Топонiмiчнi легенди i перекази сiл Кореччини
Мiнiстерство освiти i науки України
Копитiвська загальноосвiтня школа І-ІІІ ступенiв
Топонiмiчнi легенди i перекази сiл Кореччини
Науково-дослiдницька робота
учня 10 класу
школи І-ІІІ ступенiв
Паляднiка Василя Сергiйовича,
Науковий керiвник:
учитель Ярмолюк Ольга Григорiвна,
спецiалiст ІІ категорiї.
Рiвне, 2008
Змiст
Вступ
4. Сюжетно-тематичний огляд легенд i переказiв сiл Кореччини
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Вступ
Український фольклор записується майже п’ять столiть. Часи, коли вивчення творiв народної словесностi вважалося справою, якою не повинна займатись освiчена людина, минули давно. Ще за царювання iмператрицi Катерини ІІ було укладено невеличку збiрочку прислiв’їв, потiм починають з’являтися збiрки народних пiсень. У ХVII-ХVIII ст. рукописнi збiрки українських пiсень були популярнi в Росiї, Польщi.
Найпершим з’явився збiрник князя М. Цертелєва, що вийшов у свiт 1819 року пiд заголовком: «Опыт собрания малороссийских песней». Пiсля цього йшли збiрки М. Максимовича, Б. Лукашевича, І. Срезневського, П. Кулiша, А. Метлинського, М. Маркевича, Д. Мордовцева, М. Драгоманова, Я. Головацького, М. Гоголя, братiв Осипа та Федора Бодянських, О. Потебнi, М. Костомарова, М. Шашкевича, І. Вагiлевича та iн.
Визначну роль у iсторiї збирання усної народної творчостi вiдiграли поети i письменники: Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Рудченко, І. Нечуй-Левицький, С. Руданський, І. Франко, Леся Українка, Софiя Тобiлевич. Неабиякий внесок у справу записування народних самоцвiтiв зробили П. Чубинський, Д. Яворницький, А. Димiнський, В. Гнатюк.
Борис Грiнченко, зокрема, упорядкував покажчик «Лiтератури українського фольклору», автор якого був далекий вiд думки про вичерпнiсть своєї працi. Щоправда, поруч iз згаданими збирачами не йшли дослiдники iз своїми порiвняльно-етнографiчними працями , i українська народна лiтература зробила порiвняно невеликий внесок у скарбницю наукової розробки фольклору. Це пояснюється тим, що українська лiтература перебувала пiд пильним наглядом цензури , тому нашi вченi вважали за краще спецiалiзуватися в галузi руської лiтератури.
У 20-30-х роках при Всеукраїнськiй Академiї наук була створена Етнографiчна комiсiя. У нiй активно працювали фольклористи Ф. Колесса, А. Лобода, Г. Танцюра, Н. Присяжнюк та iн. А у 1936 роцi було утворено Інститут українського фольклору АН УРСР, який у листопадi 1938 року провiв республiканську нараду збирачiв i творцiв усної народної творчостi.
Важливими збирацькими осередками у 20-30 роки були вузи, технiкуми, школи, культосвiтнi установи. У 1939 роцi було органiзовано Центральний будинок народної творчостi УРСР, а також обласнi Будинки народної творчостi. Проте в 30-тi роки – роки репресiй - спостерiгалися тенденцiї згасання ентузiазму збирачiв.
фольклору (1957). Ще бiльше справа збирання зразкiв народної прози i поезiї пришвидшилась у зв’язку iз застосуванням у цiй справi магнiтофонiв. У 1979 роцi утворились науково-методичнi центри народної творчостi, а в 1987 роцi вiдбулася друга нарада збирачiв фольклору.
У наш час iнтерес до усної народної творчостi зростає все бiльше. Адже вивчаючи фольклор, можна краще зрозумiти свiтогляд народу, що формувався вiки i пережив стiльки лихолiть. Крiм того, серйозне ставлення до народних творiв викликане i тим, що вони є своєрiдною енциклопедiєю життя українцiв, у якiй точно передано побут, звичаї, вiрування, уявлення наших предкiв. Збирати i поширювати зразки усної народної творчостi – справа важлива, особливо в умовах розбудови молодої демократичної держави. Іще актуальнiсть дослiджуваного нами питання ми обумовлюємо тим, що вивчення усної народної творчостi має неабияке освiтнє, iдейно-виховне й естетичне значення. Саме вiд вивчення i поширення фольклорних творiв починається прилучення до словесного мистецтва, здiйснюються першi кроки на шляху до лiтературної освiти. Питанням дослiдження топонiмiчної прози в Корецькому районi не займався до нас нiхто, матерiали про iсторiї сiл знаходяться у фондах публiчно-шкiльних бiблiотек, вони не систематизованi , не зiбранi в якусь одну працю.
З’ясувати особливостi жанрових рiзновидiв топонiмiчних легенд i переказiв Корецького району – мета нашої наукової роботи, що конкретизується в низцi таких завдань:
з’ясувати якi жанровi рiзновиди легенд i переказiв видiляє теорiя лiтератури;
охарактеризувати топонiмiчну народну прозу;
провести сюжетно-тематичний огляд топонiмiчних легенд i переказiв, записаних в селах Корецького району;
Повнi версiї легенд i переказiв подаємо в додатках.
1. Проблема розмежування понять «легенда» та «переказ»
i назва – переказ)» [ 4;516 ].
Обидва цi жанри дуже спорiдненi. На думку дослiдникiв, критерiєм визначення жанрової приналежностi прозових творiв є ступiнь вiрогiдностi їх зображень, або, iншими словами, питома вага iсторичного, реального, можливого, чи навпаки, вигаданого, фантастичного й неймовiрного.
є пiдстава сказати: «це справдi так було» або «могло бути».
Першооснова багатьох переказiв – свiдчення та спогади очевидцiв або учасникiв подiй. Цi розповiдi усно переходили з поколiння в поколiння, набирали емоцiйного забарвлення, шлiфувалися. Перекази вiдображають життєвi факти, явища й подiї, iнформацiя про якi передається не очевидцями, а шляхом переповiдання почутого.
Легенда ж, маючи багато спiльного з переказами, близька до казки своїм незвичайним, неймовiрним, фантастичним змiстом, що виступає в органiчнiй єдностi з реальнiстю. Дiйснiсть у легендах трактується часто на основi вiрувань та уявлень. З допомогою вигадки незрозумiлi реальнi природнi явища чи подiї переводяться в ранг зрозумiлих. Саме наявнiстю чогось фантастичного легенда вiдрiзняється вiд переказу.
Легенди i перекази виникали i розвивалися разом iз мовою, вдосконаленням людської свiдомостi. Завдяки їм значною мiрою вiдбувався процес пiзнання, процес передачi вiд поколiння до поколiння знань, умiнь, уявлень про свiт. Писемнi пам’ятки, давнi лiтописи частково фiксували уснi твори цих жанрiв, основну ж їх частину зберегла iсторична пам'ять народу. Ми ж, з’ясувавши основнi розбiжностi мiж жанрами легенд та переказiв, виявили, що бiльша частина записаних нами текстiв належить все ж до переказiв.
2. Класифiкацiя жанрових рiзновидiв легенд i переказiв
мiфологiчна легенда» видiляє такi жанровi рiзновиди легенд: мiфологiчнi, героїчнi, апокрифiчнi, топонiмiчнi та iн. Г. Булашев у працi «Український народ у своїх легендах, релiгiйних поглядах та вiруваннях» видiляє бiльше двадцяти рiзновидiв легенд та переказiв (на основi етнографiчних матерiалiв П. Кулiша, П. Чубинського, Б. Грiнченка). До проблеми класифiкацiї легенд i переказiв зверталися i Ф. Колесса, В. Пропп, М. Грушевський, О. Дей.
У пiдручнику Лановик М. Б. та Лановик З. Б. «Українська усна народна творчiсть» вказано, що класифiкувати легенди i перекази можна за двома принципами: 1)хронологiчним; 2)тематичним. Вiдповiдно до тематики та сюжетотвiрного компонента видiляються такi головнi цикли легенд i переказiв: топонiмiчнi (про походження географiчних назв); етимологiчнi (про походження географiчних назв) та iн. Недолiк такої класифiкацiї в тому, що до однiєї групи вiдносять уснi твори рiзних iсторичних перiодiв та епох. Тому в науцi вiддають перевагу хронологiчнiй класифiкацiї. Вiдповiдно до неї видiляють такi жанровi рiзновиди:
3) перекази доби козаччини та нацiонально-визвольної боротьби та iн.
К. В. Чистов у класифiкацiї неказкової прози вважав за необхiдне звернути увагу на системний критерiй:
3) за наявнiстю чи вiдсутнiстю надприродних персонажiв;
4) за ставленням оповiдача до подiй, що лежать в основi твору.
Кожна з класифiкацiй має свої недолiки i переваги, тому за основу нашої роботи ми беремо працю В. Сокола «Писана керниця», в якiй вiн розглянув топонiмiчнi легенди i перекази українцiв Карпат. Цей дослiдник подав сюжетно-тематичний огляд топонiмiчної прози, що спробуємо у своїй роботi зробити i ми.
3. Характернi особливостi топонiмiчної прози
Зазначенi принципи класифiкацiї поширюються також i на топонiмiчну прозу, котра є, як уже говорилося, тематичним пiдроздiлом згаданих жанрiв. Слiд пiдкреслити, що цей народнопоетичний пласт вiдноситься в основному до переказiв.
Правда, росiйська фольклористка Н. Кринична висловила й обстоює думку про те, «що топонiмiчних легенд i переказiв узагалi немає, а є лише топонiмiчний мотив у iсторичнiй прозi»[Цит. за вид. В. Сокiл. С. 8-9]. Проте , сюжетнi лiнiї дослiджуваних творiв мають чiткий топонiмiчний елемент, який проглядається вiд зав’язки аж до розв’язки, тому є достатньо пiдстав вважати такi фольклорнi перлини цiлком завершеними, а отже самостiйними.
Топонiмiчна проза - надзвичайно великий i рiзноманiтний за тематичним наповненням, поетичним вираженням масив, який охоплює сферу народних знань, уявлень, вiрувань. Збором i поширенням зразкiв топонiмiчної народної прози займалось чимало науковцiв.
Леся Українка писала про потребу знати «пахощi епохи», якi виразно вчуваються у перлинах народної творчостi. До них, звичайно, належать i топонiмiчнi легенди i перекази. У кожному селi нашого краю можна почути оповiдi про села, городища, лiси, рiчки, болота, водоймища у назвах яких збереглися слiди iсторiї. Цi оповiдi якщо i записували, то принагiдно не було спроб систематизувати їх. Причини зрозумiлi: аби записати таку велику кiлькiсть оповiдей, необхiдно чимало часу, зусиль, до того ж зробити це однiй людинi практично неможливо.
Вивчення власних географiчних назв сприяє висвiтленню важливих явищ iсторiї народу та його мови, забезпечить ширше використання даних топонiмiки в навчально-виховнiй роботi, подасть практичну допомогу в роботi державних органiв та органiзацiй по картографуванню, у топографiчнiй роботi, прискорить пiдготовку по виданню топонiмiчних словникiв, довiдникiв, атласiв i т. п.
Зауважимо, що йтиметься про фольклорнi твори, якi так чи iнакше пояснюють топонiм на рiвнi культурологiчних, iнтелектуальних, образно-художнiх уявлень народу, тому в переказах не слiд шукати «остаточного» тлумачення географiчної назви.
4. Сюжетно-тематичний огляд топонiмiчних легенд i переказiв сiл Кореччини
Бiльшу частину топонiмiчної прози Корецького району складають перекази зi стрижневими iсторичними мотивами. Це твори, в яких втiлилась iсторична пам’ять народу. Найдавнiшi сюжети пов’язанi з Київською Руссю. Велике мiсце займають народнi твори про боротьбу iз зовнiшнiми ворогами, особливо в часи монголо-татарської навали та турецько-османського iга. Досить поширенi у Корецькому районi перекази про часи козаччини. Мають мiсце й сюжети , що вiдносяться до часу новiтнiх нацiонально-визвольних змагань, зокрема перiоду Другої свiтової вiйни.
З епохи Київської Русi бере початок переказ про найменування поселення Погорiльцi, що знаходилося на територiї сучасного села Самострiли. Мiсцевi жителi потрапили в немилiсть до князя Ярослава Мстиславовича. Вiн спалив це поселення через несплату податкiв його жителями. Згодом село вiдбудувалося, але мешканцi вперто протистояли новим натискам кривдникiв. Звiдси й пiшла теперiшня назва села Самострiли, тобто тi, хто завзято вiдстрiлювалися. Документальних даних про подiї, вiдтворенi у цих народних переказах , мало.
Іншi народнi перекази, що стосуються княжої доби, пов’язанi iз двома селами-сусiдами - Залiзницею i Харалугом. Щодо першого з них , то серед мiсцевих жителiв побутують перекази, що це поселення є дуже давнiм. На околицi села його мешканцi знайшли залiзну руду i почали добувати її вручну, кустарним способом. Виплавляючи залiзо, робили з нього рiзнi знаряддя працi, наконечники до стрiл. Цю роботу виконували майстри-ковалi. Вони також вправно виготовляли мечi, списи, вiйськовi обладунки та iншу зброю. Проте бiльш умiлi ковалi жили в селi Харалуг. Мечi, якi вони виготовляли, славилися в усiй Русi. Навiть у «Словi о полку Ігоревiм» згадано про «мечi харалуженнi», тобто тi, якi виготовляли в Харалузi.
До цього ж перiоду слiд вiднести переказ про назву села Сторожiв, пов’язану iз його розташуванням на рiчцi Корчик. Ця рiчка певний час була прикордонною, i тому мiсцевi князi, щоб уникнути небезпеки, почали будувати сторожовi вежi i селити коло них сторожiв. Згодом утворилося невелике поселення, яке отримало назву Сторожiв.
Епоха втрати державної незалежностi України породила великий цикл переказiв про боротьбу нашого народу iз зовнiшнiми ворогами, зокрема iз монголо-татарськими i турецько-османськими поневолювачами. Вони теж стосуються рiзних топонiмiв нашої мiсцевостi. Зокрема назва села Головниця. Якось на маленьке поселення напали татари. Розграбували його, а всiх мешканцiв повбивали. Жителi навколишнiх сiл, розбираючи руїни та ховаючи вбитих людей, помiтили дивну закономiрнiсть: усi вони лежали лицем донизу, тобто головами ниць. Вiд цього й пiшла назва - Головниця.
Переказ про заснування села Даничiв свiдчить, що поселення носить таку назву через те, що воно засноване на мiсцi, де турецько-татарськi поневолювачi збирали данину iз навколишнiх сiл.
У топонiмiчних переказах важливе мiсце займає мотив спалення татарами поселень. Якось, говориться в одному з них, ординцi напали на село , все пограбували, а потiм спалили його. Так трапилось iз селом Сапожин, яке було давнiм мiстом давньоруської держави. До сьогоднi одна з вулиць села носить назву Осташiвка, що означає залишок ( остаток) населеного пункту.
Щоб повiдомляти про напад ворогiв, населення стало думати , яким же способом сповiщати про небезпеку. Було споруджено сигнальний стовп, вогонь на якому сповiщав про напад ворогiв на навколишнi села. А поселення , яке пiзнiше утворилося на цьому мiсцi, стали називати Стовпином.
галявина посеред лiсу та непрохiдних болiт. Татари, переганяючи награбовану худобу, зупинялися тут на перепочинок. Худоби було багато, тому пiсля того, як вороги вирушали далi, на мiсцi стоянки все було стоптане копитами. На територiї сучасної Топчi було село, яке називалося Якубiвка. Але татари, вдершись у село, знищили його, буквально стерли з лиця землi, «втоптали в землю». З тих пiр вiдроджене заново село почали називати Топчею.
одного – смертельно пораненого – далi йти вiн не мiг. Згодом безiменний козак помер i був похований на сiльському цвинтарi, а на його могилi мiсцевi жителi поставили величезний камiнь. Вiдтодi, коли запитували якогось прохожого: «Куди йдеш?», то вiн без вагань вiдповiдав : «До козака». З тих пiр село почали називати Козак. Ще й досi на цвинтарi знаходяться величезнi каменi, що свiдчать про поховання там козака.
Прославилися козаки не тiльки бойовою вправнiстю, а й тим, що серед них були вправнi ковалi, кожум’яки. Мiсцевi перекази свiдчать, що на територiї сучасного села Гвiздiв колись було козацьке поселення. Його жителi-козаки прославились тим, що самостiйно виготовляли зброю та знаряддя працi. Будинки в них були дуже стiйкими, витримували будь-якi руйнування. Причиною цiєї стiйкостi були мiцнi цвяхи (гвоздi), що їх виготовляли козаки. Цим i прославилось козацьке поселення, яке згодом почали називати Гвоздовом.
Село Залiзниця, згадане нами ранiше, теж пов’язане з перiодом козаччини. Як свiдчать перекази, саме тут був викуваний iменний меч для Б. Хмельницького.
нацiонально-визвольних змагань 1940-1950 рокiв.
Так, одну з криниць, що знаходиться в селi Ганнiвка, називають Поляковою. Це тому, що пiд час Другої свiтової вiйни бiля неї росла величезна вишня, на якiй ногами доверху було повiшено поляка. Бiдолашний чоловiк конав три днi, проте допомогти йому нiхто не мiг, адже кожен дорожив власним життям. Згодом люди засипали цю криницю i стали називати її Поляковою. Проте, iсторiя криницi є, iмовiрно, iще давнiшою, оскiльки мiсцевi старожили не пам’ятають, коли вона була викопана. Таких криниць у Корецькому районi немає, адже вимурувана вона iз каменю.
Інший переказ теж пов'язаний з подiями 1941-1945 р. Люди розповiдають про криницi Карасєвичiв. Розмiщенi вони були десь за пiвкiлометра вiд рiчецького цвинтаря, по обидва боки дороги, в лiсi. Одна - у дворi лiсничого, адже тут колись знаходилось i саме лiсництво, i покої лiсничого; iнша – майже навпроти, бiля покоїв гайових, ними були у той час брати-поляки Карасєвичi. У тi криницi нiмецькi фашисти кидали тих, хто був їм неугодний (наприклад, туди потрапила жiнка, що не дала окупантам повечеряти). Люди згодом засипали цi криницi, зараз на їх мiсцi ростуть два кущi шипшини.
ознакою. Це назви сiл Застав’я (розмiщене за рiчкою Стави), Великi Межирiчi (поселення, що утворилося мiж рiчками Стави та Ставка) та Устя (знаходиться в устi рiчки Случ). Вказанi твори близькi до топонiмiчних переказiв з iсторичними мотивами, останнi вiдiграють в них другорядну роль, тобто створюють тiльки вiдповiдний «iсторичний» фон. Ми ж у своїй роботi не даємо їх сюжетно-тематичного огляду.
Історична частина пропонованого фольклорного пласту присвячена темi кохання. Про це свiдчить переказ, пов'язаний з виникненням села Ганнiвка. Дорогою, над якою розташоване теперiшнє село, колись проїжджали чумаки. З одним iз них була дружина, що звалася Ганною. Їй дуже сподобалась ця мiсцевiсть, i вона запропонувала чоловiковi залишитись тут назавжди. Отримали вiд пана, що володiв цими землями, дозвiл на освоєння мiсцевостi, збудували хатину, але не довго тiшилось щастям молоде подружжя, Ганна тяжко захворiла. Чоловiк не хотiв, щоб кохана помирала в чужому краї, i вивiз її звiдси.
З цiєю iсторiєю пов'язаний i мотив захоронення скарбу. Перекази розповiдають, що Ганна з чоловiком були дуже багатi, i перед тим, як покинути мiсцевiсть, захоронили свiй скарб. Так само, за переказами, в лiсi, поблизу Копитова також є захоронений скарб, якого грабiжники заховали вiд польської полiцiї.
працi – жаткою, що її виробленням прославилися предки мiсцевих жителiв. Мешканцi, що пiзнiше стали шити взуття («сапоги»), заснували сапожне поселення, Сапожин. Жителi ж згаданого села Самострiли, за iншим переказом, були винахiдливими, i вмiли виготовляти зброю. Перекази свiдчать, що вони навiть винайшли новий вид лука, вiдомого на той час як «самострiл» або «стрiломет». Саме тому село назвалося Самострiли.
Чiльне мiсце займають i гiдронiмiчнi легенди i перекази, що пов’язанi з назвами рiчок, болiт, ставкiв. Так, рiчка Ревуха, що протiкала кiлька сотень рокiв тому поблизу села Залiзниця. Рiчка була повноводною, а коли весною на нiй починала ламатися крига, то води несли її з шаленою швидкiстю, утворюючи при цьому дивний звук, що нагадував рев диких тварин. Притока цiєї рiчки була названа Лозою, оскiльки мiсцина, якою вона протiкала, була густо заросла верболозами. Назву ж Жабиного болота жителi села Копитiв обумовлюють тим, що «мiсцевих жителiв»-жаб колись водилась тут сила-силенна. Коли село Копитiв стало розбудовуватись, жаби з болота розселились по всiх тутешнiх водоймах. Неподалiк цього ж села, в лiсi є ставок, який називають Модестовим, оскiльки його колись утримував польський пан Модест. Це було величезне, але дуже чисте i доглянуте водоймище, i такої риби, яка в ньому водилася, не було нiде бiльше.
Ми виявили також один переказ з фантастичним мотивом. Це розповiдь про лiс, який люди називають Кругликом. Вiн розташований неподалiк сiл Харалуг i Залiзниця. Старожили кажуть, що коли потрапляєш у цей лiс присмерком, то тебе починає «водити» i ти ходиш «по кругу», кiлька разiв повертаєшся на одне й те ж мiсце.
Висновки
Працюючи над своєю науковою роботою, ми зробили спробу зiбрати i систематизувати топонiмiчнi легенди i перекази, що побутують у селах Корецького району. Щоправда, багато iз переказiв подано у кiлькох версiях, тому ми наводимо кiлька варiантiв походження одного й того ж топонiма. Це ми пов’язуємо з тим, що не завжди переказ чи легенда були записанi нами безпосередньо вiд людини, що проживає в данiй мiсцевостi, про яку йдеться, а вiд мешканця сусiднього села.
Ми звернулись до проблеми розмежування понять «легенда», «переказ» i встановили, що бiльшiсть усних творiв, записаних нами, є переказами.
Нами було проаналiзовано проблему класифiкацiї легенд i переказiв, але ми зупинилися, як уже зазначалося, на сюжетно-тематичному їх оглядi. Інколи нам доводилося вiдносити один i той же переказ до кiлькох пластiв топонiмiчної прози. Це вмотивовуємо тим, що такi тексти є полiсюжетними.
Ми розглянули питання виокремлення топонiмiчної прози i довели, якою рiзнобарвною в тематичному i сюжетному планi вона є у нашiй мiсцевостi.
Крiм того, нами укладена збiрочка легенд i переказiв, якi ми записали вiд мешканцiв сiл Копитiв i Ганнiвка.
Ми здiйснили спробу погрупувати топонiмiчнi легенди i перекази за сюжетно-тематичним критерiєм, як це зробив В. Сокiл у працi «Писана керниця», адже ми не змогли втиснути записанi твори в рамки однiєї з класифiкацiй.
Нами виокремленнi такi групи iсторичних переказiв:
перекази княжого перiоду та часiв Київської Русi;
перекази про набiги монголо-татар;
перекази часiв козаччини;
перекази про нацiонально-визвольнi змагання 1940-1950-х рокiв.
територiях. А iще є топонiмiчна проза, в якiй простежується мотив кохання, мотив захоронення скарбiв. Досить поширенi в нашiй мiсцевостi перекази, якi пов’язанi з мiсцем розташування географiчного об’єкта, iсторичнi мотиви в таких творах створюють лише фон.
Надалi будемо працювати у цьому ж напрямку, оскiльки нами охопленi топонiми, що побутують у вiсiмнадцяти населених пунктах нашого району, у той час, коли сiл у Корецькому районi тридцять три.
1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релiгiйних поглядах та вiруваннях. – К.: Довiра, 1993. – 414с.
2. Галич О. А., Назарець В. М., Васильєв Є. М. Загальне лiтературознавство: Навчальний посiбник для вузiв. – Рiвне, -1997. – 544с. – С. 227-228.
4. Дмитренко М. Українська фольклористика: iсторiя, теорiя, практика. – К.: Ред.. часопису «Народознавство», 2001. – 576с. – С. 196-211.
5. Лановик М. Б., Лановик З. Б. Українська усна народна творчiсть: Пiдручник. – К.: Знання-Прес, 2001. – 591с. – С. 484-521.
6. Лiтературознавчий словник-довiдник // Р. Т. Гром»як, Ю.І. Ковалiв та iн. – К.: ВЦ «Академiя», 2006. – 751с.
7. Панасенко О., Якубець Л. Корець i Кореччина: iсторiя. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2000. – 144с.
8. Полiщук Я. Самострiли: проблема культурної спадщини // Науковий збiрник матерiалiв i тез науково-краєзнавчої конференцiї 13-14 жовтня 2000 року. – Рiвне-Корець: Волинськi обереги, 2000. – С. 88-96
9. Сокiл В. Писана керниця. Топонiмiчнi легенди та перекази українцiв Карпат. – Л.: Інститут народознавства НАН України, 1994. – 208с.
Додатки
Точної дати заснування села невiдомо, хоч очевидним є факт, що походження його дуже давнє. Виникло поселення десь у 1757 роцi. Що ж можна сказати щодо назви села Залiзниця? На тому мiсцi, де зараз знаходиться село, був великий лiс, в якому росли кремезнi дуби, сосни, вiльхи та клени. Кiлька сiмей оселилися над самою рiчкою Ревухою на її лiвому березi. Вони почали спалювати лiс, обробляти землю, займатись хлiборобством та скотарством. Так продовжувалося з роду в рiд, з поколiння в поколiння. Знаряддя працi були примiтивними. Пiзнiше, знайшовши на самiй околицi поселення залiзну руду, вони почали добувати її вручну, кустарним способом. Виплавляючи залiзо, робили з нього наконечники до стрiл, сохи, сокири та деякi iншi знаряддя працi. Цю роботу виконували майстри-ковалi, що поселились на пiвденному боцi села. Вони дуже вправно виплавляли мечi, списи, обладунки та iншу воєнну зброю. Розповiдають, що самi князi приїжджали сюди збирати зброю для своїх вiйськ. Кажуть, що тут було виготовлено iменний меч для Богдана Хмельницького. Вiд цього i пiшла назва села – Залiзниця.
Козак
Село Козак було засноване в 1813 роцi. Але тодi це було ще не зовсiм село – хутiр з кiлькох сiмей, що жили в невеличких хатках iз солом’яними стрiхами. За наказом панiв люди розкорчовували лiс i освоювали землю. Таким чином село розширювалось та збiльшувалось.
Одного разу поблизу села проходили козаки та залишили одного – смертельно пораненого – далi йти вiн не мiг. Згодом козак помер i був похований на сiльському цвинтарi, а на його могилi поставили величезний камiнь. Вiдтодi, коли запитували якогось прохожого: «Куди йдеш?», то вiн без вагань вiдповiдав: «До козака». З тих пiр село почали називати «Козак». Ще й досi на кладовищi знаходяться величезнi каменi, що свiдчать про поховання тут козака.
Сапожин
Серед мiст давньоруської держави, поруч iз Дубном, Зарiчним а також Корцем, зустрiчаємо i Сапожин. Багато лиха за своє iснування пережив Сапожин, але найбiльше потерпало село нашесть вiд монголо-татар. Хоч мешканцi села смiливо оборонялися, про що свiдчать легенди та перекази цього краю, та сили все ж були нерiвними. Нападники часто залишали за собою згарища i пустки. До сьогоднi одна з вулиць має назву Осташiвка, що означає за однiєю iз версiй залишок (остаток) населеного пункту.
Сапожин
Колишнє поселення пов’язане з iменем жорстокого воєводи-грабiжника Сапо, що знайшов смерть пiд мiстом: Сапо-згин – Сапо-гин – Сапожин.
Сапожин
За iншою версiєю мiсцевi народнi умiльцi славилися пошиттям взуття -«сапогiв», а звiдси «сапожний», «сапожне» поселення.
Гвiздiв
Пан Гвоздицький деякий час правив цим поселенням.
Гвiздiв
На територiї сучасного села колись було козацьке поселення. Козаки були незалежними i навiть самостiйно виготовляли собi зброю та знаряддя працi. В них були дуже стiйкi будинки, якi важко було зруйнувати. Причиною цього були мiцнi цвяхи, тобто гвоздi, що виготовлялися козаками. Цим i прославилось козацьке поселення, яке згодом назвали Гвоздовом.
Сторожiв
Сторожiв, як i деякi iншi села Корецького району, має кiлька легенд про свою назву. Деякi з них говорять, що колись на територiї цього села був великий панський маєток i багато ставкiв, у яких вiн розводив рiзну рибу. Незважаючи на те, що це було iдеальне мiсце для проживання, перебувати довгий час тут пан не мiг, бо мав свої справи в iншому мiсцi. Вiн лише iнодi приїжджав сюди з сiм’єю для вiдпочинку i з кожним разом помiчав, що його маєток все бiльше i бiльше занепадав. Щоб цього уникнути, пан вирiшив поселити поблизу маєтку слуг-сторожiв, якi б за ним доглядали. Цi сторожi не могли розлучатися з своїми сiм’ями, тому, позабиравши їх з собою, почали розселятися поблизу панського маєтку утворивши невеличке село, яке згодом так i назвали – Сторожiв.
Сторожiв
село, назване згодом на їхню честь Сторожевом.
Стовпин
Бiльшiсть версiй пов’язанi з одним i тим же словом - «стовп», а мiсцевi перекази схиляються до останньої версiї назви села Стовпин. Колись територiя села належала князевi, який, для того, щоб знати, коли на нього насувається небезпека, наказав спорудити бiля в’їзду в село спецiальний стовп. Бiля нього сидiли дозорцi i пильно стежили за всiм, що вiдбувалося поза межами села, а коли насувалася небезпека, подавали iз стовпа сигнали. Згодом це поселення так i прозвали – Стовпином.
Самострiли
Серед славних iсторичних мiсць Кореччини, що яскраво вписали свої назви в культурнi традицiї краю, слiд назвати село Самострiли. Це давнє поселення, доля якого непросто, часто драматично. Щоправда, окрiм назви села, немає безперечних доказiв його походження. Але є сенс прислухатися до давнiх легенд. Існує три основнi теорiї походження назви села. Але кожна з них пов’язана зi зброєю, але вiдрiзняється одна вiд одної своїм змiстом. У ХІІ столiттi село згадується пiд назвою Погорiльцi. Мабуть, саме з цим i пов’язана перша легенда
На мiсцi цього села колись було невеличке поселення, жителi якого потрапили в немилiсть до князя Ярослава Мстиславовича. Князь спалив це поселення за несплату податкiв його жителями. Та згодом село вiдбудувалось i його мешканцi вперто протистояли новим натискам кривдникiв. Звiдси i пiшла теперiшня назва села Самострiли, тобто «тi, хто завзято вiдстрiлювався».
Самострiли
наказав своїм слугам позабирати в людей всю їхню зброю. Слуги так i зробили, але деяким жителям все ж вдалося зберегти зброю i потай вiд пана продовжувати полювати. Звiдси i назва села Самострiли, тобто «тi, хто незаконно володiють зброєю, браконьєри».
Самострiли
Колись жителi села були дуже винахiдливими, i навiть самi навчилися виготовляти зброю. Вони навiть винайшли новий вид лука, вiдомий на той час як «самострiл» або «стрiломет». Ось чому саме зараз село називається Самострiли.
Ревуха
За мiсцевими переказами, декiлька сотень рокiв тому ця рiчка була дуже повноводною. Коли весною на рiчцi починав танути лiд, то вода несла його з шаленою швидкiстю, створюючи при цьому дикий звук. Вiн поширювався на декiлька кiлометрiв i нагадував рев диких тварин. Саме тому рiчка i дiстала назву Ревуха.
Лоза
Даничiв
Село Даничiв було засноване приблизно в ХVІ столiттi, коли люди селились в урочищi Сосники. Село, яке виникло в цьому урочищi, почали називати Соснiвкою. Згодом у село прийшла епiдемiя чуми. Цю хворобу тодi не лiкували, i хворi жителi Соснiвки були загрозою для жителiв навколишнiх сiл. Щоб уникнути поширення епiдемiї, Сосники та його жителiв спалили. Зараз пiвденна частина села Даничiв так i називається - Сосники. Люди, якi залишилися живими пiсля страшної епiдемiї, почали селитися на мiсцi, де татарськi поневолювачi збирали данину з пiдневiльного населення навколишнiх сiл. Отже, сучасна назва села «Даничiв» походить вiд слова «дань» .
Даничiв
За iншою версiєю, назва села походить вiд його засновника – помiщика Дана та його сина Данича.
Ганнiвка
Село Ганнiвка було засноване на початку ХІХ столiття. Дорога на Рiвне колись проходила саме через це село. Якось цiєю дорогою їхали чумаки в Крим по сiль. З одним з чумакiв їхала його дружина, яка звалася Ганною. Чумакам дуже сподобалася ця мiсцевiсть i вони вирiшили зупинитися тут для вiдпочинку. Ганна запропонувала своєму чоловiковi залишитися тут назавжди. Навкруги села був лiс, що належав пановi Зеленському, який жив неподалiк в селi Головниця. Ганна з чоловiком попросили у пана дозвiл на освоєння землi та будiвництво будинку, на що отримали позитивну вiдповiдь.
Ганна була дуже багатою, але згодом вона тяжко захворiла. Її треба було термiново вiдправляти на лiкування, iнакше б вона померла. Ганна була змушена покинути поселення, але своїх скарбiв вона з собою взяти не могла, адже саме тодi на цiй територiї орудувала банда розбiйникiв. Саме тому свої скарби Ганна наказала замурувати в кам’яну криницю на своєму подвiр’ї. Ще й досi жителi села вiрять, що цей скарб iснує, але знайти його нiхто не може. Нiхто навiть не знає, де той колодязь, адже пiсля свого вiд’їзду Ганна наказала його засипати. Ось така легенда про «золоту криницю» ходить околицями села.
Полякова криниця
Є у селi Ганнiвка криниця, яка носить назву Полякова. Коли її було викопано, достеменно не знає нiхто, бо навiть сiльськi старожили говорять, що вона була в селi завжди. Криниця вимурувана з каменю, таких у селi бiльше нема. Вода у нiй дуже смачна, все село про це знає.
бiля самої криницi. В тяжких муках помирав чоловiк, адже був пiдвiшений догори ногами Нiхто з односельцiв не мiг йому допомогти, бо кожен боявся за своє власне життя. Всi жалiли поляка, бо вiн був доброю людиною i нiкому зла не чинив. Якось вночi селянам вдалося зняти бiдолаху i поховати його. Вишню зрiзали, а криницю, про яку пiшла недобра слава, засипали. Лише в шiстдесятих роках її почистили i стали пити воду. А назва в неї так i залишилась – Полякова криниця.
Головниця
Колись на мiсцi теперiшнього села було невеличке поселення, яке навiть не мало власної назви. Якось на це поселення напали татарськi завойовники, розграбувавши його, а мешканцiв повбивавши. Жителi навколишнiх сiл, розбираючи руїни та ховаючи вбитих людей, помiтили в них дивну закономiрнiсть: всi вони лежали лицем до низу, тобто головою ниц. Вiд цього i пiшла назва села Головниця.
Великi Межирiчi
Донедавна, а саме до 1965 року, село називалося Межирiчi. Саме вiд цiєї назви i походить легенда про створення назви села. Колись на територiї села протiкали двi рiчки – Стави та Ставка. Мiж ними i жило невеличке поселення, яке згодом назвали Межирiчами. Та згодом рiчка Ставки пересохла, надавши поселенню можливiсть розростатися та розвиватися. Так i сталося, i в 1965 роцi селу дали нову назву – Великi Межирiчi.
Жадкiвка
Назва села Жадкiвка походить вiд жниварського знаряддя працi жатки, виготовлення якого було поширене серед мiсцевих жителiв. За допомогою цього знаряддя можна було швидше збирати урожай та розвивати сiльське господарство у селi. Саме цим i прославилося поселення, яке згодом назвали Жадкiвкою.
Жадкiвка
Топча
Колись на територiї села було непрохiдне болото, яке тамтешнi жителi називали «топчею», що означає грузьке мiсце, трясовина. Згодом болото пересохло i на його територiї почали селитися люди. Вони освоїли майже всю територiю болота, вирубуючи лiси та займаючись сiльським господарством. А поселення своє вони i дотепер називають Топчею.
Топча
На територiї сучасної Топчi колись було невеличке поселення, що тривалий час називалося Якубiвкою. Село перейменували пiсля того, як на нього напали татари. Вони розграбували та спалили поселення, молодих та дiтей забрали в ясир, а решту людей вбили. Вони буквально стерли село з лиця землi, «втоптали його в землю». Згодом на цьому мiсцi знову почали селитися люди, а своє поселення вони почали називати Топчею.
Копитiв
Колись на територiї сучасного села був непрохiдний лiс та грузькi болота. Таке мiсце було дуже вигiдним для злочинцiв, що крали у людей та по дорогах коней та худобу. Награбоване вони переправляли через болота в укромнi мiсця. Але оскiльки грабiжники завжди поспiшали, то самi не завжди знаходили прохiднi стежки, багато тварин гинуло в трясовинi. На грабiжникiв нiхто не мiг знайти управи. Лише згодом польськiй полiцiї вдалося знешкодити банду. ЇЇ учасники, утiкаючи, заховали награбоване майно на сiльському цвинтарi пiд надгробною плитою, де був похований Шевчук Левко. Вночi вони прийшли за своїм скарбом, перерили все довкола, а коли перекинули й сам пам’ятник i знайшли награбоване, безслiдно зникли. Вiдтодi про злодiїв нiхто не чув. Але на цвинтарi люди iнодi знаходили золотi монети. Пiсля зникнення банди селяни вирубували лiси, корчували пнi, осушували болота. Коли вiдбувалось освоєння цiєї мiсцевостi, людям траплялися копита тварин. Вiд слова «копито» походить назва села.
Копитiв
На територiї сучасного села була чимала затишна галявина серед непрохiдних болiт та дрiмучих лiсiв. Сюди забрели загони монголо-татар i зробили стiйбище. Вони переночували тут кiлька дiб, палили вогнища, випасали худобу. Пiсля того, як нападники рушили далi, вся галявина була витоптана копитами ворожих коней. Згодом на цьому мiсцi поселились люди, що назвали своє поселення Копитовом через те, що тут були iще збереженi слiди вiд копит худоби.
Парасчина лiнiя
Село ранiше було розташоване значно пiвнiчнiше, частина мешканцiв жили просто в лiсi. Серед них була i Параска Джерелюк, на честь якої названо одну iз дорiг у нашому лiсi – Парасчина лiнiя, адже дорога проходила бiля її хати.
Люди також розповiдають про криницi Карасєвичiв. Розмiщенi вони були десь за пiвкiлометра вiд рiчецького цвинтаря, по обидва боки дороги, в лiсi. Одна у дворi лiсничого, адже тут колись знаходилось i саме лiсництво, i покої лiсничого; iнша – майже навпроти, бiля покоїв гайових, ними були у той час брати-поляки Карасєвичi. У тi криницi нiмецькi фашисти кидали тих, хто був їм неугодний (наприклад, туди потрапила жiнка, що не дала окупантам повечеряти). Люди згодом засипали цi криницi, зараз на їх мiсцi ростуть два кущi шипшини.
Застав’я
Село розташоване на лiвому березi рiчки Стави (за Ставами)
Устя
Село знаходиться в гирлi рiчки Корчик при її впаданнi в Случ.
Градова дорога
Дорогу називають Градовою, бо вона була єдиною, що вела до мiста, граду.
Жабине болото
Є в копитiвському лiсi Жабине болото назване так тому, що тамтешнiх мешканцiв-жаб була там сила-силенна. Вони розповсюдились по водоймах Копитова, тому тутешнiх мешканцiв називають жабокриками.
Модестове водоймище
що тут водилася така риба, якої нiде в окрузi не було.
Рiчки
На територiї сучасного села протiкали три рiчки, якi не мали назв. Всi вони були притоками Корчика. Рiчки були невеликi. Навколо них та мiж ними почали селитися люди. Назву заснованому селу дали Рiчки. Згодом рiчки обмiлiли, перетворились на рiвчаки, якi протiкають зараз через село та обобiч нього, а назва залишається й донинi.
Харалуг
Поселення виникло давно, ще за княжих часiв. У ньому жили вмiлi майстри-ковалi, якi з залiза умiли виробляти надзвичайно мiцнi мечi. Навiть князi брали їх на озброєння своїм дружинникам. Про цi мечi згадуються як харалуженнi, саме тому назву поселенню дали Харалуг.
Круглик – це невеликий лiсок з глибокими виямками. Кажуть – це слiди видобування залiзної руди. Вiн i справдi має округлу форму, але називається так не через це. В народi побутує легенда, що у цьому лiску водиться нечиста сила, бо ще жоден подорожнiй, який потрапляв сюди, не мiг швидко знайти iз нього вихiд. І що найцiкавiше, чи то кiннi, чи то пiшi люди завжди ходили по колу, як говорять старожили «по кругу».
Легенди i перекази, записанi вiд Шевчук Анастасiї Сергiївни
АНКЕТА
Мiсце запису: село Копитiв Корецького району Рiвненської областi
Час запису: вересень – грудень 2006 року
Вiд кого записано: Шевчук Анастасiя Сергiївна, 1922 року народження, пенсiонерка, закiнчила 4 класи польської школи, має 9 внукiв, 11 правнукiв. Проживає в селi Копитiв з 1939 року, до цього жила в селi Рiчки Корецького району. Знає твори вiд батька та матерi Вознюкiв Сергiя та Марiї.
Легенди i перекази, записанi вiд Паляднiк Феофанiї Савiвни
АНКЕТА
Мiсце запису: село Ганнiвка Корецького району Рiвненської областi
Вiд кого записано: Паляднiк Феофанiя Савiвна, 1936 року народження, пенсiонерка, закiнчила 4 класи церковно-приходської школи, має 5 внукiв. Проживає в селi Ганнiвка з 1956 року, до цього жила в селi Калинiвка Корецького району. Знає твори вiд свекра та свекрухи, Паляднiка Адама та Волєвач Теклi.
Легенди i перекази, записанi вiд Коспи Наталiї Лукашiвни
АНКЕТА
Мiсце запису: село Копитiв Корецького району Рiвненської областi.
Час запису: вересень-грудень 2006 року
Корецького району, була репресована. Знає твори вiд односельчан.
Легенди i перекази, записанi вiд Капральчук Ольги Прокопiвни
АНКЕТА
Мiсце запису: село Копитiв Корецького району Рiвненської областi
Час запису: вересень-грудень 2006 року
Вiд кого записано: Капральчук Ольга Прокопiвна, 1950 року народження, пенсiонерка, закiнчило Дубнiвський культосвiтнiй технiкум. Проживає в селi Копитiв з 1970 року, до цього жила в Дубнiвському районi. Знає твори вiд жителiв сiл Ганнiвка i Копитiв, оскiльки тривалий час працювала завiдуючою Будинком культури села Копитiв.
|
