Українськi легенди та перекази про свiйських тварин та свiйську птицю
Реферат на тему
1. Українськi легенди та перекази про свiйських тварин
зв'язку з тими чи iншими апокрифами, а деякi ґрунтуються на давнiх релiгiйно-мiфiчних поглядах народу на природу.
конем, "Господь так його благословив", що вiн уже навiки й лишився конем. Особливiстю коня, яка впадає в око, мiж iншим, є те, що вiн безперервно їсть i нiколи не наїдається. Особливiсть ця є наслiдком прокляття коня. Коли Господь народився на землi, то покладений був у ясла. Вiл не тiльки не торкався до жодної стеблинки сiна з ясел, але ще й зiгрiвав Богодитину своїм диханням. А кiнь, що стояв з другого боку, повисмикував усе сiно, яке лиш було в яслах. Тодi Пресвята Богородиця промовила: "Тож будеш ти, добрий волику, завжди ситим у Бога; а ти, коню, будеш завжди голодним, хоч i їстимеш досхочу". І дiйсно, цi слова Богоматерi справдилися: кiнь, скiльки не їсть, завжди голодний; а вiл, якщо голодний, може задовольнитися ремиґанням (Подiльська губернiя).
Про ненажерливiсть коня кажуть ще й таке (Луцький повiт). Коли всi звiрi прийшли вклонитися новонародженому Спасителю, кiнь, пiдступивши до сiна, на яке покладено було Богодитину, заходився те сiно їсти, за що й приречений Господом на вiчну ненажерливiсть.
"жидiв" i забрався в ясла, кiнь своєю мордою повикидав звiдти усе сiно i таким чином вiдкрив переслiдувачам Спасителя. Як проклятий Богом, кiнь не годиться в їжу. Конi перебувають пiд заступництвом святого великомученика Георгiя Побiдоносця, який захищає їх од вовчого нападу. 23 квiтня (за старим стилем. — Ред.) пiдстригають лошатам гриви й хвости i випускають їх на пасовисько до сходу сонця, на росу (Житомирський повiт). Найкращих коней подобає домовик, який заплiтає їм гриву в косицi i їздить на них цiлу нiч верхи у стайнi, так що врештi-решт може геть загнати коня. Тому в стайнi разом з конем ставлять цапа або пiдвiшують до стелi вбиту ворону, сову чи сороку, на яких домовик i їздить (Харкiвський та Старобiльський повiти). Якщо домовик заплiтає коневi гриву — значить, вiн (кiнь або масть його) прийшовся до дому.
"лишай нападе"; а якщо трапиться кому перейти ненароком, то вiн мусить тричi сплюнути й сказати: "Нехай тодi мене лишай нападе, як кiнь (жеребець) лоша приведе". Кiнь за дванадцять днiв наперед чує весiлля або весну: "чує на себе лиху годину", що вiн матиме тяжку роботу (Чернiгiвська губернiя).
Воли (Bos) i вiслюки (свiйський — Equus asinus) створенi Богом i вважаються благословенними за те, що, коли новонароджену Богодитину було покладено до ясел, воли й вiслюки вкривали її соломою i зiгрiвали своїм диханням (Подiльська губернiя, Лiтинський повiт). Воли напередоднi Нового року (в Луцькому повiтi — напередоднi Рiздва Христового) набувають здатностi розмовляти людською мовою.
Один господар, довiдавшись од людей про те, що воли проти Нового року розмовляють мiж собою людським голосом, вирiшив пiдслухати їхнi розмови. Ось i залiг вiн на нiч у яслах. Лежав так вiн, може, до пiвночi, — нiчого не чути. Тихо в оборi (у воловнику, в загородi), воли полягали, ремиґають собi. Лежали воли, лежали, а тодi один раптом пiдводиться. А другий i каже до нього: "Чого ти не лежиш, нащо ноги томиш?" Господар в яслах нашорошив вуха i слухає. Той вiл, що пiдвiвся, каже: "Як то ми далi житимемо, адже в нашого господаря дуже мало сiна? А до весни ще далеко, то чим же вiн нас прогодує?" А господар все слухає та дивується. Тi воли, що лежали, кажуть: "Нiчого, що в нашого господаря мало сiна; є ще в нього цiла скирта соломи, що вже три роки як стоїть. Цiєю соломою господар i годуватиме нас до нового сiна. Якби вiн обмолотив цю скирту, то набрав би ще корцiв (корець дорiвнює чотирьом мiрам) зо два жита. Ну, та господар не обмолочуватиме тiєї соломи, бо, як тiльки обмолотить, то й помре; лише тим ми i поживимося, що в соломi лишилося де-не-де зернятко". Отак це розмовляють мiж собою воли, а господар все те чує. Може, в тi часи жито було дороге — платили, оце як i зараз, по три карбованцi за корець, — тiльки господар замислився — хочеться йому обмолотити ту солому. Мiркує: "Обмолочу та продам — ось i куплю волам сiна". До того ж, вiн чув, що казали воли, страшно молотити! Крутивсь, крутивсь господар, а тодi не стерпiв-таки: "Де, — думає, — валяються два корцi жита?" Одразу ж умовив молотьбитiв: змолотили солому. Вимолотили вони й зерно, однак господар справдi потiм недовго й жив: як говорили воли, так i збулося (Київська губернiя).
волiв у ясла. Незабаром вiн справдi почув розмову їхню. Воли говорили один одному: "Нiчого нам їсти: господар сам усе поїв. Ляжемо хоч перепочинемо, бо завтра повеземо свого господаря на цвинтар". Господар дiйсно наступного дня помер. Пiд впливом цiєї i подiбних оповiдей на Українi особливо дбають про те, щоб добре нагодувати волiв напередоднi Нового року.
Не можна бити волiв коромислом, бо вони ревiтимуть та бiгатимуть. Не слiд палицею проводити хреста на землi, а також не годиться заступом i сапою, або "тяпкою дзьобать" (бити, рубати) землю: якщо ступить на таке мiсце рогата худоба, то буде кульгати. Якщо загублених волiв, а так само iншої свiйської худоби, нiхто не нагляне, тобто не побачить, то вони можуть прожити у степу або в лiсi декiлька днiв неушкодженими, тобто їх не займе анi вовк, анi будь-який iнший хижий звiр.
Особливим пiклуванням i доглядом на Українi користується корова — поїльниця i годувальниця селянської родини. З коровою слiд поводитися лагiдно i навiть шанобливо. На Великдень у Новгород-Сiверському повiтi з нею христосуються, дають "святостi", тверде вим'я мастять "четверговим" яєчком, пiдкурюють смирною та iн. Залишаючи корову доїти, дають їй хлiба-Солi — "одхiдного", як робiтнику при розрахунку. Корова дуже чутлива до "лихого ока", через що у селах не можна завести хорошу корову, а в мiстi можна, бо тут менше людей з "лихим оком". Коли в корови зiпсується молоко, стане червоним, треба її видоїти й вилити це молоко на тому ж мiсцi, тодi пiдкурити корову чимось "свяченим" — i причина обов'язково минеться, якщо лиш нiкому про те не розповiдати, а то корова ходитиме зуроченою до весни. А навеснi слiд узяти паличку з клечальної осики (гiлка осики, якою прикрашали хату на Трiйцю — Зелену недiлю), зрубану першою в суботу проти Зеленої недiлi, i нею гнати корову перший раз у череду. Тодi можна впiзнати й ту вiдьму, яка зурочила корову: вона прийде й проситиме осикову паличку. Те, вiд чого корова стала причинною, на цей раз зникне вже безслiдно. Коли корова отелиться, дають їй з'їсти великодню шишку, "щоб смирна була", а також просвердлюють їй рiг, насипають туди освяченого маку i забивають отвiр осиковим кiлочком, "щоб добра на молоко була i щоб вiдьма не портила" (Старобiльський повiт).
"жидiв" (Старобiльський повiт).
Свiйську козу (Сарга) в одних мiсцевостях (Могилiв-Подiльський) вважають невдалою спробою чорта створити, наслiдуючи Бога, корову. При цьому чорт, злiпивши козу, нiяк не мiг дати їй життя. Коли ж Бог, на прохання чорта, дав їй життя i коза побiгла, чорт, аби якомога ближче розгледiти її, схопив козу за хвiст i ненароком одiрвав його. Так коза й залишилася назавжди з одiрваним хвостом (Старобiльський повiт). На доказ створення кози чортом кажуть, що вiд кози вiдьма нiколи не може вiдiбрати молока, навпаки, вона навiть боїться кози; водночас якщо козу окропити свяченою водою, вона зараз же пропаде (Лiтинський повiт). Чорт полюбляє бавитися з козою як зi своїм створiнням, а тому її вважають за потрiбне тримати, для забави чортовi, у стайнях, — в такому разi вiн кидає мучити коней (Житомирський повiт). Дику козу чорт прижив зi своєю жiнкою; тому є приказка: "тебе десь чорт сплодив на дикiй козi".
У Куп'янському повiтi, як ми вже знаємо, збереглася легенда про створення цапа дияволом за образом i подобою своєю. Дивно, що до буквальностi схожу легенду записано i в Литвi (Росiєнський повiт), з одним лише додатком, що Бог вдихає життя в цапа на прохання чорта крiзь стрижень пiр'їни. Ця, вочевидь, незначна подробиця згодилася легендi в розповiдi про створення Єви.
Бог, — розповiдає вона, — створивши всi предмети, живi й неживi, став лiпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: "Бог почав учитися лiпити з малих предметiв, з порошинки, з камiнця — i Йому легко було вчитися; але все-таки я — лiпший за Нього майстер. Хто може порiвняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором — гарним, чудовим цапом! Я тепер розумiю, що Сам Бог менi заздрить. Ось Вiн знову почав лiпити — хтозна-що. А на вигляд чудова рiч. Та я Його переплюну, мiй витвiр буде гарнiшим". Вiдтак чорт сам почав лiпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порiвняв, поладнав — i справдi вийшла гарна рiч. Бог завершивши Своє творiння, вдихнув йому душу, i воно стало жити. Так з'явилась перша людина — Адам. Чорт уже знав, що вiн своєю пiр'їнкою нiчого не вдiє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Пiсля того, як було вдмухано душу Адаму, Боговi не потрiбна була бiльше пiр'їнка, i Вiн її кудись поклав. А чорт цього лиш i чекав. Тiльки-но Бог одiйшов убiк, чорт узяв Його пiр'їнку i вдмухнув душу своєму творiнню. Злiплене чортом творiння ожило, бо в пiр'їнцi лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з'явилася на свiт Єва. Адам, угледiвши Єву, нiколи вже бiльше не вiдходив од неї; i Бог нiчого не мiг удiяти... Ось чому жiнка, отримавши свою життєвiсть од змiшаного духу Бога i чорта, буває доброю i простою, а iнодi й злою.
Про походження свиней (справжня — Sus) в рiзних мiсцевостях України збереглися рiзнi легенди. В Ушицькому повiтi кажуть, що свиней створив Бог iз землi на користь людинi. А в Лiтинському повiтi свиню вважають перевертнем (вовкулакою) "жидiвки". Пiд час земного життя Спасителя "жиди" якось, спокушаючи Його, накрили "жидiвку ночвами" й запитали: "Якщо Ти — Бог, то вiдгадай, що сховано пiд ночвами?" Спаситель, як Бог, знав, звiсно, що пiд ночвами — "жидiвка", але, щоб покарати тих, хто випробовував Його, вiдповiв: "Пiд ночвами — свиня". І з "жидiвки" справдi зробилася свиня. Тепер свиню називають "жидiвською тiткою", i "жиди" не їдять свинини, як свого тiла. У Харкiвському повiтi ця легенда переповiдається в трохи змiненому виглядi. Коли ходив Спаситель по землi, то зайшов Вiн якось до "жида". А "жид" сховав жiнку й дiтей пiд ночви та й каже: "Якщо Ти — Бог, то вiдгадай, що там?" — "А що ж там?" — вiдповiдає Спаситель — "Свинi". Пiдняли ночви, коли там — свиня з поросятами. Ото через те "жиди" й не їдять свинини.
"Дитинствi Ісуса Христа", де розповiдається про тимчасове перетворення Господом дiтей на козенят. А в гасконськiй казцi мова йде про те, що раз якось Господь зайшов у дiм до однiєї жiнки. Тут вiн почув у сусiднiй кiмнатi галас, який зчинили дiти, й запитав, хто там галасує. "Там мої поросята", — розповiла жiнка, i дiти її обернулися на поросят. Мати кинулась навздогiн за Спасителем, який вже пiшов собi, iз благанням, щоб Вiн повернув дiтям людську подобу. Спаситель виконав її прохання, та при цьому попередив, щоб вона надалi нiколи не брехала.
"жиди", Вiн сховався вiд переслiдувачiв в ясла з сiном. Конi зверху з'їли сiно, тодi Христос заховався глибше. Кури розгрiбали сiно й вигребли Христа. "Жиди" схопили Його й стали було мучити. Христу вдалося якось визволитися, i Вiн сховався в солому. Свинi нумо рити ту солому, i зарили Його ще глибше. Ось чому "жиди" тепер такi ласi до курей, а свиней зовсiм не їдять. Нам, хрещеним, Бог благословив свинину, через що ми й освячуємо сало (i поросят) з паскою.
на хлiбi й дають його потiм з'їсти свинi, щоб вона добре їла i швидко годилася на сало.
У Старобiльському повiтi розповiдають, що одна жiнка нашептала на скибцi хлiба, поклала його на стiл, щоб дати потiм кабановi, аби вiн через два мiсяцi уже був готовий. Маленький син знахарки схопив нашептану скибку i з'їв. Пiсля цього вiн став так багато їсти й так сильно жирiти, що через два мiсяцi, коли надiйшов призначений для забою кабана час, помер вiд ожирiння.
її просушуватися на сонцi, Господь приставляє сторожувати собаку. Щоправда, вiн виявився цього разу поганим сторожем; правда й те, що легенди не забули вiдзначити жадiбнiсть "блукаючих" (бездомних — тих, що не мають господаря) собак, якi не проти, аби поживитися всiм, що лиш погано, без догляду, лежить. Не повторюючись, наведемо на доповнення одну невелику легенду, записану в Харкiвському повiтi, про те, як собака, створений спершу голим, одержав потiм од Бога шерсть. Злiпив Бог людину з глини i поставив сохнути, наказавши собацi стерегти и, а Сам пiшов Собi. Ось собака стерiг, стерiг, замерз i заснув (вiн тодi голий був, без шерстi). Йшов мимо чорт, угледiв людину, роздер навпiл їй груди, нахаркав туди, тодi склав, як було, i знову поставив. Повертається Бог. Удмухнув у людину безсмертну душу, а людина раптом почала харкати. Бог тодi до собаки: "Як же ти не встерiг?" — "А я, — каже, — Господи, змерз та й заснув. Дай менi шерсть, тодi вiрно стерегтиму". Бог дав йому пiсля того шерсть, а людина так i зосталась назавжди вже з харкотинням.
i рiзних легенд про перетворення людей за провини на тих чи iнших тварин, — вважають собаку перевертнем дитини. Коли Спаситель ходив по землi, то в одному селi хлопчик особливо переслiдував Його, бiгаючи за ним i гавкаючи, подiбно до собаки. Спаситель прокляв хлопчика за це i перетворив його на собаку.
Легенда про те, що собака був спочатку без шерстi, а також про вмiння собак деяких порiд невтомно плавати i навiть пiрнати, мабуть, дали початок легендi про те, що собаки перш жили у водi, i тiльки згодом уже стали жити на землi. Якось iшов чоловiк на полювання i, зустрiвши двох звiрят, запитав їх, звiдки вони. Звiрята вiдповiли: "Ми жили у водi, а тепер житимемо на землi". — "Як ви зветеся?" — спитав чоловiк. — "Собаки". — "Як я можу пересвiдчитися?" Собаки вийняли свої документи й показали йому. Тодi чоловiк той каже до них: "Дивiться, вам дозволено жити на землi всього лиш один рiк, а по закiнченнi цього часу знову треба йти у воду". Через рiк зустрiвся вiн знову з тими ж звiрятами i став сварити їх за те, що й досi живуть на землi, коли термiн вже вийшов. "Без документа нам не можна йти у воду", — вiдповiдали звiрята. — "А де ж ваш документ? — "Ми вiддали котовi". — "Ходiть же й вiзьмiть його в кота". Собаки пiшли до кота i зажадали в нього свiй документ, але документа в кота вже не було: його вкрали мишi i з'їли. Так собаки мусили залишитися на землi й живуть на нiй дотепер. Тому й нинi людина переслiдує собаку, собака — кiшку, а кiшка — мишей; i собаки, й коти, i мишi завжди будуть мiж собою непримиренними ворогами".
Питання власне про те, чому мiж собаками й котами панує непримиренна ворожнеча, легендою, записаною Т. Зiнькiвським, розв'язується дещо iнакше. Якось був такий неврожай, що гинули вiд голоду i люди, й собаки. Один собака пiшов до Бога просити хлiба. Бог дав йому потрошку всякого нив'я, дав до того ж i розписку. А в тiй розписцi було сказано: що сам господар їстиме, те щоб давав i собацi. Повернувся собака додому, вiддав господарю все те нив'я. Господар засiяв його, — вродило. їсть сам господар, i собацi дає те ж саме. Ходить собака подвiр'ям i мокне в негоду пiд дощем. Приходить вiн до кота й каже: "На, братику-котику, тобi цю цидулочку: ти — в хатi, в сухому сидиш, то в тебе цидулочка нiколи не змокне". Сидить собi кiт у хатi, а коли надворi похолоднiшало, вiн залiз у пiч. Господиня розпалила в печi, а кiт як вистрибне звiдтiля, та й забув прихопити iз собою з печi розписочку.
"А де та цидулочка, що я дав тобi на зберiгання?" — "Я, — каже кiт, — сидiв у печi, грiвся, а господиня раптом розпалила пiч. Я вискочив, та й забув у печi цидулочку, то вона там i згорiла". Вiдтодi собаки стали шарпати котiв, i нiколи вони не можуть ужитися.
Якщо собака риє ямки, то хто-небудь помре в домi; якщо виє — буде пожежа.
кажуть так: якщо перше цуценя-сука приведе перше цуценя-самку, а ця в свою чергу приведе першого цуценя-самця, то це й буде ярчук. У ярчукiв є вовчий зуб, i вони страшенно лютi й надзвичайно дужi. Рана вiд укусу ярчука дуже небезпечна, i її важко загоїти. Ярчук бере вовка i має здатнiсть бачити й проганяти злих духiв, а також бачити вiдьом, яким заважає ходити в чужi корiвники й видоювати з корiв молоко. Виростити ярчука важко, тому що вiдьми до досягнення ярчуками рiчного вiку, коли вони входять у повну силу, всiляко намагаються звести їх.
Хто обдере iз собаки шкуру, тому цiлий рiк не можна ходити до церкви — грiх (Старобiльський повiт), а якщо вiн колотиме пiсля того кабана, то сало смердiтиме.
Кiт (свiйський — Felis maniculata domestica) створений Богом. Вiн — тварина добра i друг людини, що оберiгає його вiд усього злого (Лiтинський повiт). В Ушицькому повiтi про походження кота розповiдають таке. Чорт, перекинувшись на мишу, плив через море, аби спокусити Єву. Пресвята Дiва, побачивши це, кинула Свою рукавицю. З цiєї рукавицi зробився кiт, який в ту ж хвилину зжер чорта. Отже, хоч кiт i походить з рукавицi Пресвятої Богородицi, вiн усе-таки — тварина нечиста, бо з'їв чорта. Вiн володiє деякими недобрими властивостями. У хвостi в нього є отрута, що викликає в людей нежить, коли кiт нап'ється води з посудини, з якої п'є людина (Житомирський, Старобiльський та Проскурiвський повiти), або коли сплять з котом (Старобiльський повiт). Щоб убезпечитися вiд цього, котовi одтинають кiнець хвоста (Проскурiвський i Житомирський повiти). Якщо кудись iдеш, то в жодному разi не можна брати з собою кота, iнакше кiнь стане в дорозi (Старобiльський i Таращанський повiти). До кого приблудиться кiт, та людина неодмiнно зубожiє; i навпаки, якщо приблудиться собака, то це — на щастя й достаток. Коли кiшка перебiжить дорогу, то чекай невдачi, або ж здохне кiнь; для вiдвернення лиха треба кинути паличку так, щоб вона перелетiла навхрест через слiд кiшки. Якої мастi кiт приживеться у домi, такої мастi треба тримати й худобу: домовик одразу ж задушить кота, якщо лиш йому буде не до вподоби його шерсть (Старобiльський повiт). Кiт, який прожив дванадцять рокiв, перестає муркотiти i стає таким лютим, що може задушити людину, чому його тодi здебiльшого й забивають (Проскурiвський повiт).
У щонайбезпосереднiшому зв'язку як з апокрифами, так i з давнiми релiгiйно-мiфiчними поглядами на природу. Зi свiйських птахiв українськi легенди та перекази розповiдають про курей, гусей, качок, iндикiв, голубiв i павича.
повiту її вважають Божою птицею, тому що, коли народився Ісус Христос, вона кiгтями загребла Його, щоб не знайшов Новонародженого який-небудь Ірод; а в слободi Микiльськiй того ж повiту курку вважають проклятою Господом за те, що коли Спаситель переховувався вiд "жидiв", то кури вигребли Його ногами. Ось тому курей i не освячують на Великдень i не їдять курячих нiжок; втiм, сама курка — птаха благословенна за яйця, що вона їх несе i що освячуються разом з паскою. Така ж рiзноголосиця помiчається i в повiр'ях щодо того, як курка спiває по-пiвнячому. Переважає той погляд, що така курка вiщує смерть когось iз мешканцiв тiєї оселi або взагалi нещастя. Таку курку беруть у руки, перекидаючи її то хвостом, то головою вперед, вимiрюють вiдстань вiд столу до порога: якщо перед самим порогом курка вляжеться хвостом до нього, в такому разi їй вiдтинають хвоста, а якщо — головою, то вiдтинають голову (Старобiльський та Проскурiвський повiти). Або ж перекидають ту курку через хату, i якщо вона впаде хвостом до хати, то вiдтинають хвоста — i з неї вийде потiм "хазяйка, несуха й сижуха"; а якщо — головою, то вiдтинають голову, причому з такої курки не можна варити борщу, а треба її лише "пом'янути". Проте в Проскурiвському повiтi є й зовсiм протилежне повiр'я: якщо курка заспiває пiвнем (це буває внаслiдок того, що в неї наростає на язицi "пипоть" — тiпун), то це є гарною прикметою: своїм спiвом вона вiдганяє ворогiв.
Яйця, знесеного куркою пiд Благовiщення i на Великдень, не можна класти пiд квочку: з нього вийде калiчка. Щоб кури були плодючi, треба нагодувати їх на Новий рiк кутею, а також погодувати нею й на Водохрещу i при цьому ще окропити святою водою. З тiєю ж метою ("щоб кури плодились") радять на Новий рiк, як тiльки прийдуть першi посипальники, посадити їх у хатi на лавцi, а самому пiти з кочергою пiд сiдало й пополохати курей; потiм ввiйти до хати й дати посипальникам, що Бог послав (грошей чи ласощiв — пряникiв, цукерок). Для того, щоб примусити курку ранiше заквоктать i ранiше сiсти на яйця, треба пiд Рiздво звалити її з сiдала помелом. Коли курка чи iнша якась свiйська птиця сидить на яйцях, то не можна трусити сажi в димарi: всi яйця почорнiють; не можна також смажити тодi яєць i кидати в полум'я їхню шкаралупу: запечуться i не вилупляться курчата. Ввечерi кури кудкудачуть — на нещастя, вранцi — на щастя (Старобiльський повiт).
Спiв пiвня (Gallus) неодмiнно на свiтанку й часто вдале провiщення саме спiвом погоди в Олександрiвському повiтi пояснюють тим, що в пiвня є особлива — "ангельська" пiр'їна, яка крутиться, коли пiвню час наспiє вже прокинутися на свiтанку, а так само крутиться й на погоду, внаслiдок чого вiн чує тодi, що спiває вже "морський пiвень" (кажуть, що морський пiвень, мабуть, живе, як i "морськi люде", "в лузцi"). Якщо пiвень обiйде навколо хати й тодi заспiває, це знак, що обов'язково будуть гостi (Новомосковський повiт), i причому — з того саме боку, з якого боку хати пiвень спiває. Йому звичайно примовляють у цей час: "Якщо дорогий гiсть, нехай тобi буде золотий хвiст, а якщо поганий гiсть, то нехай вiдпаде i той хвiст". Якщо пiвень спiває ввечерi, буде весела i тепла нiч; якщо вночi — нiчого не бiйся; якщо вранцi i вдень — буде гарна погода; якщо на покуттi i на порозi — будуть гостi; якщо часто спiває бiля вiкна — на нещастя, або ж хтось помре з домашнiх (Старобiльський повiт).
Чорного пiвня не слiд тримати у дворi, тому що там, де вiн їств, нiколи не живуть в мирi i злагодi чоловiк з жiнкою. Аби нишком зчинити в якiйсь сiм'ї сварку мiж чоловiком i жiнкою, досить лише принести їм у подарунок чорну курку (Старобiльський повiт).
Не говоритимемо тут про те, яку велику роль вiдiграє й понинi пiвень у народних казках i рiзноманiтних (особливо весiльних) обрядах, а також яку важливу роль вiдiгравав вiн у давнину як жертовна тварина i як символ сонця, в переносному значеннi всього свiтлого й доброго, а скажемо ще принагiдно декiлька слiв про пiвня-царика. Пiвня цього можна, — кажуть у Чигиринському повiтi, — впiзнати ще тодi, коли вiн перебуває в яйцi, бо вiн вже в яйцi пищить. З вiком вiн стає дуже сильним i смiливим, так що його бояться не тiльки пiвнi, а навiть сам диявол, який не смiє ввiйти у двiр, де є пiвень-царик. До пiвня цього на Українi ставляться з великою повагою, i рiзати його вважається справою нерозсудливою i грiшною. Чумаки, вирушаючи у велику дорогу, беруть його iз собою як найкращий i надiйний оберiг вiд усього лихого. Професор М. Сумцов на пiдставi оповiдi, записаної п. Пiдберезьким у Чигиринському повiтi, та iншої оповiдi, записаної поблизу мiста Охтирки Харкiвської губернiї i обробленої в художнiй формi Я.І. Щоголевим у невиданому вiршi його "Климентовi хутори", схильний ототожнити пiвня-царика з тим червоним пiвнем, який, за народним повiр'ям, вiдкриває скарби. А в паралель до українських повiр'їв про пiвня-царика ставить дуже схоже чеське повiр'я про бiлого пiвня, який начебто приносить у дiм щастя i охороняє його вiд злих чарiв.
"жидiв". Гусей "для завода" треба купувати з верхорiччя, "за водою" — тодi вони краще плодитимуться. Купованих "для завода" гусей i качок (а також взагалi усяку птицю й дрiбну скотину) мусить ловити сам покупець, а не продавець. Коли виведуться маленькi гусенята, їм припалюють страсною свiчкою пушок на голiвках, "щоб шулiка не хватала". Якщо в гусака вирвати з крил навхрест по три пiрїнки, то вiн Пропаде (Старобiльський йовiт). Дикi Гусй (або сiрi — Anser ferus, cinereus, vulgaris, sylvestris palustris, Anas anser) походять iз землi (Ушицький повiт). На зиму Вони вiдлiтають вiд нас у вирiй, на теплi води. Коли дикi Гуси повертаються навеснi до нас, то, хто їх побачить, має взяти в руки вiхоть соломи й пiдкинути його тричi вгору, при цьому: "Гуси, гуси! Нате вам На гнiздо, а Нам на: здоров'ячко!" Солому цю потiм треба зiбрати i покласти пiд свiйських гусей або курей-квочок — на кожне яйце По соломинцi: тодi гуска або курка-квочка виведуть стiльки Пташенят, на скiлькох яйцях були пiдсипанi, не буде жодного бовтуна (Проскурiвський повiт).
"вриклива" (та,- що боїться пристрiту) Птиця. Аби iндички не пропадали, їх слiд загодувати "свяченим" i окропити святою водою, а пташенятам, якi тiльки-но вилупилися, треба, як i гусенятам, припалити на чолопочку пушок страсною свiчкою (Старобiльський Повiт).
"Вона дурна i схожа на гадючу".
Голови голуба (Columba) також не їдять на Українi: вона (голова) проклята Богом за те, що голуб розсмикав солому, в якiй Спаситель Переховувався вiд "жидiв" (Старобiльський повiт). Щоб завести голубiв, потрiбно вкрасти пiдволоку з плуга й поставити її на тiй спорудi, де їх мають намiр розвести: це буде чудовою приманкою Для них (Проскурiвський повiт); пiдволоку з успiхом можна замiнити палицею, вкраденою у жебрака (Новомосковський повiт). У Старобiльському повiтi з цiєю метою радять застромити у стрiху хлiва, призначеного для голубiв, шматочок тiєї палички, яка лежить пiд хрестом, коли освячують воду. А далi треба купити пару голубiв, i коли вони стануть плодитися, то першу пару голубенят залишити "для заводу", другу — зарiзати, причому голiвки цих останнiх увiткнути в стрiху хлiва, де живуть голуби; так само, якщо знайдеш на шляху чеку (загвiздок), вiзьми її, неси, не озираючись, додому i ввiткни у стрiху голуб'ячого хлiва. Якщо зробиш з клечальної (троїцької) осики хрест i ввiткнеш голубiв, а потiм, коли знайдеш квач з" мазницi (дiгтярки) i ввiткнеш його у стрiху чужого голуб'ячого хлiва, до тебе перелетять з того двору всi голуби, тiльки перелiтатимуть вони не разом, а щомiсяця по однiй парi. Голуб'ячого пiр'я не годиться класти в подушки: болiтиме голова.
Посилання на християнську символiзацiю голуба ми знайшли тiльки в одному повiр'ї Старобiльського повiту (слобода Бiло-Куракино): голубiв грiх їсти, бо в них вселявся Дух Святий; а якщо хто i їсть, то їх не рiжуть, а вiдривають (одкручують — майже по всiй Українi) їм голiвки.
Павич (звичайний) — погана птиця. Його м'яса й собаки не їдять. Про походження павичiв є декiлька легенд. В Ушицькому та Лiтинському повiтах їх вважають перевертнями чортiв. Колись уночi напередоднi свята Благовiщення молодi чорт i чортиця умовилися вбрати одне одного в рiзнi барви, якомога пишнiше. Чортиця встигла прикрасити чорта, де тiльки можна було, барвистими квiтами; а чорт устиг лиш застромити в голову чортицi одну квiтку, як раптом заспiвали пiвнi. Чорт i чортиця вмить перетворилися на павичiв, та так уже ними й лишилися, бо чорти, за народним повiр'ям, мають силу тiльки до перших пiвнiв. Тому не годиться прикрашати павичевим пiр'ям iкони, як це необачно роблять iнодi недосвiдченi дiвчата (Старобiльський повiт).
У Лебединському повiтi перших павича й паву вважають короленком i королiвною, якi вбиралися до весiлля. Наречений одягся, а наречена не встигла, коли чаклун обернув їх на птахiв. У тому ж повiтi кажуть ще, нiби пава (очевидно — чортиця) вбирала якось свого павича, причому собi ледь устигла начепити на голову жмут пiр'я, як заспiвав пiвень. Так пава й лишилася зi жмутиком рiзнобарвного пiр'я тiльки на самiй головi.
Нарештi, в Холмськiй Русi записано таку легенду про походження павичiв. Був день Свiтлого Христового Воскресiння. Один багатий чоловiк, убравшись у дорогi й гарнi строї, не пiшов до церкви, на прохання жiнки, i лишився вдома. Жiнка його весь час, поки йшло великоднє богослужiння, лежала в лiжку, анiскiльки не клопочучись про вбрання. Бог покарав безтурботне подружжя за такi непростимi лiнощi i перетворив їх на павичiв.
|
