Регіональні особливості народної творчості України

Регiональнi особливостi народної творчостi України ПЛАН 1. Вступ 2. Історико-етнографiчне районування України 3. Регiональнi вiдмiнностi у житлi 4. Вишивка, її iсторiя та регiональнi вiдмiнностi 5. Регiональнi риси традицiйного вбрання українцiв 6. Висновки 7. Використана лiтература 1. Вступ суспiльної дiяльностi i свiдомостi, зокрема фiлософiя, мораль, релiгiя, полiтична, правова iдеологiя, народна творчiсть розвивається пiд впливом конкретної iсторичної дiйсностi. Характер виробничих вiдносин визначає загальний рiвень соцiальної свiдомостi, у тому числi творчої дiяльностi народу. Народна творчiсть включає в себе рiзнi види художньої дiяльностi народу – поетичну творчiсть, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво тощо. Народна творчiсть iснує як сукупнiсть численних видiв, жанрiв, родiв. Усi її види об’єднує основне – пiзнання та вiдображення трудової дiяльностi людства, його iсторiї, побуту тощо, хоча кожен iз них має певнi особливостi функцiонального призначення, матерiалу, засобiв вираження. Народна творчiсть виникла у нелегкому тривалому процесi колективної трудової дiяльностi. Пiзнання свiту, засвоєння дiйсностi первiсною людиною поєднувалося iз формуванням її художньо-образного мислення. Праця вiдiграла значну роль у походженнi мистецтва. В процесi трудової дiяльностi людей розвивались естетичнi почуття людини, її вухо, очi вчилися бачити та вiдчувати красу форм, кольорiв, звукiв… Для того, щоб народилось мистецтво, людина повинна була навчитись не тiльки вправно працювати iнструментами, а з їхньою допомогою вiдображати бачена на каменi, в глинi, вiдтворювати звуки, але вона повинна була навчитись художньо-образно сприймати дiйснiсть. народу. Художня професiйна дiяльнiсть почала зосереджуватись в руках привiлейованої меншостi, iнтереси якої розходилися з iнтересами народу. 2. Історико-етнографiчне районування України. певнi особливостi побуту i традицiйної культури. Спiльнiсть i однотипнiсть таких локальних особливостей є основою для визначення iсторико-етнографiчних районiв розселення народу i його етнографiчних груп. Внутрiшнє етнографiчне районування i культурно-побутовi особливостi населення таких районiв є властивими кожному народу. Так, у нiмцiв вирiзняються нижньосаксонцi, шваби, баварцi; у французiв — бретонцi, нормандцi, провансальцi; в iталiйцiв — флорентiйцi, сицилiйцi, генуезцi; у полякiв — мазури, пiдгаляни, краков'яки, кашуби та iн. Численнi етнографiчнi групи характернi для росiйського народу. їх дiлять на три великi пiдроздiли: пiвнiчно-, середньо- i пiвденноросiйськi. Походження етнографiчних груп народу рiзне. Нерiдко вони — нащадки колишнiх племен, що злилися в єдиний етнос, зберiгши певнi особливостi побуту i традицiйної матерiальної та духовної культури, мови тощо. Локальнi особливостi побуту, господарського i культурного устрою окремих частин народу складалися залежно вiд природно-географiчних умов, культурно-побутових зв'язкiв з iншими народами, переселень, мiграцiйних процесiв тощо. У процесi розвитку поступово втрачалися регiональнi етнографiчнi особливостi народу. Тому етнографiчна група не є стiйкою формою спiльностi, її члени навiть не завжди усвiдомлюють себе чимось своєрiдним. Такi спiльноти визначаються здебiльшого шляхом етнографiчних дослiджень на основi регiональних особливостей традицiйно-побутової культури. У зв'язку з цим поняття «етнографiчна група», що означає складову частину народу, не можна ототожнювати з поняттям «етнiчна група», що означає частку якогось iншого народу, яка проживає на не своїй етнiчнiй територiї, себто нацiональну меншину . Так, в Українi етнiчними групами є росiяни, євреї, поляки, чехи, угорцi та iн., а етнографiчними — гуцули, бойки, лемки, полiщуки тощо. Питання iсторико-етнографiчного районування України розроблене на сьогоднi лише в дуже загальних рисах — головно через недостатнє етнографiчне вивчення багатьох її регiонiв i мiсцевостей. На основi наявних етнографiчних матерiалiв i даних iнших українознавчих дисциплiн, зокрема мовознавства (дiалектологiї), iсторiї, фольклористики, географiї, запропоновано визначення передусiм трьох просторово обширних регiонiв України: Центрально-Схiдного (точнiше, Пiвденно-Схiдного), Пiвнiчного (Полiського) i Захiдного (Пiвденно-Захiдного), якi, в свою чергу, подiляються на певнi етнографiчнi райони i пiдрайони. Це районування поки що може бути запропоноване лише як певна робоча схема, яка потребує удосконалення i уточнення. Центрально-Схiдний (Пiвденно-Схiдний) регiон охоплює велику територiю Центральної i Пiвденно-Схiдної України. У його складi вирiзняються три райони: Середнє Поднiпров'я, Слобiдська Україна, або Слобожанщина, i Пiвденна степова Україна. До Середнього Поднiпров'я належить бiльша частина Київської, Черкаська, пiвденна частина Чернiгiвської та Полтавської, пiвденно-схiдна частина Житомирської, пiвденно-захiдна частина Сумської, схiдна частина Вiнницької, пiвнiчна частина Кiровоградської, пiвнiчно-захiдна частина Днiпропетровської областей. Це один з найдавнiше i найгустiше заселених районiв України, осереддя найбiльш iнтенсивного формування давньорусько-української народностi й української нацiї. Традицiйна культура населення цього району зберегла багато архаїчних рис, що своїми витоками сягають культури предкiв корiнних жителiв цього краю — полян — найбiльш розвиненого (згiдно з лiтописною характеристикою) схiднослов'янського племенi. Особливо це стосується традицiйних для даного регiону основних галузей господарства — хлiборобства i скотарства. До XIX — початку XX ст. тут збереглися давнi традицiї планування i будiвництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побiленої хати; в одязi — багато вишита уставкова жiноча сорочка, плахта, запаска, тканий пояс, свитка та iн. Цей район вiдзначається помiтним розмаїттям мiсцевих варiантiв традицiйної культури. Вирiзняються, зокрема, Правобережжя i Лiвобережжя. Деякi дослiдники видiляють локальнi етнографiчнi групи полтавцiв i переяславцiв. Слобожанщина (Слобiдщина) охоплює схiдну частину України — теперiшнi Харкiвську область, пiвденно-схiднi райони Сумщини, пiвнiчно-схiднi — Днiпропетровщини, схiднi — Полтавщини, пiвнiчнi — Донецької, Луганської областей. До нього етнографiчно дотичнi сумiжнi захiднi райони Бєлгородської та Воронезької областей Росiї. Назва цього iсторико-етнографiчного району виникла в перiод його iнтенсивного заселення (XVII—XVIII ст.). Вихiдцi з Лiвобережної i Правобережної України та з Росiї, а також численнi втiкачi вiд утискiв феодально-крiпосного ладу користувалися тут якийсь час рiзними пiльгами («свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення — «слободи». З часiв монголо-татарської навали ця територiя зазнавала постiйних нападiв кримських i ногайських татар. З другої половини XVI ст. вона заселялася переважно козаками i селянами з iнших районiв України. У XVII ст. тут виникли як вiйськовi опорнi пункти мiста Харкiв, Охтирка, Суми, Чугуїв, з мiсцевого населення i українських переселенцiв було створено козацькi слобiдськi полки. Оскiльки основна хвиля заселення йшла з заходу, зокрема зi сумiжної Полтавщини та iнших районiв Середнього Поднiпров'я, для народної культури Слобожанщини, а саме будiвництва, одягу, фольклору, було властивим поєднання рис козацько-степової України з багатьма побутово-культурними привнесеннями з рiзних мiсць переселення. Позначився i вплив заселення Слобiдської України росiйськими «служивими людьми», а згодом i переселення росiйських селян. Значно посилився приплив росiйського населення на Слобожанщину в перiод обмеження, а в 1765 р. i лiквiдацiї царським урядом козацького самоврядування, закрiпачення українських селян i козакiв, а також у зв'язку з iншими антиукраїнськими проявами iмперської полiтики царизму. України, яка в давнину була тереном проживання кочовикiв, територiя теперiшнiх Запорiзької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, пiвденних районiв Днiпропетровської, Кiровоградської, Донецької, Луганської областей. З середньовiччя ця територiя вiдома як «Дике поле» — так вона названа i на картi України Гiйома Боплана (середина XVII ст.). Головною опорою процесу української колонiзацiї «Дикого поля» з XV—XVI ст. було козацтво. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими завойовниками не припинялося просування українцiв у пiвденнi степи. Численнi втiкачi вiд феодально-панщинного гнiту i переселенцi-«уходники», якi шукали волi й кращої долi, вперто обороняли свої степовi займанщини i розширяли опановану територiю. Запорiзькi землi сягали гирла Днiпра i простягалися обабiч його пониззя, вiд рiчки Кальмiус на сходi до Пiвденного Бугу на заходi. Українське козацтво великою мiрою допомогло Росiї здобути доступ до Чорного моря. Але це спрацювало i проти iнтересiв українського народу. Здiйснюючи свою iмперську полiтику, царизм усiлякими засобами намагався обмежити українське заселення Причорномор'я, особливо пiсля скасування Гетьманщини i лiквiдацiї Запорiзької Сiчi. З огляду на цi iсторичнi обставини, природнi умови i наплив поселенцiв склався i своєрiдний етнографiчний характер Пiвдня України. У господарськiй дiяльностi визначальними були типовi риси степового хлiборобства i вiдгiнного скотарства. Певнi особливостi мали степове народне будiвництво, рiзнi ремесла i промисли. Істотно позначилися етнокультурнi зв'язки i взаємовпливи українського населення з поселенцями iнших нацiональностей, зокрема росiян, бiлорусiв, болгар, сербiв, грекiв, молдован та iн. Вони виявлялись у поєднаннi рiзнонацiональних елементiв в одязi, будiвництвi житла тощо. Інтенсивний розвиток на Пiвднi України землеробського капiталiзму, фабрично-заводського виробництва, зростання робiтничого класу також великою мiрою впливали на мiсцеву традицiйно-побутову культуру, передусiм спричинюючи витiснення її нацiональних складових мiськими елементами. Загалом у другiй половинi XIX — на початку XX ст. пiвденноукраїнський етнографiчний масив вiдзначався реалiями традицiйно-побутової культури порiвняно пiзнього часу. Локалiзацiя її певних мiсцевих особливостей дає пiдставу видiлити тут п'ять пiдрайонiв: пiвденно-схiдний (приазовський), нижньо-поднiпровський, нижньо-побузький, а також Буджак i Таврiю. Назва «Полiсся» — похiдна вiд слова лiс i означає лiсисту мiсцевiсть, бiля лiсу. Небезпiдставно звернуто увагу на близькi за звучанням слова в литовськiй i латинськiй мовах: «Раїа», «Pelesao, «Pelysa», що означають характерний для Полiсся болотяний ландшафт, багнистий лiс. З цiєї причини побутує думка про балтсько-слов'янську спiльнiсть кореня слова «Полiсся». Ця назва зустрiчається вже в працях давньогрецького iсторика Геродота, значиться вона в Галицько-Волинському лiтописi пiд 1274 p., а також в iнших середньовiчних i пiзнiших джерелах. Українське Полiсся на пiвночi межує з Бiлоруссю i займає пiвнiчнi райони Волинської, Рiвненської, Житомирської, Київської, Чернiгiвської та Сумської областей. У захiднiй частинi до нього iсторично i згiдно з лiнгвiстично-етнографiчними даними належать пiвденна смуга Брестської областi (тепер входить до складу Бiлорусi) i схiдна частина Пiдляшшя (Польща). Пiвденна етнографiчна межа українського Полiсся визначається приблизно вiд Захiдного Бугу i далi на схiд, пiвнiчнiше мiст Володимир-Волинський, Луцьк, Рiвне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лiвобережжi — Нiжин, по рiцi Сейм до сучасного кордону України з Росiєю. Побутує i визначення окремих частин Полiсся стосовно сучасного адмiнiстративного районування: Волинське, Рiвненське, Житомирське, Київське, Чернiгiвське. українських полiщукiв, а також їх етнокультурну спiльнiсть з усiм українським народом. Народнi культурнi традицiї у рiзних частинах територiї українського Полiсся вiдзначаються мiсцевою своєрiднiстю, що походить, мабуть, з часу розселення тут давнiх племен (волинян, древлян, дреговичiв та iн.), приналежностi пiсля давньоруського перiоду до рiзних державно-полiтичних утворень (Великого князiвства Литовського, Польщi, Росiї), а також зумовленi певною природною iзольованiстю краю. Освоєння дiлянок землi мiж болотами, пiщаними дюнами, у заплавах рiк, на лiсових зрубах, характер ґрунтiв вирiзняють полiське хлiборобство, його знаряддя, агротехнiку. Залежно вiд мiсцевих клiматичних умов склався вiдповiдний сiльськогосподарський календар. Особливостями позначенi тваринницьке господарство, органiзацiя вiдгiнного випасання худоби, заготiвля сiна на болотах та iн. Поширеними видами занять полiщукiв були мисливство i рибальство з використанням своєрiдних ловецьких способiв i знарядь. Багатий досвiд i специфiчне знаряддя накопичено у полiському бджiльництвi. широко вiдома неповторна полiська глинобитна пiч. Чимало давнiх мотивiв знаходимо i сьогоднi у традицiйному полiському вбраннi (тунiкоподiбнi жiночi сорочки, плетене з деревної кори i шкiри взуття, саморобнi прикраси тощо). пасовищ, лiсiв, лук, рибних виловiв, трудова взаємодопомога (толока). У сiмейному життi домiнуючими були засади патрiархального устрою — пiдпорядкування всiх членiв сiм'ї батьковi. специфiка простежується у рiзних народних знаннях полiщукiв щодо самолiкування, прогнозування погоди за мiсцевими прикметами, у словесному i музичному фольклорi, прикладному декоративному мистецтвi, зокрема в ткацтвi, неповторнiй полiськiй вишивцi та iн. iсторико-етнографiчних районiв i пiдрайонiв, що вiдзначаються виразними локальними особливостями культурно-побутових традицiй. — це територiя басейну верхiв'я правих приток Прип'ятi й середнього порiччя Захiдного Бугу, що охоплює пiвденнi райони теперiшнiх Волинської та Рiвненської, пiвденно-захiднi — Житомирської, пiвнiчну смугу Хмельницької, Тернопiльської та Львiвської областей. До етнографiчної Волинi на заходi дотичне лiвобережне Побужжя — Схiдна Холмщина. Етнографiчна Волинь в основному територiально збiгається з давньоруською iсторичною областю «Волинська земля» без її пiвнiчної зони — Захiдного Полiсся. У давнину Волинь заселяли праукраїнськi племена дулiбiв, бужан, волинян. У X—XI ст. на цiй територiї виникли мiста Луцьк, Червень, Белз, Володимир (Волинський), Кременець та iн. Волинь була одним з осередкiв процесу творення державностi Київської Русi, Володимиро-Волинського i Галицько-Волинського князiвств, тереном активної боротьби українського народу з чужоземними поневолювачами. Вiддавна провiдною галуззю господарства волинян було хлiборобство, значна кiлькiсть мiст стимулювала розвиток рiзних ремесел i промислiв (ткацтво, гончарство, обробка залiза та iн.). У народному будiвництвi, одязi простежуються перехiднi риси вiд полiського до подiльського типу: дерев'янi зрубнi хати пiд солом'яним дахом (на Полiссi — здебiльшого очеретянi й дощанi покрiвлi, а в сумiжнiй з Подiллям зонi — стiни будiвель з глиносолом'яних валькiв), такi компоненти вбрання, як довгi й ряснi опанчi, сiряки, кожухи. Своєрiдним регiональним колоритом вiдзначаються волинськi народнi звичаї i обряди, багата фольклорна традицiя, мистецькi вироби з дерева, вишивка з переважаючими рослинними орнаментами червоного або тiльки бiлого кольору. Давня назва жителiв цього краю — «волиняни» — найменування однiєї з локальних груп українського народу. Подiлля — iсторико-етнографiчний район, що займає головно басейн межирiччя Пiвденного Бугу i лiвобережного Середнього Поднiстров'я. Це бiльша частина Вiнницької, Хмельницької, Тернопiльська та сумiжна з нею на пiвднi частина Чернiвецької областей. В етнографiчнiй лiтературi Подiлля дiлять на Схiдне i Захiдне. Назва «Подiлля» зустрiчається в писемних джерелах XIV ст., ще ранiше (початок XIII ст.) фiксується вживання стосовно цього краю назв «Пониззя», чи «Русь долiшня». Вiдповiдно давнє побутування похiдного найменування жителiв Подiлля— «подоляни», «подiляни». Подiлля здавна заселяли схiднослов'янськi племена тиверцiв i уличiв. Пiсля занепаду княжо-руської державностi в другiй половинi XIV ст. Подiлля захопила Литва. Згодом спочатку Захiдне, а пiсля Люблiнської унiї (1569 р.) i Схiдне Подiлля опинилося пiд владою шляхетської Польщi. Рiзнi частини пiвденно-поднiстровського Подiлля неодноразово поневолювали турецько-османськi загарбники. Пiсля першого (1772 р.) i другого (1793 р.) подiлiв Польщi Захiдне Подiлля вiдiйшло до Австрiї, а Схiдне разом з Правобережною Україною було приєднане до Росiйської iмперiї. Етнографiчне Подiлля — один з найсвоєрiднiших i найколоритнiших районiв України. «Красо України, Подолля», — писала Леся Українка про цей край, маючи на увазi не тiльки чарiвнiсть його природи, але й багатство i неповторнiсть народної культури: вписанi в рiвнинно-хвилястий рельєф мальовничi бiлохатi села, сповненi вiкової мудростi й поезiї своєрiднi звичаї i обряди, мелодiйну пiсню, самобутнє народне мистецтво. присьба, пiдведена червоною глиною, оздоблення iнтер'єру хати рушниками та iншими декоративними елементами. Традицiйне вбрання подолян вирiзняється багатим оздобленням вишивкою i мережкою. Далеко за межами України вiдомi подiльськi жiночi сорочки з густо вишитими рукавами, ткацькi вироби, килими з рослинним i геометричним орнаментом, керамiка та iн. чехами, молдаванами. Сукупнiсть виразних локальних особливостей традицiйної матерiальної i духовної культури корiнного населення Подiлля дає пiдставу вважати подолян однiєю з локальних груп українського народу. Покуття територiю позначено як «частину України, яку народ називає Покуттям». Найбiльш вiрогiдне походження назви — вiд слова «кут». Так iменувалися землi в кутах, утворюваних крутими згинами рiк (у даному разi Днiстра, Прута i Черемоша з їх притоками). Це територiя пiвденно-схiдної частини теперiшньої Івано-Франкiвської областi. З пiвночi її межа проходить по Днiстру, на пiвнiчному заходi вона доходить до рiчок Бистриця i Бистриця Солотвинська, на пiвденному заходi межує з етнографiчною Гуцульщиною, на пiвденному сходi — з Буковиною. У минулому покутська земля належала до Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князiвства, зазнавала особливо частих зазiхань з боку завойовникiв. її жителi брали активну участь у боротьбi проти iноземних поневолювачiв. Наприкiнцi XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання пiд проводом Мухи. У промовi на радi старшин у Чигиринi 1657 р. Богдан Хмельницький зазначав, що йому пощастило визволити вiд шляхетського ярма Волинь, Покуття, Подiлля та Полiсся. Порiвняно невеликий покутський край виразно вирiзняється як своєрiдний локальний етнографiчний район України. Його етнокультурнi особливостi виявляються в традицiйному будiвництвi, якому притаманнi як риси перехiдностi мiж Подiллям i гiрським карпатським ареалом, так i власнi самобутнi прикмети; в народному одязi з особливо багатим розмаїттям головних жiночих уборiв; у орнаментi й колоритi вишивки; у словесному i музичному фольклорi, звичаях, обрядах, танцях та iнших проявах народної культури. За багатьма ознаками галицько-покутський етнографiчний ареал продовжується на пiвденному сходi та сумiжнiй частинi Буковини. Ця спiльнiсть виражена i в народнiй мовi — покутсько-буковинському говорi. Опiлля — назва, якою в географiчнiй лiтературi позначається територiя пiвнiчно-захiдної частини Подiльської височини в межах Львiвської, Івано-Франкiвської i центрального захiдного виступу Тернопiльської областей. З етнографiчного боку вивчена дуже слабо, хоча її розташування мiж Волинню, Подiллям та Прикарпаттям становить значний науково-пiзнавальний iнтерес. Археологiчнi пам'ятки засвiдчують давню заселенiсть цього краю. У ранньослов'янський перiод тут проживали племена дулiбiв, бужан, у пiвденнiй смузi — бiлих хорватiв. Густо заселеною була ця земля у княжу добу. Стабiльний контингент корiнного населення зберiгався тут i в наступнi перiоди феодально-польського i австрiйського поневолення. Простий народ стiйко оберiгав i захищав свою етнокультурну самобутнiсть, мову, релiгiю, звичаї i обряди. Навiть на пiдставi наявних матерiалiв i вiдомостей щодо народного будiвництва, мистецтва, фольклору, традицiйних промислiв окремих мiсцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лiвобережного Поднiстров'я та iн.) можна судити про Опiлля як певний етнографiчний район. пiдрайонами. Наприклад, Яворiвщина й досi вiдзначається неповторнiстю народних промислiв, вишивки, виробiв з дерева, рiзьби, фольклору, звичаїв (обхiд на Великдень дворiв з подiбним до колядування обрядовим спiвом — «риндзiвками»). Яскравою етнографiчною своєрiднiстю вiдзначається карпатська зона захiдноукраїнського регiону. Вона подiляється на три iсторико-етнографiчнi райони, якi вiдповiдно до розселення на їх територiї етнографiчних груп українцiв — гуцулiв, бойкiв i лемкiв названi Гуцульщиною, Бойкiвщиною i Лемкiвщиною. Гуцульщина — це край, який чи не найбiльш повно з усiх етнографiчних районiв України вiдображений у лiтературi й мистецтвi. Вiн обiймає схiдну частину Українських Карпат: теперiшнi Верховинський, Косiвський (без пiвнiчної смуги), пiвденну частину Надвiрнянського та Богородчанського районiв Івано-Франкiвської областi, сумiжнi Путильський, Сторожинецький i пiвденну частину Вижницького районiв Чернiвецької та Рахiвський — Закарпатської областей. Заселення Гуцульщини i взагалi українських Карпат здавна вiдбувалося шляхом поступового просування в гори долинами рiк. Основним колонiзацiйним елементом було українське населення, хоча цiлком вiрогiдне кочування та поселення тут решток давнiх тюркських i схiднороманських племен. способами переробки молокопродуктiв, органiзацiєю побуту тощо. Тваринницьким спрямуванням господарства великою мiрою зумовлений особливий характер поселень гуцулiв — здебiльшого розпорошене розмiщення садиб («оседкiв»), i не лише в долинах, а й на схилах i верхiв'ях гiр — ближче до випасiв i запасiв кормiв. Овече хутро, шкiра, домоткане сукно були основним матерiалом для виготовлення одягу гуцулiв, який (особливо святковий i обрядовий) вiдзначався багатою орнаментикою, прикрашанням вишивкою, аплiкацiєю, тисненням на шкiрi, виробами з металу i костi. Здавна гуцули займалися рiзними промислами i ремеслами: лiсорубством, ткацтвом, обробленням вовни, шкiри, виробами з дерева, лози, корiння тощо. Витвори гуцульського народного мистецтва (вишивки, вироби з дерева, писанки, ткання, керамiка, художнiй метал) здобули славу в усьому свiтi. фантастичних уявлень з практичним досвiдом. Неповторною своєрiднiстю вiдзначаються гуцульський словесний i музичний фольклор, танець. Бойкiвщина областi, Сколiвського, Туркiвського, пiвденної смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбiрського i бiльшої частини Старосамбiрського районiв Львiвської областi, Мiжгiрського, Воловецького, пiвнiчної смуги Великоберезнянського районiв Закарпатської областi. У верхiв'ях Сяну i Стривiгору частина етнографiчної Бойкiвщини належить Польщi, а пiвденно-захiдна — Словаччинi. Бойкiвськi села розташованi в долинах рiк i мають переважно скупчений характер. Багато поселень давнього походження згадуються в Галицько-Волинському лiтописi та в iнших середньовiчних джерелах. Основна традицiйна галузь господарства — хлiборобство, в процесi розвитку якого освоювалися не тiльки долини рiк, а й гiрськi схили. В умовах малородючих ґрунтiв i клiматичних режимiв рiзних висотних зон склалися своя агротехнiка i асортимент вирощуваних культур. У тваринництвi переважала велика рогата худоба, особливо воли — основна тяглова сила верховинцiв. Розвинутими були на Бойкiвщинi ремесла i промисли: ткацтво, кушнiрство, гончарство, теслярство, бондарство. Мiсцевi майстри будували характернi бойкiвськi хати, зводили справжнi шедеври дерев'яного зодчества — диво-церкви, виробляли з дерева майже всi сiльськогосподарськi знаряддя, транспортнi засоби, посуд тощо. Традицiйний бойкiвський одяг до нашого часу зберiг давню простоту, форм i крою, самобутню колористику, способи оздоблення i орнаментики. Неповторними є традицiйнi обряди, звичаї, вiрування, пiснi, легенди, перекази, народнi знання бойкiвського краю, вишивка, рiзьблення по дереву, писанкарство. Вони донесли до нас вiдгомiн далекої давнини, цiннi надбання духовної культури наших предкiв. Збереженi на Бойкiвщинi твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до унiкальних пам'яток української загальнонацiональної художньої культури. — найвiддаленiший на пiвденний захiд край української етнiчної територiї, обiймає захiдну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидiв. Карпатський вододiльний хребет дiлить Лемкiвщину на пiвденну (закарпатську) i пiвнiчну (прикарпатську). Схiдною межею вважають рiчки Уж i лiву притоку Сяну — Солинку, захiдною — Попрад з Дунайцем. Уся пiвнiчна Лемкiвщина належить тепер до Польщi, а пiвденно-схiдна (Пряшiвщина) — до Словаччини, i лише схiдна смуга закарпатської частини цього етнографiчного району — до України. Галицького князiвств (пiвнiчна частина). Багато столiть цей край загарбували i шматували iноземнi поневолювачi. Та найтрагiчнiше сталося вже в новiтню добу, коли пiсля Другої свiтової вiйни внаслiдок злочинної змови мiж урядами Польщi i Радянського Союзу корiннi жителi пiвнiчної Лемкiвщини були насильно переселенi з прадiдної землi у пiвнiчно-захiднi воєводства Польщi та в Радянську Україну. Основною запорукою збереження лемкiв як частини українського етносу була їх народна мова, традицiйна культура i релiгiя. Головним у господарськiй дiяльностi лемкiв було хлiборобство, з ремесел i промислiв — оброблення дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, бондарство. Для поселень лемкiв властива скупченiсть у долинах рiк. Типовим помешканням вважалась довга хата, яка пiд одним дахом об'єднувала всi основнi житловi й господарськi примiщення. Народне вбрання виготовлялося здебiльшого з матерiалiв домашнього виробу, вiдзначалося простотою i виразними локальними особливостями рiзних компонентiв. Своєрiднi риси притаманнi традицiям сiмейного i громадського побуту лемкiв, їх звичаям, обрядам, багатому фольклору, декоративному мистецтву. Значною мiрою особливостi традицiйно-побутової культури лемкiв були зумовленi близьким їх сусiдством i спiлкуванням з поляками i словаками. Закарпаття i Буковина — це назви iсторико-географiчного й адмiнiстративно-територiального рiвнiв. Як вiдомо, значна частина Закарпаття, зокрема гiрська, є продовженням територiї трьох етнографiчних груп українських горян: гуцулiв, бойкiв i лемкiв. Так само на Буковинi з етнографiчного погляду спостерiгаємо продовження в сумiжних територiальних частинах подiльського, покутського i гуцульського ареалiв. Для Закарпаття й Буковини характерне досить густе вкраплення мiж українським населенням острiвцiв поселень етнiчних груп сусiднiх та iнших народiв: угорцiв, румунiв, словакiв, чехiв, молдаван, нiмцiв, циган. Ця обставина помiтно позначилася на традицiйно-побутовiй культурi корiнних мешканцiв. У народному будiвництвi, господарських заняттях, одязi, ремеслах i промислах, їжi, звичаях, фольклорi, народнiй мовi вiдчувається нашарування i поєднання рiзних культурно-побутових взаємовпливiв. Тому українське Закарпаття i Буковина не є якимись етнографiчно однорiдними районами, а виступають як окраїннi ареали української етнiчної територiї, де локалiзуються i взаємодiють рiзнi етнографiчнi й етнiчнi культурно-побутовi традицiї. Цим i визначається їх етнографiчна специфiка. Вiдзначаючись певними особливостями побуту i традицiйної культури, корiнне населення рiзних етнографiчних районiв України завжди усвiдомлювало себе складовою єдиного українського народу. Ця свiдомiсть здавна ґрунтувалася на спiльностi етногенетичного походження, мови, iсторичної долi, культурних традицiй, економiчних зв'язкiв рiзних частин України. 3. Регiональнi вiдмiнностi у житлi Слов'янське та суто українське у житлi Первинною формою давнього українського житла були землянки й напiвземлянки. Вони були просто збудованi - з похилим або двосхилим дахом, однокамернi, зведенi на невеликiй глибинi, опалювалися "по-чорному", тобто дим з печi виходив просто у помешкання. У землянцi були так званi "воловi вiкна" - невеличкi отвори iз засувною дощечкою, яка при потребi вiдкривалася, подаючи у кiмнату свiтло i повiтря. Найдавнiшi однокамернi житла на територiї України датуються другою половиною І тисячолiття. Вiд землянки до української хати у тому виглядi, в якому вона вiдома цiлому свiту, минуло немало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змiн не зазнавала. У побудовi традицiйного українського житла можна видiлити регiональнi ознаки та характернi для слов'янського житла загалом. Так, основнi прийоми технiки будiвництва - горизонтальний характер розвитку плану житла, розмiщення варистої печi й зумовлена цим наявнiсть неопалюваних сiней - належать до спiльних для всiх схiднослов'янських народiв i складають найдавнiший пласт. А от застосування зрубної, каркасної технiки при спорудженнi житла, а також часткова, або суцiльна побiлка стiн та видiлення окремих архiтектурних елементiв пiдведенням їх кольоровою глиною однорiднiсть вирiшення iнтер'єру примiщення - це все суто етнiчнi ознаки. Саме цей тип житла найдовше зберiг слов'янську ознаку - однокамернiсть зi стебкою (своєрiдний льох) i клiттю (комiрчина або мiсце для худоби), якi виконували функцiї господарських прибудов. Стiни зводили iз суцiльних колод або колотих плах. Дах крили дошками (драницями) та соломою, переважали двосхилi дахи. Господарськi примiщення прибудовувались одне до одного, утворюючи замкнутий двiр. Для центрально-правобережного типу характерним було каркасно-глиносолом'яне житло. Стiни в хатах будували з хворосту, який обмащувався глиною, перемiшаною з половою, пiзнiше розвинулась валькова технiка, форма була усталена - хата з двома свiтлицями та сiньми мiж ними. Зустрiчались у цьому регiонi каркаснi та зрубнi хати (Київщина, Черкащина), збудованi з соломи, очерету, лози, iнколи з каменю. Дахи мали чотирисхилу форму iз довгим виступом стрiхи, на горищi зберiгалося рiзне начиння. Центрально-лiвобережний тип Для центрально-лiвобережного регiону України характернi хати "в шули" та зрубнi. Розповсюдженими були мазанки i глинянi хати з великою кiлькiстю рiзноманiтних оздоб. Житло на пiвднi України На пiвднi України основними будiвельними матерiалами були камiнь i глина, широко використовували вапняк та черепашник. Хати нагадували напiвземлянки, стiни обмащували синюватою глиною, верхнi частини фасадiв оздоблювали вирiзанi кiнськi голови або змiї. галереї та прибудови вiдсутнi, форми бiльш строгi, на дверях кожної хати малювали "квiт" - дерево, кожна гiлочка якого символiзувала народження дитини. Гуцульське житло менше за розмiрами. Господарськi будiвлi утворювали замкнутi двори. Надзвичайно велика кiлькiсть декоративних оздоб - головна ознака хати гуцула. На Закарпаттi, особливо рiвнинному, хати нагадують будiвлi центральних районiв України. Спiльне i рiзне в українських оселях Покрiвельний матерiал для рiзних частин України теж був рiзний, на заходi - дерево (щепа, драниця, гонта), в зонi лiсостепу - солома, очерет, якими "вшивались" хати. До спiльних українських ознак належить розташування печi у житловiй кiмнатi. Пiч завжди знаходилася в кутку бiля входу i повернута була устям (вихiдний отвiр) до чiльної стiни. "полу" - спального мiсця. Пiзнiше його стали замiнювати переносними дерев'яними лiжками. Невiд'ємною частиною хати була "жердка", яка нерухомо крiпилася до стiн i стелi над "полом", у будень вона слугувала вiшалкою для одягу, а у свята на нiй вивiшувалися рядна та килими. До стiни у протилежному вiд печi кутку крiпився мисник - не величка полиця-шафа для посуду. Постiйним було i мiсце для дитячої колиски - над "полом". Кiлькiсть рухомих предметiв була обмеженою: стiл який ставився до покутi, скриня та ослони. Найбiльша увага господарiв зосереджувалась у хатi на покутi. Це було мiсце, де зберiгалися предмети, яким надавалося значення вищої культурної цiнностi сiм'ї: стiл, хлiб-сiль, iкони, рушники, а пiзнiше - документи та фотографiї. Особлива роль у житлi вiдводилася долiвцi й призьбi. Долiвки були земляними, їх збивали з червоної глини, а напередоднi свят змащували, застеляли травами. Призьба, яка виконувала у господарствi рiзноманiтнi функцiї (для сушiння, була своєрiдним утеплювачем, служила замiсть лавки на подвiр'ї), теж дбайливо доглядалася, постiйно пiдмащувалася глиною. Обряди, пов'язанi з будiвництвом хати Існувало багато обрядiв, пов'язаних iз будiвництвом хати: на тому мiсцi, де мали її звести, залишали чотири перепiчки на нiч. Якщо один iз хлiбцiв зникав, тут можна було будувати хату, якщо все залишалося без змiн, це був знак, що господаря, якщо вiн не зважить на пересторогу, чекають злиднi. Помешкання нiколи не зводилося на тому мiсцi, де росте бузина - "чортове дерево". При закладаннi пiдвалин на покутньому стовпцi клали якiсь грошi, щоб велося у господарствi. Коли пiдвалини були закрiпленi, роботу припиняли i робили обрядовий обiд на покутi майбутньої хати. За обiдом домовлялися, коли зводити стiни та як органiзувати толоку. Хату будували швидко, завершувалося будiвництво обов'язково до заходу сонця. Потiм хату прикрашали, власне не всю хату, а лише схiдний причiлок (застiльне вiкно мало бути повернуте на схiд). Обряд входин виконували тодi, коли внутрiшнiй iнтер'єр було оформлено. На входини гоестi несли iз собою хлiб i сiль - символи достатку, бажали щастя у новiй домiвцi. 4. Вишивка, її iсторiя та регiональнi вiдмiнностi Історiя народної вишивки на Українi сягає своїм корiнням у глибину вiкiв. Данi археологiчних розкопок та свiдчення мандрiвникiв i лiтописцiв доводять, що вишивання як вид мистецтва на Українi iснує з незапам'ятних часiв. Вишивкою, за свiдченням Геродота, був прикрашений одяг скiфiв. Знайденi на Черкащинi срiбнi бляшки з фiгурками чоловiкiв, якi датуються VI ст., при дослiдженнi показали iдентичнiсть не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма XVIII—XIX ст. Арабський мандрiвник X ст. н. є. у своїх розповiдях про русiв зазначає, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам'ятки української вишивки збереглись лише за останнi кiлька столiть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символiки орнаментiв української вишивки спiвпадають з орнаментами, якi прикрашали посуд давнiх мешканцiв територiї України доби неолiту, трипiльської культури. Вишиванням споконвiку займались жiнки, якi з поколiння в поколiння передавали найтиповiшi, найяскравiшi зразки орнаменту, кольору, вишивальну технiку. Вишивки, передаючи характернi ознаки мiсцевостi, рiзняться мiж собою орнаментом, технiкою виконання та гамою барв. Протягом багатьох вiкiв безпосереднiй конкретний змiст символiв на вишивках втрачався, але традицiї використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок подiляються на три групи: геометричнi, рослиннi, зооморфнi (твариннi) й вiдображають елементи символiки стародавнiх вiрувань, культiв. Геометричнi орнаменти, наприклад, притаманнi всiм видам народного мистецтва i всiй слов'янськiй мiфологiї. Рiзноманiтнi кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лiнiї, хрести символiчно вiдображали уявлення наших предкiв про свiтобудову, тож їхнє значення вiдповiдне. На основi стародавнiх космологiчних символiв у народi створена своя система назв. Це «баранячi роги», «кучерi», «гребiнчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо. В основi рослинного орнаменту лежить культ поклонiння природi, рослинi. Крiм поширеного символу «дерево життя», який зображається стилiзовано у формi листя або гiлок, у вишивках з рослинним орнаментом популярнi стилiзованi зображення Берегинi, використання таких мотивiв, як «виноград» — символ добробуту, щасливого одруження, «барвiнок» — символ немеркнучого життя, «яблуко» — символ кохання тощо. На зооморфних вишивках зображуються тотемiчнi й солярнi тварини, а також звiрi, що позначають три яруси «дерева життя». Інколи вишивальницi використовують iндивiдуальнi мотиви, якi властивi баченню вiзерунка певної особи. Ними можуть бути заячi та вовчi зуби, волове око, риб'яча луска тощо. Технiка вишивання має близько ста рiзних варiантiв i так само, як i гама кольорiв, є особливiстю певної мiсцевостi. З точки зору технiки та кольору ми розглянемо вишивки рiзних районiв України. Полтавськi швами i поєднанням кiлькох швiв. Вишивають переважно бiлими нитками, зрiдка — червоними та сiрими, вiзерунок обводять чорними або кольоровими смугами. Технiка вишивання Харкiвщини та Луганщини має багато спiльного з вишивками центральних областей, але їм властивi своєрiднi полiхромнi орнаменти, виконанi хрестиком, грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфностi. Для характернi ромболаманi лiнiї у виглядi стрiчок горизонтального або вертикального напрямку, вишитi червоним по бiлому. У пiвденних районах областi переважають рослиннi мотиви, шиття хрестиком чи прутиком. Чорний колiр у таких вишивках поєднується з найрiзноманiтнiшими комбiнацiями червоного. Для Вишивкам Київщини чорним, трапляється жовтий i голубий. Виконується вишивка хрестиком, занизуванням, гладдю. Пiвденним районам України, де населення неоднорiдне, властиве поєднання орнаментальних мотивiв та вишивальних технiк рiзних мiсцевостей. Подiльськi вишивки видiляються своїм колоритом та орнаментикою, складною технiкою виконання. Для них характернi барвистiсть i рiзноманiтнiсть швiв. Найтиповiша подiльська вишивка — кольорова мережка, у рiзних варiантах повторюються двi основнi технiки — хрестик i низь, а також декоративний шов «качалочка». Центральний мотив вiзерунка подiльської вишивки — ромб, розмiщений мiж двома горизонтальними лiнiями. Трикутник, що утворюється мiж лiнiями i ромбом, вишивається скiсними лiнiями у виглядi завиткiв («баранячi роги»). В орнаментах переважає чорний колiр iз вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. На типовою є вишивка вовняними нитками iз згущеними стiбками: окремi елементи обводяться кольоровими нитками. Такi вишивки рельєфнi, iз чудовим кольоровим ефектом. На використовуються рiзноманiтнi типи вiзерункiв, окремi з яких характернi для всього регiону, iншi притаманнi лише певним мiсцевостям. Колористично такi вишивки надзвичайно рiзноманiтнi. На Буковинi , крiм геометричних та рослинних мотивiв, використовуються зооморфнi, якi вишиваються гладдю або дрiбним хрестиком шовком, вовною, бiсером, срiбними чи золотими нитками, металевими лелiтками. може бути кiлька вiдтiнкiв, що надає вишивцi золотавого вiдблиску. Типовим для Прикарпаття є густе заливання тла, коли велика кiлькiсть дрiбних елементiв заповнює площину орнаменту i вiзерунок окреслюється тонкими просвiтами. Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у рiзних технiках виконання. Переважає технiка «заволiкання» i вишивання хрестиком, часто використовується вирiзування i гаптування. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, при цьому видiляється один iз кольорiв; поширенi як бiлi, так i багатоколiрнi орнаменти. Вишивкою оздоблювали рушники, фiранки, жiночий та чоловiчий одяг. Особливої уваги надавали рушникам — старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий вiдповiдними вiзерунками-символами, був неодмiнним атрибутом багатьох обрядiв: з рушником приходили до породiллi вшанувати появу нової людини, зустрiчали i проводжали дорогих гостей, справляли шлюбнi обряди, проводжали в останню путь, прикрашали образи та накривали святий хлiб на столi. Крiм обрядового значення, рушники мали i чисто практичне застосування. Наприклад, для витирання обличчя i рук — утирач, посуду i стола — стирок , для прикрашення образiв, фотокарток, портретiв — , для шлюбних церемонiй — весiльний , для похорону — поховальнийплечовий тощо. Рушники були своєрiдною освятою початку справи чи її закiнчення, так, при зведеннi хати рушниками застелялись пiдвалини, хлiбом-сiллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небiжчиком, рушниками скрiплювали купiвлю-продаж тощо. Вiдповiдно до призначення рушники розрiзнялись за технiкою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушникiв характернi регiональним особливостям за якими розрiзняються «подiльськi», «полiськi», «київськi», «гуцульськi», «галицькi», «буковинськi» i т. д. 5. Регiональнi риси традицiйного вбрання українцiв У XIX ст. на всiх теренах України зберiгається традицiйне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрiй. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натiльне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убiр i т. iн.). Повсюдно використовуються однi й тi ж матерiали з натуральної сировини, виготовленi за єдиними технологiями ручного виробництва. Вироблено єдинi художньо-естетичнi правила оздоблення предметiв ношi, в яких знайшли вiдображення найкращi досягнення українських майстрiв вiзерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно дiють єдинi морально-етичнi норми побутування строю, за якими розрiзняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всiй Українi горять разки намиста, мерехтять квiтами, стрiчками, намистинами, дзеркальцями дiвочi вiнки, вишневi, зеленi, синi, червонi, терновi хустки, пломенiють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвiтами уставки i манишки. Народний стрiй пiднiмав людей над буднями, єднав їх, надихав любов'ю до рiдної землi. Та попри всi спiльнi риси в окремих мiсцевостях помiтнi свої характернi особливостi строю, що вирiзняють його серед iнших. Це виявляється у своєрiдному колоритi, зiставленнi певних компонентiв одягу, способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальнi варiанти вбрання, простеженi в окремих мiсцевостях, дали пiдставу видiлити характернi строї Надднiпрянщини, Слобожанщини, Причорномор'я, Полiсся, Волинi, Опiлля, Подiлля, Пiвнiчної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини, Закарпаття. Надднiпрянщина . Чоловiчий стрiй Надднiпрянщини складався з вишитої бiлої сорочки, заправленої в широкi штани, бiлої або коричневої свити, кобеняка (киреї), чемерки, каптанки, куртки-куцини, кожуха, шапки iз смуха, солом'яного бриля, чобiт. Чоловiчi сороч ки вишивали найчастiше бiлими нитками на манишцi й внизу рукавiв. Хоча побутувало й вишивання червоними i чорними нитками. Невисокий комiр-стiйку сорочки, обшивку скрiплювали кольоровою стрiчкою. Стан оперiзували червоним поясом. деяких мiсцевостях кирея замiняла свиту. Жiночий стрiй складався iз сорочки, плахти, запаски, корсетки, юпки, свити, кожуха, кожушанки, намiтки, хустки, чобiт, прикрас. Найхарактернiшi етнографiчнi риси у жiночому вбраннi Надднiпрянщини виявляються у способах ношення й оздоблення складових частин. Сорочку найчастiше вишивали бiлими нитками (Переяслав-Хмельницький район, пiвденнi райони Чернiгiвщини, Полтавщина). Орнамент зосереджувала на рукавi, поликах, лиштвi сорочки. На мiсцi з'єднання рукавiв з уставками рукав збирали в складочки-пухлики. Крiм бiлих ниток, застосовували червонi й чорнi, iнколи вкраплювали синi або зеленi кольори. клiтчастi, найчастiше в червоно-вишневiй гамi (Полтавщина, Київщина), з украпленням синього i зеленого кольорiв (Переяслав-Хмельницький район, пiвденнi райони Чернiгiвщини). Запаски також були рiзноманiтнi: синi, червонi (Київщина, Чернiгiвщина), яскравi жовто-червонi, парчовi (пiвденнi райони Чернiгiвщини, центральнi райони Київщини, Полтавщина). Крiм плахти i запаски, носили спiдницi. Тiльки в цьому етнографiчному регiонi набули поширення баєвi спiдницi, прикрашенi вовняними китицями («перчиками»), або спiдницi з фабричної тканини, оздобленi внизу кiлькома рядами кольорових стрiчок (центральнi райони Київщини), строкатi широкi спiдницi з фабричної тканини (пiвденнi райони Київщини), спiдницi-андараки, червонi домотканi, оздобленi внизу великими геометризованими мотивами (Чернiгiвщина). Спiдницю носили iз вовняними, орнаментованими поперечними смугами запаскою або фартухом. Костюм доповнювала яскрава ткана або вишита крайка. Особливої емоцiйної виразностi надавала строю корсетка. Вона виступала кольоровим акцентом або тонально поєднувалась з усiма iншими складовими частинами строю. У рiзних районах Надднiпрянщини корсетка мала свої особливостi у крої, колоритi, оздобленнi, її виробляли з викотом або великим круглим комiром. Найчастiше корсетка мала вiльний крiй спереду i пiдкреслювала стан ззаду. На спинцi, як правило, робили 7—9 клинiв-«вусiв». Корсетки iз строкатої тканини (темно-синi, чорнi у дрiбненькi яскравi квiточки) оздоблювали аплiкацiєю чи строчкою (пiвденнi райони Київщини), синi або зеленi сатиновi корсетки прикрашали аплiкацiєю з тканини, декоративними швами. Верхнiй одяг з саморобного сукна — юпка також характерний тiльки для Надднiпрянщини. Баєвi зеленi, синi, червонi юпки оздоблювалися по всiй площинi червоними, синiми пасмами вовни — «перчиками». Зимою носили кожух. Стрiй завершувався — очiпком, намiткою, хусткою. Характерну особливiсть вбрання Надднiпрянщини становить ношення одночасно парчевої запаски i парчевого очiпка, що надає цiлiсностi костюму, або вишитої запаски i вишитого очiпка. Характерною ознакою є покривання нижньої частини сорочки запаскою. Низ сорочки з вишивкою завжди залишався вiдкритим i вдало поєднувався з iншими бiлими площинами строю. У Надднiпрянщинi жiночий стрiй вiдзначався багатством шийних прикрас: коралi, дукачi, гранати, бурштини, перстенi, ковтки — це далеко не повний перелiк оздоб, якi побутували аж до початку XX ст. Слобожанщина . Чоловiчий костюмний комплекс вирiзнявся бiлою сорочкою, вишитою на комiрi-стiйцi, чохлах i широкiй манишцi, яка защiпалась збоку; широкими в клiтинку («пiстряковими») штанами, стягнутими в талiї до очкура; солом'яним брилем, смушевою шапкою; чорними шкiряними чоботами («пришвами»); сукняною киреєю, шерстяною чемеркою або розкiшним кожухом; яскравим тканим поясом. Жiночий костюмний комплекс виразнiсть цьому комплексовi надавали парчовi складовi частини: очiпок, корсетка, запаска. Характерною на Слобожанщинi була парчова або сатинова корсетка до дев'яти «вусiв». Її оздоблювали зубцями на погруддi, обшитими, як i поли корсетки, кольоровою тасьмою («висiчкою»). Поясне вбрання — плахта — тут ткалась у клiтини жовтогарячої гами з вкрапленням червоної i чорної барв. Парчовий фартух («завiса») обшивався внизу сукном. Верхнiй одяг — свиту оздоблювали кольоровим шнуром, аплiкацiєю. Завершував стрiй парчовий очiпок i велика квiтчаста хустка. До такого вбрання взували чоботи-чорнобривцi», орнаментованi на швах i задниках. Жiночий костюмний комплекс Слобожанщини характеризується жовто-червоним колоритом з широким застосуванням парчових тканин. Українське Причорномор'я та Приазов'я. Вбрання в Причорномор’ї має багато спiльних рис з одягом як Надднiпрянщини, так i Слобожанщини. Чоловiки носили вишитi сорочки з розрiзом посерединi грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани — полотнянi, а також з фабричної тканини. В степовiй частинi регiону були поширенi шкiрянi штани («iрхи», «iршанки»). Вони не мали зовнiшнiх бокових швiв i дуже нагадували штани скiфiв. Взимку чоловiки вбирали свитки, гуньки з грубого сукна домашнього виробу, кирею, пальто iз сукна, коротку кожушанку, кожух вiльного крою («толуб») до роботи, довгий просторий кожух або довгу вiльного крою бурку з каптуром у дорогу. Улюбленим верхнiм вбранням були чумачки — iз синього тонкого фабричного сукна з вiдрiзною спинкою i складками на нiй. Поширеними головними уборами вважались смушева шапка i солом'яний бриль, взуттям — чоботи, в Степу — постоли. Жiночий стрiй включав бiлу сорочку, вишиту бiлими нитками, з примереженими рукавами; сорочку, вишиту чорними нитками (Херсонщина, Миколаївщина); коротку сорочку («до талiйки»), оздоблену вишивкою; клiтчасту плахту; сукняну джергу (на щодень); широку спiдницю з фабричної тканини, до якої одягали такий же або тканий фартух; корсетку з клинами. На Херсонщинi також носили довгу, до п'ят, спiдницю у шiсть пiлок i плечовий одяг з тонкого сукна — «баску», себто кофту з довгими рукавами, котра прилягала до стану. В холодну пору — коротку кожушанку, приталену, iз густими зборками ззаду, покриту зверху тканиною. На Одещинi побутувало пальто iз фабричної тканини — «пальтiссак». служили також бурнуси i кожухи. Бурнуси шили iз тонкого сукна або тканини («ластик»). Цей одяг мав вигляд широкого халата, простроченого разом з пiдкладкою. Мiж верхом i пiдкладкою була пiдбивка з вати. Завершував костюмний комплекс головний убiр — яскрава квiтчаста велика хустка i червонi або чорнi чоботи. Полiсся. барв включала, як i на рештi територiї України, червоний та чорний i цiлий ряд природних срiблястих тонiв льону i вовни. Чоловiчий полiський стрiй приваблює суворою красою. У ньому вiдсутнi багатоколiрнiсть, декор виразний, але скромний. Полотнянi бiлi сорочки вишивали на комiрi, манжетах, манишцi бiлими або червоними нитками. У пiвнiчних районах Полiсся декорували червоною смугою долiшню частину сорочки. У пiвнiчно-захiдних районах, на пограниччi з Бiлоруссю, сорочки прикрашали на плечах (поликах). Інодi поперечнi тонкi (1 см) смужки компонували на грудях. Характерно, що сорочку носили поверх штанiв i пiдперiзували вузьким шкiряним поясом або вовняним шнуром. У пiвнiчних районах Полiсся надавали перевагу штанам з вузьким кроєм штанин. У пiвденних районах сорочку заправляли в штани, якi за кроєм подiбнi до шаровар. Чоловiчi свити майже не декорували. Інодi оздоблювали тканиною манжети i лацкани. Зимою носили бiлий або коричневий кожух. Верхнiй одяг пiдперiзували шкiряним або вовняним поясом, переважно червоним. Парубки полюбляли зеленi пояси, а старшi чоловiки — чорнi й бiлi. Характерним для полiщука є ношення бiля пояса шкiряної торбини — «калити» — на тютюн та кресало i шкiряної калитки — на грошi, а також ножа, прикрiпленого до вузького ремiнця. На ноги взували личаки, а в свято — чоботи. На голову одягали шапку з битого сукна (пiвнiчнi райони Центрального i Схiдного Полiсся), сукняну шапку-рогатiвку, шоломок (захiднi, пiвнiчнi райони Центрального Полiсся), смушеву шапку, лiтом — солом'яний капелюх. Сукняний шоломок оздоблювали кольоровим шнуром i вовняними кульками. Жiночий полiський стрiй вирiзнявся тим, що декорування ношi виконувалося рiзними технiками ткання; вишивання було менш поширене. Жiночi полiськi уставковi сорочки прикрашали червоним тканим орнаментом (Захiдне i Центральне Полiсся). Якщо вдавалися до вишивання, то вишивали бiлими нитками, iнколи — з вкрапленням червоних i чорних кольорiв (Схiдне Полiсся). Бiлими нитками вишивали сорочки також у Сарненському i Володимирецькому районах (Захiдне Полiсся). Характерною ознакою жiночого костюмного комплексу було полотняне вбрання. У захiдних районах Полiсся поясний одяг шили з бiлого лляного полотна, прикрашеного впоперек червоними перебiрними стрiчками. Таку спiдницю носили iз запаскою, декорованою тканням, як спiдниця. Святкову спiдницю («лiтник») виготовляли з домотканої у поздовжнi тоненькi стрiчки вовняної тканини. У центральних районах Полiсся таку тканину ткали в клiтини переважно холодних вишнево-червоних тонiв з вкрапленням зеленої, бiлої барв. Пошиту з такої тканини спiдницю називали «андарак». До неї одягали килимову запаску, що походила на невеликий килимок, оздоблений квiтами або вiльно розмiщеними геометризованими елементами. Вiдрiзняється колоритом поясний одяг Камiнь-Каширського району (Захiдне Полiсся). Спiдницю i фартух тут ткали з бiлого i сiрого полотна. Завдяки рiзним основi й пiтканню отримували невелику клiтину. У XIX ст. поясний одяг схiдного i пiвденних районiв Центрального Полiсся включав плахту. на нагруднiй частинi безрукавки. У центральних i схiдних районах Полiсся корсетки були зi складками- «вусами», як у Надднiпрянщинi. У центральних i схiдних районах Полiсся безрукавки виготовляли не лише з однотонної тканини, а й строкатi. Верхнiй одяг — свити (у пiвнiчних районах — з двома «вусами» по боках, у пiвденних — з прохiдкою) оздоблювали кольоровими шнурами, а в захiдних районах Полiсся — ще й кольоровою тканиною i вовняними кульками. Інший одяг — бурнус, гуню, сак — декорували за допомогою строчки. Колоритно виглядала дiвчина або жiнка у бiлому або червоному вишитому кожусi, червоних чобiтках i великiй квiтчастiй хустцi. Декоративним акцентом на вбраннi була крайка. Волинь . У цьому етнографiчному регiонi стрiй мав багато спiльних рис з убранням Полiсся i Подiлля. Чоловiчий одяг у районах, котрi межували з Полiссям, включав бiлу полотняну довгу сорочку, яку носили навипуск, чорнi або синi штани, чоботи. На сорочку вбирали чорну безрукавку. Верхнiм одягом служили коричневi свити, червонi кожухи, сукнянi пальта з каптуром — «бурки». На головi носили смушевi високi шапки, капелюхи, кашкети. У районах Волинi, якi межують з Подiллям, чоловiки вбирали бiлу сорочку, низ якої заправляли в широкi штани, свиту, бурку, виготовлену з доморобного сукна, солом'яний капелюх, цилiндричну смушеву шапку з оксамитовим або сукняним верхом, яку називали «почаївська шапка», кашкет. Жiночий одяг ткану у поздовжнi червонi, зеленi, бiлi, синi вузенькi стрiчки; вовняну запаску-попередницю, ткану у поперечнi смуги або вiзерункову (пiвденнi райони Житомирщини) iз складним геометричним орнаментом; короткополу куртку («кусан»), яскраво розшиту кольоровими нитками та аплiкацiєю iз зеленого сукна; свиту, оздоблену аплiкацiєю i вишивкою на манжетах i нагруднiй частинi, пiдв'язану крайкою; хустку, пов'язану пiд пiдборiддям, на потилицi або цилiндричну кибалку, обв'язану квiтчастою хусткою, чоботи, черевики. Опiлля. Чоловiчий стрiй низовинних районiв Львiвщини включав бiлу сорочку з широкими рукавами, бiлий полотняний «кабат» (коротка кофта з рукавами), вишитий спереду чорними нитками хрестиком i стебнiвкою, бiлi полотнянi штани, бiлу «полотнянку» — верхнiй полотняний одяг типу свити, чорний капелюх, оздоблений червоною стрiчкою i вовняним шнуром, бiлу сукняну довгу капоту, чоботи, в буднi — постоли. Найбiльш характернi складовi частини вбрання, якi вирiзняють цей стрiй з-помiж iнших, — сорочка, котру оздоблювали на вилогому комiрi, манишцi, манжетах, i кабат (Яворiвщина). В Опiллi були поширенi бiлi свити з комiром-стiйкою, прикрашенi голубим, зеленим шнуром; свiтло-сiрi опанчi з комiром-стiйкою i каптуром, прикрашенi червоним шнуром, бiлi опанчi, прикрашенi чорним шнуром i чорною тканиною на комiрi, манжетах, швах (Сокальщина), синi капоти. Зимою носили кожухи, критi синiм сукном, пiдперезанi високим шкiряним поясом. Поширеними головними уборами були дуже високi й низькi цилiндричнi смушевi шапки з синiм або зеленим верхом. Носили також шапки з квадратним верхом, облямованi в нижнiй частинi хутром. Побутували голубi в'язанi у поперечнi стрiчки вовнянi цилiндричнi шапки, якi щiльно облягали голову. На ноги вбирали чоботи або постоли. Жiноче вбрання включало бiлу сорочку, спiдницю-шорц, ткану у поздовжнi смуги, або спiдницю-мальованку, запаску, пояс, полотняну вишиту безрукавку, однотонну вишиту камiзельку, короткий кабат, бiлу свитку. У вбраннi Яворiвщини особливо колоритними є головнi убори: тканi або вишитi бавницi i хустки, розкiшно декорованi полiхромною вишивкою — орнаментом квiткового характеру. У костюмному комплексi , котрий включає спiдницю-шорц i чорний вишитий кабат, яскрава кольорова бавниця гармонує з орнаментом кабата, червоним поясом i орнаментною смугою внизу сорочки, яка виглядає з-пiд запаски. У костюмному комплексi «бiлий» переважають такi складовi частини: кабат iз бiлого тонкого сукна або полотна, бiла вибiйчана спiдниця, бiла сорочка, бiла запаска. Декор зосереджувався на нагруднiй частинi кабата, запасцi, спiдницi, уставках i комiрi сорочки. Композицiйна цiлiснiсть досягалася за рахунок домiнуючого бiлого кольору. камiзеля, а також бiлий кожух, декорованi полiхромною вишивкою квiткового орнаменту. Червонi, жовтi, рожевi, синi, зеленi рослиннi мотиви, вишитi яскравими нитками на складових частинах вбрання, вiдрiзняються багатством та рiзноманiттям композицiй i становлять художню особливiсть жiночих строїв Яворiвщини, видiляють їх з-помiж iнших строїв України. Подiлля. Чоловiчий подiльський стрiй складає бiла сорочка, бiлi, чорнi або синi штани, «чугаїна», опанча, кожух, конiчна смушева шапка, смушева висока цилiндрична шапка, капелюх, чоботи. У Схiдному Подiллi сорочку з доморобного полотна, кроєну (вперекидку), з вилогим комiром, вишивали на комiрi, пазупiцi, нижнiй частинi рукава, подолку. Часто застосовували вохристi нитки. Тунiкоподiбнi сорочки з комiром-стiйкою вишивали на комiрi, пазушцi, манжетах нитками червоного й чорного кольорiв. оздоблений аплiкацiєю зi шкiри, характерний виключно для строїв Захiдного Подiлля. Верхнiй одяг — чугаїну (Схiдне Подiлля) рудого кольору, пошиту до стану з прохiдкою, вишивали полiхромною вишивкою яскравими вовняними нитками на комiрi, лацканах, нагруднiй частинi, вертикальних кишенях, краях пiл. червоною тканиною i шнуром по краях пiл, кишенях, поясi. Кожухи прикрашали чорним смушком (комiр, поли, низ рукавiв) та вовняними кольоровими нитками. Чоловiчий стрiй Схiдного Подiлля завершувала чорна смушева (стовбувата) шапка i чорнi чоботи, а одяговий ансамбль Захiдного Подiлля — висока цилiндрична шапка з розрiзом опушки з тильної сторони — на «завiсах» (три зав'язки з червоних або синiх стрiчок). Високу шапку виготовляли iз синього сукна — такого ж, як на опанчi, або червоного — такого ж, як на манжетах i лацканах. По висотi шапки робили хутряний околок. Ззаду його розрiзали. Червоний колiр на головному уборi, манжетах, лацканах гармонiював з червоним широким поясом. Крiм теплих головних уборiв, на Подiллi носили рiзноманiтнi капелюхи. У Захiдному Подiллi вони були дуже гарно оздобленi на тулiї. Особливо ретельно прикрашали святковi та весiльнi капелюхи. Для чоловiчого строю Подiлля характерна яскрава, насичена, але обмежена гама кольорiв, приталений силует. Жiночий подiльський стрiй включав уставкову сорочку, полотняну або ситцеву спiдницю, вовняну запаску, червоний пояс. У пiвденних районах Подiлля спiдницю замiняла чорна обгортка («горботка»), а в Захiдному Подiллi — одноплатова опинка. регiонi є сорочки, в яких видiляється покритий вишивкою вiд плеча до чохла рукав. Крiм того, вишивали комiр, манишку, вздовж якої прокладали вишиванi смуги-погрудки. Низ сорочки також був вишитий. У Схiдному Подiллi оздоблення сорочок характеризується багатством технiк поверхневого шва — «поверхниця», «колодочки», «хрестик», «низь», «миканиця». Видiляється вишивка бiлими нитками на бiлому тлi, «низинкове» вишивання та вишивка чорними нитками килимового типу. В Захiдному Подiллi характер оздоблення сорочок iнший. Зокрема, поширене вишивання узорiв густих, щiльних, без пробiлiв, рiзними поверхневими стiбками. В Захiдному Подiллi поширений так званий «кучерявий шов», який прокладають вовняними нитками. Такi вишивки мають вигляд ворсових тканин, якi наче мерехтять самоцвiтами. Поясне вбрання — сукняну спiдницю-лiтник — оздоблювали внизу смугою чорного бавовняного оксамиту (плису), а чорну горботку — тканою червоною смугою. У Схiдному Подiллi побутували запаски рiзних барв. їх декорували поперечними вiзерунковими стрiчками. Для Схiдного Подiлля характернi вишитi очiпки, якi мають форму берета. їх круглий верх суцiльно декорований полiхромними квiтами, вишитими гладдю. Цi очiпки побутували у Вiнницькiй областi. До очiпка прикрiплювали прозору намiтку, через яку просвiчувала вишивка. Верхнiй одяг оздоблювали кольоровим шнуром, а кожухи — вишивкою. Взуття — чоботи, черевики — декорували на задниках головками цвяхiв. Пiвнiчна Буковина . Чоловiчий буковинський стрiй утворює сорочка без комiра тунiкоподiбного крою, штани («портяницi», «гачi»), хутряна безрукавка, манта, кожух, постоли, капелюх, солом'яний бриль, шапка зi смуха — кучма. Чоловiй сорочку декорували вздовж пазухи, а святкову — щє й вниз рукавiв i долiшню частину. Нагрудний одяг — безрукавк («цурканка», «мунтян») характерна лише для буковинцiв. Бiля хутряна безрукавка-цурканка має видовженi пропорцiї, оздоблена по краях пiл хутром тхора та аплiкацiєю зi сап'яну. Інший тип безрукавки має широкий накладний декор у виглядi стрiчки по краях пiл та пройм. Стрiчка вив'язана iз чорних ниток i має вигляд тканини букле. Цi безрукавки характернi i для чоловiкiв i для жiнок. Своєрiдною особливiстю буковинського строю є широкi холодних вiдтiнкiв тканi вовнянi пояси. Бiла або коричнева манта у буковинцiв оздоблена аплiкацiєю зi шкiри, сукном вишивкою або тiльки шнуром. Локальну особливiсть становить поясне вбрання . Святковi вузькi бiлi полотнянi штани вишивали внизу штанин найчастiше бiлими, iнодi — вохристими нитками. Вiзерунок був таким же, як на сорочцi. Головнi убори — капелюхи — тут оздоблювали ґерданами, виплетеними iз бiсеру, вовняними китицями, пiр'ям. Взуття — постоли («морщеницi») — прикрашали металевими капелями, намистинами, пряжками. Чоловiчi чоботи не прикрашали. Жiночий костюмний буковинський комплекс включав довгу сорочку — тунiкоподiбну або зi складками бiля шиї — «морщянку», поясне вбрання — одноплатову горботку, двоплатову запаску, фартух, фоту, фуету, спiдницю, кептар, кацавейку, свиту, сердак, кожух, чоботи, черевики, постоли, туфлi, головний убiр. У буковинських строях (Кицманський, Заставнiвський райони) дуже розкiшно вишивали сорочки: сухозлiткою, кольоровими намистинами, вовняними нитками. Вишивка рослинного орнаменту покривала рукави, нагрудну частину. Ідентична вишивка повторювалась у намiтках. До такої сорочки одягали горботку, ткану у поздовжнi смуги з додаванням шовкової нитки, яка створювала приємний блиск i рельєф. Мiж смугами компонували квiтковi мотиви. Головнi убори такої вишитої бiсером сорочки сягала чотирьох-п'яти кiлограмiв. Бiсером вишивали також i безрукавки: розкiшнi букети розцвiтали на полах i спинцi. Дiвочi головнi убори («кода», «капелюшиня») також оздоблювали бiсерними стрiчками, монетами, дзеркальцями, штучними квiтами, ковилою. Стрiй доповнювали прикрасами на шиї i тканою сумкою-«дзьобенькою». Покуття. В одязi Покуття переважав червоно-вишневий колорит. Покутський народний стрiй видiлявся багатим i пишним декором, вишивкою на сорочках, великою кiлькiстю оздоб на головних уборах, багатством шийних прикрас. Одяг цього регiону має багато аналогiй iз одягом Захiдного Подiлля. Чоловiче вбрання становила тунiкоподiбна сорочка з широкими рукавами, комiром-стiйкою, вишита на комiрi, пазусi, рукавах. Довгу сорочку носили поверх штанiв, пiдперiзували дуже високим поясом. Влiтку одягали штани з доморобного полотна, а взимку i на свята — з сукна. Нагрудний одяг — безрукавки, оздобленi скромною аплiкацiєю зi шкiри вздовж пiл. Верхнiм одягом служили червонi й чорнi сердаки, прикрашенi вовняними шнурами, китицями. Костюм завершував повстяний капелюх, який тут дуже розкiшно декорували. Взимку носили шапку з лисячого хутра («клепаню») або смушеву кучму. На ноги взували чоботи або постоли. Доповнювала ансамбль тобiвка, перекинута через плече. Жiночий покутський стрiй має два типи сорочок: тунiкоподiбну i уставкову. Тiльки в цьому етнографiчному регiонi сорочку гофрували. Подолок запрасовували поздовжнiми складочками, а рукави — поперечними. У вишивцi сорочок переважає червоно-вишнева гама хоча в деяких районах Покуття (Снятинщина) використовували бiлi нитки. Поясне вбрання — опипку, обгортку — ткали iз вовняних ниток червоно-вишневих барв i запрасовували у поздовжнi складки. Спереду поверх них одягали запаску. Опинку пiдв'язували широким тканим поясом. У цьому етнографiчному регiонi жiнки пiдтикали краї опинки з обох бокiв за пояс, а поверх широкого пояса пов'язували вузьку крайку. Краї пояса i крайки закiнчувалися вовняними китицями. Верхнiй жiночий одяг представлений на Покуттi довгим сердаком. Найбiльщ поширенi головнi убори — намiтка, хустка. В цьому етнографiчному регiонi намiтки надзвичайно багато прикрашенi вишивкою, закомпонованою на вужчих краях. До кольорових ниток часто додавали металеву нитку — сухозлiтку. Локальну особливiсть на Покуттi становить ношення великої кiлькостi шийних прикрас. Не менш пишно прикрашалась тут i дiвоча зачiска. її доповнювали штучними косами-валиками з червоної пряжi, укладеними на головi вiнкоподiбно, а також вiзерунковими стрiчками i ґерданами. Гуцульщина. Гуцульський стрiй вирiзняється серед вбрання iнших регiонiв України ширшим застосуванням виробiв зi шкiри, кольорового сукна та металевих прикрас. включає бiлу полотняну тунiкоподiбну сорочку з розрiзом посерединi спереду, широкими, зiбраними бiля зап'ястя, рукавами i комiром-стiй-кою. Шви сорочки, чохли, комiр, манишку прикрашали рiзноманiтною за орнаментом i кольором вишивкою. Сорочку носили поверх штанiв i пiдв'язували широким шкiряним поясом — «чересом». Черес, прикрашений металевими бляшками, капелями, iнкрустацiєю, становить одну з особливостей чоловiчого гуцульського вбрання. До череса привiшували рiзнi необхiднi предмети: люльку, притичку для люльки, кресало, складений нiж. Своєрiднiсть гуцульського вбрання становлять також зимовi суконнi червонi штани («гачi», «холошнi»), вишиванi внизу або вздовж бокових швiв. Влiтку гуцули носили бiлi полотнянi штани («поркеницi») на очкурi або шкiряному поясi («букурiї» )• Штани заправляли у високi плетенi з вовни шкарпетки («капчурi»). У верхнiй частинi капчурi розкiшно декорували орнаментом. Своєрiдним компонентом гуцульського вбрання є червонi або чорнi онучi, вишитi кольоровими нитками. Не менш розкiшний у гуцулiв — тунiкоподiбного крою, з клинами, вставленими з бокiв, червоний або коричневий сердак, який на швах декорували вишивкою, кольоровими вовняними шнурками, кульками, китичками. В сердаку розкiшно оздоблювали нагрудну частину, де переважали великi вовнянi кульки, китицi, iнодi вишивка. Густим декором покривали гуцули безрукавки-кептарi. їх оздоблювали аплiкацiєю зi кiри, сплетеними кiсками, вишивкою, металевими ґудзиками, рiзноманiтними бляшками, капелями. Своєрiднi головнi убори гуцулiв. Улiтку вони носили чорнi фетровi капелюхи — «крисанi», прикрашенi штучними квiтами, вовняними китичками, намистинами, пiр'ям глухаря («готура») i рiзнокольоровими, сплетеними iз вовняних шнурiв або тканими, ворсовими шнурами («черв'ячками»). Взимку носили смушеву шапку — «джумерi» або iз хутра лисицi — «клепаню». На ноги взували гостроносi шкiрянi постоли, якi також прикрашали металевими капелями, аплiкацiєю. Жiночий гуцульський стрiй ще барвистiший. У деяких мiсцевостях жiночi сорочки були прикрашенi багатою вишивкою. Своєрiдностi й колориту строєвi гуцулок надавало поясне брання — запаска та обгортка, витканi з вовняних i металевих ниток, якi iмiтують золоту або срiбну нитку. Поверх сорочки надягали кептар. Його декорували, як i чоловiчий. Гуцулки дуже любили рiзноманiтнi прикраси. У вухах носили ковтки, на пальцях — перстенi. Носили також браслети !з мiдного ланцюжка («ретязi») або плетенi iз рiзнокольорової вовни («наруквицi», «наручнi»). Шию прикрашали намистом («монистом») iз срiбних монет-дукачiв або металевими монетами i хрестиками, нанизаними на дротик («згарди»), а також маленькими дзвiночками («шелести», «колокiльця»). Поширеним було венецiанське монисто, яке виготовлялось iз сплаву скла й смальти i часто iнкрустувалось або розписувалось золотом. Декоративним акцентом одягу гуцулки був яскравий пояс. Жiночi постоли, як i чоловiчi, були також декорованi. Декорували навiть чоботи. їх прикрашали (рiсували) поперечними складками, а також рiзноманiтними швами i металевими накладками. Головним убором замiжньої жiнки, як i по всiй Українi, була намiтка, оздоблена на кiнцях. Своєрiдну особливiсть становлять складенi в складочки (гофрованi) намiтки. Гуцулки досить своєрiдно пов'язували хустку: аби вона закривала частину обличчя тороками, опущеними на чоло. Видiлялись художнiм смаком дiвочi зачiски i головнi убори. Дiвчата доплiтали коси червоною вовняною пряжею, вовняними прикрасами-уплiтками. Косу, викладену вiнкоподiбно, оздоблювали блискучими ґудзиками. Голову, як i жiнки, пов’язували червоними взiрчастими фабричними хустками. Збоку прикрiплювали штучнi квiти-чiчки. Бойкiвщина. її прикрашали червоною стрiчкою або металевою запонкою-шпонькою з дзеркальцем. У безуставкових сорочках розрiз для голови робили не на грудях, а на спинi. Спереду сорочку декорували дрiбними складочками-брижами. В оздобленнi сорочок переважав чорний, синiй колiр вовняних ниток, а в деяких селах Захiдної Бойкiвщини — темно-коричневий i зелений. Чоловiки носили полотнянi вузькi довгi штани — гачi. На Захiднiй Боикiвщинi штани оздоблювали на швах кольоровим шнуром — червоним або синiм. Взимку одягали сукнянi бiлi штани — холошнi. На пограниччi з гуцулами дуже розкiшно орнаментували хутрянi безрукавки, на рештi територiї вони мали скромнiший декор. Безрукавки з темно-сiрого або брунатного сукна оздоблювали петлицями на грудях. Верхнiй одяг — темно-сiрi або темно-коричневi (гiрськi райони), бiлi «сiраки» — оздоблювали на швах вовняними шнурами, китицями, у Туркiвському районi — аплiкацiєю з тканини, шкiри, червоними i бiлими шнурами. У Сколiвському районi сiраки прикрашали голубими, бiлими вовняними нитками. Головнi убори декорували скромнiше вiд гуцульських. Цiкаво, що на бойкiвському пiдгiр'ї парубки прикрашали капелюхи стрiчками, якi ззаду пучком звисали на плечi як у дiвочих вiнках. Жiночi сорочки , як i чоловiчi, декорували навколо шиї та на манжетах щiльно укладеними складочками-брижами. Розрiз-пазуху робили з правого боку, в мiсцi з'єднання полочки з рукавом. Своєрiдним був спосiб ношення сорочок. їх носили короткими («куртi»), без пiдточки. У бойкинь побутували полотнянi спiдницi-фартух, кабат, сукня («мальованка»), прикрашенi внизу вишивкою i мереживом. Поверх спiдницi чiпляли фартух або вовняну запаску — «катран», «катранець». Безрукавий i верхнiй одяг оздоблювали вовняними шнурами. Своєрiднiстю вiдзначаються жiночi очiпки — з ажурним верхом i двома стрiчками, опущеними на спину. Колись цi стрiчки мали ритуальне значення. Невiд'ємну частину бойкiвського жiночого вбрання становили прикраси — шийнi, нагруднi, для вух i пальцiв. Рiзноманiтними були прикраси, виготовленi з бiсеру технiкою плетiння, — «криза», «силянка», «ланка»,«очко», «драбинка», «плетiнка». Жiнки i дiвчата носили справжнi коралi-мониста, У вухах — металевi ковтки, на пальцях — мiднi перстенi. Лемкiвщина . Своєрiдними етнографiчними особливостями вiдзначається народний стрiй Лемкiвщини. У XIX ст. вiн вирiзнявся багатством форм, широким застосуванням фабричних тканин з домiнуючим бiлим i синiм кольорами. Чоловiчий лемкiвський костюмний комплекс включав (Захiдна Лемкiвщина) лляну безуставкову сорочку з розрiзом на спинi («оплiча») без оздоб, яку заправляли у ллянi штани — «ногавки», голубу безрукавку («лейбик», «друшляк») з двома рядами металевих ґудзикiв, шкiрянi постоли («керпцi»), високi чоботи або черевики. чоловiчого вбрання були бiлi вовнянi «гунi», оздобленi чорним сукном, бiлi вовнянi штани, шкiряний пояс-югас, «чуга» з великим прямокутним комiром-галереєю, оздобленим поперечними бiлими смугами i бiлими тороками, фетровий капелюх («калап»), взимку — шапка («копач») з сукняним верхом i смушевими навушниками, зав'язаними зверху. Найбiльшої своєрiдностi чоловiчому лемкiвському строю надавав верхнiй одяг-«чуга», який побутував тiльки у лемкiв. На пограниччi з Бойкiвщиною жiночий стрiй включав коротку безуставкову сорочку — «чехлик», спiдницю з кольорової тканини — для дiвчат, а з темно-синьої або чорної — для старших жiнок. Спiдницi рясованi в дрiбнi складочки-збиранки, запаски оздобленi вузькими кольоровими стрiчками («фарбiтками») у дiвчат, кольоровою тасьмою — у жiнок. Як нагрудний одяг вбирали приталену безрукавку («лейбича») з чорної, синьої, зеленої тканини, кожушки («кожушницi»), сукняну куртку, або «гуньку», хустку-«фацелик», плахтину, шкiрянi ходаки, чоботи. Локальну особливiсть становлять сукнянi лейбики, оздобленi спереду мiдними ґудзиками i червоною тасьмою. Були лейбики, вишитi кольоровими нитками технiкою гладi на полах i спiдницi. В оздобленнi переважав рослинний орнамент. Своєрiдним у жiночому лемкiвському строї був головний убiр — фацелик. Це велика бiла хустка, зав'язана на потилицi пiд великим, опущеним уздовж спини iншим кiнцем. Два кiнцi накрохмаленої хустки, зiбранi в складочки, стирчали з обох бокiв голови, наче два розкритi вiяла. На плечах фацелик притримувався убором у виглядi довгого рушника, який у лемкинь називався «плахтинка». Декоративним акцентом ношi виступав великий круглий комiр, виготовлений з рiзноколiрного бiсеру. Закарпаття. що сусiдять на заходi зi словаками i чехами, а на пiвднi — з угорцями. Власне у цьому строї спостерiгаємо такi спiльнi компоненти, як «уйош», «петек», «вiнок-парта», «перта». Чоловiчий стрiй по довжинi. Рукави, таким чином, були суцiльноскроєнi зi станом. Посерединi робили розрiз для голови, рукави зшивали. При такому крої сорочка була укорочена, живiт залишався вiдкритим. Штани-гачi з бiлого полотна мали дуже широкi штанини, якi внизу закiнчувалися тороками. Стан пiдперiзували високим шкiряним поясом. на Закарпаттi («гуня», «петек», «космата») — прямоспинного крою з рукавами. Лицевий бiк гунi ворсовий, нагадує вивернутий кожух. її носять наопаш. На початку XX ст. почали носити короткий, до стану, бiлий сукняний одяг у виглядi куртки з рукавами — «уйош». Поли, комiр-стiйку, низ рукавiв, кишенi («жебiки», «жебiчки») уйоша обшивали чорною або темно-синьою тканиною. Побутували також гуцульський, бойкiвський, лемкiвський строї, бо гуцули, бойки i лемки здавна проживали на Закарпаттi. Для жiночого вбрання пiвденно-захiдних районiв Закарпаття характернi короткi сорочки з розрiзом збоку або на спинi. Основним декором в них виступає морщення i брижi, оздобленi рiзнокольоровими нитками. Сорочки з iнших мiсцевостей мають розрiз посерединi грудей i оздобленi вишивкою нижче плеча i на манжетах. На довгих сорочках, так званих «довганях», на плечах вишитi великi ромби; вiд них через увесь рукав до чохла тягнеться одна чи кiлька ромбоподiбних смуг — «хвiст». Як поясний одяг носили широкi спiдницi з кольорової тканини, пошитi в складочки, i фартухи. У деяких районах Закарпаття поясним одягом був лише широкий фартух —«плат», який закривав сорочку, залишаючи тiльки вузьку смугу ззаду. Низ сорочки i низ плата оздоблювали мереживом. Верхнiм одягом служили дуже гарно вишитi гладдю безрукавнi кожушки («бунди»), бiлi сукнянi гунi з довгим ворсом. Дiвчата носили яскравi головнi убори, прикрашенi квiтами, бiсером, намистинами. Головний убiр покривав верхню частину голови i окремими яскравими накладками — вуха. Найчастiше головний дiвочий убiр називали «парта», «парти-ця». Широку бiсерну стрiчку носили на шиї. 6. Висновки Народна творчiсть включає в себе рiзнi види художньої дiяльностi народу – поетичну творчiсть, театральне, музичне, танцювальне, декоративне, образотворче мистецтво тощо. Народна творчiсть iснує як сукупнiсть численних видiв, жанрiв, родiв. Усi її види об’єднує основне – пiзнання та вiдображення трудової дiяльностi людства, його iсторiї, побуту тощо, хоча кожен iз них має певнi особливостi функцiонального призначення, матерiалу, засобiв вираження. У зв'язку з процесом iсторичного формування народу i його етнiчної територiї, залежно вiд природних умов, характеру i способу господарських занять населення, в рiзних регiонах розселення народу формуються певнi особливостi побуту i традицiйної культури. Так, вiдомi певнi регiональнi вiдмiнностi житла. У побудовi традицiйного українського житла можна видiлити регiональнi ознаки та характернi для слов'янського житла загалом. Так, основнi прийоми технiки будiвництва - горизонтальний характер розвитку плану житла, розмiщення варистої печi й зумовлена цим наявнiсть неопалюваних сiней - належать до спiльних для всiх схiднослов'янських народiв i складають найдавнiший пласт. Регiональнi вiдмiнностi дiляться на п'ять зональних типiв традицiйного українського житла: пiвнiчний, центрально-правобережний, центрально-лiвобережний, пiвденний та захiдний. Первинною формою давнього українського житла були землянки й напiвземлянки. Вiд землянки до української хати у тому виглядi, в якому вона вiдома цiлому свiту, минуло немало часу. З ХV ст. до початку XX ст. хата суттєвих змiн не зазнавала. Покрiвельний матерiал для рiзних частин України теж був рiзний, на заходi - дерево (щепа, драниця, гонта), в зонi лiсостепу - солома, очерет, якими "вшивались" хати. До спiльних українських ознак належить розташування печi у житловiй кiмнатi. Пiч завжди знаходилася в кутку бiля входу i повернута була устям (вихiдний отвiр) до чiльної стiни. Розташування меблiв у хатах теж було чiтко визначене. У селянських сiм'ях задовольнялись переважно спадковими предметами та речами побуту, що виготовлялись власними руками. А от застосування зрубної, каркасної технiки при спорудженнi житла, а також часткова, або суцiльна побiлка стiн та видiлення окремих архiтектурних елементiв пiдведенням їх кольоровою глиною однорiднiсть вирiшення iнтер'єру примiщення - це все суто етнiчнi ознаки. Для традицiйного вбрання українцiв також характернi регiональнi риси. У XIX ст. на всiх теренах України зберiгається традицiйне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс, — стрiй. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання убрання (натiльне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убiр i т. iн.). Повсюдно використовуються однi й тi ж матерiали з натуральної сировини, виготовленi за єдиними технологiями ручного виробництва. Вироблено єдинi художньо-естетичнi правила оздоблення предметiв ношi, в яких знайшли вiдображення найкращi досягнення українських майстрiв вiзерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно дiють єдинi морально-етичнi норми побутування строю, за якими розрiзняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всiй Українi горять разки намиста, мерехтять квiтами, стрiчками, намистинами, дзеркальцями дiвочi вiнки, вишневi, зеленi, синi, червонi, терновi хустки, пломенiють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються коштовними самоцвiтами уставки i манишки. Народний стрiй пiднiмав людей над буднями, єднав їх, надихав любов'ю до рiдної землi. Та попри всi спiльнi риси в окремих мiсцевостях помiтнi свої характернi особливостi строю, що вирiзняють його серед iнших. Це виявляється у своєрiдному колоритi, зiставленнi певних компонентiв одягу, способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальнi варiанти вбрання, простеженi в окремих мiсцевостях, дали пiдставу видiлити характернi строї Надднiпрянщини, Слобожанщини, Причорномор'я, Полiсся, Волинi, Опiлля, Подiлля, Пiвнiчної Буковини, Покуття, Гуцульщини, Бойкiвщини, Лемкiвщини, Закарпаття. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Пiдручник "Етнографiя України" /За ред. д-ра iст. наук, проф. С. А. Макарчука. - Львiв: Свiт, 1994. 3. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993. 4. Історiя українського мистецтва, Київ, 1998. Том 3.