1. Українськi легенди та перекази про комах
набули порiвняно пiзнiше християнсько-апокрифiчного забарвлення: а деякi, — дуже, втiм, небагато — належать до галузi так званих "побрехеньок".
З-помiж усiх комах легенди особливим ореолом оточують бджолу, до якої на Українi, як i у Великороси, додається епiтет свята.
— як далеке вiдлуння монгольських космогонiчних переказiв) бджолi приписується участь навiть у самому свiтотвореннi. Українськi космогонiчнi легенди не зберегли нiчого такого про бджолу. Вони вiдзначають лише наступний факт, що належить до цiєї сфери. Бджола просила Бога, щоб помирав кожен, кого вона вжалить. "Та нехай краще сама ти помиратимеш", — вiдповiдав їй Бог на це прохання... — "Ти, бджiлко, вподiбнишся до свiчi й канону". Цей невиразний переказ доволi близько прилягає до переказу кавказьких татар, де бджола поєднується iз змiєю. Змiя й бджола звернулися до одного пророка з питанням: яка доля чекає на них? Пророк вiдповiв, що змiя завжди страждатиме на головний бiль, та за це той, кого вона вкусить, помиратиме, тодi як сама вона залишатиметься живою; i навпаки, бджола не страждатиме на головний бiль, та коли вжалить когось, то сама помре. Професор М. Ф. Сумцов у цьому переказi кавказьких татар схильний бачити рештки давнього космогонiчного мiфа, що зберiгся в деяких схiдних казках i легендах. Така, примiром, монгольська казка, в якiй говориться, що цар-птиця Хан-гарудi послала двох птахiв — ремеза й ластiвку i з ними бджолу на землю скуштувати, чиє м'ясо найсмачнiше. Коли вони повертались, їх зустрiв бурхан (монгольський iдол) i спитав, чиє м'ясо найсмачнiше. Вони вiдповiдали, що людське. Бурхан, аби врятувати людину, умовив їх не розповiдати цього цар-птицi Хан-гарудi. Ремез i ластiвка погодилися, i, не поклавшись на бджолу, вирiзали їй язик. Тодi, прилетiвши першими до Хан-гарудi, вони сказали, що найсмачнiше м'ясо у змiї, як порадив їм сказати бурхан. Невдовзi прилетiла й бджола, та на питання Хан-гарудi могла вiдповiсти лише незрозумiлим бунчанням.
У монгольському варiантi роль бджоли грає оса (звичайна — Vespa vulgaris). За монгольським повiр'ям, оса походить вiд чорта (шулмуса). Хан шулмусiв послав осу (дзю-гу) довiдатись, чиє м'ясо найсмачнiше. Вона жалила рiзних тварин i куштувала їхню кров; нарештi, вирiшила, що найсмачнiша кров — людська, i з цим повiдомленням полетiла до хана шулмусiв. Зустрiла її ластiвка, розпитала i, аби вiдвести вiд людини небезпеку, що їй загрожувала, вiдкусила язика в оси, й та нiчого не могла сказати хановi шулмусiв, а тiльки сичала.
В румунськiй космогонiчнiй казцi про бджолу говориться, що бджола була посланцем Бога, причому спочатку вона була вся бiлою. Одного разу Бог вагався, скiльки створити сонць — одне або ж декiлька, й послав бджолу до сатани спитати його думку. Бджола сiла на голову сатани й дiзналась, що сатана думав. А думав вiн, що при багатьох сонцях спека на землi буде сильнiшою за пекельний жар, i ночi тодi зовсiм не може бути. Бджола полетiла до Бога, а сатана, помiтивши, що вона дiзналась про його потаємну думку, вдарив її батогом, через що й вийшов тонкий розрiз на тiльцi бджоли, i замiсть чистого бiлого кольору вона набула жовтавого й подекуди чорного.
П. Кулiш наводить ще такий, як вiн каже в пiдрядниковiй примiтцi, "безобразний уламок якоїсь легенди, що замiнює для народу природну iсторiю тварин". Сокiл побратався з бджолою i одного разу каже їй: "Злетимо вгору. Ти далеко чуєш, а я далеко бачу: я за сiм миль бачу, а ти за сiм миль чуєш". Узяв сокiл людську волосинку, за яку вхопилась бджола, й пiднялися вони вгору. І каже сокiл: "Лети, бджоло, за мною". Злiтає щодалi вище сокiл, пiднiмається за ним i бджола. "Ну, — каже сокiл, — дивись, бджоло, вниз, чи велика земля?" — "Така, як дiжа, в якiй баби хлiб мiсять". Пiднiмаються вони пiсля того ще вище й вище. Знову каже сокiл: "А поглянь, — каже, — зараз, бджоло, чи велика земля?" — "Вже, — вiдповiдає бджола, — така, як тодi, коли баба вибере з дiжi тiсто й посадить маленький засадчичок (хлiбець з решток тiста, яке пристало до стiнок дiжi). — "Ну, спускайся ж тепер донизу, бджоло, та пускай поперед себе й саму волосинку... Що чуєш?" — "Чую, немовби реве". — "А я, — каже сокiл, — нiчого не чую. Ну, лети ж, — каже, — тепер та припади до землi й послухай, як удариться та волосинка... А що, бджоло, чула?" — "Чую: аж гупнула й пiдскочила тодi вгору на 12 сажнiв". — "Тож залишайся ти, бджоло, в тому краю й дiставай собi споживок за сiм миль довкола; а я полечу в такi краї, де тебе зовсiм не буде. Там я за 7 миль вбиватиму птахiв i годуватиму дiтей своїх".
Священне значення бджоли, з одного боку, ґрунтується на переказi, що вона спочатку жила в раю; з другого — на легендi, в якiй мовиться про те, що начебто завдяки бджолi циган не вбив п'ятого цвяха в груди Спасителя, коли прибивав Його до хреста за наказом "жидiв"; нарештi, на вживаннi воскових свiчок при богослужiннi. Бджола просила в Бога дозволу брати для себе споживок з квiток. Бог вiддав у п розпорядження всi квiти "вiд моря до сходу: "Лiтай, — сказав Господь, — по свiту i з усiх рiчок, з усiх берегiв, збирай хвiру (офiру) Богу; i людям принось, i для себе припасай".
За легендами чехiв, бджоли прилетiли до розiп'ятого Христа й пили пiт, що проступив на Його обличчi. За однiєю пiвденнослов'янською легендою, Спаситель пiд час мандрiвки по землi був поранений однiєю скнарою жiнкою. З його рани вийшло дещо подiбне до мухи. "Поглянь, Петре, — сказав Спаситель, — ця маленька iстота бджола. Вона завжди готуватиме вiск, без якого не обiйдеться жодне церковне богослужiння".
Легенда, подiбна до цiєї, є й серед кальтицького населення Валлiса. Осетини-дигорцi вшановують бджiл й моляться їхньому покровителю Анiголу.
Бджiльництво й нинi становить на Українi улюблену й "благословенну" галузь сiльського господарства. За народним вiруванням, коли на Хрещення влаштовують "Йордань" на рiцi, то вбивають "у голову" хреста кiлка для того, щоб бджоли носили мед у вулики до самої голови; хто потiм, по закiнченнi свячення води, витягне цього кiлка своїми руками, в того водитимуться бджоли. Таку ж силу мають й палички, на якi священик кладе хреста пiд час освячення води, внаслiдок чого буває звичайно велика штовханина, тому що багато хто бажає заволодiти цими паличками.
З усiх iнших комах на Українi ставляться з повагою ще до сонечка (бедрика, божої корiвки). Це — маленька комаха. В неї пiв-округлi червонi або жовто-червонi крильця з бiлими або чорними цяточками (дванадцяти-крапкове сонечко — Мiсгазрiв сiиосiесiтрипсiаiа; семикрапкове — Соссiпеїiа Берiетрипсiаiа; рябе; двокрапкове — власне, українське сонечко (обл. бедрик) - рiзноманiтне, або мiнливе). Крильця сонечко щiльно складає на спинцi, i тодi кругленький блискучий червоний або жовто-червоний вигляд його справдi дещо нагадує собою сонце. Розчавити сонечко вважається великим грiхом, i ось чому. За стародавнiх, вiддалених часiв жили, кажуть, велетнi, що звалися королями. Тодi Господь створив невелику людину, звичайну, таку, як ми. Виїхав цей невеличкий чоловiк з погоничами у поле й почав орати чотирма парами волiв. Прийшов великий чоловiк, "король", забрав людей i волiв у кишеню, пiшов до Бога й питає: "Що це, Господи, за корiвки такi?" — "Не займай їх, — рече Господь, — це люди такi будуть, а вам зараз смерть настане". Зокрема, щодо власне сонечка, то повiр'я про нього позначенi релiгiйно-мiфiчним характером, мають найтiснiший зв'язок iз сонцем, зумовлений, мабуть, зовнiшнiм виглядом i способом життя цiєї комахи, й почасти — з вирiєм, країною свiтла й тепла — цiлком iмовiрно тому, що сонечко у великiй кiлькостi з'являється ще напровеснi й любить повзати на осоннi. Дiти беруть звичайно у руки сонечко, кладуть його на долоню й кажуть: "Сонечко, сонечко! Одсунь вiконечко та скажи менi: куди замiж йти?" (або: "де я буду жениться?"). В якому напрямку, розпрямивши крильця, полетить сонечко, там i живе суджений тiєї, хто питає, або суджена того, хто питає. У Сербiї в цiєї комахи дiвчата питають про своє замiжжя. У Львовi й Перемишлi дiти, пiдкидаючи сонечко, питають: "Чи до неба, чи до, пекла?" — i якщо комаха розгорне крильця й полетить, значить, той, хто питає, пiде на небо; а якщо вона впаде, то той, хто питає, потрапить до пекла. У деяких мiсцевостях Галичини в сонечка питають про те, яка буде наступного дня погода i т. iн. У чехiв вважається доброю прикметою знайти сонечко; а якщо хтось розчавить його ногою, навiть коли ненавмисне, то, за повiр'ям галичан, в родинi цiєї людини хтось помре.
Заступництвом користуються також "комашки" — мурахи, якi вважаються нешкiдливими, через що їх грiх убивати. Розрiзняють мурашок червоних (червона — Formica sanguinea; руда — Formica rufa) i чорних (чорна — Lasius filiginosus; бура — Lasius niger). Першi звуться "дiвчачими" й кусають нiбито тiльки дiвчат; а другi — "хлоп'ячими" й кусають нiбито тiльки хлопцiв. Якщо зруйнувати мурашник, то буде сильний вiтер. На тому мiсцi, де був мурашник, не можна зводити оселi: "хвороба i смертность буде"; а сараї i скотарнi можна будувати: "прибиток скотини буде".
Коли побачиш уперше навеснi мурашок, добре набрати їх у пригорщу й потерти себе по обличчю: не будеш з волами потрапляти у шкоду. Дiти, побачивши мурашник, устромляють в нього палички, змоченi слиною, примовляючи: "Комашка, комашка! На тобi медку, а менi дай сирiвчику (квасу)". Вийнята з мурашника паличка береться мурашиною кислотою, яку дiти облизують. Якщо мурашки роблять великi мурашники, то взимку треба чекати сильних морозiв.
Деякi селяни варять мурашок в окропi, цим вiдваром паряться вiд ломоти (гостця), а також парять волам хворi шиї.
"нечистими" i часто притому шкiдливими, за винятком, щоправда, безневинного загалом цвiркуна (польовий — Gryllus campestris; хатнiй — Gryllus domesticus), який надворi цвiрiньчить на негоду, а в хатi — на достаток.
Якщо пiзно ввечерi проти недiлi i святкових днiв прибирати в хатах, то, на кару, в них заводиться всяка погань: таргани, багатонiжка, рогатки, мокрицi тощо. Таргани (прусак — Blatta germanica; чорний — Periplaneta orientalis), зокрема, заводяться також i вiд того, що пiдмiтають вiником припiчок. Якщо заведуться в хатi таргани, то треба чекати лиха.
щось грюкало. Вранцi невiстка встала й пiшла брати воду, та обидва вiдра виявилися порожнiми, навколо було сухо, й нiхто з родини води не брав. Сусiди пояснили, що це — перед "причиною" (лихом). І справдi, через тиждень пiсля цього загадкового випадку втопилася в копанцi свекруха названої невiстки; чоловiка її, який пiшов було на Донщину, задавило в млинi; а невдовзi потому перевелася помалу й уся родина.
При цьому хтось має супроводжувати тарганiв й жартома тужити за ними. Роблять ще й так: прив'язують таргана ниткою, за яку потiм береться вся родина, i якнайсерйознiше, без смiху й жартiв, тягнуть його нiбито насилу, надимаючись, скiльки є духу, з хати на перехрестя, де й кидають. Кажуть, що як у тому, так i в другому випадку таргани скочують з хати.
У народнiй медицинi чорних тарганiв вживають вiд зараження сказом (приймають їх усередину).
Вошi (головна — Pediculus capitis; одежна — Pediculus vestimenti) заводяться з тiла людини вiд журби, вiд клопоту, вiд поганої води, а також у тих, хто п'є сiк граба (Сагрiпш Betalus L.). У Проскурiвському повiтi вважають ознакою великого нещастя, якщо в когось зовсiм немає вошей. Бити їх на столi й на вiкнi грiх, тому що стiл — престол, а крiзь вiкно янголи лiтають. Щоб не заводились i не кусалися вошi, треба золити сорочку натщесерце (Старобiльський повiт).
"побрехеньку". Жила собi дуже старезна баба, така старезна, що вже нiчого майже не могла робити, а все бiльше сидiла. А вiдомо, що сидiти без усякого дiла — так нудно! Ось вона якось i молиться: "Гошподи! Хоч би Ти менi хоч манешеньку яку втiху пошлав!" Бог i вкинув їй у пазуху клубок блiх. Як почали вони її кусати та стрибати! А стара знай своє весь час каже: "Гошподи! Яке втiшне! І куша, i штриба, i плига!" Вiдтодi й повелись блохи на свiтi.
У Старобiльському повiтi кажуть, нiби блохи плодяться тому, що. розливають воду по хатi, коли вмиваються на Рiздво i на Великдень. Є, мiж iншим, повiр'я, що того лiта, коли буває багато блiх, буде великий урожай гречки. Не слiд бити блiх на Рiздво, iнакше вони будуть дуже кусати влiтку.
послано Господом сарану. Як кара Божа, сарана жодними засобами не може буги винищена; навпаки, чим бiльше вбивати її i гнати, тим бiльше завдасть вона шкоди. А звiльнитися вiд сарани можна тiльки молитвою (Старобiльський повiт).
не бувало на свiтi. Ось вони якось пiшли до Бога та й кажуть: "За вiщо Ти, Господи, образив нас? Тiльки-но комар вкусить людину, людина враз розчавить його, — i комара як не бувало на свiтi! Зроби, Господи, так, щоб людина не могла розтерти наших кiсток, а щоб вони валялися по свiту, й чумаки вiдбивали б об них осi!" — "А хто ви такi?" — питає Бог. — "Ми — пiвчi святого Петра". — "Ну, то приходьте на Рiздво i проспiвайте Менi". — "Е нi, Господи! Коли прийде Спас (свято Преображення Господнього, 6 серпня. — за старим стилем. — Ред.), половини не стане нас!" — "Так нехай же все й залишиться, як є", — вiдказав на це Господь.
Починаючи з травня, на Українi з'являються великi мухи — ґедзi яких народ називає оводами, дроком. Дрок безумовно є лихом рогатої худоби. Найбiльша кiлькiсть дрока буває звичайно пiд час Петрового посту, i тодi переслiдувана ними рогата худоба зi страшним ревiнням скаче полями, городами, i нема рiшуче нiякої змоги хоч якось впоратися з нею, коли вона дрочиться. Мiж тим — говорить легенда, — ранiше ж нiчого такого не було, нiхто не знав нiякої дроковицi. Та ось одного разу Господь схотiв Сам особисто поглянути, як люди годують жебракiв. Одягся жебраком i вирушив (дiло було влiтку, на Петрiв пiст) мандрувати й спостерiгати помiж людей. Дивиться — в полi пастухи худобу стережуть i якраз їдять хлiб. Бог i попросив у них хлiба, але пастухи не дали Йому. "Ну, — сказав тодi Господь, — якщо так, то нехай же ваша худоба мучиться вiд дроку!" З того часу й нападає саме о цiй порi дрок на худобу (Нiжинський повiт).
— було так, що вiвцi дрочились, а рогата худоба спокiйно стояла собi в гуртi, як тепер спокiйно стоять вкупi вiвцi в дроковицю. Та ось якось святий Петро йшов полем i страшенно схотiлося йому пити — зовсiм у горлi пересохло. Пiдiйшов вiн до чередника, котрий пас рогату худобу. Чередник ледаче носить за собою ослiнця, всядеться на нього й сидить собi: худоба не бiгає, стоїть на одному мiсцi, як укопана. Дiло було якраз у Петрiвку. Пiдiйшов оце святий Петро й каже: "Дай менi, чоловiче добрий, води напитися!" А чередник у цей час сидiв на ослiнчику й латав свиту. "Багато, — каже, — вас таких вештається тут, якi просять води напитися, — де ж менi наноситися її для всякого пройди! Йди собi геть!.. А втiм, коли вже хочеш напитися, так бачиш, де вода?" — i при цьому, не пiдводячись з ослiнця, вказав ногою на глек з водою, який стояв тут же бiля нього. Тодi святий Петро пiшов до вiвчаря, котрий неподалiк пас овець. Бiдний вiвчар тiльки й знає, що все бiгає за вiвцями та переймає їх нема йому нi хвильки спокою. Пiдiйшов до нього святий Петро та й каже: "Дай менi, будь ласка, води напитися, а то зовсiм помираю вiд спраги!" — "Та в мене й була вода, вiдповiдає вiвчар, — та недавно я всю випив". — "То пiди принеси". — "Я пiшов би й принiс, та ось, бач, лихо яке: якщо тiльки я пiду, то всi вiвцi розбiжаться, так що я потiм жодної не знайду". — "Йди, — каже святий Петро, вiвцi не розбiжаться, спокiйно стоятимуть, поки ти вернешся". Вiвчар швидесенько побiг i принiс води. Святий Петро напився, подякував йому й каже: "З цього часу вiвцi нiколи вже бiльше не будуть дрочитися, а стоятимуть i пастимуться спокiйно, на одному мiсцi; а рогата худоба буде сильно дрочитися, так що її й не перейме нiхто". Тiльки-но вiн вимовив це, як ураз i почала бiгати на всi боки худоба чередника, котрий не дав святому Петру води напитися. Чередник кинув i свого ослiнця та весь час бiгає за худобою, не маючи нi хвильки спокою; а вiвцi стояли на мiсцi, спокiйно собi паслися й бiльше вже не дрочились. Вiдтодi рогата худоба дрочиться, а вiвцi — нiколи. І сьогоднi, коли дрочиться рогата худоба, то всi пастухи проклинають того чередника, котрий не дав води святому Петру i тим розсердив його. А якби вiн не розсердив святого Петра, то рогата худоба нiколи б не дрочилася, а то ось через одного та й усiм лихо.
2. Українськi легенди та перекази про риб i ракiв
"рибка", "рибочка", "рибонька" досить часто зустрiчаються в українських народних пiснях як найсердечнiшi найменування палко коханої дiвчини, попри все це роздiл легенд i вiрувань про риб є вкрай бiдним i ґрунтується виключно на апокрифах. Українськi легенди та перекази стосуються тiльки лиш "однобокої" риби — камбали; почасти в'юна, скойок i ракiв.
"однобокої" риби (певно, мала плоскуша, або мала камбала — Pleuronectes flesus, passer, roseus, Platessa flesus, marmorata) легенда, записана в Канiвському повiтi, розповiдає таке. Коли Спаситель був розiп'ятий на хрестi i вже вiддав Свiй божественний дух, у суботу явився до Божої Матерi архангел Гавриїл i сказав їй: "Твiй Син воскресне з мертвих". Матiр Божа саме в цей час снiдала маленькою рибкою, причому так об'їла на нiй м'ясо, що лишились самi лиш реберця. Почувши чудесне благовiстя архангела, Вона перехрестилась та й каже: "Тодi Мiй Син воскресне, коли оживе ця рибка". А рибка раптом — плюсь!., i ожила... "Однобока" риба зустрiчається iнодi в Днiстрi. Один бiк у неї — зовсiм як у звичайної живої риби, а на другому видно самi лиш реберця, наче їх об'їдено кимось, — так вона боком i виляє по водi.
якось Матiр Божа понад морем i їла сушену рибу. Щойно Богоматiр з'їла половину риби, як раптом їй кажуть, що її Сина розп'яли. Вона як тримала ту рибу, так i впустила її в море. Рибка зразу ж ожила, з неї й пiшла камбала.
В Ушицькому повiтi кажуть, що камбала перш мала звичайний вигляд i два ока; а теперiшнього плоского вигляду набула i з одним лиш оком лишилась пiсля того, як була проклята Божою Матiр'ю. Якось Божа Матiр їла камбалу, i коли ввiткнула їй в око виделку, то камбала впала з тарiлки на землю. Матiр Божа прокляла її, i це прокляття тяжiє на камбалi й досi, через що вона постiйно перебуває на днi моря й нiколи не бачить сонця.
Легенди як про "однобоку" рибу, так i про камбалу, вiдомi лише в пiвденно-захiднiй Русi, легко могли скластися пiд впливом римсько-католицьких зображень Пресвятої Богородицi з рибою, найкращим взiрцем яких є вiдома картина Рафаеля в мадрiдському Прадо.
"гадючi породи" (Старобiльський повiт).
Походження скойок (рiчковий молюск з роду Anadontu Unio) пов'язується легендою з ходiнням Спасителя по землi. Приходить, — говорить легенда, — якось раз Господь до одного чоловiка пiд виглядом жебрака, немовби, значить, попросити милостинi в нього. Чоловiк подав йому хлiба й каже: "Дав би дiдусевi й поїсти, та нема нiчого сьогоднi". А в самого на полицi стояла цiла макiтра вареникiв. Господь i питає: "А то що ж у вас у макiтрi?" — "То? Нiчого! Це, — каже, — жiнка скойки намочила". — "Нехай будуть i скойки", — промовив Господь i пiшов з хати. Коли той чоловiк до макiтри з варениками, а там i насправдi мокнуть скойки.
Своєрiдний вид рака (Cancer), що спричинився до загальновiдомого непорозумiння, наче в нього очi зовсiм не на мiсцi, i наче, рухаючись, вiн повзе не вперед, а задкує, породив на Українi вельми оригiнальну легенду про те, чому в рака опинились очi зовсiм не на тому, де треба, мiсцi. Рак весь час просив Бога, аби Господь дав йому волячi (тобто величезнi) очi, а Господь принiс йому рачачi (маленькi) — "Заткни їх, — сказав ображений рак, — у...!" Господь узяв i заткнув раку в... очi (Ізюмський повiт; цю ж легенду в цiлком тотожних виразах ми особисто чули в Бердянському повiтi).
"Змилувавсь Бог над раком, та дав йому очi не там, де треба".
|
