Українські космогонічні легенди та перекази про різні трави та квіти

Українськi космогонiчнi легенди та перекази про рiзнi трави та квiти Реферат на тему: Українськi космогонiчнi легенди та перекази про рiзнi трави та квiти нагромаджувалися в цiлому досить мляво, легенди про рiзнi рослини помалу забувалися самим народом, витiсненi науковими даними природознавства. На нашу думку, допущена свого часу спецiалiстами-дослiдниками прогалина так i залишиться вже незаповненою, тому що втрачено сприятливий момент, якого вже нiколи не повернути. Такi назви рiзних рослин, як «Адамове», або «Чортове ребро» (Thysellinum palustre L. Valeriana dubia Bung), «Адамова голова» (Eryngium campestre L.), «Богорбдишна коса» (Astragalus Cicer L.), «Богоматерина коса» (Hupericum humilusum L.), «Божа ручка» (Primula officinalis L.), «Божа благодать» (Gratiola officinalis L.), «Борода чортова» (Vincetoxicum officinalis L.), «Дiвоча кров» (Amygdalus nanna L.), «Івасик» (Trifolium mantanum L.), «Миколайцi» (Neottia Nidus avis L.), «Миколайчики» (Eryngium prlanum L.), «Петрiв хрест» (Lathraea squamaria L.), «Петрова закуска» (Achyrophorus maculatus Scop., Hypochaeris radiata L.), «Ручка Божої Матерi» (Anastalica hierochuntica L.), «Черевички Божої Матерi» (Impatiens noli tangere L.), «Чоловiчий вiк» (Acmero- callis fulva L.), «Чортiв хлiб» (Nonnea pulla Dec.), «Чортова веселка» (Phallus caninus L.), «Чортова вишня» (Prunus Chamaccerasus jacq.), «Бiсове ребро» (Valeriana officinalis L.), «Чортове яйце» (Phallus impudicus) та багато iнших, якi дуже багато промовляли колись народному почуттю й уявi, для нас нинi залишаються тiльки живими свiдками того, що з рослинами цими пов'язаний був цiлий цикл народнопоетичних легенд, якi виникли здебiльшого на апокрифiчнiй основi. Цiлком iмовiрно, що для науки вони загинули вже безповоротно. У цьому нарисi ми пiдберемо лише, так би мовити, краплi того, що випадково вцiлiло в записах тих чи iнших українських етнографiв або в журнальних «повiдомленнях i замiтках» етнографiчного характеру. лаялись i грiшили.» При цьому, походження деяких з них огорнуте часто то гумористичними, то глибоко зворушливими, то високо-поетичними легендами; iншi народ надiлив надзвичайними властивостями. Особливо багато забобонiв пов'язується з папороттю. Один раз на рiк, за народним повiр'ям, в нiч пiд Івана Купала, папороть квiтне маленькими, як на кропивi, квiточками, що горять, як вогонь. Кому вдасться роздобути квiтку папоротi, для того нема нiчого неможливого: вiн знатиме, де є скарби в землi, i дiставатиме їх без великих зусиль; йому вiдмикатимуться самi всi замки без ключа, тiльки-но доторкнеться рукою; вiн може закохати в себе будь-яку дiвчину i та iн. Роздобути квiтку папоротi дуже важко, бо вона квiтне всього лиш одну мить i пильно охороняється вiд людей чортами. До помiченого завчасно куща папоротi смiливець вирушає звечора. Розстеливши довкола рослини освячену дванадцять разiв скатертину (в якiй чи на якiй дванадцять разiв освячувалася паска на Свiтле свято), вiн окреслює навколо себе коло стiльки ж разiв освяченим ножем, окроплює його свяченою водою i тодi починає молитися. По дев'ятiй годинi чорти добирають всiляких способiв, аби злякати смiливця: повзуть на нього вужами, накидаються звiрами, оглушують свистом i ревом, кидають камiнням, гiлками, стрiляють i та iн. Тому, хто стереже квiт папоротi, радять не боятися нiчого цього i не озиратися, бо чорти мають силу тiльки до кола, окресленого освяченим ножем. О дванадцятiй годинi папороть розцвiтає, i тiєї ж митi квiтка злiтає на розстелену скатертину, яку треба швидко згорнути i сховати за пазуху, а ще краще — зробивши розрiз у шкiрi лiвої руки, заховати квiтку туди i тодi бiгти, не озираючись, не спиняючись i не зважаючи на жоднi жахи. Страхiття, якi супроводжують процедуру здобування квiтки, бувають такi великi, що їх звичайно нiхто не витримує, i власником чудесного талiсмана можна стати хiба що якось цiлком випадково, причому чорти, врештi-решт, все ж умудряються вiдiбрати його собi. Наведемо три невеликих найхарактернiших щодо цього оповiдi. Один чоловiк напередоднi Івана Купала пас худобу в лiсi, загубив її i заходився шукати. Випадково впала йому на личак квiтка папоротi. То вiн одразу й дiзнався, де худоба, розшукав її та й пригнав додому. Крiм того, йому раптом стало вiдомо, де закопано рiзнi скарби. «Давай заступ, сказав вiн жiнцi, — пiду викопувати грошi». — «Та вiзьми iншi онучi, — каже жiнка, — бо цi мокрi». Чоловiк почав перевдягатися — i тiєї ж митi забув геть усе (а за iншим варiантом, — став ще дурнiший, нiж був досi). пан зупинився й каже: «Промiняй менi, хлопчику, свої черевики на моїх коней!» Хлопчик погодився, зняв черевики, вiддав їх пановi, а собi взяв коней. Сiв у тарантас, взяв вiжки в руки i хотiв було їхати, коли глядь — а в нього в руках лико, прив'язане до трьох паличок, i бiльше нiкого й нiчого немає. Іншому хлопчику-пастушку, за таких самих обставин, явився чорт в образi купця i запропонував великi грошi за черевики. Хлопчик як не повабився на блиск золота, та все-таки, зi страху перед батьками, не погодився на запропонований купцем гендель. По дорозi додому вiн пiдiйшов до рiчки, де побачив багато своїх товаришiв, однi з них купалися, iншi — сидiли осторонь, а загледiвши його здаля, запропонували поплавати разом. Хлопчик нашвидку розмотав волоки, скинув черевики i вже хотiв було лiзти у воду, аж раптом бачить — нiяких товаришiв бiля рiчки вже немає. Вiн дуже злякався, швидко вдягнувся i пiшов додому, — та при тому забув усе, що йому вiдкрилося, доки в нього був у черевиковi квiт папоротi, поки його не забрали «товаришi». Таку ж чудесну силу, як квiтка папоротi закладена у розрiз долонi i заросла там, трава тирлич (Gentiana Ama- rella L.) i квiтка тоя, борець (Aconitum Napellus L.). Щодо тирлича тирлича й тої. Коли прийшов чорт, то нiяк не мiг пiдступитися до неї i став просити скинути з себе квiти. Дiвчина, не розумiючи, що вiд неї вимагають, почала скидати з себе одну за одною всi речi, якi були на нiй, i таким чином дотягла, поки заспiвали пiвнi. Тодi чорт каже: «Якби не тирлич та не тоя, була би дiвчина моя» — i вмить щез. Інша дiвчина прикрасила голову квiтами тої i пiшла в лiс прогулятися. Там зустрiвся з нею чорт в образi молодого гарного парубка i завiв любовну розмову, причому весь час умовляв: «Скинь, дiвко, тою, будеш моєю». У поривi сердечних почуттiв, якi охопили її, дiвчина виконала домагання уявного парубка — i чорт вiдразу ж заволодiв нею. Соком тирлича вiдьми змащують себе пiд пахвами, коли збираються летiти на шабаш. Вiдваром його вмиваються дiвчата, щоб швидше вийти замiж. Скiльки дiвчина навеснi вiдшукає кущiв тирличу, стiльки матиме женихiв. Оскiльки тирличу й тої боїться нечиста сила, то рослини цi освячують у церквi i кладуть до колисок малят. в добре мiсце для схову, де б нiхто до неї не торкався, i на Хрещення, коли вистрiлять перший раз iз рушницi, розрити цю купу, то пiд нею виявиться сила-силенна чортiв, якi стануть просити господаря не розривати купи, даючи йому за це грошей i всього, чого лиш вiн не попросить. Щодо вона лiсом i все не знаходила грибiв. Та ось дiвчинка помiтила, що в один бiк рухається сила-силенна гадюк, що позвивалися мiж собою. Повертаючись додому, дiвчинка раптом упала до глибокої, темної ями. Невдовзi вона побачила в ямi камiнь, який свiтився, i страхiтливе скупчення всiляких змiй; мiж ними була змiя-цариця — бiльша за iнших i з золотими рiжками; їй корилася решта змiй. Змiї цi нiчого не їли; коли ж їх починав морити голод, вони пiдповзали одна за одною до каменя, який свiтився, i лизали його — спочатку цариця, а тодi й решта. Схотiлося їсти дiвчинцi — вона також лизнула камiнь i голод одразу ж пройшов. Так дiвчинка просидiла в ямi аж до весни, коли наспiв час змiям розповзатися. Змiї, за наказом царицi, переплелися у виглядi драбини, якою i вийшли на свiт — спочатку дiвчинка, а за нею цариця. Коли дiвчинка виходила нагору, то цариця мовила до неї: «Ну, тепер ти розумiтимеш мову всiх трав, — кожна з них промовлятиме одна до одної, якi хвороби вони вилiковують, i взагалi яку користь може кожна з них приносити людинi; тiльки не кажи чорнобиль, а коли скажеш це слово, то все забудеш». Дiвчинка дуже зрадiла, коли нарештi видобулася з ями. Повертаючись додому, вона чула всю розмову дерев i трав. Раптом дiвчинка чує, що хтось бiжить за нею i питає, яка трава на межах росте з чорним биллям? Дiвчинка, не довго думаючи, каже: «Чорнобиль!» Тiльки-но вимовила вона це слово; вiдразу ж забула все, що чула вiд трав i дерев, а чорнобиль через це зветься ще забудкою. просити Господа вiддати в його розпорядження гречку й овес — на тiй пiдставi, що вiн допомагав Богу творити свiт, а нiчого власного не має. Спаситель каже: «Хай буде так, хай вiднинi овес i гречка належать тобi». Чорт так зрадiв, що забув навiть подякувати Спасителю, i побiг вiд нього пiдстрибом. На шляху трапився йому вовк, який, уздрiвши надзвичайно радiсного Чорта, загорлав: «А ти чого так скачеш?» Чорт страшенно злякався несподiваної появи вовка, зовсiм забув з переляку як звуться подарованi йому Богом злаки, i замiсть того, аби вiдповiсти: «Бог подарував менi гречку й овес», похапки пробелькотав: «Тому, що Бог подарував менi очерет i осот!» Кажуть, нiби чорт i по сей час нiяк не може згадати, що саме подарував йому тодi Спаситель, отож чорти й володiють лише очеретом та осотом. Щодо отруйних трав та бур'янiв є особливi легенди про походження таких iз них: беху, осоту, куколю та кропиви. беху його до пня догори ногами й каже: «Ось тобi, сатано: отак тут сидiтимеш, доки не вислужишся передi мною чимось важливим!» Просився, просився лукавий — Савка й слухати не хоче: «Сиди, сатано, — каже, — та й годi!» Коли почало смеркатися, зненацька насунула сила- силенна ляхiв. Походили вони довкола, подивилися, та й давай по-своєму гуляти. Ось удосвiта, коли проспiвали другi пiвнi, чорт, прив'язаний в очеретi, погукав до себе ще одного чорта i посилає його до Савки: «Перекажи, — мовить, — йому, що я можу зробити добру справу». Пiшов той за Савкою. Приходить Савка, чорт i каже: «Якщо вiдпустиш мене, то скажу тобi щось дуже цiкаве». — «Ну, кажи». — «Нi, спочатку вiдпусти». — «Нi, спочатку скажи, що ти для мене добре зробиш?» Чорт давай тодi розповiдати: «Ось тут, — каже, — за байраком гуляють ляхи, а конi їхнi в яру. Хочеш — ми їх геть усiх переловимо, ото вже й погуляємо тодi!» — «А не брешеш? — питає Савка. — Стривай, пiду подивлюсь». Прокрався Савка тишком-нишком та попiд байраком аж до ляхiв, дивиться — справдi, грає музика, i веселощi в ляхiв саме в розпалi. «Ну, — мiркує собi Савка, — впораюсь я й без чорта!» Зараз же звелiв вiн зiбрати своїх, викрасти коней, а тодi стрiмко напасти на ляхiв. Ба нi, справа не вигорає: пiдкрадається до коней, а їх, виявляється, добре стережуть. Тодi вiн до чорта: «Ну, сатано, що хочеш роби, а тiльки щоб ляхи були нашими!» — «Я все, що вiд мене залежить, зроблю, — вiдповiдає чорт, — вiдпусти лиш на волю». Савка добре знав чортову вдачу: «Збрешеш, — каже, i не вiдпустив його, — краще перекажи своїм чортам — нехай вони справу зроблять, отодi я й вiдпущу тебе». Нiчого було робити, свиснув прив'язаний Савкою чорт — i ось злетiлась сила чортiв, яких вiн послав у пекло, до самої чортихи, а Савцi звелiв тим часом зiбрати козакiв. Притьмом чорти принесли з пекла насiння й посiяли його в балцi понад ставком, де паслись конi ляхiв, i вiдразу з того насiння поросло зiлля. Конi йдуть, а воно стогне: бех, бе-ех, бе-ех, бех! І тепер, якщо кiнь ступить на це зiлля або стане його скубти, то воно думає, що це конi ляхiв, i починає стогнати бе-ех! — тому його й звуть бех. Конi ляхiв, поївши його досхочу, вiдразу ж поздихали. Тодi Савка з козаками — на ляхiв. Тi до коней, зирк, а вони лежать, черева розперло їм, як колоди. Козаки пов'язали ляхiв, безлiч потопили їх у ставку, i тодi, гарно погулявши, вирiшили вiдпустити чорта на волю. осоту (розрiзняють три рiзновиди осоту: в) Sonhus arvensis L. — молочак) В Ушицькому та Чигиринському повiтах розповiдають таке. Бога, вигукуючи раз у раз: «Овес, овес...» Святим Петру й Павлу стало шкода вiвса, i вони звернулися до Бога: «Господи! Навiщо Ти дав цьому люциперу вiвса? Адже вiн потрiбен худобi, яка працює на людину». — «Що ж робити, — вiдказав Бог, — коли Я вже подарував йому?» — «Я, Господи, пiду й вiдберу», — каже Павло. — «Як же ти вiдбереш?» — «Я таку штуку встругну, що вiдберу». — «Ну, тодi йди». Павло випередив чорта i сiв пiд мостом. Ось бiжить чорт i раз у раз гукає: «Овес, овес, овес...» Зненацька Павло з-пiд мосту: «Ага-гов!» Чорт i закляк. — «А, щоб тебе!» — каже чорт Павловi. — «Подарував менi Бог якусь траву чи ниву, та через тебе я тепер i забув, яку саме». — «Може, жито?» — «Нi!» — «Пшеницю?» — «Нi!» І що не питав Павло, чорт весь час вiдповiдав: «нi» й «нi». — «Можливо, осет?» — «Еге! Еге!» — мовив зрадiлий чорт i помчав вихором, вигукуючи: «Осет, осет, осет!..» Ось отаким чином чорт i сiє нинi помiж хлiбом осет, а овес лишився на користь людини й тварин. Майже достоту така ж легенда (записана поблизу Чернiгова) є й щодо походження куколю (Agrostema Githago L. i Agrostema Lychnis noctiflora L.). Коли Бог створив свiт, то запросив якось до Себе всiх iстот i став мiж ними землю дiлити. Нiкого при цьому не образив: i людинi, й звiру, й птаху, i всякiй навiть комасi вказав Вiн i землю, i воду, i рослини, i їжу. А чорта на той час не було: десь там забарився, чи Бог його знає, що вже вiн робив. Коли чорт потiм прийшов, Бог уже, виявляється, закiнчив дiльбу i вiдпочиває. «А менi, — каже, — Боже, що?» — «А де ж ти, сучий сину, був, коли Я землю дiлив? Чому не приходив? Тепер уже нiчого немає — iди собi геть!» Пiшов чорт з плачем.. Жаль стало Боговi чорта: хоч i лукавий, а все ж i його шкода. — «Ну, бери вже собi овес; тiльки дивись — надалi будь справнiший. Та йди розпишись!» А там так було заведено: хто що отримає вiд Бога, зараз же йде кудись i розписується, щоб потiм не було нiяких суперечок. Побiг чорт розписуватися. Бiжить через ниву та, щоб не забути, повторює весь час: «Овес, овес, овес...» А людина й почула це. «Ось, — думає, — яку ж чудову ниву та й вiддав Бог такiй поганi!.. Ну, то я хоч налякаю чорта!» Та й засiла в борознi. Ось чорт набiгає на неї та все: «Овес, овес, овес...» А людина з борозни як гаркне: «А куди?!» Чорт беркицьнувся з переляку; тодi пiдхопився та далi, тiльки забув уже про овес, а вигук «а куди» почувся йому, як «кукiль». Ось вiн бiжить та раз у раз: «Кукiль, кукiль, кукiль...» Так i розписався. Ото через те кукiль i зветься чортовою нивою. i гречку. Диявол пiшов. Тодi Ісус Христос i каже Господу Богу: «Добру ниву вiддали Ми дияволу!» — «Ну, що ж робити? Як тепер вiдiбрати?» — каже Господь Бог. А диявол уже зiбрався сiяти овес i гречку, летить у поле та, щоб не забути, весь час повторює: «Овес та гречка, овес та гречка...» От Христос сховався за кущем, повз який треба було пролетiти дияволовi. Тiльки-но диявол порiвнявся з кущем, Походження кропиви У великому лiсi жив старий лiсник з донькою-кра- сунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатнiми роботами. Чи сидить пiд вiкном за роботою, чи збирає в лiсi хмиз, чи йде до рiчки по воду — дзвiнка пiсня скрiзь видає її присутнiсть. Веселий смiх Марусi також нерiдко порушував тишу темного лiсу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рiкою, в озерi. Тiльки-но пiдходила до рiчки Маруся, вiдразу ж на протилежному березi з'являвся парубок i слухав спiви Марусi, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тiльки вгледить, бувало, незнайомця, вiдразу замовкала; та поскiльки вiн завжди починав благати її спiвати далi, то Марусi несила було вiдмовити йому в цьому, i потiм, непомiтно для себе самої, почала чимдалi частiше приходити до рiки не лише по воду, але i з роботою i подовгу просиджувати не березi. Маруся розгледiла, що незнайомець стрункий, молодий i гарний; лише якийсь незрозумiлий смуток помiчала вона i в словах, i в поглядах його. Проминула весна, i лiто було вже на спадi. Якось до старого лiсника, в його скромну хатину, ввiйшов розкiшно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як i вiн, i став просити руки красунi Марусi. При цьому вiн назвався володарем озера i лук довкола. Лiсник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче — видавати її замiж за людину, зовсiм йому невiдому. Та коли Маруся пояснила батьковi, що вона вже давно знайома з парубком i давно любить його, лiсник змушений був прийняти освiдчення незнайомця i вiдпустити з ним свою доньку, бо це було ще тодi,коли шлюб не освячувався Церквою, а вершився лише з благословення самих батькiв. Дiставши благословення, молодий i молода сiли в чудову карету i в супроводi почту поїхали з подвiр'я старого. Лiсник зi сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до ворiт i тодi востаннє поцiлувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услiд каретi, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. Карета незабаром пiд'їхала до рiки. Молодий цьвохнув — i на рiцi з'явився гарний мiст iз залiзними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений — i мосту наче й не було. Ось i озеро. Карета, не зупиняючись, в'їхала в озеро i занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палацi, що палахкотiв усiма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому пiдводному палацi з чоловiком-вужем декiлька рокiв щасливо i мала вже двох дiтей — хлопчика Василька та дiвчинку Горпинку. Схотiлося якось Марусi навiдати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб вiдпустити жiнку з дiтьми до тестя, та, нарештi, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед iз жiнки клятву свято берегти його таємницю: не вiдкривати батьковi, що чоловiк її — вуж. Знову де не взявся чудовий екiпаж. Вуж з жiнкою й дiтьми посiдали у нього i вiдразу ж опинилися на березi озера. Поїхали далi квiтучим лугом до рiки i спинилися на березi її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — i раптом перекинувся через рiку гарним дерев'яним мостом, яким Маруся з дiтьми переїхала на той бiк. Пiд'їжджаючи до рiдної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинцi, щоб вони нiзащо не вiдкривали дiдовi, хто їхнiй батько, не казали б, що їхнiй тато вуж, iнакше з усiма ними станеться велике лихо. Старий лiсник дуже зрадiв, побачивши пiсля стiлькох рокiв розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком i онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дiтей i, пригортаючи, дорiкав, що не спромоглися ранiше навiдати його. Маруся хвалилася батьковi, що вони з чоловiком живуть у чудовому палацi, що чоловiк її надзвичайно багатий, а головне — досi дуже любить її. Та тiльки-но старий лiсник починав розпитувати дочку про те, чи далеко вiд рiки їхнiй палац, бо нi про який палац поблизу рiки вiн нiколи не чув, як веселiсть вiдразу ж полишала Марусю, i замiсть точних вiдповiдей вона вiдмагалася непевним: «Нi, недалеко, зовсiм неподалiк», i поспiшала змiнити тему розмови. Це видалося лiсниковi пiдозрiлим; вiн зрозумiв, що тут криється якась таємниця, i вирiшив вивiдати її вiд онучат. По обiдi, коли Маруся, на прохання батька,прилягла вiдпочити, лiсник повiв Василька й Горлинку в сад, почав пригощати їх рiзними фруктами i, пригортаючи, запитав Василька: «Скажи менi, Васю, як ви в каретi переїхали через рiчку? Адже вона дуже глибока, нi мосту, нi порому на нiй немає — як же ви через неї переїхали?» — «Тато зробив мiст, ми й переїхали», — вiдповiдав Василько. Та Горпинка заперечила: «Нi, не так: тато лiг на воду, i сам зробився мостом, а ми по татовi й переїхали; вiн i зараз ще лежить мостом i чекає, поки ми переїдемо назад, на той бiк рiки». — «Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?» Хоч Василько i зупиняв сестру i нагадував їй про заборону матерi, та Горпинка захопилась своєю балачкою i все розповiла дiдовi: i де вони живуть, i хто їхнiй батько, i що вiн лежить зараз через рiчку гарним дерев'яним мостом. Дiд розцiлував онучку, обдарував дiтей рум'яними яблуками i солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пiшов у повiтку, взяв гостру сокиру, попрямував до рiки i порубав мiст на друзки. Прогостювавши у батька до вечора, Маруся сiла з дiтьми в карету, i вони швидко поїхали до мосту. Пiд'їжджають до рiки — мосту немає, а на березi, де був мiст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозумiла Маруся все. «Хто ж iз вас, дiти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповiв дiдусевi, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Нi, мамо, я нiчого не казав дiдусевi», — вiдповiдав Василько крiзь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усiх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постiйно так само точать черв'яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його менi!.. А ти, мiй милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами i завжди триматимуть тебе у своїх оселях i в своїх церквах!» І ще дужче заридала Маруся i полетiла в лiс зозулею, а дiти лишились на березi рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою. У Старобiльському повiтi про кропиву просто кажуть, що її посiяно дияволом i проклято Богом. А про васильки в слободi Кабанячiй записано таку коротеньку оповiдь. Давно це було. Жив на свiтi дiд Василько; була в нього онучка. Якось пiшла онучка на тiк i знайшла там якесь зернятко; прибiгла до дiда й каже: «Дiдусю, що се за зерно?» — «Ось що, дiвчинко: посiй його, нехай виросте, — тодi й побачимо, що воно за зерно». Онучка посiяла й стала поливати. Із зернятка виросли квiти. Тодi вона зрiзала їх, зв'язала в пучечок i поклала за образи. Довго вони там лежали, поки, нарештi, зовсiм усохли. Якось онучка взяла цей пучечок, понюхала: добре пахне. Понесла дiдовi; понюхав вiн i каже: «Яке добре, пахуче!» — «Як же квiти цi звуться?» — запитала онучка. Саме в цей час дiда покликала баба: «Васильку!» А онучка вирiшила, що це квiти так звуться — васильками, й каже: «Так це васильки? Дiдусю, давай назвемо їх васильками!» З того часу й дiзнались люди про васильки. Васильки кладуть у домовину небiжчика, щоб перебити трупний дух: труп, обкладений васильками, не так швидко розкладається — васильки не дають.