З-помiж усiх iнших українських космогонiчних легенд та переказiв досить помiтне мiсце посiдають оповiдi про легендарних людей i народи. Джерелами вiдомостей про рiзноманiтних дивовижних легендарних людей i народи — як, примiром, кiнокефалiв (песиголовцiв), циклопiв, одноногих, безбородих, парасоленогих, велетнiв, пiгмеїв i т. iн. — були в давньому греко-римському свiтi твори письменникiв Плiнiя, Ацила Геллiя, Солiна Полцгiстера, Фiлострата та деяких iнших, якi самi запозичували значну частину своїх оповiдань в єгиптян та iндiйцiв. У християнськiй лiтературi перших сторiч всi цi оповiдання звiв докупи блаженний Августин, долучивши вiд себе особисто мiркування про походження цих чудовиськ вiд Адама i Ноя. Багато цих оповiдок знайшли собi мiсце в «Александреїдi», де розповiдалось про Александра Македонського, що вiн добирав способiв побачити «морськi глибини й небеснi високостi» i пiд час своїх походiв зустрiчав усiляких незвичайних людей, мiж iншим — циклопiв i людей iз собачими головами. Вже з початком писемностi на Українi побутували образи з кола легенд про Александра Македонського, зведених у книзi так званого Псевдо-Каллiсфена. Поширювалась «Александреїда» i в пiзнiших українських перекладах, зразок яких зберiгається донинi в Імператорськiй публiчнiй бiблiотецi в Санкт-Петербурзi. Крiм «Александреїди», в середнi вiки греко-латинськi образи кiнокефалiв, людожерiв тощо розносилися по Європi спецiальними космографiями, де було дано карти. Такi космографiї здавна заходили i в руськi областi. У вiдомому дослiдженнi Ровинського «Руськi народнi картинки» на 267—268 сторiнках другого тому наведено такi уривки з «Книги, що зветься Козмографiя», яку «перекладено з римської мови»: (30) Острiв. Живуть на ньому люди. У них вигляд песячий. Люди цi великi й страшнi... (31) Острiв. На ньому живуть люди. Вони волохатi i мають вигляд лев'ячий... Великi й страшнi зело на подив (32). Острiв пустельний. Живуть на ньому змiї: лице дiвоче, до пупа людина, а вiд пупа в них i хобот змiїний. Крилатi i звуться василiски (33). Острiв, i живуть на ньому люди-людожери. Був на ньому святий апостол Андрiй Первозванний. А вiра в них кумирська...» Всi цi острови «Козмографiя» розташовує якраз там, де в класичних казках розташованi кiнокефали та iншi подiбнi до них фантастичнi народи, а саме — на Пiвденному океанi, мiж Індiєю та Єгиптом.
про Соломона, iншi побутують самостiйно.
3
р6 Про них розповiдали як про чудовиськ, що вiдзначалися неймовiрною жорстокiстю: подiбно до упирiв, вони пили кров ворогiв своїх, а коли не вдавалося наздогнати ворогiв, тодi пили свою власну кров.
На Україну легенди про велетнiв, пiгмеїв i песиголовцiв проникали, без сумнiву, потрiйним шляхом. І насамперед, деякi риси песиголовцiв запозичено разом з уявленнями взагалi про велетнiв з апокрифiв. У першi вiки християнства велику увагу церковнi письменники придiляли апокрифiчнiй «Книзi Еноха». Апокриф цей повнiстю зберiгся лише в Абiссiнiї, ефiопською мовою, але невеликi, й притому в дещо змiненому виглядi, уривки з нього трапляються i в слов’янських рукописах i через стародавнiх грамотiїв легко й вiльно могли проникнути в народне середовище. У сьомому ж, восьмому, дев'ятому i десятому роздiлах «Книги Еноха» мiститься така оповiдь про давнiх велетнiв, яка явила на свiт цiлу сiм'ю українських народних оповiдей про Адамових людей велетенського зросту i про песиголовцiв-людожерiв. «Пiсля того як розмножились сини людськi, в них народилися вродливi доньки. І коли сини неба, янголи, побачили їх, то, зачарованi ними, сказали один одному: виберемо собi дружин з племенi людей i народимо дiтей». Головним начальником i вождем цих янголiв зображено Башуага; в кiлькостi 200 вони пiднялися на гору Агсiев (Агасiiв), яка становить вершину гори Агтоп (Негтоп); ця гора називається так тому, що вони поклялися на нiй i зв'язали себе взаємними клятвами. Усiх вождiв янголiв було 18: Батуаха, який був за головного начальника, АкiЬееІ, Татiеi, Катиеi, Бапеї, Агкееi (Егекееi), Багакиуаi, Аваеi, Агтегв, Ваiгааi, Апапе, 2атеЬе, Багшагееi, ЕiТаеІ (Зайаеi), Тигеї, Іогпiаеi, Агагеаi... Вiд парування цих янголiв iз дщерями людськими народилися велетнi.
Вони були 30 лiктiв завбiльшки i пожирали все, що виробляли люди, а тому невдовзi нiчим було годувати їх; вони кидались на птахiв, звiрiв, плазунiв i риб, годувалися їхнiм м'ясом i пили їхню кров. Тодi земля повстала проти їхнього беззаконня. Вiд грiшних янголiв розбещення поширилося по всiй землi. «Книга» повiдомляє, який янгол i якiй справi навчив людей. Агагiеi навчав людей робити мечi, шпаги, ножi, панцирi, дзеркала, браслети та рiзнi прикраси; навчив пiдводити брови, використовувати коштовне камiння, всiлякi прикраси, а тому земля розбестилася. Атагагак навчив чаклунства i чарування та вiдкрив силу i властивостi корiння. Аrmers навчив мистецтва руйнувати чаклунство, розвiювати чари. Вагкауаi навчив спостерiгати зорi, АкiЬееІ — уживати магiчнi знаки, Татiеi навчив астрономiї, Агагасiеi — пiзнавати обертання мiсяця. Пригноблюванi велетнями, люди пiднесли свiй голос, i голос їхнiй дiйшов до неба. Тодi Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Суриїл та Уриїл поглянули на землю й побачили потоки кровi i всякi злочинства. Земля, що втратила чад своїх, пiднесла свiй голос навiть до врат неба. Янголи сповiстили Всевишнього про те, що вчинили грiшнi янголи. «Вся земля, — оповiдали вони, — наповнилась кров'ю й нечестям. І ось, душi померлих волають, i волання їхнє доходить до врат неба... Люди не можуть врятуватися вiд нечестя, яке паплюжить лик землi. Ти знаєш всi справи до їхнього початку; Ти все знаєш, що вони вчинили, i Ти нiчого не кажеш нам: що ми маємо вчинити з ними за такi беззаконня? Тодi Всевишнiй послав його до сина Ламеха. «Сповiсти йому, — сказав Вiн, — вiд Мого iменi про те, що загрожує велике руйнування; бо вся земля загине; води потопу розiллються всiєю землею, i все, що на нiй, загине. Але ти вкажи йому, як вiн може врятуватися, i повiдай йому, що рiд його розповсюдиться по всiй землi». Потiм Господь звернувся до Рафаїла: «Зв'яжи Азазiеля i кинь його в пiтьму i прожени в пустелю, що розташована в Биёае1; пошли на нього дощ з важкого й гострого камiння; оточи його пiтьмою... хай вiн нiколи не бачить свiтла, i коли надiйде день суду, накажи ввергнути його в полум'я». Господь прорiк до Гавриїла: «Пiди до злих i розбещених, до синiв перелюбства, винищи поколiння сторожiв (vigilum) iз середовища людей; озброй їх один проти одного; нехай вони загинуть вiд своїх власних рук; днi їхнi скоро скiнчаться». Господь прорiк до Михаїла: «Пiди i сповiсти Батуага про кару, яка чекає на нього i всiх тих, хто взяв участь у його злочинi, позлягалися з жонами й ницiють в усякiй нечистотi... зв'яжи їх пiд землею на 70 родiв до дня суду й руйнування, до останнього вселюдного суду... Тодi вони будуть кинутi в провалля вогненнi на муки й залишенi там на цiлу вiчнiсть... Вигуби всi душi, вiдданi нечестивим насолодам, винищ поколiння сторожiв, бо вони пригноблювали синiв людських; виморився кого гнобителя; знищусяке лиходiйство». Потiм сповiщаються обiтницi й винагороди людям праведним.
(виключно в казках; говорити про цих велетнiв зовсiм не входить в наше завдання), так i археологiчних, i лiтературних, або апокрифiчних. Велетнi, або Адамовi люди, жили на Українi. Вони насипали вали й високi могили в українських степах. Це плем'я первiсних велетнiв було могутнiм. Бог розгнiвався на них за те, що вони забули Його закон i жили в розпустi, сварилися мiж собою, проливали кров, як воду, i вирiшив знищити їх до пня. Довго думав Бог, як те зробити, але нiчого придумати не мiг. Тодi Вiн порадився з царем «iншої землi». А цар цей був двоголовим велетнем. Вiн порадив Боговi наслати такий потоп, щоб вода залила всю землю, окрiм однiєї високої могили, яку цар лишив собi для порятунку. Бог послухався тiєї поради, i велетнi були потопленi. Загинули також двоголовi люди «iнших земель», i лишився живим тiльки їхнiй цар, що був на могилi. Вiн спав пiд час потопу; коли потiм прокинувся, то побачив, що залишився всього з однiєю лиш головою: Бог покарав його за те, що вiн дав таку жорстоку пораду для винищення своїх братiв. Вiд цього царя пiшов рiд людський, такий же на зрiст i зовнi, як i люди, що живуть нинi.
i погоничем. Забрав вiн їх усiх до себе на долоню й понiс до свого батька. — «Ану, поглянь, — каже, — тату, яких я знайшов мишеняток (варiант — черв'ячкiв. — Ред.)». Батько глянув та й каже: «Не мишенята це, синку, то такi люди, якi пiсля нас будуть». Ось тепер i настало наше поколiння, а про велетнiв i гадки вже немає, тiльки десь у церквi — чи то в Києвi, чи то у Львовi — стоїть нога одного велетня; така, кажуть, величезна, що сягає самої банi. От якi були колись люди!.. А то ще кажуть, що пiсля нас (варiант — пiсля Страшного суду. — Авт.) будуть такi маленькi люди, що в наших печах їх буде разом 12 чоловiк молотити.
на островi циклопiв — Сiцiлiї i його перемога над Полiфемом). Так, «Александреїда» розповiдає, мiж iншим, про боротьбу Александра Македонського з песиголовцями i з дивами, тобто велетнями, яких вiн ув'язнив у кам'янi гори: «i прийшов (Александр) у схiднi країни до моря, до сонячного мiста, i побачив тут людей нечистих... Злякався, що коли розмножаться, то осквернять землю, i загнав їх у пiвнiчнi країни в гори високi; i Боговим велiнням замкнулися за ними гори пiвнiчнi, тiльки не замкнулися за ними гори на 12 лiктiв — i тут постала брама мiдяна i покрилася сунклiтом, i якби схотiли вогнем спалити — не спалять її; в останнi ж днi... зникнуть i цi поганi народи. Предки нашi вказували на рiзнi гори, як на мiсця ув'язнення «нечистих язикiв». Давнiй лiтописець записав таку оповiдь новгородця Гюряти Роговича. Послав Гюрята отрока свого в Югорську землю. «Югорець сказав отроковi: дивнi у нас речi вiдбуваються... там, де гори виходять до моря, а їхнi вершини аж небес сягають, у горах тих гук великий i гомiн, i крешуть гори тi, що хочуть звiдти прорубатися: i в горi тiй прорубане вiконце мале, i туди говорять, хоч ми не розумiємо мови їхньої, та вони показують на залiзо i махають рукою, просячи залiза. Є путь до гiр непрохiдними урвищами, снiгом i лiсом, тим шляхом нiколи до них не дiйдеш; а є й вiддалiк на пiвночi. З приводу цiєї оповiдi лiтописець зауважує: «Цi люди ув'язненi («заклепанi») царем Александром Македонським». У подорожi Василя Гогари (1634 рiк) читаємо: «Та в тiй же грузинськiй землi мiж гiр високих i снiжних у непрохiдних мiсцях є шпарини землi, i в них загнано диких звiрiв Гога i Магога, а загнав тих звiрiв Александр Македонський». У вустах великоруського народу оповiдка про народи, «заклепанi» в горах Александром Македонським, набула такого вигляду. «Жив на свiтi цар: iм'я його було Александр Македонський. Це було за давнiх часiв, давно-давно, так що нi дiди, нi прадiди, нi прапрадiди, нi пращури не пам'ятають. Цей цар був з богатирiв богатир. Жоден силач на свiтi не мiг перемогти його. Вiн любив воювати, i вiйсько в нього було геть чисто з богатирiв. На кого не пiде вiйною цар Александр Македонський — всiх переможе. І пiдкорив вiн пiд свою владу всi царства земнi. І зайшов вiн на край свiту i знайшов такi народи, що сам, хоч який був хоробрий, вжахнувся їх: жорстокiшi вiд лютих звiрiв i їдять людей; у декого з них одне око — i те в лобi, а у декого три ока; у декого одна тiльки нога, а в декого три, i бiгають вони так швидко, як летить з лука стрiла. Називалися цi народи гоги i магоги. Однак цар Александр Македонський цих поганських народiв не злякався; почав вiн з ними воювати. Чи довго, чи недовго вiн з ними вiв вiйну — це невiдомо; тiльки поганськi народи злякалися i кинулися вiд нього навтьоки. Вiн за ними, гнав-гнав, i загнав у такi нетрища, провалля i гори, що нi в казцi сказати, нi пером описати. Отам вони й сховалися вiд царя Александра Македонського. Що ж учинив з ними цар Александр? Вiн з'єднав над ними одну гору з другою склепiнням, i поставив на склепiннi сурми, i пiшов назад у свою землю. Подмуть вiтри в сурми i здiйметься страшне виття; сидячи там, вони гукають: «О, мабуть, ще живий Александр Македонський!» Цi гоги й магоги досi ще живi i тремтять перед Александром, а вийдуть звiдти перед самою кончиною свiту.
антихриста, також згадує Гога i Магога (Апокалiпсис, 20, 8). За свiдченням Плiнiя (кн. V, с. 25), пiд iменами Гога i Магога малися на увазi iнодi царi Ассирiї i навколишнiх країн. Але в пророцтвi мiститься алегорiя, i вчителi Церкви його прикладають то до туркiв, що ведуть битву з християнами, то до скiфiв (Плюшар. Энциклопедический словарь. Т. ХШ. — С. 325). У «Месiї Правдивому» Галятовського Гог i Магог згадуються в поясненнi 6 i 18 пророцтв у першому випадку в значеннi народiв, ув'язнених у гори Александром Македонським, у другому — Гог у значеннi антихриста, а Магог — його воїнства. Перед кiнцем свiту Ісус розiб'є Гога i Магога на Єлеонськiй горi, до того ж на полi битви буде стiльки списiв i лукiв, що євреї могли б використовувати їх для спалення дров упродовж семи рокiв. У «Вiнцi Вiри» Симеона Полоцького викладено рiзнi думки церковних письменникiв про Гога i Магога. За одними, Гог i Магог — заклятi вороги, замкненi в горах; за iншими, пiд iменем Гога мали на увазi пiдданих антихриста, що дiяли проти християн таємно, а пiд iменем Магога — слуг антихриста, що дiяли проти них же вiдкрито.
словами: «Осторонь Мойсей показує жидам Христа...
4) iндiяни,
Зображення песячих голiв зустрiчається в старовинних руських мiнiатюрах. Так само зображення людини з собачою або вовчою головою, i до того ж велетня, нашi предки бачили в церквах, в iконному зображеннi мученика Христофора. Святий цей, за грецькими легендами, виводиться з країни кiно- кефалiв-песиголовцiв i розмовляти вiн почав по-людськи лише тодi, коли янгол торкнувся його вуст. Цей геркулес християнських легенд зображувався на православному Сходi не лише велетнем, а й подiбним до єгипетського шакалоголового Анубiса, слуги Гороса, сина Озiрiсова. Так вiн зображувався у нас на старовинних iконах, згiдно з проложними житiями.
772). Змiст легенди про святого Христофора сповнений високої поезiї. В давнi часи жив на свiтi славний велет Оферуш. Вiн був такого зросту, що коли померла його мати, i Оферуш, бажаючи насипати над нею могильний курган, набрав у свiй чобiт землi i витрусив її потiм на небiжчицю, то замiсть могили вивищилася гора аж попiд хмари, а там, де взяв вiн землю, утворилося провалля на стiльки ж миль завглибшки, на скiльки нова гора вивищувалася над земною поверхнею. Оферуш сiв над проваллям i гiрко-гiрко заплакав; сльози його струменiли в безодню i утворили море: ото саме через те морська вода гiрка й солона, як сльози. Замислив Оферуш вiднайти собi володаря, могутнiш якого не було б нiкого на свiтi. Передусiм пiшов вiн на службу до одного могутнього короля; та король цей боявся нечистого, i Оферуш перейшов на службу до чорта. Виявилось, що чорт не без страху — що вiн боїться хресного знамення. Тодi велетень покинув його i пiшов шукати Христа. Зустрiвшись з убогим пустельником, Оферуш звернувся до нього з питанням: «Де Христос?» — «Скрiзь», — вiдповiв пустельник. — «Як же менi служити Йому?» — «Молися й працюй». Оферуш не вмiв молитися, та зате готовий був до найтяжчої працi. Пустельник привiв його до бурхливого, стрiмкого потоку, в глибинi якого тонув усякий, хто наважувався переправитися на iнший бiк. — «Ти маєш велетенське тiло i надзвичайну силу, — мовив пустельник. — Перенось на своїх плечах подорожнiх через води потоку. Твори це во iм'я Христа, i Вiн зробить тебе Своїм слугою». Звiдтодi i вдень, i вночi велетень переносив через потiк мандрiвних богомольцiв, спираючись на величезну сосну, як на патерицю. Якось уночi, втомлений денною працею, Оферуш мiцно заснув. Зненацька крiзь сон йому почувся голос Дитини, що тричi назвала його iм'я. Велетень пiднявся, посадив Дитину до себе на плече i ступив до води. Ранiш вода ледве сягала його колiн, зараз хвилi здiймалися щораз вище й вище i в шаленствi били об крутi береги. Оферуш вiдчув на собi страшний тягар, зiгнувся пiд Ношею i з ляком промовив: «О Дитя! Чому Ти таке важке, так нiби я пiдняв на свої рамена цiлий свiт?» — «Ти пiдняв Того, Хто створив свiт», — вiдказувало Маля-Христос (то був Вiн). — Охрещений Самим Спасителем во iм'я Отця i Сина i Святого Духа велетень став зватися з того часу Христофором, тобто «носiєм Христа».
одноокi песиголовцi. Бувало, спiймають песиголовцi людину, закинуть її до ями, та й вiдгодовують там цукерками та пряниками, поки вона не обросте салом, як вгодоване порося. Тодi лiзуть до ями, мацають її за боки — чи багато сала: якщо можна промацати до кiстки, то, значить, ще вона не вгодувалася, як слiд; а якщо промацати до кiстки не можна, в такому разi роблять їй надрiз на пальцi: з'явиться кров — ще вiдгодовують, а не з'явиться — значить, вона вже цiлком готова, i тодi її рiжуть. Звiсно, песиголовцi вiзьмуть та й зжеруть людину. Стали тодi люди Бога просити, щоб послав на них смерть. Бог зглянувся i послав страшну смерть з косою. Заходилась смерть коло песиголовцiв — зовсiм позводила зi свiту.
Старi люди кажуть, що й досi ще є та земля, де жили песиголовцi, та тiльки песиголовцiв лишилося вже мало: попереводилися.
В Ушицькому повiтi песиголовцiв звуть сироїдами i кажуть, що в них є одна лиш рука, одна нога i одне око. Сироїди чiпляються один за одного й бiгають так швидко, що вiд них дуже важко втекти. Якщо вони зловлять звичайну людину, то вiдразу ж рiжуть її i з'їдають. Живуть сироїди в «Туретчинi, за Дунаєм». У с. Капустяному розповiдають про солдата, який попався було сироїдам. Солдат в усьому слухався їх: сумлiнно працював, копав землю й корiнцi, i сироїди, врештi-решт, упевнились, що вiн вiд них не втече. Якось солдат пiшов до лiсу з маленькою дитиною своїх господарiв i втiк. Вiн змушений був декiлька ночей провести на деревах. Ішов вiн, сам не вiдаючи куди, i раптом наткнувся на своїх товаришiв-солдатiв, i таким чином урятувався.
Про подiбну пригоду «одного з руських людей» розповiдають i в Сумському повiтi. Колись, кажуть, на свiтi було багато людожерiв, або песиголовцiв. У них не так, як у нас — два ока, а всього лиш було одне, величезне- превеличезне, бiльше, нiж у вола, та й те посеред лоба. Вони часто захоплювали бiлих людей, вiдгодовували їх волоськими горiхами i тодi робили час вiд часу надрiзи на тiлi: якщо йшла кров, то людину вiдгодовували далi, поки вона зовсiм не запливала жиром. Спiймали песиголовцi одного руського i призначили його до себе лакеєм. Новий полоняник так сподобався їм, що песиголовцi не рiзали його, а все лиш стежили, чи не стане вiн тiкати додому. А вiн не знав навiть дороги додому, i зовсiм не помишляв про втечу. їжу для них вiн готував з полозiв i шматкiв гадюк, до того ж песиголовцi якнайсуворiше заборонили, щоб сам вiн щось з того їв: «якщо ж тiльки, — сказали вони, — їстимеш, то помреш». Довго стримувався вiн, а потiм вирiшив: «Все одно помру — одна смерть! Не мучитимусь принаймнi в них!» І з цього часу став вiн їсти крихiтнi шматочки полозiв, однак не помер, їв вiн так потрошку, їв, — i почав раптом розумiти, де яка трава, i вiд чого вона лiкує; дiзнався також, яка дорога веде додому, i що його рiднi ще живi. От вiн i вирiшив тiкати. Зiбрався, запасся усiм на дорогу i пiшов. Іде вiн, iде, зненацька перед ним вiдкрилося таке болото, що нi перейти його, нi перебрести через нього — бiльш як на пiвверсти. Вiн нарвав оситняку, обмотався ним увесь i сяк-так перебрався через болото. Песиголовцi кинулися за ним у погоню, а вiн уже по той бiк болота. «Повернись!» — гукають до нього. — «Нi, — каже, — не повернусь уже!» — «Ну, ошморгни хоч буряк!» — «Не хочу!» — «Ну, озирнись назад!» — Вiн озирнувся — i забув половину того, що знав. Прийшов вiн додому — рiднi були всi живi i дуже зрадiли йому. Вiн рвав потiм трави, про якi не забув, вiд чого вони лiкують, i лiкував людей до самої своєї смертi. Коли вiн помер, то всi по ньому дуже тужили.
його первiсна батькiвщина, колись переходила з уст в уста мiж давнiх поселенцiв узбережжя Чорного моря i, як цiкава морська пригода, була популярною серед мореплавцiв. З розповiдей грецьких морякiв зустрiч вiдважного мореплавця з циклопом перейшла до грецького епосу i була включена до числа пригод нацiонального героя Одiссея, подiбно до того, як до того ж циклу були прилученi деякi iншi пригоди зi схiдних казок. На цей час цiлком усталилось уже переконання, що всю «Одiссею» складено з окремих епiчних легенд, пов'язаних штучно в одне цiле, i з-помiж них Герландом було вирiзнено чимало народних казок, вiдомих i з iндiйських казкових збiрникiв. В оповiдi про циклопа Полiфема вже В. Грiмм помiтив слiди штучної спайки з iншими пригодами Одiссея i вказав на них. Цей епiзод, за Грiммом, з одного боку, являє собою цiлком викiнчене цiле, з iншого — не узгоджується з вiдомим характером героя. Остання казка впродовж багатьох сторiч блукала узбережжям Чорного моря, i в прибережних племен та народiв зберегла характер морської пригоди, а в племен i народiв, якi жили вiддалiк од моря, перетворилася на пригоду суходiльну i, як це звичайно буває в народному епосi, зазнала впливу iнших подiбних казкових сюжетiв, головним чином — легенд про велетнiв. Жив собi, — розповiдають у Чигиринському повiтi, — один багатий чоловiк, який зроду-вiку не вiдав нiякого горя. Прийде, бувало, до нього бiдняк i стане бiдкатися: хлiба, мовляв, немає, i того, i цього нема. А багатiй i питає в нього: «І яке ж то у свiтi горе є?» Якось повернувся багатий чоловiк з млина додому, осiдлав коня й поїхав шукати горя. їхав вiн, певне, дiб п'ять i заїхав у таку землю, де людей зовсiм нема, а самi лиш песиголовцi (вони з одним оком i з одним рогом: по праву руч. око, а по лiву — рiг). Дивиться — хата в степу. Зайшов вiн до хати — а там сидить душ п'ять песиголовцiв. Песиголовцi питають його: «Чого ти сюди зайшов?» Вiн вiдповiдає: «Прийшов горя шукати». — «Не їдь, — кажуть вони йому, — далi горя шукати: вже ти й так знайшов велике горе». А тодi питають: «Якщо ти тесля, чи коваль, чи швець, то лишишся живий, а якщо нi, то ми тебе зразу ж зарiжемо i з'їмо». — «Я, — каже, — такий слюсар, що нема кращого за мене, нiхто так не вмiє вiдливати». — «Якщо ти, — каже один з песиголовцiв, — такий чудовий слюсар, то чи не вилив би менi друге око?» — «Купи, — каже чоловiк, — шевської смоли i лаку копiйок на вiсiм». От чоловiк зробив пiчку, вмурував туди маленький казанок i давай топити ту смолу. Потiм зробив особливу форму, налив туди смоли, — вона й застигла собi у формi; зверху покрив лаком вiдлите око. Песиголовець приклав його до свого, подивився — i начебто новим оком краще навiть бачить, нiж своїм. «Молодець! Гарне око зробив!» А чоловiк i каже: «Тiльки вам так одразу не можна його вставити, а треба спочатку продовбати в головi дiрку». — «Гаразд, — погодився песиголовець. — Довбай». — «Та як же ж вас, — каже чоловiк, — прив'язати, щоб ви не тремтiли, бо, коли я довбатиму, ви почнете тремтiти». — «Якщо так, то ходiмо до вiвчарнi, де саме зараз стоять вiвцi, — там ти мене й прив'яжеш до стовпа». Чоловiк розiгрiв зубило, прихопив якомога бiльше ремiняччя, повiв песиголовця до кошари, поставив тут його спиною до стовпа i мiцно-премiцно прикрутив до нього ременями. «Замружте тепер, — каже, — око, щоб не бачили, як я продовбуватиму в головi дiрку». Песиголовець замружив. А мужик навiв зубило та як зацiдить молотком, так у песиголовця i вискочило його око, i вiн зовсiм ослiп. Рвонувся песиголовець з усiх сил — ремiння так i порепалось. Давай вiн тодi гасати за чоловiком — нiяк не може спiймати його мiж вiвцями. Потiм вiдчинив дверi кошари, став на дверях рачки i почав випускати овець по однiй, сподiваючись хоч так спiймати, нарештi, чоловiка. Бачить чоловiк — справа кепська... А в отарi та був один цап, найбiльший за всiх. От чоловiк зарiзав того цапа, зняв з нього шкуру, нацупив на себе i йде навкарачки прямо мiж нiг у песиголовця. Песиголовець обмацав його й каже: «А, це ти — той, що водиш за собою всю отару!» Чоловiк вибiг потихеньку в нього помiж ноги, потiм чимшвидше побiг до його хати, забрав грошi, осiдлав собi доброго коня, а тодi й гукає: «Ось, ось де я!» Змiй (sic!) кинув тодi випускати овець та за ним! Гнався, гнався — нiяк не може наздогнати. Повернувся назад, та поки знайшов змiй собi «видющих» помiчникiв, чоловiк той був уже вдома.
Знаходять вони бiду в особi одноокого песиголовця-людожера, який старшого брата пiдсмажив i з'їв, а менший брат врятувався, пообiцявши песиголовцю вставити друге око, та замiсть того виколов й те, яке було.
В оповiдi, записанiй у Радомисльському повiтi, песиголовця-людожера замiнено бабою-людожеркою i додано деякi подробицi, що не наводилися в попереднiй. Жив-був собi коваль, який нiколи не знав бiди. Принесуть, бувало, до нього люди роботу i нумо розповiдати — той про свою бiду, а той — про свою. Коваль i каже їм: «І яка то бiда? Що воно таке бiда? Ось уже, либонь, доживаю четвертий десяток на свiтi, а ще зроду не бачив бiди. Доведеться, мабуть, на старостi лiт йти по свiту та шукати бiду: хочу хоч поглянути на неї». Прийдуть iншi люди до нього в кузню i почнуть розповiдати про свою бiду й горе; а ковалевi так i кортить побачити самому бiду.
йде, йде та йде, зустрiне когось i питає: «Чи не бачили, часом, де бiда?» — «Нi, не бачили». Прямує далi. Зайшов уже в таку землю, що нi мiста, нi села, нi куреня нiде не видно, а вiн знай iде. Вже нiкуди зайти води напитися, вже й хлiба в нього не стало, а вiн iде. Раптом бачить — стоїть хатинка. «Зайду, — гадає собi, — до цiєї хатинки та хоч вiдпочину трошки». Зайшов — нема нiкого. Лiг на лавцi й заснув. А в тiй хатинцi жила одноока баба-людожерка. Прийшла баба в хатинку, бачить — лежить чоловiк. «Здрастуй, здрастуй, молодцю! Я ще людського м'яса не куштувала!..» А вiн лежить собi. Пiдiйшла баба до нього, помацала за ребра, коли вiн — худий-худющий. Вона й мiркує собi: «Зарiжу я барана, доки син прижене отару з поля, та нагодую його». Зарiзала барана, нагодувала коваля й питає: «Чому це в тебе два ока?» — «А може, — каже коваль, — хочеш, щоб i в тебе було два?» — «Хочу». — «Я, — каже, — коваль: можу вставити друге око». — «Добре, — каже баба, — встав». — «То лягай на лавку: я нагрiю долото». Лягла баба на лавку, а коваль нагрiв долото, взяв у руки сокиру та як хрясне — i от око, яке було, й вискочило. Людожерка схопилася з лави та за ковалем. Вiн тодi чимшвидше кинувся в отару i сховався помiж баранами. Баба позачиняла скрiзь усе, сама стала на воротах i стоїть — очiкує коваля. Чекала вона, чекала — нема коваля. «Ну, — каже вона тодi синовi (очевидно, тут пропуск. — Авт.), — час уже баранiв у поле гнати». Почав син баранiв у поле виганяти, а вона давай кожного обмацувати, щоб якось коваль не вийшов з баранами за ворота. Бачить коваль, що не випустить проклята баба, — вивернув кожуха вовною назовнi, нацупив його на себе й поповз навкарачки. Пiдповз до неї. Вона помацала за спину: «Баран», — каже, i пропустила. Коваль вискочив за ворота та й кричить їй: «Не мацай бiльше, не мацай: я вже за воротами!» Почула баба голос коваля, схопила срiбну сокиру i кинула в нього; сокира влучила в дерево i ввiткнулася в нього. Коваль пiдбiг до дерева й хотiв було вийняти ту сокиру i забрати з собою; схопився за неї рукою, а рука так i прикипiла до рукiв'я. Бiжить людожерка до коваля, зубами скрегоче. Бачить тодi коваль, що ускочив у халепу, вiдтяв собi руку i втiк.
Цi українськi оповiдi про песиголовцiв-людожерiв, найближчi за змiстом до оповiдей деяких кавказьких племен (особливо осетинiв i вотякiв), зберегли тiльки головний стрижень розповiдi «Одiссеї» про циклопа Полiфема i подiбно до великоруської оповiдi про «Лихо однооке» виродились у казки, що уособлюють бiду, лихо (особливо це стосується записаного п. Боровиковським оповiдання «Лихо»), Ще своєрiднiшою за формою є розповiдь про песиголовцiв-людожерiв, записана у Марiупольському повiтi. Тут дiя переноситься уже на Україну, а не до незнаної якоїсь країни, на край свiту.
люди, а песиголовцi, бо мали вони по одному оку, якраз посеред лоба, вище носа. Вона перелякалася. Песиголовцi питають дiвчину: «Куди ти прямуєш?» — «Іду, — каже, — Богу молитися». — «Наймись, — кажуть вони, — краще до нас служити». Дiвчина було не хотiла, але вони повели її силомiць до лiсу, до землянки (в пiдземелля —?). Ведуть попiд землею та й ведуть. Привели. Коли там скрiзь на долiвцi видно слiди кровi i валяються кiстки, а посерединi землянки (пiдземелля?) — лев на ланцюгу, який так i клацає зубами. Привели дiвчину в кiмнату. В кiмнатi в одному кутi прилаштованi клiтi з паль, i люди так i юрмляться в цих клiтках i визирають з-за паль; в другому кутi — пiч, бiля клiток з людьми скрiзь валяються цукерковi папiрцi та горiховi шкаралупи, бо песиголовцi цукерками та горiхами вiдгодовують людей на сало. Ось цi два песиголовцi залишили дiвчину дiдовi, а самi знову поїхали. Коли вони виїздили, то наказали дiдовi, щоб той залив її окропом, а дiвчина i почула все це. Поставив дiд дiвчинi холодцю, й вона заходилася з пожадливiстю його їсти. З'їла до дна, коли дивиться, а на днi лежить рука людська, дiвчина й ложку кинула. Бачить вона тодi, що вже киплять «окропи», та й каже дiдовi: «Давайте я вий- му казани з пiчки, бо ви вже старi, i вам, мабуть, важко». Довго дiд не давав їй виймати, нарештi каже: «Виймай». Дiвчина вийняла один казан та як хлюпне на дiда, а тодi хутчiй другий — дiд на мiсцi так i зварився. Тодi люди, якi сидiли доти мовчки в клiтках, зрадiли i кажуть: «Ну, то ж випускай i нас з неволi, та будемо тiкати!» Випустила дiвчина людей, i стали вони виходити iз «землянки». Лев кинувся було на втiкачiв, але вони жбурнули йому шматок м'яса; лев за м'ясо, а вони чимшвидше вийшли i накивали п'ятами. На шляху трапився їм пень. Жiнки й дiвчата поскидали iз себе — хто спiдницю, хто керсет, хто разок намиста, хто хустину — i обрядили його, як дiвчину, а самi — далi звiдтiля. Вибiгли з лiсу й попрямували до Києва на богомiлля. Ось песиголовцi наловили нових людей i повертаються собi додому. Дивляться, коли стоїть пишно вбрана дiвчина. Вони до неї, а виявляється, це — пень. Песиголовцi зняли з пня плаття, погнали людей до землянки i кажуть: «Треба буде ще раз повернутися та гарненько пошукати — чи нема кого в лiсi, хто залишив це плаття: тут хтось був». Приїхали, ввiйшли до землянки — коли лежить обварений окропом дiд, а людей нема нiкого. Вони — в погоню. Шукали, шукали, та вже пiзно було.
чоловiк i жiнка, що сиренами звуться, або вiлами». Переказ про сирен — людей з риб'ячими хвостами — є i у Великоросiї. В Старому Биховi про походження «фараонiв» розповiдають так. Переводив Мойсей народ (єврейський) через воду (Чермне море, пiд час утечi євреїв з Єгипту). Бог звелiв йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув — i постав мiст через воду. А «фараони» (єгиптяни пiд проводом фараона) женуться за народом. Народ через мiст — «фараони» й собi на мiст. Тодi Бог прорiк до Мойсея: «Махни рукою на мiст!» Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посерединi мосту, посерединi моря. Мiст миттю зник — i їх не стало. Бог так зробив, що води зiмкнулися, i вiд «фараонiв» не лишилося й слiду. Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на жiнку, а нижче пояса — на рибу. До пояса у «фараона» груди, голова, волосся — все жiноче: «жiнка по всiй формi»; а нижче пояса — все, як у риби. Бог для них i їжу особливу призначив. Вони нетерпляче чекають, коли буде кiнець усьому. Коли нинi буває шторм на морi, тодi «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля i весь час питають: «Чи скоро кiнець свiту настане?» На це питання треба вiдповiдати: «Вчора свiт кiнчився, вчора!» Вони були б радi, аби свiт кiнчився. Майже те ж саме розповiдають про походження «морських людей» i в Грубешiвському повiтi. В Углицькому повiтi додають до цього, що «морськi люди» вночi виходять на берег, i якщо когось зустрiнуть, то неодмiнно з'їдять. У Лiтинському повiтi кажуть, що морськi жiнки надiленi надзвичайною вродою i знадливим голосом. Жiнки цi пiдпливають до кораблiв i починають спiвати. Якщо, за недосвiдченiстю тих, хто пливе на кораблi, їх не вiдганяти гарматними пострiлами, то вони так устигають захопити своїми спiвами, що всi на кораблi засинають, i тодi «морськi люди» перекидають його.
люди» й починають спiвати рiзних пiсень, а чумаки стоять у цей час на березi й навчаються вiд них пiсень, якi потiм i виспiвуються всюди по мiстах i селах.
У Куп'янському повiтi цих дивних iстот називають «фаляронами» — очевидно, вiд слова «фараон»; у Проскурiвському повiтi — «милюзинами».
У народнiй легендi про мелюзинiв, — говорить професор М. Сумцов, — злилось два елементи — апокрифiчний про перехiд Мойсея через Чермне море й захiдноєвропейська повiсть про Мелюзина. В апокрифiчнiй легендi про перехiд Мойсея через Чермне море мовиться: «люди фараоновi перетворилися на риб; у цих риб голови людськi, а тулуба немає; тiльки сама голова; а зуби й нiс людськi; а де вуха — там пiр'я, а де потилиця — там хвiст, i не їсть їх нiхто. І конi i зброя перетворилися на риб, i на рибах з коней шерсть кiнська, i шкура на них завтовшки з палець; ловлять їх i шкури з них здирають, а м'ясо коптять; а iз шкур тих переди й пiдошви шиють: води тi шкури не терплять, а по сухому носити на рiк стане».
Ця апокрифiчна легенда проникла на Україну, в народ, мабуть, за давнiх часiв, i до неї згодом у захiднiй Малоросiї пристало дещо з європейських легенд i повiстей про Мелюзина. І насамперед, саме iм'я цiєї феї стало назвою апокрифа. Роман про Мелюзину виник з французьких народних повiр'їв про фей. У цьому романi йдеться про те, як чарiвниця Мелюзина вийшла замiж за графа Раймунда з умовою, щоб вiн не шукав її по суботах, коли вона робила обмивання, пiд час яких перетворювалася на напiвжiнку-напiвзмiю. Спочатку все було пречудово. Мелюзина подарувала Раймундовi десятьох синiв i сприяла зведенню прекрасних замкiв (Лузiньян, Ларошель та iнших). Брат Рай- мунда посiяв у ньому пiдозру щодо вiрностi дружини, i якось Раймунд у суботу ввiйшов до примiщення, де купалася Мелюзина. З криком жалю й вiдчаю вона зникла з його очей, а разом з нею урвалися всi успiхи Раймунда, i прахом пiшли всi його статки.
до лiтератур чеської, польської (1569) i руської (1677). До Захiдної України Мелюзина проникла або з польських, або з нiмецьких народних переказiв роману. У латишiв Курляндської губернiї записано казку про морських людей, побудовану також за апокрифом про перехiд євреїв через Чермне море, майже тотожну українськiй легендi про фаляронiв.
люди проводять усю зиму. Побачити лiсову людину визнається за щастя. Одна дiвчина якось восени пiшла в лiс i побачила пiд деревом лiсового скоцюрбленого дiда. Вiн весь тремтiв i дуже «засморкався». Дiвчина з жалю обтерла йому нiс своїм фартухом, i дiдок розсипався перед нею купою срiбла (Лiтинський повiт).
Лiсовi люди завжди ходять без одягу i без взуття i їдять усе, навiть людей. Десь неподалiк Москви пiшов якось у лiс один мисливець, взявши iз собою смажену курку, щоб перекусити, коли зголоднiє пiд час полювання. Зненацька пiдходять до нього два лiсових чоловiки, схожi на баранiв у вовнi, вiдiбрали курку, з'їли її i вже хотiли було добиратися до самого мисливця. Та оскiльки в мисливця була в руках рушниця, то вони пiшли спочатку покликати до себе на пiдмогу товаришiв, а мисливець скористався з цього i чим скорiше пiшов з лiсу (Ушицький повiт).
|
