План:
1. Обрядовiсть зимового циклу
2. Обрядовiсть весняного циклу
3. Лiтнi звичаї та обряди
4. Осiннi звичаї та обряди
Є край, де найкращi у свiтi пiснi
Де дiм мiй – моя Україна.
Щасливi ми, що народилися i живемо на такiй чудовiй землi – багатiй i мальовничiй Українi. Кожна нацiя, кожен народ мають свої звичаї, що виробились протягом багатьох столiть i освяченi вiками. Звичаї розрiзняють i об¢єднують людей в один народ, одну нацiю. Вони вiдображають спосiб свiтосприйняття народу, те, як народ мислить, вiдчуває навколишнiй свiт. Звичаї стають основою, з якої виникає усна народна творчiсть. Вони мають для нас особливий чар старовини. Менi подобаються свята, якi належать до рiзних природних циклiв: зимових, весняних, осiннiх, лiтнiх.
1. Обрядовiсть зимового циклу
Одним iз свят, яке завжди вiдзначали нашi батьки, дiди, прадiди, було велике зимове свято, особливо важливе для молодi – день Андрiя. Це свято вiдзначали 13 грудня. Починався вечiр з дiвочої ворожби, пiсля заходу сонця. Перед початком гадань кожна дiвчина повинна з’їсти хоча б один вареник. Пiсля цього брали ще по одному, клали на пiдлогу i впускали кiшку, яку цiлий день не годували. Чий вареник з’їдала кiшка першим, та i замiж першою вийде, а чию не зачепить, то сидiти їй в дiвках.
Є ще одне ворожiння. Беруть велику миску з водою, але щоб вона не була наповнена вщерть. По краях вiшають перегнутi смужки паперу з записаними подiями: палке кохання, виграш, крадiжка, далека дорога, розлука. У половинi шкаралупи грецького горiха встановлюють маленький згарок свiчки. Човник пускають на середину миски. Залежно вiд того, до якого краю вiн пiдпливе i який папiрець пiдпалить, таке станеться з одним iз присутнiх, на кого ворожать. Увечерi влаштовували вечорницi, на якi сходилися i хлопцi. На Андрiя знiмають калитки у тих, хто зустрiчається. Цей звичай зберiгся в селах. Зняту калитку у дiвчини вiдносять до парубка, або навпаки. Або ще посипають мiж ними дорiжку соломою.
Вважають, що, якщо на Андрiя випаде снiг, то зима довго ще не настане, а якщо не випаде, то зима буде тепла та малоснiжна. Якщо iнiй на деревах у цей день – буде добрий врожай гречки.
І сьогоднi святкують Андрiя. Дiвчата продовжують ворожити, причому не тiльки в селах, але й в мiстах. Калитки на Андрiя знiмають у селах, в мiстах цей звичай не зберiгся.
Святого Миколу святкують 19 грудня. На Миколу нiчого не роблять, бо це велике свято. Пам’ятаю, коли я була зовсiм маленьким, мiй батько переодягнувся у святого Миколу i принiс подарунки. Кожен рiк я чекала цього свята. Коли я пiдросла, то батько вже не переодягався в Миколу, але подарунки пiд подушкою я все знаходила. Дiти дуже люблять це свято, вчать молитви, колядки. Колись менi батько казав, якщо я буду неслухняною i буду погано вчитися, то святий Микола до мене не прийде i подарункiв я не отримую.
та подорожнiм, а особливо запорозьким козакам. Вони за цю помiч побудували йому понад 30 храмiв, названих його iменем. На його честь складено багато вiршiв та пiсень.
Святого Миколу в наш час святкують вiруючi православнi люди. Звичай обдаровувати дiтей подарунками в це свято майже не зберiгся.
Рiздво – родинне свято, зустрiчали його урочисто, схвильовано. До свята готувалися заздалегiдь: бiлили хату, прибирали її святковими рушниками, килимами. На вечiрнiй зорi найстарiший член сiм’ї ( дiд або батько) вносив в хату снiп жита чи ячменю. Називався снiп «дiдухом» або «колядою». Вiн i виконував функцiю ялинки. Найстарiша жiнка в сiм’ї (баба або мати) ставила бiля «дiдуха» горщик з кутею, узвар i свячену воду. Бiля свяченої води запалювали свiчку. До 12 години ночi сини i батько обходили обiйстя iз святим хлiбом, благословляючи все живе, заклинаючи його вiд напастi. На воротях i на дверях сараю ставилися обереги i вiшалися пучечки трави з полину, кропиви, чебрецю, щоб вiдiгнати нечисту силу. Сигналом до вечерi була поява першої зiрки на небi, яка сповiщала про народження Божого дитяти. На столi ставилося 12 страв, щоб кожен мiсяць був щедрим. Батько ховався за стiл, питаючи, чи його не видно, i отримував ствердну вiдповiдь. Потiв вiн вiдповiдав: «Як ви мене не бачите зараз, то щоб цiлий рiк з-за хлiба не бачили» i бажав врожаїв та достатку. Господиня iмiтувала квочку чи якусь iншу бажану в господi птицю.
Першою їли кутю з медом, потiм оселедцi, рибу, голубцi з пшоном. Обов’язковими стравами були пирiг i вареники.
i «циган». Господарi щедро обдаровували колядникiв, кладучи дарунки їм в торбину.
І сьогоднi святкують Рiздво. І в наш час обов’язковою стравою є кутя. Однак звичай заносити в хату снiп жита чи ячменю не зберiгся. Цю функцiю у нас виконує ялинка. У багатьох селах зберiгся звичай ставити на стiл 12 страв. Сьогоднi колядують у Святий вечiр i наступного дня.
все те, що й перед Рiздвом. Тiльки на Голодну кутю од самого рання не можна нiчого їсти i пити, поки не зiйде вечiрня зiрка i не нап’єшся свяченої води.
Воду святять коло церкви. Цiєю свяченою водою господар кропить хату, подвiр’я, худобу, город.
Вважалося, що в нiч пiд Водохреща чарiвною стає вода в криницях чи потаках. Тому господарi, як тiльки проспiвали опiвночi пiвнi, бiгли до рiчки набрати цiлющої води. Рано всi йдуть до церкви. Пiсля цього вдома сiдали обiдати. Частувалися як i на Рiздво.
В наш час святкують Водохреща. І в селах, i в мiстах йдуть до церкви, освячують воду, а потiм вдома кроплять хату, подвiр’я, худобу. Таким чином вiдганяють нечисту силу. У мiстах майже не зберiгся звичай Голодної кутi. Цього звичаю в основному дотримуються у селах.
За тиждень пiсля коляди – Щедрий вечiр. Це стародавнiй дохристиянський звичай, який святкують напередоднi Нового церковного року. За християнським календарем – це день преподобної Меланiї. На Щедрий вечiр батько ховається вiд дiтей за пирогами – символ щедростi, багатства. Парубок вбирається в «Меланку». З ним ходять ряженi – орач, сiвач, дiд, ведмiдь, коза, журавель, циган, чорт. Ця весела компанiя грає, спiває, танцює. Заходять в оселi, де збираються дiвчата, щедруючи. По черзi кожен iз ватаги спiває свої пiснi. Коли щедрiвка скiнчилась, хлопцi скидають своє вбрання i на запрошення дiвчат сiдають до столу. Дiвоча «Меланка»: найвродливiша з дiвчат одягає вiнок, стрiчки, намисто, а друга вбирається за молодого i зветься «Василем». Дiвчата знаходять час i поворожити. Ворожать так само, як i на «Андрiя».
На Новий рiк, або свято Василя, як тiльки розвидняється, йдуть посiвати. Перший посiвальник приносить щастя до хати, але тiльки хлопець.
У перший день Нового року пильно приглядаються до всього, бо все має значення.
Мало що збереглося в наш час зi свята Василя та Щедрого вечора. У мiстах i селах Приднiстров’я i зараз зустрiнеш посiвальникiв. Не зберiгся звичай щедрувати пiд вiкнами.
2. Обрядовiсть весняного циклу
До свят весняного циклу належать Стрiтення, Масниця, Великдень, Благовiщення.
Перша зустрiч весни вiдбувається на свято Стрiтення (15 лютого). За переказами Бiблiї в цей день благочестивий Симеон зустрiв бiля храму маленького Ісуса. На честь Стрiтення у церквах робили вiдправи, святили воду й свiчки. Посвяченою водою в цей день лiкували хворi мiсця. А увечерi цього ж дня надвiр виставляли миски iз насiнням. Вранцi дивилися, котре з насiння бiльше покрите iнеєм, те й треба садити, добрий врожай буде.
Моя мати готувала на Стрiтення колодiєв напiй, який надавав сили та здоров’я, вiн завжди був на столi. Напiй пили «по колу», щоб примиритися зi своїми ворогами, навмисно поруч садили свекруху та невiстку, зятя i тещу, сусiдiв, якi весь час сваряться. В цей день закликали весну, примовляючи: «Збори зиму, весно!» А ще у нас в селi кажуть: «На Стрiтення зима з лiтом зустрiчається».
В наш час свято Стрiтення святкують вiруючi люди. В мiстах i селах люди ходять до церкви i святять воду i свiчки. Свяченою водою лiкують хворi мiсця, а посвяченi свiчки допомагають вiд грому.
Останнiй тиждень перед Великим постом називався Сирним, Масляним. В цей тиждень м’яснi продукти їсти було не можна, тiльки – молочнi. Цього тижня замiжнi жiнки ходили вiд хати до хати i чiпляли неодруженим парубкам та дiвчатам «колодки». Це могла бути кольорова стрiчка чи хустина. Це було покарання за те, що не одружився протягом м’ясниць. Наступнi днi ходили i перевiряли, чи не знята «колодка». Зняти її могли пiсля того, як давали викуп, який заключався в даруваннi писанки на Великдень чи почастуваннi горiлкою з сиром в останнiй день Масницi. Дiвчата також ходили i чiпляли «колодки» хлопцям. Весь тиждень тривали веселi сiльськi гостини, головною стравою були вареники з сиром та сметаною. В цей тиждень дуже багато танцювали, бо у Великий пiст танцювати не можна було. Це вважалося великим грiхом. Ходили один до одного у гостi, пили, їли, як умiли, досхочу. Все це супроводжувалося жартами, веселощами. Не обходилося без смачної вишнiвочки чи слив’яночки, а чоловiки мали дещо мiцнiше.
гостини. Так як у Приднiстров’ї переплелися українськi звичаї з росiйськими, то головною стравою у нас є не тiльки вареники з сиром та сметаною, а й млинцi.
цього тижня починаються вiд четверга, який називають Чистий. Великого значення надавали в цей день страсним свiчкам, якi тримали протягом усього богослужiння. Із запаленими свiчками намагалися повернутися додому, де ними випалювали хрести на сволоках, щоб лихе хату обминало. У Великий Четвер вбирали подвiр’я, згрiбали на купу рiзне смiття i спалювали його. У Страсну П’ятницю пекли паску. Одну паску тримали на столi цiлий тиждень до Проводiв, «щоб добре родила пшениця». У Суботу виготовляли крашанки i писанки. На Великдень всi йшли до церкви, де було особливо урочисте i тривале богослужiння. Пiсля вiдправи вiдбувалося урочисте посвячення пасок i яєць.
В цей день треба з усiма вiтатися. Вiтальним словом є «Христос Воскрес», на що треба вiдповiдати «Воiстину Воскрес». На Великдень треба простити всiх своїх ворогiв, не можна було нi з ким сваритися.
В наш час всi люди святкують Великдень: печуть паски, виготовляють крашанки, iдуть до церкви i освячують їх там. Вiтальним словом є «Христос Воскрес», на що вiдповiдають «Воiстину Воскрес». І зараз Великоднi яйця приносять на кладовища, христосуючись з померлими.
3. Лiтнi звичаї та обряди
Лiтом народ святкує Зеленi свята, якi випадають через сiм тижнiв пiсля Великодня.
По церковному календарю це свято називається Трiйця i святкується два днi – недiлю i понедiлок. Недiля називається Святою, а понедiлок – Зiслання Святого Духа на апостолiв. Ще це свято називають П’ятидесятницею, тому що вiдбувається на 50-тий день пiсля Великодня. Але в народi це свято триває недiлю мiж сьомими i восьмими четвергами пiсля Великодня. Сьомий тиждень називали Зеленим або Русальним, а восьмий – Троїцький. За народними повiр’ями, у Зелений четвер «прокидаються» мерцi, тому в церквах в цi днi поминали покiйних.
В Зелений четвер починалася зустрiч русалок. Вважали, що саме в цей день русалки виходять iз ставкiв, рiчок. Вiд них залежала доля врожаю. Тому їх боялися. У Троїцький четвер їх проводжали. Дiвчата одягали на голову вiнки, а хлопцi розпалювали вогонь, дiвчата, перестрибуючи через вогонь, кидали у нього свої вiнки. Пiсля цього всi розбiгалися.
через вогонь, кидали у нього свої вiнки, не зберiгся.
У розпалi лiта вiдбувалося прадавнє свято – Купала. Його вiдзначали напередоднi християнського – Рiздва Івана Предтечi. Готувалися до цього свята заздалегiдь. Дiвчата ходили до лiсу, на поля i збирали рiзнi пахучi квiти. А хлопцi готували солому, дрова для вогнища, а також купальне деревце. Купальське деревце встановлювали в центрi села. Дiвчата прикрашали його квiтами, стрiчками. Вдень дiвчата разом з хлопцями їздили на возах по селу, запрошуючи всiх ввечерi вiдсвяткувати Купала. Всi, хто приходив, приносив iз собою щось до столу, а також дрова для вогнища. Дiвчата водили хороводи бiля купальського деревця i спiвали пiсень. А хлопцi розпалювали вогнище, бiля якого й була святкова вечеря. Пам’ятаю, ми й ще змагалися за це деревце. Хлопцi його хотiли розiрвати, а ми його боронили. Все одно хлопцi його розривали на частини. Дiвчата, схопивши гiлочку, бiгли якнайшвидше додому, для того щоб кинути її на городi для доброї родючостi. Те, що залишалося вiд деревця, спалювали. Поки горiли залишки, всi намагалися перестрибнути через вогонь.
У мiстах цей звичай не зберiгся. У мiстах взагалi не святкують Івана Купала. А в селах молодь святкує це свято. І зараз вони розпалюють вогнище i перестрибують через нього. Однак хлопцi та дiвчата в наш час не надають такого значення цьому святовi, як ранiше.
4. Осiннi звичаї та обряди
Свято Маковiя святкують 14 серпня. Це свято називають ще Першим Спасом або Медовим Спасом. Напередоднi цього дня жiнки й дiти збирають квiти й трави. Серед них найпоширенiшими є чорнобривцi, м’ята, васильок, мак, колоски пшеницi. Все це зав’язують в один пучок маленькою хустиною або рушником. Цей пучок називається «Маковеєм». З цим пучком йшли до церкви, де його святив батюшка. В цей день святили мед, а також криницi. Цей пучок висушували i ховали. А коли хтось захворiє, то маковiєве зiлля дуже допомагало. Це зiлля клали пiд подушку дiтям, щоб вiдвернути вiд них усяку нечисть. На Маковiя печуть коржi з маком. „Без такого коржа, то й не Маковiй”, - кажуть на селi. Вiд Маковiя починається пiст, який триває до Успiння Пресвятої Богородицi (28 серпня).
І в наш час святкують Маковiя, як в мiстi, так i в селi. Люди йдуть до церкви з медом i з пучком квiтiв, якi там освячують. І сьогоднi люди вiрять, що маковiєве зiлля допомагає при рiзних захворюваннях, тому бережуть його.
Другим важливим святом був день Преображення Господнього, у народi його називали Спас, Великий Спас i святкували 19 серпня.
Це свято пов’язували зi святом врожаю, адже припадає вiн на той час, коли дозрiвають усi зеленi плоди. На Спаса освячують у церквi дари природи: яблука, сливи, грушi, обжинковi вiнки, бджолинi стiльники, мак, васильки, чорнобривцi, виноград. З чорнобривцiв готували купелi для немовлят. До Спаса не дозволялося їсти яблука, грушi, виноград, бо це вважалось грiхом. Але не всi додержувалися цього звичаю. Чоловiки не боялися грiха i їли яблука до Спаса. Однак мати, в якої хоч одна дитина померла, нiзащо не стане їсти яблука до Спаса, бо на тому свiтi її дитинi не дадуть райським яблучком погуляти. Скажуть їй: «Твоє яблуко мати з’їла». Це вiрування має для матiрок велику силу.
Спасiвський обiд готували з борошняних та овочевих страв i холодженої риби. Спочатку їли яблука та мед, запиваючи виноградним та яблуневим вином, «щоб садовина родила», а потiм уживали iншi страви.
В Спасiвку день буває сильно гарячий, але вночi буває вже й ядерно. Тому є приказка: «Прийшов Спас – держи й рукавицi про запас».
В наш час теж святкують Великий Спас. І в мiстах, i в селах освячують у церквi дари природи: яблука, виноград, мед, грушi, васильки, чорнобривцi.
І сьогоднi не всi додержуються звичаю не їсти яблука, виноград до Спаса. Багато людей навiть i не знають, що це вважається грiхом.
До осiннiх свят належить i Покрова Пречистої Богородицi (14 жовтня).
який пiд час служби побачив Пресвяту Богородицю у супроводi святих, яка своєю хусткою покрила весь народ у церквi. Пiсля цього все зникло, а вiд мiста вiдiйшли вороги. Звiдси i пiшла назва свята Покрова, яка є символом заступництва. З цим святом найтiснiше поєднанi весiльнi мотиви. Закiнчувалися всi роботи в полi i дiвчата готувалися до весiлля. Менi мати казала, що хто саме вийде замiж на це свято, буде щасливим, бо знаходитиметься пiд опiкою Пресвятої Богородицi. В мене вийшло так, що я й сама вийшла замiж на це свято. В цей день також проводили ярмарки i рiзнi веселi забави. Хати на свято Покрова прикрашали квiтами й рушниками. В цей день пригощали один одного виноградним вином.»
І в наш час святкують Покрова Пресвятої Богородицi i надають цьому святовi великого значення. І сьогоднi на це свято дiвчата виходять замiж, бо вважають, що будуть щасливими i знаходитимуться пiд опiкою Пресвятої Богородицi.
Чимало цiкавих звичаїв є у моєї родини, i я завжди радо їх дотримуюся. Я переконана: шануючи звичаї, ми приєднуємося до якогось невидимого космiчного пульсу, шануємо одвiчнi закони природи, прямуємо до могутньої сили, iм’я якiй родина, Україна.
Лiтература
2. Колядки та щедрiвки: Зимова обрядова поезiя трудового року. – К., 1965. – 205 с.
3. Митрополит Іларiон. Дохристиянськi вiрування українського народу. – К., 1995. – 245 с.
4. Пономарьов М. Історiя української дiаспори. – Львiв, 1990. – 280 с.
6. Українське народознавство: Навчальний посiбник/ За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчiва. – Львiв: Фенiкс, 1994. – 608 с.
|
