Предмет i завдання етнографiї
ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ
ЕТНОГРАФІЇ
письменниками, вченими, але й ту, що впродовж багатьох столiть творилася i плекалася в народному середовищi, передавалася вiд поколiння до поколiння, безперервно розвивалася i водночас зберiгала певнi стiйкi свої риси, якi утверджувалися, поширювалися, себто ставали традицiйними. Ця традицiйна культура тiсно пов'язана з природними умовами, iсторичним буттям народу, способом його життя, дiяльнiстю, характером, психологiєю. Вона виражена в рiзних формах: матерiальнiй (будiвлях, знаряддях працi, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязi, їжi) i духовнiй (звичаях, обрядах, традицiйних знаннях, мистецьких виробах, творах усної народної творчостi тощо). Вивченням цiєї колективної народної культури займається спецiальна наука — етнографiя. Назва ця походить вiд грецьких слiв ethnos народ i grapho — пишу, що означає народоопис. Етнографiя справдi придiляє багато уваги опису предметiв i явищ народного побуту i культури. Це важливо i дуже потрiбно для науки, особливо в наш час, коли з ужитку зникають рiзнi види традицiйної культури. Але етнографiя не тiльки описує народи, а й вивчає їхнє походження, закономiрностi їх розвитку, спiльнi й особливi риси, тобто поєднує описовий i теоретичний пiдходи до матерiалу дослiдження, застосовує рiзнi методи його аналiзу i осмислення. Тому для цiєї науки запропонована i дещо точнiша назва — етнологiя, друга частина якої походить вiд грецького слова logos (поняття, вчення) i наголошує на її теоретичнiй сутностi. Властиво ж обидвi назви можна замiнити українським словом народознавство. Щоправда, слiд застерегти: термiн «народознавство» може вживатися i в ширшому значеннi, якщо охоплює все те, що взагалi стосується знання про народ (його iсторiю, мову, географiю, розселення, антропологiю, статистику тощо) i виходить за межi власне етнографiї. Ми будемо тлумачити народознавство у вужчому значеннi.
Отже, етнографiя — це одна з галузей iсторичної науки, що займається вивченням походження народiв (етносiв), процесу їх розвитку, особливостей традицiйного побуту, матерiальної i духовної культури. Об'єктом вивчення етнографiчної науки є народи свiту. Але для кожної нацiональної етнографiї основним i першочерговим повинно бути вивчення власного народу. Бо тiльки на основi пiзнання свого народу можна зрозумiти i належним чином збагнути сутнiсть iнших народiв, побачити у порiвняннi що їх рiзнить i спорiднює.
матерiальної i духовної культури, що визначають його як окремий самобутнiй етнос. Незважаючи на багатовiкове поневолення i шматування української землi рiзними загарбниками, неймовiрно тяжкi й жорстокi випробування, корiнний народ усе-таки зберiг основнi риси своєї етнiчної неповторностi, свою нацiональну свiдомiсть i разом з бiльшiстю представникiв iнших народiв, що проживають разом з ним, на вiкопомному Всеукраїнському референдумi 1 грудня 1991 р. 92 вiдсотками поданих голосiв перед усiм свiтом виявив свою волю жити вiльно, соборно в незалежнiй власнiй Українськiй державi. Зрозумiла рiч, що, приховуючи вiд українського народу правду про його iсторiю, всiляко її перекручуючи i спотворюючи, переслiдуючи його мову, культуру, чужинцi чинили також всiлякi перешкоди i щодо вивчення та належного пiзнання його етнографiї. У жодному з вищих навчальних закладiв радянської України не було спецiалiзацiї з етнографiї, у шкiльних програмах не знаходилося мiсця бодай для найелементарнiших вiдомостей з українського народознавства, не було вiдповiдних пiдручникiв, посiбникiв, лiтератури для широкого загалу. А зусилля тих небагатьох етнографiв, як: працювали в Українi, нерiдко штучно спрямовувалися на написання праць, що мали па метi знiвелювання нацiональної свiдомостi й гiдностi, утвердження соцiалiстичної дiйсностi, радянського способу життя, «нових» звичаїв i обрядiв, «нової» сiм'ї i т. iн. Однак українська етнографiчна наука творилася й розвивалася навiть у надзвичайно складних i несприятливих умовах бездержавностi, переслiдувань, цькувань i репресiй.
Етнографiя як наука виникла наприкiнцi XVIII ст. Часом її становлення у рiзних країнах с перша половина XIX ст. Але накопичення матерiалу вiдбувалося значно ранiше. Чимало вiдомостей про народне життя, побут, звичаї мiститься у лiтописах перiоду Київської Русi i Галицько-Волинського князiвства, в українських лiтописах XVI—XVII ст., козацьких лiтописах XVII—XVIII ст., у подорожнiх нотатках чужоземних дипломатiв, купцiв, мандрiвникiв, якi в рiзний час перебували в Українi. Важлива етнографiчна iнформацiя зафiксована зокрема в описах з України австрiйського дипломата Ерiха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрiвника Павла Алеппського (XVII ст.), в «Описi України» французького вiйськового iнженера Гiйома Боплана (XVII ст.), у творах давнiх українських i польських письменникiв та вчених, у рiзних грамотах, документах юридичного характеру тощо.
приєднання до Росiї Правобережної. України, утвердження царизмом централiзаторської полiтики i феодально-крiпосницької системи, захоплення австрiйською монархiєю пiсля подiлу Польщi 1772 р. захiдноукраїнських земель зi збереженням тут панування польських, угорських та румунських феодалiв. Отож, зацiкавлення Україною у той складний i драматичний для неї перiод, що походили з наукових осередкiв Петербурга, Москви, Вiдня, Будапешта, мали в основному на метi збирання iнформацiї про маловiдомi новопридбанi провiнцiї Росiйської та Австрiйської iмперiй для кращого пiзнання їх продуктивних сил та iнших «туземних» реалiй i ефективного освоєння їх у складi iмперських структур. При цьому мало цiкавилися iсторичною, етнокультурною своєрiднiстю українського народу, її нерiдко не помiчали, залишали поза увагою, чи беззастережно трактували українцiв з рiзних частин їх пошматованої землi як складову iнших нацiй — росiян, полякiв, угорцiв, румунiв, а то й взагалi екзотичними «туземцями» тих чи iнших провiнцiй. Однак уже на той час помiтне i певне (наскiльки це було можливим) протистояння цим тенденцiям. З'являються працi, в яких простежується розумiння етнiчної специфiки українського народу, його iсторiї та культури. Це, зокрема, «Описание свадебных украинских простонародных обрядов» (1777 р.) Григорiя Калиновського —- публiкацiя, яку деякi дослiдники вважають початком української етнографiї; книжки Василя Рубана «Краткие географические, политические и исторические ведомости о Малой России» '1773 р.) i «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг.» (1777 р.), Якова Марковича (Маркевича) «Записки о Малороссии, её жителях и произведениях» (1798 р.) та низка iнших праць, серед яких «Історiя Русiв» (1822—1825 pp.) невiдомого автора, що тривалий час поширювалася у рукописних списках.
а також пiд впливом iдеологiї романтизму, який вiдiграв надзвичайно важливу роль у розгортаннi народознавчих дослiджень, пропагуваннi народностi та в широкому впровадженнi народної культури в лiтературу i мистецтво. Активiзацiя збирання i дослiдження пам'яток української народної культури, фольклору є одним з суттєвих чинникiв нацiонально-культурного вiдродження в Українi, процесу творення нової лiтературної мови на народнiй основi, ознаменованого появою у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського. Майже одночасно в усiх регiонах України опрацьовується граматика української мови. При цьому «Грамматика малороссийского наречия» надднiпрянця Олександра Павловського (1818 р.) i фiлологiчнi працi (в тому числi граматика) галичанина Івана Могильницького (20-тi роки), а також «Граматика слов'яно-руська» закарпатця Михайла Лучкая (1830 р.) ґрунтуються на досвiдi живого народного мовлення. В них аргументовано вiдстоюється погляд щодо самобутностi української мови i, що особливо важливо, її спiльностi на всьому просторi розселення українського народу.
початки переходу вiд накопичення етнографiчних вiдомостей Г знань про Україну до формування української етнографiї як окремої наукової дисциплiни.
роль полягала в органiзацiї збиральницької народознавчої роботи в рiзних регiонах України, посиленнi її системно-наукових початкiв i, головно, в утвердженнi свiдомої українознавчої цiлеспрямованостi цiєї роботи.
фольклору Амвросiя Метлинського, збиральницькiй роботi молодого Миколи Костомарова, студiям про Слобожанщину Вадима Пассека. У Києвi iнтерес до етнографiчних дослiджень виявляється у зв'язку з вiдкриттям унiверситету (1834 р.) i дiяльнiстю його першого ректора — Михайла Максимовича. Важливу роль вiдiграли також такi органiзацiї, як «Тимчасовий комiтет для розшуку старожитностей у Києвi» (1835 p.), «Музей старожитностей» при унiверситетi (1837 p.), «Київська тимчасова комiсiя для розгляду давнiх актiв» (1843 p.). Українознавче спрямування дослiджень київського осередку посилюється пiд впливом програми Кирило-Мефодiївського товариства i участi в ньому Миколи Костомарова, Пантелеймона Кулiша та, передовсiм, Тараса Шевченка, який прагнув показати свiтовi героїчне минуле українського народу i його культуру.
Львiвський українознавчий осередок, який утворився на початку 30-х рокiв навколо дiячiв так званої «Руської трiйцi» (Маркiян Шашкевич, Іван Вагилевич, Якiв Головацький), не тiльки започаткував на захiдноукраїнських землях нову українську лiтературу на народнiй основi («Русалка Днiстрова», 1837 p.), а й став iнiцiатором та органiзатором широкої народознавчої роботи в цьому регiонi. До збору i опису пам'яток народної матерiальної i духовної культури була залучена значна кiлькiсть iнтелiгенцiї на мiсцях (переважно духовенства), практикувалися i спецiальнi народознавчi мандрiвки за певною програмою. Вiдсутнiсть української перiодики i труднощi з виданням українських книжок були причиною того, що переважна бiльшiсть українознавчих праць першої половини XIX ст. залишилася у рукописах або була опублiкована росiйською, польською, чеською, нiмецькою мовами. На цьому тлi особливо помiтними народознавчими публiкацiями були книжки «Рускоє весiлє» Йосипа Лозинського (1835 p.), збiрки українських пiсень, прислiв'їв та приказок, описи народних звичаїв, обрядiв, вiрувань тощо. У 50—60-х роках важлива роль в органiзацiї науково-етнографiчної роботи в Українi належить заснованiй у Києвi 1852 р. «Комiсiї для опису губернiй Київського учбового округу», зокрема її етнографiчному вiддiленню. Комiсiя пiдготувала ґрунт для створення в Києвi 1873 р. Пiвденно-захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства. Його очолив Павло Чубинський — найвизначнiший український етнограф XIX ст., автор слiв нацiонального гiмну «Ще не вмерла Україна». У 1869—1870 рр. пiд його керiвництвом були проведенi експедицiйнi обстеження в Українi та сумiжних з нею районах Бiлорусiї й Молдови, на матерiалах яких постала фундаментальна семитомна праця «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872—1879 рр.).
Етнографiчнi дослiдження на захiдноукраїнських землях пожвавлюються з появою української перiодики (газети «Зоря Галицька», «Слово», «Буковинська зоря», журнали «Вечорницi», «Мета», «Ластiвка», «Правда» та iн.), де систематично друкуються народознавчi матерiали. У 60—70-х роках змiцнюються зв'язки i спiвробiтництво в галузi народознавства мiж захiдноукраїнськими i надднiпрянськими вченими.
походження народу, його традицiйно-побутову культуру, як i вивчення мови, громадянської iсторiї, веде до пiзнання глибин iсторичного буття народу, його культурної самобутностi, себто до усвiдомлення ним своєї нацiональної своєрiдностi, свого «я». А це саме те, чого нiяк не хотiли визнавати, що всiляко намагалися вiдкинути поневолювачi українського народу.
зазнавала ця робота з боку заповзятих посiпак росiйського царизму, котрi уважно стежили за розвитком українознавчої думки, повсякчас обмежували її, не допускали жодних виходiв за рамки офiцiйно допустимого. Саме через здобутки на теренах українознавства 1876 р. було заборонено дiяльнiсть
Пiвденно-захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства.
нет и быть не может») та Енський iмператорський указ 1876 р., якими заборонялося друкування книг українською мовою, українська преса, театральнi вистави, санкцiонувалося широке переслiдування «українського руху» та iншi реакцiйнi заходи.
Однак українська народознавча робота не припинялася i, незважаючи на несприятливi умови та перешкоди, рухалася вперед завдяки патрiотичнiй цiлеспрямованостi й подвижництву вiдданих цiй справi дiячiв.
Житецького, Миколи Сумцова, галичан Якова Головацького, Омеляна Партацького, Данила Лепкого, Івана Верхратського, закарпатцiв Анатолiя Кралицького, Євгена Фенцика, буковинця Григорiя Купчанка та iн.
Якiсно новий етап розвитку українського народознавства пов'язаний з дiяльнiстю Івана Франка та очолюваної ним i Михайлом Грушевським наукової iнтелiгенцiї. У 1873 р. зусиллями українських громадських дiячiв у Львовi було засновано Лiтературне товариство їм. Т. Г. Шевченка, яке стало одним з осередкiв української науки. 1892 р. воно було реорганiзоване в Наукове товариство iм. Т. Г. Шевченка (НТШ), що в тогочасних умовах фактично виконувало функцiї нацiональної академiї наук. Фундатором народознавчих дослiджень стає етнографiчна комiсiя Товариства, ядро якої складали видатнi українськi етнографи i фольклористи: Іван Франко, Федiр Вовк, Володимир Гнатюк, Фiларет Колесса, Осип Роздольський.
З iнiцiативи етнографiчної комiсiї здiйснювалися науковi експедицiї, була налагоджена робота численних збирачiв на мiсцях, систематично публiкувалися дослiдницькi матерiали з усiєї України. Визначними вiхами української народознавчої науки стали, зокрема, серiйнi видання «Етнографiчний збiрник» (40 томiв), «Матерiали до української етнологiї» (22 томи). Працi з української етнографiї друкувалися також у «Записках Наукового товариства iм. Шевченка» (з 1892 р.). Численнi дослiдження з української етнографiї з'являлися у росiйськомовному журналi «Киевская старина» (виходив з 1882 р.), львiвських часописах «Зоря» (1880—1897 рр.), «Житiє i слово» (1894—1897 рр.) та iнших виданнях.
В останнi десятирiччя XIX ст. — на початку XX ст. українська етнографiя сягнула рiвня кращих зразкiв європейської етнографiчної науки (працi Миколи Сумцова, Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Дмитра Яворницького, Володимира Шухевича, Михайла Зубрицького, Зенона Кузелi). Помiтний внесок у справу вивчення побуту i культури українського народу зробили й чужоземнi дослiдники: польськi (Оскар Кольберг, Едуард Рулiковський, Ізидор Копернiцький), росiйськi (Орест Мiллер, Олександр Пипiн), австрiйськi (Леопольд Вайгель, Раймунд Кайндль), чеськi (Франтiїиек Ржегорж, Людвiк Куба) та iн. Було створено передумови для подальшого розвитку українського народознавства, що намiтився пiсля революцiйного перевороту 1917 р. в Росiї i розвалу Австро-Угорщини 1918 р. У перiод тогочасних визвольних змагань за побудову соборної української держави була створена Всеукраїнська Академiя наук (1918 р.). У 20-х роках навiть в умовах бiльшовицького режиму розгорнулася плiдна народознавча збиральницька i дослiдницька робота. Її очолили етнографiчна комiсiя Академiї та краєзнавчi осередки в рiзних мiсцевостях України. З'явилися такi спецiальнi видання, як «Етнографiчний вiсник», «Краєзнавство», «Побут», у результатi iнтенсивних польових дослiджень значно поповнилися збiрки етнографiчних матерiалiв. Але цей перiод тривав недовго. Уже наприкiнцi 20-х рокiв почалася «рiшуча перебудова» методологiї етнографiчної науки i переведення її на марксистську основу. Вона супроводжувалася «непримиренною» боротьбою проти «українського нацiоналiзму», хвилями масових репресiй, що звели нанiвець усi позитивнi здобутки i вiдкинули українську етнографiчну науку далеко назад.
На захiдноукраїнських землях, де у 20—30-х роках панували окупацiйнi буржуазнi режими Польщi (Схiдна Галичина i Волинь), Румунiї (Пiвнiчна Буковина) i Чехо-Словаччини (Закарпаття), помiтно занепало Наукове товариство iм. Т. Г. Шевченка. Але у той час виникли регiональнi краєзнавчi осередки (товариство i музей «Бойкiвщина» в м. Самборi на Львiвщинi, етнографiчне товариство Пiдкарпатської Русi в Мукачевому на Закарпаттi, музеї «Гуцульщина» в Коломиї, «Верховина» в Стрию, «Лемкiвщина» в Саноцi та iн.), з дiяльнiстю яких пов'язане значне пожвавлення народознавчої роботи на мiсцях. Самбiрське товариство мало навiть неперiодичне видання — «Лiтопис Бойкiвщини» (у 1931—1939 рр. вийшло друком 11 книжок).
Пiсля другої свiтової вiйни головними осередками етнографiчної науки в Українi стали Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографiї iм. М. Т. Рильського АН України в м. Києвi та Державний музей етнографiї та художнього промислу АН України у м. Львовi. Останнiй є найстарiшою i найбiльшою в Українi музейною установою етнографiчного профiлю. Науково-дослiдна робота музею значно пожвавилася пiсля створення на його базi у 1983 р. Львiвського вiддiлення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографiї, яке 1991 р. стало окремим Інститутом народознавства HAH України. Значну роботу щодо збору i вивчення пам'яток народного побуту i культури здiйснюють обласнi та районнi iсторико-краєзнавчi музеї, передусiм створенi за останнi десятилiття музеї народної архiтектури i побуту пiд вiдкритим небом (скансени) Києва, Переяслава-Хмельницького, Львова, Ужгорода, Чернiвцiв.
найздiбнiших та найактивнiших сил, збочували на бездорiжжя ненаукових пошукiв i розробок. Було закрито багато тем з української етнографiї, зазнавали заборон i переслiдувань кращi науковцi та їх працi. Так i не змогла побачити свiт пiдготовлена в 60-х роках iсторико-етнографiчна монографiя «Українцi».
Та навiть у той складний час українськi етнографи в мiру своїх сил i можливостей зробили чимало корисного, потрiбного. Внаслiдок проведення систематичних наукових експедицiй зiбрано багату iнформацiю з iсторичної етнографiї українського народу та його сучасного буття, численними цiнними експонатами поповнено етнографiчнi музейнi колекцiї, опублiковано науковi працi, присвяченi дослiдженню рiзних дiлянок традицiйного побуту i культури українського народу, питанням його етнiчної iсторiї, культурно-побутовим взаєминам з iншими народами, iсторико-етнографiчнiй характеристицi рiзних регiонiв України тощо. Імена i працi українських етнографiв новiтнього часу наведено у списках рекомендованої лiтератури до вивчення окремих тем цього посiбника. Найвизначнiшим сучасним перiодичним виданням етнографiчного профiлю є часопис «Народна творчiсть та етнографiя», що виходить друком з 1957 р. Останнiм часом цiкавi матерiали, дослiдження, науковi розвiдки з української iсторiї етнографiї публiкуються в рiзних журналах, збiрниках, газетах.
У 1989 р. вiдновило свою наукову та видавничу дiяльнiсть Товариство iм. Т. Г. Шевченка у Львовi з секцiєю етнографiї та фольклористики у його складi. Плiднi дослiдження в галузi української етнографiї здiйснюються i поза межами України, зокрема Музеєм української культури у Свиднику (Словаччина), цiннi публiкацiї з українського народознавства з'явилися у Польщi, Румунiї, Югославiї, в українознавчих осередках Канади, Сполучених Штатiв Америки, Нiмеччини.
Отже, навiть цей побiжний огляд переконує, що етнографiчне вивчення України має свою iсторiю i чималий доробок. Саме все найкраще, достовiрне з цього доробку — результат працi багатьох поколiнь збирачiв i дослiдникiв традицiйно-побутової культури нашого народу — покладено в основу цього навчального посiбника. Засвоєння пропонованої iнформацiї дозволить розширити знання про український народ, багатство, розмаїття i високу гуманiстичну наповненiсть його традицiйної культури, глибше усвiдомити i збагнути те, що у винятково складних i несприятливих умовах свого iсторичного буття цей народ упродовж вiкiв зберiгав самобутнiсть i невичерпну творчу силу, був активним учасником i повноцiнним суб'єктом розвитку загальнолюдської цивiлiзацiї. Без таких знань неможливе i вiдповiдне самоусвiдомлення приналежностi до свого народу — те визначальне i неодмiнно притаманне людинi, що називається нацiональною свiдомiстю i гiднiстю.
|
