Спiвочi Петрушки не лише пiснями живуть
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ГОЛОВНЕ УКПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ
(КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ)
КИЇВСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ
МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
Базова дисциплiна – українська мова та лiтература
Автор роботи
27 квiтня 1993 року
учениця 10 класу
КИЇВ – 2009
Тези
Я, Омецинська Анастасiя, учениця 11-Б класу, протягом року працюю над роботою, пов’язаною з iсторiєю свого рiдного села Петрушки Києво – Святошинського району. Дана робота написана у секцiї фольклористики. Педагогiчний керiвник – Спиченко Наталiя Володимирiвна.
Актуальнiсть моєї роботи полягає у тому, що на превеликий жаль, на сьогоднi залишилося дуже мало людей, якi пам’ятають свої витоки, свою iсторiю. Окрiм того, дана робота має певну наукову цiннiсть. У наш час зберегти iсторiю невеликих сел i селищ дуже важко. Центри зосередженi у мiстах, але, все – таки, я вважаю, що витоки культури знаходяться у селах.
Мета моєї роботи – хоча б частково донести до вас вiдгомiн iсторiї славетного села Петрушки.
У ходi роботи використала методи пошуку, спостереження, бесiди, анкетування, проблемно-пошуковий, метод дослiдження.
Особливу увагу у своїй роботi я придiлила iсторiї села. Велику допомогу у зiбраннi цих матерiалiв менi надав голова селищної ради, який, як виявилось, також цiкавиться iсторiєю Петрушок.
У роботi вмiщенi матерiали як iсторичнi, так i фольклорнi. На жаль, старожилiв з кожним роком залишається все менше, i тому ми повиннi якомога бiльше збирати з їх вуст зразкiв усної народної творчостi. У додатках є цiкавий матерiал про участь жителiв села Петрушки у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi, а також розмiщенi фотографiї з краєвидами села та фото його жителiв. Я маю надiю, що робота буде цiкава широкому колу слухачiв.
Зм
Вступ
I. Історiя виникнення села Петрушки Києво-Святошинського району
1. 1 Легенди про виникнення села
1. 3 Петрушки до революцiї та пiсля неї
II. Село Петрушки та Велика Вiтчизняна вiйна.
2. 2 Нелегка доля дiда Терентiя
2. 3 Учасники партизанського руху
2. 4 Список загиблих петрушчан на полях Великої Вiтчизняної вiйни
Список використаної лiтератури
I
.
Історiя виникнення села Петрушки Києво-Святошинського району
1. 1 Легенди про виникнення села
Історiя виникнення села Петрушки йде в сиву давнину. Колись на нашу землю нападали дику орди. Село стояло на горбах, на поймi урочища когур. Та в XIIстолiттi, за iсторичною довiдкою, воно було спалене, i мирне населення пiднялося на ще вищi пагорби, де колись був чорний лiс. Тепер тут село Петрушки. Чому Петрушки? Бо жили тут просто люди, ремiсники, овочеводи.
Розмiщення села Петрушки на Київському Полiссi наклало на його iсторiю вiдповiдний вiдбиток, позначений близькiстю до Києва та його мiст-сателiтiв часiв Київської Русi. Старий археологiчний протопласт цiєї мiсцевостi заглиблений у часи Трипiльської культури, що захоплювала територiю захiдних околиць Києва ареалом пiзнього розвитку цiєї культури. Крiм цього, село лежить в осередку зони поширення Скiфської, Зарубинецької та Черняхiвської культур. Одначе, саме час Київської держави є перiодом активного виникнення багатьох населених пунктiв цього регiону, i в першу чергу великого супутника Києва – фортецi Бiлгороду. Також за лiтописними даними тут (поблизу сучасних Гореничiв) розмiщувалось село Кочур. Вiдомостей у лiтописнi часи про Петрушки не зафiксовано, однак, важливими здогадами є те, що тутешня мiсцевiсть була добре захищеною вiд татаро-монгольських вiйськ, якi, як вiдомо, боялися лiсу, в якому погано орiєнтувались, i таким чином була придатна для переховування населення з розорених населених пунктiв.
вiйськами аж до 1369 року, коли остаточно Київщина стала полiтично iнкорпорована у Велике князiвство Литовське. Набiги XV столiття, а особливо похiд Манглi-Гирея 1485 р. та iншi активнi набiги кримських орд своєрiдним чином «сприяли» тому, що люди тiкали у цi захищенi мiсця, а землевласники всiляко сприяли процесу осадження мiсцевих осад, що почалося активним переселенням населення з Волинi у кiнцi XVI – на початку XVII столiття. Тутешнiми власниками Бутовичами, Сусiднi Гориничi, село до церкви якого були приписанi Петрушки, належало до власностi Адама Киселя (з 1628 р.), київського воєводи, - людини, що стояла мiж королем i Богданом Хмельницьким в часи кривавої вiйни 1648 – 1657 рр.
та Стугни. Сюди, з багатьох мiсцевостей Лiвобережжя тiкали втiкачи. В цi часи осадженi були маєтки Київської унiатської метрологiї у бiк сучасних Шибенного, Бабинцiв.
Може, саме тодi й було засноване селища Петрушки, Горбовичi, Шпитьки.
А з iнших джерел, теж iсторичних, можна зробити висновок, що селище Петрушки було засноване пiзнiше, в XIII столiттi. Коли в 1240 роцi орди хана Батия спалили мiсто Київ i Бiлгород, то уцiлiли їх мешканцi, ховаючись у зручних безпечних мiсцях, заснували новi поселення Одним iз таких поселень i стало селище Петрушки. Могутнiй лiс, топкi болота, що були навкруги, робили селище важко доступним для ворога.
Одна з версiй походження назви села Петрушки, вiд слова «петушки» - це музичний iнструмент, на якому грають губами. Їх не тiльки виробляли в селищi, а й чудово грали всi мешканцi.
Там, де тепер розкинулось на горбах та долинах село Петрушки, шумiв ранiше чорний лiс. Тут i ховались втiкачi вiд татар. Дехто з них тут оселився назавжди. Спершу було в селi 7 хат, пiзнiше їх стало бiльше. Це на початку XXстолiття посеред села стояв старовинний стовп, на якому було написано: «40 дворiв». Старi люди розповiдають, що колись вели польських повстанцiв по дорозi вiд Шпитьок, що пролягала тодi через болото i Чорний лiс. Рубали великi дерева, валили їх у болото i по них переходили. Те мiсце i тепер називається Бродок. Бiля болота на горi спочивали. В цiй горi ховали свої цiннi речi. Називають цю гору i тепер Скавиця (вiд слова схов). Пiд час першої iмперiалiстичної вiйни один iз петрушан зустрiвся з старим поляком, який розповiдав, що знає село Петрушки де проходили польськi повстанцi, знає гору Скавицю, де вони ховали кладь. Кiлька разiв перекопували гору петрушани, шукали клад, але не знайшли. І тепер ще старi люди стверджують, що десь пiд березою в Чорному лiсi захованi скарби.
Один iз польських повстанцiв нiбито i втiк i оселився в нашому селi. Прiзвище його було Петратевський чи Петрушевчький. Деякi кажуть, що вiд нього i пiшла назва села Петрушки.
Пiд великим дубом, якого зрубав Олексiєнко Андрiй , що викорчовував пень, знайшов кiстки людей. Певно, то були люди, що йшли через болото i загинули в ньому. А на городi в себе два чоловiки з села знайшли глечик зi старовинними грошима, якi їм обмiняли на сучаснi грошi.
помер. Покликала помiщиця старих крiпачок посидiти вночi бiля померлого, а сама панi стала бiля свого улюбленця i приплакувала: «Ой, Бодлер, душка, якби та встав i побачив, якi свинi над тобою сидять».
Поховала помiщиця Бодлера в спецiально зробленому для нього склепi у своєму садку. Щодня сюди приходила. А лакей один мав стежити, що лампочка тут горiла невгасаюче, щоб квiти свiжi були.
Набридло лакеєвi тiло панського улюбленця вшановувати, i набруднив вiн у склепi. Вiдтодi панi занедбала склеп Бодлера. А мiсце те i тепер його прiзвищем називають. Пiсля революцiї розкопали склеп, думали золото знайти, а знайшли в домовинi кiстяк з волоссям на головi та бородою.
Розповiдали старожили i про полювання панське. Загадали для панської забави зайцiв з лiсу вигонити. Вигонили дiти, вигонили зайцiв, а їх мало, дiтей же багато. І почали пани знiчев’я не по зайцях, а по дiтях стрiляти, так i вбили кiлькох дiтей крiпосницьких.
Є i iнша легенда про виникнення села. Повертався Богдан Хмельницький пiсля битви пiд Жовтими Водами. Йшов вiн вiд Шпитьок через болото i Чорний лiс. Лiс рубали, болото гатили i так через болото i переходили. От i зветься мiсце це вiдтодi – Бродок.
1. 2 Петрушки в
XIX
стол
iттi
В клiрових вiдомостях церкви Рiздва Богородицi села Гориничiв за 1829 рiк вказано дату будiвництва церкви – 1448 рiк, принаймнi так у 1801 роцi повiдомив священик Василь Мощинський та дяк Іван Драгомарецький у Київську консисторську канцелярiю. Цього ж року цей храм був вiдремонтований. Селище Петрушки приписувалося до приходу цiєї церкви. На 1801 рiк у вiдомостi було зазначено кiлькiсть населення Петрушок – 29 дворiв, 118 чоловiк i 114 жiнок.
Одна з версiй походження назви села Петрушки, вiд музичного iнструменту – свищика, яких не тiльки виробляли в селищi, а й чудово грали всi мешканцi села. Пiсля третього подiлу Польщi, ця мiсцевiсть вiдiйшла до складу Росiйської iмперiї, а старi власники – нобiлiтована шляхта Речi Посполитої мала присягнути на вiрнiсть росiйськiй коронi. Процес входження цих земель до складу Росiйської iмперiї був непростим i полiтична палiтра тутешнiх мiсць була найбiльш проблематичною для царського уряду: український сiльський елемент, польськi шляхетськi власники та росiйська адмiнiстрацiя.
своїй власностi винокуренний завод Пiдвисоцький – основу тодiшнiх економiчних стосункiв та статутiв. Ця панська винокурня працювала з 1 листопада по 1 травня, пiд час якого перiоду завод видавав 1000 вiдер «вина» в день. Збут цього продукту звичайно припадав на мiсце споживання, або навколишнi околицi.
12 травня 1820 року селище Петрушки було куплене помiщиком Пiдвисоцьким, який ще у 1804 роцi купив у княгинi Чуйської село Шпитки. Селян разом у обох його маєтках було 409 душ.
В 1830 роцi в селищi Петрушки мешкало 110 чоловiкiв i 104 жiнок.
В 1830 роцi селище належало помiщику Флорiану Залєському , який тут не мешкав. В його маєтку було 29 дворiв селян i мешкало 118 чоловiкiв i 114 жiнок. У 1831 роцi помiщик продав своє селище братовi І. Залєському, який був засудженим за участь у польському повстаннi в 1831 роцi i в результату переховувався вiд суду i слiдства. У 1838 роцi йому довелося продати свiй маєток в селищi Петрушки Юзефi Залєськiй, також родичцi, за13 тисяч 800 рублiв. В селищi за останньою ревiзiєю в 1834 роцiмешкало 132 чоловiки.
озимого зерна 136 кг i ярового – 68 кг. Цi запаси перевищували на 10 кг i 5 кг необхiдну норму. В 1854 роцi селище мало 28 дворiв, де було 136 селян.
5 травня 1853 року був виданий iмператорський указ «Про влаштування сiл та селищ, якi прилягають до Києво-Брестського шосе». Згiдно з ним було приписано «щоб негайно приступили до будiвництва вздовж шосе правильних сiл та селищ, за iснуючим зразком для казенних поселень…». Тож у 1854 роцi i в селищi Петрушки вiдбулися змiни в розташуваннi села. Можливо це й стало причиною селянських заворушень, оскiльки 21 вересня 1857 року селяни селища Платон Клименко, Кульзма Кузнецьк, Макар Клименко вiдмовились вiд вiдробiтку панщини. Їхня сусiдка, Устиня Базиленкова, пiдмовляла жiнок, працюючих на полi, щоб вони не вiдробляли згiнних днiв, а також ображала саму помiщицю. Пояснення у тому, що це трапилося через «зрiвнялiвку» мiж селянами у перерозподiлi земельних дiлянок. Вона вiдiбрала землi у бiльш заможних селян i вiддала їх бiдним. Пилип Воротило вiдмовився їхати з листом помiщицi Залєської до суду , а 18 липня 1857 року в селищi вiдбувся бунт. За розпорядженням Залєської були призначенi першi жнива, зажинки, на якi виходило працювати 50 женцiв i 31 косар косити ячмiнь. З ними завжди був економ Романський, за словами селян п’яниця i здирник. Селянки Матрона Настенчукова i Євдокiя Клименкова пiд час роботи в’язали снопи меншi аршина, не добираючи до потрiбного розмiру четвертину. Суперечка з економом про розмiр снопа призвела до бiйки мiж економом i селянином Климентом. Селянин Єлисей Клименко i Іван Тодосенко вiдмовились допомогти Романовському i економу було нанесено двi кривавi рани серпом. Платона Клименка пiймала 30 липня i посадили пiд варту. Однак, 28 сiчня 1858 року помiщиця Ю. Залєська просила суд про помилування Платона Клименка i його 8 березня 1858 року було звiльнено.
Очевидно, ще цей випадок став причиною змiни економа маєтку. У 1863-му роцi помiщиця Залєська подала в Палату казенного суду для засвiдчення домовленостi з помiщиком О. А. Пеньковським на верування помiстям в селищi.
У «Списке населённых местностей Киевской губении» за 1864 рiк сказано: «Деревня Петрушки в 3 верстах от Горенич на запад, в 1 версте от шоссе, при вершине ручья к Горбовичам текущего. Жителей оба пола 254. Земли 1134 десятины, большей части лесной. После продажи в 1841 году Горенич, вдова Залесского ,капитанша Юзефа Залесская осталась при одном этом имении. Из двух её сыновей: старший, за участий в польском мятеже 1830 года, лишён прав состояния; меньший двуименный Франц-Петр остаётся наследником этого имения ».
В 1864 роцi, пiсля смертi матерi, Франц-Пьотр Залєський продав селище Петрушки за 1800 рублiв помiщику Скиргелло. А через 4 роки Скиргелло продав половину маєтку за ту ж суму своїй племiнницi Ругельман М. В. i почесному громадянину Михайлу Таранову, а другу частину маєтку з садибою за 2000 рублiв Єремеєвiй, переуступивши свою купiвлю незабаромкалезькому асесору фон-Гiллєн-Шмiдту.
15 червня 1872 року помiщик, вiдставний штабс-капiтан Болеслав Осипович Скиргелло продав вдовi капiтана-лейтенанта Марiї Дмитрiвнi Мiкрюковiй власний маєток в селi за 24 тисячi рублiв.
Пiд час купiвлi Болеславом Осиповичем Скригелло маєтку там мешкало 132 душi. Землi орної було 592 десятини, неорної землi – 143 десятини i 1230 сажнiв, зарослого поля кущами – 114 десятин, лiсу чорного дров’яного – 4 десятини лiсу будiвельного – 161 десятина, пiд селищем 33 десятини. Пiд ставками й водоймами 16 десятин, пiд дорогами та вулицями 10 десятин. Всього 1133 десятин, 1230 сажнiв, в тому числi зручної 1107 десятин, 1230 сажнiв i незручної 26 десятин.
В цьому селищi знаходяться особлива сiнокiсна дача, яка включала 230 десятин i 1200 сажнiв – окреме угiддя села.
У 1874 роцi вiдбулася справа про видачу свiдоцтва помiщицi Єремеєвiй Т. М. на маєток в селищi Петрушки. Дружина колезького асесора Тетяна Михайлiвна Єремеєва купила 527 десятин у генерал-майора Федора Івенсена (з червня 1871 року – господар села Скиргелло, пiсля Івенсана). У Скиргелло було 732 десятини, однак вiн продавав частинами маєток у рiзнi руки.
Івенсоном було на вирубку рiзного роду i якостi лiсу купцю Бродському в 1874 роцi (за виключенням лiсу вирубаного Френкелем Гребенем) на суму 7500 рулiв, строком на 8 рокiв. Бродський свої права передав Єремiєвiй. Скиргелло продав для вирубки лiс купцю Гребеню 75 десятин. Бродський не встиг приступити до вирубки , як з’ясувалося, Меєр Якович Гребень купив лiс ще у 1871 роцi.
В 1888 роцi в селищi Петрушки було знайдено клад, що складався з 1470 шелягiв XVIIIстолiття: польських, шведських, пруських, ливонських, тешинських. У 1895-му роцi в селищi Петрушки мешкало вiйськових 12 дворiв – 49 чоловiкiв i 56 жiнок, 1 мiщанин, селян 83 двори – 333 чоловiки i 300 жiнок.
1. 3
Петрушки до революц
iї i та пiсля неї
На 1900 рiк: «Петрушки (владельческое). В деревне дворов 88, жителей обоего пола 555 человек. Главное занятие жителей – хлебопашество. В деревне чистится земли 809 десятин; из них принадлежит: помещикам – 367, крестьянам – 443 десятины. Деревня принадлежит помещице Кпитолине Михайловне Дунин-Боровской, хозяйство ведёт управляющий И. В. Оликов. В деревне имеется школа грамоты, одна водяная мельница с одним рабочим, принадлежащим помещице, и один общественный запасной хлебный магазин».
У 1900 – 1903 роках у Петрушках мешкав вiдомий археолог Вiкентiй Хвойка, що тут мав сiльськогосподарський iнтерес – вирощував хмiль, зразки якого на виставцi у Парижi отримали срiбну медаль.
До революцiї село Петрушки було дуже бiдне. Хати розкиданi на чималому просторi, низенькi пiд солому, вiкна маленькi
А на околицi села у чудовому саду стояв гарний панський будинок. Липовi, бузковi алеї до нього вели. У саду були й оранжевi. Собаки у панiв великi, як телята, разом iз панами в саду по алеях походжали.
«Працював я в оранжереї, пiдмiтав дорiжки бiля панського будинку щодня, - розповiдає Угляренко Мина Сидорович, - аж тут на мене напав панський собака здоровенний i штани менi порвав i перелякав.
Пани в нас мiнялися. Був пан Дунш-Бараковський (губернатор Волинський), був Махновський (зять пана Терещенка), був орендар Крижанiвський.
Ще до зорi вставали селяни i бiгли в панську економiю. Як прийдеш трохи пiзнiше, роботи вже нема i чимчикуєш додому з батiжком пiд пахвою.
ще додому комусь несеш. А бувало, що день увесь проходиш i червяка не знайдеш, так нi з чим, голодний увечерi одому й повертаєшся.
До школи ходили 2-3 зими, мало хто її кiнчав. Учились вiдтодi, як снiг випаде i корови пасти припиняємо i до ранньої весни. В школi стояли довгi парти i за ними сидiли дiти (17-20 чоловiк) I, II, III класу. Вчив спершу крившi дячок, а потiм учителька Олександра Петрiвна (дочка попа, сирота, родом з с. Лука).
куди возили на продаж нашi селяни дрова, сiно. У нас в селi була тiльки невеличка бакалiйна крамниця. В нiй продавалися сiрники, оселедцi, сiль.
Пам’ятаю, пiд час революцiї 1905 року неспокiйно було i в нашому селi. Розгромили корчму, були й єврейськi погроми. В село прийшли козаки, щоб втихомирити село, а самi били й вбивали безневинних євреїв.
П’ятеро наших селян пiшли привiтати пана з купiвлею села (сподiваючись, що вiн їх добре почастує). Пан подякував за привiтання, але не почастував (за що його лаяли дуже), тiльки пообiцяв для села щось добре зробити. Через деякий час з’явився в село уповноважений пана (ревiзор) i сказав, що будуватимуть у нас школу (видно пан у земствi цього добився). Селян повiдомили, що вони мають самi цеглу на школу возити. Дехто малосвiдомий, був дуже незадоволений цим, бо не розумiв користi вiд навчання. Свiдомiшi їх переконали, що школа нам потрiбна. Ми навозили цегли i школу перед вiйною побудували, навчання в нiй розпочали. Школа мала двi класнi i квартиру для вчителiв.
Пiд школою пiдвал, в якому мали встановити парове опалення, в цей пiдвал пiд час окупацiї фашисти кидали непокiрних.»
двiр. Активiстом серед наших селян був Шматко Сергiй, який i став першим головою сiльської ради. Пiзнiше його надiслали вчитися i вiн працював в Києвi прокурором.
Перiод Української народної республiки в контекстi iсторїї села цiкавий тим, що 23 листопада 1918 року Симон Петлюра iз загоном зупинився у Бiлгородцi, звiдки спрямовував зусилля на набрання призову до його армiї: з Петрушок з’явилось 100 чоловiк , саме стiльки, скiльки з великої Бiлгородки. В цей же час починає працювати в селi Петрушкiське однокласне училище та Товариство споживачiв. Старостою села на той час був Углеренко Роман Тимофiйович, секретарем - Сильвестр Григорович Анатоненко.
В часи радянської влади у Петрушках було створено ревком, що рiзного часу очолювали представники як з мiсцевих, так i з iнших сiл.
12 червня 1920 року у Петрушках було обрано ревком у складi голови Шамича Сергiя Семеновича, заступника – Михайленка Савелiя Романовича, секретаря Антоненко Є. Г. (колишнiй секретар Бiлогородської волостi).
Першим секретарем комсомольської органiзацiї, яка була органiзована в 1926 роцi був Михайленко Василь Пантелiйович. Першими комсомольцями цiєї органiзацiї були: Трохименко Антон Хомич, Дмитренко Дося, Болюх Василь. Потiм стали вступати iншi. Цi комсомольцi виконували доручення партiї, приймали активну участь в органiзацiї колгоспу, пiдписували позику. Вони ж органiзували i комсомольську групу в селi Горничах.
В 1929 роцi в Петрушках органiзовувались совхози i колгоспи. Головою одного з них був Угляренко Захар Сидорович, за його iнiцiативи бiля школи i посеред села був посаджений фруктовий сад.
Голодомор i процеси колективiзацiї позначилися на життi села так, як i всiєї України. Пiд час Голодомору загинуло багато мешканцiв села.
Потiм все йшло добре. З року в рiк щедрiше родила земля. Вона оброблялась тепер не тiльки кiньми, а й машинами. За короткий час в селi з’явились великi колгоспнi будови. Для культурних розваг, вiдпочинку, для художньої самодiяльностi комсомольцi власними силами побудували клуб, бiблiотеку, сiльську раду.
Із «Історiї мiст i сiл Київської областi» за 1971 рiк: «Село Петрушки – центру сiльської Ради, розташоване за 26 км вiд Києва i за 15 км вiд залiзничної станцiї Ірпiнь. Сiльрадi пiдпорядкованi населенi пункти Дмитрiвка, Капiтанiвка, Мила. Населення 654 чоловiка.
У Петрушках мiститься вiддiлок радгоспу iм. Шевченка (центральна садиба – в Гореничах).
У селi працюють восьмирiчна школа, клуб, бiблiотека. За мужнiсть, виявлену на фронтах ВВВ, 37 мешканцiв села нагороджено орденами i медалями СРСР».
II
.
2. 1 Боєць Тетяна iз Петрушек
Цей день Тетяна Іванiвна пригадує так, нiби все це вiдбувалось вчора. Чужинська технiка неспiшно повзла вулицями села. Ось бiля хати, де мешкала, зупинився танк. Не звертаючи уваги на селян, котрi повиходили з домiвок, офiцери по-дiловому розглядали карту й тiльки питали коротко: «Бiлогородка? Три Лiски?». Саме так прийшли нiмцi у село Петрушки в 1941. Пройде кiлька рокiв й вони назавжди у панiцi залишать цi мiсця. Та до тих днiв селяни ще мали дожити.
Тетяна Угляренко одна з не багатьох, хто може пiдняти завiсу над подiями, що вiдбувались у цих краях за часiв ворожого хазяйнування. Адже народилась i все життя прожила у цьому мальовничому куточку, у маленькiй хатi майже на околицi села. Якщо говорити про панi Тетяну ємко i образно, то її долю, певно, найкраще охарактеризували б слова пiснi: «Мене водило в безвiсти життя, та я вертався на свої пороги». Саме так, бо куди б не закидало її життя, вона завжди поверталась до порогу рiдної домiвки, загубленої серед неповторних пейзажiв, на березi тихого ставочка.
чудовi й безтурботнi, вони пролiтають немов одна мить. Та у 16 мало хто цiнує та шкодує за кожним прожитим днем. Озираємось ми коли вже прожитi роки, а ми стали дорослими. Та якщо у життя втручається вiйна, дiтям не залишається часу на повiльне мужнiння. Бойовища, кров, бiль рано роблять малих дорослими й серйозними. На жаль, попри все вiйна має ще одну жахливу сторону – краде безтурботне дитинство та юнiсть мiльйонiв людей. Без останку. Доля панi Тетяни була саме з тим, котрих зруйнувала та жорстока i немилосердна вiйна.
- Ми й озирнутись не встигли, як у село прийшли нiмцi, - пригадує Тетяна Іванiвна. – Київ ще оборонявся, десь далеко гримiли бої. А навколо села вже були викопанi окопи. Певно гiтлерiвцi очiкували контрнаступу радянських вiйськ. Ми ж зробили тунелi у пагорбах над озером й сховались у них.
Навколо стало вiдбуватися щось жахливе. Це радянська артилерiя, що розташувалася у Бiлогородцi, почала обстрiл Петрушок. У селi лунали вибухи, повiтря розривали крики людей. Ось загинула жiнка, а за нею – чоловiк. Снаряди розривалися навколо тунелiв, у яких ховались наляканi селяни. Було, навiть, чутно, як осколки шиплять, розрiзаючи воду в озерi. Згодом жителiв погнали до сусiднiх сiл. Поки тривала битва за столицю України, бiженцi, серед яких була i Тетяна, дiйшли спочатку до Шпитьох, потiм – до Личанки, й далi аж до Бузової. Вдома залишили всю худобу та домашню птицю. З собою взяли тiльки одяг та деякi речi. Тим бiльше, що нiмцi пообiцяли скоро повернути людей додому. Власне так i сталось, коли Київ було взято i обстрiли мiсцевостi припинилися. Але худоба окупацiї не пережила – представники вищої раси вправно поскручували голови куркам та гусакам, пострiляли свиней. У хатi, де жила Тетяна з батьками, розташувалися новi господарi – солдати.
Сумно стало на селi. Принишкли Петрушки немов пiд час бурi. Молодь по вулицях не ходила, бо могли будь-якої митi схопити й вiдправити на робот до Нiмеччини. Вiд цiєї участi рятувались хто як мiг. Тодi Тетяну, як i багатьох жителiв Петрушок, врятувало те, що їх всiх призначили працювати на торфорозробках в Ірпiнi. Робота не солодка, але все ж бiля дому. Фактично для селян це була свого роду бронь, бо до Нiмеччини їх так i не погнали. Натомiсть, з десяток парубкiв0односельцiв нiмцi все-таки забрали до дiючої армiї. Ось как трагедiя українського селянства. Пiсля вiйни цi хлопцi звiсно повернулись додому, але одразу потрапили до цупких лан НКВС, Тож пiсля поневiрянь на вiйнi вони ще з десяток рокiв провели у таборах.
опустивши голови та не дивлячись у сторони. Вже не було у них тiєї бравади та зверхностi, як у 1941-му. Трохи далi вiд колони проїзав танк. Але водiй, певно, не знав дороги, адже броньова машина заїхала у глибокий рiвчак та зупинилась. Така трапилася з ним оказiя. Нiмцi забiгали навколо танка, намагались витягнути. Що не робили, але так i не змогли. Ос як петрушкiвська земля вiддячила ворогу, знешкодивши смертоносну бойову технiку. Лише вiд вечiр, пiдiрвавши панцирника, окупанти залишили й село. Але йдучи, не «забули» вони знищити й мiст через рiчку. Селяни були в будинках, коли бiля озера почули крики: «Мiша, Ваня, давай швидше!». Незабаром постукали у хату й до Тетяниних батькiв, мовляв, одчиняйте, ми свої. Та люди вже й без того знали, що прийшли свої. У всiх, хто був у батькiвськiй хатi, в ту мить на очi навернулися сльози. Швидко зiбрали на стiл нехитрий харч: пшеничну кашу з молоком, хлiб. Пiсля вечерi п’ятеро воїнiв залишились вiдпочити, а iншi пiшли далi.
- У сiнях стояв вартовий, - пригадує Тетяна Іванiвна, - коли мати вийшла, то вiн попросив у неї шматочок хлiба. Певно, дуже зголоднiв. Мама одразу винесла йому попоїсти. Селяни для солдатикiв не шкодували нiчого. Хоча самi бiднi були, але iз радiстю дiлилися останнiм шматком з воїном-визволителем.
аж до Харкова. Тут, у вiйськовому училищi, щойно призваних до армiї хлопцiв та дiвчат вчили воювати. Навчання, опанування технiки, освоєння навичок стрiльби – все це повною мiрою наповнювало життя-буття молодих солдатiв. На перших же стрiльбах Тетяна двiчi влучила у груди намальованому на мiшенi ворогу. Незабаром пiшла чутка, що складаються списки добровольцiв, яких вiдправляють до Києва. Тетяна, звiсно, вхопилась за таку можливiсть, щоб переїхати поближче до рiдної домiвки. Та не судилося. Вiдправили її спочатку вiд Полтаву, а потiм аж до Одеси, а звiдти – до румунського порту Констанца, що на Дунаї. Тетяна була прожектористом. Вправна висвiчувала повiтрянi цiлi. Зрозумiло, що у 44-мому люфтваффе було вже не тiєю грiзною силою, як примiром ще рокiв зо три тому. Але все ще дошкуляли нашим вiйськам своїми раптовими нальотами. Потiм її частину перебазували у Чехiю – до Братислави.
Був чудовий травневий день, коли у частинi зник телефонний зв’язок. Тетяну разом iз ще однiєю дiвчиною вiдправили перевiрити, у чому справа. Порив знайшли на пагорбi за мiстом. І поки лагодили, Тетяна пiдняла очi й побачила невимовно казкову картину – мiсто було все у вогнях. Це миготiли вогнi зi зброї. Дiвчата все зрозумiли без пояснень: закiнчилась вiйна! Нарештi вони побачать рiдну домiвку, батькiв. Коли дiвчата повернулись у частину, то опинилися в атмосферi загальної радостi, щастя. Хтось плакав, хтось танцював. А одна дiвчина крiзь сльози все повторювала: «Мамо, аж ось я побачу тебе, матусю». Й скрiзь лунали пострiли. Немов салют тим довгим-довгим рокам Великої Вiтчизняної, фронтовим дорогам, товаришам, котрi не дожили до свiтлих днiв Перемог.
А у далеких Петрушках батько Тетяни нервово палив цигарки й думав: чи побачить свою рiдну кровинку, чи зможе обiйняти її.
Тетяну демобiлiзували аж в серпнi 1945-го. За цi мiсцi вона в спокiйнiй атмосферi змогли роздивитись країну, в якiй довелося побувати, побачити всю велич та красу старовинних чехословацьких мiст. Коли повернулась додому, пiшла працювати у колгоспи. Це на її плечi разом з мiльйонами українцiв лягла вiдбудова зруйнованого господарства. Довелося пережити голод 1947 року. А згодом, як у життi ведеться – одружилась, народила донечку. Тут, у тихих Петрушках, неподалiк вiд озера вона й прожила своє життя. Нинi поруч з нею живе донька, котра доглядає та пiдтримує маму.
2. 2
iда Терентiя
- Терентiй Олексiйович, народився у 1913 роцi на Полiссi, - по-солдатському видав чоловiк. Чесно кажучи, не вiриться, що цiй людинi ось-ось виповниться 95. Вiн нiколи не сидить вдома, нiколи не нудьгує. Власне з ним не доводиться сумувати анi родичам, анi сусiдам, i не вiд однiєї людини доводлось чути: «На душi неспокiйно, якщо немає Терентiя Олексiйовича». Дiйсно, його люблять i поважають у селi, навiть незважаючи на те, що вiн не корiнний житель Петрушок. Люблять його за веселу вдачу, за неспокiйний характер. Зрештою за те, що у такому вiцi не втрачає анi оптимiзму, анi бадьоростi духу.
За свiй довгий вiк, де його тiльки не кидало життя. Вiд Амуру, як товариша Сухова, й аж до Нiмеччини.
У 1935-ому роцi Терентiя Олексiйовича забрали до армiї. Служив вiн спочатку у будiвельному батальйонi. Спершу ця частина будувала Бориспiльський аеродром. А згодом перебазувалась до китайського кордону саме у той час, коли на берегах рiчки Халхiн-Гол розгорiвся радянсько-японський конфлiкт. У бойових дiях вiн участi не приймав.
Пiсля завершення термiну служби Терентiй Олексiйович повертався додому, коли у поїздi до нього з товаришами пiдiйшов чоловiк у бiлому одязi й запропонував пiти працювати охоронцями на завод №60. Терентiю пропозицiя сподобалась. І вiн попрямував до столицi. Тим бiльше, що рiдний дядько давно запрошував у гостi. Приїхавши у Москву, вiн поспiлкувався з родичами, i тi порадили йому не повертатись. Бо перспектива не вибратись звiдти й не бачити в життi нiчого окрiм сiльської хати була досить реальною. Дiдько порадив пiти охоронцем. Не небiж одразу i озвучив свої плани пiти працювати на завод №60. Дядько лише скептично посмiхнувся. Адже потрапити працювати на це пiдприємство аж надто складно – воно знаходилось у вiдомствi НКВС та у пiдпорядкуваннi сталiнського наркома, кривавого ката Миколи Єжова. Випускали на заводi надпотужнi прожектори, якi свiтлом пробивали будь-який туман. Деякий час Терентiй пропрацював на заводi. Згодом вiн все ж перебрався до рiдної домiвки. Певно доля змилувалась над ним. Адже залишся вiн на заводi пiсля арешту Єжова у 1939 роцi, невiдомо як склалась би його доля. Адже слiдом за арештом наркома, у його справi було репресовано багато спiвробiтникiв НКВС.
Згодом Терентiй знову потрапив до армiї - приймав участь у радянсько-фiнськiй вiйнi. Чогось особливого у його пам’ятi про тi подiї не збереглося. Та й що могло залишитися у свiдомостi : вiйна тривала кiлька мiсяцiв. Операцiя зi штурму фортецi, в якiй брав участь Терентiй тривала недовго. Фiни бились добре, але нi за кiлькiстю людей, нi за якiстю озброєння нiчого особливого протиставити радянськiй армiї не могли. Згодом вiн повернувся додому. Минуло кiлька рокiв й родичi з Москви повiдомили, що для нього знайшлася робота. Терентiй зiбрав нехитрi пожитки й рушив до найближчої пристанi, щоб пароплавом дiстатись до Києва, а звiдти – до Москви.. Чекав-чекав вiн транспорту, а того все не було. Аж ось почулися вибухи й хтось крикнув, що розпочалась вiйна. Звiсно, наш герой знову потрапив до вiйська. Їх частина тримала оборону на Деснi. Вдень атаку вiдбили. Але набої пiдходили до закiнчення. Вранцi коли бiйцi зiбрались снiдати, вийшов командир й сказав: «Хлопцi, ми у глибокому котлi. На нашiй технiцi далеко не пройдемо. Тож збирайтесь, кидайте зброю й хто як може пробирайтесь по домiвках. Я вдягну цивiльний костюм й у разi, якщо затримають нашi або нiмцi скажу, мовляв, мiсцевий житель пас тут корiв». Що вдiєш. Терентiй з кiлькома товаришами пiшли через поле, посеред якого залишили гвинтiвки. І щойно вийшли на дорогу, пролунало: «Хальт!» - нiби з-пiд землi виїхала нiмецька вантажiвка з повним кузовом озброєних воякiв. І солдати одразу пiдвели рiки: пручатись або тiкати – тотожно самогубству. Так розпочалося чотирирiчне життя Терентiя в полонi. Несолодке настало для нього буття. Спочатку його вiдправили працювати на бауера, тобто на землевласника. Хазяїн був дуже хорошою людиною. Нiколи не знущався з робiтникiв. Зате наглядач був справжнiм садистом. Одного разу побив Терентiя шлангом, з якого лилася вода. Та побив так сильно, що чоловiк мiсяць не мiг одягнути сорочку. Виникає питання: за що? А за те, що той поклав моркву у кишеню. Звiсно зробив Терентiй те не з бажання нашкодити господаревi, а просто дуже хотiв їсти. Баландою з води та брукви, якою годували полонених, особливо не наїсися. Потiм групу полонених перевезли на роботу у кар’єр. Кiлька мiсяцiв вони пропрацювали тут, й звiдси їх вiдправили на залiзобетонний завод. Коли пiшли чутки, що поруч вже знаходяться американськi вiйська, полоненi гуртом вбили наглядача. Нi, тiкати вони не збирались. Але ставлення до них з боку нiмцiв кардинально змiнилось, коли поширилися чутки, що полоненi вбивають нiмцiв. А згодом їх звiльнили. Американцi, як i скрiзь, пропонували звiльненим радянським полоненим перебиратись у штати. Дехто погодився. Дехто – нi. Зрозумiти можна i тих, i iнших. Першi хотiли побачити iнше життя, анiж злигоднi вдома, до того ж про те, що зi звiльненими полоненими проводитиме роботу НКВС теж певно чули. Другi ж просто хотiли додому. Незважаючи на все бажали побачити рiдних. Хоча багато хто платив за цю можливiсть велику цiну – потрапив до концентрацiного табору. Терентiя Олексiйовича ця доля обiйшла. Хоча й його викликали на розмову у вiдповiднi органи. Але до Сибiру, на щастя, не вiдправили.
Пiсля повернення додому Терентiй працював лiсничим. Власне тут, у єдностi з природою, вiн i прожив i пропрацював багато рокiв.
2. 3
Друга Свiтова вiйна для Петрушок стала наступним перiодом випробувань. 12 липня1941 року село було окуповано нiмецькими вiйськами. Серед мешканцiв Петрушок була розгорнута агiтацiя за роботу у пiдпiльних партизанських загонах. Серед учасникiв партизанського руху були:
вiйни» 2 ступеня.
Шанич Сергiй Васильович ( 1922 р.), з 04. 42 по 11. 43 рiк був зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання iм. М. Хрущова. Перерiзав телефоннi кабелi нiмецького управлiння по трасi Житомирського шосе. Нагороджений медаллю «Партизан Вiтчизняної вiйни» 2 ступеня.
Починок Марiя Іванiвна ( 1908 р. ), з 04. 42 по 11. 43 рiк була зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання iм. М. Хрущова, поширювала листiвки в тилу ворога у села Дмитрiвка.
Угляренко Федiр Михайлович ( 1922 р.) з 04. 42 по 11. 43 рiк був зв’язковим 5 партизанського батальйону Київського партизанського з’єднання iм. М. Хрущова.
Марiя Карпiвна, Здоренво Марiя Андрiївна, Калiга Ларiон Омелянович, Лютий Сергiй Федотович, Кокот Іван Іванович, Зiнченко Горпина Тихонiвна, Люти Онисiя Йосипiвна, Кокот Катерина Федорiвна, Іванова Катерина Гнатiвна, Косован Надiя Петрiвна, Шаповал Тетяна Петрiвна – учасники партизанських дiй, якi брали участь у диверсiйнiй та саботажнiй роботi на територiї окупованого села, поширювали лiтературу, спасали радянських полонених, дiставали для них документи тощо.
Крiм зазначених осiб у звiтах до Київського облвиконкому значаться Угляренки Захар Сидорович та Сергiй Миколайович, Павлюк Макар Федорович, Алексєєнко Михайло Арсентiйович.
2. 4
Список загиблих петрушан на полях Велико
ї Вiтчизняної вiйни
Петрушчани, якi загинули на полях Великої Вiтчизняної вiйни:
Алексеєнко Михайло Арсентiйович
Алексеєнко Григорiй Арсентiйович
Антоненко Степан Пилипович
Антоненко Василь Караилович
Антоненко Федiр Данилович
Багнюк Дмитро Аврамович
Борсук Степан Петрович
Борсук Василь Петрович
Бугiль Іван Степанович
Гаркавенко Іван Петрович
Гаркавенко Петро Олександрович
Гайдай Григорiй Нестерович
Гайдай Семен Модестович
Горовенко Олександр Кирилович
Горовенко Петро Олександрович
Григорчук Іван Григорович
Грузецьк Євдокiя Іванiвна
Гуца Олександр Гаврилович
Здоровенко Василь Якович
Зимгляд Євдокiя Іванiвна
Колумбет Федiр Олексiйович
Колумбет Якiв Кiндратович
Копайленко Петро Андрiйович
Кукульчук Ульян Назарович
Михайленко Федiр Степанович
Михайленко Якiв Савелiйович
Мороз Зiновiй Теофанович
Мороз Іван Теофанович
Мороз Євдокiя Пилипiвна
Мотицький Микола Іполiтович
Попович Михайло Терентiйович
Палiй Павло Юхимович
П’явка Василь Трохимович
Руденко Микола Васильович
Руденко Тимофiй Данилович
Самойленко М. Т.
Сябренко Іван Якович
Сябренко Ілля Євгенович
Спектор Лев Ізмайлович
Сумiн Іван Дмитрович
Сусла Якiв Павлович
Терещенко Микола Павлович
Ткаченко Павло Терентiйович
Угляренко Василь Тихонович
Угляренко Дмитро Вiкторович
Угляренко Лука Ярофiйович
Угляренко Степан Степанович
Угляренко Павло Хомич
Угляренко Петро Лукич
Шамич Василь Йосипович
Шамич Михайло Самсонович
Шамич Роман Свиридович
За мужнiсть, виявлену на фронтах вiйни, 37 мешканцiв села нагороджено орденами i медалями СРСР. 10 чоловiк було вигнано на примусовi роботи до Нiмеччини.
| 
