслуговуюча фiнансова iнфраструктура включає суб'єкти, однi з яких виконують функцiї органiзацiйних посередникiв на фiнансовому ринку (бiржi, брокерськi й дилерськi контори тощо), iншi — допомiжнi функцiї на ринку цiнних паперiв (реєстратори, депозитарiї, клiринговi центри та iн.). До неї належать також юридичнi особи, якi, не будучи фiнансовими за змiстом своєї дiяльностi, надають послуги рiзним суб'єктам у сферi фiнансової дiяльностi (аудиторськi й консалтинговi фiрми, iнформацiйнi, рейтинговi й аналiтичнi агенцiї, рiелтерськi контори, бюро кредитних iсторiй тощо). i ефективнiсть їх дiяльностi багато в чому залежать вiд дiєвостi, надiйностi, передбачуваностi й керованостi використання цих iнструментiв. Фiнансовий iнструментарiй постiйно розвивається у частинi як удосконалення дiючих iнструментiв, так i запровадження нових їх видiв. Фiнансовий iнжинiринг — розробка i впровадження нових фiнансових iнструментiв — наразi є одним iз головних напрямiв розвитку фiнансiв, тому державнi органи й фiнансовi iнституцiї придiляють йому велику увагу. З огляду на проблематику фiнансової кризи у контекстi подiй на свiтових фiнансових ринках основний iнтерес становить iнституцiйна фiнансова iнфраструктура як з боку внутрiшнiх засад її функцiонування, так i взаємодiї з суб'єктами управлiнської iнфраструктури. На наш погляд, до iнституцiйної iнфраструктури належать суб'єкти пiдприємництва, що формують фiнансовий сектор економiки: комерцiйнi банки й небанкiвськi кредитнi установи, страховi компанiї й недержавнi пенсiйнi фонди, факторинговi й лiзинговi компанiї, iнститути спiльного iнвестування й компанiї з управлiння активами. В Українi управлiнська фiнансова iнфраструктура представлена державними фiнансовими органами (Мiнiстерство фiнансiв, Державна податкова адмiнiстрацiя, Державне казначейство, Державна контрольно-ревiзiйна служба, Рахункова палата, Державний департамент з фiнансового монiторингу), органами управлiння Пенсiйним фондом i фондами соцiального страхування та органами, що здiйснюють регуляторну дiяльнiсть (Державна комiсiя з цiнних паперiв та фондового ринку, Державна комiсiя з регулювання ринкiв фiнансових послуг). Особливе мiсце в органiзацiйнiй фiнансовiй iнфраструктурi належить центральному банку. З одного боку, це державний регулятор у банкiвськiй системi, i за цими функцiями вiн має бути вiднесений до управлiнської фiнансової iнфраструктури. Але, з другого боку, банк є фiнансовою iнституцiєю. І хоча вiн функцiонує на вiдмiнних вiд комерцiйних банкiв засадах, усе ж бiльше належить до iнституцiйної iнфраструктури, хоча й не є складовою фiнансового сектору економiки. економiки), при цьому по-рiзному пов'язанi з нинiшньою кризою як у свiтовому, так i нацiональному масштабах. Це зумовлюється специфiкою i спрямуванням дiяльностi кожного з них, а також рiзним характером послуг, якi вони надають. Якщо iнституцiї кредитного й фондового ринкiв безпосередньо забезпечують рух фiнансових потокiв в економiцi, то страхування — насамперед надання фiнансового захисту вiд певних подiй. До нинiшньої фiнансової кризи всi сегменти розвивалися досить активно i стабiльно, про що свiдчать данi таблицi. Це стосується насамперед показникiв, що характеризують обсяги й рiвень їх профiльної дiяльностi. Таблиця. Динамiка розвитку основних складових iнститудiйної фiнансової iнфраструктури в Українi 2004 2005 2006 2007 Кредитний ринок Кiлькiсть: - комерцiйних банкiв 181 186 193 198 196 622 723 764 840 849 Статутний капiтал,млрд. грн..: - комерцiйних банкiв 11,6 16,1 26,4 43,1 55,1 0,2 0,7 1,1 1,5 1,7 Залученi ресурси,млрд грн: - комерцiйних банкiв 83,0 132,7 184,2 279,7 321,1 0,6 1,2 1,9 3,5 4,0 88,6 143,4 245,2 426,9 518,1 - кредитних спiлок 0,7 1,4 2,6 4,5 5,4 Страховий ринок Кiлькiсть страховикiв 387 398 411 446 469 Статутнi фонди, млрд. грн.. 5,5 6,6 8,4 10,6 12,0 Чистi страховi премiї, млрд грн 9,7 7,5 8,8 12,4 7,6 1,4 1,5 2,3 3,9 3,2 Фондовий ринок Кiлькiсть: - iнститутiв спiльного iнвестування 105 284 519 577 716 88 159 228 334 394 8 8 8 9 9 Обсяги емiсiї цiнних паперiв,млрд грн, у тому числi: 34,8 62,0 84,1 133,3 - 28,3 24,8 43,5 50,0 27,8 4,1 12,8 22,1 44,5 20,0 - iнвестицiйнi сертифiкати 2,2 23,9 18,4 36,6 41,9 321,3 403,8 492,8 754,3 - - неорганiзований ринок 311,9 387,4 463,7 719,1 - - органiзований ринок, 9,4 16,4 29,1 35,2 17,9 у тому числi ПФТС 8,3 14,5 28,0 30,8 15,7 складено за даними Нацiонального банку України, Державної комiсiї з цiнних паперiв та фондового ринку i Державної комiсiї з регулювання ринкiв фiнансових послуг. Загалом можна стверджувати, що сформована мережа установ iнституцiйної фiнансової iнфраструктури поступово наближається до потреб розвитку економiки України, хоча досi, як видно з наведених даних, мають мiсце вiдчутнi диспропорцiї в розвитку її окремих сегментiв. Деякi складовi, не наведенi в таблицi (ломбарди, факторинговi й лiзинговi компанiї, недержавнi пенсiйнi фонди та iншi), ще не вiдiграють вiдчутної ролi. Нинi основним сегментом iнституцiйної фiнансової iнфраструктури є кредитний ринок. Основнi показники його розвитку в банкiвському секторi — обсяги залучених ресурсiв i кредитування економiки — у докризовий перiод мали просто вражаючi темпи зростання. Так, упродовж 2005—2007 рокiв статутний капiтал комерцiйних банкiв щороку зростав у середньому на 55 %, обсяги залучених ресурсiв — на 50 %, кредитний портфель — на 69 %. Разом iз тим саме цей сектор виявився найбiльш уражений кризою. Хоча у першому пiврiччi 2008 року проявилися першi ознаки сповiльнення розвитку (обсяги залучених ресурсiв зросли лише на 15 %, кредитний портфель — на 29 %), явних ознак кризи не вiдчувалося. Однак протягом жовтня — листопада 2008 року ситуацiя у банкiвськiй системi кардинально змiнилася. І навряд чи можна стверджувати, що для цього не було об'єктивних передумов. Вони були i полягали, насамперед, у агресивнiй полiтицi нарощування обсягiв кредитування, яка не вiдповiдала ресурсному потенцiалу українських банкiв i спричинила стрiмке зростання ресурсного дисбалансу в їхнiй дiяльностi (рис. 1). i фiзичних осiб коштiв). У подальшому вони значно активiзували дiяльнiсть, допустивши значний розрив мiж кредитними вкладеннями в економiку i ресурсним потенцiалом: якщо у 2006 роцi вiн становив 34,9 млрд. грн.., то у 2007-му — вже 104,1 млрд., а в першому пiврiччi 2008-го — 141,9 млрд. грн.., тобто обсяги кредитування в 1,4 раза перевищували наївнi можливостi. Нестачу власних i залучених ресурсiв банки компенсували заповненнями на мiжбанкiвському й зовнiшнiх фiнансових ринках, а також емiтуючи корпоративнi облiгацiї й розмiщуючи їх на внутрiшньому фондовому ринку. Обсяги мiжбанкiвського кредитування стрiмко зросли: у 2007 роцi — 48,5 млрд. грн.. порiвняно з 19,8 млрд. у 2006-му i 10,9 млрд. грн.. у 2005 роцi. Зростання тривало й упродовж 2008 року, сягнувши за дев'ять мiсяцiв 54,5 млрд. грн... Наразi вони компенсують майже третину дисбалансу мiж ресурсним потенцiалом комерцiйних банкiв та їх кредитними вкладеннями в економiку. Даючи оцiнку цього ринку, зазначимо, що вона є досить неоднозначною. З одного боку, вiн вiдображає iнституцiйнi можливостi банкiвської системи у внутрiшньому продукуваннi ресурсiв, забезпечуючи їх перелив мiж банками. Це сприяє максимально ефективному використанню фiнансових ресурсiв, зводячи до мiнiмуму їх "простої": свої тимчасово вiльнi кошти один банк позичає iншому. З другого боку, загальний ресурсний потенцiал банкiв вiд такого переливу не збiльшується. Ринок мiжбанкiвських позичок криє в собi вiдчутнi ризики, оскiльки за будь-яких ускладнень кожний банк пiклуватиметься насамперед про власнi iнтереси, а вiдтак обсяги цього ринку можуть досить швидко й iстотно скоротитися. Останнiми роками також значно зросла активнiсть комерцiйних банкiв на ринку корпоративних облiгацiй України. Якщо у 2004 роцi їх випустили на суму всього 0,2 млрд. грн.., то у 2005-му — 2,6 млрд., у 2006-му — 5,0 млрд., а у 2007-му — 18,9 млрд грн. При цьому на даному ринку банки займають 42 % вiд загальної емiсiї зазначених фiнансових iнструментiв. Корпоративнi запозичення останнiм часом забезпечують покриття 18 % дисбалансу мiж обсягами кредитування й ресурсним потенцiалом банкiв. Разом внутрiшнi джерела (мiжбанкiвський кредит i облiгацiйнi позички) забезпечують цей дисбаланс наполовину, вiдповiдно iнша половина фiнансується iз зовнiшнiх джерел, якi i становлять основну загрозу. За даними Нацiонального банку України зовнiшня заборгованiсть комерцiйних банкiв останнiми роками, особливо у 2007—2008-му, стрiмко зростала (рис. 2). Залучення українськими банками зовнiшнiх джерел фiнансування зумовлено кiлькома причинами. По-перше, економiка країни була на пiдйомi й потребувала значних вкладень. По-друге, внутрiшнi ресурси, як би їх не оцiнювати, дотепер залишаються й обмеженими, й дорогими. Так, середньозважена процентна ставка за строковими депозитами суб'єктiв господарювання у 2007 роцi становила 6,9 %, за депозитами фiзичних осiб — 11 %. У зв'язку зi свiтовою фiнансовою кризою наразi спостерiгається подорожчання депозитiв: за дев'ять мiсяцiв 2008 року процентнi ставки дорiвнювали вiдповiдно 8,1 % i 13,6 %. На зовнiшнiх ринках до 2007 року спостерiгався, як уже зазначалося, певний надлишок досить дешевих ресурсiв i тому, по-третє, не скористатися з цiєї ситуацiї було б просто безглуздо. По-четверте, виходячи на мiжнароднi ринки капiталiв, українськi банки поступово iнтегрувалися у свiтову фiнансову систему. виходу комерцiйних банкiв України на мiжнароднi ринки капiталiв характеризується iстотними змiнами й у структурi кредитного портфеля за позичальниками (рис. 3). змiн не зазнала, хоча збiльшилася частка кредитiв у iноземнiй валютi. Так, якщо на кiнець 2004 року заборгованiсть фiзичних осiб за кредитами, наданими в iноземнiй валютi, становила 55,1 % вiд їх загальної заборгованостi, то на кiнець першого пiврiччя 2008-гo — 62,1 %. У частинi кредитування юридичних осiб цi показники станови-вiдповiдно 39,6 % i 42 %. У подiбному пiдходi до розвитку кредитування фiзичних осiб навряд чи все кожна оцiнити позитивно. Дiйсно, значна частина цих кредитiв мала споживчий характер i спрямовувалася на придбання iмпортних товарiв (автомобiлiв, побутової технiки тощо), тобто, по сутi, українськi банки кредитували iноземних виробникiв. Але ж це кредитування значною мiрою i здiйснювалося за рахунок зовнiшнiх запозичень банкiв. Тому стверджувати, що саме Україна кредитувала розвиток економiк iнших країн навряд чи буде коректно. Подiбнi перемiщення ресурсiв в умовах глобалiзованої свiтової економiки є цiлком природним явищем. Можливо українська економiка й не мала прямої вигоди вiд цього, але таке кредитування справило помiтний позитивний вплив на зростання рiвня життя населення, адже кредити стали доступними не лише заможнiм громадянам, а й тим, хто за вiтчизняними мiрками мав середнiй рiвень доходiв, а у певних випадках — нижчий за середнiй. Взагалi слiд вiдзначити, що українськi банки нарештi повернулися обличчям до клiєнтiв, змiнивши стратегiчне бачення своєї мiсiї та дiяльностi. Якщо на початку нинiшнього столiття не всi банки сприймали громадян як надiйних i важливих партнерiв, а в серединi 90-х рокiв минулого столiття взагалi придiляли їм мало уваги, то нинi роздрiбний банкiвський бiзнес стає все вагомiшим напрямом розвитку. Подiбнi тенденцiї у кредитнiй дiяльностi комерцiйних банкiв є характерною ознакою ринкової економiки та заслуговують на позитивну оцiнку. Проблеми зовнiшнього покриття нестачi ресурсiв на внутрiшньому фiнансовому ринку, як i з будь-яких iнших запозичень, визначаються забезпеченням платоспроможностi банкiв за своїми борговими зобов'язаннями. Саме в цiй площинi проявилися першi ознаки кризових явищ у окремих банкiв, якi свого часу активно виходили на ринки зовнiшнiх запозичень. Доки на свiтових фiнансових ринках було достатньо ресурсiв, i вiдносно дешевих, проблем iз рефiнансуванням боргiв за рахунок нових запозичень (саме на це орiєнтувалися українськi банки-позичальники) не було. Однак свiтова фiнансова криза кардинально змiнила ситуацiю, i на початку осенi 2008 року окремi вiтчизнянi банки опинилися у скрутному становищi, не маючи власних ресурсiв для вчасного погашення зовнiшнiх боргiв. Водночас це були проблеми лише окремих банкiв, хоча й досить вiдчутнi, але навряд чи критичнi для банкiвської системи загалом. Певною мiрою ситуацiю пiдправило проведене НБУ рефiнансування проблемних банкiв. Ця ситуацiя спричинила найбiльшу загрозу для банкiвської системи — панiчнi настрої у вкладникiв банкiв: побоюючись за свої заощадження, вони почали їх масово знiмати, причому не лише з депозитних рахункiв у проблемних, а й в iнших банках. У таких умовах завжди потрiбнi вчаснi й рiшучi дiї, щоб приборкати негативнi тенденцiї на початку їх зародження. Цiкаво, що саме Україна має позитивний досвiд урегулювання подiбних ситуацiй. У набагато складнiший перiод полiтичного протистояння — пiд час "помаранчевих" подiй 2004 року — НБУ прийняв рiшення про тимчасову заборону на зняття коштiв з депозитних рахункiв до закiнчення їх термiну, що досить швидко стабiлiзувало ситуацiю. Восени 2008-го замiсть того, щоб дiяти, керiвництво центрального банку почало обговорення ситуацiї, у тому числi в засобах масової iнформацiї, отримавши цiлком закономiрно зворотний ефект: чим бiльше вкладникiв переконували у вiдсутностi загрози, тим менше вони вiрили в це. В остаточному пiдсумку тимчасову заборону на зняття коштiв iз депозитних рахункiв було запроваджено, але невчаснiсть цього рiшення призвела до вiдчутного вимивання коштiв iз банкiвської системи i зменшення її ресурсного потенцiалу, а отже й потенцiалу української економiки. Безумовно, подiбне рiшення створює певнi незручностi для вкладникiв i порушує їхнi права, визначенi у кредитнiй угодi (хоча дострокове зняття коштiв iз депозитних рахункiв теж можна розглядати як порушення прав уже банкiв, адже кошти перебувають в оборотi). Однак подiбнi незручностi не можна й порiвняти з наслiдками для економiки, а також вкладникiв i суспiльства, вiд потенцiйно можливої кризи в банкiвськiй сферi. не тiльки, а можливо, й не стiльки свiтовою фiнансовою i кризою в банкiвськiй системi України. Справжнi, глибиннi причини походять вiд внутрiшнiх проблем, адже курс нацiональної валюти є вiдображенням стану економiки й полiтичної стабiльностi. При цьому головною проблемою була й залишається вiдсутнiсть реалiстичної й обґрунтованої стратегiї розвитку економiки й фiнансової системи7 , внаслiдок чого вiн має непослiдовний i хаотичний характер. Загрози й ризики розвитку не визначаються, отже, i не формується система упереджувальних заходiв. для модернiзацiї галузi. Фактично, користуючись сприятливою ситуацiєю на свiтових ринках, власники пiдприємств галузi збирали "вершки", що не могло тривати безкiнечно. Пiсля рiзного падiння попиту на метал передусiм унаслiдок скорочення обсягiв будiвництва, зумовленого iпотечною кризою, пiдприємства галузi виявилися неконкурентоспроможними, їхнi власники й керiвники звертаються до влади по допомогу. Та чому вони ранiше (криза, яка безпосередню їх стосувалася, розпочалася ще у 2006 роцi) практично нiчого не робили дiя модернiзацiї виробництва? Аналогiчне стоиться й iнших експортно-орiєнтованих галузей економiки, а також будiвництва згадаємо лише "роздутi" цiни на житло в Києвi). Звернення про допомогу до держави є проявом рецидивiв мислення часiв адмiнiстративної економiки, хоча з моменту переходу до ринкових вiдносин минуло багато часу. До того ж, наразi взагалi чiтко не визначенi концептуальнi пiдходи до надання фiнансової допомоги окремим пiдприємствам i галузям, а їх звернення до влади побудованi, як правило, на залякуваннi наслiдками кризи. Справдi, криза досить глибока i державна пiдтримка, очевидно, потрiбна. Виникають лише запитання: за рахунок кого, з якою метою i в якiй формi вона має надаватися? Що отримаємо сьогоднi та у перспективi i, врештi-решт, де взяти стiльки коштiв (якi нинi просять пiдприємства майже всiх галузей) у поки що досить бiднiй країнi? нашої точки зору, загострення ситуацiї в банкiвськiй системi. Якби НБУ не мав позитивного досвiду стабiлiзацiї нацiональної валюти у другiй половинi 90-х рокiв минулого столiття, його окремi дiї можна було б розцiнити як непрофесiоналiзм, адже деякi з них навiть не пiддаються логiчному поясненню. Насамперед це стосується проведеної влiтку 2008 року ревальвацiї гривнi (офiцiйний курс НБУ опустився до позначки 4,84 грн. за долар США, на готiвковому ринку — до 4,60 грн.). Враховуючи високий рiвень iнфляцiї (станом на кiнець липня — 114,9 % у рiчному обчисленнi), нестiйкий стан економiки, вiд'ємне сальдо торговельного балансу, визнати цi дiї як обґрунтованi навряд чи можна. Бiльше того, керiвництво НБУ заявляло, що у перспективi курс гривнi має дорiвнювати приблизно 4 грн. за долар, i саме це вiдображатиме реальну вартiсть гривнi в контекстi рiвня розвитку економiки України. Досi реального пояснення подiбнiй полiтицi НБУ так i не надав. Ще бiльш незрозумiлу позицiю (по сутi, стороннього спостерiгача) зайняв центральний банк у перiод загострення ситуацiї на валютному ринку. Адже нiхто iнший, як вiн згiдно з чинним законодавством має забезпечувати стабiльнiсть нацiональної валюти. Своєю ж бездiяльнiстю, як би її не iнтерпретували, НБУ спровокував стрiмку девальвацiю гривнi. Пояснення щодо переходу до ринкового курсоутворення ще можна було б якось прийняти, якби не попередня ревальвацiя гривнi. А загалом подiбнi манiпуляцiї на валютному ринку наводять на думку про чиюсь зацiкавленiсть у подiбних спекулятивних коливаннях курсу, адже в таких дiях жодного натяку немає на врахування iнтересiв нацiональної економiки, фiнансової системи в цiлому й банкiвської зокрема, не кажучи вже про пересiчних громадян. комерцiйнi банки в умовах нестабiльностi можуть заробляти на валютних спекуляцiях, що завжди й роблять, їх можна звинувачувати у корпоративному егоїзмi (хоча ринкова економiка фактично на ньому й засновується), але тодi у цьому ж треба звинувачувати й центральний банк. Однак треба враховувати незаперечний факт — доходи вiд валютних спекуляцiй, що є одномоментними, нiколи не зможуть компенсувати наступних втрат, яких можуть зазнати банки. Загалом стосовно банкiвського сегмента iнституцiйної фiнансової iнфраструктури в Українi зазначимо, що наразi iснують iстотнi загрози його стабiльностi подальшому розвитку. Їхня внутрiшня складова поки що не досить вiдчутна. Так, якщо на кiнець 2007 року частка прострочених кредитiв, наданих суб'єктам господарювання, становила 0,8 %, сумнiвних — 0,9 %, то станом на кiнець вересня 2008-го — вiдповiдно 1,1 % i 0,8 %. Стосовно кредитiв, наданих фiзичним особам, показники становили вiдповiдно 1,1 %, 0,5 % та 1,5 % i 0,9 %. Щоправда ситуацiя може значно погiршитися внаслiдок дiї ключової зовнiшньої загрози — поглиблення кризи в реальному секторi економiки — i зумовлюватиметься глибиною й тривалiстю рецесiї. Для мiнiмiзацiї наслiдкiв цього чинника банки нi в кому разi не повиннi без належних пiдстав обмежувати чи припиняти кредитування економiки. Намагання окремих комерцiйних банкiв мiнiмiзувати кредитну дiяльнiсть як з власної iнiцiативи, так i з боку НБУ в остаточному пiдсумку можуть зашкодити самим банкам (крiм того, поки що реальних альтернатив кредитним операцiям, якi дають левову частку прибуткiв, немає). Водночас зазначимо, що нинiшня ситуацiя в економiцi й фiнансовiй системi, хоча i є досить загрозливою, проте залишається керованою, а вiдтак усе залежить вiд виваженостi економiчної й фiнансової полiтики держави, дiй НБУ й комерцiйних банкiв. Інший важливий сегмент iнституцiйної фiнансової iнфраструктури — страховий ринок — нi в нацiональному, нi в мiжнародному масштабах не мав вiдчутного впливу на зародження й розвиток фiнансової кризи. Швидше навпаки, досить потужнi всесвiтньо вiдомi страховi компанiї опинилися у скрутному становищi внаслiдок нинiшньої кризи, оскiльки не завжди в змозi фiнансово забезпечити сплеск страхових подiй. Так, заявила про загрозу банкрутства одна з найпотужнiших у свiтi — американська страхова компанiя "AIG", яка була одним iз лiдерiв з перестраховки фiнансових ризикiв, у тому числi у сферi iпотечного кредитування. В Українi (де "AIG " теж працювала) поки що подiбної ситуацiї не спостерiгається з простої причини — страхування охоплює трохи бiльше 10 % страхового поля, а розвиток цiєї сфери в останнi роки забезпечувався переважно за рахунок його номiнально добровiльних, а фактично обов'язкових форм, насамперед страхування автотранспортних засобiв при їх придбаннi в кредит, а також страхування майна при iпотечному кредитуваннi i страхування у сферi туризму. Так, якщо загалом чистi страховi премiї у 2006 роцi порiвняно з 2005-м зросли на 17,3 %, у 2007 роцi порiвняно з 2006-м — на 40,9 %, то зi страхування наземного транспорту (крiм залiзничного) — вiдповiдно на 82,8 % i 173,7 %. При цьому значно зросла частка цього виду страхування в загальнiй сумi чистих страхових премiй: у 2005 роцi - 13,9 %, у 2006-му — 21,7 %, у 2007-му - 27,6 %. Поступово цей вид страхування витiснив страхування фiнансових ризикiв, частка якого мала таку динамiку: 2005 рiк - 19,7 %, 2006-й - 17,0 %, 2007-й - 13,0 %. (як за рахунок наслiдкiв згортання виробництва, так i в результатi падiння курсу нацiональної валюти), а також згортання банкiвського кредитування фiзичних осiб. Стосовно страхових виплат зазначимо, що основною загрозою може бути страхування фiнансових ризикiв, оскiльки в умовах кризи їх iмовiрнiсть iстотно збiльшується. Тому зниження частки цього виду страхування в останнi роки вiдчутно зменшує загрози для страхового сегмента. Щодо вищезгаданих напiвобов'язкових видiв страхування зазначимо, що, безумовно, вони мiстять певнi ризики, але через їх специфiку не є надто загрозливими. Безперечно, криза позначиться i вже позначається на туристичному бiзнесi, а вiдтак i на обсягах страхування. Проте загалом це скорочення практично пропорцiйно вiдiб'ється на обсягах i страхових премiй, i страхових виплат унаслiдок зменшення кiлькостi застрахованих туристiв. Отже, це можна розглядати як загрозу розвитку страхового ринку, а не банкрутства страхових компанiй. що обсяги продажiв автомобiлiв не скорочуються (а до певного перiоду можуть i зростати — громадяни переорiєнтовують свої заощадження з фiнансових активiв у дорогi товари тривалого користування), кредитування їх купiвель банки практично призупинили. Вiдповiдно зменшується i кiлькiсть страхових угод зi страхування автотранспортних засобiв, оскiльки загалом воно є добровiльним. Однак у частинi зростання страхових виплат, якi можуть бути зумовленi кризою, прямої загрози українським страховим компанiям наразi не iснує, адже вони страхують ризики, пов'язанi з пошкодженням, повною загибеллю чи втратою автотранспортного засобу, що є предметом застави. За фiнансовi ризики, якi обумовлюються неплатоспроможнiстю позичальника, страхова компанiя перед кредитною установою вiдповiдальностi не несе. Цей ризик комерцiйного банку чи кредитної спiлки забезпечується власне заставою. Подiбна ж ситуацiя має мiсце й у сферi страхування при iпотечному кредитуваннi. Припиняється будiвництво, згорнуто кредитування придбання чи будiвництва житла — отже, зменшаться й обсяги страхових премiй. Але фiнансовi ризики, якi можуть виникнути при неплатоспроможностi позичальникiв, нинi страховi компанiї беруть на себе неохоче. Таким чином, можна стверджувати, що страховi компанiї поки що не вiдчули такого впливу фiнансової кризи, як комерцiйнi банки, якi до певної мiри i провокували кризу, i водночас вiдчутно постраждали вiд неї. Неiстотним i опосередкованим впливом на зародження фiнансової кризи в Українi можна вважати те, що своєю страховою пiдтримкою вони сприяли банкам у розвитку кредитування автотранспортних засобiв, будiвництва i придбання житла. Бiльше того, вони налагодили спiвпрацю на основi укладання угод, а окремi банки створили власнi страховi компанiї. Без такої пiдтримки кредитнi установи не змогли б так успiшно й прискорено розвивати згаданi досить ризиковi напрями кредитування. З позицiй розвитку iнституцiйної фiнансової iнфраструктури цю спiвпрацю можна однозначно вважати позитивною тенденцiєю. Нинiшнi проблеми у фiнансовiй сферi, що можуть поглибитися в майбутньому, з цiєю спiвпрацею не пов'язанi, а зумовлюються iншими чинниками, що сформувалися у кредитнiй системi i про якi йшлося вище. параметрами (див. табл.) вiн розвивається досить динамiчно, його головна проблема — закритiсть i непрозорiсть — залишається нерозв'язаною тривалий час (у 2003 роцi на ринку цiнних паперiв неорганiзований ринок займав 97 %, у 2006-му — 94,1 %, у 2007-му — 95,3 %). Якщо ранiше це можна було пояснити його формуванням заново у зв'язку з переходом до ринкових вiдносин, а на початковiй стадiї функцiонування — нацiленiстю на розв'язання завдань приватизацiї, то наразi вiдсутнiсть прогресу в посиленнi його транспарентностi є неприйнятною для економiки й суспiльства. Скажiмо, чи може iндекс ПФТС, на зразок фондових iндексiв провiдних торговельних майданчикiв свiту, вiдображати реальнi процеси в економiцi України, якщо обсяги угод, укладених на цiй бiржi, не охоплюють i 5 % ринку цiнних паперiв? Вiдповiдно нi бiржа ПФТС, нi iншi вiсiм українських бiрж не вiдiграють тiєї ролi, яку мають вiдiгравати як органiзатори торгiвлi i провiднi суб'єкти обслуговуючої фiнансової iнфраструктури. Фондовий ринок України, як i iнших країн свiту, негативно реагує на загострення економiчної кризи i насамперед зниженням iнвестицiйної активностi. Можна стверджувати, що суб'єкти його iнституцiйної iнфраструктури вiдчутно постраждали i можуть ще бiльше постраждати внаслiдок зменшення як обсягiв операцiй з цiнними паперами, так i їхньої дохiдностi. Це, у свою чергу, негативно позначиться й на суб'єктах пiдприємництва, для яких ускладнюється доступ до ресурсiв. При цьому зазначимо, що фондовий ринок на вiдмiну вiд банкiвської системи i страхування може набагато сильнiше впливати на кризовi процеси, провокуючи й загострюючи їх. І чим розвиненiшим i потужнiшим вiн є, тим сильнiшим може бути цей вплив. І хоча поки що, враховуючи нинiшнiй стан його розвитку, негативний вплив навряд чи можливий, варто зупинитися на питаннях взаємозв'язку функцiонування фондового ринку й економiки. Йдеться про дуже важливий, на наш погляд, теоретико-методологiчний аспект, що визначає засади функцiонування цього ринку — науковi i практичнi засади цiноутворення на цiннi папери, передусiм на акцiї. ВИСНОВОК ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ В умовах розвиненої iнфраструктури фондового ринку основою цiноутворення є бiржова торгiвля. Цiни на окремi фiнансовi iнструменти, що формуються на бiржi, можна, з одного боку, визнавати як реальнi й обґрунтованi, оскiльки вони є ринковими й вiдображають урiвноваженiсть попиту i пропозицiї. За таких умов неорганiзований ринок теж орiєнтується на бiржу, маючи чiткi цiновi параметри. Але, з другого боку, рушiйнi сили ринку, домiнуючими серед яких є спекулятивнi мотиви (основа доходiв iнвесторiв i торговцiв — курсовi рiзницi), спричиняють постiйнi коливання на ньому, адже за цiнової стабiльностi рiвень доходiв вiд гри на бiржi обмежується дивiдендами, процентами чи дисконтом, що не влаштовує гравцiв. Тому вони постiйно розхитують ринок, граючи або на пiдвищення, або на пониження. Подiбнi коливання часто є штучними, а вiдтак цiни на окремi фiнансовi iнструменти вiдхиляються вiд економiчних реалiй. Помiтний тиск на процеси цiноутворення на ринку акцiй чинять також їхнi емiтенти — корпорацiї. І якщо спекулянти зацiкавленi в коливаннях ринку, то дiяльнiсть корпорацiй спрямована лише на постiйне зростання курсу акцiй, що забезпечує пiдвищення рiвня капiталiзацiї акцiонерного товариства. Сьогоднi iснує думка, що головною метою корпоративного управлiння й фiнансового менеджменту є максимiзацiя ринкової вартостi фiрми, "оскiльки досягнення цiєї мети, як правило, свiдчить про значний економiчний потенцiал пiдприємства, забезпечення добробуту акцiонерiв, максимальнi та стабiльнi прибутки". Такий пiдхiд подiляє бiльшiсть вiтчизняних i зарубiжних науковцiв. Разом iз тим щодо сучасного визначення основної мети корпоративного управлiння виникають декiлька важливих питань. Практично нiчого, адже це доходи iнвестора вiд зростання ринкової вартостi або спекулянта — у виглядi рiзницi мiж цiнами придбання й продажу. Фiнансовий потенцiал корпорацiї збiльшується на основi додаткової емiсiї акцiї чи залучення позикового капiталу. Безумовно, рiвень капiталiзацiї корпорацiї вiдчутно впливає на можливостi використання цих джерел, але сам по собi вiн ресурсiв не дає. Тому рiвень капiталiзацiї варто швидше розглядати як один iз важливих оцiночних показникiв дiяльностi акцiонерного товариства, що використовується в загальнiй системi фiнансових коефiцiєнтiв. як фiнансовий товар, має граничну кориснiсть i, вiдповiдно, граничну цiну, яка вiдображає рiвень можливостi продажу. У разi його перевищення товар практично не можна продати. У зв'язку з цим виникає питання: якою буде мета корпоративного управлiння при досягненнi граничного рiвня капiталiзацiї? Не може ж вона зникати. Саме тому перiоди зростання змiнюються перiодами спаду. Така циклiчнiсть може як збiгатися з економiчним циклом, так i вiдхилятися вiд нього, адже без неї практично втрачається сенс як у фiнансовому управлiннi, так i в дiяльностi окремих суб'єктiв на фондовому ринку. Третє. Якi наслiдки має реалiзацiя основної мети фiнансового менеджменту в корпорацiях? Потенцiйно можливими серед них є вiдхилення на певному етапi ринкових цiн на акцiї вiд фiнансових реалiй, тобто формування тих самих "мильних бульбашок", якi, врештi-решт, лопаються. І якщо вони охоплюють широке коло суб'єктiв, то спричиняють зародження фiнансової й економiчної криз, оскiльки негативнi тенденцiї на фондових бiржах також вкрай негативно позначаються на економiцi. Отже, саме в метi управлiння фiнансами корпорацiй, що нинi є домiнуючою формою органiзацiї бiзнесу, закладено не що iнше, як продукування криз. Тому, з нашої точки зору, питання корпоративного управлiння фiнансова наука має переосмислити в контекстi згладжування циклу й запобiгання кризам. ВИКОРИСТАННІ ДЖЕРЕЛА 1. Льовочкiн С., Опарiн В., Федосов В. Реформування фiнансової моделi як основа макроекономiчної стабiлiзацiї в Українi // Економiка України. — 2008. — № 10. — С. 23. 5. Опарiн В. Фiнансова система України (теоретико-методологiчнi аспекти): Моногр. — К.: КНЕУ, 2009. — С. 162—168.