План
Вступ.
1. Актуальнiсть.
2. Історичнi етапи розвитку вишивання.
4. Народна вишивка.
5. Основнi мотиви українського народного орнаменту.
6. Художнi особливостi, матерiал та технiка виконання.
Висновки.
Актуальнiсть обраної теми пояснюється тим, що вишитий рушник на стiнi – давнiй український народний звичай. Не було, здається, жодної на Українi оселi, якої не прикрашали б рушниками. Хоч би як судилося їм убого жити, а все ж естетична принада за всякчас знаходила мiсце в помешканнях — хай то була одинока хатина вдови чи затiсна багатодiтна оселя, приземкувата мазанка на пiвднi України або курна хата помiщика — всюди палахкотiли багатством кольорiв рушники. Хата без рушникiв, казали в народi, що родина без дiтей. Рушник з давнiх-давен символiзував не тiльки естетичнi смаки, вiн був своєрiдною вiзиткою, а якщо точнiше — обличчям оселi, вiдтак i господинi. По тому, скiльки i якi були рушники, створювалася думка про жiнку, її дочок. Нiщо, здається, так предметно й точно не характеризувало жiночу вправнiсть, майстернiсть, зрештою охайнiсть i працьовитiсть, нiж тi вимережанi рукотвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцiнювалися справжнiми пошанувачами.
в родинi, з ним виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловiка й коханого, шлюбували дiтей, зустрiчали рiдних i гостей, проводжали людину в останнiй путь, ним прикривали хлiб на столi. Хлiб i рушник — одвiчнi людськi символи. Хлiб-сiль на вишитому рушниковi були високою ознакам гостинностi українського народу. Кожному, хто приходив з чистими помислами, пiдносили цю давню святиню: прийняти рушник, поцiлувати хлiб символiзувало духовну єднiсть, злагоду, глибоку пошану тим , хто виявив її.
Вишитий рушник на Українi - здавна неодмiнний атрибут традицiйних народних свят. Важливi подiї в життi народу нiколи не обходились без рушникiв. Вишитий рушник завжди був знаком гостинностi, на ньому пiдносили дорогiм гостям хлiб-сiль; на рушниках приймали новонароджених, а також проводжали людину в останню путь. Пiд час будiвництва нового дому рушниками пiднiмали сволок, а потiм дарували їх будiвельникам. Без рушникiв не обходилось i весiлля. Рушник, на який ставили молодят, був запорукою вiрностi. Рушником зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливої, мiцної сiм'ї.
Кожна молода дiвчина готувала собi придане, вишивала багато рушникiв, сорочок, бо за їх кiлькiстю, красою i складнiстю узору оцiнювали працьовитiсть нареченої.
Рушник дарувала мати сину в дорогу на щастя в новому життi. Його берегли як пам'ять про рiдний дiм, про дитинство.
також магiчний та релiгiйний змiст. Бажаючи прихилити до себе богiв, люди закликали їх вiдповiдними знаками-символами та оберегами.
Рушник – довгий прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна – має на кiнцях, а часто i по всьому полю рiзноманiтнi вишитi або витканi композицiї. Вони вiдображають свiтогляднi уявлення наших предкiв, несуть iнформацiю про добро, достаток, здоров’я тощо. Рушники є символом матерiальної культури українцiв, важливою складовою обрядiв та ритуалiв.
Історичнi етапи розвитку вишивання
Мабуть, не зможемо сказати напевне, кому першому спало на думку втiлити в орнаменти красу оточуючого свiту. Археологiчнi знахiдки та лiтописи пiдтверджують, що вишивати на Українi власне нiколи не припиняли, тож уся орнаментика, незалежно на якому матерiалi (керамiка) виконана, має спiльнi риси.
Впродовж вiкiв вишивки зазнавали рiзних етнографiчних впливiв але асимiльовано її так, що українська основа залишалася незмiнна, лише постiйно збагачувалася. В системi українських вiзерункiв домiнує простота, а також система знакiв i символiв, розумiння яких, на жаль, частково загублено. Вiдомо, що в цю систему знакiв входили явища природи та речi, якими люди користувалися повсякденно. На початок XIX столiття сформувалися найхарактернiшi особливостi орнаментики рiзних регiонiв України та тiльки їм притаманнi технiчнi прийоми. Основною прикметою нашого народного орнаменту є його ритм, такий же як у пiснi. Як правило, один сегмент орнаменту можна повторювати в безконечнiсть або замкнути в єдине обрамлення i так завершити композицiю вiзерунка.
несли новонароджену дитину до хресту, на ньому проводжали людину в останню дорогу.
Рушники Галичини дещо вiдрiзнялися вiд тих, що у схiдних областях, за звичай, були вони коротшi. Вишивали смугами геометричних, рiдше рослинних орнаментiв. На образах їх призбирували посерединi складками та зав’язували кольоровою стрiчкою. Кiнцi не спадали з обох бокiв образу, а нiби розпростертi крила птаха увiнчували його горизонтальною лiнiєю.
рiзьбленому так, що всi три смуги орнаменту через певнi iнтервали доповнювали одна одну. Тим рушником нiхто не витирався, вiн був своєрiдною вiзитною карткою господинi дому, її працьовитостi та почуття краси.
У рiзних регiонах Галичини, зокрема таких, як Надсяння, побутували певнi назви держакiв, а саме: жердь, жердка, палка, держак, гряда, гредка, греда. Часто держак був рiзьблений.
жердь прикривали багато iнкрустованою геометричним орнаментом широкою планкою. На територiї Надсяння та у Львiвськiй областi з початку XX столiття держаки почали прикрашати плоским гравiрованим геометричним орнаментом, який розмальовували акварельними фарбами. Такi держаки, що iмiтують вишивку, побутують удеяких домiвках i нинi.
Зберiгся також звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках, потiм наймолодший з майстрiв має поставити на вершину даху «вiнок» — букет з гiлок берези або дуба (не сухi гiлки, а свiжi, бо може загинути рiд), разом з квiтами, пов’язанi рушничком, якого для цiєї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини його замiнюють кольоровою стрiчкою, якою пов’язують «вiху». Побутували також невеликi за розмiром так званi «хлiбники» (у лемкiв з польських Бескидiв та лемкiв словацьких — «хлiбовки»), в якi загортали хлiб. їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом «хлiбники» гарно вишивали й посерединi, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту.
новонародженому, щоби життєвий шлях був такий же свiтлий i добрий, як той рушник. Пiсля хресної купелi дити ну знову загортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батькiв неодмiнно клав «крижмо» — золоту або срiбну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та «крижма» не можна було нiкому пере-даровувати. Вважали, що через «те» зломиться дорога життя. В першiй половинi XX столiття рушник «крижмо» ЧК замiнено на чисте бiле полотно, якого має бути непарна кiлькiсть метрiв. З того полотна цiй дитинi шили сорочечки чи платтячка i т. п.
Тепер новонародженим разом з крижмом при хрещеннi дарують цiнний подарунок.
їх перед нею через цiле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возi. Якщо парубок iшов у прийми до тещi, то також вiдбувався урочистий похiд через село, щоби всi бачили, яка то молода працьовита i «файна». Ось чому кожну дiвчину привчали до вишивання змалку, i в орнаменти вона вкладала своє бачення краси, але при тому старалася зберегти деталi вiзерунка й мову знакiв, якi передавали з роду в рiд. Орнаменти на весiльних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто iз зображенням голубiв, якi в народних обрядах були символом любовi, чесностi, щиростi та вiрностi молодят. Саме їх щедро прикрашали.
Коли дiвчина виходила юною замiж i ще не надбала тради-цi й н их два-над-ц я т и рушникiв, тодi допомагали їх вишивати всi жiнки роду аби не було осуду, що дiвчина лiнива. Згаданий похiддружокдотеп-ними ритуальними пiснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь.
Найкращого рушника першi дружби стелили молодим пiд ноги пiд час вiнчання в церквi, щоби їхнє подружнє життя було щасливе, а ще вiрили — хто перший стане на рушника, той верховодитиме в сiм’ї (звичай зберiгся). Молодих, якi пiсля вiнчання поверталися додому, на порозi хати зустрiчали батьки з короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями. Коровай прикрашали голубками,колоссям, квiтками. Рушник, на якому ставали до шлюбу, завiшували над образами або на видному мiсцi в свiтлицi.
Одними з етнiчних регiонiв захiдних земель України були землi Надсяння, Лемковини та Холмщини. Пiсля переселення українцiв на територiю колишнього Радянського Союзу та на пiвнiч Польщi дуже багато творiв народного мистецтва безповоротно втрачено. Але те, що збереглося, дає нам змогу розглянути певнi, дуже характернi для цих око-л и ц ь вiзе-рунки. В орнаментах втiлено мотиви й сюжети усної поетичної творчостi, образи народної лiрики й календарної поезiї.
Рушник iз села Торки бiля Перемишля короткий, з широкою смугою вишивки посерединi. Орнамент вишиваний чорними, або темно-вишневими нитками з вкрапленням червоного або синього кольорiв. Елементи орнаменту — безконечник та мiсяченько. Символ мiсяця у всiх фазах, а саме: рiжок, пiвмiсяць, повня символiзував безконечне життя на землi. А ще в основi цього орнаменту народний мiсяцелiк — коло (повнi). Основнi свята землеробства подiлено вiдмiтками на частини мiсяця (пори року), вказують час сiяння, збирання врожаю, а також ворожби на врожай. Орнамент з обох сторiн «мiсяченька» завершено смугами «безконечника», як безконечним є життя. В селах поблизу Перемишля орнаменти в «мiсяцi» називали календарем.
Цiкавий орнамент iз села Негрибки поблизу Перемишля. Чiткий геометричний вiзерунок складається з вузької центральної частини, основним компонентом якої є «п є р i ж к и» Покрайницi складаються з половини квiток. У цiлому творять неповторний ритм орнаменту.
Рiдкiсний орнамент з села М’якиш Новий (повiт Ярослав), Центральна смуга — буряк iз гичкою, обрамлений з бокiв меншими смугами рослинно-геометризованого зображення чорнобривцiв. Не менш цiкавий орнамент рушника з села Лагiвцiв, Холм-щина. Це оспiване в пiснях i легендах дерево розмарину. Ідучи до вiнця, дiвчата прикрашали волосся, вiнок гiлками розмарину, а хлопець припинав розмаринову гiлоч-ку до одягу бiля серця. її вважали символом любовi.
В шахтах Зверху над орнаментом цiкаво закомпоновано свiч-ники-трiйники, адже Бог перебуває в трiйцi. Ось так, з далеких часiв вiд предкiв шйшов до нас оцей полотняний лист.
Орнамент з Жидачева Львiвської областi — ромб у квадратi — символ засiяного гiоля, покрайницi — баранцi говорять, що врожай зiйшов, поле заколосилося, а навколо зтоять обереги.
Функцiональне призначення
Рушники - це вiдбиття культурної пам'ятi народу, в їх вiзерунках збереглися прадавнi магiчнi знаки, образи «дерева життя», «берегинi», символiка червоного кольору, якi знайшли подальше своєрiдне переосмислення й оновлення.
В Українi рушникам завжди надавалося важливе образно-символiчне значення. Вони - обов'язковий атрибут весiльної обрядовостi, предмет народного побуту, неодмiнна окраса селянського житла. (Матейко К. М., «Український народний одяг», К.,1977,с. 145. ).
У кожному районi склалися локальнi особливостi, що виявилось у композицiї, колiрнiй гамi, засобах шитва.
Вишитi рушники здавна були поширенi в Українi як неодмiнний атрибут народного побуту, весiльної та святкової обрядовостi, як традицiйна окраса селянського житла. Важливi подiї в життi народу нiколи не обходилися без рушникiв, якi, крiм декоративного навантаження, мали великий образно-символiчний змiст. У всьому декоративно-прикладному мистецтвi немає iншого такого предмета, який би концентрував у собi стiльки рiзноманiтних символiчних значень.
Рушник супроводжував селянина протягом усього життя i в радостi, i в горi. Вiн завжди був символом гостинностi - на ньому пiдносили дорогим гостям хлiб-сiль. Пiд час будiвництва хати рушниками пiдiймали сволоки, потiм цi рушники дарували майстрам. На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь. Особливо значну роль вiдiгравав рушник у весiльному обрядi як один iз найважливiших атрибутiв. Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили до згоди. Такi рушники називали плечовими. Рушниками зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя.
Почуємо, побачимо, що нам скажуть,
На рушнику вiнчались.
Коли б менi, Боже, недiлi дiждати,
У народних пiснях, легендах i переказах опоетизовано готування дiвчиною рушникiв до весiлля. У вишитих орнаментах вона вiдтворювала свої думки та почуття, надiї та сподiвання на щасливу долю. Кожна дiвчина готувала значну кiлькiсть рушникiв для свого майбутнього життя.
А в коморi сволок,
На ньому рушникiв сорок,
Бiжiть, внесiть
Існували також i подарунковi рушники. Їх використовували в знак побажання щасливої дороги та найшвидшого повернення.
Поряд iз обрядовим призначенням рушники широко використовувались у побутi. Вiдповiдно до функцiонального призначення вони мали назви «стирок» (для посуду), «утиральник» для рук i обличчя.
Вишитi рушники - неодмiнна окраса кожної селянської хати. У минулому їх вiшали над iконами (на «образники», «божнички»), навколо портретiв Т. Г. Шевченка, народних картинок. Рушники вiшали на кiлок, вiд чого вони дiстали назву «кiлковi».
Несе Галя воду, коромисло гнеться.
(“Бiля колодязя”)
Била жiнка мужика, за чуприну взявши...
Била жiнка мужика, била, била i товкла.
На рушниках, призначених для оздоби хати (на дзеркала, на консолi полиць тощо), вишивають здебiльшого ”дерево життя” i теж рiзнi апотропеїчнi символи, подiбно як на стiнах свiтлицi, тiльки в iншiй стилiзацiї. Часто гаптували фантастичне дерево з групою пташок, котрi лiтають над ним. Це являло собою iлюстрацiю якоїсь iз колядок
Коли не було з нащада свiта,
Тогди не було неба, нi землi,
А но лем було синє море,
А серед моря зелений явiр,
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як свiт сновати.
На рушниках бiля дерева поруч iз рiзними квiтками, зiрками (“будуть копойки, яко звiздойки, будуть стогойки, яко горойки), сонечками вишитi також рiзнi пташки, i часом, у великiй кiлькостi. Дуже можливо, що цi пташки мали б iлюструвати казкову “жар-птицю” або пiвнiв, котрих уважали за вiщих птиць:
Ой рано-рано пiвнi запiли,
Пiвнi запiли - сонце збудили...
Але, крiм птахiв, трапляються ще часом, як окремi елементи орнаменту, риби, сiтчастi ромби, дволезi сокирки, дубове листя, спiралi, грецькi хрести й так званi ламанi або гачковi хрести тощо. Усi цi символи вiдомi нам iз егейсько-месопотамського культурного кола ще задовго до Рiздва Христового. Тепер зовсiм забуто значення цих символiв, i нiяка господиня, нi її дочки не можуть їх пояснити, але тiльки знають, що для такої-то мети потрiбнi саме такi орнаменти i, навпаки, не пасують iншi.
Тут вiдiгравало велику роль християнство, яке хотiло усунути поганськi традицiї, тому воно давало свої пояснення для одних орнаментiв i забороняло iншi, через що занепало розумiння старовинної символiки, а деякi символи прийняло за свої, як, наприклад, рибу. Цi оздоби й символи вживав український народ, так як i старовиннi пiснi: колядки, веснянки, купальськi, жнивнi тощо.
Ой що ж то за дiдух такий,
Уживали їх, не питаючи пояснення, лише тому, що “так годиться”. Тiльки пiсля докладного аналiзу цих гаптованих орнаментiв на рушниках i пiсля порiвняння з iншими етнологiчними матерiалами стають зрозумiлими й значення цих орнаментiв, i їх джерела.
На сучасному етапi у виготовленнi рушникiв намiтилося два напрямки, що iснують i розвиваються паралельно. Це, з одного боку, творчiсть майстрiв i художникiв, що спирається на традицiйну спадщину минулого, а з другого - дiяльнiсть широкого загалу селянства, яке гаптує для власних потреб, за своїми рисунками та смаками.
Народна вишивка
Пiд руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнiм витвором мистецтва. А вишиванням займалися всi жiнки для потреб своєї родини; його навчалися з дитинства. Це був один з найпоширенiших у селянському середовищi домашнiй художнiй промисел.
Орнаментованi вишивками рушники, пiдзори, наволоки, декоративнi тканини оживляли iнтер'єр традицiйного народного житла, входили до складу фольклорно-естетичного контексту селянського побуту; прикрашений вишивкою одяг був органiчним компонентом святково-обрядових дiйств. Хiба можна уявити собi українську хату, не заквiтчану рушниками? Її багате вишиване вбрання було суттєвою етнiчною ознакою. З особливою наочнiстю це простежувалося в селах iз змiшаним нацiональним складом. Наприклад, у пiвденних, пiвденно-схiдних районах України наявнiсть великої кiлькостi декорованих рушникiв вирiзняла житло українцiв вiд житла сусiдiв-росiян. Мальовничiстю i багатством орнаментальних сюжетiв вражає традицiйний український костюм: прикрашений вишивкою одяг (жiночi та чоловiчi сорочки, корсетки, кептарi), головнi убори (хустки, стрiчки, бавницi тощо), пояси.
З давнiх-давен жила та традицiя серед народу. Її корiння губиться ще в дохристиянських культурах. Про це свiдчать археологiчнi знахiдки, а також символiчне значення вишитої тканини та її орнаментики. Так, розмiщення вишивки на рукавах жiночої сорочки пов'язане iз вшануванням руки як знаряддя працi, побажанням їй сили i вправностi.
Живучiсть традицiї використання рушникiв в iнтер'єрi житла, в обрядах (рушником пiдперiзували молоду, в нього сповивали немовля) певною мiрою пояснюється її зв'язком з релiгiйними вiруваннями стародавнiх слов'ян, за якими рушники виконували охоронну функцiю, запобiгаючи впливу ворожих людинi сил. З плином столiть магiчне значення вишитої тканини вивiтрилося з народної пам'ятi i в її використаннi стали переважати естетичнi й архiтектонiчнi функцiї: розвiшанi над вiкнами i дверима рушники фiксували конструктивнi деталi житла, вишитi на комiрi i рукавах орнаменти пiдкреслювали крiй сорочки i т. д. Кожна господиня дбала, щоб її оселя була затишною, а одяг чепурним. Кiлькiсть вишитих тканин у хатi свiдчила про достатки родини, а орнаменти на одязi могли розповiсти не лише про майстернiсть вишивальницi, а й про її вiк.
Та час не владен над художнiм образом вишивки. І хоча кожне з поколiнь вишивальниць вносить в орнаментику своє свiтосприймання, але в численних повторах її мотивiв збереглися до сьогоднi елементи свiтоглядних уявлень первiсних людей, символiка пiзнiших землеробських культур Європи. Ромбомеандровий узор, який ми знаходимо в українських вишивках у виглядi ромба, ромба з гаками, подовженими боками, графiчно вiдтворює малюнок дентину на зрiзi бивня мамонта. У пiзньопалеолiтичну добу вiн був символом мамонта-блага, а далi — в землеробських культурах — символом родючостi. У хрестоподiбних фiгурах, розетках, кругах упредметилися - космогонiчнi, уявлення стародавнiх людей. У вишивках круг трансформувався у багатогранник, ромб, квадрат, розетку; хрест, запозичений пiзнiше християнською релiгiєю, став правити за символ православ'я, а розетка в орнаментах XIX ст. сприймалася узагальненим образом квiтки.
Орнаментальнi мотиви українських вишивок сягають своїм корiнням у мiсцеву флору та фауну, в iсторичну традицiю. У давнину основнi орнаментальнi мотиви вiдображали елементи символiки рiзних стародавнiх культiв.
Протягом багатовiкової iсторiї мистецтва вишивання прямий, безпосереднiй змiст символiчних зображень поступово стирався. Однак, хоча орнаментальнi форми дiйшли до нас дещо трансформованими, можливо, бiльш абстрактними, символiка їх в основному збереглася завдяки традицiї.
Основнi мотиви українського народного орнаменту
За мотивами орнаменти вишивок подiляються на три групи: геометричнi (абстрактнi), рослиннi, зооморфнi (твариннi).
ранiше. Сьогоднi на основi їх в народнiй вишивцi широко використовуються такi мотиви, як "баранячi роги", "кучери", "кудрявцi", "гребiнчики" тощо. В орнаментi подiльских вишивок трапляється мотив "кривульки", або "безконечника", який вiдомий ще з часiв трипiльскої культури, тобто значно ранiше, нiж славнозвiсний грецький меандр. Зигзагоподiбний меандровий орнамент зустрiчається у вишивках захiдних районiв Подiлля. До цього виду орнаментальних мотивiв належать "сосонки", "хвощ" та "перерви", що набули поширення в пiвденних та захiдних районах Подiлля. Вiдомий взiр "рожи" (зiрки, розетки) представляє собою перехiд вiд геометричного до рослинного орнаменту. Інодi вiн нагадує зображення сонця.
В основi рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навiть гранично умовнi узори виникли внаслiдок спостереження реально iснуючих форм у природi. В українськiй вишивцi часто використовуються такi мотиви, як "виноград", "хмiль", "дубове листя", "барвинок" тощо. Деяки з них несуть на собi вiдбиток стародавнiх символiчних уявлень народу. Так, мотив "барвинку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", подiленний на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорi - символом кохання. У сучаснiй вишивцi трапляється й древнiй символ "дерево життя", який здебiльшого зображається стилiзовано у формi листя або гiлок.
є своєрiдним, властивим саме цiй вишивальницi, зображенням, в якому вiдбивається її iндивiдуальне бачення узору. У подiбних орнаментах виступають у рiзноманiтних часто химерних сплетеннях (однак из збереженням традiцiйних вимог до композицiї) заячi та вовчi зуби, волове око, коропова луска, баранячi роги тощо.
Найпростiшi геометричнi орнаменти, що часто зустрiчаються в орнаментах вишивок схiднослов'янських народiв, здогадно розшифровуються: пряма горизонтальна лiнiя — земля, хвиляста — вода, змiя; квадрат, подiлений на чотири частини, — вiнця нового будинку-зруба або засiяне поле.
Рiзноманiтнiсть i варiативнiсть геометричних композицiй, що є такими характерними для української народної вишивки, досягаються шляхом простого чергування фiгур в орнаментальних рядах або їх розмiщенням по горизонталi, вертикалi i дiагоналi, змiнами ритмiв i масштабiв малюнка. До того ж, вiзерунок вишивки завдяки включенню в його ритм просвiтiв мiж фiгурами, їх чергуванням в орнаментальному ланцюгу часто набуває багатоплановостi.
Якщо уважно придивитися до поширеного в українських вишивках кiнця XIX — початку XX ст. сюжету баринi, селянки з вершниками, квiтами, то з-пiд численних побутових деталей або рослинних мотивiв явно проступають давньослов'янськi образи «великої богинi» (берегинi, покровительки життя на землi) i пiдвладних їй стихiй.
Серед них — квiти, зображенi в розкритому виглядi, начебто в розрiзi, що характерно саме для українського народного образотворчого мистецтва, в'юнкi стеблини, дерева, вазони i букети. Образ квiтучої рослини (узагальнений або конкретний — сосни, берези, вишнi, калини) в народнiй вишивцi не тiльки українцiв, а й росiян i бiлорусiв, генетично пов'язаний з язичницьким культом дерев. Вiн символiзує вiчно живу природу, унiверсальнi закони свiтобудови.
поява рiзнобарвних фабричних ниток, анiлiнових барвникiв. У стриманi одно-двоколiрнi традицiйнi вишивки (шитi бiлими нитками по бiлому полотну, червонi з додаванням чорного або синього кольорiв) увiйшла полiхромiя.
Змiст геометричних i рослинних орнаментiв розкривається в термiнологiї узорiв, часто пов'язанiй з практичною дiяльнiстю людей (наприклад, «сухарцi», «грабельки», «гречка» i т. д.), тваринним i рослинним свiтом («курячi лапи», «павучки», «раки», «хмелик», «барвiнок», «рожа» i т. д.).
Художнi особливостi, матерiал та технiка виконання
Художнi особливостi вишивки були завжди тiсно пов'язанi з технологiєю i матерiалом. Геометричнi орнаменти виконуються, як правило, набируванням, низзю, занизуванням, гладдю, хрестиком, тобто швами, що пов'язанi з рахуванням ниток тканини. Рослиннi орнаменти виконуються поверхневими швами: полтавською гладдю, художньою гладдю. Вiльно плинуть по поверхнi тканини тамбурний та рушниковий шви. Легкiсть i прозорiсть вишитих виробiв досягається завдяки виколюванню i вирiзуванню, оздобленню мереживом i бахромою.
Оцi стисло охарактеризованi риси були єдинi для традицiйної вишивки, яка побутувала по всiй територiї України. Але в кожному iсторико-етнографiчному районi, навiть в окремому селi, їй були властивi свої особливостi в орнаментах, кольорових поєднаннях тощо. Так, на Українському Полiссi збереглися найдавнiшi зразки народної вишивки; в одно-, двоколiрних орнаментах переважали архаїчнi геометричнi мотиви, виконанi низзю, набируванням. На пiвночi цього району переважав червоний колiр з додаванням чорного, синього, а на пiвднi — бiлий (орнамент вишивався бiлими нитками по небiленому полотну). Волинськi вишивки вирiзнялися своїми геометризованими рослинними мотивами.
Ажурнiстю, високими художнiми якостями вiдзначаються вишивки на полтавських жiночих сорочках: в'юнкi гiлки вишитих геометризованих рослинних орнаментiв (синiх, коричневих, бiлих), виконаних вирiзуванням i лiчильною гладдю, пiднiмаються вiд манжет до поликiв рукавiв. У мiру просування на пiвдень України орнаменти вишивок поступово втрачають свої вишуканi геометричнi форми. Їх заступають геометризованi i рослиннi, як на Полтавщинi, барвистi рослиннi узори.
Локальна своєрiднiсть вишивок часом полягала в їх композицiйних рiшеннях: наприклад, на Подiллi було популярним розмiщення геометричних мотивiв у шаховому порядку. Їхнi рельєфнi, густо зашитi переважно низзю орнаменти наче проступають бiлим контуром тканини крiзь чорну, чорну з червоною (iнодi з додаванням жовтої) нитку.
Рiзноманiтнiстю, незвичайнiстю кольорових сполук уславилися вишивки Карпатського регiону. В них виразно вiдчувається взаємовплив українцiв та їхнiх захiдних сусiдiв i в той же час — певна стабiльнiсть традицiйно-побутової культури. У традицiйних вишивках Прикарпаття переважали полiхромнi рослиннi орнаменти, виконанi гладдю; на Львiвщинi — геометричнi, вишитi набируванням, хрестиком. У гiрських районах, на Закарпаттi вишивки вiдрiзнялися своєю композицiйною будовою; тричаснi з широким центральним рядом орнаменти Схiдного Закарпаття, Івано-Франкiвщини; смугастi, подiбнi до тканих, орнаменти Бойкiвщини тощо.
вишивок з аплiкацiями, кольоровим шнуром тощо. Короткий нарис з iсторiї української вишивки свiдчить про багатоплановiсть i значущiсть цього компонента народної культури. Опанування учнями її естетичних цiнностей, пiзнання iсторичних витокiв i закономiрностей розвитку у поєднаннi з практичними навичками, здобутими на уроках працi та рiзних позаурочних заняттях, сприятиме збереженню традицiйних художнiх промислiв i їхньому дальшому розвитку.
Українське народне мистецтво набуло широкого визнання у нашiй країнi та за кордоном. У його предновiчних образах, зручних формах i динамiчних мотивах орнаменту мiститься символи таємничої, чарiвної природи, складнi переплети нашої iсторiї, особливостi побуту, доброта i щедрiсть душi українського народу.
Рушник можна порiвняти з пiснею, витканою чи вишитою на полотнi. Без рушника, як i без пiснi, не обходиться народження, одруження людини, ювiлейнi урочистостi. Рушником накривали дiжу пiсля випiкання хлiба, ставлячи її пiд образами на покутi, дарунковими рушниками перев'язували кумiв i гостей, хлiбом-сiллю на рушнику зустрiчали i зустрiчають зараз дорогих гостей. А ось цiкавий спогад: у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попереду батько нiс на рушнику хлiб-сiль; у кошику, накритому рушником, несла рiзне частування мати. На зеленому полi розстеляли рушник, клали їжу. Так робили i в перший день оранки, сiвби та жнив. Пiсля закiнчення жнив господар зустрiчав женцiв з хлiбом-сiллю на рушнику, а тi одягали на господаря обжинковий вiнок.
Як i в пiснi спiвається, за звичаєм, коли син вирушав iз дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб берiг сина вiд лиха. А весiльний рушник кожна дiвчина готувала сама. А вiзерункiв яких тiльки не знайдеш на рушниках: засiяна нива - ромб з крапкою, вазон чи квiтка - свiтове дерево од неба до землi, людськi фiгурки, немов з дитячого малюнка, - знак берегинi, богинi хатнього вогнища. Скринi повнилися дiвочими рушниками, їх дбайливо оберiгали, хизувалися - гостям i сусiдам показували, бо то дочка на виданнi готує собi посаг. А вишивати рушники i сорочки матерi навчали дочок змалку.
I тут українськi майстринi - неперевершенi. Казкової краси вiзерунками прикрашали сорочки, намiтки, очiпки - прагнули до краси, до самобутностi. Готували дiвчата собi на все життя по 50, 80, а iнодi в по 100 сорочок з тонкого вибiленого полотна. А часом не тiльки вишивали нитками, а ще гаптували срiблом, золотом, бiсером, перлинами, коштовними камiннями, лелiтками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна дiвчина, яка мала бажання, терпiння, старання i хист.
"Хай стелиться вам доля рушниками!" - кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди i любовi.
Лiтература
1. Антонович С. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М.Є. Декоративно-прикладне мистецтво” – Львiв: Свiт, 1999.
2. Василащук Ганна. Альбом. Київ, Мистецтво, 1985.
3. Гасюк Е. О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984.
4. Гурчала Ірина. Народне мистецтва Захiдних областей України. Київ.: 1966.
5. Кара-Васiльєва Т. Українська вишивка. Альбом. – Київ. Мистецтво, 1993.
6. Кравець О. М. Сiмейний побут i звичаї українського народу. – К., 1996.
7. Макарчик С. А. Етнографiя України. - Львiв: Видавництво “Свiт”, 1994.
8. Наулко В.І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та iн. Культура i побут населення України. – К., 1993.
9. Українська минувшина. Ілюстративний етнографiчний довiдник. – Київ.: Либiдь, 1993.
10. http://ukrainaforever.narod.ru, “семантика рушника”.
11. http://www.ostriv.in.ua, “Вплив мистецтва народної вишивки на розвиток українського фольклору”.
|
