Українські легенди та перекази про диких звірів

Українськi легенди та перекази про диких звiрiв Реферат на тему: Українськi легенди та перекази про диких звiрiв   Українська народна зоологiя, вiдображена в легендах, не обмежується самими лише свiйськими тваринами; в нiй посiли вiдповiдне мiсце дикi звiрi, птахи, риби, гади й комахи. Народна фантазiя всiляко, напевно, силкується осмислити рiзноманiтнi особливостi тих чи iнших живих iстот i з цiєю метою несвiдомо спускається в глиб прадавнiх вiкiв i виносить звiдти уламки спiльно-арiйських релiгiйно-мiфiчних поглядiв i вiрувань, то покiрно повторює спорiдненi з нею апокрифiчнi уявлення, внаслiдок чого витвори її в цiй галузi являють собою найстрокатiшу сумiш елемента «легендарного» з казковим. А втiм пiд впливом християнства порiвняно серйознiший «легендарний» елемент все-таки значно перевершує елемент казковий. З диких звiрiв українськi народнi легенди, як i слiд було сподiватися, вiдзначили тiльки тих, з якими народовi найчастiше доводилося й доводиться стикатися в життi. Доволi багато легенд є про вовка (звичайний — Canis lupus), оскiльки вовк, поза своїм прямим значенням, вiдiграє ще й важливу роль у зооморфiчному зображеннi демона. Бог звелiв тодi чортовi злiпити з глини вовка. Чорт хутенько побiг, злiпив вовка i привiв його до Бога. Бог знайшов вовка завеликим (той був завбiльшки з доброго коня) i визнав, що його слiд обстругати. Чорт узявся обстругати вовка, i з великих стружок наробив шершнiв, з менших — мух, а з найменших — комарiв. Вiн обстругав вовка до таких розмiрiв, яким ми його бачимо нинi, й пустив. Вовк страшенно розлютився вiд нестерпного болю i сказав Боговi, що їстиме не лише худобу, а й людей. Чорт привiв вовка до людей i нацькував його на першого-лiпшого чоловiка. Чоловiк той став благати вовка, аби дозволив йому перед смертю помитися. Вовк дозволив. Чоловiк узяв гарного дрючка, заховав його, а тодi спитав у вовка дозволу витертися його хвостом. Вовк дозволив i це i вiдставив хвоста. Тодi чоловiк схопив вовка за хвiст i ну його гамселити дрючком щосили. Вовк вирвався вiд чоловiка i накинувся на чорта. Чорт злякався i дременув вiд нього, вовк — за ним... І тепер, коли бiжить вовк з роззявленою пащею, то люди не чiпають його, iнакше чорт втече вiд вовка, i вiн кинеться тодi на ту людину, яка перешкодить йому наздогнати чорта. цькувати Бога й декiлька разiв вигукнув: «Гужа його!» Та анi вовки, анi собаки не зрушили з мiсця. Тодi Бог мовив: «Ану лиш, тепер я тебе поцькую!» І щойно вимовив «Гужа!», як усi вовки й собаки в ту ж хвилину кинулися за чортом. Чорт хотiв накивати п'ятами, та де там: тiльки-но ухопився за вiльшину, як собаки вiдкусили в нього п'яти, i вiдтодi чорт — безп'ятий. Загалом кажучи, на Українi є вiрування, що вовки їдять чортiв. Кажуть (м. Тараща): якби їх не вбивав грiм i не пожирали вовки, тодi б чортiв розплодилося стiльки, що й свiту Божого не було б видно. Наведенi легенди про створення вовка i вороже ставлення його до диявола досить близькi за змiстом до естонського переказу, який наводить Вiдеман, i до одної албанської казки, яку наводить Ган. Естонський переказ говорить, що коли Небесний Отець (Таг) створив звiрiв, диявол також виявив бажання бути творцем: iз синьої глини вiн злiпив собаку, та оскiльки сам не спроможний був оживити його, то звернувся з проханням до Небесного Отця. Небесний Отець у вiдповiдь на це прохання сказав: «Устань, вовче, розiрви чорта!» (за iншим переказом, цi слова вимовив начебто сам диявол). Через те ести чортiв i небiжчикiв, що повертаються на цей свiт, вiдлякують вовками, якi й пожирають останнiх. з того не виходило. Тодi Бог ударив патерицею по бебехах (тому в нього перехват на тулубi) i мовив: «Створiння, пожери свого творця!» І першим, кого зжер вовк, був диявол. Подiбний до цього грецький мiф повiдомляє Харисiй Мегдан: вовки пожирають демонiчних вовкулакiв, як у естiв — небiжчикiв, що блукають пiсля смертi i заспокоюються лише тодi, коли їх тричi з'їдять вовки i уразить блискавка. Отже, цiлком зрозумiло, що тут ми маємо справу з одним iз рiзновидiв дуже поширеного дуалiстичного сюжету про свiтотвiр i створення тваринного свiту Богом та дияволом. i вiн був вовком цiлий рiк. Вигнаний з села людьми й собаками, бiгаючи лiсом, вiн схотiв їсти. Раптом вiн угледiв святого Юрiя, який їхав верхи на бiлому конi. Наблизившись до перевертня, святий Юрiй зупинився i свиснув. Одразу ж на його свист вибiг з лiсу вовк, якому святий Юрiй сказав: «Вiзьми цього свого товариша й покеруй ним, тому що вiн ще недосвiдчений i не може сам собi роздобути їжi» (Луцький повiт). є зооморфiчним образом демона. І таке зображення святого Георгiя властиве не лише руському народовi, а й багатьом iншим. Так, мусульмани в давнину сполучали Іллю й Георгiя в один образ Khidrelleza; абазини вшановують обох названих святих в один i той же день. Сама влада святого Георгiя над вовками виробилася, на думку академiка Веселовського, «з iдеї приборкання: St Georges leur serre la gueule, кажуть y Францiї; вони — це негативний символ, як у пiвнiчного Одина, який водночас зветься й ворогом вовка, й годує двох вовкiв зi свого столу, а вовки звуться його псами». У руському духовному великому вiршi Єгорiй Хоробрий зустрiчає саме вовкiв i заповiдає їм їсти лише «велене, вiд святого Єгорiя благословенне» (дозволене, вказане); «що у вовка в зубах, те Єгорiй дав», — говорить руське народне прислiв'я. В ролi годувальникiв вовкiв в українських i взагалi руських легендах, поряд зi святим Георгiєм, виводяться також Спаситель i святий Микола, подiбно до того, як в осетинськiй легендi — Бог. Святого Георгiя легенди подають у таких випадках на бiлому конi, або старим, навколо якого вовкiв — сила-силенна; вовки — його хорти (так само в Литвi та у естiв); вiн — вовчий пастир, як у осетинiв святий Феодор Тирон (Тутир), iнший змiєборець. Святий Юрiй призначає в поживу вовкам не тiльки тварин, а й людей: так народ пояснює випадки розтерзання вовками людей. i розповiла своєму чоловiковi. Тому схотiлося поглянути на це диво. Наступної ночi пiшов вiн до лiсу i вилiз на дерево. Бачить — на бiлому конi їде святий Юрiй, а за ним бiжать вовки. Злiз Юрiй з коня, сiв на травi, а вовки лягли навколо нього. І каже вiн до вовкiв: «Тобi, сiроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобi (до другого) — оце ягня; тобi — оте...» Усiм, усiм указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нiчого було вже вказати. Юрiй i каже до нього: «А тобi, старий вовче, отой чоловiк, що сидить на дубi». Й поїхав собi далi. Всi вовки порозскакувалися по тих мiсцях, куди послав їх Юрiй, а кривий пiдiйшов до дуба, сiв на заднi лапи, та й сидить — чекає, коли злiзе той чоловiк. Однак чоловiк з дерева не злiзає. Сидiв, сидiв вiн на дубi, отак i пересидiв вовка: вовк устав з-пiд дуба й побiг шукати собi iншої поживи. Приймiть мене до себе, я вам допомагатиму». Тi прийняли його, нагодували, а вiн їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловiк той i каже їм: «Бережiть мене, добрi люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вiк на вас за те працюватиму». Вони поклали його посерединi мiж собою, вкрили своїми свитами та кожухами i заснули. Вранцi, щойно попрокидалися, роззирнулися, нема того чоловiка: вовк все-таки злапав його. Ішли якось шляхом-дорогою двоє чоловiкiв. Один i каже: «Давай десь уже станемо на нiч, бо я боюсь вовкiв». А другий вiдповiдає: «Я сам вiд чотирьох вовкiв одiб'юся». — «Нi, — каже перший, — краще зупинимося на нiч: Бог його Святий знає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — вiдповiв другий. Ось той, котрий не боявся вовкiв, пiшов собi далi дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовкiв — сила-силенна, а посерединi — Юрiй варить їм їсти. «Не бiйся, чоловiче, — каже Юрiй, вони тебе не зачеплять. Звiдкiля ти?» Чоловiк той розповiв, як iшли вони вдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а вiн каже: буде те, що я сам знаю». Ось Юрiй i послав чотирьох вовкiв. Прибiгають вони назад — не взяли. Послав вiн ще шiстьох — i тi не взяли. Послав вiн нарештi дванадцятьох, якi й розiрвали нерозважного смiливця. Це йому так Бог учинив за те, що вiн казав: «сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть. Взагалi слiд зауважити, що на Українi, як i у Великороси, простолюд твердо вiрить, що «все на свiтi твориться не нашим розумом, а Божим судом». З безлiчi народних оповiдей на цю тему наведемо тут для iлюстрацiї всього лиш одну, записану в Острогозькому повiтi. Сидить собi чоловiк та цюкає щось сокирою. А Бог тодi ще ходив по землi мандрiвником. Ось пiдходить Вiн до цього чоловiка й каже: «Здоров був, чоловiче!» — «Доброго здоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибi!» — «А що ти оце, чоловiче, робиш?» — «Човник», — вiдповiдає той. «То змайструю я ночви», — вирiшив вiн. Знову йде Мандрiвник: «Здоров був, чоловiче!» — «Доброго здоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибi!» — «А що ти оце, чоловiче, робиш?» — «Ночви», — вiдповiдає той. — «Як Бог дасть, то будуть ночви». Розсердився чоловiк i каже: «Тут i без Бога видно, що будуть ночви», — i далi собi цюкає. Цюк та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. — «Тож зроблю я собi в такому разi корячок», — надумався вiн i став знову цюкати. Де не взявся — знову Мандрiвник. — «Здоров був, чоловiче!» — «Доброго здоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибi!» — «А що ти оце робиш?» — «Корячок». — «Бог дасть, то й буде корячок», — зауважив Мандрiвник. Ще дужче розсердився чоловiк i каже: «Ось тут уже й без Бога видно, що буде корячок», — i став далi цюкати. Та доцюкався до того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку — i ложка не вдається. Коли, нарештi, побачив, що нiчого не виходить, застругав шпичку. Отак замiсть човна чоловiк зробив шпичку. Будучи створiнням диявола, вовк водночас в арiйських народiв є й зооморфiчним образом диявола. В середнi вiки диявола часто звали «infernus lupus», «lupus verax», тобто вовк, що викрадає душi, i т. iн. Однак i в цiй своїй символiчнiй ролi вовк усе-таки є пiдвладним святому Юрiю, як про це свiдчить легенда, записана в Кременецькому повiтi. Вигнали селянина на панщину. А селянин цей був страшенно вбогий, i в нього всього лиш, може, й було, що самий лиш хлiб-грисяк. Пiшов чоловiк вiдбувати свою панщину в лiс — збирати хмиз. Воловодився вiн там, може, бiльше як пiвдня, схотiлося йому їсти, i вiн уже вирiшив було з'їсти свiй грисяк, та потiм передумав: «Краще пiдвiшу його поки що на деревi — нехай собi повисить, а коли скiнчу працювати, то перед тим, як iти додому, й з'їм». Наносив скiльки там треба було хмизу на вiз, пiшов до хлiба — нема! Шкода, та що вдiєш: пiшов додому голодний. Мiж тим, став уже святий Юрiй скликати до себе всiх звiрiв i ну розпитувати, хто з них що зробив. Той каже, що вiн у селянина свиню загриз; iнший — що теля задер... кожен про своє. Пiсля всiх пiдходить один вовк i каже: «А я, святий Юрiю, з'їв у чоловiка хлiб-грисяк, який вiн пiдвiсив на деревi». — «Як же ти мiг скривдити цього чоловiка? У нього тiльки всього й було, що кусень хлiба-грисяка, а ти й той з'їв! Зле ти вчинив, бо скривдив злидаря. Ходи ж тепер до того чоловiка служити: за те, що з'їв у нього останнiй хлiб, вiдслужи йому три роки!» І пiшов той вовк до чоловiка вiдслужувати. Обернувся хлопцем, приходить до нього й каже: «Дядьку, вiзьмiть мене до себе: я у вас працюватиму. Ви менi нiчого не платiть — я працюватиму у вас за хлiб». — «Та в нас, сину, нема коло чого поратися, нам i самим нiчого їсти». — «А я все-таки залишусь: платнi менi нiякої не треба, а на хлiб, либонь, i сам зароблю». Жiнка тодi й каже чоловiковi: «А так — отак i так, чоловiче: хоч i не багато напрацює, а все ж на хлiб заробить — вiзьмемо його». І взяли вони того хлопця до себе. Другого дня хлопець знайшов десь штук зо три старих цвяхiв, розпалив пiчку, попросив у господаря молотка (та що там за молоток у такого господаря!), розпiк цвяхи i швидесенько викував з них три ножi: «Нате, — каже, — господинечко, понесiть на базар: за що продасте, за те й продасте, може, й на хлiб заробите; та, до речi, i залiза шматочок купiть менi — буду ковалювати». Винесла господиня ножi на базар i миттю продала їх: взяли, не торгуючись. Купила вона хлiба, купила й залiза. З того залiза хлопець уже бiльше ножiв накував. Господиня продала й тi i купила багато залiза. Хлопець викував з нього плуг — продали. Далi справа пiшла так, що збудували кузню, накупили iнструменту, i став хлопець кувати плуги, рала — одне слово, все... Помалу став чоловiк багатшати, возити по ярмарках i спродувати те, що скував наймит. «Казала я тобi, чоловiче: вiзьмемо хлопця, а ти не хотiв. А тепер ось, мабуть, сам бачиш, як вiн нам згодився. Вiн завiв таку справу, що з ним без горя можна вiк звiкувати». Мiж тим, наймит став потроху й господаря привчати до ковальської справи — вже й той плуги кує. Грошей у них стало вiдтодi ще бiльше. Побачив якось хлопець старого собаку, який жив у господаря i вже був такий слабий, навiть не гавкав, та й каже: «Дядьку! А ви знаєте — яз цього Рябка зроблю зовсiм молодого собаку. Хочете?» — «Зроби», — каже господар, глянувши на хлопця i знизавши плечима, а сам собi думає, що той жартує. Хлопець ухопив собаку за хвiст i потяг до кузнi. Там вiн його вкинув до горна, спалив, тодi вийняв, поклав на ковадло, вдарив молотком раз, другий — i вийшов песик молоденький, гарненький; бiгає той песик, знай собi гавкає, тiшиться! Приходить хлопець до господаря й каже: «А що, дядьку, впiзнаєте свого старого Рябка?» Той глянув i, побачивши свого Рябка молоденьким, зачудувався. Пiсля того хлопець узяв i матiр господаря, яка була вже дуже старою, кував її, розiгрiвав, знову кував — вийшла з неї молоденька дiвчина, рокiв вiсiмнадцяти. Скоро пiшов поголос усiм свiтом, що з'явився такий коваль, котрий зi старих людей кує молодих. Стали до нього звiдусiль з'їжджатися: то король везе свою стару жiнку, щоб перекував її на молоду; то пан везе матiр; той — батька. Всi їдуть, кожен хоче зробитися молодим. Хлопець усiх перековував, нiкому не було вiдмови; лише господаря свого вiн не навчив, як iз старих людей робити молодих, — господар саму лиш ковальську працю й знав. Багато, дуже багато надбали вони своєю працею грошей — господар уже не бiдував. Вiдбув хлопець свiй строк, одпрацював визначенi йому святим Юрiєм три роки, збирається йти додому, а дядько не вiдпускає, просить, щоб лишився ще. «Нi, — каже хлопець, — не можна менi у вас бiльше жити, пiду; вистачить на вас. А тiльки ось що, дядьку: до вас приходитимуть люди, коли я пiду, проситимуть, щоб ви зi старих робили молодих; та ви не берiться за це — нiчого не вийде». І пiшов собi. Незабаром, справдi, до того чоловiка з'являється пан, привозить старого батька i просить зробити його молодим. Чоловiк той божиться, що не вмiє, та мужицьке дiло таке: як не послухаєшся пана, то накладеш головою. А пан знай пристає: «Скуй менi молодого батька!» Нiчого не вдiєш, змушений був кувати. Понiс старого до кузнi, кинув його у вогонь, спалив, поклав тодi на ковадло i хотiв було кувати, а старий пан так i розсипавсь на порох. Причепилися до чоловiка, тягають його; стали судити, i присудили до шибеницi. Ставлять на площi шибеницю, i повiсили його. Коли чоловiк зовсiм уже конав, усi розбрелися по хатах. Зненацька пiдходить до шибеницi хлопець та й каже: «А я ж застерiгав вас, дядьку, щоб ви не бралися до справи, якої не знаєте». Тодi зняв iз шибеницi дядька i послав його в кузню кувати, а замiсть нього затягнув у зашморг лантух соломи. Другого дня прийшли люди до шибеницi, щоб зняти повiшеного. Дивляться, а замiсть чоловiка висить лантух соломи! Вони — до кузнi; а той кує собi, мов i не було нiчого. Знову потягли його до шибеницi, знову повiсили. А хлопець знов прийшов, вийняв iз зашморга свого колишнього господаря, вiдiслав його додому i звелiв кувати, а замiсть нього пiдвiсив колоду. Прийшли люди знiмати повiшеного, коли на шибеницi хилитається колода! До кузнi — той собi кує. Знову схопили його, потягли до шибеницi i повiсили. Хлопець прийшов i цей раз, зняв, послав додому i наказав: «Глядiть же, як тiльки з'явиться хто на порозi кузнi, кидайте йому просто межи очi все, що трапиться пiд руку — нiчого вам за це не буде, нiхто не пiд ступиться до вас i не займе». Пiшов той чоловiк додому — i нiхто вже вiдтодi його не займав. З деякими легендами про вовкiв i ставленням до них великомученика Георгiя та святителя Миколи ми ще зустрiнемося нижче, а тут згадаємо тим часом про оригiнальне повiр'я, яке побутує в Олександрiвському повiтi, мовби вовчиця приводить дiтей всього лиш раз на своєму вiку, й до того ж стiльки, скiльки того року буває тижнiв Рiздвяної м'ясницi разом з масницею. Українськi легенди про походження є й досi ще в обських остякiв Тобольської округи, сургутських остякiв, айнiв i гилякiв, лопарiв, бурятiв, кавказьких горцiв, фiнiв, вогулiв, алтайцiв, урянхайцiв (сойотiв), сибiрських киргизiв, самоїдiв, росiян тощо; залишив цей культ бiльш чи менш помiтнi слiди i в рiзних захiдноєвропейських народiв, причому вiн часто змiшується з культом вовка, собаки та iн. Ведмiдь був для первiсного дикуна найгрiзнiшим з усiх звiрiв, яких лише зустрiчав вiн у лiсi. На пiвночi це був цар лiсiв, який, окрiм сили, розуму i хитростi, вражав ще тим, що мiг ставати на заднi лапи, нагадуючи собою людину, i особливо тим, що пiдошви його заднiх лап дуже схожi на пiдошви людини. Звiдси був уже один лише крок до визнання ведмедя перевертнем людини, що ми й справдi бачимо в легендах i казках рiзних народiв. До найхарактернiших українських легенд про походження ведмедя належить така. Коли Господь ходив ще по землi з апостолами, йшли вони одного разу через якусь рiчку бiля млина, i треба їм було переходити мiсток. А мiрошник узяв та й сховався пiд мiстком, щоб налякати їх. Вiн одягнув кожух вовною назовнi i несподiвано вискочив з-пiд мiстка. Тодi Господь мовив до нього: «Та щоб ти так бiгав, доки твого вiку!» З того часу й повелись на свiтi ведмедi (м. Тараща, Холмська Русь, Ушицький та Олександрiвський повiти). Йшов якось Господь зi святим Петром через мiст. Раптом з-пiд мосту вискакує чоловiк у вивернутому кожусi — вiн сховався туди ранiше, щоб налякати Ісуса й Петра — та як гаркне: «Ве!.. » А Господь одвернувся вiд нього, сплюнув i каже: «Ну, то iди ж тепер у цiй шкурi в усi краї свiту, лякай людей, а люди лякатимуть тебе». Пiшов тодi той чоловiк ведмедем, а вiд нього вже розмножився й по всьому свiту ведмежий рiд. Ось тому ведмедi й схожi на людину (Старобiльський повiт). У тi щасливi часи, коли Господь був у безпосередньому спiлкуваннi з людьми й часто, напевно, являвся їм, один мiрошник, одягнувши навиворiт кожух, хотiв з-за рогу налякати «жида-мiрошника». Сталося так, що цiєї хвилини проходив Господь, i той мiрошник наткнувся на нього. За таке нерозважне зухвальство, за повелiнням Божим, вiн лишився назавжди ведмедем. Ведмедi колись давно були звичайними людьми. Жили вони в лiсi й нiкого до себе не приймали, нi з ким не хотiли знатися. Ось зайшов якось туди один чернець. Усе село обходив — просився, аби пустили в хату. Але нiхто йому не вiдчинив дверей. Тодi чернець прокляв тих людей. Вони й зробилися ведмедями (м. Тараща). його приведуть в хату (Старобiльський повiт). У Житомирському повiтi кажуть, начебто ведмiдь i мавпа виникли з людини-чаклуна, що обернувся раз назавжди в цих тварин, здатних, подiбно до людини, лазити по деревах i споживати однакову з нею їжу. Нарештi, в мiстi Куп'янську записано ще двi легенди про походження ведмедя на мотив вiдомої казки Пушкiна «Про рибалку й золоту рибку». За цими легендами, на ведмедiв були перетворенi чоловiк та його жiнка (за другою легендою, — й дитя їхнє), що виявили ненаситну жадiбнiсть. Не можна не згадати тут, що деякi з наведених вище українських легенд про походження ведмедя мають доволi близьку схожiсть з литовськими легендами. Так, легенда, записана в Трокському повiтi, розповiдає, що коли Спаситель ходив по землi зi Своїми учнями, йому якось довелося йти з одного мiстечка в iнше, коли вже смеркалося. Татарин (Кйогiш), а iншi кажуть — гудас, тобто бiлорус, маючи намiр налякати їх, влiз пiд мiст на тому шляху, де вони мали йти. Як тiльки Спаситель з апостолами пiдiйшов до мосту, татарин почав ревти (шигтеї) по-ведмежому. Учнi, якi вперше почули той рев, спитали Господа: «Вчителю, хто це так реве (щита)?» Спаситель вiдповiв, що це реве такий звiр, якого вони нiколи ще не бачили. Звiр цей зветься ведмедем (тезгка). За хвилину учнi побачили кошлатого ведмедя, який вибiг з-пiд мосту i зi страшним ревом зник у лiсi. Через те ведмедi, як перевертнi з людей, мають пiдошви, дуже схожi на людськi. Кожну людину ведмедi вважають за кривдника i, зустрiвшись з нею в лiсi, не випускають живою за те, що людина зробила ведмедя перевертнем. Ось чому людинi нiколи не можна насмiхатися з ведмедя, бо не вiдомо, хто вiн такий. Литовська легенда, яку наводить Фекенштедт, дуже нагадує легенду про походження «хохлiв i москалiв». В Олонецькiй губернiї на пiдтвердження того, що ведмiдь є насправдi перевертнем, серед рiзних iнших доказiв посилаються, мiж iншим, i на те, нiбито було безлiч випадкiв, коли при здираннi шкури з убитого ведмедя виявлялося, що тiло його пiд шкурою було оперезане чоловiчим пасом або знаходили пiд нею рештки бiлизни, вбрання, прикрас i т. iн. Громада селян у кожухах вирушила в зимовий час на весiлля, витiваючи рiзнi штуки. Спаситель i святий Петро випадково йшли тiєю ж дорогою. Селяни, побачивши гаданих прочан, надумали з них посмiятися. Злiзли з возiв, одягли кожухи навиворiт i загородили їм шлях на мосту, через який тi мали проходити. Не зважаючи на прохання подорожнiх дати їм дорогу, селяни й далi знущалися, так що Спаситель розгнiвався врештi i промовив: «Якщо ви хочете бути ведмедями, то будьте ними!» Щойно вiн вимовив це, як селяни вiдразу ж перекинулися на ведмедiв. Дещо вище в того ж Фекенштедта йдеться про те, що до Христа ведмедiв не було. Пiд час Його земного життя один чоловiк став лякати людей хутром, яке вiн одягнув навиворiт. Господь i перетворив його на звiра з хутром, тобто на ведмедя. За iншою оповiддю, ходив старий чоловiк по людях, роблячи їм добро. І довелося йому переходити мiст. Коли старий був на мосту, якийсь невiдомий чоловiк вилiз рачки i став рикати по-ведмежому. Старий промовив: «Якщо хочеш бути ведмедем, то й залишайся ним». Старий пiшов собi далi, а чоловiк той перекинувся на ведмедя i втiк до лiсу. Через те заднi лапи у ведмедя й залишилися схожими на людськi ноги. До тварин-перевертнiв, за українськими легендами, належить також i крiт . В одного багатiя, — розповiдає легенда, записана в Подiльськiй губернiї, — була якось спiльна iз злидарем нива. В один i той же час вони її засiяли, i навiть одним i тим же насiнням. Засiв злидаря Господь благословив, i на його дiлянцi ниви вродило, а на дiлянцi багатiя зовсiм не вродило. Але багатий став вiдмовлятися вiд своєї дiлянки й каже бiдному: «Це на моїй дiлянцi вродило, а на твоїй не вродило». Якi докази злидар не наводив багатiєвi, той i слухати нiчого не хоче, а тодi пропонує йому для розв'язання суперечки таке: «Якщо ти вбогий, не вiриш менi, то завтра вранцi пiдемо на ниву, i нас сам Бог розсудить». На тому злидар i пiшов собi додому. А багатiй узяв та на дiлянцi злидаря викопав яму, посадив у неї свого сина й каже йому: «Дивися ж, синку! Коли я завтра спитаю, чия це нива, то ти вiдповiдай, що це нива не вбогого, а багатого». Тодi прикрив сина в тiй ямi соломою й пiшов додому. Рано вранцi зiбрали громаду. Приходять на ниву. Багатий i питає: «Скажи, — каже, — Боже, чия це нива: багатого чи вбогого?» — «Багатого! Багатого!» — лунає голос з середини ниви. А Господь каже з гурту людей: «Не слухайте його: нива — вбогого!» І тодi Господь усе розповiв людям, а синовi багатiя каже: «Ото сидiтимеш ти пiд землею поки свiту й сонця!» Отак i зробився крiт iз сина багатiя. В Ушицькому повiтi цю легенду переказують дещо iнакше. Один багатiй надумав стати мудрiшим за Самого Бога. Для цього вiн загорнув сина свого й спитав Бога: «Вгадай, що тут загорнуто?» Господь вiдповiдав йому: «Загорнуто крота». Багатiй розгорнув i побачив, що його син справдi зробився кротом. слiпцi не завдавали надто вже багато шкоди. Якщо б у них були здоровi очi, вони б i людей їли. (Старобiльський повiт). Той, кого вкусив слiпець, неминуче вмирає (Лiтинський та Проскурiвський повiти). Зiнське щеня просило в Бога таких очей, як у вола. Бог сказав йому: «Нарий стiльки купок, скiльки зiрок на небi, тодi дам». З того часу воно й намагається якомога бiльше нарити купок, щоб отримати такi, як у вола, очi (Харкiвський та Старобiльський повiти). Хто знайде де-небудь зiнське щеня, притисне його до землi палицею i тодi задушить, притиснувши хребта двома пальцями — великим i мiзинним, той з успiхом буде «давити заушницi» (залозки), допомагатиме при лiкуваннi «завалiв» (Харкiвський, Лiтинський та Проскурiвський повiти). Щодо зайця (русак — Lepus vulgaris, бiляк — Lepus timidus) на Українi кажуть, що вiн не тiльки створений чортом, а й завжди є звичайно його передовим. Ось тому, якщо заєць перебiжить комусь шлях, то з тiєю людиною неодмiнно станеться лихо, або ж на неї чигає невдача в тiй справi, в якiй вона йде. Коли побачиш зайця, який перебiгає шлях, одразу ж для попередження лиха треба викинути з возика вiхоть сiна, i заєць тодi повернеться назад (Лiтинський та Старобiльський повiти). У Черкаському повiтi записано таку оповiдь про зайця, що її часто наводять у дитячих читанках. Думає одного разу собi заєць: «Я — безсилiший за всiх на свiтi: всього боюся; пташка злетить — я й тiєї жахаюся... Пiду лiпше втоплюся!» Ось iде вiн до болота, йде берегом i шукає, де б краще кинутися у воду. Коли раптом жаба — шубовсь у воду! «Еге! — думає заєць. — Не стану ж я топитися, бо виявляється, є й таке на свiтi, що мене боїться!» Щодо кажанiв , тобто летючих мишей (звичайний кажан — Vesperugo noctulo), у Старобiльському, Костянтиноградському, Ушицькому, Луцькому та Таращанському повiтах кажуть, що кажани походять з простих мишей, якi з'їдять паски чи взагалi чогось свяченого на Великдень. Тому бiля церкви й буває багато кажанiв, бо там пiсля освячення завжди залишаються шматочки паски, якi з'їдаються простими мишами, що вiдразу ж обертаються на кажанiв. Коли зловиш кажана, то треба зварити його й розiбрати кiсточки. Помiж багатьма кiсточками в нього є одна — грабельки i друга — вилки. Варто лише тими грабельками зачепити яку завгодно дiвчину, i вона буде твоєю. Однак вона недовго житиме — всього один рiк, i потiм помре. Як тiльки почне виходити рiк, слiд вiдштовхнути її вилками, — тодi вона вiдстане, i вже не помре (Київський та Проскурiвський повiти). У Старобiльському повiтi кажана засушують i носять вiд лихоманки. Якщо худобу, призначену на продаж, загодувати засушеним кажаном, то вона сильно й швидко товстiшає. Та це — великий грiх: така худоба скоро пропадає. Людина, яку вкусить кажан, помирає. Якщо кажан «опакостить» голову, то буде лисина (Проскурiвський повiт). мишей хлiба, то це на врожай, а якщо нижню — на недорiд. А щоб мишi не знищували хлiб, треба на Маковiя (1 серпня — за старим стилем. — Ред.) принести освяченої в цей день води, пiти з нею у комору, окропити її й промовити: «Мишi! Не ходiть у комору: вас не пустить туди маковiйська вода!» Коли зловиш мишу, треба її присмалити й тодi пустити: всi перекочують з двору; а коли пiдкурювати їх тютюновим димом, то вони пропадатимуть (Старобiльський повiт). Коли мишi величезними стадами переселяються до невiдомих країв, то це провiщає вiйну (Проскурiвський повiт). Байбак то встає й починає походжати (Старобiльський повiт). Їжак лiгвища їжака на узлiссi, буде тепла зима, а якщо посеред лiсу, то зима буде суворою. Вiтер i снiг взимку мають бути з протилежного вiд нори до лiгвища боку. Сало їжака вживають як лiки для тих ран у худоби, в яких заводяться черви, а також для освiтлення (Старобiльський повiт). Ласка тварина не в змозi буває пiсля того пiдвестися, i в цьому випадку конче потрiбно звернутися за допомогою до знахаря, котрий вмiє нашiптувати проти такої шкоди (Житомирський повiт). Хто тримає у дворi кролiв (Lepus cuniculus), в того не плодитиметься худоба (Старобiльський повiт).