Складання українських легенд про атмосфернi явища
спiльно-арiйськими мiфiчними поглядами та уявленнями.
та морської води, що падає на землю у виглядi дощу; дощ падає у виглядi дрiбних крапель тому, що вода з хмари перш пролiтає довжелезний шлях крiзь повiтряний простiр (Ушицький, Луцький, Канiвський, Лiтинський та Новоград-Волинський повiти). В iнших — хмару (вiд слова «хмуритись») уявляють драглистою, подiбною до рибного холодцю масою, що утворюється з пари й диму; знизу вона пiдтримується пружнiстю земних випарiв, а згори нагнiчується хмарою. Коли хмару пригрiє сонце, вона розпускається, тане i випадає на землю дощем (Лiтинський i Канiвський повiти). Є такi, що запевняють, що самi бачили хмару, як вона шматками падала з неба, «така, як драглi» (холодець — тобто, очевидно, пiднятi в хмари смерчем морськi медузи, якi потiм випали на землю разом з дощем); її з успiхом вживають як лiки вiд лихоманки, а також для вiдгодiвлi кабанiв (Канiвський повiт). Хмару також вважають пористим вмiстилищем води, яку вона пропускає крiзь свої пори i яка випадає на землю дощем (Лiтинський повiт). У Старокостянтинiвському повiтi кажуть, що чорти збирають хмари маленькими шматочками i зносять їх до одного певного мiсця, так що потiм утворюється величезна хмара. У Житомирському повiтi вiрять, що дощовi хмари викликає Ілля Пророк: у тi мiсця, де потрiбен буває дощ, Господь посилає Іллю-Пророка, який згромаджує своєю колiсницею хмари i тим дає знати, що зараз буде дощ. Зокрема, стосовно дощу розповiдають, що якийсь чоловiк весь час роз'їжджає верхи на конi. Коли вiн їде через воду, то каже, що це — будяки. І якщо кiнь хлебне при цьому трохи води i пирхне, то пiде невеликий дощ, а якщо бiльше захопить води i дужче стане пирхати, то пiде великий дощ (Холмська Русь). Кажуть також, буцiм дощ викликають янголи за допомогою особливо влаштованої великої сiтi. На цю сiтку янголи ллють воду, щоб викликати дощ, i, на свiй розсуд, переносять її з одного мiсця на iнше (Грубешiвський повiт). Тихий, частий, теплий дощ зветься манною Божою ( Ушицький повiт). Коли довго не буває дощу, то гадають, що це вiдьми знiмають зорю i ховають її в льоху у глечику; щоб викликати дощ, треба очистити криницi (Вiнницький повiт). В однiй мiсцевостi Луцького повiту тривалий час не було дощу. Тодi помiщик (а було це за часiв крiпацтва) звелiв зiбрати всiх жiнок у своєму селi i покласти їх спиною у воду, притримуючи мотузком; коли б котра з них почала тонути, то її велено було витягувати, а тих, що плавали на поверхнi, велено було бити, тому що це мали бути вiдьми. Одна з жiнок справдi не тонула, i коли її за це почали бити, то вперiщив раптово такий дощ, що учасникам самосуду ледве вдалося живими дiстатися додому. Все це достоту нагадує собою таке мiсце з четвертого слова проповiдника XIII сторiччя Серапiона, єпископа Владимирського (1274—1275): «Божественнi правила повелiвають карати людину на смерть за свiдченнями багатьох. А ви за свiдка ставите воду, й кажете: якщо стане тонути, то невинна, а якщо попливе, то чаклунка. Чи не може диявол, бачачи ваше маловiр'я, пiдтримати людину на водi, щоб вона не потонула, i тим заманити вас у душегубство? Тому що ви, знехтувавши свiдченнями богоподiбної людини, звернулися до бездушної речовини — до води i, повiривши такому свiдченню, гнiвите Бога...» i т. iн. Професор М. Сумцов повiдомляє про причини сильної посухи 1889 року такi двi легенди, якi вiн чув вiд однiєї сiмдесятирiчної селянки слободи Боромлi Охтирського повiту.
причини посухи випливло назовнi давнє народне повiр'я про чаклунство над хмарами, до того ж оповiдi про те, як i хто тут начаклував, варiювалися по-всякому з мiсцевими приуроченнями. Змiст першої легенди в стислому викладi такий.
Три жiнки йшли до Києва на богомiлля. Пiд Києвом вони сiли вiдпочити. Двi потiм пiдвелися, а третя нiяк не могла пiдвестись. «Не можу йти, i сама не знаю чому», — казала вона. Пiшли її супутницi до Києва i повiдомили iгумена, що вони залишили в полi жiнку, яка без жодної видимої причини не може пiдвестися з землi. Ігумен послав до цiєї жiнки священика (iєромонаха?) з iконою i хрестом. Священик виявив, що жiнка до половини ввiйшла в землю. «В чому ти грiшна?» — запитав вiн. — «В тому лише й грiх, що я заговорила дощ на три мiсяцi», — вiдповiла жiнка. — «Будь же ти проклята!» — мовив священик. І баба з гуркотом провалилася крiзь землю.
За другою легендою, є десь у лiсi криниця. Тривалий час з неї нiхто не брав води, i криниця засмiтилася. Наснилось якось, а потiм ще раз одному селяниновi, що слiд цю криницю вичистити. Коли почали її чистити, то знайшли там п'ять «чаклунств»: дужку з вiдра, кiнське копито, мотузку та «iнше» (оповiдачка не могла пригадати ще двох «чаклунств»), Вийняли цi «чаклунства», освятили криницю — i незабаром пiшов дощ (10—15 червня 1889 року в Охтирському повiтi пройшли сильнi дощi).
У Київськiй губернiї причину надто тривалого бездощiв'я звалюють виключно на вiдьом. Умертвляючи чотириногих черепах, з яких буцiмто витiкають вода i роса, i забиваючи в криницях рунами ключi, вони в такий спосiб вiдводять од певних поселень дощовi хмари. Пiд час посух, з вiдьомських чарiв, у якомусь пралiсi гризуться два змiї, вiд лютi яких сохнуть небо i земля. Тiльки києм, яким удасться розiрвати цих гадiв, можна зiбрати громовi хмари над полями i прикликати на землю благодатний дощ.
по свiту. При цьому буває нерiдко так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його безперервно декiлька днiв поспiль. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрiбно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а вiн, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а вiн, не розчувши, iде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а вiн, не розчувши, iде туди, де жнуть.
тобто насосом. Разом з водою райдуга всотує i все, що є у водi — жаб, черв'якiв, риб, камiння тощо, якi потiм i випадають з хмари разом з дощем. Але воду всмоктує лише синювато-червона райдуга, тодi як яскраво-червона не дiє i є лиш веселкою, оскiльки пiд час появи її прояснюється вiд сонячного промiння (стає веселим) виднокруг, який перед тим був закритий хмарами i навiював сум (Лiтинський, Луцький, Вiнницький повiти). У Грубешiвському повiтi райдугу вважають шляхом, яким сходять з неба янголи, щоб набрати води; воду цю вони потiм виливають на особливу сiтку (сито) i таким чином творять дощ.
градових хмар, жiнки звичайно викидають з хат надвiр i кладуть навхрест кочергу, лопату, на якiй саджають у пiч хлiб, i помело, маючи намiр догодити таким чином розлютованiй вiдьмi, оскiльки вiдьми роз'їжджають по свiту на цих предметах. Дехто, щоб припинити розпочате вже падiння граду, перекушує градинки (Житомирський, Лiтинський повiти), це начебто знищує вiдьомськi чари, i хмари, не завдавши шкоди, розходяться. В Ушицькому повiтi кажуть, що в хмарах утворюється лiд подiбно до того, як на рiцi, причому замерзає вiн на товщину людського зросту. Чорт (чи окремо приставлена якась людина) рубає цю кригу i кидає її у виглядi граду на землю. У Лiтинському повiтi вважають, що град i снiг утворюються з тiєї ж самої води, яку райдуга всотує з моря в хмари для дощу; не встигши впасти на землю дощем i застоявшись у хмарах, вона замерзає там i пiсля того падає на землю вже градом i снiгом. В iнших мiсцевостях того ж повiту стверджують, що десь у невiдомiй, далекiй країнi є дуже високi снiжнi i крижанi гори. Коли хмари проходять повз них, то захоплюють iз собою частинки криги i снiгу, а згодом i розсипають їх по землi. Крiм зазначених уже вище способiв вiдвернення градових хмар, у Костянтиноградському повiтi застосовується ще й такий. Як тiльки угледять, що насувається градова хмара, вiдразу ж «на гряницю» (на межу мiсцевостi) вирушає знахар, при тому бере з собою чарiвну палицю i освяченого сiм разiв (протягом семи лiт, при освяченнi паски) рогового ножа. Тут вiн устромлює ножа в землю i тодi починає читати рiзнi молитви, вимовляючи їх з кiнця до початку: «Амiнь. Духа Святого i Сина Отця во iм'я», «Вiд лукавого нас увiльни та в спокусу нас не введи...» («Отче наш...»). «Наших душ єси народила Спаса яко Твого...» («Богородице Дiво, радуйся...») тощо. По закiнченнi молитов знахар виймає iз землi ножа, бере його разом з палицею у правицю, повертається в той бiк, куди хоче прогнати градову хмару, махає в тому напрямку руками i вимовляє таке заклинання: «Граде лукавий, рабе лукавий! Нехай тебе хмари не носять, бо тебе люде не просять. Буйнi вiтри! Вiзьмiть ви цю хмару на свої тонкi крила, занесiть її за Окiян-море, за теплi води, за крутi гори, за жовтi пiски, щоб вiн там розтав i пропав нинi, прiсно i вовiки вiкiв, амiнь. Амiнь, амiнь, амiнь! Тьху, тьху, тьху! Щезни, пропади од лиця Божого i од мене грiшного!»
Чарiвна палиця є великою цiннiстю i передається знахарями серед своїх нащадкiв з роду в рiд. Її здобувають так: коли знахаревi випаде нагода побачити, що змiя-гадюка їсть жабу, то вiн вiдламує однорiчний паросток вiд якого-небудь дерева i цiєю палицею розганяє їх, будь що намагаючись не зачепити нi тiєї, нi iншої.
на небi i тодi його розсипають по землi святi (Ушицький повiт); що на небi зберiгаються особливi величезнi запаси снiгу, який скидають на землю лопатами янголи то навмисне, то прочищаючи собi шлях (Грубешiвський повiт). Повiр'я деяких мiсцевостей Ушицького повiту наближенi до тих повiр'їв великоросiв, якi художньо вiдтворено Пушкiним у вiдомiй баладi «Бiси». Снiг збирають «шатани», тобто чорти. Вiн виходить iз землi i з води у виглядi пари i в хмарах наростає. Зiбравши багато снiгу, сатана святкує своє весiлля i розсипає скрiзь по землi снiг, чому й бувають сильнi хурделицi.
дужче наївним народним вимислом. У Канiвському повiтi, наприклад, i понинi ще грiм та блискавку народ називає Перуном, i якщо трапиться, що блискавка запалить якусь будiвлю, то звичайно кажуть: «Перуном спалило» (у Грубешiвському повiтi лише громову стрiлу називають «Перуновою»),
послати на землю дощ з громом, то вiн наказує святим Юрiю, Іллi та Михаїлу хитати скелi, вiд чого й буває грiм. У Житомирському повiтi грiм пояснюють тим, що пророк iлля 1 архiстратиг Михаїл ведуть вiйну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог i намагається вбити його, зiбравши перед тим хмари, що є вираженням i проявом Його гнiву. Бог, Ілля та Михаїл стрiляють у сатану. Куди б'є грiм, там, отже, й сховався чорт; а коли грiм уразить людину, то тодi чорт сховався пiд ту людину. У Грубешiвському повiтi i в Пiвденнiй Русi кажуть, що грiм буває вiд переслiдування архiстратигом Михаїлом дияволiв. Вони переховуються вiд переслiдування в оселях, церквах i в живих iстотах; але стрiла Михаїла вражає їх нещадно навiть у церквi пiд престолом i всерединi людини. До того ж убитiй через чорта громом людинi прощаються вчиненi нею грiхи (Ушицький повiт). Пiд час грози не можна їсти i взагалi вiдкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту (Житомирський повiт); не слiд також спiвати, бо, спiваючи, людина веселить чорта, який весь час тодi в'ється навколо неї, i ось грiм, маючи намiр убити чорта, вбиває разом з ним i того, хто спiває, бо чорт устигає сховатися. пiд нього (Канiвський повiт). Якщо гроза застане когось у дорозi, то треба зiйти з дороги i йти або їх^ти узбiччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозi вихором, i грiм може вбити замiсть нього ту людину, котра йде або їде дорогою. Особливо не слiд ставати й сiдати пiд скелi, де найзручнiше переховуватися чортовi вiд переслiдування, бо громовi стрiли вiдскакують вiд камiння (Холмська Русь). Так само пiд час грози не слiд стояти пiд дубом чи вербою, де є житло чорта i куди вiн найчастiше ховається вiд грози. Коли грiм ударить у дерево i запалить його, це означає, що чорта вбито, i звичайно вiн перетворюється у таких випадках на смолу, яку знаходять на мiсцi спалених дерев (Вiнницький повiт). За найнадiйнiший сховок людинi пiд час грози може правити лiщина (лiсовий горiх). Якось дуже давно диявол сказав Боговi: «Я сховаюсь так, що ти мене не вб'єш». — «Нi, вб'ю», — вiдповiдає Бог. — «Я сховаюсь пiд людину!» — каже диявол. — «А Я вб'ю й людину i за те дам їй царство небесне». Диявол став перераховувати пiсля того всi предмети, пiд якi можна сховатися, та забув згадати про лiщину, чому пiд нею лиш i можна порятуватися вiд громової стрiли.
Втiм, у м. Таращi Київської губернiї кажуть, що. людина, яку вб'є грiм, «не встане на тому свiтi».
Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезної скелi. Була сильна гроза. Пiшов дощ i мисливець сховався пiд навiсом скелi. Тодi, коли гримiв грiм i спалахувала блискавка, диявол спокiйнiсiнько сидiв пiд навiсом скелi; та тiльки-но вщухало, вiн виходив з-пiд скелi, ставав догори ногами i починав дражнити Бога. Гримiв грiм, та вiд його удару диявол миттєво ховався пiд скелю i таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрiлити «в панича маленького, в камiзельцi, безп'ятого i з пазурами на руках i ногах». Довго дивився мисливець на витiвки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрiлив у «панича». Куля так i протяла того; та коли мисливець пiдiйшов до мiсця, де перекидався диявол до прострiлу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час пiдлетiв до мисливця архiстратиг Михаїл з рушницею на плечах i став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого вiн лиш забажає, за зроблену послугу. Мисливець попросив собi у винагороду рушницю, що була в Михаїла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаїл почав було вiдкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсiм непридатна. Та врештi-решт змушений був поступитись. Помiнялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцевi чомусь згодом не сподобається архiстратигова рушниця, то вiн має право вимагати розмiну. І став з того часу мисливець полювати з архiстратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, все вб'є без похибки, хоч би то був щонайменший звiрок. Звуку пострiлу з архiстратигової рушницi зовсiм не можна було вiдрiзнити вiд звуку грому. У селi, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати, i бачить зграю диких качок. Прицiлився, вистрiлив — i вбив усiх до одної. Зiбравши качок, вiн пiшов до помiщика того села. «Де ти набрав стiльки дичини?» — питає помiщик. — «Настрiляв на вашому ставку!» — вiдповiдав мисливець. Помiщик нiзащо не хотiв вiрити, побачивши таку величезну кiлькiсть качок, i питає: «А в який час дня ти стрiляв?» Мисливець вiдповiв. «Так, — сказав помiщик, — якраз саме в той час чув удар грому». Звiдтодi мисливець став боятися архiстратигової рушницi i пiшов на умовлене мiсце, щоб розмiнятися. Архiстратиг Михаїл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, вiдразу ж пiшов на полювання i побачив, що тепер i його рушниця стала незрiвнянно кращою, нiж була ранiше.
Михаїл та Гавриїл). Гармату цю заряджає святий Юрiй стрiлою з якоїсь твердої маси, подiбної до каменя, а запалює i спрямовує пострiл у чорта архангел Гавриїл (у Луцькому повiтi громом та блискавкою правлять архiстратиг Михаїл i святий пророк Ілля). Громовi стрiли (блеменiти, шматки розплавленого електрикою блискавки пiску або камiння) мають вигляд або тонкої лозини, або конiчної кулi, часом вони бувають жовтi, як свiча. Пiсля пострiлу гармати громова стрiла входить у землю на сiм сажнiв (у Старобiльському повiтi — проходить крiзь землю «на другий свiт») i через сiм рокiв виходить назад на поверхню. Той, хто знайшов громову стрiлу, зберiгає її, як святиню. Вона застосовується пiд час рiзних хвороб i особливо допомагає вiд кольок; вона ж уберiгає вiд ударiв грози, вiдводить усiлякi лиха, чари i лихi сили i взагалi приносить щастя i статок в оселю, де зберiгається. Допомагає вона також i вiд хвороб свiйських тварин. На тому мiсцi, де впала громова стрiла, не можна ставити нiякої будiвлi, бо через сiм рокiв грiм знову вдарить у те саме мiсце.
Уявлення про чудесну сутнiсть громових стрiл широко розповсюджене взагалi в усiх слов'ян; вiдоме воно i багатьом первiсним народам Азiї, Африки, Америки i Полiнезiї. Характеристичнi ознаки повiр'я скрiзь бiльш чи менш однi й тi ж самi. Окремi мiсцевi змiни його в цiлому незначнi i несуттєвi. Наприклад, поляки закопують стрiлу, щоб зберегти дiм вiд грому, пiд порiг; пiвденнi слов'яни носять її завжди з собою, як особистий амулет; у Норвегiї у XVIII столiттi щочетверга ввечерi стрiлу мили, змащували олiєю i клали на свiжу солому i т. iн.
Очевидно, громовi стрiли завдячують мiфiчному поняттю про бога-громовика як своїм походженням i зовнiшнiм виглядом, так i своїми чудесними властивостями. На них, як на нащадках єства бога родючостi, правди i добра на землi, позначився також вiдблиск свiтлих i добродiйних рис його характеру. Цiлком iмовiрно, втiм, що цей останнiй процес вiдбувся на ґрунтi первiсного фетишизму, що одухотворював камiння й iншi предмети i надiляв їх потiм надприродними силами. Як би там не було, однак громовi стрiли являють собою в мiнiатюрi повний вiдбиток складної сутностi добродiйного й грiзного, свiтлого i темного бога-громовика.
тощо. Аби архангелу Гавриїлу зручно було бачити, де ховається чорт, i стежити за напрямком польоту розпеченої стрiли, зриваються хмари, крiзь якi тодi прорiзується свiтло справжнього неба (блискавка у виглядi прямої смуги або риски, зигзаги i змiйки утворюються тому, що громова стрiла летить за дияволом, який утiкає, по всiх напрямках. — Подiльська губернiя).
з Богом), а блискавку — iскрами з-пiд копит коней, якi везуть цю колiсницю. Пiд час своїх роз'їздiв Ілля стрiляє особливими кулями в чортiв. Коли в грозу згорить копиця сiна або якась будiвля, то це — знак, що чорта вбито; а коли нiчого не згорить, то тодi Ілля схибив, i чорт щасливо втiк (Холмська Русь). У Вiнницькому повiтi грiм вважають стукотом вiд колiсницi архангела Гавриїла, який везе калачi; громовий удар — звук стрiли, пущеної Богом у чорта; блискавка — шлях стрiли з неба. Одночасно з блискавкою ми бачимо «iстинне небо» крiзь розверзнутi хмари, що стоять на перешкодi свiтлу й теплу, випромiнюваним цим небом, то їх несила знести нi оку людини, нi рослинi. Помiчено, що перед ударом грому з блискавкою на небi утворюється нiбито хрест — це архiстратиг Михаїл благословляє хрестом, а архангел Гавриїл стрiляє в чорта.
У Ушицькому i Житомирському повiтах також вважають, що блискавка — це справжнє небо, яке Бог показує людям крiзь розверзнутi хмари пiд час гнiву Свого, щоб вони завжди пам'ятали, що є на небi Бог (у Новоград-Волинському повiтi — осяйна оселя Бога, яка нагадує всевидяще око Творця). Якби на землю впала хоча б маленька частка цього неба, то спалила б її. Перед Страшним судом це небо вiдкриється в усiй своїй красi i в усьому своєму блиску.
В Бiлгородському повiтi блискавку уособлюють в образi дiвчини. Купались якось двi дiвчини в рiцi й нумо пiрнати одна перед одною. «Я, — каже одна, — пiрну далi!» А та собi: «А я ще далi!» А Блискавка стоїть на березi й каже: «Не пiрнайте, дiвчата, — сьогоднi мiй день, свято: я сьогоднi народилась; не можна на мої iменини купатися. Менi Бог зсукав свiчу, так я ходитиму небом, свiтитиму, людей палитиму, якщо хтось на мого Ангела працюватиме».
Пожежу, що сталася вiд грози, грiх гасити, бо вона посилається вiд Бога на покарання, i вiд води полум'я ще дужче розгоряється (Старобiльський повiт). Втiм, загасити його можна козячим молоком, або сироваткою, або квасом (Луцький, Грубешiвський i Житомирський повiти), але перед тим, як почати гасити пожежу, хтось має роздягтися догола i тричi оббiгти навколо охопленої полум'ям будiвлi.
У Канiвському повiтi кажуть: «Коли гримить грiм, то це Ілля їздить по небу; а коли спалахує блискавка, то це Гавриїл махає квiткою. Коли виробляють скло, то розпалюють тим вогнем, який спалахне вiд блискавки.
уявлення дощу молоком, з iншого — фаталiстичну покору владнiй силi вогню, втiленiй у пожежi.
Дещо осторонь стоять вiрування про грiм та блискавку, що побутують у Старокостянтинiвському повiтi. «Чорти зносять хмари в одне мiсце, — кажуть тут, — i як знесуть їх дуже багато, то згортають у вали, чому в цей час дуже гуркотить у небi. Тодi для спокою Бот посилає святого Іллю з вогняною палицею: махне святий Ілля палицею — спалахне блискавка; вдарить по чорту — загримить грiм».
Найкращим запобiжним засобом вiд удару блискавки є встромлена за сволок або за iкони освячена у Вербну недiлю верба (Будаївка Київської губернiї), якою в таких випадках кадять (м. Тараща. У Холмськiй Русi — запаленi гiлки дерева, якими прикрашалися iкони на свято «Боже Цяло»), або дзенькотiння дзвiночка, заздалегiдь освяченого в костьолi (Грубешiвський повiт), або, нарештi, чарiвна паличка, згадувана нами ранiше (Вiнницький повiт). Якщо висить у когось над лампадою порожня писанка, то потрiбно наповнити її пшеницею, iнакше туди може сховатися диявол, i тодi блискавка вдарить у хату (Будаївка).
Участь Бога в боротьбi з дияволом в усiх наведених вiруваннях та легендах українського народу щодо грому та блискавки пояснюється, безсумнiвно, спiльно-арiйським вiруванням, а тодi вже — богомильським дуалiзмом — одвiчною боротьбою доброго начала з лихим. У споконвiчнiй боротьбi Бога з дияволом брали найдiяльнiшу участь, за космогонiчними українськими легендами, архiстратиг Михаїл i архангел Гавриїл. Звiдси зрозумiло, чому вони є головними розпорядниками грому та блискавки (подекуди в мiсцевостях Житомирського повiту кажуть, що громом та блискавкою завiдують усi янголи, i всi вони намагаються вибивати чортiв, — мабуть, тому, що всi вони брали участь у скиданнi Сатанаїла та його воїнства з неба). Щодо святого Юрiя, тобто святого великомученика Георгiя, i святого пророка Іллi, то на них в усiх слов'ян перенесено багато рис бога-громовика (Перуна).
вiн уособлюється в образi сивого, лисого, сердитого дiда, одягненого в снiгове вбрання, в крижаних чоботях i зовсiм обмерзлого «сосулями» (Ушицький, Новоград-Волинський i Переяславський повiти та Подiльська губернiя); в нього великi червонi губи i такий же нiс. Вiн — родич сонця й вiтру, але могутнiший за них (Новоград-Волинський повiт). «Якщо хочеш, щоб пересiвся мороз, то треба нарахувати дванадцять лисих так: лисий — пересядься мороз; i так пiсля кожного» (м. Тарагца). Зимовi морози бувають з велiння Божого, а морози у квiтнi i травнi, а також ранньої осенi насилаються вiдьмами (Холмська Русь). Якось мороз засперечався про щось зi святим Онуфрiєм (свято його 12 червня). Святий Онуфрiй сильно розлютився i розрубав йому сокирою голову, внаслiдок чого мороз прохворiв до Спасового дня (6 серпня — за старим стилем): через те i не буває морозу з 1 червня по 6 серпня.
В уявленнях про вiтер переважає мiфiчна основа, злегка лиш забарвлена християнським колоритом в дуже небагатьох мiсцевостях. Так, у Житомирському повiтi кажуть, що вiтер походить вiд подиху янголiв, якi стоять у рiзних кiнцях землi за морем. А в Лiтинському повiтi вiтер пояснюють так: у чотирьох кiнцях свiту стоять чотири величезних чоловiки з непомiрно великими вусами i губами i безперервно дмухають один на одного. Який iз цих чотирьох велетнiв дмухає у певний час дужче, з того боку й буває вiтер тодi. А дехто вважає вiтер злим духом i, щоб змусити його вiяти, свистять, тобто викликають його так само, як прийнято в народi викликати диявола. В уявленнях Холмської Русi чотирьох велетнiв замiнюють також якiсь чотири таємничi iстоти, за розпорядженням головного Вiтродуя, дмухають з чотирьох кiнцiв землi. У Проскурiвському повiтi вiтер уявляють дуже сердитим дiдом, який живе далеко за морями. В Ушицькому повiтi — особливим чоловiком, що бiгає бiлим свiтом i моргає одним вусом; якби вiн моргнув водночас обома вусами, то пiднявся б такий страшний буревiй, що вмить перекинув би шкереберть увесь свiт. У Грубешiвському повiтi кажуть, що вiтер викликає своїм подихом пан, який тримає землю. У Вiнницькому повiтi вiтер уособлюється в образi чорта, прикутого величезними кайданами по руках i ногах до кам'яної стiни. Поривчастий вiтер — це сильне дихання прикутого чорта через його спробу зiрватися з ланцюга i розiрвати кайдани, а слабкий, приємний вiтерець (легiт) — подих Бога. Вiтер має дванадцять сестер, та вони нiяк не можуть «надати йому одежi»: поки тримають його на ланцюгу, все на ньому, як слiд; та тiльки-но зiрвався, все пошматує на собi i нiчого на ньому не лишиться. Вiн би i всi хати поперекидав, аби не був на ланцюгу. Завiдують i правлять ним святi Антонiй, Афанасiй, Феодосiй i Дмитро (Бiлгородський повiт).
Вихор викликає сатана пiд час свого весiлля. Тому народ, угледiвши вихор, хреститься, приказуючи: «Щезни, сатано!» (Ушицький i Канiвський повiти). Найчастiше вихор уособлюється в образi самого диявола (Холмська Русь, Грубешiвський, Лiтинський, Луцький, Житомирський та Харкiвський повiти). Якщо вихор пiдвiє людину, то їй загрожує неминуча хвороба, вiд якої може врятувати хiба що йорданська вода (Лiтинський повiт). Вихор перед грозою – це чорти, що тiкають вiд громової стрiли (Житомирський повiт). Вихору слiд усiляко берегтися, бiгти вiд нього чимдалi, читати молитви i хреститися. Бо як вiн когось наскочить, то може геть понiвечити (Вiнницький повiт). Дiти i навiть дорослi часто дражнять його, примовляючи: «Куций, сала! Куций, сала!» А чорт, як i пiдвладнi йому «жиди», не любить сала i вiд цих слiв скаженiє — i ця лють щодалi бiльше й бiльше посилюється (Лiтинський i Вiнницький повiти), або, навпаки, присоромлений, тiкає геть (Канiвський повiт). Вихор буває також i тодi, коли зведе рахунки з життям самогубця, у таких випадках чорт на радощах розгулює, кружеляє вихором i мете чим попало, вириває дерева з корiнням, трощить їх тощо, стрiмко несучи з собою в далеч душу самовбивцi. Коли вихор пiдiймається дуже високо вгору, то це означає, що чорти позривалися з ланцюгiв i, зiткнувшись, чубляться мiж собою, намагаючись подужати один одного (Вiнницький повiт).
на шляху йому ввiткнути глибко в землю ножа i тримати його щосили: якщо вихор не вирве ножа, то з'явиться на тому мiсцi кров зарiзаного чорта, а iнакше чорт зарiже тим же ножем самого смiливця, що вступив з ним у двобiй.
У Канiвському повiтi походження вихору вiдносять до перших днiв свiтотворення. «Вихор буває, — кажуть тут, пiд посуху. Вiн виник вiд того, що Сатанаїл, коли винiс з води землю, то вода зверху замерзла. Сатанаїл пробився, однак дуже при цьому натомився, а янгол тим часом чекав на нього над морем, вирвав у нього землю i полетiв до Бога. Сатанаїл трохи вiдпочив i кинувся навздогiн. Бачить Бог, що Сатанаїл ось-ось ухопить янгола, i каже до нього: «Змахни мечем по праву бiч». Янгол змахнув i вiдтяв Сата- наїловi праве крило. Сатанаїл закружеляв i зробився, як вихор. І нинi, коли Сатанаїл почне лiтати понад землею, то здiймається вихор. В Ушицькому повiтi кажуть, що диявол, перш нiж обернутися на вихор, перед тим переживає декiлька стадiй розвитку: сiм рокiв вiн буває звичайною змiєю, наступнi сiм — полозом, а третi сiм — крилатим змiєм, який живе в скелях. Коли в нього зовсiм вiдростуть крила, тодi вiн починає лiтати, обираючи для цього час перед грозою; помахом своїх крил вiн викликає страшний вiтер, що ламає дерева i руйнує будiвлi.
|
