Польський наступ

Польський наступ План 1. Польський наступ. 5. Реформи Могили їх наслiдки. нацiонально-полiтичне життя України не зв'язувалось уже з державою, а мусило творити собi новi Оганiзацiйнi форми. Весь розвиток життя iшов Пiд важким насту­пом Польщi. Захiдний кордон, що в князiвськiй епосi мав другорядне значення, тепер став головним бойовим фондом, українському народовi загрожувало повне нацiональне знищення, тому всю народну енергiю довелося скерувати на те, щоб не дати себе знищити чужiй силi. Нацiональна органiзацiя набрала в значнiй мi; оборонного ха­рактеру. Тiльки по тому, як уже забезпечено було основи iснування, мiг прийти нормальний розвиток життя. унiї на Волинь, Брацлавщину, Київщиiу i врештi на Лi­вобережжя, займаючи порожнi землi або витискаюч; з них мiсцевих власникiв. Струсi, Язловецькi, Замойськi, Сiнявскi, Жолкєвськi, Калиновськi, Потоцькi, Конєцпольськi та iншi магнатськi роди зайня­ли величезнi простори, творячи справжнi латифунд до яких нале­жали сотнi сiл, десятки мiстечок i замкiв,— цiлi пiосторi провiнцiї. Цi «короленята» були необмеженими володарями областей, бо звичайно тримали i найвищi становища в адмiнiстрацiї — воєвод, каштелянiв, старостiв; вони безоглядно проводили свої плани, не рахуючись нi з якими перешкодами. Дрiбнi землевласщки були супро­ти них безбороннi — давнi осiлi бояри, мiщани чи козаки мусили коритися їм i або добровiльно вiддавати їм свої землi та ставати пан­ськими васалами, або пiд загрозою втрати життя втiкати свiт-заочi. Всякi скарги до влади чи судовi процеси не доводи/й нi до чого, бо магнати всю екзекутиву мали у своїх руках. Магнати безжалiсно експлуатували природнi братства країни. Разом з магнатами сунула в Україну дрiбна польська шляхта, голодна i незаможна, що при панах i собi сподiвалiся доробитися маєткiв i багатства. Такi чужостороннi зайди ставали ^ панiв за слуг, економiв, орендарiв, старшин у магнатських вiйськових частинах то­що i разом iз своїми покровителями визискували мiсiеве населення. При магнатах наживу для себе знайшли також жиди що були пан­ськими агентами й факторами, брали в оренду корчмо млини, мита, посередничали в торгiвлi i проводили всякi спекуляцiї. експансiю на Схiд. Вже в XV ст., окрiм Львова, Перемишля i Холма, засновано латинськi єпископства також у Кам'янцi, Луцьку i Києвi. Одночасно на схiдних українських землях засновано багато латинських кляшторiв — францiсканiв, домiнiка-нiв та iн. У першiй половинi XVII ст. незвичайно широку пропаганду на Сходi повели єзуїти, якi здобули собi осiдки в Ярославi, Перемиш­лi, Львовi, Берестi, Луцьку, Острозi, Кам'янцi, Барi, Вiнницi, Києвi i деяких мiстечках. Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дво­рах магнатiв i шляхти, серед мiщанства, звертали увагу особливо на заможних, талановитих i визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви i тим самим до польського нацiонального та­бору; за найвизначнiшими одиницями повинна була пiти й сiра люди­на. Єзуїтськi школи, улаштованi солiдно i пишно, з добрими вчителя­ми, дбали про те, щоб притягати до себе українську молодь i її дена­цiоналiзувати. Опiр вельмож. Українське громадянство стало до оборони i бо­ротьби з польським наступом. Люблiнська унiя — при всiх негатив­них наслiдках — дала принаймнi одну користь, що всi українськi землi були злученi в одну цiлiсть, що скасовано кордони, якi вiддi­ляли Захiдну Україну вiд Схiдної. Тепер уся українська територiя опинилася пiд тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирiвню­валися провiнцiальнi рiзницi, рiзнi землi передавали одна однiй свої здобутки, могла витворитися спiльна органiзацiя i спiльна нацiональ­на полiтика. Галичина i Холмщина, що мали вже за собою два сто­лiття боротьби з Польщею, ставали до спiльної акцiї з Волинню i Надднiпрянщиною, в яких збереглися ще залишки i традицiї держав­ного життя з литовських часiв. за своє право та обов'язок i далi очолювати громадян­ство, обороняти його культуру, протегувати церкву, освiту, добродiй­нi установи i протиставитись наступовi Польщi. Так робили принайм­нi визначнi представники аристократiї, як Григорiй Ходкевич, що перший зрозумiв значення друкарства i заснував у Заблудовi друкарню, або Костянтин Острозький, який здобув собi заслужене iм'я мецената письменства i науки, заклавши академiю в Острозi. Але й кожний значнiший пан опiкувався церквами i монастирями у своїх землях, закладав шпиталi або, як Василь Загоровський, фундував у своєму селi школу. Острозький здобув велику пошану серед усього громадянства, а як виринула справа церковної унiї, то всi вважали самозрозумiлим, що вiн, як представник опiнiї православних, висту­пив з вiдкритим листом проти унiї. Полонiзацiя панiв. Але вiрне народовi залишилося тiльки те поко­лiння аристократiї, що починало свою дiяльнiсть ще у Великому кня­зiвствi Литовському. Патрiотизм аристократiї був тiсно зв'язаний зi службою державi. Коли Литовської держави не стало, новi поколiння скоро забули її традицiї i почали прихилятися до нової держави, що обiцяла значення i гiднiсть,— до Польщi. Польська пропаганда особ­ливо дбала про те, щоб притягнути аристократичну верхiвку. Поло-нiзацiйнiй течiї не оперлися навiть Острозькi, так заслуженi перед українською культурою: ще за життя князя Костянтина вiдрiкся своєї церкви його син i наступник Януш, а онука засновника Острозької академiї, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Острозi єзуїтську колегiю. Таким самим шляхом ренегатства пiшли майже всi панськi ро­ди України. При своїй церквi залишилися дуже нечисленнi пани, але й вони втратили зрозумiння державної творчостi. Прикладом може бути воєвода Адам Кисть, з часiв Хмельниччини, який чванився тим, що його предок з мечем у руцi обороняв Київ вiд наїзду полякiв,— але сам вiддався на службу Польщi i всiма силами поборював молоду ко­зацьку державу. вiд осередкiв польської культури, де давнi бояри жили старосвiтським життям,— там залишилися традицiї власного держав­ного життя i прив'язання до своєї культури. Ця незаможна, «заго­нова» шляхта хоробро заступалася за права «старожитної» релiгiї, свої соцiальнi права обороняла пiдробленими грамотами князя Льва, iнстинктивно шукаючи захисту в традицiях давньої держави. Україн­ська шляхта, користуючись з свого привiлейованого становища в Польськiй державi, пiдносить голос про нацiональнi потреби по соймиках, соймах i перед королем, деколи навiть веде гостру опозицiю. І таким легально-парламентарним шляхом здобуває деколи успiхи. Проте анi аристократiя, анi шляхта не затримала в своїх руках дiй­сного проводу та iнiцiативи в нацiональному життi. Українське пан­ство занадто було залежне вiд польської економiчно-соцiальної системи, яка втягла його в себе, деморалiзувала, примушувала до компромiсiв i поступок,— так що воно не могло цiлковито ангажу­ватись у нацiональних справах. Привiлейованi верстви не змогли утримати проводу — i це була велика шкода для українського народу, бо в тодiшнiм феодально-iєрархiчнiм устрої тiльки привiлейованi класи могли вiльно розбудовувати нацiональне життя. Український нарiд, позбавлений своєї провiдної верстви, став неповним, скалiче­ним органiзмом — i пiзнiше, за Гетьманщини, мусив собi верхню вер­ству наново творити. Духовенство. У нових вiдносинах зросло значення духовенства. Своя церква вiд найдавнiших часiв мала органiзацiйну мережу, що обiймала всю країну. За Київської i Галицької держави та за Велико­го князiвства Литовського, ця органiзацiя служила самим тiльки ре­лiгiйним справам, бо все iнше вирiшували державнi органи. Церква була пiд опiкою держави, мала широкi привiлеї i високе становище в громадянствi. Пiд польською владою вiдносини змiнилися. Право­славна церква втратила своє привiлейоване становище i опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищi церковнi посади обсад­жувала державна влада i протегувала на них людей, що були їй за слухняне знаряддя. Але, не вважаючи на це, зросла роль церкви як нацiональної органiзацiї. Митрополит i єпископи вважалися представ­никами всього народу, позбавленого iншої полiтичної репрезентацiї; церковнi собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищi церква шукала захисту i допомоги в самому громадянствi, мусила наближатися до мас i зайнятися не тiльки їх духовним жит­тям, але i свiтськими потребами. Пiд церковною опiкою гуртувалися братства, школи, шпиталi, розвивалося письменство i мистецтво. Численнi монастирi допомагали дiяльностi свiтського духовенства i творили живу комунiкацiйну мережу, що охоплювала цiлу країну. яке у братствах знайшло собi новi органiзацiйнi форми жит­тя. Пiзнiше зактивiзувалися селянськi маси, якi стали спiвтворцями козаччини. як Львiв, Київ, Луцьк та iншi, були цiлком незалежнi вiд державної адмiнiстрацiї i вiльно вирiшували свої внутрiшнi справи, були немов малими республiками у своїх мурах. Меншi мiста i мiстеч­ка пiдлягали своїм панам, але все-таки мiщани самi вибирали собi старшину, могли виявляти досить широку самодiяльнiсть i почували себе вiльними та незалежними людьми. Завдяки самоврядуванню мiста розвинули рiзнi дiлянки промисловостi i завели живу торгiвлю, дiйшли значної заможностi i культури. мiста вiддавали в руки польських колонiстiв. Українськi мi­щани дiставали тiльки невеликий квартал на мешкання i були обмеже­нi у мiських правах,— їх не допускали до цехiв, не дозволяли вести торгiвлi, не дозволяли будувати церков тощо. Але українське насе­лення, що жило в передмiстях, поза мурами мiста, було дуже числен­не, мало зв'язок з селянською масою i почувало за собою силу,— природним розгоном втискалось до мiста i вело боротьбу iз польською верхiвкою. Багатi патрицiї визискували дрiбне мiщанство, забирали йому землi i пасовиська, накладали рiзнi податки, брали худобу, конi, збiжжя, силували до всяких робiт, за найменший спротив в'язнили i карали тюрмою. До того ще не давали нiяких прав у мiстi, звали хлопами i пiдданими. Тому боротьба «поспiльства» з патрицiатом мала гостро окреслений соцiальний характер. Але прилучалися до неї i релiгiйно-нацiональнi мотиви. Польськi патрицiї не дозволяли українцям будувати церков, переслiдували православних священи­кiв, не дозволяли публiчно, головними вулицями вести процесiї, силували православних платити податки на утримання католицького духовенства. Українськi мiщани мусили вести боротьбу одночасно i проти соцiального гнiту, i проти релiгiйного. її будову та владнання, допомагали священикам; пiд час свят влаштовували зiбрання мiщан з бенкетами, на яких частувались медом. Коли поширилася цехова органiзацiя, братства прийняли дещо з цехового устрою, як щорiчний вибiр старшини, членськi внески, допомогу для зубожiлих братчикiв. Через те братства набули ширшого громадського характеру. Особливо важливi були економiчнi завдання братств. Вони давали грошовi позики своїм членам, деко­ли навiть вели зорганiзованi позичковi каси, рятували мiщан вiд боргiв, не давали продавати домiв у чужi руки, а для збiднiлих брат­чикiв i старцiв закладали шпиталi, тобто притулки. Цi матерiальнi заходи давали братствам особливу популярнiсть i єднали їх членiв. до судiв на мiськi магiстрати, висилали посольства до королiв, шукали допомоги у шляхти i вельмож. На перше мiсце ви­сунулося львiвське братство при церквi Успення. Воно мало неба­гато членiв — вiд двадцяти до тридцяти — бо стiльки домiв дозволе­но було українським мiщанам у мурах мiста, але це були доволi за­можнi люди, здебiльшого такi, що доробилися майна на торгiвлi, вiдбували далекi купецькi подорожi i мали зрозумiння культури. В 1520-их роках вони почали акцiю проти обмежень, якi накладав на них польський патрицiат; їх скарги пiдтримав перед королем гетьман Костянтин Острозький, i українськi мiщани дiстали деякi полегшi. В 1539 р. вони добилися вiдновлення галицького єпископства, яке було скасоване в XV ст. Боротьба була довга i завзята, бо львiвський латинський архiєпископ уживав усiх заходiв, щоб не допустити до вiд­родження української церкви,— а тi хабарi, якими обдаровано польських достойникiв (кiлькасот волiв!), зробили своє, i галицьке єпи­скопство було вiдновлене у Львовi. В цiй справi рука-в-руку з мiща­нами йшла галицька шляхта, яка ще не втратила нацiональних тради­цiй,— але провiд мали львiвськi мiщани, i першим єпископом став мiщанин, визначний член братства, Макарiй Тучапський. В 1570-их роках львiвське мiщанство знову здобуло собi ширшi права в мiстi, мiж iншим i те, що представники братства входили до так званої колегiї сорока мужiв, яка мала контроль над мiською радою. Йоаким, що тодi приїхав до Львова, розширив права братства, надав йому право т. зв. ставропiгiї, тобто церковної автоно­мiї, так що воно не пiдлягало владi єпископа, а прямо патрiарховi, i доручив йому нагляд над iншими братствами i взагалi над релiгiй­ним життям громадянства (1586). Львiвське братство дало тодi iнiцiативу до заснування братств по всiх мiстах i мiстечках, так що братська органiзацiя поширилася по всiй Галичинi, Волинi, Холмщинi, Подiллi. Вiденське братство випустило друком зразок статуту, i брат­ська органiзацiя прибрала всюди тих самих форм. Це була перша мережа освiтнiх товариств в Українi. Наступ католикiв. В той же час почався зорганiзований наступ польського духовен­ства на українське громадянство, в якому перед вели єзуїти. Вони здобули собi осiдки в Ярославi, Перемишлi, Львовi, Берестi, Луцьку. Острозi, Кам'янцi, Барi, Вiнницi, Києвi i в ще деяких менших мiстах, Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах шляхти i мiщан­ства, звертаючи особливу увагу на людей заможних, талановитих i визначних, щоб залучити їх до католицької церкви i тим самим до польського нацiонального табору; за знаними одиницями повинна була пiти i сiра людина. Проповiдями, диспутами, приватними розмо­вами єднали собi прихильникiв. Незвичайну популярнiсть здобули собi єзуїтськi школи, з квалiфiкованими вчителями, з умiлим пiдходом до виховання: вони притягали до себе шляхетську i мiщан­ську молодь. В Бравнсберзi в Пруссiї i в Вiльно єзуїти органiзува­ли вищi школи, метою яких було поширення католицької культури на Сходi. Освiта. Ця небезпечна пропаганда викликала реакцiю. Освiченi одиницi почали шукати засобiв, як стримати наступ польського та­бору. Розпочали вiд того, щоб масам зробити доступним Святе Пись­мо, бо слов'янська мова, як слушно дорiкали противники, була ма­ло зрозумiла. Велику заслугу мав тут бiлорус, доктор Франциск Скорина, що, перебуваючи у Празi, перейнявся новими течiями i пе­реклав псалтир та iншi книги «для людей простих» i, що бiльше, ви­пустив їх друком. За його прикладом — чи, радше, йдучи за живою потребою — рiзнi iншi перекладачi давали свої переклади «для лiп­шого вирозумiння люду християнського посполитого». визначнiшими людьми з-помiж українського панства, мiщан, духовенства, iз запалом обороняючи слов'янську мову i лiте­ратуру проти «польської барбарiї». Другий такий емiгрант i втiкач, Іван Федорович (Федоров) з таким самим захопленням пропагував «невидану» друкарську вмiлiсть i в рiзних мiсцях — в Заблудовi, Львовi, Острозi — знайшов собi меценатiв i прихильникiв. Школи. Але найважливiшою була справа заснування нових шкiл. Недостачу освiти вважали за головну причину занепаду культурного i нацiонального життя. Найглибше висвiтлив це питання автор «Пе­рестороги» (мабуть, пiзнiший митрополит Іов Борецький): «Вельми зашкодило державi Руськiй, що не могли поширити шкiл i наук все­народних i їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвiдомiстю своєю не прийшли б до такого занепаду». Цю справу вiдчували особ­ливо гостро рiзнi гурти — в Острозi, Львовi, Києвi — i школу стави­ли на першому мiсцi своєї культурної органiзацiї. Нижчi, початковi школи iснували з давнiх часiв при церквах, i побiльшити їх число було неважко. Потреба знання вiдчувалася серед мас так сильно, що по всiх мiстах, мiстечках та по бiльших се­лах виникли народнi школи. Але ще важливiшою була справа вищої школи, яка могла б дати освiту iнтелiгенцiї i протидiяти впливам єзуїт­ських шкiл. Зразком були тут захiднi школи сiмох свобiдних наук, що давали знання латинської мови, загальну лiтературну ерудицiю i вигладу. Така школа могла пiднести рiвень знання вищих класiв громадянства i пiдготовити кращих духiвникiв, учителiв, письмен­никiв тощо. пожалiв коштiв на закладення культурного осередку в Острозi. Перед 1580 р. вiн заснував вищу школу, яку називано ака­демiєю, колегiєю або триязичним лiцеєм. На назву академiї школа мала право, оскiльки вона виходила поза програму «свобiдних» наук i брала пiд увагу вищi студiї, особливо богослов’я. Щоб запевнити школi вищий рiвень, Острозький запросив до неї найвизначнi­ших українських i чужих учених, спецiалiстiв у рiзних дiлянках. З мiсцевих людей найпершi мiсця займали Дем'ян Наливайко, брат козацького старшини, острозький священик, i Герасим Смотриць-кий*, подiльський шляхтич, що займалися перекладом Святого Письма i редагуванням iнших острозьких видань; далi iєромонах Кипрiян, що здобув освiту в Італiї i Грецiї, священик Василь, автор полемiчних трактатiв, та iн. з князем Курбським i допомогли Івановi Федорову зорганiзувати у Львовi друкарню (1574). Успенське братство, поширюючи свою дiяльнiстю, купило цю друкарню (16'83; : зорганi­зувало велике видавництво, що постачало книги не •"тiлькм для всiєї Украшк, але й для Бiлорусi. Московщини та на Балкани. Одночасно братство зайнялось органiзацiєю середньої школь. Поширився гурт людей, що вели культурну працю. Але у Львовi не вдалося зiбрати та­ких визначних дiячiв, якими славився Острог: засоби мiщан те дозво­ляли на таке широке меценатство, яке вiв князь Острозький. З чу­жинцiв у Львовi довший час працював тiльки один грек, еласонський архiєпископ Арсенiй, що був учителем грецької мови, поза тим знач­ний вплив на культурнi плани братства мав антиохiйський патрiарх Йоаким. Серед мiсцевих культурних дiячiв не було нiкого iз старшого поколiння. Львiвський єпископ Гедеон Балабан, людина культур­на i з темпераментом, що повинен був стояти на першому мiсцi, не хотiв пiддатися пiд провiд мiщан i був у постiйнiй вiйнi з братством; освiчений мiщанин Юрiй Рогатинець, здається, не довiряв своїм силам i не зазначив своєї участi в культурнiй роботi; так само iншi члени братства брали на себе тiльки заходи щодо матерiального бо­ку органiзацiї. Всю науково-педагогiчну роботу вела молодь — мо­лодi вчителi i письменники, як Степан Зизанiй Тустановський, пiзнiше визначний полемiст, Кирило Транквiлiон Ставровецький, майбутнiй богослов, Іван Борецький, згодом митрополит Іов. Цi та­лановитi люди, що самi недавно закiнчили школи, з захопленням бра­лися за органiзацiю освiти i створили у Львовi живий культурний осередок. Але вони не визначалися витривалiстю, скоро залишали свої не дуже забезпеченi посади i розходилися по iнших мiстах, шукаючи «ситiших пирогiв». І тому культурне життя у Львовi то палало живим полум'ям, то знову пригасало. для українських лiтераторiв слов'янська мова була також класичною мовою — в нiй же були "сi пам'ятки письменства, бого­службовi книги i вся iнша лiтературна спадщина минулих вiкiв; во­ни вважали її за свiй скарб i старались утримати на давньому станови­щi. Тодiшнi погляди на цiну слов'янської мови передає Іван Вишенський своїми завзятими словами: «Скажу вам тайну велику, що диявол таку заздрiсть має на словенський язик, що ледве живий вiд гнiву: рад би його до решти погубити i всю боротьбу свою на те двигнув, щоб його обплюгавити i в огиду та ненависть привести; а що деякi нашi на словенський язик хулять i його не люблять — то знаєш напевно, що за дiлом i пiдмовою того майстра, пiднявши його духа, це творять». Щоб оборонити слов'янську мову вiд закиду не­виробленостi, тодiшнi вчителi подбали Про слов'янську граматику — впродовж недовгого часу вийшли три пiдручники: один з Острозького рукопису, другий, складений Лаврентiєм Зизанiєм, третiй, найгрун-товнiший, Мелетiя Смотрицького (1619) — його передруковували аж до XVIII ст. Народна мова, хоч її вживали постiйно в урядових актах, у листуваннi тощо, мала в школi тiльки допомiжне значення для вияснювання слов'янської — Лаврентiй. Зизанiй перший склав слов'янсько-український словник. З старовинних мов у школах на першому мiсцi ставили грецьку мову, що єднала Україну з давнiм джерелом її культури; органi­затори нової освiти намагались поновити старi зв'язки, щоб, спираючися на грецький сзiт, протидiяти латинсько-польськiй пропагандi. Зрештою грецька мова мала також практичне значення в живих тор­гових зв'язках з Царгородом. Навчання грецької мови у львiвськiй школi йшло дуже успiшно, i вже невдовзi братство випустило у свiт пiдручник цiєї мови «Адельфотес», складений учнями пiд проводом архiєпископа Арсенiя (1591). Грецьку мову студiювали i великим захопленням, i всi визначнi письменники не тiльки вiльно з неї перекладали, але вмiли по-грецьки й говорити. В якiй пошанi була грецька мова, видно з заповiт; гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львiвськiй i київськiй школах окремi записи на утримання грецьких учителiв. Зате до латинської мови братства ставилися з неоправданим упередженням i звертали на неї меншу увагу — щойно пiзнiше довелося цю хибу виправити, Навчання мало лiтературний характер. Пiсля вивчення основ гра­матики «учаться до бiльших наук приступаючи — до дiалектики i риторики, а цi науки по-словенськи перекладено у львiвськiй школi i руським язиком списано — дiалектику i риторику i iншi фiлософ­ськi письма, що належать до школи». Головне завдання школи було приготувати нових духiвникiв, учителiв i письменникiв, що словом i письмом могли б послужити громадянству у «посполитiй справi». Цю мету школа досягнула. Львiв випустив цiлий ряд лiтературних видань — рiзнi оди, панегiрики, принагiднi вiршi, дiалоги, що вiдгукувались на актуальнi справи жит­тя. Молодi лiтератори займалися також перекладами з грецької мови, збирали i перевiряли тексти, приготовляли їх до видання. Коли роз­горiлася релiгiйна боротьба довкола унiї, новi письменники виступили на ширше поле, вiдпираючи наступи католицько-польського табору. . Братства своєю органiзацiєю провели сильнiше з'єднання українського громадянства i пiднесли його культурний рiвень. Але у братськiй дiяльностi були також недолiки, що пiдкопува­ли основи громадянського життя. В релiгiйному життi взяли провiд свiтськi люди — це порушувало традицiйний церковний порядок i дисциплiну. Братства привласнювали собi право усувати священикiв i самi вирiшували рiзнi церковнi питання, навiть самi тлумачили Святе Письмо. Це вже були впливи реформацiї. Дуже тим вiдзначали­ся прихильники давнього ладу. Безнастаннi суперечки братств з єпископами розбивали цiлком церковне життя. До внутрiшнього розладу немало спричинилися схiднi патрiархи, що в своєму рефор­мацiйному запалi не знали стриму, не рахувалися з традицiєю, вно­сили в релiгiйне життя замiшання. Братський рух не мiг заступити правильної церковної органiзацiї, що спиралася на владу єпископiв. Братства все-таки були явищем ефемерним, то розгорялися сильнi­ше, то знову занепадали. Навiть найактивнiше львiвське братство мало перiоди занепаду, коли навiть не вiдбувалися сходини братiв. Зв'язок мiж рiзними братствами також не був постiйний i добре зорганiзований; нi разу не скликано загального з'їзду всiх братств. Братства викликали в життi громадянства життєдайний фермент, але не змогли створити твердих органiзацiйних форм. Тому братський рух мав не тiльки прихильникiв, але й ворогiв. Навiть серед мiщанства були одиницi, що не хотiли пiддаватися пiд братський режим. Ще бiльше противникiв зустрiчали братства мiж духовенством, яке було невдоволене з того, що свiтськi люди занадто втручаються в духовнi справи. Коли мiщани з Гологiр почали по-своє­му тлумачити Святе Письмо, iмпульсивний львiвський владика Бала­бан накинувся на них iз словами: «Що я маю тебе, хлопе, вчити; ти щойно з гною вилiз i в гною вчився до цих часiв — а до Письма що тобi?» Владики з гiркотою констатували, що багато церков, нiчим не визначних, дiставало собi вiд патрiархiв право ставропiгiї i таким спо­собом втiкало з-пiд влади єпископiв. Зрiст братської анархiї спричи­нився немало до того, що частина духовенства перейшла до унiї з католицькою церквою. Одночасно з парламентарною акцiєю право­славнi виступили до боротьби на лiтературному полi. Католики та унiати словесною пропагандою намагалися закрiпити здобутi пози­цiї,— треба було вiдповiдати на їх аргументи i зачiпки. Також треба було дати зброю до рук тим масам, що бажали залишитися при ста­рiй вiрi i мусили оборонятися вiд безнастанних наступiв. Головними центрами лiтературної полемiки спочатку був Острог, де найбiльше було письменницьких сил, столиця Великого князiвства Вiльно, а та­кож Львiв. У Вiльнi виступав Степан Зизанiй, з походження галича­нин, що своє прiзвище Кукiль за модою гуманiстiв змiнив на грецьке. Людина гаряча i завзята, вiн хоч i не прийняв священства, проте за­любки виступав як проповiдник — проповiдував по церквах i мiщан­ських домах, по торгах i шляхах, своїми завзятими виступами єднав собi багато прихильникiв. Вiн не рахувався з аргументами,— пiдняв протестантську теорiю про «папу-антихриста», був засуджений унiатським собором, оправданий православним; католики робили на нього засiдки, так що одного разу, як жартували з нього, вiн комином мусив утiкати з хати, щоб урятувати життя... Острог виставив двох сильних полемiстiв, що заховали свої iмена пiд псевдонiмами: собi пильних читачiв i завзятих наслiдувачiв. Ця своєрiдна публiцистика була сильною зброєю нацiонального право­славного табору i допомогла йому опертися католицькому наступовi. Але протекцiя польського уряду одночасно шкодила iдеї унiї. В ни­зах, що бачили, якими шляхами проводиться з'єднання церков, яких насильств уживають урядовi кола, як переслiдують тих, що проти­ставляться наступовi,— зростала ненависть до унiї та католицтва i бажання за всяку цiну зберегти давню вiру. Кожна спроба унiатiв увiйти мiж православних викликала негайну реакцiю. Коли одного разу унiатськi владики несподiвано появилися у львiвському монасти­рi св. Онуфрiя, наляканий нарiд ударив у дзвони i розворушив цiлу околицю. Спроби притягнути православних мiщан до оплат на като­лицьких ксьондзiв викликали гострi виступи в рiзних галицьких мi­стечках (Городку, Яновi). В Холмшинi почалась вiдкрита боротьба мiж православними та унiатами. Братська органiзацiя входила дедалi глибше в маси i пiдтримувала їх опозицiйнi настрої. Одночаснi селян­ськi рухи робили це напруження ще гострiшим. Київський осередок. На переломi XVI—XVII ст. культурно-на­цiональна органiзацiя зосереджувалась у захiдних землях, головно в Галичинi i на Волинi. Надднiпрянщина, нищена татарами, залишалася пасивною в цих змаганнях. Щойно коли зросла козаччина i життя почало вертатися до нормального стану, коли зросло мiщанство по ступкам, i справа православної iєрархiї залишилась невирiшена. Релiгiйний гнiт тривав далi. до крайнього рiшення — зiрвати з Польщею, а шукати захисту в Московщинi. Ще в 1570-их роках львiвське брат­ство вислало перше посольство до Москви i дiстало вед царя значну допомогу; за його прикладом рiк-у-рiк рiзнi монастирi i церкви поси­лали своїх посланцiв до царської столицi i нiколи не верталися з по­рожнiми руками. Московщина заздалегiдь єднала собi прихильникiв в Українi. Іов Борецький, зневiрений щодо Польщi, пiшов далi: в 1625 р. вислав своє посольство до Москви, закликаючи царя, щоб вiн прийняв Україну пiд свою владу. Московськi полiтики вiдповiли вiдмовно — вони вважали, що справа ще не назрiла до рiшення. Але промосковськi настрої вони пiдтримували старанно. зжитися з українськими вiдносинами i своїм органiзацiйним хистом i тактом здобув собi великий авторитет. У Києвi, спершу як печорський архiмандрит, пiзнiше як митрополит, згуртував вiн коло себе найвизначнiших богословiв i письменникiв, як Козловський, Кальнофойський, Косiв та iн.— справжнiй «Моги-лянський атеней», що пiд його проводом узявся до працi над рефор­мою церковного життя. Довголiтня релiгiйна боротьба виявила всi недостачi православної церкви, i Могила намагався перебудувати церковну органiзацiю так, щоб вона пiднялася вище i могла твердо стояти супроти наступу католицтва. Вiн упорядкував наперед догма­тичнi i обрядовi справи; в 1640 р. київський собор ухвалив перший пра­вославний катехизис, який опiсля затвердили чотири патрiархи; в 1644 р. у трактатi «Лiтос» Могила дав вiдповiдь на рiзнi закиди като­ликiв i унiатiв; в 1646 р. вiн надрукував виправлений требник, що мiстив одностайнi приписи щодо церковних обрядiв; далi вiн проявив iнiцiативу в виданнi опису печорських чудес, щоб тим пiдняти тради­цiї православ'я. Всi тi заходи мали на метi усунути всякi вагання i не­ясностi, а ввести в церковну органiзацiю єдиний порядок i одну систему. а не «злиття» церков,— що будуть залишенi обряди i автономiя схiдної церкви (1643). В той же час могилянськi кола вживали заходiв для заснування українського патрiархату. Київська колегiя. Одночасно з реформою церкви Могила прово­див також реформу шкiльництва. Українськi школи, що так буйно розрослися на переломi XVI—XVII ст., у наступних десятилiттях по­чали занепадати. Зовнiшнi обставини для культурної працi були не­сприятливi, бо релiгiйна боротьба, переслiдування братств, всякi напастi розбивали творчу енергiю i не давали школам спокiйно працю­вати. Але виявилися також хиби в самiй органiзацiї шкiл. Не було нiякої вищої влади, що кермувала б усiма школами, кожна мiсцевiсть була залишена сама собi. Програми шкiл були незадовiльнi, не про­ведено навiть розподiлу на класи з детальним планом навчання. Роз­виток школи залежав вiд самого вчителя, що повинен був в усьому проявляти власну iнiцiативу: де такого вчителя не стало, там школа занепадала. «Вашi школи бiльше димлять, як горять»,— висмiювали православних унiати. Могила при своїй реформi (1633—34) узяв як зразок єзуїтськi колегiї, що в той час мали славу найкращих шкiл. Єзуїтське шкiль­ництво використало деякi здобутки гуманiзму, особливо культуру класичної старовини, але використало їх для потреб громадянського життя. На першому мiсцi йшлося про те, щоб дати молодi до рук зброю для боротьби з невiрними i єретиками, а далi — щоб надати лiтературного шлiфу, що був їй потрiбен у щоденному, практичному життi. Могила прийняв єзуїтську систему, щоб використати її для скрiплення православної церкви. Школа мала дати молодi релiгiйнi основи, дещо класичної освiти, знання дiалектики, умiлiсть тонко висловлюватись i обороняти свої погляди. Могилянська школа прийняла вiд єзуїтiв розподiл на класи з докладним навчальним планом. На першому мiсцi стояло навчання латинської мови. На зна­чення латини вказував один iз головних спiвробiтникiв Могили, пiзнi­ший митрополит Косiв. «Яка потреба латинських шкiл нашому наро­довi? Передусiм та, щоб бiдної нашої Русi не називали дурною Руссю. Учiться, говорить обмовець, по-грецьки, не по-латинськи. Добра ра­да, але вона корисна в Грецiї, а не в Польщi, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бiдолаха русин на трибунал, на сейм, на сей­мик, до гролу, до земства,— без латини платить вини (судовi кари); нi суддi, нi адвоката, нi розуму, нi посла; а тiльки як ворона, витрiщив­ши очi, придивляється то до цього, то до того». Латина була потрiбна для практичного життя. У могилянськiй школi грецька мова, якiй братства надавали такого великого значення, вiдiйшла на другий план. Слов'янська мова, як богослужбова, не могла втратити свого важли­вого становища, але дедалi бiльше затрачувала класичний характер, бо в лiтературi почав ширитися макаронiчний стиль. Також дедалi бiльший вплив здобувала польська мова, бо учасники могилянського гурту, для пропаганди своїх iдей серед спольщеної шляхти i мiщан­ства, не вагалися писати по-польськи. Могилянська школа не ста­вила собi за мету вивести на вищий рiвень науку, розвинути богослов’я, фiлософiю,— вона радше дбала за те, щоб пiдготовити освi­чене духовенство i добрих учителiв, проповiдникiв, промовцiв, пись­менникiв-полемiстiв. остаточно втихомиритись, i життя повинне було ввiйти в спокiйне рiчище. Братства, що дотепер вели провiд у церквi i культу­рi, повиннi були поступитися своїм провiдним становищем. Навiть митрополит Борецький, хоч сам був дiячем братського руху, вважав небезпечним для церковної органiзацiї занадто великий розрiст брат­ської автономiї i вживав заходiв у патрiархiв, щоб обмежити церков­нi ставропiгiї. Могила не вiв вiдкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освiчене духовенство, яке взяло провiд у церквi в свої руки. Так була усунена анархiя в церковно-на­цiональному життi, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирiшувало рiзнi релiгiйнi чи органiзацiйнi питання. Могилянська церква усувала всi спiрнi чи сумнiвнi справи i натомiсть давала готовi канонiчнi вирiшення. Така унiфiкацiя релiгiйного життя мала безперечне значення як основа нацiональної єдностi. Але Могила та його гурт при своїх ре­формах майже цiлком iгнорували дотеперiшнi здобутки українсько­го культурного життя i взагалi нацiональної традицiї. Вони використо­вували захiднi зразки i часто брали їх без нiяких змiн, не задумую­чись над тим, чи захiднi набутки в усьому надаються до українських вiдносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замiсть творити свої оригiнальнi цiнностi, письменники та iншi дiячi живцем переймали чужi твори. На мiсце гарячої пристрасної полемiки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоласти­ка. Церква, закрiпивши свої догматичнi позицiї, почала вiддалятися вiд громадського життя. Ієрархiя, яка походила з могилянської шко­ли, щораз бiльше замикалась у своїх кастових iнтересах i байдуже ставилася до ширших нацiональних змагань. Це виявилось особливо тодi, коли козаччина виступила до боротьби проти Польщi: вище духовенство не тiльки не ввiйшло в союз з Запорiзьким Вiйськом, як це перше робив митрополит Борецький, але поставилося до коза­кiв з явною ворожiстю. Такi самi настрої появились i серед заможнiшої української шляхти. На перше мiсце на сеймовiй трибунi почав висуватися в тих часах волинський пан Адам Кисiль, вiн походив iз старого боярсько­го роду i з гордiстю згадував родинний переказ, що його предок обо­роняв Київ вiд наступу Болеслава Хороброго. Вiн сам завзято i не­поступливо ставав в оборону православної вiри, але одночасно заявлявся як польський державник-патрiот, що понад усе ставив доб­ро Речi Посполитої... Але такi погляди поширились тiльки серед заможної верхiвки, якiй польський устрiй давав владу i матерiальнi користi. Соцiальнi низи, що вiдчували на собi гнiт Польщi, освiдомленi релiгiйно-нацiо­нальною пропагандою, ставилися до польських впливiв непримирен­но. Мiщанство, дрiбна шляхта, духовенство — всi разом творили один з'єднаний табiр, прив'язаний до давнiх традицiй, вороже на­строєний до католицької Польщi, готовий найбiльшими жертвами обороняти свої надбання. XVI—XVII ст. — це був перiод проби життєвих сил i здiбностей українського народу. Втративши свою князiвську державу, втратив­ши сурогат держави у Великому князiвствi Литовському, Україна опинилася пiд наступом Польщi. Сили в цих змаганнях були нерiв­нi: з польського боку стояла зорганiзована держава, з агресивною шляхтою, з освiченим мiщанством, з свiдомою своїх цiлей церквою; а з українського боку були знесиленi останки аристократiї, дрiбне мiщанство, неосвiчене духовенство та поневоленi селянськi маси. А все-таки настiльки сильнi були основи давньої культури, що, спираючися на них, українське громадянство зумiло зорганiзувати вiдсiч проти польського наступу i у своїх змаганнях виявило незвичайну творчу енергiю. Спершу провiд у боротьбi вела аристократiя i своєю протекцiєю та матерiальними засобами допомагала культурним почи­нам. Коли ж верхнi класи пiдупали, силами мiщанства i духовенства створено мiцний центр, що скупчував у собi всi нацiональнi сили. Братства, зорганiзованi на основах добровiльних спiлок, зумiли витворити нацiональний авторитет, який здобув собi визнання в усьому суспiльствi. Братськi школи пiдняли освiту, забезпечили мо­лодь вiд чужих деморалiзуючих впливiв i виявили ряд лiтературних сил, що своїм знанням обороняли народну справу. В цiй боротьбi успi­хи чергувалися з поразками. Культурнi центри творились i занепада­ли: коротко тривала свiтлiсть Острога, важко змагався Львiв, врештi до проводу прийшов Київ. Український табiр утратив свою аристо­кратiю i значнiшу шляхту, втратив частину духовенства, що перейшла пiд чужi прапори,— але в сумi оборонив i затримав давнi позицiї. Великим успiхом було приєднання до культурної працi свiжих козаць­ких сил: запорiзька шабля пiдпирала нацiональнi стремлiння i додала їм гостроти i смiливостi. Але здемократизування громадянства при­несло одночасно небезпеку суспiльної культурної анархiї. Церковна iєрархiя пiд проводом Могили запобiгла цьому, опанувала братський рух, впорядкувала церковний устрiй i надала йому твердих, скон­солiдованих форм,— але сама почала вiддалятися вiд зв'язкiв iз громадянством. Та народнi маси вже були такi розворушенi i схви­льованi, стiльки виходило з них творчої енергiї i талантiв, що цi нерiвностi i недостачi не приводили вже небезпеки нового зане­паду. 1. Наталя Яковенко. Нарис iсторiї України. Київ-!997р. 3. Історiя України: навчальний посiбник. Пiд ред. Смолiя В. А. Київ-1997р.