Українськi космогонiчнi легенди та перекази про квiти i хлiбнi злаки
. Вiдомо три легенди про васильки, створених вiд початку до кiнця на християнському ґрунтi.
Перша легенда, записана в м. Куп'янську, розповiдає, що коли зняли з хреста пречисте тiло Спасителя, то змастили його пахучими мазями, оповили чистими пеленами i поховали в саду, в печерi. І наказали «жиди» закопати в горi пречесний хрест Господень, мiсце над ним розрiвняти, навалити потiм на нього гною i всякого смiття i посiяти там насiння дiй-дерева (див-дерева, дурману — Datura stramonium L.) та блекоти (Hyosciamus niger L.). Бачить Бог злобу «жидiвську», дав Василевi (якому — невiдомо) насiння пахучого зiлля i звелiв посiяти його на тому мiсцi, де посiянi були, за наказом «жидiв», дiй-дерево та блекота. І стало те мiсце святе, а навколонього — мерзотазапустiння. І спало царицi Геленi на думку вiдшукати чесний хрест Господень. І приїхала вона до Єрусалима i наказала копати гору Голгофу. Копали гору, копали, шукали хреста, шукали — не знайдуть нiяк. І молилась благовiрна цариця Гелена, слiзно благала: «Дай, Господи, знайти Твiй чесний хрест!» І почув Господь молитву благовiрної царицi Гелени. Явився до неї один якийсь i каже: «Шукайте пахучого зiлля Василя: де його знайдете, там i хрест обрящете». Пiшли на гору Голгофу, знайшли серед смiття мiсце, яке поросло васильками, почали там копати — i вiдрили три хрести; два з них поклали, вийнявши з ями, на смiття, а третiй, хрест Господень, — мiж васильки. З тих пiр i прикрашають хрест васильками.
лiкарi називають Окi- шоп, а народ — Вавiїiкоп, українськi васильки. У П. Безсо- нова, у вiршах iз захiдної Болгарiї та Македонiї про знайдення хреста, повiдомляються деякi штрихи, якi доповнюють щойно наведену українську оповiдь про васильки. Мабуть, що вiршi цi являють собою подальший розвиток згадуваної давньої грецької легенди.
згодом вiдкрито було домовину з чесними мощами святого Василя Великого, то знайшли в нiй пахучу рослину зi скромними квiточками, яку на честь святителя i названо васильком.
Третя легенда, записана в Куп'янському повiтi, переносить походження василькiв у Росiю. За царювання Івана Васильовича Грозного жив у Москвi Василь Блаженний, Христа ради юродивий. Ходив вiн по Москвi i взимку, i влiтку босонiж, в самiй сорочцi, з веригами на плечах. Бував вiн i в царських, i в боярських палатах, i в селянських хатах. Ночував найчастiше на цвинтарях, там же й помер. Знайшли тiло його в травi. Навколо нього так духмянiло!
Про iнший рiзновид василькiв — волошки
багато вельмож, а також цар i цариця. По виходi з церкви цар пiдкликав Василя й питає: «А що, Василю Блаженний, чи велелюдно було сьогоднi у церквi?» — «Нi, царю-батечку, тiльки двоє: я та цариця; та й цариця-матiнка була лиш до пiвобiднi, а тодi пiшла собi додому i була там до кiнця служби». — «Як же так? — каже цар, — хiба ти не бачиш, скiльки люду було в церквi, — поглянь! Та невже ти не помiтив, що i я був у церквi?» — «Нi, государю, тебе не було в церквi, — вiдповiдав Василь, — ти будував на одному островi мiсто». — «Правда твоя, Василю Блаженний!» — промовив цар, згадавши, що, стоячи в церквi, вiн справдi думав про те, як би збудувати на одному островi мiсто. Потiм цар запросив Василя до себе в палац. Коли святий увiйшов до царських палат, цар пiднiс йому чарку вина. Василь узяв чарку, пiдiйшов до вiкна i вихлюпнув через вiдчинене вiкно вино з чарки у двiр. Цар, не кажучи нi слова, пiднiс Василевi ще двi чарки, але й тi вiн вилив у вiкно. І лише четверту чарку випив. Тодi цар i питає в нього: «То ж скажи менi, Василю Блаженний, навiщо ти першi три чарки вина вилив у вiкно?» — «А ось навiщо, — вiдповiв святий, — в Єрусалимi палає монастир, так я надав допомогу». Цар вiдразу ж послав до Єрусалима гiнця, щоб упевнитись у справедливостi слiв святого. Коли гонець повернувся з Єрусалима, то розповiв, що там справдi загорiвся було монастир, i пожежа стала дуже розростатися, та набiгли з Росiї одна за одною три дощовi хмари й загасили пожежу.
Є легенди й про iншi квiти — братки, забий-кручу i петрiв батiг.
цiєї квiтки розповiдають, нiби одного разу брат розсердився на сестру, погнався за нею i придушив її; сестра пожовкла, а вiн з переляку посинiв. У Холмськiй Русi переказують бiльш зворушливу легенду про братки. Були собi брат i сестра, i вирушили вони в мандри в рiзнi боки. Довго вони так мандрували, i коли згодом випадково зустрiлись, то зовсiм не впiзнали одне одного. Мiж тим, сестра сподобалась братовi, i вони повiнчалися i мирно зажили собi, як чоловiк iз жiнкою. Та коли, з плином часу, дiзнались, що вони — брат i сестра, то їм стало дуже соромно, i брат каже сестрi: «Ну, сестро, ходiмо в поле, посiємось: ти квiтнути- меш лiловим квiтом, а я — жовтим».
Про
(синiй ломонос, циганки — Clematis integrifolia L.) є така оповiдь з часiв боротьби козакiв з татарами. Колись бились козаки з татарами, i татари почали їх перемагати. Бачать козаки, що нiчого не вдiють, i кинулись навтiки вiд татар; а отаман козачий, розлютившись, ударив себе з усiх сил списом у тiм'я i, як снiп, звалився з коня додолу. Зненацька де не взявся снiговий вихор, пiдняв усiх невiрних козакiв угору, розшматував їх на клоччя, перемiшав з чорноземом i розметав кiстки десь там далеко, «по татарвi». З їхнiх кiсток i поросла за- бий-круча. О тiй порi була страшенно сувора зима, i святий «Панько» (Пантелеймон) вже зглянувся над козаками, якi ганебно накивали п'ятами i яких пiдхопив вiтер, i дав їм кожухи (перистi придатки плiдникiв у clematis'a). На чужинi, певно, не особливо солодко було, i ось козацькi душi почали просити Бога, щоб Вiн засiяв їх на Українi, щоб дiвчата забий-кручу рвали та у вiнки заплiтали. Бог змилостивився над ними i
Посiяв на Українi
Попiд лiсами,
Попiд скирдами,
В вiнки заплiтали,
В коси затикали,
Щоб всi люде знали,
Ось що колись-то творилося на бiлому свiтi!.. Кажуть, що якби всi парубки разом забий-кручу за пояс заткнули, то всi тi козаки знову б ожили.
Петрiв батiг
(великороська «сонцева сестра») являє собою досить оригiнальну рослину, вiдому в ботанiцi пiд назвою дикого цикорiю (Cichorium intybus L.). Належить вона до родини складноцвiтих i має вигляд майже цiлком безлистого, доволi мiцного й малогiлчастого стебла, «хвеськає», тобто дає при змахуваннi ним звук дещо подiбний до того свисту,який чути, коли змахують батогом. Полюбляє ця рослина узлiсся, межi, вiдкритi галявинки садiв та буйнi, не дуже сирi левади, де розвивається особливо розкiшно i за сприятливих умов сягає заввишки понад два аршини. Вранцi, тiльки сонце зiйде впiвдерева i вже добре пригрiє, так що почне спадати роса, на батогоподiбному стеблi Петрового батога з'являються свiтло-синi, завбiльшки iнодi майже з мiдний п'ятак, зорi квiтiв, що рiзко й гарно вирiзняються на загальному тлi густої зеленi самої рослини. А тiльки сонце починає повертати iз зенiту, яскравi, до останньої хвилини свiжi квiтковi зорi згортаються, закриваються, i рослина до наступного ранку залишається оголеною, нiби осиротiлою. Закрившись, квiтка бiльше вже нiколи не вiдкривається — вона помирає; з новим сонцем розквiтає нова, сусiдня квiтка, — i так послiдовно одна окрема квiтка може квiтнути протягом цiлого мiсяця; а вся в цiлому рослина квiтне звичайно на Українi з перших чисел червня i до вересня. Збiг часу квiтування Петрового батога з найспекотливiшим лiтнiм часом, коли повiтря таке спекотне, що можна бачити його хвилеподiбний рух, так звану югу, а також збiг розкривання Його квiтки пiсля спадання роси з часом, коли чабан рушає свою отару на пашу;
i закривання квiтки з порою, коли вiвцi стоять бiля водопою на тирлi, мимоволi звернуло на себе увагу й породило пастушу легенду, що являє один з епiзодiв народної епопеї про ходiння Спасителя (Бога) зi святим Петром по землi. Тiльки-но спаде роса, i чабан рушає овець на пашу, вiдразу ж рушає на пашу i святий Петро своїх овець-верблюдiв («наче в полi бiгають хвилi» — хвилi на Українi називають ще й «Петровими згонами»), якi ранiше були Адамовими вiвцями, та коли Адам вчинив грiх, Бог вiддав їх святому Петру (верблюди бояться роси, як i вiвцi). Пiдiб'ється сонце «на обiд», чабан стає з отарою на тирло, — стає у цей час на тирло зi своїми вiвцями-верблюдами i святий Петро; тiльки чабан пасе iнодi отару до пiвночi, а святий Петро стоїть зi своїми вiвцями на тирлi аж до наступного дня. Коли одного разу святий Петро гнав на пашу своїх овець, у нього в руках не виявилося нi батога, нi ґирлиґи. Угледiв вiн дорогою бур'ян з довгим пруттям, зламав собi прутика i погнав ним своїх овець. Звiдтодi ця рослина й зветься петрiв батiг (Катеринославська губернiя та Куп'янський повiт).
В iншiй легендi про ту ж рослину, записанiй у Куп'янському повiтi, святий апостол Петро виступає з чортами якогось язичницького бога полiв, покровителя жнив. Святий Петро взагалi був дуже до всього цiкавий: йому вiдомi назва й життя будь-якої польової комашки; вiн знає, чим кожна з них годується. Хiд його по полях уподiбнюється до ходу бога полiв: жучки, бджiлки, мушки, метелики барвистими роями оточують його, майорять попереду нього i супроводжують його ззаду. Давнiше, за колишнiх часiв, йде, бувало, святий Петро межею, вiзьме прутик дикого цикорiю й хльоскає ним, як батiжком. А жучки й мушки, якi лиш сидять на колоссi, вже й знають: всi злiтають i не смiють переводити хлiба. Пройде межу, кине свiй батiжок на землю, а вiн прийметься там i росте. А всi жучки й мушки вже добре знають, що ту ниву, де росте петрiв батiг, треба обминати, — от вони й не смiють її чiпати. Та це було колись, а нинi й петрiв батiг не рятує хлiба.
Є ще одна легенда про петрiв батiг, записана в тому ж Куп'янському повiтi, на якiй позначився, з одного боку, вплив євангельської оповiдi про недопущення апостолами дiтей до Спасителя, а, з другого, — почасти й талмудичних оповiдок про те, нiби єврейськi дiти завжди збiгалися до Спасителя i звичайно супроводжували його цiлою юрбою, тому що Спаситель оживляв Своїм подихом злiплених ним з глини пташок i цим дуже привертав до Себе дiтей. Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в iнше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побiгли з батiжками на шлях, яким iшов Спаситель, i оточили його зусiбiч, так що заважали йти далi. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далi сiкалися до Спасителя, цiлували йому руки, ноги та краї одежi. «Ось я вас!» — знову гримнув на них апостол Петро i вхопив було в одного з пастушкiв батiжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зi своїх рук батiжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, вiддав його батiжок, а сам,нахилившись,зiрвав бадилинку, i розмахуючи нею, раз у раз повторював: «Геть з дороги, а то — скуштуєте мого батiжка!» Пастушата з веселим смiхом розступилися й дали, нарештi, дорогу Спасителевi. Петро кинув тодi бадилинку, що була в нього в руках, i мовив жартома: «А що? Либонь злякалися? Вiзьмiть тепер собi й мiй батiжок!» Хлопчаки пiдняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскiльки квiти в цiєї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пiр прикрашати свої батiжки «махорками» (китицями) зi шкiри.
2. Хлiбнi злаки
жита
1) Bromus mollis L.,
2) Bromus secalinus L. i
Так кажуть у Лiтинському повiтi. А в Куп'янському, як ми знаємо вже, розповiдають, що пшениця виросла зi слiз Адама, змiшаних iз землею, взятою прабатьками, за велiнням Божим, бiля райського порогу; а зi слiз Єви, змiшаних з тiєю ж землею, виросла конопля.
пшеницю — тiльки не людинi дав Вiн її, а собацi: той заскавулiв од голоду, Бог i кинув йому з неба колос пшеницi просто в пащу. Людина вихопила в собаки цей колос, посiяла й розвела таким чином пшеницю. Ось чому людям грiх убивати собаку — ми їмо його пайку.
За iншими легендами, Сам Бог посiяв для людей пшеницю, причому спочатку колос у неї, як i взагалi в усiх хлiбних злакiв, починався при самiй землi i йшов до верхiвки стебла, так що не можна було нi косити, нi жати, а пiдтинали колосся, щоб не розгубити зерна, шилом при самiй землi. Нинi хлiбний колос завбiльшки лише з собачу частку. Зменшення його сталося внаслiдок осквернення однiєю жiнкою святостi хлiба. Якось Спаситель iз апостолом Петром (i Павлом — за iншим варiантом), — розповiдають у Куп'янському повiтi, — зайшли, прибравши вигляду подорожнiх, у хату до однiєї жiнки й попросили в неї милостинi. Господиня в цей час пекла млинцi. У вiдповiдь на прохання подорожнiх вона кинула їм млинця, та перед тим витерла ним слiди, залишенi її дитиною на лавцi. Подорожнi вийшли в поле, i Христос, обурений наругою над хлiбом, став обшмульгувати колос знизу вгору. Бачачи це, хазяйський пес почав вити, i апостол Петро вблагав Спасителя зглянутися хоч над собакою i залишити на стеблi частину колосу iз зерном на долю собаки.
хлiба. Жiнка як гримне на них: «Бач, куди забралися канючити!» — вихопила в дитини окраєць хлiба i дала їм. Спаситель взяв той окраєць, поклав його в торбину, тодi нахилився до колоса i давай його обшмульгувати. Собака лежить пiд возом i дивиться. Побачив, що вiд колосу зовсiм мало вже лишилося, i почав завивати. Тодi Спаситель залишив колоса всього вершка на два. Святий Петро й запитує: «Навiщо Ти, Господи, обшмульгав колос?» — «А то щоб люди не пиндючились, — вiдповiдав Господь. — Я б його i ввесь вiдшмульгав, та залишив тiльки на собачу долю». Звiдтодi люди й почали з хлiбних злакiв збирати собачу долю; а ранiше колосся було вiд самого корiння, не так, як нинi — всього лиш вершка на два.
Г. Шимон Матусяк, зi слiв «лiсовикiв» Сандомирської пущi, розповiдає дещо iнакше цей переказ, вiдносячи його до житнього колосу. Житнiй колос ранiше був удвiчi бiльший за нинiшнiй. Богородиця, бажаючи пересвiдчитися в милосердi людей, прийшла в село пiд виглядом жебрачки просити милостинi. Жiнка пекла млинцi й вiдмовилась дати їй шматочок, вiдказавши при цьому: «Іди геть, стара карго! Я краще дам собацi!» Богородиця, розгнiвавшись, вийшла на поле, взяла колос i обiрвала його вершечок, скiльки захопила рука, а решта лишилася на згадку, й то лиш завдяки заступництву Христа.
пальцем проколеш, то волiв, було, напоїш), однак легенда ця й понинi побутує не лише на Українi — вона широко розповсюджена й серед великоросiв, бiлорусiв, полякiв, болгар, киргизiв i навiть китайцiв — одне слово, як у Європi, так i в Азiї. За одними легендами, ранiше зерна покривали стебло жита вiд верхiвки до землi. Хтось, прийнявши цю рослину за непотрiбну, почав ногою обшмульгувати зерна, i вони всi пообсипалися. Прибiг собака, став просити залишити для нього, i зерен зосталося лиш стiльки, скiльки їх тепер є на колосi. За iншими легендами, давно колись замiсть снiгу падало з неба бiле борошно. Одна жiнка пiдтерла свою дитину тiстом, i з того часу замiсть борошна став падати снiг. У Тарбагатайськiй областi Китайської iмперiї записано такий варiант цiєї легенди, який дещо нагадує щойно наведену старобiльську легенду. Чоловiк i жiнка створенi Богом (Бурхун-бакчi) одночасно. Разом з людьми Бог створив i коней. їжею для тих та iнших була трава. Та люди знищували и в такiй величезнiй кiлькостi, що коням не залишалось нiчого. Тодi Бог лишив траву на поживу коням i почав посилати з неба борошно (куїр). Ним годувалися першi люди доти, доки син, який народився в них, не досяг п'ятирiчного вiку. Хлопчик цей одного разу, коли не було вдома батька й матерi, сидячи на постелi, зробив дещо таке, що в кибитцi (гiр) робити в жодному разi не дозволяється. Хлопчик злякався i, аби замести слiди своєї провини, заховав речовi докази в мiшок з борошном. Бог, розгнiваний таким учинком хлопчика, перетворив на снiг усе борошно, яке було на землi.
Слiд зауважити, що вчинок, якого припустився хлопчик, i досi вважається в торгоутiв найстрашнiшим грiхом, що не має собi, окрiм старечої слабостi, нiякого виправдання. Кибитка, в якiй вчинено цей грiх, має впродовж дня зробити сiм перекочовувань, до того ж на кожному мiсцi зупинки забивається в землю дерев'яний кiлок (число сiм i дерев'яний кiлок мають тут значення ще й тому, що, за переказами, першi люди, коли втратили борошно, в семи мiсцях шукали його i, помiчаючи мiсце, звiдки вирушали, в кожному втикали по дерев'яному кiлку). Але й по здiйсненнi семи перекочовувань у такiй кибитцi не можна жити, перш нiж вона не буде освячена ламою.
Настав голод, що загрожував людям смертю. Та тут рятiвником людини стає собака (ноха). Вiн також голодував разом з людьми; нарештi, бачачи, що наближається смерть, собака почав жалiсливим завиванням благати в Бога порятунку для людини: дати їй хоч якусь їжу, вказуючи на свою цiлковиту невиннiсть i непричетнiсть до непристойного вчинку хлопчика. Розчулений благанням собаки, Бог послав йому з неба одну зернину. З цiєї зернини, вiдразу ж посадженої у землю, помалу й розрiсся хлiб, яким годувалися й нинi годуються люди. Киргизький варiант цiєї легенди являє собою строкате поєднання рiзноманiтних легендарних мотивiв. Люди й конi створенi Богом одночасно. Тi й iншi годувалися спочатку травою. Але конi з'їдали її так багато, що людям не лишалось майже нiчого. Тодi Бог, на прохання людей, став посилати їм з неба крупу. Люди змiшували її з водою i їли. Вогню, аби зварити їжу, тодi ще не було на землi. Минуло декiлька рокiв. Рiд людський розмножився до сорока душ; тридцять дорослих i десятеро дiтей, з яких дев'ятеро дiвчаток i один семирiчний хлопчик. Хлопчик цей якось сидiв сам собi в юртi й, бавлячись, ненавмисне накапостив. Аби приховати свiй вчинок од рiдних, вiн зiбрав усе на лопатку i сховав у кап (мiшок) з крупою. Розгнiвався Бог, що хлопчик так осквернив Його небесну їжу, i припинив посилати людям з неба крупу, а замiсть неї став падати звiдти бiлий снiг. Усю крупу, яка залишилась ще в людей, вони швидко з'їли, i почався голод. Люди стали тодi їсти коней; та прийшов час, i їх не стало — всiх з'їли. Почалося отут у них людожерство. Щодня з'їдали по людинi: хто найдовше проспить уранцi, того й з'їдять.
Про походження вогню у киргизiв є така легенда. Був час, коли люди не знали вогню (от), але потiм вони побачили, що без вогню їм погано, й почали просити Бога послати їм з неба вогонь. Бог начебто не зрозумiв їхнього прохання i створив для них сонце (куп) i мiсяць (ай). Мiж людьми був тодi наймудрiшим «дуана» (шаман) Фрук. «Без вогню нам не можна жити», — казав вiн Боговi. — «Я дав вам вогонь, — вiдповiдав Бог, — удень вам свiтить сонце, вночi — мiсяць». Мудрий Фрук пояснив Богу, що хоча справдi людям не можна жити без сонця й мiсяця, та не можна також жити й без того вогню, який в холод зiгрiвав би їх, на якому вони могли б зварити собi їжу тощо. Тодi Бог послав «дуану» Фрука в пекло. Там йому дали маленьку iскорку. Вiд цiєї iскорки й поширився вогонь мiж усiма людьми.
Нарештi, людей усiх було з'їдено, лишився один лиш чоловiк. Страшним-престрашним був вiн: зросту сорок аршинiв, увесь кошлатий, око одне, три ноги, вуха нижче плечей звисають. Коли залишалося на землi ще п'ятеро людей, вiн, боячись, що коли-небудь проспить уранцi й буде з'їдений, уночi всiх подушив i витяг з урочища Оп-Чiлик (у Тарбагатаї) на Мус-Тау... (Крижана гора — найвища точка Саурських гiр, вкрита вiчним снiгом). Там вiн сидiв i поїдав їх. Вистачило йому цих людей тiльки на тиждень, а потiм i для нього настав голод. Рiвно дев'ять рокiв просидiв вiн без їжi, не рухаючись з мiсця. Схуд, охляв, став тонким, як палиця. Нарештi, пiдвiвся вiн i пiшов знову на давнє мiсце, в урочище Оп-Чiлик. Приходить — бачить, що весь Оп-Чiлик засiяно хлiбом, i стоїть одна юрта. Ввiйшов вiн до юрти, а там сидить iз собакою дiвчина. Став вiн розпитувати дiвчину, звiдки вона. Дiвчина розповiла, що вона була ще маленькою дiвчинкою, коли люди стали поїдати одне одного. І тодi ж, наступного дня, вона втекла з цим собакою в гори i сховалася там у печери. Нiхто не помiтив її втечi. Годувалась вона щодня лише одним хлiбним зернятком, яке їй приносив собака. А собацi Бог давав на день по два зернятка: одне вiн з'їдав сам, а друге вiддавав їй, дiвчинi. Бачачи нарештi, що нiкого вже не лишилося в Оп-Чiлику, вона повернулася сюди й оселилася тут. Собака й надалi приносив їй по однiй зернинi. Тодi вона стала їсти по зернинi через день, а всi тi днi, коли не їла, сiяла зерна, якi лишалися. Ото з них i розрiсся хлiб. Одноокий одружився з цiєю дiвчиною, i знову рiд людський почав множитися.
Коли Господь вигнав Адама з раю, йому довелося взятися за дiло — обробляти землю, щоб прогодувати себе з Євою. Важко було Адамовi звикати до тяжкої працi, i ось, коли вiн уперше взявся за обробку землi i вперше ходив за плугом, то дуже плакав. А де падали на землю його сльози, там вирiс горох, який у багатьох мiсцевостях України зветься, мабуть, пiд впливом наведеної легенди сльозами Адама.
|
