Еволюцiя грошової системи Великобританiї
ЗМІСТ
4 Еволюцiя грошової системи Великобританiї
14 Банк Японiї: його органiзацiя, функцiї та операцiї. Грошово-кредитна полiтика Японiї
4 Еволюцiя грошової системи Великобританiї
Назва англiйської валюти - фунт стерлiнгiв - iсторично виникла ще в XX ст. та вiдображає її первiсний ваговий вмiст, тобто фунт срiбла, з якого карбували 240 пенсiв-стерлiнгiв.
Вiд бiметалiзму до монометалiзму Англiя перейшла ранiше iнших країн - наприкiнцi XVIII ст. на основi Закону 1797 р. про припинення вiльного карбування срiбних монет. Але в тому самому роцi розмiн банкнот на золото було припинено у зв'язку з вiйною з наполеонiвською Францiєю та необхiднiстю покриття дефiциту державного бюджету.
часу проводилася грошова реформа методом реставрацiї. Купiвельна сила банкнот була поновлена, проголошувався розмiн банкнот на золото за номiналом. Офiцiйний золотий вмiст 1 фунта стерлiнгiв становив 7,32 г.
З 1821 р. до початку Першої свiтової вiйни в Англiї iснував золотий монометалiзм у його класичнiй формi - золотомонетного стандарту. Емiсiя банкнот Банком Англiї в цей час регулювалась актом Р. Пiля, котрий вимагав 100-вiдсоткового забезпечення їх золотом за винятком 14 млн ф. ст. Останнi являли собою фiдуцiарну емiсiю, що забезпечувалась державними позиками. Дiя цього закону тимчасово припинялася парламентом i в перiоди криз 1847, 1857, 1866 pp. фiдуцiарна емiсiя значно перевищувала встановлений обсяг.
Пiсля припинення розмiну банкнот на золото в серпнi 1914р. уряд розпочав використовувати емiсiю казначейських бiлетiв для покриття своїх вiйськових витрат. Маса грошей в обiгу 1913-1918 pp. зросла з 35 млн до 399 млн ф. ст. у 1920 p., i вона становила 555 млн ф. ст., тобто збiльшилась у 16 разiв порiвняно з 1913 р. Наслiдком цього стала iнфляцiя, темпи якої були невисокими. Товарнi цiни зросли лише удвiчi. Такий розрив мiж темпами емiсiї та темпами зростання цiн пояснювався низкою чинникiв:
- витiсненням з обiгу металевих грошей та зменшенням обсягiв комерцiйного кредитування;
При зростаннi товарних цiн у 2 рази, курс фунта стерлiнгiв вiдносно долара США протягом усiєї вiйни залишався на довоєнному рiвнi, бо в цей час зменшувалась купiвельна спроможнiсть долара. Крiм того, Англiя активно проводила полiтику валютної iнтервенцiї за рахунок кредитiв США, що штучно пiдтримувало завищений курс фунта стерлiнгiв. Коли в 1919 р. Англiя припинила проведення полiтики валютної iнтервенцiї, курс фунта стерлiнгiв знизився з 4,867 до 3,4 дол.
З метою стабiлiзацiї фунта стерлiнгiв уряд з 1920 р. узяв курс на дефляцiю, почав проводити полiтику "дорогих" грошей. Тому пiсля Першої свiтової вiйни iнфляцiя в Англiї продовжувалася вiдносно недовго - до 1920 р. Уже в 1920/21 фiнансовому роцi Англiя з допомогою збiльшення податкiв домоглася бездефiцитностi державного бюджету. Частина знецiнених фунтiв стерлiнгiв була вилучена з обiгу. Одночасно проводилася полiтика обмеження банкiвського кредиту.
Початком грошової реформи був квiтень 1925 p., коли Англiя поновила розмiн банкнот на золото за довоєнним паритетом, тобто повернулася до золотого стандарту. На золото обмiнювалися лише суми, що перевищували 1700 ф. ст. Реформу проводили методом реставрацiї, тому що уряд переслiдував двi основнi цiлi: поновити довiру до фунта стерлiнгiв, яка була пiдiрвана iнфляцiєю, та збiльшити реальну вартiсть надходжень вiд iноземних iнвестицiй та внутрiшнiх накопичень.
З 1925 р. поряд з розмiнними банкнотами продовжували обертатися казначейськi бiлети, якi в 1928 р. були вилученi з обiгу. У цьому самому роцi реформу було завершено прийняттям закону про надання Банку Англiї права на фiдуцiарну емiсiю банкнот (тобто не забезпечених золотом) у розмiрi 260 млн ф. ст., а за домовленостi з казначейством - понад цю суму.
У цей час курс фунта стерлiнгiв був завищений порiвняно з купiвельною спроможнiстю цiєї валюти, що значною мiрою пояснювалося надмiрним попитом з боку спекулянтiв. Поновлення розмiну фунтiв стерлiнгiв на золото за завищеним курсом мало у майбутньому негативний вплив на експортнi можливостi та валютне становище Англiї.
Свiтова економiчна криза 1929-1933 pp. значно послабила позицiї Англiї на зовнiшнiх ринках та викликала масовий вiдплив капiталiв з країни. Активне сальдо платiжного балансу за поточними операцiями почало зменшуватися i в 1931 р. перетворилося на пасивне.
Становище погiршувалося бюджетним дефiцитом. Іноземнi вкладники, побоюючись припинення розмiну фунта стерлiнгiв на золото, почали вилучати депозити, що прискорило зменшення золотих запасiв у країнi. Наслiдком такого стану стало припинення з 21 вересня 1931 р. розмiну банкнот на золото. Золотий стандарт в Англiї зазнав остаточного краху, країна перейшла до паперової грошової системи з валютним курсом, що коливається. Курс фунта стерлiнгiв почав знижуватися, i вже на початку 1932 р. вiн становив 3,2 дол., тобто знизився на 35%.
Таке зниження валютного курсу, з одного боку, пiдвищувало конкурентоспроможнiсть англiйського експорту, а з iншого - послаблювало довiру до англiйської валюти та до Лондона як мiжнародного фiнансового центру. З метою пiдтримки валютного курсу в 1932 р. було створено зрiвняльний валютний фонд при казначействi, до якого було передано золотий запас Банку Англiї, для здiйснення валютної iнтервенцiї на ринках.
Англiя, як i iншi країни, до Другої свiтової вiйни зберiгала вiльну конвертованiсть фунта стерлiнгiв у валюти iнших країн. З початком вiйни було введено валютнi обмеження. Вiльний обмiн фунта стерлiнгiв на валюту iнших країн було припинено за винятком країн стерлiнгової зони.
Із введенням валютних обмежень було встановлено офiцiйний курс фунта стерлiнгiв на рiвнi 4,03 дол. США. Таке спiввiдношення залишалося до девальвацiї англiйської валюти 1949 p., при цьому золотий вмiст становив 3,6 г золота.
За роки вiйни держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англiї та iнших банкiв, що спричинило збiльшення грошової маси у 2,5 рази, але цiни за цей час зросли тiльки на 75%, тобто темпи знецiнення фунта стерлiнгiв були меншими порiвняно з перiодом Першої свiтової вiйни. Загалом темпи iнфляцiї в Англiї були меншими, нiж в iнших країнах, якi брали участь у вiйнi (за винятком США).
На цьому вiдбилися три фактори:
- висока питома вага податкiв у фiнансуваннi вiйськових витрат (понад 40%);
- значна роль зовнiшнiх джерел фiнансування (поставки товарiв у кредит колонiями i домiнiонами, надання США в оренду озброєння, стратегiчної сировини та продовольчих товарiв);
- державний контроль над цiнами та нормування продовольчих товарiв, яке зберiгалося в Англiї протягом тривалого часу i пiсля закiнчення вiйни.
Лише у груднi 1958 р. фунт стерлiнгiв почав вiльно обмiнюватися на долари та iншi валюти за поточними операцiями для нерезидентiв, тобто вводилася часткова конвертованiсть фунта стерлiнгiв. За iншими операцiями валютнi обмеження зберiгалися до 1979р.
13,3%; у 1981-1986 pp. - на 7,5%. Купiвельна спроможнiсть фунта стерлiнгiв у 1986 р. знизилась порiвняно iз довоєнним рiвнем 1938 р. у 16 разiв i порiвняно з 1950 р. - у 12 разiв.
Головною причиною хронiчної iнфляцiї та дефiцитностi платiжного балансу пiсля Другої свiтової вiйни були величезнi вiйськовi витрати Англiї. Дефiцит платiжного балансу за перiод 1945-1980 pp. збiльшився з 23 до 95 млрд ф. ст.
її офiцiйний курс вiдносно долара знизився з 4,03 до 2,8 дол. за 1 ф. ст. Серед причин девальвацiї треба видiлити передусiм невiдповiднiсть офiцiйного курсу фунта стерлiнгiв реальному як наслiдок значного iнфляцiйного знецiнення. Така невiдповiднiсть виявилась уже в першi пiслявоєннi роки.
Девальвацiя 1949 р. не вирiшила проблем англiйської валюти. Прогресуюче погiршення платiжного балансу, яке розпочалося з 1964 p., призвело до того, що нi зовнiшня кредитна допомога, нi пiдвищення облiкової ставки Банком Англiї не могли зупинити зниження офiцiйних золотовалютних резервiв. Кожного разу, коли погiршувався стан платiжного балансу країни, вiдбувалися масовi операцiї, пов'язанi з продажем фунтiв стерлiнгiв, що погiршувало валютне становище країни ще бiльше.
У листопадi 1967 р. було проведено другу пiслявоєнну девальвацiю на 14,3%. Курс фунта стерлiнгiв до долара знизився до 2,4 дол. США. Ця девальвацiя була доповнена кредитно-фiнансовими обмеженнями, вплив яких вiдбився на станi платiжного балансу вже через 1,5 роки. У 1969-1971 pp. Англiя мала велике позитивне сальдо за поточними операцiями. Тому в груднi 1971 р. фунт стерлiнгiв було ревальвовано вiдносно долара. Новий курс становив 2,6 дол. Ця стабiлiзацiя виявилася нетривалою. Рiзке погiршення платiжного балансу в 1972 р. змусило англiйський уряд установити для своєї валюти режим плаваючого курсу. З цього перiоду розпочалося рiзке зниження курсу. У 1976 р. вiн знизився на 40% порiвняно з 1971 р. Криза довiри до фунта стерлiнгiв призвела до того, що з 1976 р. уряд почав офiцiйно проводити полiтику на обмеження його ролi як резервної валюти, що прискорило остаточний розпад стерлiнгової зони, яка до кiнця 70 pp. припинила своє iснування.
Із середини 1977 р. позицiї фунта стерлiнгiв вiдносно долара змiцнилися, що було пов'язано з припливом капiталiв у країну у зв'язку з початком видобутку нафти у Пiвнiчному морi пiд час нафтової кризи.
1979-1982 pp. розпочався вiдплив капiталiв з країни, знову з'явилася тенденцiя до знецiнення фунта стерлiнгiв. В останнi роки пiдвищення курсу цiєї валюти стало однiєю з причин, через яку Великобританiя не приєдналася до країн, якi з 1 сiчня 1999 р. запровадили євро у безготiвковий обiг.
Для боротьби з iнфляцiєю Банк Англiї застосовував рiзнi iнструменти. До кiнця 70-х рокiв переважав неокейнсiанський пiдхiд До грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи: змiна процентної ставки Банку Англiї, змiна норм резервування та прямi селективнi методи контролю за банкiвськими позиками приватному сектору. Головним iнструментом селективного регулювання були так званi кредитнi межi, тобто встановлення кiлькiсних лiмiтiв на позики приватному сектору. Такi лiмiти доповнювалися вказiвками Банку Англiї, яким категорiям позичальникiв слiд надавати переваги при кредитуваннi. Вводилися обмеження на купiвлю комерцiйними банками та дисконтними компанiями комерцiйних векселiв, регулювалися умови споживчого кредитування та iн.
Із середини 70-х рокiв посилився вплив неокласичних та монетаристских концепцiй. Банк Англiї вiдмовився вiд прямих методiв контролю за банкiвськими позиками та розпочав використовувати операцiї на вiдкритому ринку з купiвлi-продажу цiнних паперiв. З метою поширення продажу державних зобов'язань за межi банкiвської системи Банк Англiї внiс ряд змiн до механiзму регулювання державного боргу. Важливiшою метою грошово-кредитного регулювання стало стабiльне зниження темпiв зростання грошової маси та вiдношення державних позик до валового внутрiшнього продукту.
Вiдносно високий рiвень iнфляцiї у Великобританiї в пiслявоєнний перiод зумовив зниження курсу фунта стерлiнгiв до долара США (з 2,02 дол. в 1975 р. до 1,64 дол. у 1998 р.) та iнших валют. Головним видом грошей у Великобританiї є депозитнi грошi. Готiвковi грошi - банкноти та розмiнна монета становлять близько 32% усiєї грошової маси в обiгу.
В англiйськiй статистицi використовується кiлька агрегатiв грошової маси в обiгу. Показник грошової маси М0 охоплює готiвковi грошi в обiгу та касовi резерви банкiв. Агрегат М1 включає М0 та депозити до запитання в банках, за якими не сплачуються вiдсотки. М1 - це показник "вузьких грошей". М2 включає М1 плюс так званi роздрiбнi депозити, тобто депозити в банках та будiвельних товариствах до запитання та термiновi до 100 000 ф. ст. з повiдомленням не бiльше нiж за мiсяць, та депозити в ощадних банках. Агрегат МЗ включає, окрiм складових М1, термiновi депозити в банках та депозитнi сертифiкати у фунтах стерлiнгiв, а також депозити в банках та депозитнi сертифiкати в iноземнiй валютi. М4 додатково до МЗ включає депозити та акцiї будiвельних товариств.
Окрiм Казначейства, яке випускає монети, емiтентами грошей у Великобританiї є Банк Англiї та комерцiйнi банки. Банк Англiї монопольно здiйснює випуск банкнот у сумi, що визначається казначейством та затверджена парламентом.
До 1971 р. фунт стерлiнгiв дорiвнював 12 шилiнгам, кожний з яких, у свою чергу, подiлявся на 20 пенсiв. Нинi фунт стерлiнгiв мiстить 100 пенсiв, а в обiгу перебувають банкноти 20, 10, 5, 1 фунт стерлiнгiв та монети 1 фунт стерлiнгiв, 50, 5, 2, пенса та 0,5 пеннi.
14. Банк Японiї: його органiзацiя, функцiї та операцiї. Грошово-кредитна полiтика Японiї
Центральний банк Японiї створено 1882 р. строком на 30 рокiв. Згодом цей термiн було продовжено ще на 30 рокiв, а 1942 р. банк дiстав безстроковий статус. Йому надано монопольне право емiсiї банкнот.
Функцiї Банку Японiї визначено спецiальним законом вiд 1942 p., який у 1979 р. було модернiзовано. Згiдно iз законом вiд 1942 р. основний капiтал банку було встановлено у розмiрi 100 млн єн. У новiй редакцiї закону, що нинi набрала чинностi, вiн не змiнюється. 55% капiталу належить державi, 45%- приватним акцiонерам (приватним особам, фiнансовим iнституцiям, страховим компанiям тощо). Акцiонерам було гарантовано дивiденди в розмiрi 4%, якi за умови надзвичайно високих прибуткiв банку зростали до 5%. Решта прибутку надходила до державного бюджету.
Згiдно iз законом 1979 р. на чолi банку стоїть полiтична рада (вид банкiвської ради). До її складу входить сiм членiв: керуючий Банком Японiї, уповноважений урядом мiнiстр фiнансiв, уповноважений урядом представник планово-економiчного управлiння та представники найбiльших банкiвських, промислових i торговельних монополiй. Останнi призначаються урядом Японiї на термiн до чотирьох рокiв. Голова полiтичної ради є керуючим банком. Рiшення приймаються простою бiльшiстю голосiв.
Слiд зауважити, що обидва уповноважених уряду не мають права голосу, тож основну роль у прийняттi рiшень вiдiграють представники великого капiталу. Закон зобов'язує полiтичну раду взаємодiяти з мiнiстерством фiнансiв у певних напрямах, наприклад при встановленнi процентних та резервних ставок. Нова редакцiя закону про Банк Японiї набрала чинностi у квiтнi 1998 р. Вiдтепер загальне та оперативне керiвництво покладається на правлiння банку, що складається з дев'яти осiб (скасовується рада директорiв).
у сферi економiки та фiнансiв. Термiн їхнiх повноважень - п'ять рокiв. Посади представникiв уряду скасовуються.
Кандидатури на iншi керiвнi посади затверджує мiнiстр фiнансiв пiсля вiдповiдного подання правлiння банку: виконавчих директорiв - строком на чотири роки, радникiв - на два роки. Ревiзори призначаються Кабiнетом Мiнiстрiв строком на чотири роки.
але остаточне рiшення приймає правлiння.
Банк має необмежену монополiю на випуск банкнот. Згiдно iз законом вiд 1979 р. обсяг банкнотної емiсiї встановлювався мiнiстерством фiнансiв за згодою уряду. Банк Японiї мав право, якщо вважав за необхiдне, випускати банкнот бiльше, нiж передбачено лiмiтом, за що сплачував вiдсоток у розмiрi 3% рiчних вiд отриманого прибутку. Емiсiя банкнот змушувала банк тримати резерви, якi складалися з основної частини (комерцiйнi векселi й державнi цiннi папери всiх видiв) та необов'язкової частини (iноземна валюта, золотий i срiбний запас). Головне забезпечення емiсiї банкнот становив портфель державних зобов'язань. Скасування у 1965 р. заборони на використання державних позик для покриття дефiциту бюджету призвело до емiсiї облiгацiй державної позики. В активах Банку Японiї державнi папери становлять понад 80%
Головним завданням Банку Японiї є сприяння збалансованому розвитку нацiональної економiки шляхом пiдтримання цiнової стабiльностi. Це втiлюється в життя завдяки розробленню та проведенню вiдповiдної грошово-кредитної полiтики, випуску готiвки. Нове законодавство скасовує максимальну квоту випуску банкнот та вимоги щодо їх резерву.
Через кожнi шiсть мiсяцiв банк за посередництвом мiнiстра фiнансiв звiтує перед парламентом про грошово-кредитну полiтику, але розробляє i проводить її як незалежна iнституцiя, що передбачено законодавством.
У сферi мiжнародних фiнансiв Банк Японiї за згодою мiнiстра фiнансiв може здiйснювати купiвлю-продаж валюти, надавати кредити чи проводити операцiї вiд iменi закордонних центральних банкiв та iнших iноземних органiзацiй з метою розвитку спiвробiтництва з ними, може приймати вiд цих органiзацiй вклади та вдаватися до дiй, що мають характер виправданих єнових iнвестицiй.
До функцiй банку входять контроль за кредитною сферою та забезпечення безперебiйного функцiонування системи платежiв i розрахункiв шляхом надання кредитiв на обмежений строк кредитним органiзацiям.
облiкової ставки, полiтика мiнiмальних резервiв та операцiї на вiдкритому ринку мали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а головним iнструментом грошово-кредитної полiтики Банку Японiї було кiлькiсне рацiонування кредиту ("кредитне вiкно"), яке вiдiгравало роль процентної ставки при регулюваннi потокiв капiталiв.
"фiнансовим голодом" японських корпорацiй нефiнансового сектора, слабким ринком позичкового капiталу, домiнуванням банкiв у фiнансуваннi економiки. Протягом тривалого часу основнi ставки на ринку банкiвського кредитування жорстко регулювалися, вiдкритого ринку цiнних паперiв практично не iснувало.
Водночас контроль з боку держави за дiяльнiстю приватних банкiв був досить значним i базувався на специфiчному явищi японської грошово-кредитної сфери - перекредитуваннi. Упродовж 1960-1980-х рокiв апогей перекредитування припав на перiоди стабiльного економiчного розвитку Японiї.
Нинi основними засобами грошово-кредитної полiтики Банку Японiї є:
- полiтика коригування облiкової ставки;
- полiтика резервної норми.
Нацiональна грошова одиниця Японiї -- єна. Вона була введена в 1870 р. (одна єна дорiвнює 100 сенiв).
На сучасному етапi єна використовується як мiжнародний резерв i платiжний засiб переважно в азiатському регiонi.
В останнi роки вiдбувалася девальвацiя єни.
У зв'язку з цим, незважаючи на вiдносно сильнi позицiї єни, її роль у мiжнароднiй валютнiй системi залишається незначною. Дiловi кола i уряд Японiї не бажають висувати єну на роль мiжнародної резервної i розрахункової валюти, оскiльки в цiй ролi валюта перебуває пiд негативним впливом зовнiшнiх чинникiв. В умовах стiйкостi резервної валюти, i особливо за тенденцiї зростання її курсу, невiдворотним є посилений приплив у країну капiталiв.
Важливою перевагою нацiональної валюти, використовуваної як мiжнародний резервний i платiжний засiб, є те, що вона виключає можливiсть валютних ризикiв при використаннi єни як резервної валюти для японських зовнiшньоекономiчних угод. Це означає перекладання їх на iноземних контрагентiв, якi також для запобiгання валютних ризикiв заiнтересованi проводити розрахунки у своїй нацiональнiй валютi або традицiйнiй широко використовуванiй валютi третьої країни, наприклад такої; як долар. Цю заiнтересованiсть японськi дiловi кола використовують як важливий iнструмент у конкурентнiй боротьбi на свiтових товарних ринках, беручи на себе валютнi ризики. Ось чому Японiя так само вiддає перевагу розрахункам за мiжнародними угодами у нацiональних валютах iноземних покупцiв i продавцiв, а також в американських доларах.
державних (спецiальних) та приватних банкiв.
У цей перiод виник також центральний емiсiйний банк Японiї. У 1897 р. закон про комерцiйнi банки легалiзував органiзацiю банкiвської системи за єврозразками.
У 1927 р. в Японiї виникла банкiвська криза. Вона обумовила подальшу концентрацiю банкiвського капiталу i посилила позицiї монополiстичних банкiв. У 1928 р. загальна кiлькiсть банкiв скоротилась удвiчi порiвняно з 1918р.
економiки.
У цьому ж напрямку японськi банки дiяли i в роки вiйни у Китаї (розпочалася в 1937 p.), i в перiод Другої свiтової вiйни. У 1942 р. посилився державний монополiстичний контроль над господарством Японiї. З цiєю метою створюється Нацiональна фiнансова контрольна асоцiацiя, їй пiдпорядковується уся дiяльнiсть кредитної системи. Банки зобов'язуються вкладати в облiгацiї державних вiйськових позик не менш як 75% приросту депозитiв. У роки вiйни створюються спецiальнi кредитнi установи для здiйснення експансiї в країнах Схiдної i Пiвденно-Схiдної Азiї, котрi були тимчасово окупованi Японiєю. Пiсля Другої свiтової вiйни розвиток кредитної системи Японiї характеризується рядом особливостей.
Для японської банкiвської системи у пiслявоєнний перiод характерним було розмежування функцiй рiзних банкiв за американським прикладом, що пояснюється значним впливом на пiслявоєнний устрiй кредитної системи Японiї американських окупацiйних властей. Банкiвською реформою 1998 р. передбачено певну лiбералiзацiю банкiвської дiяльностi. Так, звичайнi мiськi банки можуть вiдкривати спецiальнi трастовi та iнвестицiйнi фiлiї, банки довгострокового кредиту можуть перетворюватися на комерцiйнi банки або зливатися з ними, траст-банки дiстали право вiдкривати фiлiї для проведення операцiй з цiнними паперами, брокерсько-дилерськi фiрми за операцiями з цiнними паперами можуть перетворюватися на фiлiї комерцiйних банкiв.
Накопичення позичкового капiталу випереджувало накопичення реального капiталу. Наприклад, позичковий капiтал у 1986 р. збiльшився порiвняно з 1970 р. у 3,2 рази (у порiвнянних цiнах), а реальний - у 2 рази. Але за цей самий перiод оптовi цiни зросли у 2,2 раза, тобто iнфляцiя знецiнювала реальну величину позичкового капiталу. Цьому сприяли особливостi економiчного розвитку Японiї. Вони виявлялись передусiм у тому, що погiршились загальнi умови вiдтворення: темпи економiчного зростання в Японiї набагато скоротились (10,2% у середньому за рiк у 60-тi роки, 5,2% - у 70-тi та 3,7% - у 80-х роках).
позичкового капiталу сприяли також змiни в структурi кредитної системи: з'являються i швидко розвиваються пенсiйно-страховi й ощаднi заклади.
Сучасна кредитна система Японiї складається з Центрального банку (Нiппон Гiнка). Вiн є верхнiм рiвнем кредитної системи, її головою. Банк Японiї здiйснює емiсiю грошей, грошово-кредитну полiтику, державно-монополiстичне регулювання економiки та касове обслуговування Казни. Далi розташовується нижчий рiвень кредитної системи
Це передусiм приватнi кредитно-фiнансовi установи (КФУ), котрi дiляться на звичайнi (комерцiйнi) банки; спецiалiзованi та iншi КФУ, а також урядовi КФУ.
Звичайнi (комерцiйнi) банки складаються з мiських, регiональних; банкiв-членiв Другої асоцiацiї регiональних банкiв; iноземних банкiв.
Спецiалiзованi КФУ подiляються на: КФУ довгострокового кредитування i траст-банки; КФУ для малого i середнього бiзнесу, що охоплюють банк "Дзенсiнрен", банки "Сiнкiн" (кредитнi асоцiацiї; кредитнi кооперативи); банк "Чю-кiн" (центральний кооперативний банк торгiвлi i промисловостi, трудовi банки); КФУ для сiльського, лiсового та рибного господарства.
До них вiдносять: банк Норiн Чюкiн (центральний кооперативний банк сiльського та лiсового господарства); кредитнi федерацiї сiльськогосподарських кооперативiв; регiональнi кооперативи; iншi КФУ; страховi компанiї (компанiї страхування життя, тi, що не страхують життя).
Фiнансова корпорацiя санiтарної екологiї, Фiнансова корпорацiя сiльського, лiсового, рибного господарства; Корпорацiя житлових позик, Фiнансова корпорацiя державних пiдприємств; Корпорацiя розвитку Хокайдо i Тохоку; фiнансова корпорацiя розвитку острова Окiнава. Зокрема, до урядових КФУ входять Корпорацiя страхування кредитiв малого бiзнесу, поштовi ощаднi каси та iн.
У кредитнiй системi Японiї переважають приватнi iнституцiї, їх частка в депозитах у 1986 р. становила 51,6%, в облiково-позичкових операцiях - 49,5%, а в портфелi цiнних паперiв - 55,9%. Близько 15% сукупного балансу приватних кредитних iнституцiй припадало на 29 компанiй зi страхування життя i на 58 - зi страхування майна. 211 компанiй, якi здiйснюють операцiї з цiнними паперами, посiдають незначне мiсце в кредитнiй системi. Державнi банки i фiнансовi корпорацiї функцiонують у тих галузях, кредитуванням яких приватнi банки не заiнтересованi, але розвиток яких необхiдний для процесу вiдтворення в цiлому, а також з соцiально-полiтичної точки зору. Останнiм часом процес концентрацiї i централiзацiї у сферi кредиту вiдбувався не у формi злиття i скорочення кiлькостi банкiв, а через використання монополiстичним капiталом кредитних ресурсiв держави, з одного боку, i страхової, ощадної системи i кредитної кооперацiї - з iншого. Одночасно вживалися заходи для залучення iноземних капiталiв у Японiю для перебудови економiки з урахуванням вимог НТР. Іноземнi iнвестицiї здебiльшого спрямовуються в облiгацiї, якi не дають права участi в управлiннi вiдповiдними японськими фiрмами.
i технiчну документацiю. З перетворенням Японiї в найбiльшу державу змiнилося її становище у сферi мiжнародного кредиту: з нетто-iмпортера вона перетворилась на провiдного нетто-експортера капiталу. Головними регiонами вивозу японських капiталiв є країни американського континенту, Пiвденної i Пiвденно-Схiдної Азiї. Зростає активнiсть японських фiрм i на Ближньому та Середньому Сходi, в Африцi.
i розширюються масштабi їх самофiнансування, але в загальнiй сумi функцiонуючих капiталiв продовжують переважати позичковi кошти. В умовах перенакопичення позичкового капiталу в структурi його використання зросла частка фiктивного капiталу.
Великi японськi монополiї перетворились у фiнансово-монополiстичнi групи, а банки - в їхнi центри. Пiдвищилась роль мiжкорпоративного володiння акцiями i посилилась концентрацiя володiння останнiми.
ЛІТЕРАТУРА
1. Брагинский С. Кредитно-денежная политика в Японии. — М.: Наука, 1989.
2. Гальчинський А. С. Сучасна валютна система. — К.: ОНБИ "Либра", 1993.
3. Трегуб Д. В. Грошово-кредитнi системи зарубiжних країн: Конспект лекцiй / Харкiвський держ. економiчний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2001. — 78с.
| 
