Українськi легенди та перекази про небо i свiтила небеснi
Українськi легенди та перекази про небо i свiтила небеснi
багатющий запас легенд i переказiв, що являють собою строкату, вигадливу сумiш пережиткiв спiльноарiйських мiфiчних вiрувань з наступними напiв'язичницькими, напiвхристиянськими поглядами. Перекази цi зберiгаються в пам'ятi народнiй то у виглядi стислих афоризмiв, то прикмет, то наче уламкiв загубленої у далечi вiкiв колись цiлiсної легенди i часто iлюструються легендою, складеною вже значно пiзнiше або своєрiдно переробленою народною фантазiєю пiд впливом рiзних мiсцевих умов, «мандрiвною», або «перехожою повiстю». При цьому перекази глухих закуткiв позначенi примiтивнiстю, безпосереднiстю, iнодi грубiстю i невиразнiстю; а перекази мiсцевостей, що прилягають до монастирiв, часто-густо носять доволi помiтнi слiди «немудруючих лукаво», темних стародавнiх грамотiїв-начитанцiв; перекази мiсцевостей, що межували з розсадниками пiвденно-захiдної схоластичної освiти, iнодi обрядженi навiть у мудрагельську схоластичну сухозлотицю. Ми зупинимося переважно на легендах та переказах, власне найближчих до космогонiчних поглядiв українського народу.
Викладенi легендами данi про небо надто мiзернi; їх значною мiрою доповнюють глибоко закорiненi в народнiй свiдомостi перекази, що усно переходять вiд одного поколiння до iншого i свято зберiгаються, як заповiт сивої i мудрої минувшини, через що з ними навiть сьогоднi боротися досить важко.
На перекази про небо частково вплинули найдавнiшi спiльнi арiйськi вiрування, що знали багато небес, якi — очевидно, залежно вiд того чи iншого сонячного освiтлення одного й того ж видимого неба — дiстали назви скляного, кришталевого, мiдного i т. iн., як мовиться про те в казках рiзних народiв. Множиннiсть небес вiдома з перших вiкiв християнства, що спиралося в даному разi на слова святого апостола Павла з 2-го вiрша 12-го роздiлу другого послання до корiнфян: «Я знаю чоловiка в Христi... був узятий до третього неба». «Заповiти 12 патрiархiв» i «Сходження Ісаї на небо» нараховують сiм небес. Пiвденно-руськi вченi — проповiдники XVII столiття, черпаючи науковi вiдомостi iз середньовiчних схоластичних джерел, також вели мову про сiм небес. Сiмеон Полоцький визнає «троє небес: емпiрейське, нерухоме найвище, кришталеве, яке рухається з невимовною швидкiстю, i твердь, розподiлену на два пояси — пояс зiрок нерухомих i пояс планет». А от Іоаникiй Галятовський у творi «Душi людей померлих» налiчує одинадцять небес.
Вiрування у множиннiсть небес з названих джерел перейшло в середовище народне i є на Українi повсюдним, закрiпившись раз i назавжди в усьому руському народi вiдомою приповiдкою — «на сьомому небi», що означає найвищий ступiнь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.
херувимами та iншими чистими духами i святими спасенниками. Розумiють також пiд небом невиразний простiр нагромадженої з повiтря маси, кулеподiбної форми, яскраво-свiтлої i вогняної барви, що має властивостi вогню (Подiльська губернiя); або уявляють у виглядi площини — яскраво-фiалкового кольору, прозорої, але настiльки твердої, що вона може утримати на собi всiх небожителiв (Холмська Русь). Площина ця поєднується iз землею на вельми далекiй вiдстанi, куди ще нiхто не доходив i де живе неподоланний, надзвичайно сильний одноокий лютий народ; там безкрає буйне море, i досягають цього мiсця тiльки душi померлих, але — не самi по собi, а їх несуть туди на своїх крилах янголи (Углицький повiт). Помiж небом i землею має бути дещо подiбне до навiсу — «полотно», «оболок». Останнє створене Богом для того, щоб затуляло собою вiд нас небо, а то воно спалило б усе суще i навiть саму землю (Подiльська губернiя). Уявляють ще небо осяйною обителлю, або оселею Бога, де вiн пробуває разом з янголами i святими спасенниками (Новоград-Волинський повiт); пiдлогою, або пiднiжжям оселi Божої (Житомирський повiт). Поверхню неба в с. Сербинiвцi вважають затвердiлою оболонкою, утвореною з диму, а самим небом — блискавку, i запевняють, що люди бачать небо тiльки пiд час грози; воно, як склепiння, прикриває собою весь свiт, до того ж кiнцi його впадають у море i ховаються на днi його. У Проскурiвському повiтi небо розумiють як надхмарний, невiдомого розмiру простiр такого кольору i яскравостi, яких очi людськi не могли б знести, тому небо закрите вiд людей хмарами; коли гримить грiм i з'явиться небо крiзь розiрванi хмари, то на нього не можна дивитися вiд надто сильного блиску. У Луцькому повiтi небо уявляють синiм дахом у захмарному просторi. Воно влаштоване подiбно до склепiння з невiдомої речовини. Таких склепiнь три: найвище, в якому пробуває Сам Господь; середнє, в якому проживають янголи, i нижнє, що править за житло святим спасенникам Божим.
У Новоград-Волинському повiтi кажуть, що небо спирається на землю при кiнцi свiту, i там баби кладуть праники на небо, коли перуть бiлизну на рiчцi. Крiм видимого неба, є ще друге, яке зветься iмперейським. Воно прикривається видимим небом, наче склом. На iмперейському небi пробуває Сам Бог, а на видимому — янголи i всi святi. Є такi щасливцi, котрi бачили, як уночi розкривається видиме небо, а за ним проглядає небо iмперейське, таке ясне, як сонце. «Те, що ми бачимо над собою синє, так це ще не небо, а оболоки; а те, що ходить попiд оболоками, так це хмари. Хмара — така густа, як драглi (холодець); вона iнодi падає на землю, i нею добре годувати кабанiв, щоб були тлустими; коли б i людина з'їла її, то була б черевата Синiх оболок сiм, а восьме — справедливе (справжнє) небо, де сидить Бог на золотому крiслi, а бiля нього лiтають янголи. «Справедливе небо не синє, а червоне; як воно коли й розкривається, так тiльки на якусь оказiю: на вiйну, або на мор, або на голод» (мабуть, за справедливе небо народ приймає пiвнiчне сяйво).
У Проскурiвському повiтi кажуть, що за видимим небом є ще шiсть небес: вiдстань мiж кожним з них у дванадцять разiв перевищує вiдстанi мiж нами i видимим небом. Інодi всi небеса вiдчиняються, i тодi видно буває величезне сяйво, яке, втiм, можуть бачити лиш спасенники Божi. Через отвори видно буває також постать мужчини з мечем або з якоюсь посудиною: постать з мечем вiщує вiйну, а з посудиною — великий врожай.
Головним свiтилом небесним є сонце — «цар неба». Воно освiтлює i зiгрiває землю вдень, а вночi ховається за неї, «обходить» її i на ранок знову з'являється на сходi (Луцький повiт). Воно уявляється народом то отвором, зробленим в оболоцi, що ми крiзь нього бачимо частину неба (Лiтинський повiт); то величезною свiчею, яку носять янголи для освiтлення землi (Вiнницький повiт); то найвеличезнiшою iскрою, яка невiдомо як тримається у просторi i невiдомо як свiтить (Житомирський повiт); то вогняною неспалимою кулею (Проскурiвський i Вiнницький повiти); то вогнищем, що пiдтримується якимось «дiдом», з чиєї волi починається день, i настає нiч (Грубешiвський повiт); то вiдблиском лику Божого, через що воно таке яскраве (Углицький повiт); то великим колесом, або кругом, i його можна дiстати навiть рукою, коли воно опускається за пруг (Вiнницький повiт). У Холмськiй Русi його називають оком Божим i таким чином пояснюють всевiдання Боже.
рухається. Ополуднi воно трохи вiдпочиває, а надвечiр геть iде на вiдпочинок; спить, а рано вранцi встає.
повiт). Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний бiлок оточує жовток (у Луцькому й Житомирському повiтах кажуть, що сонце ховається за землю, або «на той свiт», у Канiвському — за гори). Пiд землею ж є iнший свiт, i коли настає день, в нас буває нiч. Коли згодом сонце пiдходить до сходу, то, за Божим велiнням, його пiдiймають тисяча — «шатанiв» (мабуть, перекручення татарських «шайтанiв»),бо саме воно своєю силою вийти з того свiту не може, до того ж сонце зовсiм обпалює їх, i вони, ледве живi, вiдразу ж кидаються у рiчку i, вимахуючи руками, щезають. З тiєї тисячi крапель, якi обтрушують при цьому зi своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортiв; вони також пiдiймають сонце, обпалюються, кидаються в рiчку i, зникаючи самi, плодять натомiсть нових. Ось чому нерозважно чинять тi, хто, вмиваючись, стрiпує руками, тому що скiльки впаде при цьому крапель, стiльки народиться на свiтi чортiв (Вiнницький i Углицький повiти).
В одному селi, розповiдають у Вiнницькому повiтi, був дiм, в якому нiхто не мiг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селi жив убогий чоловiк, такий убогий, що в нього не було навiть власного притулку. Пiшов злидар до пана, якому належав дiм, i став просити дозволу там оселитися. Пановi було байдуже, i вiн дозволив. Бiдняк з радiстю пiшов у ту домiвку i при входi мовив:
«День добрий, пане-господарю!» — «Здрастуй», — вiдказав чорт, вийшовши з кутка. — «Приймiть мене в компанiю». — «А що ж, можна; лиш скажи своїй жiнцi, щоб вона нiколи не займала нiчим ось цього кутка, — тодi тобi буде добре». І справдi, прожив злидар у тiй домiвцi чимало часу, i велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, грошi, на яких завжди сидiв.
Якось чорт i каже йому: «Надiйшла моя черга викочувати сонце, i не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповiстити, що мене вже бiльше нема на свiтi». І пiшов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить пiд вiкно iнший чорт i каже: «День добрий!» — «Дай, Боже, здоров'я, пане!» — вiдповiдає злидар. Тодi чорт каже: «Якщо вiн був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселi, бо твого пана спалило сонце».
у повiтрi над оболоками понад святим мiстом Єрусалимом; вночi земля обертається i затуляє собою сонце. В деяких мiсцевостях Вiнницького повiту сонце уявляють у виглядi чоловiка з осяйним лицем, промiння якого освiтлює цiлий свiт. Ця форма уособлення вельми легко могла виникнути пiд впливом загальноприйнятого зображення сонця у живопису. Та особливо цiкавою є казка, записана в тому ж повiтi, де сонце подано людиноподiбною живою iстотою, що має матiр, викрадає собi жiнок з-помiж людей i ходить небом у шатах, сповнених свiтла й тепла.
в дружини. Брат прокинувся i, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись, узяв торбину i пiшов туди, де сонце заходить, щоб вiдняти у нього сестру. Йде вiн та йде. Коли не стало в нього хлiба, вiн зайшов до одного чоловiка й каже: «Дайте подорожньому кусень хлiба». «Нажни копу жита, тодi дам тобi цiлу хлiбину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам». Ось вiн пiшов на поле; жав, жав та й не нажав ще й трьох снопiв, а Сонце взяло та й зайшло. Господар i каже: «Ну, якщо так, то не дам я тобi хлiба». Пiшов брат голодний. Заходить до мiрошника, випрохав у того макiтру борошна i понiс, щоб продати, а Вiтер узяв та й розвiяв борошно. Заплакав брат i пiшов далi. Йде, йде — прилiг одпочити та й заснув, а Мороз узяв i вiдморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав i пiшов собi далi... Приходить туди, де заходить Сонце, а назустрiч йому сестра. «Де б менi сховати тебе, — каже сестра, — бо, коли прийде Сонце, воно тебе спече». Взяла та й пустила його в льох. Тiльки-но вона повернулась до хати, аж з'являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повiсило їх на погрiбнику i також заходить до хати. Сестра питає: «А шати ти де подiло?» — «Повiсило на погрiбнику», — вiдповiдає Сонце. — «Там у льоху мiй брат, — вiн до цього часу вже спiкся!» Побiгла туди, дивиться — брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; вiн ожив i пiшов iз сестрою в хату до Сонця. Бачить — за столом сидить Сонце, а на лежанцi — Сонцева мати, така губаста... Привiтався брат iз Сонцем, пообiдав там чи повечеряв, а Сонце й каже: «Час уже менi сходити, та я втомилося — хiба ти йди замiсть мене?.. «Одягнув брат Сонцевi шати, вилiз драбиною на небо, i зламав пiсля того драбину. Йде та йде вiн небом, коли приходить на те мiсце, де Сонце снiдає. Сiв вiн, наївся, напився; тодi потрощив полумиски й шклянки та й пiшов далi. Йде та йде, коли зустрiчає Вiтра. Як ухопить його за чуба, та навкiл себе, та як став бити, примовляючи: «Ось тобi борошно! Ось тобi борошно!» Вiтер давай кричати й дмухати, i надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря i стала кушпелити. Брат злякався i вiдпустив Вiтра. Буря тодi вщухла, i брат пiшов собi далi. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крiсло, де Сонце спочиває, i стiл з рiзними наїдками i напоями. Вiн сiв, наївся, напився, лiг одпочив i пiшов собi далi. Йде та йде, коли зустрiчає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарештi, вирвався i втiк. Брат вилаяв його i пiшов далi. Приходить на захiд сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав i цю драбину. Пiсля того пiшов вiн до Сонцевої хати, скинув iз себе шати i питає сестру: «Де Сонце?» — «Спить», — вiдповiдає сестра. — «Ну, то тiкаймо!» Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнiвалось i хутчiй на небо, щоб настав день. Прибiгає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обiдати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарештi, якось налагодило драбину, вилiзло на небо, дивиться, а їсти нiчого: все порозливано, порозбивано. Пiшло воно далi. Приходить на полудень, — коли й там те ж саме. Пiшло воно далi, зустрiчає Вiтра. «Хто це накоїв таке?» — питає Сонце. — «А це той, що йшов замiсть вас, — вiдповiдає Вiтер, — та ще й мене побив, i Мороза побив». Сонце давай тодi сварити брата. Приходить на захiд — коли нiяк злiзти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, прилагодила якось драбину, i воно, нарештi, злiзло. «Ну й хитрий же, чортiв син! — каже. — Накоїв вiн менi такого, що тепер не з'являтимусь на люди цiлий тиждень». Полiзло на небо й попросило Вiтра, а вiн як нагнав хмару, як почав перiщити дощ, а Мороз як притиснув — стало так зимно, що померзли ягнята... Та вже якась вiдьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли.
Доброчиннi й життєдайнi дiї, якi справляє сонце в усiй видимiй природi, спричинили те, що воно на Українi майже обожнюється i зветься «святим i праведним» (остання назва могла бути запозичена з рiзних церковних спiвiв, наприклад: «сонце праведне ста в чинi своєм...» та iнших), «ликом Божим».
бiйкою мiж денним свiтилом — сонцем i нiчним — мiсяцем (Грубешiвський повiт). Пiд впливом християнства в Подiльськiй губернiї до пояснення затемнення сонця i мiсяця внесено моральний елемент: свiтила цi затуляються вiд нас нашими грiхами; а в тих мiсцевостях названої губернiї, де сонце уособлюється в образi мужчини, а мiсяць — в образi жiнки, стверджують, що пiд час затемнення свiтила цi затуляють своє обличчя руками, щоб не бачити наших грiхiв, — ось тому затемнення мiсяця найчастiше й бувають уночi, бо вночi ми найбiльше грiшимо. У Вiнницькому повiтi кажуть, що, прослуживши певний час, сонце й мiсяць «мiняються». Пiд час цiєї «змiни» вони, зiткнувшись, можуть упасти на землю, i тодi настане кiнець свiту. Через те затемнення наводить на народ жах: запалюють «страснi» свiчi, i кожен починає молити Бога про прощення своїх грiхiв.
то зима. Так, в Ушицькому повiтi кажуть, що напередоднi свята Зачаття святої Ганни (9 грудня — за старим стилем. — Ред.) зима сходиться з лiтом; при цьому зима одягає на себе сiм кожухiв, а лiто — в самiй лиш сорочцi. Вони вступають мiж собою в суперечку. Лiто каже зимi: «Я краще за тебе, тому що вiд мене все для життя людини: хлiб, овочi; в мене всi люди вiльнi й веселi, я все годую, а ти лиш зганяєш людей докупи, як свиней, i вони тиснуться для того лиш, аби зiгрiтися». А зима заперечує: «Якби не я, то ти б спаршивiло». Суперечка їхня триває до свята Стрiтення Господня (2 лютого — за старим стилем. — Ред.), пiсля чого вони знову розходяться; у Лiтинському повiтi лiто уособлюють в образi молодої, багатої i дуже щедрої дiвчини, а зиму — в образi старої з величезними зубами i кощавими пальцями. На свято Стрiтення Господнього лiто й зима стрiчаються i ведуть мiж собою таку розмову: «Навiщо ти йдеш? — питає лiто, — i що доброго зробила?» — «Нiчого менi вже бути, — вiдповiдає зима, — все, що було, я з'їла, вичерпала комори, клунi i склади, i тепер, гадаю, не скоро це поповниться». — «Жаль менi людей, — каже лiто. — Треба поспiшати до них — я всiм, чим можу, обдарую їх».
i мiж ними вiдбувається боротьба; якщо лiто стає переможцем, то вiдразу ж починається тепло, а якщо зима — тривають холоди. У Харкiвському повiтi кажуть: «Іде лiто проти зими i несе квiтку таку гарну-гарну, а зима несе казанок криги; тiльки-но лiто показало свою квiтку, так крига i розтанула. А на зиму — вже йде зима проти лiта, в кожусi i червоних чоботях, в капелюсi i в рукавицях; як показала свою кригу, так та квiтка й осипалась».
Другим за важливiстю свiтилом небесним визнається мiсяць — молодший брат сонця (Луцький i Новоград-Волинський повiти). Його уявляють то круглим отвором у небi (Лiтинський повiт), то свiтлою цяткою (Вiнницький повiт), то свiтляною кулею (Луцький повiт), то небесним каменем (Житомирський повiт), то оком Божим (Холмська Русь). Завбiльшки воно таке ж, як i сонце, тобто анiтрохи не бiльше заднього колеса у возi. Призначення його — освiтлювати землю вночi, а щоб вiн мiг краще виконувати це своє пряме призначення, Господь поставив мiсяць ближче до землi, нiж сонце. Свiтла його, однак, не досить, щоб водночас освiтлювати всю землю, тому воно рухається то в той, то в протилежний бiк, i таким чином у певний перiод часу освiтлює лиш призначений йому простiр землi (Луцький повiт); дехто вважає, що мiсяць стоїть на. небi нерухомо, i якщо нам здається, що вiн рухається небесним склепiнням, то це лиш тому, що рухається земля, i ми з нею разом (Житомирський повiт). У Новоград-Волинському повiтi мiсяць уособлюють в образi мужчини, створеного одночасно iз сонцем; у Лiтинському — в образi молодої жiнки; а в Ушицькому — в образi дванадцяти братiв-мiсяцiв, призначених Богом для виконання покладених на них обов'язкiв протягом року. Стан погоди й природи в кожного мiсяця вiдбиває характер того чи iншого з дванадцяти братiв: Березень — вельми злий i вельми примхливий, Травень — ласкавий i добрий i т. iн. Тепла такого, як сонце, мiсяць не може давати, оскiльки Бог поклав на нього знамення грiха Каїнова (Грубешiвський, Лiтинський, Старокостянтинiвський, Луцький, Новоград-Волинський та iншi повiти).
Авеля, i вiн вирiшив при першiй же нагодi вбити брата. Тодi наступної ночi Каїн хитрощами заманив Авеля в поле за снопи ячменю i там учинив мерзотне i звiряче братовбивство: прохромив Авеля вилами i кинув, як снопа (у Новоград-Волинському повiтi кажуть, що Каїн прохромив вилами «Габеля» пiд час сварки на батьковому току чи на лузi, коли вони складали на вiз сiно). За судом Божим, братовбивцю не могла прихистити нi земля, нi вода, нi жодне iнше мiсце; та ось мiсяць, без волi Божої, дав йому в себе притулок, i звiдтодi вiн носить на собi тавро страшного грiха Каїнового (мiсячнi плями). У Вiнницькому повiтi в мiсячних плямах вбачають зображення якихось двох братiв, з яких один убив iншого. А покладений цей знак Богом на мiсяцi для того, щоб люди, постiйно бачачи його, нiчого не робили на великi свята, оскiльки Бог покарав страшним грiхом тих двох братiв саме за те, що вони на свято Рiздва Христового робили мiшанку для худоби. Тим же схристиянiзованим характером у народному дусi позначено й легенду, записану в м. Зiньковi: «На Великдень, поки не випустять з церкви, грiх їсти не тiльки людинi, а навiть давати корм свiйськiй худобi. Один чоловiк — чи не вiдав того, а чи не вiрив — на Великдень, рано-вранцi, коли ще не дзвонили до церкви, пiшов давати корм худобi. Маючи намiр набрати соломи на вила, чоловiк цей штрикнув ними в скирту. Виявилось, що в соломi спав менший брат його, i старший брат, нiчогiсiнько не пiдозрюючи, настромив його на вила i так пiдняв угору. Бог i начертав цей грiх на мiсяцi: коли придивитися до нього, то й видно, що брат брата тримає на вилах».
Схожi повiр'я про «мiсячну людину» трапляються не тiльки у великорусiв, полякiв, але також у нiмцiв, англiйцiв, французiв та iнших європейських народiв i навiть у китайцiв. Мабуть, тут ми маємо справу iз спiльноарiйською легендою про людину, що втекла чи була заслана на мiсяць.
таке вiрування: мiсяцю за те, що на ньому зображено вбивство Каїном Авеля, Бог судив щомiсяця народжуватися, рости й помирати; пiсля своєї смертi вiн спускається до пекла, перетоплюється i тодi народжується знов. Ще оригiнальнiшим є вiрування, яке побутує у Новоград-Волинському повiтi. Упродовж чотирьох тижнiв мiсяць перероджується. З мiсяцем перероджуються й «жиди», якi розiп'яли Спасителя i стоять на сторожi Гробу Господнього в Єрусалимi. «Жиди» цi ще й дотепер стоять у тому ж положеннi i на питання перехожих: «Коли ти народився на свiт?» — вiдповiдають: «Учора». — «Коли ти помреш?» — вiдповiдають: «Завтра».
Своїми фазами мiсяць справляє великий вплив на людей i на рослини. Людина, народжена в новомiсяччя, все життя зберiгає моложавiсть i свiжiсть обличчя; народжена «в iсходi» — наслiдує на все життя похмуру фiзiономiю i буркотливу вдачу, на противагу грайливостi i веселостi людини, народженої в новомiсяччя (Вiнницький повiт). Врiзаний у молодий мiсяць палець нескоро загоюється i гноїться; а врiзаний у повний мiсяць гоїться швидко. Народженому «на перекриї» не довго жити «в парi» (у шлюбi): вiн овдовiє на половинi подружнього життя. При появi молодого мiсяця кожен, хто вперше його побачить, обертається до молодика обличчям, хреститься, читає молитву «Отче наш» — i взагалi молиться, щоб Господь послав нове щастя i здоров'я; багато хто наймає рiчнi молебнi «на домах» пiд час молодого мiсяця. На молодика нiчого не можна починати робити: посiяне згниє в землi або ж не принесе стиглого багатого плоду; квашене (капуста i т. iн.) стане непридатним до вжитку; якщо посiяти на новий мiсяць льон, то вiн неодночасно достигне тощо. Навпаки, лiкарськi рослини i трави мають особливу цiлющу силу, якщо зiбранi на молодику. Друга чверть не має значення. Пiд час третьої чвертi, що зветься гнилушею, утримуються вiд робiт по господарству, а особливо уникають рубати будiвельне дерево, бо зрубанi в цей час дерева неодмiнно шашiль попсує. Наприкiнцi мiсяця звичайно сподiваються дощу, i цей час вважається найсприятливiшим для початку сiвби.
Показувати пальцем на мiсяць грiх — всохне палець, а якщо вже покажеш, то треба потiм прикусити палець.
Про зорi в рiзних мiсцевостях є найрiзноманiтнiшi повiр'я. Зорi — це дiти сонця (Луцький i Житомирський повiти), уособлюванi в образi маленьких хлопчикiв (Житомирський повiт). Вони створенi Богом для освiтлення землi i влаштованi так, що вiльно можуть переходити з одного мiсця на iнше. Зорi нерозривно пов'язанi з людиною. В Лiтинському повiтi їх вважають запаленими свiчами, i кажуть, що тiльки-но хтось народжується, Бог вiдразу ж запалює на небi його свiчу у виглядi нової зорi. Те ж саме кажуть i в Луцькому повiтi; звiдси — вислiв: така моя планида. «Скiльки душ живе на землi, стiльки й свiчок (зiрок) горить на небi» (Харкiвський, Житомирський, Лiтинський i Луцький повiти). Якщо людина веде доброчинне життя, то її свiча-зоря горить на небi ясним, чистим свiтлом; а коли вона веде негоже життя, то її свiча-зоря горить тьмяним, слабким свiтлом. У Грубешiвському i почасти в Житомирському повiтах вважають, що зiрки — це янголи, що сидять на сходинках неба iз запаленими свiчками в руках. В Ушицькому i деяких мiсцевостях Житомирського повiту, — що це грiшнi душi, поставленi Богом на небi спокутувать грiхи свої; душi менш грiшнi свiтять яскравiше, а бiльш грiшнi — тьмянiше, залежно вiд кiлькостi i тяжкостi грiхiв своїх. Навпаки, в Холмськiй Русi, у Вiнницькому повiтi i в деяких мiсцевостях Житомирського повiту зорi вважаються душами померлих людей, якi вiдзначалися на землi добрим, безгрiшним життям, а також дiтей, якi померли маленькими, не встигши нагрiшити, i старих, що завершили подвиг земного буття своєю неганебною християнською кончиною.
Народ пiдмiтив i деякi найголовнiшi сузiр 'я i дав їм характернi назви вiдповiдно до форми, яку вони утворюють розташуванням зiрок, що входять до їхнього складу. Як-от: «Вiз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепiга» (Пади), «Дiвка воду несе» (Орел), «Пасiка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебiдь), «Волосожар» (Волосся Веронiки), «Свiтова» та «Вечiрня зiрниця» (Венера) та деякi iншi.
Чумацький Шлях, i нiколи не зiб'ється на манiвцi: прийде прямiсiнько в Москву, а тодi в Єрусалим, де Чумацький Шлях i закiнчується. По дорозi на Єрусалим протiкає рiка Дунай, про яку склалося на Українi прислiв'я: «Пiшов на Дунай, та й додому не думай». Через Дунай-рiчку ведуть полотнянi мости, якi озиваються, коли хтось хоче перейти або переїхати на iнший бiк. Мости цi кожен завдовжки в п'ять верст. В iнших мiсцевостях України Чумацький Шлях вважають дорогою Божої Матерi в Єрусалим (Вiнницький повiт); Божою дорогою, якою Сам Бог ходить або їздить на колiсницi, запряженiй вогненними кiньми, святий Ілля Пророк (Луцький повiт); дорогою, проведеною небом, яка служить для вказування птахам путi у вирiй *; дорогою, яка веде душi померлих людей на небо (Холмська Русь); дорогою, якою праведнi душi померлих людей простують у рай (Ушицький повiт); дорогою, одна половина якої (до перетину посерединi) веде в рай, а друга — в пекло (Грубешiвський повiт). Врештi-решт, у деяких мiсцевостях Подiльської губернiї Чумацький Шлях вважають ще дорогою, яка означає, що стiльки має народитися людей на землi, перш нiж настане кiнець свiту, скiльки на цiй дорозi зiрок.
що ними диявол, викрадаючи їх з неба, посилює страждання пiдвладних йому людей, якi пробувають у пеклi; подекуди в тiй же Холмськiй Русi та в Старокостянтинiвському повiтi падучi зорi народ вважає душами грiшникiв, i кожен, побачивши падучу зiрку, мусить перехрестити її, про що падуча зiрка сама просить того, хто побачив її, — грiшна душа очищається вiд своїх грiхiв. У Харкiвському повiтi гадають, що падучi зорi — це душi людей, якi помирають; вiдьми крадуть їх, щоб потiм ними чарувати: на чий двiр упаде зiрка, там неодмiнно буде небiжчик — помре дитина. У зв'язку з вiруванням, що в кожної людини є своя свiча-зоря, запалювана Богом на небi пiд час її народження, в Луцькому повiтi вважають, що по смертi людини зоря її падає навстрiч душi, що вiдходить; той, хто помiтив падучу зiрку, хреститься i вимовляє тричi «амiнь». Кажуть також, що це янголи проганяють з неба злих духiв; що зорi падають пiд час пологiв. В Ушицькому i Лiтинському повiтах той, хто побачив падучу зiрку, мусить тричi вимовити «амiнь», — у такому випадку свiча-зоря, яка впала на землю, перетворюється на розплавлену смолу i потiм твердiє; якщо ж нiхто не вимовить тричi «амiнь», то свiча-зоря, впавши на землю, перетворюється на диявола, i тодi — лихо вiд нього людям, що живуть на землi! У Грубешiвському повiтi падучi зiрки вважають нехрещеними дiтьми, якi пiд час падiння вигукують «кшту!» — тобто «хреста». Угледiвши падучу зiрку, кожен мусить сотворити над нею хресне знамення i дати iм'я чоловiче або жiноче, з огляду на те, до якої статi належить особа, яка побачила падучу зiрку.
когось iз пiдлеглих йому чортiв або людей, якi йому належать; але Бог бачить усi його унади i негайно скидає патерицею свiчку диявола з оболока (або окремо приставлений для того янгол, оглядаючи свiчки, миттєво бачить, що є й дияволова свiчка, яку й скидає з неба на землю). В iнших мiсцевостях тiєї ж губернiї гадають, що падучi зорi — це чорти, якi хочуть уподiбнитися до добрих янголiв. Вони перетворюються на зiрки i вилазять на небо, щоб «свiтити свiту». Тодi янголи спiльними зусиллями скидають їх з неба, i чорти, падаючи на землю, розтiкаються по нiй смолою. Хто ступить на таке мiсце, захворiє на сухоти, вiд яких уже нема порятунку. Запобiгти лиховi можна тiльки тодi, коли той, хто побачить падучу зiрку, безперервно вимовлятиме «амiнь», поки зiрка зовсiм не згасне; скiльки разiв буде вимовлено «амiнь», на стiльки сажнiв ввiйде в землю чорт, який падає з неба у виглядi зiрки, причому саме мiсце, де вiн упаде, залишиться геть неушкодженим. В деяких мiсцевостях вiрять, що померлi перетворюються на падучу зiрку або змiя i вночi летять до тiєї домiвки, де померлий залишив жiнку або дiтей; ось чому кажуть про вдову, яка занедужає пiсля смертi чоловiка, що вона має перелесника.
У «Трудах етнографiчно-статистичної експедицiї в захiдноруський край» наводиться ще така розповiдь селянина Подiльської губернiї про падучi зiрки: «А те, що падають зорi, так це нечиста сила хоче схопити душу, а душа тiкає. Коли доведеться комусь побачити, що летить зоря, то треба дванадцять разiв вимовити «амiнь, розсипся» — тодi нечиста сила i розсиплеться по землi. Дуже часто чорти падають на землю тому, що, хто знає, той каже: «амiнь, розсипся» — так вони i падають; однак де вже впаде, вбий його сила Божа, там не варто ставити хати, — там уже живе вiн». Зорi падають восени — перед голодом i мором.
Падуче камiння — це тi ж падучi зiрки, лише вiдриваються вони вiд особливих величезних скель на небi.
кольору або бiла — провiщає мор чи голод тощо. Те ж саме провiщають червонi i синi стовпи, кола i хрести, якi з'являються поблизу сонця i мiсяця (вони передвiщають також ту чи iншу погоду). В Ушицькому повiтi, крiм того, кажуть, що «мiтла» — це найстарша вiдьма, що ходить небом з дiйницею в руках i керує всiма вiдьмами, якi живуть на землi.
|
