"Триблаженне древо", смерть Адама та главу його
Реферат на тему:
Цикл українських легенд про Адама i Єву закiнчується легендами про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його. Загалом дуже бiднi вiдомостi про життя наших прабатькiв вiдзначаються ще бiльшою бiднiстю, коли мовиться про їхню смерть. Благочестива допитливiсть давнiх християн, що прагли якнайтiснiше пов'язати старозавiтнi подiї з новозавiтними, особливо щодо якнайбiльшої i найвищої таємницi християнської релiгiї — спокути роду людського хресною смертю Боголюдини, оточили останнi днi життя Адама низкою апокрифiчних легенд; а народна допитливiсть на основi народних апокрифiв створила чимало легенд про те саме. Зокрема, щодо українських легенд про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його, то їх складено пiд впливом тих самих «Слова про видiння Свине», «Слова про Адама» i «Сказання про древо хресне», хоч в «iндексi» й приписуваного попу Єремiї, та такого, що не мiстив у собi майже нiчого богомильського.
дому, де Адам звичайно возносив молитви Богу. Сиф спитав його: «Отче Адаме! Яка хвороба спостигла тебе?» Адам вiдповiв: «Дiти мої, велика скорбота обiйняла мене». Вони спитали, що це за скорбота й хвороба. При цьому Сиф спитав ще й вiд себе, чи не сумує Адам за плодами райськими, якi вкушав ранiше, i якщо це так, то вiн готовий пiти й принести їх: «Я посиплю, — сказав вiн, — голову мою попелом, волатиму й молитимусь, щоб припинилась скорбота твоя». — «Нi, сину мiй Сифе, — вiдповiв Адам, — але я переживаю скорботу й хворобу». На питання Сифа, вiд чого вiн страждає, Адам розповiдає, як Бог створив його i Єву, через яку вiн помирає, й заборонив вкушати їм вiд древа життя (?); але в той час, коли янголи, стражi Єви, були перед Богом на славословленнi, ворог, дiзнавшись, що з Євою нема нi Адама, нi янголiв, дав їй вкусити вiд цього древа. Пiсля цього явився Бог i закликав Адама до вiдповiдальностi. За порушення заповiту Господь послав Адамовi 70 хвороб, з яких перша — хвороба очей, а друга — ґандж слуху.
Скiнчивши розповiдь, Адам почав зiтхати з глибокою скорботою; Єва хоче подiлити з чоловiком його страждання, якого зазнав вiн через неї. Адам висловлює побажання, щоб Єва пiшла разом iз Сифом у рай i попросила Господа послати янгола, який дав би йому з раю єлею для помазання i втамування хвороби. Сиф i Єва негайно вирушили. По дорозi на Сифа напав лютий звiр «Горгонiй» i став гнатися за ним. Єва заступилася за сина й мовила звiровi: «Невже тебе не страхає образ Божий, якому ти мусиш коритися?» Звiр на це вiдповiв, що Єва сама винна у втратi влади над звiрами, природа яких через грiхопадiння перших людей цiлковито змiнилася. Нарештi Сиф, хоч уже й поранений, змусив замовкнути звiра i приборкав його (закляв), вказавши йому на день суду. Прийшовши до раю, Сиф i Єва заплакали, посипаючи голову перстю, i попросили єлею. Явився архангел Михаїл i сказав Сифу, що вiд хвороби Адамової немає лiкiв, i дав йому гiлку з дерева, через яке Адама i Єву було вигнано з раю (за iншою легендою, архангел дав Сифовi три гiлки з трьох дерев: кедра, певга (вид середземноморської сосни) й кипариса. Пiсля того Сиф з матiр'ю повернувся до Адама, в його намет. Адам зустрiв Єву докором, що з її вини смерть прийшла на увесь рiд людський, звив з гiлки вiнець i надiв його собi на голову... Мiж тим, Адамовi лишалось жити всього один день. Єва сказала чоловiковi: «Навiщо я житиму, коли ти помреш?» Адам заспокоював її тим, що й сама вона невдовзi помре. Коли вiн помре, — вiв далi Адам, — то слiд покрити його, але не торкатися до нього до появи i особливого розпорядження янгола, якого Бог, певна рiч, пошле, зглянувшись над Своїм творiнням; Євi зi свого боку треба лиш молитися за нього. Єва залишила Адама i стала молитися. Являється янгол i оголошує їй про смерть Адама; вiн кличе Єву поглянути, як пiдiйматиметься душа Адама. Єва побачила свiтлу колiсницю на чотирьох орлах, з янголами, яка зупинилась там, де лежав Адам. Серафими стояли мiж колiсницею й тiлом Адама. При жертовному кадiннi янголи пiдносили свої голоси у молитвi: «Святий Іаїлю, помилуй його, бо вiн — Твiй образ i творiння рук Твоїх!» Потiм Єва побачила два величних i страшних таїнства перед Богом. Вона покликала Сифа подивитися сiм розверзтих твердей i янголiв, що молилися бiля тiла Адама. Єва сказала синовi: «Поглянь, дитино моя Сифе,хто цi двоє ефiопiв, що стоять на молитвi за отця твого?» Сиф вiдповiв, що це — сонце й мiсяць, якi разом з янголами зiйшли помолитися за Адама; тiльки їхнє свiтло потьмарилось перед свiтлом усього.
Адама додано декiлька абсолютно нових порiвняно з грецькою редакцiєю подробиць. Коли помер Адам, — мовиться тут, — з неба явилось кадило з ладаном i три янголи зi свiчками. Господь звелiв архангелу Михаїлу вiднести тiло Адама до раю, а дух його, — мовив Господь, — нехай пробуває на третьому небi.
За iншою редакцiєю, прийнявши душу Адама, Господь послав архангела «поховати тiло» його: «І Сифа навчив. І взяли його тiло, й принесли до мiсця (погреба)... Копали могилу, архангел її освятив. Був голос небесний: «Адаме!» Адам же прорiк: «Се, Господи, я; се Ти говорив: «Землею ти є i в землю повернешся знов». Рече до землi: «Твоя вiд твоїх, тобi я приношу себе вiд усiх». Отак поховали Адама зi звитим вiнцем на його головi». Пiсля поховання Адама Єва стала молитися, щоб Бог приєднав її до чоловiка, оскiльки вона створена з його ребра. Архангел Михаїл навчив Сифа, як поховати Єву, котра померла по шести днях пiсля Адама: «i прийшло троє янголiв, i взяли тiло Євине, i поховали її там же, де лежить тiло Адамове й Авелеве, сина їхнього». З вiнця, що був на головi Адама, виросло чудесне дерево, iсторiя якого-має продовження вже в iнших апокрифах i головним чином в апокрифi «Сказання про древо хресне»
Григорiю Богослову, а iнодi Григорiю Двослову, хоча нi в того, нi в другого святого отця немає такого сказання. В другiй редакцiї «Сказання про древо хресне» приписується Северiану, єпископу Гавальському, у творах якого також немає такого сказання. На початку «Оповiдi» зазначено, що її списано у Вiритi з послання «некоего Жидовина». В першiй редакцiї «Сказання» починається з того, як перед смертю Адама Сиф принiс з раю гiлку з древа пiзнання добра i зла, i як з цiєї гiлки Адам зробив собi вiнець, в якому його й поховали. З вiнця, що був на главi Адама, виросло величезне дерево, яке роздiлилося на три частини й було найвищим помiж усiма деревами. Райське дерево, з гiлки якого воно пiшло, виросло в раю з насiння, кинутого посерединi раю Сатанаїлом тодi, як Бот насаджував рай (у цьому лиш одному й позначився на апокрифi вплив дуалiстичних поглядiв богомильства). Помiтивши згодом це дерево, Бог прорiк Сатанаїлу: «Тут буду Я i тiло Моє, i буде тобi на вигнання», оскiльки з нього виросте древо хреста. Древо пiзнання добра i зла виросло на три частини: одна частина означала Адама, друга Єву, третя — Самого Господа. Коли прабатьки согрiшили, то Адамова частина дерева впала в рiку Тигр, яка й винесла її з раю; Євина частина залишилась у раю до потопу, пiд час якого вона принесена була «до Меррської рiки», Тобто до вод Мерри; а гiлка з древа Господа була вручена янголом Сифу для Адама, який i зробив собi з неї вiнець, iз цих трьох частин древа пiзнання добра i зла зробленi були потiм три хрести: хрест Спасителя з дерева, що виросло з вiнця на главi Адама; хрест вiрного розбiйника — з Адамової частини райського дерева; хрест невiрного розбiйника — з Євиної частини того ж райського дерева.
Всi цi три дерева опинилися в Єрусалимi таким чином. Адамова частина райського древа, винесена з раю Тигром, зупинилася на пiску. Якось Сиф схотiв пом'янути батька свого Адама. Янгол вказав йому на це дерево i звелiв розкласти вогнище на рiцi Нiлi. Вогнище лишилось невгасимим, i його стерегли лютi звiрi. Коли пiзнiше прийшов до Авраама Лот i розповiв про свiй грiх з дочками, Авраам велiв йому принести вогню з тiєї рiки — в цiлковитiй певностi, що Лот там неодмiнно загине. Лот умiло скористався зi сну лютих звiрiв, що охороняли вогонь, i щасливо повернувся до Авраама з трьома головешками. Авраам був вражений i звелiв Лотовi посадити цi головешки на однiй-горi i поливати їх доти, доки з них виросте дерево, що й буде знаком Божого прощення Лоту. Головешки, справдi, прийнялися й розрослися в чудове дерево.
Винесена потопом з раю Євина частина дерева зупинилася при водах Мерри, i нею Мойсей, за наказом янгола, усолодив пiд час поневiрянь євреїв у пустелi Аравiйськiй воду в джерелi, посадивши його в ньому хрестоподiбно, причому воно розрослося в чудове дерево. Коли для спорудження храму Соломонового збирали дерево по всiй землi, то привезли до Єрусалима й цi три дерева. Дерево, що виросло з вiнця на головi Адамовiй, було привезене з корiнням, в якому й виявилася голова Адамова. Спочатку її не помiтили в корiннi, яке вiдтяли вiд дерева й лишили без жодної уваги. Аж ось якось пiд час полювання Соломона один отрок вiдстав од почту i випадково потрапив у печеру, де й помiтив, що вона з кiстки, а не з каменю; про Це дивне явище вiн i доповiв царевi. Соломон одразу ж наказав очистити кiстку вiд землi й корiння i дiзнався, що це була глава Адамова. Її перенесли до Єрусалима. Соломон велiв засипати главу Адама камiнням, з якого й утворилася Голгофа. А стовбур нiяк не могли використати на побудову храму i вiн пiшов лише на риштовання. Коли Южзька цариця, оглядаючи споруджуваний храм, ступила на це дерево, воно сильно похитнулося; але цариця, замiсть прокляття, вимовила: «О триблаженне древо, на ньому ж розiпнеться Христос!» По завершеннi спорудження храму дерево потрапило до Силоамської купелi, через що янгол щолiта сходив у неї i збурював у нiй воду. Коли iудеї вiддали Ісуса Христа разом iз двома розбiйниками на розп'яття, то Пiлат наказав зробити з тих дерев три хрести. Хрест Спасителя був зведений на Голгофi на тому самому мiсцi, де пробувала глава Адамова; кров'ю з ран розiп'ятого Спасителя i водою з проколотого ребра Його хрестився Адам (тобто змочено було главу його, що пробувала пiд хрестом Спасителя) i звiльнився вiд клятви.
За «Сказанням», приписуваним Северiану, «древо хресне» походить з дерева, яке виросло з головешок, посаджених Лотом. Воно принесене було до Єрусалима в той час, коли Соломон споруджував храм. Будiвельники декiлька разiв примiрювали його на бантини в храмi: але внизу, на землi, воно здавалося задовгим, а коли пiднiмали його нагору, на будiвлю, виявлялося закоротким. Так дерево й не використали для будування, i його лишили в храмi, де воно лежало до того часу, коли зроблений був iз нього хрест для розп'яття Спасителя; його обiклали тридцятьма срiбними вiнцями, з яких один, як плату за зраду Спасителя, було вiддано Іудi — зраднику.
Пiд впливом наведених апокрифiв у середовищi українського народу склався цiлий цикл легенд про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його. Дещо в них, порiвняно з апокрифами, народна фантазiя видозмiнила, дещо переплутала, викривила, дещо вигадала; але основна думка всiх цих легенд та, що те саме древо, яке спричинило вигнання прабатькiв з раю i введення у свiт смертi, перемогло на Голгофi смерть i отверзло людям райськi врата.
У легендах, записаних у мiстi Куп'янську, розповiдається, що Адам, коли помирав, послав сина свого Сифа до врат земного раю, аби вiн попросив там у янгола єлею милосердя (за iншими легендами — обiцяного Богом сiменi у буквальному значеннi цього слова). Адам дав Сифовi три зернини з райського древа пiзнання добра i зла (за iншими легендами — гiлку з цього древа). Із цих трьох зерен, посаджених на могилi Адама, виросло три дерева. їх було зрубано потiм царем Давидом для храму, та при спорудженнi храму Соломоном вони не пiшли в хiд, а лишились лежати на горi, звiдки одного разу, пiд час сильного дощу, були знесенi водою вниз, i потрапили в купiль (Силоамську). Сюди щороку сходив з неба янгол, щоб очищати цi три дерева, якi зрослися в одне, вiд намулу, що вiдкладався на них упродовж року, причому всi хворi, скупавшись у цей час у купелi, одразу ж одужували. Євреї, шукаючи придатнi для хреста Спасителя дерева, згадали про цi саме i, по своїй злобi, зумисне зробили з них (дуже намоклих) хреста, щоб Спасителю важче було нести його на Голгофу.
й по дорозi зустрiли янгола, котрий спитав у них: «Куди ви прямуєте?» — «Батько наш захворiв, — вiдповiдали брати, — i послав нас за цiлющим зiллям». Янгол дав їм три якихось зернини й велiв повернутися додому. Коли брати повернулися додому, то виявилося, що Адам пiд час їхньої вiдсутностi помер i навiть був уже похований. Брати довго не знали, що їм робити iз зернинами, якi дав їм янгол; нарештi, один з них каже: «Давай посадимо цi зерна на могилi батька». Посадили. Минуло багато часу, i з зерен виросло три дерева: «дерево спасiння», «дерево добре» i «дерево лихе». Коли дерева стали великими, то глава Адамова вийшла iз домовини й лягла пiд «деревом спасiння». Дерева цi росли на своєму мiсцi до часу розп'яття Христа. Євреї, засудивши Христа на розп'яття, пiшли шукати дерев, якi пiдiйшли б для цього, i знайшли цi три дерева. З «дерева спасiння» було зроблено хреста для Спасителя, на хрестi з «доброго дерева» був розiп'ятий розсудливий розбiйник, що ввiйшов до раю, а на хрестi з «лихого дерева» — злий розбiйник. Коли Христос i розбiйники були розiп'ятi, то пiд хрестом Спасителя з'явилась голова Адамова. Вiдтодi й стали малювати бiля нiг розiп'ятого Христа главу Адама.
За однiєю легендою, записаною в м. Куп'янську, коли вигнав Бог Адама з раю, той почав сiяти собi хлiб. Та що лиш вiн зоре, лукавий вiзьме й витопче. Коли б лукавий зробив це раз чи два, то ще б нiчого; та оскiльки лукавий робив це повсякчас, то зовсiм опротивiв Адаму. От Адам i спитав його: «Навiщо ти менi чиниш зло?» А лукавий йому у вiдповiдь: «Я чиню це для тога, щоб ти вiддав менi мертвих; i знай, що не припиню, доки ти менi не вiддаси мертвих!» Довго Адам не згоджувався, та оскiльки лукавий не припиняв шкодити, то Адам i вiддав йому всiх мертвих. А щоб Адам не порушував своєї клятви, лукавий сказав йому: «Обрiж свiй мiзинець i кров'ю зроби знак собi на головi, що ти не будеш зраджувати свою клятву, а я тiльки-но стрiнуся з тобою й побачу в тебе на головi червоне, вже й знатиму, що ти ще не зрадник своєї клятви». Таким чином грiх Адама був накреслений на його чолi. Перед смертю Адам пiшов на те мiсце, де тепер Єрусалим; тут вiн помер i був похований на Голгофi. Мiсце, де лежала глава Адама, назвали Кранiєвим, або Лобним; саме над цим мiсцем був згодом поставлений хрест Христу. Кров, що витекла з хромленого ребра Спасителя, змила на главi Адама знак угоди, укладеної ним з дияволом, i тим визволила всiх померлих з-пiд влади диявола.
До цього додають, що те мiсце на Голгофi, де пролилася кров Спасителя, обкладене тепер золотом у виглядi кiльця, в центрi якого — шпарина, заглиблена в землю до чола Адамового: тут i є пуп землi. Очевидно, подробиця ця увiйшла до легенди з «Ходiння» iгумена Даниїла в Єрусалим, де в роздiлi про церкву Воскресiння Христового мовиться: »... тут є бiля стiни за вiвтарем: пуп земний... Є ж бо й Розп'яття Господнє, вiд церкви Воскресiння на схiд обернене, високо на каменi, як вiстря пiднесене; а навколо каменя — нiби пагорок малий, а посеред каменя того назовнi витесано шпарину на лiкоть завглибшки й на п'ядь завширшки, по колу. І тут було встановлено хрест Христовий. На сподi того каменя лежить глава Адама першого. Пiд час Розп'яття Господнього, коли на хрестi Господь наш Ісус Христос вiддав Дух Свiй, тодi розiрвалася церковна завiса, i камiння розпалося, тодi ж i той камiнь просiв над главою Адамовою, i тiєю розпадиною зiйшла вода iз ребер Ісуса Христа на главу Адамову i омила грiхи роду людського. Є та розпадина на тому каменi i до сього дня; i є Розп'яття Господнє i камiнь той святинею, стiною кам'яною оточеною; i вгорi понад Розп'яттям Господнiм зведено склепiння, i розписано мозаїкою дивною».
Легенда, записана в с. Хомутинцях, позначена суто народним духом i складом.
Жив собi Адам, — розповiдає легенда. Ось уже його Господь i дiтками поблагословив. Така вже йому втiха i радiсть, що, здається, хотiв би жити вiчно; а до всього цього й здоров'я йому служило. Ось i каже Адам до Бога:
— Що мiцний, то мiцний, — каже йому Бог, — а все одно мусиш померти. Розболиться в тебе голова, защемлять руки, почне крутити ноги — i ти таки помреш!
Не вiрив Адам, поки був молодшим, а надiйшла пора — мусив був повiрити. Розболiлась голова, стало крутити кiстки, — звiсно, як буває в старої людини. Бачить Адам, що недалеко вже й до смертi, й каже своєму синовi:
Пiшов син до раю, та замiсть яблучка принiс ту лозину, якою Бог вигнав Адама з раю. Адам звелiв зробити з лозини три обручi (вiнцi) i надiти їх собi на голову. Ну, та хiба ж вiд смертi щось допоможе! Воно вже голова наче й не болить, а померти — все ж помер. І як вiн з тими обручами на головi помер, так його з ними й поховали. Аж ось iз тих обручiв виросло три дерева: кипарис, кедр i триблаженне древо.
на це промовив: «Правда, Мати Моя!» І справдi, скiльки потiм не добирали хрестiв, на жодному не могли розiп'яти Його, а лише на триблаженному древi, яке ще тодi, як росло, мало вигляд хреста.
плодом мiцностi людини, гiрко оплакуючи свою слабкiсть; нарештi, знайшов цей плiд й подав його Господу. Господь, узявши плiд, сказав Адаму: «Хоч ти й согрiшив, але за те, що старанно шукав i знайшов плiд мiцностi людини, Я представлю Тебе перед Собою». Адам уписав слова Господнi до книги, а саму книгу передав синовi своєму Сифу й заповiв зберiгати її в нащадках. Коли Христа розiп'яли, то єврейськi вченi, на пiдставi слiв, сказаних Адамовi: «Я тебе представлю перед Собою», наказали намалювати на хрестi бiля нiг Спасителя главу Адама. За iншим варiантом, коли почали ставити хрести для Спасителя i двох розбiйникiв, то хрест Спасителя, як i де його не ставили, весь час провалювався в землю. Вже робiтники зовсiм змучились, а хреста все ж не могли поставити. Тодi Спаситель зглянувся над ними й каже: «Знайдiть першу людину, вiзьмiть главу її й докладiть пiд хрест». Євреї вiдшукали череп Адама, поклали пiд хрест, закрiпили хрест на черепi i тодi розiп'яли Спасителя.
i впав до нiг Спасителя. Хтось iз тих, хто стояв тут, сказав: «Чий би це був череп?» — «Адамiв», — вiдповiв сам череп. «— Ого! — засмiялись воїни. — Чи не хочеш, Адаме, пожити з нами? Ось Чудотворець: попроси Його — Вiн воскресить тебе!» Череп сказав їм на це: хвилина смертi така страшна, що вiн i жити не бажає, аби лиш не переживати цiєї митi знову.
хоробрi воїни, а то, може, навiть i царi, а тепер їх топчуть ногами. Тодi один з черепiв, котячись з гори, промовив: «Я — цар Салiма»; а другий, що зупинився бiля хреста Спасителя, сказав: «Я — Адамова голова».
питань, охоплює затим усе подальше життя роду людського й завершується вираженням есхатологiчних iдей, перейнятих, звичайно, грубим матерiалiзмом, але таких, якi наочно з'ясовують характер релiгiйних поглядiв селянського простолюду.
Коли зачинався свiт, жили собi двоє людей: Єва (мужчина) i Марiя; в них тiло було таке, як у нас тепер нiгтi. Угледiли вони якось на однiй яблунi два яблука; довго милувалися ними, а потiм одне разом з'їли, — i зразу ж у мужчини Єви утворилася на горлi кiстка (кадик — «Адамове яблуко»), а тiло в них стало таке, як у нас нинi. Тут же вони й согрiшили. Марiя з цього ж разу затяготiла й народила сина. Ось вони скликали янголiв i стали думати й гадати, яке йому iм'я дати. Дали йому iм'я — Петро; Марiя це iм'я не злюбила, всiх янголiв засмутила. Стали знову думати й гадати, яке ж йому iм'я дати. Дали йому iм'я — Микола; Марiя це iм'я злюбила, всiх янголiв звеселила.
Епiзод надання iменi першому синовi Єви i Марiї дуже нагадує епiзод надання iменi Богомалятку в колядцi, надрукованiй Хр. Ящуржинським на сторiнках «Киевской стариньї» (1895, лютий, с. 209—211):
Ой в Русалимi у Вiфлеємi —
Грай, море, грай!
Радуйся, земле,
Син Божий народився!
Дали вони iм'я святого Петра.
Пресвятая Дiва того iм'я не хотiла.
Взяли читати, взяли писати,
Дали вони iм'я святого Павла.
Пресвята Дiва того iм'я не хотiла.
Взяли писати, взяли читати,
Яке Йому iм'я дати, —
Вiд тiєї пари — Єви i Марiї — стали розмножувалися люди, поки не вижили (першого) вiку. Коли став наближатися до кiнця вiк, святi люди почали будувати ковчег й пускати туди людей по парi — чоловiка й жiнку, i всякої птицi, що лiтає, по парi, i всяких тварин по парi. Ховрашкiв та жаб — тих не брали, вони вивелись потiм iз землi; вовкiв i зайцiв також не брали, та тiльки не знаю, звiдки вони потiм узялися. Коли всього набрали, тодi пiшов дощ. І йшов вiн сорок день i сорок ночей. Всi люди потонули, i всi хати, i все, що було; а тi люди лишились, якi були в ковчезi. Коли дощ ущух, пара людей вийшла з ковчега, i стали вони жити на землi; стали жити — стали грiшити, а в них стали вселятися i вiд них стали народжуватися потонулi душi, тiльки їм давали вже iншi iмена. Пiсля того, як змiнився свiт, i люди змiнились: ранiше були великi та дужi, а чимдалi, тим ставали щораз меншими; а ще далi, пiсля нас, будуть такi, що в однiй печi молотитимуть по сiм чоловiк одночасно. От i ми вже той вiк вижили, що Бог призначив, бо ранiше дiти слухалися батькiв i матерiв i боялися їх, а нинi не слухаються й не шанують, — самi, мовляв, бiльше знають, нiж отцi й матерi. Це ми ту останню сотню лiт доживаємо, яку додали святi отцi. Господь розгнiвався на отцiв, що вони додали вiку людям, сказав, що все терпiтиме, що б не творилося на бiлому свiтi: хоч хто людину заб'є чи щось iнше скоїть, то Вiн i не карає. Коли доживемо цю останню сотню лiт, то буде Страшний суд — буде нас Господь судити, визначати, кого куди. Де сонце сходить, там буде рай; де сонце буває ополуднi, там — пекло; а де сонце нiколи не буває, там — ад. За великi грiхи посадять в ад, за меншi — в пекло, а безгрiшних улаштують в рай. В раю жити добре — там добре п'ють i їдять; а в аду комашкаються (безперервно вовтузяться, як мурашки): той везе лозу; той кричить «пити!», а в нього крiзь горло вода ллється; той у смолi кипить. Тин пiдпирають — це за те, що коли жив на цьому свiтi, то коли щось робив погане, i йому казали: «не роби — грiх, а коли помреш, то на тому свiтi тобою тин пiдпиратимуть», — вiн вiдповiдав: «грiх у мiх, та ще й зверху сiв! — там, на тому свiтi, нехай хоч тин пiдпирають моєю душею»; а також за те, що коли в когось повалиться тин i той просить допомогти, вiн не пiде на допомогу, i от на тому свiтi й тин пiдпиратиме. Хто кричить: «пити!» — так це за те, що на цьому свiтi не даєш iншим напитися води, особливо жнивами. Лозу возить за те, що на цьому свiтi крав її. Вiд грiхiв звiльняється той, хто на цьому свiтi дає милостиню. Жила собi одна скупа жiнка. Ось прийшов до неї жебрак i попросив маленької цибулини. Вона цього не пошкодувала — дала; а коли померла й мучилась у смолi, то той самий жебрак прийшов, спустив до неї цибулину, — вона вхопилася за цибулину й вилiзла iз смоли.
стiльки лiт до суду вiдтерпiли вже страждання.
ворожки i з того попелу, з якого жiнки роблять луг для прання в п'ятницю й викидають грудку мокрого попелу надвiр, зроблять iз неї паляничку й пропонуватимуть її людям: хто вiзьме, того душу й переманять до себе.
Занадто грубими, природними мазками накидано в цiй оповiдi велику епопею людства; але її вiд першого й до останнього штриха яскраво пронизує життєдайний промiнь вiри в безсмертя й майбутню праведну винагороду, яка незмiнно служить нашому простолюдину вiдрадною провiдною зiркою в його многотрудному й многосмутному життi.
|
