Додатковi українськi легенди та перекази про людину
українськi легенди та перекази про людину
Крiм основних космогонiчних легенд та переказiв про людину, на Українi й понинi живе ще чимало, так би мовити, додаткових легенд, головна мета яких — задоволення народної допитливостi. Такими, наприклад, є легенди про походження глитаїв, про людський вiк, про людину й дятла, про верховенство мужчини в сiм'ї та iншi.
Народ стiльки бачив i бачить горя вiд глитаїв, що вiдмовив їм навiть у походженнi вiд людей. Коли Бог помiтив, — розповiдає легенда, записана в Стародубському повiтi, — що найстарший янгол Його замислив Його усунути, аби прибрати до рук володарювання усiм свiтом («щоб у свої руки вiжки взяти»), то передовсiм повисмикував тому пiр'я з крил, забрав у нього весь Свiй одяг, заростив усього його шерстю, увiнчав голову рогами, причепив ззаду хвоста та й зiпхнув iз неба в пекло. Коли скинутий янгол туди котився (а дорога та, мабуть, була вибоїста), хвiст у нього вiдвалився, впав на землю й породив глитаїв, а чорт став, таким чином, куцим.
— також по тридцять рокiв. Людина жила собi на землi, розкошувала й нiчого не робила, тiльки знай тужила, що Бог призначив їй короткий вiк. Пожив, пожив вiслюк та й каже: «Як оце менi мучитися всi тридцять лiт у працi та в горi — не хочу стiльки жити. Пiду до Бога й попрошу, щоб зменшив менi вiку». Бог зняв з вiслюка десять рокiв i думає: кому їх вiддати? Раптом з'являється людина й просить додати вiку. Бог зняв з вiслюка десять рокiв i вiддав їх людинi. Отож, виходить, пiсля тридцяти рокiв людина живе вже ослячий вiк. Пожив собi, пожив i верблюд та й каже: «Кепсько жити! Все тягаєш та тягаєш на собi, нема спокою нiколи! Не хочу стiльки жити. Пiду до Бога й попрошу зменшити менi вiку». Бог зняв i з верблюда десять рокiв i думає: куди їх дiти? Коли приходить людина й каже: «Я на землi не живу, а пишаюсь, мов квiтка. Нiчого не роблю, всi звiрi слухають мене, птахи втiшають спiвами. Одне тiльки горе: лишилось мало жити!» Бог i верблюдових десять рокiв вiддав людинi. Виходить, пiсля сорока рокiв людина живе вже верблюдячий вiк.
Пожив, пожив собака й каже: «Погано на свiтi жити! Оце як менi на холодi й з голоду пропадати, та горлянку дерти, та побої зносити — не хочу бiльше жити: пiду до Бога й попрошу збавити вiку». Бог i з собаки зняв десять рокiв i думає: куди їх дiти? Коли тут знову приходить людина й голосить-приказує: «І жити менi є де, й ходити є в чому, i їсти можу, що лиш схочу, i над звiрями й птахами верховоджу, вiк лише мiй короткий!» Бог i собачi десять рокiв вiддав їй. Таким чином, пiсля п'ятдесяти рокiв людина живе вже вiк собачий.
не послухалася Божого велiння. «Ну, то й носися тодi з ним!» — каже їй Дiдок. І ось звiдтодi до року дiти не ходять (Чернiгiвська губернiя).
За зовнiшнiм виглядом першi люди були схожi на нинiшнiх циган, якi й нинi живуть так, як жили люди «з початку свiту» (Старобiльський повiт). Обриси деяких частин людського тiла набули нинiшнього свого вигляду вже пiзнiше, як свiдчить про те записана в Острозькому повiтi легенда «Людина й дятел». Давнiше, коли почали дятли на свiтi плодитись, вивiв дятел дiтей i схотiв охрестити їх. Лiтав вiн, лiтав — нiде не може знайти кумiв. Мiж тим, дiти вже стали великими, а все нехрещенi. Стрибає вiн якось по дереву, дивиться — бiжить старий голодний лис. Дятел i каже йому: «Може, ти похрестив би у мене дiтей?» — «Добре, похрустаю», — каже лис, зрадiвши, бо йому дуже вже хотiлося їсти. А дятел водиться в дуплi, а не на гiлках. Ось вiн привiв лиса до того дерева, де були його дiти. Полiз дятел у дупло i давай викидати звiдти дiтей своїх, а лис собi хрустає їх. Повикидав дятел усiх дiтей та питає: «А що — похрестив?» — «Похрустав», — вiдповiдає лис. — «Ну, так подавай їх сюди!» — «Та я ж їх похрустав: ти ж просив, щоб я похрустав, я й похрустав». Дятел бачить, що немає дiтей, полетiв i вилетiв на шлях. Раптом дивиться — везе селянин глину. Дятел не знає, що з собою робити. І от з горя сiв воловi на голову i ну довбати тому лоба. Чоловiк торох сокирою, щоб убити дятла, та так i розрубав голову воловi. Дятел полетiв i влетiв у хату до того чоловiка. Дивиться — в колисцi лежить дитина. Сiв вiн на дитину i заходився їй довбати лоба. Побачила це мати, вхопила «мняло» й хотiла було вдарити дятла, та вбила свою дитину. Давай тодi вона ганятися за дятлом, спiймала його й хотiла було зарiзати. «Нi, дочекаюся чоловiка», — завагалася вона. Посадила дятла пiд глечик, а сама сiла i залилася сльозами. Приходить чоловiк. Вона показала йому на вбиту дитину i розповiла, як було дiло. «Давай, — каже вона, — вб'ємо дятла!» — «Е, нi! — заперечив чоловiк. — Я через нього вола вбив! Давай хутчiй масла: намаслимо його гарненько, i я його проковтну живого!» Проковтнув. Як почав у нього всерединi дятел пурхати, як почав там длубатися! Нарештi, знайшов вiдому дiрочку й виглядає звiдти. А мужик кричить — не зна де й приткнути себе! Жiнка й каже: «Ставай навкарачки, а я подивлюсь, чи далеко вiн?» Став чоловiк навкарачки, а вона як угледiла голову дятла, вiдразу ж за сокиру й хотiла зарубати його. Цьоп сокирою! Розрубала чоловiковi зад; дятел щасливо випурхнув i вилетiв собi у вiкно, а в людини з того часу став зад роздвоєний.
Становище жiнки в українськiй родинi — вкрай незавидне. Дiвчина й сестра в народних пiснях оповитi високим поетичним серпанком. Але картина рiзко змiнюється з виходом дiвчини замiж. Без згоди чоловiка, часто дуже деспотичного i брутального, вона рiшуче нiчим не може порядкувати самостiйно в домi, навiть продати для своїх потреб десяток яєць або курку. В суспiльствi тим паче не має вона нiякої сили i нiякого значення. її вважають iстотою нижчого гатунку, нiж мужчина. «Жiнка — не чоловiк, а баба, i бабський у неї розум», — кажуть у Старобiльському повiтi.
Трохи кращим є становище лiтньої жiнки: їй принаймнi пiдвладнi молодшi члени родини — дiти, невiстки та онуки. Але мати дуже часто в цьому випадку надуживає своєю владою, що є однiєю з головних причин родинних чвар. Жiнки працюють, не покладаючи рук, вiд зорi до зорi — i в цьому, втiм, самi ж виннi, як свiдчить про це наступна легенда, записана в Новоград-Волинському повiтi.
Колись людям (йдеться про селян) було дуже погано жити на свiтi, гiрше, нiж нинi, особливо через безперервну працю: тiльки й життя, що увесь час працювали, не перестаючи нi на хвилину. Ось почали чоловiки мiзкувати, як би так вчинити, щоб хоч трохи поменшало в них роботи, i щоб хоч коли-не-коли мати вiльну часину для вiдпочинку. Мiркували вони, мiркували, радились-радились та й дiйшли такого рiшення: «Звернемося, — кажуть, — з проханням до Бога, нехай вiн зглянеться над нами — поверне якось на iнший лад наше життя, щоб у нас хоч трохи поменшало непереробної працi». Стали по тому радитися, ким би переказати все те Боговi? — «Слiд, — кажуть, — пошукати серед птахiв, мiж ними вибрати надiйного посланця. Але кого ж саме?» Один селянин та й радить: «Пошлемо, люди добрi, сокола-винозора! Вiн найбiльш пiдхожий для нас птах: очi в нього зiркi, крила бистрi — полетить на саме небо до Бога й повiдає Йому про наше гiрке лихо — життя-буття!..» — «Чудова порада! Чудова! — почулося звiдусiль. — Виберемо сокола, — слушне дiло!» Все, таким чином, залагодилося, як слiд. Та раптом жiнки про щось пошепталися мiж собою, та як зчинять ґвалт: «Нi! Нi! Не згоднi! Ми не хочемо посилати сокола! Посилайте його, коли хочете, вiд себе, вiд чоловiчої громади, а ми, жiнки, пiдшукаємо когось iншого!» — «Чому ж так?» — питають чоловiки. — «А тому, — вiдповiдають жiнки, — що ми вже знаємо, як у таких випадках справи робляться — тут без попередньої змови не обiйдеться. Одне те, що сокiл до вас, чоловiкiв, бiльше горнеться, до нашого ж баб'ячого горя йому й байдуже. А друге — ви йому про себе бiльше нарозповiдаєте, то вiн вашу руку й бiльше тягтиме перед Богом i не однаково говоритиме правду про жiнок i про чоловiкiв. Сюди повернеться — i тут крутитиме: вам перекаже всю Божу ласку, а вiд нас багато й утаїть.
А звiдки знати — може, Бог до нас, жiноцтва, був i милосерднiшим, нiж до вас, чоловiкiв?.. Одне слово, ми не хочемо посилати сокола!» — «Ну, тодi, може, нехай буде так, — кажуть чоловiки. — Ми пошлемо сокола, а ви — соколиху: бо вона теж жiнка — отже, вас вона не обдурить». — «Не хочемо посилати й соколиху, — запротестували жiнки. — Вона боятиметься сокола й не насмiлиться перечити йому перед Богом. Вiк їй так памороки заб'є, iде дiю вийде боз- на по-якому. Нас все одно i в такому разi обшахрують. А найкраще нехай буде так: не зачiпайте ви нас, i ми вас не зачепимо; посилайте ви собi сокола чи кого iншого, а ми вiд себе когось вiдрядимо до Бога, хто нам самим бiльше сподобається». — «Гаразд! — кажуть чоловiки. — Коли так, то й нехай буде так! Та тiльки дивiться: як часом надто вже перемудруєте i вам з вашими витiвками доведеться програти дiло, щоб потiм не нарiкали на нас!» Домовившись на цьому, порозходились.
Чим же тiльки все це скiнчилося? Чоловiча громада таки послала сокола, якнайсуворiше йому наказавши, щоб вiн про самих лиш чоловiкiв дбав, а про жiноцтво аби й не згадував навiть — про них, мовляв, вже iнший хтось доповiсть Богу. Сокiл швидесенько упорався — злiтав на небо й принiс таку вiдповiдь вiд Бога, що Бог, мовляв, зглянувшись на прохання чоловiкiв, зменшує їм дещо роботу й клопотiв. Отак i мала користь собi та полегшення чоловiча громада. А жiнки от якої користi добули собi своїми хитрощами та мудрощами. Порадившись мiж собою, надумались вони послати до Бога сову. Вони ж то, зрозумiло, хотiли як краще, а сталось так, що з того совиного посланства нiчогiсiнько не вийшло, тому що хоч сова, може, й дуже була прихильною до жiнок i, можливо, рада була зробити зi свого боку добру послугу, та все лихо в тому, що вона нiяк не могла долетiти до Бога. Звечора ото знiметься й полетить. Летить, летить угору — цiлу нiч летить без передиху. А тiльки-но зачне зоря займатися — кiнець її мандрiвцi: починає її мало-помалу сон знемагати. Нарештi, вона — пуць на землю, та й спить собi. Така вже в неї природа, що як тiльки надходить день, вона неодмiнно мусить спати. Надвечiр знову пiдхопиться, знову летить на небо цiлiсiньку нiч, та тiльки що з того? Скiльки б вона не пролiтала за нiч, все так i пропадає нi за що нi про що: знову вранцi впаде на те ж мiсце, з якого ввечерi пiднялася. Так сова нiколи й не могла донести до Бога вiстей про гiрке жiноче життя, i вони й по сю пору не дочекалися до себе милосердя Божого. От чому чоловiки хоча й дуже зайнятi i багато працюють, а все ж коли-не-коли трапляється їм така година, що бувають вони без роботи i вiдпочинуть як СЯД А жiнки нiколи не знають спокiйної хвилини — Все, знай, товчуться та товчуться: зроблять одне, дивись — iнше наспiло; справляться з цим, а там уже за щось нове треба братися, — i нема кiнця їхнiм клопотам. То вже хто його знає — чи самi жiнки так себе привчили, чи що, та тiльки справдi нiколи не побачите, щоб жiнка була без дiла. От уже наче все поробить, нема, мабуть, бiльше нiякiсiнької роботи, вона знай длубається бiля чого-небудь: там, гляди, припiчок пiдмазує чи пiр’я дере, а однак не гуляє; коли ж нема справжнього дiла, то хоч по хатi вештається, наче щось робить: пiдiйде до мисника, попереставляє з мiсця на мiсце глечики або щось пересипле з однiєї миски до iншої. А там пiдiйде до столу та хлiб з одного мiсця на iнше пересуне. І так ото нiколи не переводяться у жiнок справи та клопоти. А хто в тому винен?..
Пiдпорядковане й цiлковито безправне становище жiнки в сiм'ї i в суспiльствi українцi вважають усталеним, з гори даним порядком, порушення якого тягне за собою неминучу кару для порушника, хоча б той керувався якнайдобрiшими помислами. Наочним доказом того є загальнопоширена в Українi легенда, записана в кiлькох варiантах (у повiтах Куп'янському, Старобiльському, Нiжинському, Переяславському i в м. Києвi) iз серiї легенд* вiдомих у лiтературi пiд назвою «Обходи апостольськi». При iперекладтї ми зробимо зведення найхарактернiших мiсць з рiзних варiантiв.
Господи! Це — скажений собака!
Нiчого, святий Петре, — вiдповiв на те Господь. — Сотвори воскресну молитву («Хай воскресне Бог») i собака Нас не займе.
Еге, святий Петре, — каже Господь. — Давай обминемо його, бо п'яний чоловiк гiрший за скаженого собаку.
Петро подивувався ним словам Господа. Попросились вони ночувати в одну хату. Господар був п'яний i став нi за шо нi про що бити свою жiнку. Святий Петро й каже:
Господи! — став просити тодi Петро. — А чи не можна зробити так, щоб жiнка стала старшою за чоловiка?
Нi, не буде гiрше,— наполягав Петро.
Оце через тиждень пiсля того як жiнки стали старшими за чоловiкiв, зайшов Господь зi святим Петром в село в хату до одного селянина, i просяться вони перемочувати. Селянин i каже:
Та чи знаєте, люди добрi: я б i радий був пустити вас переночувати, га, чи бачите, нинi Бог так Дав, що жiнка вже стала старшою за чоловiка. Так от моя Жiнка зараз у корчмi, а тiльки-но повернеться Додому, одразу стане мене мотлошити — не минути тодi й вам лиха. :
Та вже що буде, те буде! Може, вона й не битиме нас: ми ж бо люди стороннi.
п'яна господиня и почала гамселити чоловiка за Те, що довго не вiдчиняв дверей; молотила його, молотила, поки, нарештi, втомилася й сiла на лавцi спочити. В цей час пiд полом щось загримкотiло. Почувши грюкiт, п'яна жiнка заповзялася до чоловiка:
А хто це в тебе пiд полом?
Подорожнi зайшли переночувати, — вiдповiв чоловiк.
Господь лiг скраю, а Петро пiд стiною. Мiж тим, господиня вiдпочила й каже:
Бач, — каже вона пiсля того, як розважила душу, — обидва, як один, — сивi та миршавi!..
А я ж наперед казав тобi, — вiдповiдав Господь, — що як жiнка буде старша за чоловiка, то й тебе поб'є.
В одному з варiантiв говориться, що коли Господь зi святим Петром зайшов у двiр до селянина, той саме ладнав сани. На їхнє питання: куди вiн збирається? — селянин вiдповiв: «За жiнкою, в корчму» — i потiм їде за жiнкою, яка вважає обтяжливим навiть iти пiшки додому з корчми.
стiною, а Петро скраю. Вночi повертається господиня з корчми, стукає, грюкає, гукає: «Вiдчиняй! Давай вечеряти!» Господар вiдчинив, запалив свiтло, а жiнка стала на лавi та й кричить: «Подавай менi вечерю! Наливай борщу, поклади кашi, подай води, ходи туди, стiй тут!» Заморочився бiдолашний чоловiк, не знає, що йому перш робити. Пiдскочила до нього жiнка та в скроню його, потiм у другу, та за волосся, та по хатi — i ну волочити його. Мотлошила, мотлошила, нарештi втомилася i пустила. Дивиться, а на полу чужi люди. Як вона залементує: «Хто це в тебе такий?» — «Та то, — каже чоловiк, — чужi люди впросилися ночувати». — «А ти в кого питав дозволу?» — «Та я було не пускав, так нiчого не мiг з ними вдiяти». — «А-а, то вони силою увалилися?! От я ж до них доберуся! «Як ухопить тодi святого Петра за чуба та по хатi! Молотила його, молотила, нарештi вiдпустила, а сама присiла вiдпочити. Святий Петро полiз на пiл й попросив Господа лягти скраю, а сам лiг пiд стiною й принишк. Господиня вiдпочила й каже: «Цього, що скраю, я вже вiддухопелила, а давай-но зараз ще того, що пiд стiною!» Вхопила вона знов святого Петра й ну знову мотлошити його. Натiшившись удосталь, лягла вона спати. Вранцi Господь i святий Петро повставали й пiшли. По дорозi Петро став просити Бога: «Господи! Нехай чоловiк знову буде за старшого, як i ранiш було, а жiнка нехай уже тодi буде за старшу, як сорока побiлiє».
Легенда ця являє собою в цiлому переказ вiдомого апокрифа про святого апостола Петра, але початок i кiнець її, безперечно, вiдлунюють невиразними споминами народу про добу гiнекократiї, верховенства жiнок, що було за давнiх часiв. Поставивши святого апостола Петра, захисника такого стану речей, в смiховинне становище, легенда тим самим сильнiше за будь-якi теоретичнi докази пiддала цей стан найнещаднiшому осуду. А те, що в народi насправдi збереглися невиразнi спомини про гiнекократiю, доказом може бути варiант тiєї ж легенди, записаної в м. Куп'янську. Описаний вище випадок з апостолом Петром стався, за цим варiантом, в той далекий вiд нас час, коли жiнки були й старшинами, й головами, й суддями; коли вони ходили на сходини й самi вирiшували всi громадськi справи, а чоловiки їхнi виконували жiночу роботу: носили воду, палили в печi, варили обiд, пряли, ткали, шили сорочки, копали городи, поливали капусту, бавили дiтей. От у такий благодатний для жiнок час i випало Спасителю разом зi святим апостолом Петром зайти на ночiвлю у хату, господиня якої виконувала, на вибiр, обов'язки старшої i в той саме час була в розправi (судi). Повернувшись додому напiдпитку i побачивши в хатi стороннiх людей, вона спершу лає чоловiка за те, що чоловiк без її дозволу прийняв у хату незнайомих, а потiм вимагає вiд них паспорти. Паспортiв у подорожнiх не виявилося, i господиня б'є Петра як найстаршого. Наступного дня Петро, який особисто на собi вiдчув знегоди жiночого самоврядування, впрошує Спасителя встановити на землi знову верховенство чоловiкiв.
Невисокий, зверхнiй i навiть презирливий погляд народу на жiнок пояснюється здебiльшого бiблiйною оповiддю про те, що вже перша жiнка була спокусницею свого чоловiка, начеб його ворогом, провинницею грiхопадiння i всiх незчисленних тяжких його наслiдкiв. З iншого боку, справила в даному разi неабиякий вплив i давня писемнiсть, вбачаючи в жiнцi вмiстилище всiляких вад i ґанджу. Стали в пригодi тут, ясна рiч, i рiзнi справжнi жiночi слабостi, через якi на Українi склався такий погляд на жiнок, що їм нiколи не слiд говорити правди, i що жiнка — не друг чоловiковi, а вiрним другом його є собака, який, як ми бачили, приставлений був сторожем до Адама Самим Господом, коли Господь злiпив його з глини i поставив для просушування. З незчисленної кiлькостi народних українських оповiдей на цю тему наведемо поки що для iлюстрацiї такi двi, якi, втiм, мають, як i решта подiбних оповiдей про жiночу вiроломнiсть, основу свою у схiдних легендах i взагалi в «мандрiвних» повiстях.
Один батько, вмираючи, заповiдав синовi: «Якщо хочеш жити в щастi i в спокої, то Боговi не вiр, з полiцейським не водись, жiнцi правди не кажи, у скоробагатька грошей не позичай.» Трохи замислився син над таким дивним заповiтом батька. «Ет! Сказано — помирав старий!» — вирiшив вiн i скоро забув про заповiт. Минуло пiсля того чимало часу, i зiбрався син якось у поле чи сусiднє село. День був ясний, сонце на видноколi вигрiва, в небi нi хмаринки. «Навiщо, — думає вiн, — свиту брати!» — i поїхав. Та не встиг виїхати i за царину — раптово вперiщив дощ, як з цебра. Почухав вiн тодi потилицю й каже: «Правду батько казали, що й Богу не треба вiрити: аби взяв я свиту, то зараз би i дощ менi був байдужий». Невдовзi йому знадобилися грошi, i вiн позичив їх у скоробагатька. І от скоробагатько — що не день Божий, весь час чiпляється до нього: поверни грошi та й поверни, хоч душу вийми; або ж iде до сусiдiв i питає, чи не збанкрутував боржник. І так набрид тому сердешному чоловiковi, що вiн, врештi-решт одного разу й каже: «На тобi, братику, i грошi твої й процентики, та тiльки розв'яжи менi голову, раз ти так тремтиш над ними. І при цьому подумав: «Правду казав батько...» Дедалi бiльше бере тепер його цiкавiсть, чому це батько, помираючи, наказував: «з полiцейськими не водися, жiнцi правди не кажи?» А вiн i з полiцейськими водився, i жiнцi довiряв у всьому. От i думає собi: «Дай же я їх випробую». Заколов порося, засмажив його, втиснув йому в зуби хрiн, вклав у маленьку домовинку, поставив також туди горiлки й закопав у льоху, а ввечерi й каже жiнцi: «Жiнко-голубонько! Не розповiси нiкому, якщо я тобi зiзнаюсь?» — «Нi! — каже жiнка. — Хай мене Бог поб'є, хай менi се й те — нiкому зроду-вiку не скажу!» — «Ну, гаразд, каже чоловiк. — Отак i так, в мене грiх великий на душi — я погубив людину». — «Де ж ти її дiв?» — спитала жiнка. — «Он там, у льоху закопав», — вiдповiв вiн з тяжким зiтханням. Не минуло й тижня, як чоловiк за щось завiвся з дружиною. А та й каже йому: «А-а, ти так, сякий-такий сину! То ти з жiнки знущаєшся! Стривай же, я тобi вiддячу!» Вибiгла на вулицю й давай голосити: «Ох, моє горенько! Рятуйте, захистiть мене! Ох, пропала моя голiвонька! Зарiже вiн мене, як того бiдолашного чоловiка!» Тут нагодився полiцейський i вiдразу ж: що та як? А жiнка й розповiла все, що пiд великим секретом тиждень тому вiдкрив їй чоловiк. Почалося слiдство, допит. Чоловiк давай проситися. Куди тобi! — i слухати не хочуть! Взяли його пiд арешт, ведуть у льох. Тут понятi, протокол... Жiнка показала мiсце, де було начебто зарито вбитого. Вiдкопали, розкрили домовинку i... побачили засмажене порося. — «Ну, каже тодi чоловiк, — от вам i мрець, тiльки печений — не холодець. Будьте ласкавi, — каже, — випити, закусити та прошу бiльше до мене в дiм не ходити». Тi сюди-туди; ми, кажуть, i те, i се для вас. А жiнка: «Пробач менi, голубчику мiй!..» Отут i зрозумiв чоловiк, що недарма батько заповiдав йому перед смертю: «з полiцейським не водися, жiнцi правди не кажи».
так, що вiн i не помiтить). Як на те, проходив поблизу дорогою рашавець. Шкода йому стало чорта: дай, думає, врятую його вiд смертi. Взяв i гукнув до нього: «Гей, земляче, стережись!» Чорт озирнувся; глядь — неподалiк вовк. Вiн тодi шубовсь у воду! — тiльки й бачили його. Вовк потюпав у лiс. Коли вовк зникав уже з очей, чорт вилiз iз води й каже рашавцевi: «Ну, врятував ти мене вiд смертi; тож приходь завтра до мене й приведи iз собою того, хто в тебе найвiрнiший: я тобi вiддячу». От повернувся рашавець додому i замислився: «Кого б завтра взяти iз собою? Вiзьму собаку: вiн — найвiрнiший». Так вiн вирiшив сам iз собою, а тодi й думає: «Похвалюся ще й жiнцi — що вона менi порадить?» Похвалився. Як накинулася на нього жiнка: «Так ти, сякий-такий, мене промiняв на собаку! Хiба я в тебе не вiрна?» Лихо! Нещасному рашавцевi — хоч iз дому тiкай! Нiчого робити, наступного дня вирушили вони вдвох. Приходять — чорта нема. Чекають — немає! Рашавець i каже жiнцi: «Ну, жiнко, я поки що подрiмаю, а ти менi пошукай в головi». Лiг оце вiн собi та й заснув. Коли їде повiз: конi сiрi, вгодованi, як печi, та гарнi такi; повiз новий, так i сяє на сонцi. А в повозi — панич, такий iз себе красень молоденький. На ньому дороге вбрання, ланцюжок i сам — як писанка. Наблизившись, вiн велiв зупинити коней. «Здрастуй, красуне!» — «Здрастуйте!» — «Що ти тут робиш?» — «Та так, нiчого». — «А це хто такий?» — «Це мiй чоловiк». — «Такий поганий! Ти така гарна, а вiн — такий гидкий! Покинь його, сiдай краще до мене: будеш моєю жiнкою!» І заходився їй розхвалювати, а сам у цей час непомiтно будить чоловiка. Жiнка спочатку начебто не хотiла, а тодi погодилася поїхати з паничем. їде вона на повозi, панич i каже до неї: «Як же ти будеш моєю жiнкою, якщо в тебе чоловiк живий? Коли вже на те пiшло, то зарiж чоловiка». І вмовив її, щоб зарiзала. Вона взяла ножа, пiдiйшла до чоловiка i тiльки-но хотiла було зарiзати, а чорт (то був чорт в образi панича) як вигукне: «Стережись!» — чоловiк i прокинувся. Жiнка так i закам'янiла з переляку. «Ну, ти мене врятував учора, — каже чоловiковi чорт, — а я тебе сьогоднi» — i щез. Так рашавець i лишився нi з чим; а якби не був дурнем взяв iз собою собаку, то собаку б чорт не переманив: є такий, що й хлiба не вiзьме; а iнший i хлiб вiзьме з'їсть, коли йому кинуть, та вiдразу ж знов стане гавкати.
— Оповiдь записано в м. Ромнах.
крам щетину, вiск та iн.
За iншим варiантом цiєї оповiдi, пропали в селянина воли, i вiн пiшов розшукувати їх. Забiгає наперед нього чорт i каже: «Знаєш що — приходь зi своїм другом, то твої воли i знайдуться». Повернувся вiн додому й мiркує собi: «Хто ж у мене найкращий i найвiрнiший друг? — Жiнка!» Бере жiнку, i йдуть вони. Прийшли в лiс на те ж мiсце, сiли собi й сидять, очiкують. Невдовзi чоловiк заснув. Прийшов чорт, розряджений по-панськи, й каже до жiнки: «На тобi грошей, зарубай за це свого чоловiка, i житимеш зi мною». Тодi дав їй шаблю й додав: «Зарубай його!» Жiнка хотiла було вже зарубати чоловiка, та чорт не дав; коли чоловiк прокинувся, вiн йому й каже: так от який твiй вiрний друг хотiв тебе зарубати!.. То йди додому i приходь сюди знову зi своїм справжнiм другом, бо жiнка — твiй найлютiший ворог». Чоловiк повернувся додому й каже: «Пiду я в лiс — чи не знайду там собi друга?» Йде, а за ним бiжить собака. Прийшов на те ж саме мiсце, сiв та й заснув знову. Іде чорт, а собака до нього, — i чоловiк прокинувся. — «Ось твiй вiрний друг — собака, — каже тодi чорт. — А он твої воли стоять, прив'язанi в лiсi». Так чоловiк знайшов волiв, а собака виявився найвiрнiшим його другом.
Оповiдь записано в Зiнкiвському повiтi.
двi» (тобто ще двiчi можна оженитися), байдуже говорять, як правило, в таких випадках. Художня лiтература чомусь обмаль уваги звернула на цей похмурий бiк українського народного життя i займалася майже виключно типом козир-баби, котра розiгрує перед своїм простакуватим телепнем-чоловiком роль скромної овечки, пригнiченої безневинностi, коли насправдi вона була цiлковитим «командиром» у родинному життi. Не можна, звичайно, заперечувати iснування цього типу, але вiн є лише винятком i ним зайнялася художня лiтература, мабуть, як найвдячнiшим i найлегшим навiть для найпересiчнiшого обдарування, i майже зовсiм випустила з поля зору буденну дiйснiсть, що надто рiзко впадає у вiчi. Коли-не-коли, втiм — хоч i вкрай рiдко — можна почути з вуст народу й такi оповiдi, що є начебто продовженням мотивiв пiсенної творчостi. В таких оповiдях зображується звичайно покiрне, меланхолiйне кохання жiнки, нiжне й лагiдне. Але й тут самодур-чоловiк залишається вiрним собi: для нього виявляється навiть незрозумiлим кохання жiнки, як це можна бачити, наприклад, з оповiдi, записаної в м. Ромнах.
Оженився якийсь парубок на дуже гожiй дiвчинi. Кохав вiй її мiцно, але про кохання з нею нiколи не вiв балачок. Жили вони собi, як Бог велiв, вже чимало часу. Лише раз якось опанували чоловiка дурощi, i вiн причепився до Жiнки: скажи - говорить, — менi, як ти мене любиш?» А жiнка й каже йому: «Люблю тебе, чоловiче, як вiтер у Полi». — «Е, коли так, вiдповiв вiн, розсердившись, — то бувай собi здорова... не хочу жити з тобою, пiду свiт за очi», І пiшов. Десь далеко наймитував у якогось багатиря i зовсiм забув Про жiнку. Якось раз улiтку возили снопи й покладали, там же в полi, копу. Була нестерпна спека; навiть у пеклi пекло, як бiля печi десь на заводi. Втомився той чоловiк i лiг просто на: у Бога всього вдосталь — повiяв свiжий вiтерець... Наче знову на свiт народився чоловiк, зiтхнув, пiдвiвся тай з воза! «Куди ти?» — питає господар. — «Прощавайте, панотче! — вiдповiдає, — доста вже служити — повернуся додому. Дякую вам за хлiб-сiль!» — «Що? Як? Чого?» — «Та отак i так», — каже. І розповiв господаревi, що та як змусило його йти у наймити. «А тепер, — додав вiн до всього, — я бачу, що жiнка мене, моя голубка, любить». — «Не можу тебе тримати, — сказав господар, — бо справа твоя законна». Коли повернувся з поля, господар розрахував його як слiд, винагородив i вiдпустив з Богом. І пiшов той чоловiк до своєї дружини, i стали вони знову жити разом i любитися, як годиться, як Бог повелiв. Нiколи вже той чоловiк не питав у своєї жiнки, як вона любить його, i не залишав її до самої смертi.
|
