Традицiйний український календар
Вступ
Нинi важко обiйтися без календаря. Окрiм перекидних, настiнних i кишенькових календарiв, ми користуємося ще й електронно-годинниковими: один натиск пальцем – i спалахує на циферблатi рiк, мiсяць, число, навiть день. Але чим бiльше послуговуємося механiчною пам'яттю, тим помiтнiше слабне природно-бiологiчна.
Мiж тим, старшi люди, навiть не користуючись будь-якими календарями, пам'ятають майже всi народнi та релiгiйнi свята. За святами визначали термiни сiяння зернових, висаджування в ґрунт розсади, збирання врожаю тощо. Практично все господарське життя чiтко регламентувалося календарно-святковою структурою. В обрядово-побутовому життi селяни користувалися традицiйними вiруваннями.
Головним для селян був подiл року на чотири пори – зиму, весну («ярь»), лiто, осiнь. Меншi вiдрiзки часу визначали за проведеними сiльськогосподарськими роботами: наприклад, «як орали», «як сiяли», «як жали», «сiнокоси», «як худобу вiдганяли» тощо. Таке означення пори року стосувалось саме певної мiсцевостi, оскiльки, скажiмо, час оранки, сiвби чи жнив був iнший у Карпатах, нiж у Поднiпров'ї, на Подiллi чи у степовiй частинi України. Однак спiввiдношення часу з церковними святами було притаманним для всiєї територiї України: «по Великодню декiлька тижнiв», «по Рiздвi», «на Спаса», «на Івана», «Іллi день», «на Купала» тощо.
Кожне релiгiйне свято поза церковною вiдправою обростало рiзноманiтними дiйствами дохристиянських вiрувань. Усi вони так чи iнакше стосувалися хлiборобських уявлень. Народнi свята були своєрiдними календарними сторiнками рiчного циклу, який залежав вiд сонцевороту. Саме це давало змогу нашим пращурам, серед яких не було у звичному розумiннi астрономiв i метеорологiв, чiтко фiксувати змiни в природi, завбачувати погоду й температурнi явища та їхнiй вплив на бiологiчний ритм життя. Усе це чiтко зафiксовано в численних приповiдках, прикметах, загадках тощо.
Народний календар тiсно пов'язаний з обрядовими дiями. Найповнiше вони збереглися в пiснях, що сягають глибокої давнини. Кожне свято чiтко регламентувало господарську дiяльнiсть, тому народний календар був насамперед хлiборобським. З прийняттям християнства з'явився й новий подiл на мiсяцi, днi та числа.
Історiя народного календаря, – це спроба увiбрати весь спектр матерiальної й духовної культури. Цей цiнний документ об'єднав тисячолiтнiй досвiд українського народу. Упродовж вiкiв вiн удосконалювався й доповнювався новими формами та фiлософськими постулатами. Із запровадженням нової релiгiї народний календар злився з юлiанським календарем та християнськими святами, що, безперечно, розмило його чiтку структуру.
Весна
Перший весняний мiсяць нерiдко вважають господарем полiв i лiсiв. Довкола вже зникли снiговi кучугури, тане лiд на рiках i озерах, почала тужавiти земля, прокльовується перша травичка
Березень – найочiкуванiший мiсяць селянина. Упродовж усiєї зими вiн жив очiкуваннями про час коли земля прокинеться вiд зимової сплячки.
Хлiборобська весна починалася здебiльшого наприкiнцi березня, коли ледь просохлi пагорби засiвали вiвсом та ячменем. Трохи пiзнiше, на початку квiтня, на бiльшостi територiї України сiяли горох, у Карпатах – ще й бiб, i лише пiсля того, м'яко виоравши землю, засiвали яровою пшеницею або житом.
Перш нiж вийти в поле хлiбороби чекали коли офiцiйно завiтає в гостi довгождана господиня – весна. Її справжнiй прихiд традицiйно пов'язували зi святом Явдохи, котре припадає на 14 березня. До цього дня випiкали обрядове печиво, дiвчата i хлопцi брали його в руки i йшли на околицю села щоб закликати весну. Це супроводжувалося обрядами, пiснями, сценками.
– Ой весно весно днем красна,
Що ти нам весно принесла?
Щоб квiтчалися дiвочки,
В решето складали
Перша ознака приходу весни – посвист байбака «Просвистiв байбак – ховай у затiнок сiряк». Другою прикметою приходу весни був прилiт з теплих країв вiвсянок – найперших перелiтних птахiв.
ранню оранку. Рекомендувалося спочатку сiяти овес i ячмiнь на горбах. Пiсля цього сiяли яру пшеницю.
Серед весняних свят найбiльшим багатством обрядових дiй видiлявся великоднiй цикл. Встановлене християнською церквою на честь «чудесного воскресiння Ісуса Христа» свято Пасхи (Великодня) у народному побутi чiтко утримувало язичницькi традицiї. До них можна вiднести випiкання обрядового печива, фарбування яєць, веснянi iгри i танцi молодi, культ предкiв, очиснi обряди тощо.
Лiто
Лiтнiй цикл, як i весняний, вщент заповнений хлiборобськими турботами, насамперед доглядом за посiвами, не мав чiтко окреслених меж. За народними прикметами, його початок визначали останнiми днями травня. Першою такою датою був день Івана Богослова, який припадав на 21 травня. За народним календарем, це був рубiж для весняної сiвби ярих. Недаремно з цього приводу казали: «Хто не посiяв до Івана Богослова, той не вартий доброго слова».
Для дiвчат це був перiод вибiлювання полотна.
Серед лiтнiх мiсяцiв, серпню належить особлива роль. Протягом року хлiбороб працював на останнiй мiсяць лiта. Вiд того, як защедрить урожай, залежали статки селянина, його добробут i майбутнє. Вiдтак iз серпнем – вiнцем року, люди пов’язували свої великi надiї. «Один серпневий день рiк годує»
Хоч у серпнi лiто не думає подавати у вiдставку, але осiнь уже не за горами. У другiй половинi мiсяця стають тривалiшими i прохолоднiшими ночi.
Заключними акордами лiтнього обрядового циклу були звичаї, приуроченi до церковних святих Петра i Павла (12 липня), Прокопiя (21 липня), Кирила (28 липня) та iн. Серед них важливим у народнiй i церковнiй iнтерпретацiї було свято апостолiв Петра i Павла. До цього дня колись майже по всiй Українi починали зажинати жито. Жниварська обрядовiсть розпочиналася зажинками – обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. До цiєї подiї хлiбороби чисто зодягалися, дiвчата причепурювалися квiтами. У «легкий» день (а таким у народi вважали вiвторок або четвер) з хлiбом – «зажиначем» iшли зажинати достигле збiжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому i ставили у свiтлицi, де вiн стояв аж до кiнця жнив. Хазяїн частував женцiв або сусiдiв безпосередньо в полi або вже потiм, удома. Часом до Петра вже пекли перший хлiб з нового врожаю. У бiльшостi випадкiв з цим днем пов'язували закiнчення лiтньої пори. Недаремно в народi казали: «Як по Петрi, то й по теплi».
Осiнь
З середини вересня вiдлiтають у вирiй птахи. Нашi пращури, побачивши у небi ключ журавлiв, приказували «iз чужої сторононьки повертайтесь додомоньку». При цьому годилося загорнути в хустину грудочку землi i тримати її до весни. Помiтивши перший журавлиний ключ, що повертався з вирiю, грудочку одразу закопували в полi чи в городi. Це означало, що весна буде щедрою i буйною.
В селах масово шлюбували дiтей. По закiнченню жнив дозволяли собi вiдпочити, дiвували i парубкували, на окраїнах сiл гудiли вечорницi.
З жовтнем також пов’язано багато храмових свят. Здавна в Українi кожне село мало свiй «iменний праздник». Його визначали за датою закiнчення будiвництва й освячення церковного храму. Цей перiод намагались скорегувати так, щоб ритуальний день припадав на середину жовтня. Останiй мiсяць осенi листопад, в народi називали братом березня,
позаяк обидва вiдмежовують
рiзнi пори року. Якщо березень запрошує в частi весну, то листопад замикає ворота осенi.
З початком листопада для хлiборобiв наставала пора вiдносного перепочинку. Зiбрано врожай, зроблено припаси для тварин. Вже на повну гуляли весiлля, влаштовували всiлякi гуляння. Серед них особливе мiсце належало братчанням, на яких зустрiчали перший снiг та зиму.
Зима
Хоч народне прислiв’я i стверджує, що «сумний грудень у свято i в будень», але саме останнiй мiсяць року налаштовує кожного з нас на оптимiстичну хвилю. Бо хоч зима й повертає на мороз, проте сонце вже йде на лiто.
З останнiм мiсяцем року пов’язано чи не найбiльше народних свят. Кожне з них так чи iнакше стосувалося вечорницьких дiйств. Адже молодiжнi зiбрання в груднi вiдбувалися майже щодня.
Скажiмо 13 грудня вiдзначали Андрiя. Дiвчата в цей день починали ворожити. Не менш оригiнальнi дiйства пов’язано з Савою (18 грудня), Миколою (19 грудня), Ганною (22 грудня), Спиридоном (25 грудня) тощо. Крiм молодiжних вечорниць широко практикували полостинина на якi сходились люди старшого вiку. Адже грудень як i сiчень, зi своїм рiздвяно – новорiчним циклом, вважався мiсяцем вiдпочинку.
На сiчень припадає також не менше свят нiж на грудень. Це пов’язане не лише з новорiчною обрядовiстю. Зимовий перiод давав змогу селянам абстрагуватися вiд тяжкої фiзичної працi, насамперед землеробської. Оскiльки вiльного часу було вдосталь, його заповнювали рiзноманiтними формами дозвiлля. Протягом усiх рiздвяних свят, якi тривали два тижнi вiд Рiздва i до Водохреща, у кожнiй господi тричi варили кутю – багату, щедру й холодну. Цей ритуал був наповнений багатьма символiчними значеннями.
– господарський реманент. Тому з лютим мiцно пов’язанi й природнi передбачення погоди – якими будуть весна й лiто, чи защедрить врожаєм рiк грядущий.
Висновок
зберiгав нашу нацiональну iдентичнiсть. Саме календарна обрядовiсть допомогла народу єднатись i зберегти його самобутнiй нацiональний дух, вижити i розвиватись. Становлення народного календаря вiдбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурнi злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фiксував усi атмосфернi змiни з огляду позитивних чи негативних впливiв на результати його працi. Оскiльки головним заняттям населення ще з правiку було хлiборобство, народний календар українцiв з повним правом можна назвати хлiборобським, або аграрним, календарем. Таким чином, аграрний календар вiдтворював здобутi впродовж вiкiв народнi знання про природнi явища, був уособленням справжньої народної мудростi.
Лiтература
календар обрядовий народний побут
1. Воропай О. «Звичаї нашого народу» Київ «Оберiг» 1993 р.
2. Скуратiвський В. Т. «Український народний календар» К: Технiка 2003 р.
3. Скуратiвський В. Т. «Український рiк» Київ «Веселка» 1996 р.
4. Ткачук Т. «Український календар» Вiнниця 2004 р.
| 
