Реферат на тему:
Українськi легенди та перекази про
гадiв
Українськi легенди та перекази придiляють увагу порiвняно небагатьом видам гадiв, але у розвинутi незрiвнянно докладнiше легенд i переказiв про риб. Вони стосуються: гадюки, вужа, полоза, ящiрки, жаби i черепахи.
Гадюка (звичайна гадюка — Vipera berus, Coluber berus, prester, chersea, melanis, scytha, thuringicus, cocruleus, Vipera ceilonica, squamosa, orientalis, Communis, limnea та iн.), що зветься в Лiтинському повiтi ще гадюкою-падалицею, походить вiд диявола, «що видно по її зубах» (Старобiльський повiт). Та, крiм цього вiрування, яке виникло пiд впливом оповiдi Бiблiї про грiхопадiння наших прабатькiв, є ще легенда з циклу «Обходiв апостольських», яка розповiдає таке про походження гадюки. Однiй жiнцi схотiлося злякати, чи що, Спасителя з апостолом Петром, а може, просто тiльки жартома позбиткуватися з них. Йшов Спаситель з апостолом Петром пiсля того, як їх хотiв було налякати чоловiк, якого Господь перетворив за це на ведмедя*, коли дивляться — лiзе рачки гола жiнка, та прямiсiнько їм пiд ноги, й нумо сичати, висолопивши язика: ссс... ссс... ссс...
Господь прокляв її й каже: «Вiднинi ти будеш новою тваррю на землi й на весь свiй вiк лазитимеш на черевi й без одежi». Жiнка полазила гадюкою й розплодила згодом гадюк од себе по всьому свiту (Старобiльський повiт). У той час, як усi iншi тварi з любов'ю ставляться до своїх дiтей, гадюка щоразу, пiсля того як виплодить гадюченят, обiв'ється разом з ними на суку, i тодi почне їх поглинати одне за одним. Яке гадюченя впаде на землю i встигне втекти, те тiльки й залишиться жити. Якби вона не зжирала своїх гадюченят, то гадюк розвелося б сила-силенна. Це вже так Бог дав. Та настануть такi часи, що всього намножиться незлiчима кiлькiсть — i звiра всякого, i людей, — i їстимуть тодi звiр звiра, а люди — людей.
можна порятуватися вiд смертi. Тому радять усiм, кого вкусила гадюка, якомога швидше бiгти до рiки або найближчого колодязя i занурити вкушене мiсце у воду (Лiтинський повiт). У Старобiльському повiтi кажуть, що коли гадюка вкусить людину, то треба її зразу ж убити, вiдiрвати голову й прикладати її до ранки, аби врятуватися; а якщо не вб'єш, тодi вона полiзе до води i нап'ється, пiсля чого, якщо вдруге вкусить гадюка цю ж саму людину, вона неодмiнно помре. Дуже дiєвим також засобом вiд укусу гадюки визнають трикратне прочитання назад молитви Господньої.
з першого разу нiколи не кусає, якщо людина на неї наступить, i каже: «Це вона не бачить». Коли потiм наступить удруге, гадюка каже: «Це вона жартує». І лиш коли вже наступить утретє, вона каже: «Це вiн дратує», — i тодi вкусить. Така поведiнка її пояснюється тим, що «пiсля хреста» (пiсля свята Здвиження, 14 вересня — за старим стилем. — Ред.) гадюка до весни (навеснi гадюки з'являються «на Варуха, як земля руха»; — мабуть, тут помилка записувача приповiдки, — треба: «на Руфа», апостола iз 70, пам'ять якого святкується Церквою навеснi, 8 квiтня — за старим стилем. — Ред.), а не пророка Варуха, пам'ять якого святкується восени, 28 вересня — за старим стилем. — Ред.), упродовж усiєї зими, живуть у вирiї (вирiй гадючий — не той, що пташиний: пташиний вирiй — на теплих водах, «за пущами i за багатирями», а гадючий — в Руськiй землi), куди допускаються тiльки тi, що не мають провини, якi не вкусили нiкого за лiто — нi з людей, нi з тварин. Гадюку, яка вкусила людину, не приймає земля, i тому вона лазить до пiзньої осенi й чекає, щоб її хтось убив. При цьому, хто взагалi вб'є гадюку, тому Бог пробачить сорок грiхiв.
Про гадючий вирiй в Олександрiвському повiтi розповiдають таке. Пiшла одна дiвчина в лiс i провалилася в їхнiй вирiй. Коли вона провалилась, гадюки раптом як засичать, а найбiльша гадюка як засичить на них, — тi одразу так усi й принишкли. І лежить там, — каже дiвчина, — сiрий камiнь. І ось яка з них не пiдповзе, то щоразу й лизне i лизне той камiнь. А найстарша гадюка отак весь час i в'ється навколо дiвчини та все кланяється їй i показує, щоб i вона лизнула той камiнь. «Я, — каже дiвчина, — довго крiпилась, цiлих дев'ять днiв, а потiм-таки лизнула. І раптом, — каже, — вiдчула в собi такий приплив сили, що i їсти зовсiм перехотiлося». Коли потiм настав час вилазити з вирiю, найстарша вигнулася дугою, i дiвчина легко й вiльно вилiзла по нiй на свiт. А втiм, пiсля того вона недовго вже й жила.
У Старобiльському повiтi записано такий варiант цiєї оповiдi. На Здвиження всi гади злазяться докупи, до однiєї ями..., i лижуть там кам'яний стовп, чим i живуть цiлу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в лiс, бо провалишся до гадюк у яму. Якось пiшов отак один чоловiк i потрапив-таки до них. Гадюки так i обпали було цього чоловiка, щоб кусати його. Та тут найстарша як засичить на них, — вiн назад; почали лизати камiнь i його штовхають туди ж. Полизав i вiн камiнь, i раптом почав розумiти по-гадючому. Прожив той чоловiк з ними в ямi аж до самої весни, бо звiдти сам вiн нiяк не мiг вилiзти: надто ж глибока вона була.
У свiй вирiй гадюки лiзуть «пiд чесного хреста» (напередоднi свята Здвиження) не поодинцi, а цiлими величезними гуртами; перед веде найстарша гадюка, якiй беззаперечно пiдкоряється решта. Ця гадюка — з великими золотими рогами, i в неї, як мовиться, царський чин. Є й у деяких iнших гадюк золотi роги, тiльки маленькi, й чин у них менше царського (у Старобiльському повiтi гадюку з червоними рiжками називають цариця-голиця). Гадюк iз золотими рогами особливо багато нiбито можна бачити тодi, коли вони лiзуть у вирiй. Отож дехто навмисне йде в цей час рано вранцi в лiс, аби роздобути собi гадючi золотi роги, бо у володаря їхнього буде багато грошей, i взагалi вiн стане щасливим. Роги цi бережуть, як зiницю ока, й нiзащо не продадуть нiкому. Добути їх можна так. Коли угледять гадюку iз золотими рогами, то кладуть червоний суконний пояс (нинi таких поясiв немає вже — їх нiхто не носить, хiба що рiдко де-не-де побачиш) або суконну червону стрiчку поперед неї в тому напрямку, куди вона лiзе (гадюка не звертає нiколи вбiк i не повертається назад). Долiзе вона до пояса чи до стрiчки i почне потихеньку пищати; тодi почне пищати дужче, далi — ще дужче, i якщо хтось стоїть поблизу, то вона так пищить, що навiть оглушує його: їй не хочеться скинути роги, а дiтися нiде. І доти пищить все й пищить, доки, нарештi, не покладе їх на пояс чи на стрiчку (Сумський повiт).
одразу ж i понапускає гадюк, якi давай лазити тут же, «по табурi». Косарi пiдхоплюються, нажаханi, зi своїх мiсць, а той хизується, походжає та похваляється собi, Ось один дивився якось, дивився та й каже: «Нумо, поглянемо, що ти таке вiдаєш?» Узяв повсть, розстелив її на землi, поставив на неї того косаря й каже: «Стiй же, не зрушуй з мiсця, iнакше тобi буде смерть». Тодi — як свисне! Раптом, не знати звiдки — котиться колесо. Докотилося i давай жалом (це була величезна змiя) то в одне око, то в друге — ось-ось виколе їх зовсiм. Вистояв вiн так, нi живий нi мертвий, а потому, як змiя зникла з очей, i каже: «І онукам, i правнукам закажу нiколи не похвалятися своєю хоробрiстю перед гадюками» (Олександрiвський повiт).
як гора. Сидять вони в цьому страшному колi й плачуть. Коли зненацька змiя вiдкинула трошки отак убiк хвостика. «Ну, — каже пiший солдат до другого, — ти — з конем, то драпай, може, втечеш». Щойно той виїхав, змiя знову замкнула коло. Потiм розвернулася вся й ну кланятися й пищати — от-от мало не забалакає та весь час кличе солдата за собою. Солдат якось уже там подав їй знак, що згоден. Ось змiя полiзла собi, а вiн за нею, за нею. Прилiзла до нори i як запищить! А з нори як вискочить друга змiя, й давай вони битися. Солдат прицiлився i вправно знiс голову тiй, яка вискочила з нори. Друга змiя давай тодi кланятися йому та дякувати. Потiм швидко поповзла й наздогнала десь крамаря (торговця красним товаром), вбила його й пригнала солдатовi коня з возом (Олександрiвський повiт).
Гадюки iнодi є знаряддям кари Божої. Одна мати часто ходила провiдувати свою замiжню дочку, i своїми вiдвiдинами, зрештою, набридла тiй. Якось раз прийшла вона в такий час, коли дочка спала. Прокинувшись i побачивши матiр, дочка розсердилась, вилаяла її й сказала: «І чого тiльки вона тут вештається!» Мати пiшла зi сльозами, а дочка знову заснула. І сниться їй, наче хтось каже: «Пiди в сад i вiзьми там два сувої полотна». Прокинулась вона, пiшла в сад — i справдi побачила два сувої полотна. Взяла вона їх, повiсила собi на плечi й понесла. Раптом з тих сувоїв полотна утворилося двi гадюки, якi вп'ялися злiй дочцi в груди i геть приросли до неї, так що було несила їх одiрвати. Так вона й померла з гадюками. II, кажуть, мiг би вирятувати вiд гадюк лише такий чоловiк, який протягом усього життя не їв м'яса по понедiлках i вiвторках (Старобiльський повiт).
Лiтературним джерелом цiєї оповiдi є схiднi оповiдання «Римських дiянь» («Севiа Котапогат»), а також оповiдь, вмiщена в одному руському рукописi, де роль змiй перенесено на жабу, а карi пiддано не злу дочку, а злого сипа. Змiст оповiдi цiєї, що має заголовок «Про те, як шанувати батькiв i не зневажати їх», такий. Жив у Нiмеччинi багатий чоловiк, що мав єдиного сина. У тiй же мiсцевостi жив iнший чоловiк, вельможний, в якого була єдина донька. І запропонував вiн тому багатому чоловiковi видати за його сина свою дочку, але за умови, що багатiй ще за життя надасть синовi в повне розпорядження все своє майно. Багатiй прийняв пропозицiю, записав на сина все своє майно i одружив його з донькою вельможного. Але син недовго пiсля цього шанував своїх батькiв: на четвертий рiк, з намови дружини, вiн одселив батька й матiр в окремий будиночок, збудований бiля ворiт його дому, й видавав їм так мало на утримання, що вони змушенi були терпiти голод i нестатки в усьому. Якось мати, сидячи проти вiкон синового дому, побачила, що в сина смажили гусака на обiд. Вона сказала про це старому своєму чоловiковi. Старий пiшов у господу сина. Угледiвши його, син звелiв сховати гусака. Батько повернувся до себе в будиночок нi з чим, оплакуючи свою ганебну старiсть. Коли батько пiшов, син знову звелiв поставити гусака до вогню. Та коли зiбрались було зняти гусака, на ньому опинилася страшна, здоровенна жаба, завбiльшки з самого гусака. Син узяв якесь знаряддя й хотiв було ним скинути жабу; але жаба, лишивши гусака, стрибнула йому на обличчя i так уп'ялася в нього, що несила було вiдiрвати її.
Якщо нiхто не побачить гадюки протягом дванадцяти рокiв, то в неї виросте дванадцять голiв, а якщо нiхто не побачить тридцять рокiв, то вона виросте завбiльшки з кобилу (Старобiльський повiт). Якщо гадюка, яка живе в землi, не виходить на свiт Божий упродовж тридцяти рокiв, i до того ж, якщо протягом усього цього часу нiхто не потривожить її в лiгвищi й гадюка не чутиме жодного звуку, то з неї виросте полоз (Вiнницький повiт), або жовтобрюх. Так обставив народ походження полоза, мабуть, тому, що нинi вкрай рiдко зустрiчається на територiї України (у степах Новоросiї i в недоступних скелях понад Днiстром). Полоз (Егух) належить до пiдродини псевдоногих (Воiпе), саме до удавових змiй i, як усi удавовi, неотруйний. У народних українських легендах вiн набув фантастичних розмiрiв i характеру. М. Левченко говорить: «У Херсонськiй губернiї я чув про них (полозiв) доволi багато оповiдей: наприклад, менi показували старовинну могилу, де в норi жив полоз, який викрадав ягнят, а в однiй брошурi мало не про торгiвлю в Новоросiї на початку цього (XIX) столiття розповiдається, що у височезних бур'янах у степах Новоросiї, доки не почали розводити у незлiченнiй кiлькостi шпанських овець, водились такi величезнi полози, якi нiбито волiв душили; однак за достовiрнiсть такого свiдчення не ручаюсь. Менi лише раз у життi випало бачити живого полоза; це було в степу, в Ананьївському повiтi; змiя лежала крокiв за 15 вiд шляху, яким я їхав; прокинувшись вiд стукоту колiс мого екiпажа, вона пiдняла голову на аршин вiд землi. Коли я наказав зупинитися, щоб ближче роздивитися, то змiя поповзла, i в цей час я мав змогу добре її розгледiти: завдовжки вона видалася, за окомiром, понад 5 аршинiв; голова завбiльшки iз зiгнуту кисть руки дорослого чоловiка; тулуб завтовшки з руку. Кольору сiрого з жовтавим полиском, наче змащена оливою. Трапляються такi змiї найчастiше понад Бугом, серед скель. Найбiльшi екземпляри бачили на островi Березанi, або Ада, що в Чорному морi, неподалiк Очакова»*. На Українi говорять, що полювати на полоза треба погiдної, сонячної днини, i якщо вiн поженеться за людиною, то тiкати слiд проти сонця, яке заслiплює полоза своїм блиском. Убити полоза можна тiльки в тому разi, якщо куля влучить у бiлу цятку пiд горлом. У Кишиневi жив один калiка-жебрак, ноги якого були поламанi полозом. Жебрак цей ранiше був чабаном. Сидiв вiн якось у куренi бiля хворої вiвцi, зненацька на нього напав полоз, обвив його й неодмiнно задушив би, якби чабану не пощастило вбити полоза ґирлиґою. Здихаючи, полоз так бив хвостом по землi, що на цiлий лiкоть вибив яму.
своє горло. Молдаванин вийняв руку з його горла. Полоз знову тодi потяг його в печеру, дав лантух з хлiбом й мiшечок з грiшми як винагороду за допомогу, надану полозовi, що удавився рукою мерця, i вiдпустив.
цих оповiдей полоз змальовується як такий, що все пожирає i все знищує.
Coluber, Tropido- nomus, Ntrix elaphis, Elaphis quaterrcliatus), водяний вуж (Tropidonotus), звичайний вуж, або вужак (Tropodonotus natrix, Coluber natrix, scutatus, ponticus, minutus, niger, Natrix torquata, persa, Tropidonotus ater, persicus, scutatus, torquatus, minax, murorum). Цього порiвняно безневинного плазуна шанують у народi i кажуть, що де плодяться вужi, там буде щасливе життя — багатство (Харкiвський, Проскурiвський, Житомирський та iншi повiти). Хто вб'є вужа, тому запишеться сорок грiхiв (Старобiльський повiт). Хоч улюбленою здобиччю вужа є жаби, та вiн не проти того, аби поласувати й молоком, якщо йому вдалося раз-другий скуштувати його. На цьому спостереженнi ґрунтується дуже поширене на Українi повiр'я, нiби вужi ссуть вим'я корiв i взагалi дуже люблять молоко, хоч у таких оповiдях часто багато терпить i сама природа вужа. Так, однi розповiдають, що це — звичайний великий вуж; живе вiн у хатi, десь пiд припiчком. Коли дiтям дадуть молока, виповзає й вiн i також лiзе до миски. Дiти женуть його, б'ють ложками по головi; та вуж лиш пищить i не заспокоюється доти, доки йому не дадуть напитися молока.
Дехто говорить, що вуж цей — з руку завтовшки й куций, мов обрубаний, як колода, з великою круглою головою, подiбною до дитячої. Живе вiн надворi, й коли ссе корову, то обвивається навколо однiєї з її заднiх нiг. Якщо таку вподобану вужем корову продати, то за нею iде й вуж, свиснувши при цьому так голосно, що тi, хто чув цей свист, неодмiнно оглухнуть.
Нарештi, дехто твердить, що вуж цей являє собою якесь особливе чотириноге, подiбне до кiшки, покрите, як i всяка взагалi гадина, лускою, до того ж — з довгим, як у ящiрки хвостом i з головою, схожою на дитячу. Живе вiн десь у гноївнi, поблизу вподобаної корови, i коли не ссе її, то спить. Корова, яку вподобає вуж, надзвичайно добротна i дає вдвiчi, а то й бiльше за iнших молока. Якщо такого вужа вбити, то здохне й корова, бо й вона, зi свого боку, також любить його i скучає за ним бiльше, анiж за телятком; або ж її почнуть ссати iншi вужi i остаточно зiпсують (Старобiльський повiт). М. Грiнченко записала в Харкiвськiй губернiї таку оповiдь про ссання вужем корови в однiєї молодицi. Молодиця оця не знала зовсiм, що вуж ссав її корову, й пiшла якось раз доїти. Раптом бачить — вiн обгорнувся навколо однiєї iз заднiх нiг корови i ссе її. Молодиця вдарила вужа, й вiн ураз полiз собi в льох, де, виявляється, жив. Молодиця, подоївши корову, процiдила молоко й понесла його в льох. Коли вона зiйшла в льох, вуж упав на неї зi стелi льоху, обгорнувся навколо тiла i почав її ссати. Що вона потiм не робила, до кого не зверталася за допомогою, — не вiдвалюється вiд неї вуж. З ним так i померла, — i лиш тодi вуж вiдпав. Корова також перевелася зовсiм.
їм у дарунок молоко, сир, яйця й курей. Кромер говорить, що в Польщi дозволяли вужам i взагалi змiям селитися в домiвках пiд пiччю й шанували їх, як пенатiв. Греки утримували змiй в Афiнському акрополi i в багатьох iнших мiстах, оскiльки уявлення про родинних i родових пенатiв за давнiх часiв поширюване було на цiлi мiста та областi.
загрожує небезпека. Нiг цих нiхто, звiсно, не бачив, та якщо — кажуть — кинути змiю у вогонь, то вона покаже їх. Ось чому дiтлахи, тiльки-но знайдуть змiю, одразу ж намагаються обкласти її вогнем — певнi, що вона, рятуючись вiд них, неодмiнно покаже свої таємничi ноги.
Мiж iншим, про це є на Українi цiла низка легенд, першоджерело яких — книжнi апокрифiчнi сказання про Ноя; але про цi легенди мова попереду, у роздiлi про всесвiтнiй потоп. (Очевидно, цей роздiл автор мав намiр опублiкувати в 2-му томi. — Прим.). Легенди, подiбнi до цих, ще дужче закрiпили в народi ту повагу до вужiв, яка коренилася на культi змiї взагалi, що безсумнiвно був у всiх давнiх арiйських народiв, зокрема i в слов'ян. Перше мiсце у розвитку культу змiй слiд одвести давнiм грекам, якi поважали їх, як дочок землi, матерi всього живого, що стали згодом її символами. Змiй помiщали у храмах Аполлона i Асклепiя. В часи занепаду в Аполлоновому храмi, в Епiрi, були вiщi змiї, в залежностi вiд апетиту яких робилися пророцтва. Асклепiй, син Аполлона, бог лiкарства й цiлитель хвороб, був навчений змiями мистецтва молодити старих i воскрешати мертвих: якось раз змiя обвилася навколо його посоху; Асклепiй убив її, але виповзла друга змiя, тримаючи в ротi невiдоме зiллячко, доторком якого й воскресила вбиту (Асклепiй тому завжди зображувався iз посохом, обвитим змiєю; є й особливий вид вужа — Ескулапiв вуж, Coluber Aesculapii, flavescens та iн.). Культ змiї з Стародавньої Грецiї перейшов до римлян. За часiв республiки, за консулiв Фабiя й Брута, у Римi лютувала чума. Аби вiдвернути епiдемiю, римляни вiдрядили до Епiдавра посланцiв за зображенням Ескулапа. Посланцi повернулися й привезли вужа, який сам уповз на їхнiй корабель, i в якому римляни визнали втiленого бога. На тому мiсцi, де привезений вуж вилiз на берег, було споруджено храм Ескулаповi. (донинi ще, кажуть, можна бачити там зображення вужа в садах одного монастиря, присвяченого святому Варфоломiю.).
Занiсши священних змiй Асклепiя у середню Європу, римляни разом з тим, цiлком природно, занесли й поширили тут i легенди про їхнє цiлюще значення, якi, за посередництвом лiтературного впливу лiкарських порадникiв, «травникiв» i «зiльникiв» проникли тодi i в епiчну народну поезiю. Принаймнi основнi класичнi уявлення знайшли собi повне вiдображення у вiруваннях усiх слов'янських народностей. Так, у «Номоканонi, сирiч законоправильнику», виданому Захарiєю Копистенським у Києвi 1624 року, зустрiчається i пряме свiдчення, що українськi знахарки прикладали змiїну шкiру до очей або зубiв у випадку хвороби. У Старобiльському повiтi линовище гадюки носять на шиї, а також пiдкурюються ним од лихоманки; в iнших мiсцях хворих на лихоманку пiдкурюють засушеною змiєю (також — кажаном, гнiздом ремеза — рiд синицi — Parus pendulinus, засушеною жабою). Особливо цiлюще значення приписують головi змiї. Інодi тримають вдома якусь кiсточку або черепашку, що нагадує формою й розмiрами змiїну голiвку, вiрячи, що вони приносять у дiм здоров'я. Такi повiр'я зустрiчаються в казках, пiснях та iнших народних творах — українських, великоруських, словенських, чеських, болгарських i сербських. На думку австрiйських сербiв, змiї саме й навчили людей лiкування, оскiльки вони володiють знанням цiлющих трав. В одному старовинному лiкарському пораднику про траву попутник (Plantago major L.) говориться: «Розповiдав, мовляв, венецiянин, торговий чоловiк; випало йому дорогою їхати з крамом на возах важких, i змiя, мовляв, лежить на шляху, i через неї переїхав вiз, i тут її затерло, i вона, мовляв, померла. І друга змiя приповзла й принесла в ротi попутник та па неї поклала, i змiя, мовляв, ожила й поповзла». В роздiлi «Українськi легенди та перекази про надприродних iстот» ми навели вже легенду про те, як один чоловiк потрапив до песиголовцiв i, змушений готувати їм для їжi змiй, скуштував цього їдла й сам, i вiдразу ж почав розумiти силу трав. На додаток наводимо тут ще одну подiбну до попередньої легенду, записану в Олександрiвському повiтi. Жив собi один пан, i був у нього кучер. Якось раз той пап поїхав з кучером у лiс i спiймав гадюку. Привiз вiн спiйману гадюку й почав її варити. Варив вiн її, варив, а тодi воду, в якiй варив, вилив на траву — трава так i зайнялася раптом полум'ям. Став вiн тодi варити знову. Через якийсь час знову вилив воду на траву, трава й цього разу спалахнула. Давай вiн варити ту гадюку втретє. Вилив воду — трава не горить. Взяв тодi пан зварену гадюку й почав її їсти. їв, їв — все з'їв, самi лиш кiсточки позалишалися. А кучер усе те бачив, що робив пан. — «Ну, — думає собi, — якщо пан їв гадюку й не помер, посмокчу я хоч кiсточки — для чогось вiн та їв же її!» Посмоктав кучер кiсточки — й байдуже. Невдовзi потому пан знов їде з кучером у лiс. Коли прислухається оце кучер i Господи, Боже Ти мiй! Вся трава, чує вiн, говорить! Одна каже: «Я ось вiд того», друга: «А я оце вiд того». Та: «Я вiд ось такої хвороби», а та: «А я вiд ось такої». Збоку отак стоїть буркун (Melilotus coerulea Lam.) i каже: «А я вiд гилi, я вiд гилi» (Hernia scrotum). Кучер, як почув усе це, мимоволi посмiхнувся; пан побачив його посмiшку й питає: «Чого ти, Іване, смiєшся?» — «Та так собi», — вiдповiдає кучер.
«Та, нi, — каже пан, — мабуть, ти щось знаєш?» — «Та нi ж бо! їй-богу, так собi!» — «Ану сплюнь, — каже пан, — на лiвий бiк». Кучер тiльки-но сплюнув — i все змовкло, i вiн уже не чув, що говорять трави.
З ящiрок sylvicola, cloniensis, paradoxa); на пiвднi Росiї трапляється ще, втiм, i зелена ящiрка (Lacerta viridis, bilineata, strigata, bistriata, chloronata, schreberi, qu- inquevittata, elegans, smaragdina, seps viridis, Padarcis cyaino- lema). Сiра ящiрка (самиця прудкої) вiдома в народi пiд назвою «хлоп'ячої», а зелена (самець тiєї ж прудкої) — пiд назвою «дiвчачої», причому кажуть, нiби «хлоп'яча» ящiрка кусає дiвчат, а «дiвчача» — хлопцiв. Коли побачать навеснi вперше ящiрку, то вiдбивають у неї хвоста, зберiгають його й носять на шиї вiд лихоманки. Якщо на вiдбитий у ящiрки хвiст не наступити ногою, поки вiн зовсiм застигне, то з нього виросте гадюка. В руки брати ящiрку вважається грiхом, а коли хто вiзьме, то мусить мити їх водою доти, доки не пiде кров (Старобiльський повiт). У Канiвському повiтi розповiдають, немов одна жiнка проковтнула якось пiд час сну ящiрку. Ящiрка всерединi в неї розчинилась. Коли потiм знахарки стали лiкувати цю жiнку, то вона виблювала i ящiрку, i її дитинчат (Канiвський повiт).
Жаби
(водяна зелена жаба, ропуха — Rana esculenta, viridis, fluviatili, calcarata, Relophylax esculentus; рiзновид її — озерна жаба — var. ridibunda, cachinnans, fortis; сiра, або трав'яна жаба — Rana temporaria, muta, fusca, cruenta, alpiпа, scotica, flaviventris, platurrhiaus, dybawskii; болотяна, або гостроморда жаба — Rana agilis, gracilis; плямиста зеленуха, зелена жабка—Dendrobates tinctorius, histrionicus, Calamita, Rana, Hyla tinctoria, Hylaplesia aurat auratus, chocoensis), створенi Богом (Лiтинський повiт) й вiдiграли важливу роль при закiнченнi Давидом Псалтирi, за українськими народними легендами. У льохах i криницях жаби заводяться в тому разi, якщо над льохами й криницями хто-небудь є.
Аби перевести їх у льох, треба розпалити там вогнище й покласти на нього стручкового червоного перцю (Capiscum amnuum L.). Брати жабу руками не годиться вона може пирскнути i тодi «нападуть» бородавки. Одна жiнка — кажуть - взяла жабу в руки; та їй пирскнула прямо в обличчя, i в цiєї жiнки виросла навiть борода. Кажуть також, що жаби, як i мишi, передчувають майбутнiй неврожай i з такої мiсцевостi перекочовують в iншу, де буде багато вологи i передбачається хороший урожай. Якось раз сила-силенна жаб перекочовувала з однiєї мiсцевостi в iншу. Побачив це один чоловiк, схопив дрючок i вдарив ним жабу, яка вела перед i яка зветься маткою. Матка стрибнула на цього чоловiка i вп'ялась так мiцно йому в щоку, що нiхто не мiг вiдiрвати її; так цей чоловiк i помер, i похований був разом iз жабою. Укус зеленухи, яка iнодi ганяється за людиною, вважають невилiковним (Старобiльський повiт).
Жаби дуже часто заводять бiйку з вужем, який ними, як вiдомо, переважно й годується. Хто побачить жабу й вужа, якi б'ються, повинен розняти їх палицею i тодi зберiгати її, мов коштовний талiсман: така палиця приносить у дiм прибуток (Київський повiт), рятує людину вiд покарання (Старобiльський повiт), розганяє градовi хмари, якi для цього треба перехрестити нею (Лiтинський повiт).
Амулетом є також i жаб'яча кiсточка, яку здобувають в такий спосiб: кидають жабу в мурашник; коли мурашки об'їдять на нiй м'ясо, тодi й беруть з кiстяка приворотну загнуту кiстку. Ця кiстка вживається в присушках, коли хочуть пробудити в комусь кохання. Неабияку роль, як ми це вже бачили, вiдiграють жаби i в народнiй медицинi.
Досить багато схожих повiр'їв про жаб є також у захiдноєвропейських народiв — у Францiї, Австрiї, Швейцарiї, Шотландiї. У класичну давнину їли жаб, щоб були дiти.
невдячних i нешанобливих дiтей, а також апокрифiчних сказань i давнiх мiфiчних народних поглядiв. У Канiвському повiтi кажуть, що черепаха створена Богом уже пiсля загального створення свiту. Одна скнара й хитра дiвчина, бажаючи приховати вiд свого рiдного батька приготоване для нього м'ясо, заховала його в глиняну миску й зверху накрила тарiлкою. Щоб покарати за таку скнарiсть дiвчину, Бог перетворив заховане нею м'ясо на черепаху. Ось чому черепаха й тепер покрита двома щитами, подiбними до тарiлок, причому заднi й переднi лапи i голова дуже нагадують собою руки, ноги й голову дiвчини.
Вол. Менчицем записано таку легенду про походження черепахи. Пiшла одного разу мати в гостi до своєї замiжньої дочки. Пiдходить до хати, де жила дочка; а дочка, вгледiвши матiр, схопила мерщiй миску, де була смажена курка, побiгла й поставила її в коморi: вони якраз саме у цей час їли з чоловiком смажену курку. Входить мати до хати. її садовлять, приймають. Посидiла мати, збирається йти. Тiльки-но мати за порiг, дочка з чоловiком до курки доїдати її. Вносять ту курку, а дочка та накрила її покришкою. До курки — коли там черепаха. Оскiльки курку накрито було двома полумисками, то i в черепахи — череп'я (щити) згори i знизу.
За варiантом, записаним І. Манжурою, жила колись мати, в якої була замiжня дочка. Раз якось зварила дочка курку в борщi, а на той час та й прийшла до неї мати. Дочка схопила курку й мерщiй ховати її. Коли мати пiшла, вона до курки, вiдкрила, — коли вилазить черепаха. І тепер, коли черепаха виплодить череиашат, то — якщо прислухатися — вона мовби квокче.
молодиця пригощала її, чим Бог послав; а потiм бачить, що мати довго не збирається додому, стала годувати її дедалi гiрше й гiрше, — вона була дуже скнарою: весь час, бувало, каже, нiби нема нiчого, нiби в усьому терпить нестатки, а сама їсть собi, що ласiше, потайки вiд матерi. Ось якось мати бачить, що дочка зварила собi курку i їсть її тайкома. Почала мати докоряти їй, а дочка й каже, що то вона не курку, а черепаху через нестатки свої зварила. Тодi мати закляла її, i дочка сама черепахою стала. Отак вона й лишилася черепахою донинi. І тепер черепаху називають iнодi куркою.
— i вона за чумаками. Цiлих три днi повзла: куди пiде чумак, який убив її, туди й черепаха за ним. «Давай, — кажуть чумаки, — подивимось, що вона робитиме?» Поклали того чумака долi, накрили повстю. Черепаха видряпалась на нього, вимочилась, та як гукне! — i тодi поповзла собi геть. Зняли чумаки повсть з товариша, коли дивляться — вiн лежить мертвий.
стає незрiвнянно густiшим i смачнiшим, i корова дає його значно бiльше.
Мiж iншим, черепасi на Українi приписують надприродне вiдання — знання всякого зiлля, i тому в Ушицькому повiтi запевняють, наче вона походить з найхитрiшого чорта. Злодiї за допомогою черепахи намагаються роздобути собi розрив-траву, перед якою не може встояти жоден замок. Для цього треба вiдшукати гнiздо черепахи, де вона поклала вже яйця, i пильнувати часу, коли вона пiде за кормом. Тiльки-но вона зникне з очей, одразу ж огороджують гнiздо кiлочками або невеликим тином. Черепаха, повернувшись i бачачи гнiздо своє огородженим, негайно ж вiдшукує i приносить у ротi розрив-траву, вiд доторку якої огорожа розлiтається вмить, як пух од вiтру. Тодi намагаються вирвати в черепахи з рота цю траву, вичавити з неї сiк i хоч краплю його впустити за шкiру своєї долонi. Вiд одного доторку такої долонi до якого завгодно замка вiн миттю розлiтається на найдрiбнiшi шматочки.
кiлочком. Дятел випробує спочатку силу свого дзьоба, щоб проникнути в гнiздо, а тодi вже принесе розрив-траву. Коли вiн полетить за розрив-травою, слiд розстелити перед деревом, де гнiздо, червону хустину. Дятел прийме її за вогонь i випустить розрив-траву. Всi подiбнi до цiєї оповiдi ґрунтуються на лiтературних джерелах, саме — на давнiх «фiзiологах», а також на апокрифiчних сказаннях про Соломона. А що стосується власне щойно наведеного повiр'я про дятла, то давнiсть його засвiдчена Плiнiєм, — нiби дятел може проникнути в будь-яке закрите примiщення, вiдчинивши замки за допомогою трави.
|
