Поезiя Василя Стуса –
цiлiсний поетичний органiзм
зi сталими образно-смисловими комплексами
Передчуття, впевненiсть в ому, що йому “вiддасться в славi” утвердилось у двадцятирiчному юнаковi тодi, коли вiн закiнчував українське вiддiлення iсторико-фiлологiчного факультету Донецького державного педагогiчного iнституту. Вiдкривалися неозорi дороги, далекi та свiтлi шляхи. Вiн вимрiює, хоча й не признається самому собi в тому – щоб не наврочити, не сполохати долю, - для себе лiтературне покликання. Можливо, лiтературного критика, iсторика лiтератури, перекладача... Потаємна, глибинна мрiя про себе як про поета ховалася далеко. “Спрацьовувала” селянська звичка не поспiшати дiлити те, чого ще не робив.
Василь Стус один з найбiльших українських поетiв ХХ столiття. В новiтнiй українськiй поезiї його iм'я на чiльному мiсцi. І не тiльки тому, що свiтлий образ цiєї людини – поета трагiчної долi – став символом незламностi духу людської i нацiональної гiдностi, закономiрним продовженням дорогої i життєво важливої для українського народу традицiї народолюбства й вiрностi патрiотичному обов’язку. Найголовнiше те, що це самобутнiй поет – на рiвнi сучасного поетичного мислення, схильний до фiлософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовiдданостi поетичного слова i водночас до синтезу глибинних традицiйних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ столiття.
прав людини, культивуванням провiнцiйностi i меншовартостi української культури.
Сьогоднi, майже певно можна сказати, що тiльки передчасна смерть поета у брежнєвських полiтичних душогубках не ввела Василя Стуса у лавровi колони лауреатiв Нобелiвських нагород у галузi лiтератури як першого так українця.
Як громадянин України i мислитель В. Стус найповнiше виявив себе в публiцистицi. І цей творчий доробок засвiдчує i переконує, що кожному українцевi можна саможертовно i з великою самовiдданiстю любити Україну “во время люте”, в найтяжчi хвилини її буття, її нацiональної руйнацiї.
Чолом мудрого, далекоглядного i вiдчайдушного українця поет зiткнувся з епохою Брежнєва, Щербицького, героїчно загинув, але не програв. Його найзаповiтнiша мрiя звершується: вiдроджується Україна, твориться українська нацiя, в пiдмурини котрої поклав свiй яскравий талант i свою любов до України i Василь Стус.
Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливi умови для творчостi (адже, за його словами, “легше було написати, анiм зберегти”) – дуже великий. Першу юнацьку збiрку “Зимовi дерева” наприкiнцi 60х рокiв поет запропонував видавництву “Радянський письменник”. Уже в цiй збiрцi почали визначатися деякi мотиви творчостi поета. Це, насамперед, лiрика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення i розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної i згубної) – немовби зiзнання душi про зусилля знайти вiдгук у свiтi, зрiднитися з iншою душею, цим подолавши самоту, а отже i власну невикiнченнiсть, i долучившись до чогось загально значимого. (Стус завжди гостро вiдчував i переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою i навiть взагалi фактичною – хоч залежнiсть мiж ними є; все-таки фактично вiн був серед друзiв, але високоорганiзована особистiсть завжди мучиться не так своєю не так минулою покинутiстю, як екзистенцiальною самотою, що в нiй концентрується вiдчуття недосконалостi людського “Я”, суспiльства i свiту). Отож лiрика кохання – це i лiрика найiнтимнiшої орiєнтацiї в цiнностях людських вiдносин взагалi, лiрика самовипробування на соцiальну i духовну резонантнiсть своєї особистостi.
Другий мотив “Зимових дерев” – переживання своєї нацiональної сутностi. Це зовсiм не те, що патрiотична патетика. Остання не була властива Стусовi вiд самого початку. У Стуса нацiональне самоусвiдомлення знаходило вихiд не так у декларативнiй експресiї (хоч вона i є: “Ти вже не згинеш, ти, двожилава земля, рабована вiками, i не скарать тебе душителям сибiрами i соловками...” – вiрш 1963 р.) як у аналiтичнiй роботi поетичної думки в переживаннi рiзних, iнколи суперечливих iмпульсiв. Саме в цiй роботi душi, часом душевнiй муцi, розкривається змiст особистої причетностi до нацiональної долi, i вiн має рiзнi вимiри, рiзне забарвлення – вiд розпачливого нацiонального самокартання та умовного прийняття бiд України, що є власне формою висловлення цих бiд, (“Звiром вити, горiлку пити... i добi пiдставляте спите вiрнопiдданого лице, i не рюмсати на порiддя, коли твiй гайдамацький рiд рiжуть линвами на обiддя кiлькох божевiльних лiт”. – вiрш 1964 р.) до навдивовижу iнтимного i водночас пророчого переживання жертовностi задля України (цикл “Костомаров у Саратовi”). Цей цикл вказує на внутрiшню природу Стусового українства, породженого вiдчуттям iсторичної скривдженостi України i потреби заступитися за неї: “Хто ж їй води подать захоче? Закриє очi хто – скажи?”
Третiй виразно вiдчутнiй у збiрцi мотив виникає iз тiєї критичної енергiї, що породжена естетичним Стусовим максималiзмом. Ця енергiя оформлюється в гротескне бачення i саркастичну iнтерпретацiю буденного низького iснування того, що сьогоднi ми звемо бездуховнiстю, а тодi сприймали, як вияв мiщанства. Коли ж йшлося, про низькi рiвнi нацiонального життя, народжувалося те, що можна спiввiднести з нацiональною самокритикою, яка властива всякiй поезiї нацiонального пробудження та вiдродження. З роками цей мотив у поезiї Стуса звучатиме дедалi потужнiше й гiркiше, спiв мiрно з загостренням нацiонального болю.
Подаючи рукопис своєї першої збiрки до видавництва, Василь Стус не мав великих надiй на публiкацiю “Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любовi долає почуття ненавистi, звiльняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед.” – так вiн занотував у 1969 р., коли втратив остаточно надiю побачити друком “Зимовi дерева”.
характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В. Стуса, так i полiтичної та духовної ситуацiї на Українi.
“Веселий цвинтар” – цiкавий поетичний документ протесту проти iнтелектуального застою, параду абсурдiв та порожнiх слiв:
Боже –
життя на грiш, а так багато слiв,
i всi вони – чужi i незнайомi.
(“Ця п’єса почалася вже давно...”)
iмiтацiя живого життя, якої органiчно не приймав його дух, - своєрiдний репортаж iз “цвинтаря розстрiляних iлюзiй”, кажучи словами В. Симоненка. Поезiї об’єднанi “Веселий цвинтар сповненi авторського передчуття неминучої Голгофи, готовностi лишитися собою наперекiр тисковi, не роздвоїтися “на себе i страх” як герой його вiрша “Еволюцiя поета”.
Лiричний герой уже раннiх вiршiв Стуса болiсно шукає втраченої гармонiї зi свiтом, цiлiсностi – не загальної, ситої i ледачої, а тiєї, що її треба виборювати дорогою цiною – пiзнанням самого себе, готовнiстю не зрадити себе. Якщо й з'являється бажання “утекти вiд себе свiт за очi”, - то одразу чiтко й нещадно усвiдомлює, що тодi б вiн жив “безоко i безсердо”.
“Бiля гiрського вогнища” “У цьому полi, синьому, як льон” – то Стусове “бути чи не бути”. “Як вибухнути, щоб горiть?!” – так звучить у нього вiчне гамлетiвське питання.
Вдатися до втечi?
Стежину власну, нiби
дрiт згорнуть.
Вершина Стусового доробку – збiрка “Палiмпсести”, i образ, що лежить в її основi, надзвичайно мiсткий, змiстовний i багатозначний. Це один з магiстральних образiв у поезiї Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб. Вперше поет звернув на нього увагу знайомлячись з поезiєю Гарсiа Лорки, якого перекладав у 60-тi роки.
У поезiї Стуса весь час накладаються рiзнi стани душi, якi на перший погляд заперечують, стирають один одного. Але ж нi, той попереднiй стан прочитується як давнiший текст у палiмпсестах, зумовлюючи осо диву природну його глибину й багато вимiрнiсть. І, нарештi образ палiмпсестiв розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дiєслiв Стуса) на долю, iсторичний шлях України. То своєрiдна “Книга битiя” українського народу, в якiй стерто стiльки важливих “текстiв”:
надiй, проминань i наближень,
i навертань у своє, у забуте
й дочасне.
(“Гойдається вечора зламана вiть...”) -
Говорячи про тi чи iншi мотиви поезiї Стуса слiд пам’ятати про умовнiсть їх виокремлення. Власне всi вони поєднуються в нiй у загальну картину. Поезiя ця на одну “тему”: поетове самопочуття стан його “Я”.
“Сто дзеркал спрямовано на мене, в самоту мою i нiмоту” – читаємо в одному з його вiршiв. Але насправдi, то не якiсь дзеркала свiту, а сто очей його власного сумлiння й суворого самоперемiнювання, то мука пошукiв самого себе: “Де ж ти є! А де ж ти є?” Часом доскiпливiсть такого само пошуку призводить до самозаперечення, до вiдчуття вiдчуженостi вiд самого себе: “Менi здається, що живу не я, а iнший хтось живе за мене в свiтi в моїй подобi”.
Поет прагнув передавати складнi, майже невловимi психологiчнi перепади настроїв, якi максимально посилюють почуття i доводять емоцiйну напругу до граничного стану. Далi – вибух, iнодi неочiкуваний, непередбачуваний нерiдко – й небажаний.
Та поезiя поривається до узагальнень. Навiть цiлком реалiстичний план може “вибухнути” символом. Особливо тодi, коли вiн зростає на передчуттях i настроях, зумовлених тверезим аналiзом певної ситуацiї:
що, мабуть i навикнути пора.
Стiлець i лiжко, вiльних три квадрати
Вiрш написаний коли поет був пiд слiдством у 1972 роцi. Описується реальна ситуацiя - страшна, небажана, майже абсурдна приреченiсть. Проте поета тривожить не стiльки фiзична iзоляцiя, а настрої i переживання рiдних: як батьки?, як здоров'я дружини?, сина?, що думають про нього друзi?.. А надто ж завдавала мук думка про зламу його як особистостi, згуби власної iндивiдуальностi.
Зринають образи фатального змiсту, вiдбувається вiдчуження внутрiшнього розпачу вiд реальних речей, i чим песимiстичнiй тональнiсть його поезiй, тим чiткiше аналiзується ситуацiя, яка набуває символу, застиглостi, тотальностi:
Весь обшир мiй чотири на чотири.
Куди не глянь – то мур, куток i рiг.
(“Весь обшир мiй чотири на чотири”).
Не все з творчої спадщини В. Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рiдних i близьких, можна судити про змiну поглядiв на своє майбутнє, i на розвиток своїх iдейно-свiтоглядних принципiв. Поступово у нього виникає потреба осмислити, визначити i образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення i роль у цiй, драматичнiй ситуацiї. Пiдсвiдомо закрадається думка про жертовнiсть своєї, як художника, долi, про якусь свою фатальну приреченiсть, якiй вiн повинен пiдкоритися i вже далi нести хрест, уготований долею i мiсiєю мученика. Спочатку цi iдеї ледве “прозирають” помiж рядками, але поступово мiцнiють, бо знаходять iсторичнi аналоги, передусiм iз долею улюбленого Шевченка, з долею М. Чернишевського, виходять на рiвень символiчних узагальнень:
Над цей тюремний мур, над цю журу
i над Софiївську дзвiницю зносить
та вiн за менi вiдтонкоголосить
три тисячi пропащих вечорiв,
три тисячi свiтанкiв, що зблудили,
як оленями йшли мiж чагарiв
i, мертвого, мене не розбудили.
(“Усе моє життя в iнвентарi...”)
поет намагається перебороти хвилини розпачу, пiдсиленi усвiдомленням вiдiрваностi вiд рiдної землi, самотнiстю, а отже – посиленням переконання, що його осуджують навiть i деякi друзi, цим холодним полишанням у безвiстi й самотинi:
довкола лиш сопки й розпадки,
а вiд товариства, з ким дружбу водив,
нi чутки, нi звiстки, нi згадки.
(“І край чужинець кий тебе опочив...”)
В поезiях митця зринає то образ ящiрки, яка напризволяще лишає свiй хвiст мiж розпеченим камiнням, аби винести обривок тiла i вигоїти дух, “що вже смертельно захворiв на пам'ять”, то образ Ікара, якого вiн заклинає злетiти у надвись, де сонце i там розпалити нагiрний свiй бiль, i здобути останню покуту. Стус шукає в цiй печалi й безмежнiй самотi шляхи повернення до себе самого, стомленого вiд жорстокої несправедливостi, ослабленого розлукою i непевнiстю своєї долi.
Невже я сам-один на цiлий свiт,
вогнений скалок вiкового гнiву,
щоб проклинати чужинець кий свiт.
(“Докучило! Нема менi вiтчизни...”)
“швидше вб’ють, нiж пустять. Швидше вб’ють”, i мiсяць, цей “самовбивця i вiдьмак”, i колючий посмерк, який “наповзає в вузьке i тоскне, як сосна, вiкно”, i небо, яке стало меншати, - лишаються лиш гони мрiї:
... толока поетiв i присток невдах,
котрим вiдраза спогадувань – єдина з нагород,
що безоглядно їм дала поразка.
(“Не зближуйся. На вiдстанi спiшись...”)
долання меж, наповнення свого внутрiшнього свiту якоюсь новою метою.
почуття болю серця д нiмих, безслiзних скорбот.
Ти є в менi. І так пробудеш вiчно, с
вiчо моя пекельна. У бiдi,
вже напiвмертвий, я в тобi єдинiй
собi вертаю певнiсть що живий,
нещастя щасть i злигоднiв розкошi,
як молодiсть утрачену свою,
жоно моя загублена!
(“Ти десь живеш на призабутiм березi...”)
Усе частiше в його поезiях з'являються релiгiйнi образи, звучать молитовнi iнтонацiї, вiршi-сповiдi переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневiру, упевнитись в силi духу, вибороти для себе надiю на свою правоту, утвердитися в стоїчностi цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владi як силi, що обмежує його свободу, ущемлює можливiсть вибору.
Весь бiлий свiт – постав супроти,
Аж смертний пробиває пiт.
І дух твiй, збитий в околiт,
в єдинiй постає досадi,
в єдинiй лютi – нею й стiй.
І жоднiй не корися владi –
бодай в затятостi своїй.
(“Довкола мене – смертна туга...”)
Стусiв Бог далекий вiд канонiчної церковної атрибутики. Це категорiя фiлософсько-етична, втiлення висоти й потуги духу. Складно переплiтаються в нього рiзнi духовнi площини. В одному з найглибших фiлософських вiршiв “За читанням Ясунарi Кавабати “виразнi вiдгомони схiдної фiлософiї. Водночас на “чотирьох японських татамi”, на яких “розпросторюється” душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для митця – “все дорога”. Не раз зринають в його поезiях символiка “високого вогню”, мотиви богообранностi i жертовностi. “Бог “ i “Україна” в його поезiях вторять двоєдине цiле, то його головна Sacrum (переклад з lat. – святиня).
Поетичне слово Стуса – в кращих своїх проявах – енергiйне, м’язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненiсть i рафiнованiсть його словника, сповнене внутрiшнього вогню, щомитi готового вибухнути. Це поезiя так би мовити, чоловiча, чужа сентиментальнiсть розслабленостi: “Мужнiй i сам себе помножуй” – тiльки так можна вистояти.
розвиток подiй, i поет плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його свiтлом вiчнiсть, в якiй вiн примирив добро i зло. Тому душi “радiсно вмерти, бо свiт цей слiпить, бо суще не любить живого”.
Для поета зробити вибiр – означає здобути свободу. Свободу внутрiшню. Навiть якщо вона, ця свобода загрожує муками нового вибору.
Митець не вважає, що мiсiя страдника природна i бажана. Інакше вiн би не написав:
Ми розминулися з життям
на первопуть свою
(“Довкола мене цвинтар душ...”)
В кiнцевому пiдсумку Стус обриває усi сподiвання на повернення, ожорсточує присуд самому собi до тотальної вiдчуженостi вiд усього того, що якоюсь мiрою обнадiювало та сповнювало вiрою у повернення на Україну:
“попереду прiрва. І ока не мруж...”
Прощай Україно, навiки прощай.
З такими думками i настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж iнакше. Іншою тональнiстю молодого поетичного голосу, iншою цiнною орiєнтацiєю на реалiзацiю себе як творчої iндивiдуальностi:
Вперед керманичу!
ми вiдданi життю
Жорстоке коло безнадiї i вiдчаю невмолимо замикалося, щоб розiрватися смертю на примусових роботах у таборi на Уралi в нiч з 3 на 4 вересня 1985 р.
Отже поезiя В. Стуса – цiлiсний поетичний органiзм зi сталим образно-смисловими комплексами, щоб прочитати поезiю Митця без iдеологiзацiї кожного образу чи символу, необхiдно вийти на вiдповiдний етап чуттєвостi i уяви.
Бiльше того – слiд враховувати, що домiнуючим лiричним самопочуттям поета була вiра i трагiзм.
так багато страждав.
Минуть десятилiття. Не буде образу Стуса як особи, не буде його розпинателiв, не буде його теперiшнiх критикiв. Дисидентко вивчатимуть в школах з нудних пiдручникiв iсторiї i iсторiї лiтератури, i школярi потай позiхатимуть пiд розповiдь учителя про в’язницi i смерть Стуса. Будуть iншi проблеми i iншi злоби дня. Але надовго залишиться унiверсальне, майстерне i щире в поезiї Стуса:
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься вiд нагая
i не крийся руками.
Хай у тебе є двi межi
та середина – справжня.
Листопад – 3 грудня 1984 –
Вересень 1985
Нью-Йорк.
1. М. Жулинський “Із забуття в безсмертя”. Київ – “Днiпр” 1990 р.
2. “Не вiд любив свою тривогу ранню”. В. Стус – поет, людина. Київ – “Український письменник”. 1993 р.
3. Д. Стус “Феномен доби: сходження на Голгофу слави”. Київ – “Знання України”. 1993 р.
4. О. Ю. Орач “Пiд тягарем хреста” Львiв – “Каменяр”. 1991 р.
5. В. Яременко “Українське слово” Київ – “Рось” 1994 р. (том 3).
| 
