Теорія етносу

О. В. Нельга ТЕОРІЯ ЕТНОСУ Рекомендовано Мiнiстерством освiти України Київ "ТАНДЕМ" 1997 У навчальному посiбнику етнiчне зовсiм не розглядається як свiт упредметнених цiнностей, а береться лишень як цiннiсть духовна. Автор не вдається до конкретного аналiзу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здiйснює теоретичне узагальнення даних етнопсихологiї, етносоцiологiї, якоюсь мiрою — етнополiтики, вбачаючи в цьому головне завдання теорiї етносу. Для студентiв i викладачiв вищих навчальних закладiв, аспiрантiв i науковцiв. Цей навчальний посiбник визнано одним з кращих iз поданих на конкурс, органiзований Мiнiстерством освiти України та Мiжнародним Фондом "Вiдродження " в рамках Програми "Трансформацiя гуманiтарної освiти в Українi". та свiтової культури, що притаманнi сучасним суспiльствам демократичного типу. Мiжнародний Фонд "Вiдродження", який репрезентує всесвiтню мережу фондiв, заснованих вiдомим американським пiдприємцем та громадським дiячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за вiдгуки, пропозицiї та зауваження щодо цього видання пiд час його експериментальної перевiрки в навчальних аудиторiях. ПОПЕРЕДНЄ СЛОВО Крiм теоретичних поглядiв на етнiчне, якi ми маємо намiр запропонувати читачевi, iснує, зрозумiло, й iсторiя етнiчного. Причому, звичайно, теорiя та iсторiя якого завгодно феномена або процесу тiсно переплетенi, взаємопов'язанi: розвиток теорiї дає нове розумiння iсторiї, так само як i новi iсторичнi факти зумовлюють перегляд або збагачення певних теоретичних тез. факти лише як тло або своєрiдне пiдґрунтя теорiї етнiчного. Це подвiйне самообмеження випливає з того факту, що нi iсторичне, нi теоретичне народознавство (тобто етнографiя та етнологiя) не досягли ще, з нашого погляду, достатньої висоти розвитку та необхiдного щаблю взаємопроникнення або хоча б зближення. Отож, слiд належним чином доопрацювати елементи такої єдиної конструкцiї, як "Історичне та теоретичне народознавство". Наш "Курс лекцiй" можна розглядати саме як один з таких елементiв. На додаток до цього читач має взяти до уваги ту обставину, що ми додержуємося положень, згiдно з якими все, що накопичено людьми в процесi перетворення (опанування) ними природи, а разом з тим – i перетворювання (розвитку) самих себе, тобто у процесi формування соцiуму, постає як двоєднiсть матерiальної та духовної культури. При цьому матерiальна культура являє собою безлiч уречевлених, упредметнених цiнностей, або другу (штучну), створену суспiльною людиною, природу. та суспiльства, але здебiльшого — мiра гуманностi стосункiв мiж людьми, iсторично досягнута висота цiнностi кожної окремої людини у суспiльствi та рiвень естетичного опанування свiту. Вступ людства в добу цивiлiзацiї фактично явив собою бiльш-менш гармонiйний цивiлiзацiйно-культурний поступ, в якому аж до промислової революцiї кiнця XVIII сторiччя не спостерiгалося iстотних розбiжностей мiж культурою та цивiлiзацiєю. Щоправда, наприкiнцi середньовiччя та в Новий час деяким iнварiантом таких розбiжностей виявилася протилежнiсть науки та релiгiї (церкви), при усвiдомленнi якої (в свiтлi вже сьогоднiшнiх фактiв) до позицiї церкви треба пiдходити, вдається, з бiльшими неупередженiстю й розумiнням, нiж це робилося досi. Протилежнiсть мiж цивiлiзацiєю та культурою стала бiльш помiтною у XIX сторiччi (на що звернув увагу Микола Данилевський), а у XX сторiччi вона досягає вже досить вiдчутної гостроти (що й вiдзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякi пояснення. Справа в тому, що цивiлiзацiйний поступ може бути всебiчним i безконфлiктним лише за умов повного асимiлювання ним усiх позитивних культурно-традицiйних цiнностей, за умов, коли iнновацiйнi процеси у царинi матерiальної культури не випереджають значною мiрою вiдповiднi процеси у царинi культури духовної, не призводять до створення штучної духовної культури, до виникнення врештi-решт бездуховностi. У свiтлi викладених вище мiркувань духовнiсть має бути визначеною як здатнiсть окремої людини або певної людської спiльноти "впускати" в себе цивiлiзацiйно-iнновацiйнi цiнностi й позбавлятися цiнностей культурно-традицiйних у тих межах, б яких це не призводить до руйнацiї особистостi, дозволяє їй зберегти свою самобутнiсть i найважливiшi iдентитети. Духовнiсть живиться такими цiнностями, як Істина, добро й краса, дружба й любов, свiт Божої природи, людське життя й людська душа, рiдна кров, сiм'я та Батькiвщина. Ясна рiч, етнiчне як духовно-культурне явище органiчно входить i в матерiальну, i в духовну культуру. Але ще одним обмеженням нашого посiбника є те, що у ньому етнiчне зовсiм не розглядається як свiт упредметнених цiнностей, а береться лишень як цiннiсть духовна. Та й тут ми не вдаємося до конкретного аналiзу фольклору, прикладного мистецтва, мови тощо, а здiйснюємо теоретичне узагальнення даних етнопсихологiї, етносоцiологiї, якоюсь мiрою — етнополiтики. До речi, у цьому ми й вбачаємо, власне кажучи, головне завдання теорiї етносу. Докладнiше ознайомитися з частково викладеними у пропонованому посiбнику точками зору, пiдходами, дефiнiцiями понять та категорiй можна у виданому 1993 року словнику-довiднику "Етнонацiональний розвиток України. Термiни, визначення, персоналiї, за можливiсть активного використання якого при пiдготовцi рукопису до друку автор щиро вдячний вiдповiдальному редактору i керiвнику авторського колективу Ю.І. Римаренку та цiлому авторському колективу. Роздiл 1. ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ 1. 1 Вступ до теми 1. 3 Етнiчна iсторiя та її носiї 1. 4 Етнiчна iдеологiя та її головнi поняття 1. 5 Мiжетнiчнi вiдносини та їхнi наслiдки 1. 6 Етнiчний рух та його форми вияву 1. 1 Вступ до теми "войовничий атеїзм – це не дрiбниця, не периферiя, не побiчний наслiдок комунiстичної полiтики, але головний гвинт її. Для її диявольських цiлей треба панувати над населенням безрелiгiйним та безнацiональним (виокремлено нами. — О. Я.), знищити й вiру, й нацiю". Парадоксальнiсть того, що вiдбувалося, полягала в тому, що така полiтика здiйснювалася за доби, коли безлiч народiв свiту пiднеслася до нацiонального життя й здобувала його. Та i з цiлим людством вiдбувалися такi метаморфози, якi природним чином висували нацiонально-етнiчну проблематику на перший план. "життя бере своє", й на територiях колишнього СРСР вiдбувається те, що для позосталого свiту вже давно стало звичним. І ось коли нацiонально-етнiчна проблематика з дедалi бiльшою визначенiстю пересувається у центр подiй поточної iсторiї, своєрiдний "вибух" iнтересу до неї з боку великої кiлькостi вчених-фахiвцiв, котрi вивчають багатоманiтнiсть буття людини й суспiльства, є цiлком зрозумiлим. Зрозумiле також i усвiдомлене тяжiння всiєї цiєї сукупностi вчених до спiлкування, взаємодiї, спiвробiтництва, органiзацiйного єднання. Проте для того, щоб цi взаємодiя й спiвробiтництво стали можливими, а в перспективi – й ефективними, необхiдно виробити загальнозрозумiлу наукову мову, тобто єдиний категорiально-поняттєвий апарат та єдину методологiю теоретико-етнiчного пiзнання. та єдиних методологiчних засад народознавства. При цьому висловлюється думка, що наукою, яка має заповнити "бiлi плями", повинна стати етнологiя. Але поки що такої науки фактично не iснує. Отже, виникає питання, чи справдi вона потрiбна? Чи, може, треба зберiгати той реально iснуючий "плюралiзм" дослiдницьких пiдходiв до такого предмета, як етнос? Негативна вiдповiдь природно зумовлюється дедалi значнiшою роллю, що її почав вiдiгравати у життi як окремого iндивiда, так i великих груп людей феномен етнiчного. А це змушує дослiдникiв уже не обмежуватися лише поверховими порiвняннями та констатацiями. Феномен етнiчного потребує настiльки ж глибокого вивчення, наскiльки вiн проник у всi найважливiшi царини людського життя. Тобто вiн має осягатися на досить високому теоретичному рiвнi. Й якщо цей рiвень народознавчих дослiджень забезпечуватиме теорiя етносу, то емпiричне народознавство, мабуть, охоплюватиметься iсторiєю етносу. А як же тодi бути з усiм загалом наук, назва яких починається з "етно-": етносоцiологiя, етнопсихологiя, етнопедагогiка, етнополiтика, етнокультура тощо? Куди їх "притулити"? На нашу думку, весь загал цiлком нiкуди "тулити" не треба, бо кожна з позначеного шерегу наук, з одного боку, користуватиметься методологiчними й теоретико-методичними розробками, що їх здiйснюватимуть i теорiя, i iсторiя етносу, а з iншого — й сама "працюватиме" на пiдвищення вiдповiдного рiвня останнiх. Що ж стосується теоретичних зв'язкiв з "материнськими" науками (соцiологiєю, психологiєю, педагогiкою тощо), то вони, зрозумiло, теж мають зберiгатися. про те, що "дуже часто методика витлумачення та пояснення зводигься до... розкриття повторюваного, до впiзнавання вже знайомого, а нове якщо й схоплюється, то виключно у вкрай збiдненiй та абстрактнiй формi... Все повторюване та впiзнане цiлком розчинюється й асимiлюється свiдомiстю одного, хто розумiє: у чужiй свiдомостi вiн здатен побачити й зрозумiти тiльки свою власну свiдомiсть. Вiн нiчим не збагачується. В чужому вiн впiзнає тiльки своє"1 . Звiдси випливає необхiднiсть, по-перше, рiшучого зламу застарiлих наукових стереотипiв, по-друге, бiльш широкого користування даними конкретних соцiологiчних дослiджень, щоб вiдшукувати й вбачати нове в живих емпiричних реалiях, у доволi вiдчутнiй, а не тiльки "вкрай збiдненiй та абстрактнiй формi". Так що читач має бути готовим зустрiтися у цiй книзi з вiдмiнним вiд традицiйного тлумаченням низки етнiчних понять та явиш. Тому, до речi, ця лекцiя й має назву "Теоретичний змiст етнiчної свiдомостi". Тут ми маємо увiйти до царини теоретичної свiдомостi народознавства, пiдступитися до вивчення головних тенденцiй i закономiрностей розвитку етносiв. У такому своєму значеннi теорiя етносу перебирає на себе функцiї методологiчного обґрунтування всiх наук, що зосереджуються на дослiдженнi тих або тих бокiв етнiчних процесiв та їхнiх наслiдкiв. Значення цiєї теорiї зростає разом з пiдвищенням вагомостi й цiнностi кожної окремої людини, її життя, її духовно-культурного мiкрокосму, групової специфiчностi й неповторностi якому надає етнос. Етнос, на нашу думку, — це культурно-духовна спiльнiсть людей, спорiднених мiж собою походженням, мовою, теперiшньою або колишньою територiєю (iнодi й державнiстю), ментально-архетипними та iншими ознаками. Всi сьогоднiшнi етноси, що складають людство, хоч би на якому рiвнi перебував той чи той з них, є результатом етногенези. Отож зупинимося на розглядi цього процесу-явища бiльш-менш докладно. 1. 2 Етногенеза: суб'єкти та результати Крiм загальновживаних, теорiя етносу використовує, зрозумiло, й суто специфiчнi поняття. Одним з центральних серед них є поняття етногенези. Етногенез ("етнос" - як правило, "народ"; "ґенеза" — "походження") — це сукупнiсть соцiально-iсторичних та духовно-культурних процесiв, що приводять до виникнення етнiчного як явища й зумовлюють його подальший розвиток. У бiльш широкому аспектi — це сукупнiсть змiн, що вiдбуваються внаслiдок взаємодiї та взаємозв'язкiв рiзних етнiчних спiльностей. Як моментовi соцiогенези, етногенезi притаманнi зростаючi прискоренiсть у часi та поширенiсть у просторi. так i виникнення етносiв зовсiм нових (шляхом або вiдпадання вiд iснуючих етносiв за рiзних iсторичних умов невеликих груп i поступового набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи бiльше етносiв в один новий, якiсно вiдмiнний вiд етносiв, що зливаються). Сьогоднiшньому етапу етногенези як всесвiтньо-iсторичного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшення напруженостi у вiдносинах мiж етносами, що вже доволi тривалий час мають свою державнiсть (тобто — мiж нацiями). Це стає необхiднiстю пiд тиском технiко-економiчних, науково-iнформацiйних та iнших зв'язкiв. Сама ж така необхiднiсть уможливлюється завдяки дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй та iнших мiжнародних органiзацiй. Нормою стають етнiчна взаємоповага й усвiдомлення неперебутної цiнностi кожної етнiчної культури для змiстового буття людства як цiлого. З iншого боку, стає неможливим подальше iснування таких етнiчних конгломератiв, як колишнi держави СРСР, Чехословаччина або Югославiя. Етногенез має тут як свою суттєву ознаку прагнення етносiв, що стали вiльними, до нацiонального буття. Є всi пiдстави вважати, що у своїй етногенезi людство мас перетворитися у майбутньому на полi етнiчну цiлокуппiсть. Поряд з тими вiдмiнностями мiж людьми, що їх створила етногенез, iснують вiдмiнностi й несоцiогенного походження, якi, проте, нiяк не можна вiдокремити вiд етнiчних процесiв. Це — расовi вiдмiнностi. Раси людини (франц. гасе, вiд Італ. гаzzа\ першоджерело, напевне, араб, "рас" - "голова, походження") - це групи людей, що склалися iсторично й з'єднанi спiльнiстю походження, яка виявляється у спiльностi другорядних щодо сутностi людини зовнiшнiх спадкових фiзичних ознак (колiр шкiри, густота та особливостi волосяного покриву, мiра виступання вилиць, носа, товщина губ, прорiз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фiзичних типи, що найбiльш вiдрiзняються один вiд одного: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний. При характеристицi рас ученi звертають увагу на кiлька моментiв. По-перше, все людство являє собою єдиний бiологiчний вид. Доказом цього є те, що життєво важливi ознаки -структура мозку, особливостi, пов'язанi з прямоходiнням, бу­дова руки, устрiй голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо -- не виявляють расових вiдмiнностей. По-друге, власне цi вiдмiнностi нiяк не є шаблями еволюцiї, а сформувалися внаслiдок пристосування до рiзних умов географiчного середовища. Отже, всi раси однаково здатнi до культурного розвитку. По-третє, iз зростанням культури роль бiологiчного пристосування безперервно падає. Тому сучасне розселення рас вiдбиває вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а iсторiю народiв. По-четверте, подiл людей на раси загалом не збiгається з подiлом за етнiчними та мовними ознаками. Як правило, представники однiєї раси зустрiчаються серед рiзних нацiй, етносiв, мовних сiмей І, навпаки, до складу певної нацiї, етносу, мовної сiм'ї можуть входити представники рiзних рас. Набагато бiльшу значущiсть має зiставлення поняття етносу з поняттями народу та нацiї. Так, народ (вiд укр. "рiд, родина, народити") – це культурно-iсторична спiльнiсть людей, узята на будь-якому етапi етногенези. Термiн "народ" може бути синонiмом корiнного етносу певної країни, або синонiмом розпорошеного по свiтi етносу (наприклад, "єврейський народ", "вiрменський народ" тощо). В широкому розумiннi слова народ — це все населення певної країни або держави. Нарештi, у повсякденному вживаннi цього термiна пiд народом мають на увазi людськi маси, що соцiально вiдокремленi вiд пануючих або керуючих верств та груп суспiльства. "народ" в його широкому розумiннi. Бо якщо з народом ототожнювати корiнний етнос будь-якої країни або держави, то тодi представники всiх iнших етносiв (як поодинокi, так i такi, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про їх iснування треба "забути" й розглядати їх як уже розчинених у корiнному етносi. Обидва пiдходи, зрозумiло, є неправомiрними. До того ж народ тiєї чи тiєї країни не завжди складається тiльки з одного корiнного етносу (Швейцарiя, Бельгiя тощо). Не потребує спецiальних доказiв i те, що термiн "народ" у розумiннi керованої, залежної, пiдлеглої частки населення не може бути застосований нi в теорiї, нi в iсторiї етносу. народ, український народ, росiйський народ, китайський народ тощо. Народ з'єднують спiльнiсть iсторичної долi, толерантне ставлення кожного з його суб'єктiв до етнiчних особливостей всiх iнших сукупних суб'єктiв, якi утворюють це людське угруповання. Кожному народоутворюючому суб'єкту притаманний щонайменше бiлiнгвiзм (крiм, зрозумiло, великих компактних мас того з цих етно-суб'єктiв, який складає значно переважаючу бiльшiсть народу). Важливим є питання про назву народу. У Старому Свiтi ця назва часто походить вiд самоназви корiнного етносу (Албанiя, Бєларусь, Данiя, Угорщина, Україна, Фiнляндiя тощо), але не завжди. Так, не iснує етнiчних швейцарцiв, бельгiйцiв та представникiв iнших полiетнiчних народiв. Що стосується Нового Свiту, то тут назви народiв уже завжди не мають нiяких етнiчних коренiв або джерел. Немає етнiчних канадцiв, американцiв, панамцiв, болiвiйцiв, аргентинцiв тощо. Загалом слiд визнати, що, незалежно вiд того, як утворилася назва тiєї чи тiєї країни або держави, говорячи про ЇЇ народ, завжди мають на увазi не моно-, а полi етнiчне утворення. Отже, абсолютно "чистих" в етнiчному вiдношеннi народiв не iснує. Й ми обов'язково матимемо на увазi полi етнiчне утворення й тодi, коли говоритимемо, зокрема, "народ України" або "український народ". Народ вiдрiзняється вiд нацiї не своїми складникам -утворювачами й не їх кiлькiстю. Це двi назви того самого суб'єкта — суспiльства. Населення (частiше за все — полi етнiчне) певної країни, що не обiймається власною державною територiєю, є просто народ; але коли це ж саме населення створило власну державу, воно вже є народ-нацiя (або формується як таке утворення). В сучаснiй практицi мiжнародних вiдносин пiд нацiєю розумiють не будь-який народ, а лише такий, що має власну державнiсть i сувереннiсть i може виступати як самодостатнiй суб'єкт зовнiшнiх стосункiв. Органiзацiя Об'єднаних Нацiй є спiвтовариством саме таких народiв. Отже, народ, що має державнiсть, а вiдтак — полiтичнi кордони, митнi установи, армiю, службу безпеки, власну конституцiю, власну грошову одиницю тощо, й є нацiєю. Найважливiшi ознаки нацiї — це єднiсть недоторканої територiї, а також єднiсть економiчного й полiтичного життя. Народ консолiдується в нацiю опосередкованою дiєю й тиском перш за все зовнiшнiх щодо себе чинникiв. Якщо етнос є утворенням переважно культурно-духовним, народ — соцiально-iсторичним, то нацiя є утворенням переважно соцiально-економiчним та полiтико-правовим. До того ж нацiя, як i народ, є утворенням полi етнiчним. Але народ, що склався на основi одного етносу й вмiщує в собi певну кiлькiсть етноменшинних груп, може впродовж деякого iсторичного часу iснувати як складова якоїсь держави (Україна або Вiрменiя у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенiя у межах Югославiї) й лише за сприятливим збiгом обставин почати створювати нацiю-державу. Такий же народ, що склався з кiлькох вiдносно рiвновеликих етносiв (бельгiйський, швейцарський тощо), мiг формуватися як цiлiснiсть, як один народ лише за умов створення власної державностi, тобто водночас конституюючись й як нацiя. Разом з нацiєю виникає таке явище, як державна мова. Причому нацiя може мати й не одну державну мову. Говорячи про нацiю як про здебiльшого полi етнiчне утворення, є сенс разом з тим говорити й про полi етнiчну державу, тобто таку, на територiї якої водночас проживають кiлька етносiв. У вузькому, тобто спецiальному розумiннi цього термiна йдеться про державу, створену двома або бiльшою кiлькiстю етносiв за умов, або коли ЦІ етноси рiвноправнi (Швейцарiя, Бельгiя), або коли один з етносiв має панiвне становище в державi (колишнi Росiйська, Австро-Угорська та Британська iмперiї). У бiльш широкому розумiннi цього термiна полi етнiчним є фактично всi сучаснi держави (за винятком, можливо, держав-карликiв типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожнiй з них можна нарахувати щонайменше кiлька (а частiше за все велику кiлькiсть) етнодисперсних та етнокомпактних груп. державу з полiетнiчним складом населення. розчинення етнодисперсних груп у корiнному етносi, але, з iншого боку, дедалi бiльша вiдкритiсть держав сучасного свiту полегшує (а певною мiрою й стимулює) мiграцiйнi процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають або новi етнодисперснi групи, або оновленi генерацiї колишнiх. Сьогоднiшня динамiка економiчного й полiтичного життя народiв, а також зростаюче усвiдомлення цiнностi етнiчної культури дають пiдстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на полiетнiчну цiлiснiсть. Але, мабуть, І тодi не втратить своєї цiнностi для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою iсторiю. Етнiчна iсторiя — це, по-перше, реальний процес змiн та подiй, яких зазнав певний етнос вiд часiв свого виникнення до сьогодення, в усiй їх багатоманiтностi й повнотi; по-друге, це наука, що вивчає цей процес у сукупностi його найбiльш значних подiй та зрушень, якi збереглися у народнiй пам'ятi, а також знайшли вiдбиття у рiзних письмових джерелах. На вiдмiну вiд iсторiї нацiї, яка є невiдривною вiд iсторiї вiдповiдної держави, реальний процес етнiчної iсторiї охоплює не тiльки ту частку етносу (до речi, не завжди бiльшу), яка живе на автохтоннiй територiї, а й ту, яка утворює дiаспору. Щоправда, перетворитися на дiаспору може й таке автохтонне населення, яке нiкуди не мiгрувало з мiсць свого розселення (наприклад, українцi росiйської частини Слобожанщини). Історiя етносу не складається тiльки iз соцiальних подiй; вона у своїй самодiї втiлюється також у пам'ятки матерiальної та духовної культурної творчостi етносу. Що стосується етнiчної iсторiї як науки, то вона лишень умовно може бути одношереговою з реальною етнiчною iсторiєю, бо в дiйсностi є часткою останньої — як феномен самосвiдомостi етносу, як елемент його духовної культури. З iншого боку, як наука етнiчна iсторiя не може обмежуватися суто дескриптивними функцiями: вона здiйснює вивчення й нагромадження фактiв, їх систематизацiю та аналiз з метою такого опанування минулого, щоб стало зрозумiлим сучасне етносу, а вiдтак — шляхи його розвитку в майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнiчної iсторiї в їх взаємозв'язку та спадкоємностi, в їх каузальнiй зумовленостi. А це, у свою чергу, змушує звертатися й до фактiв iсторiї сусiднiх етносiв, народiв та нацiй. Нарештi, сьогоденну етнiчну iсторiю нiяк не можна збагнути в усiй її сутностi, не враховуючи досить вiдчутних впливiв на неї сучасного свiтового iсторичного процесу. Однiєю з найважливiших цiнностей духовного життя кожного етносу є його мова. Власне кажучи, мову можна вважати живою iсторiєю народу. Етнiчна мова — це та мова, якою говорить певний етнос. Причому етнiчна мова великого етносу може подрiбнюватися на дiалекти, носiями яких частiше за все бувають представники етнографiчних груп цього етносу (для українського етносу це лемки, бойки, гуцули тощо). У такому разi як загальноетнiчна (а вiдтак i лiтературна) мова використовується один з дiалектiв (в Українi це київське-полтавський дiалект). Етнiчна мова не обов'язково збiгається з поняттям "рiдна мова". Так, скажiмо, людина може жити в Росiї, вважати рiдною мовою росiйську, але iдентифiкувати себе з українським етносом. Етнiчна мова — явище неповторне. Вона несе в собi духовно-iнтелектуальнi та культурнi надбання етносу за багато сторiч його iснування. Вона є скарбницею часто дуже унiкальних знань про форми самовияву соцiальних якостей. Тому зникнення будь-якої етнiчної мови — величезна втрата для людства. так i їх груп. Етнiчна мораль великою мiрою зумовлена конкретними природно-клiматичними обставинами, характером провiдних рiзновидiв виробничої дiяльностi етносу, перебiгом головних подiй його iсторичного шляху, пануючою релiгiєю тощо. Наслiдком цього є iнодi досить вiдчутнi вiдмiнностi мiж змiстовним наповненням моралi рiзних етносiв, особливо таких, що вiддаленi один вiд одного значними географiчними просторами. Етнiчна мораль не є абсолютно незмiнною: вона втрачає однi риси й набуває iнших залежно вiд тих соцiально-економiчних та духовно-культурних зрушень, якi вiдбуваються в життi самого етносу. Тому тi етноси, якi дещо затрималися у своєму розвитку, можуть демонструвати певну архаїчнiсть своїх моральних систем. Через етнiчну мораль iснує мораль загальнолюдська, до якої належать поважання права кожної людини на життя та щастя, виконання батькiвських обов'язкiв, повага до старших, милосердя, засудження злодiйства, пияцтва, розпусти тощо. Але було б хибним звужувати етнiчну мораль до цих простих норм людського спiлкування, бо вона несе в собi не тiльки вимогу гарантованостi права на життя та щастя. Вона також як найважливiша складова духовної культури етносу надихає життя людини сенсом внутрiшнього ментального випромiнювання. Вона, пiдсвiдомо прищеплюючи етнiчнi архетипи, етнiчнi образи й символи, є дороговказом туди, де душа кожного зможе пройнятися теплом душi всiєї етнiчної спiльностi. Тобто етнiчна мораль тiсно пов'язана з етнiчною самосвiдомiстю. Етнiчна самосвiдомiсть розрiзняється за своїми носiями як етнiчна самосвiдомiсть окремого представника етносу, або етнофора, та як етнiчна самосвiдомiсть усього етносу загалом, тобто як iндивiдуальна та колективна. Індивiдуальна етнiчна самосвiдомiсть як духовне породження являє собою здатнiсть iдентифiкувати себе з певним етносом, вiдокремлюючися водночас вiд усiх iнших етносiв, усвiдомлювати своє етнiчне "Я" як неповторне, унiкальне явище. Етнiчна самосвiдомiсть вважається у сучаснiй етнографiї найбiльш вагомою серед ознак етнiчної приналежностi (до яких вiдносяться також знання етнiчної мови, фольклору, звичаїв, символiки, iсторiї етносу, його лiтературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнiчна самосвiдомiсть може мати досить високий рiвень (тверда, непохитна самоiдентифiкацiя людини зi своїм етносом); може бути перехiдного типу (невпевненiсть, вагання iндивiда щодо питання прихильностi до свого етносу; частiше за все у такому станi перебувають етномаргiнали); нарештi, вона може стати "нульовою" внаслiдок повної асимiляцiї (за походженням iндивiд належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнiчна самосвiдомiсть може бути подвiйною або навiть потрiйною (коли, скажiмо, iндивiд походить вiд рiзноетнiчного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнiчному середовищi). Колективна етнiчна самосвiдомiсть, або сукупне "Я" етносу, найбiльш адекватно вiддзеркалюється й найповнiше охоплюється у своїх суттєвих рисах термiном "етнiчна ментальнiсть", який, проте, не поглинає всього розмаїття проявiв колективної етнiчної самосвiдомостi. Якщо етнiчна iсторiя звертає народ до його минулого, вiдтворюючи й зберiгаючи цiнностi етнiчної моралi, багатство етнiчної мови, надихаючи етнiчну самосвiдомiсть ментальними та архетипними змiстами, то етнiчна iдеологiя нацiлює етнос у майбутнє. 1. 4 Етнiчна iдеологiя та її головнi поняття ставлення до iнших етносiв, обґрунтовуються завдання, найiмовiрнiшi та бажанi шляхи й напрямки розвитку етносу. Створює етнiчну iдеологiю найбiльш свiдома, культурно й полiтично активна частина етносу — його iнтелiгенцiя. Найбiльш виразних i загострених форм етнiчна iдеологiя набирає тодi, коли зростає напруженiсть у вiдносинах або принаймнi (у межах однiєї держави) мiж двома етносами, один з яких є пануючим, або мiж етносами двох держав, одна з яких має експансiонiстськi намiри щодо другої. Коли ж мiжетнiчне напруження вiдсутнє, не виникає (або зникає) й етнiчна iдеологiя, тобто у самосвiдомостi етносу не домiнують полiтичнi аспекти. Етнiчна iдеологiя є одним iз засобiв приведення етносу в рухомий стан, i коли об'єктивний розвиток подiй досягає апогею, достатньо появи iндивiдуального (найчастiше харизматичного) або колективного дiйового лiдера, озброєного етнiчною iдеологiєю, щоб почався широкомасштабний етнiчний рух. Можливiсть етнiчного руху зумовлюється як змiстом мiжетнiчних вiдносин, так i активнiстю етнiчної iдеологiї, яка, у свою чергу, є вiдображенням згаданих вiдносин. Безпосереднiм же втiленням цього вiдображення постають вiдповiднi етнiчнi почуття, принципи, позицiї, погляди. Зупинимося на деяких з них. Мабуть, нiяка етнiчна iдеологiя неможлива без використання такого поняття, як етнiчна батькiвщина. найважливiшi доленоснi подiї процесу цього формування в оболонцi рiзноманiтних соцiально-економiчних, духовно-культурних, вiйськово-полiтичних та iнших внутрiшнiх i зовнiшнiх стосункiв та вiдносин. Етнiчна батькiвщина — це явище соцiально-екологiчне. Якщо етнос доволi великий i посiдає значнi географiчнi простори, вiн може подрiбнюватися на вiдносно самодостатнi субкультурнi угруповання (наприклад, український етнос - це лемки, бойки, гуцули, полiщуки, подоляни тощо). Тодi усвiдомлення й вiдчуття етнiчної батькiвщини може мати подвiйний прояв: i як приналежнiсть до своєї етнографiчної батькiвщини, i як водночас спорiдненiсть з усiм тим природним та соцiальним простором, що його обiймає етнос. не збiгаються. Причому в свiтi є етноси, бiльша частка яких являє собою саме дiаспорнi утворення (євреї, вiрмени та iншi), тобто живе за межами етнiчної батькiвщини. Дедалi бiльш зростаюча полiтична вiдкритiсть сучасного свiту полегшує можливiсть для представникiв будь-яких дiаспорних груп задовольняти свої ностальгiчнi потреби у спiлкуваннi зi своєю етнiчною батькiвщиною. Народ, у якого є батькiвщина, але немає держави, породжує у своїх надрах таке явище, як нацiоналiзм. нацiю. Нацiоналiзм iсторично змiнював своє змiстонаповнення, а тому й якiснi ознаки. Так, з кiнця XVIII до початку XX сторiччя (йдеться, зрозумiло, про Захiдну Європу) нацiоналiзм проходив свiй перший етап i мав на метi створення нацiй як держав-територiй. Тобто вiн на цей час може бути схарактеризований як державно-територiальний нацiоналiзм (рiзних формовиявiв). — так званих "нижчих" з iноварiантом "молодший брат") етносiв (або рас). Це мало наслiдком перетворення одного з етносiв (скажiмо, нiмецького, росiйського) не тiльки на репресивне знаряддя правлячої елiти у своїх державно-територiальних межах, а й на засiб реалiзацiї експансiонiстських устремлiнь. Так постав нацiонал-соцiалiзм у Нiмеччинi та iнтернацiонал-комунiзм у СРСР. При чому другому етаповi нацiоналiзму притаманна наявнiсть харизматичних лiдерiв на кшталт Муссолiнi, Гiтлера, Ленiна, Троцького. Отже, здiйснювалися спроби створення етнонацiй. Дух цiєї доби просякнув навiть свiдомiсть полiтичне активної iнтелiгенцiї тих етносiв, якi мрiяли про звiльнення вiд колонiальної залежностi, про створення на власних етнiчних землях своїх незалежних держав нацiй. Це мали бути етнонацiї iз сильними лiдерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власної етнiчної винятковостi. Таким чином, цей нацiоналiзм можна назвати етноцентричним. Для XX сторiччя, особливо для його другої половини, нацiоналiзм — це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом свiтової колонiальної системи. Пiсля розпаду СРСР у серпнi 1991 року нацiоналiзм як один iз способiв розвитку свiтової спiвдружностi народiв увiйшов у свiй черговий, третiй етап. чергу, — вже не тiльки головний, корiнний етнос, а й усi етнiчнi меншини. І справжнiй (а не змiшаний з шовiнiзмом з його намаганнями довести винятковiсть та зверхнiсть "своєї" зростаючої етнонацiї) сьогоденний нацiоналiзм обстоює право на спiльну державнiсть усiх (як корiнних, так i некорiнних) етнiчних угруповань певного народу. Цей нацiоналiзм, на нашу думку, має називатися гуманiстичним. Коли мета перетворення певного народу на нацiю-державу вже досягнута, нацiоналiзм тим самим остаточно виконує свою iсторично-конструктивну роль i вiд нього мас залишитися тiльки патрiотизм. Часто вживаним iнструментом етнiчної iдеологiї є етнiчна антипатiя. Етнiчна антипатiя — це негативне або неприязне ставлення до якогось одного, кiлькох або багатьох етносiв. Така психологiчна позицiя може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в їх ставленнi до представникiв етносу-пригноблювача, як, зрозумiло, й навпаки. Етнiчна взаємоантипатiя може бути наслiдком тривалого iсторичного протистояння етносiв-сусiдiв. Етнiчна антипатiя може бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблiв цивiлiзацiй його розвитку, в їх ставленнi до представникiв тих етносiв, якi стосовно цього значно вiдстають. (Ця позицiя є близькою до етноцентризму.) Нарештi, етнопсихологiчна антипатiя може мати тимчасовий характер зумовлюватися погiршенням полiтичних стосункiв мiж усiм тим природним та соцiальним простором, що його обiймає етнос. Етнiчна антипатiя не є неминучим явищем. Вона поступово долається разом з тим, як етноси один за одним пiднiмаються до вершин цивiлiзованого буття. Але хиби та вади етнiчної iдеологiї можуть призводити до виникнення й такого явища, як етноцентризм. Етноцентризм — це свiтоглядний принцип, представники якого вважають той етнос , до якого вони належать, таким, що має певнi переваги перед усiма (або багатьма) iншими етносами. Цим обґрунтовується право свого етносу на виняткове становище й провiдну роль серед сусiднiх етносiв, етносiв певного народу або й у бiльш широкому вимiрi. Етноцентризм може постати з iдеологiчних намагань захистити свiй етнос вiд полiтики його практичного знецiнення з боку владних та iдеологiчних структур iнших (особливо державних) етносiв. Але абсолютизацiя значення та ролi такого етносу, який, скажiмо, є найбiльшим або iсторично найактивнiшим серед етносiв певного народу, що не має своєї державностi, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолiдацiї всiх цих етносiв в єдину нацiю-державу. Етноцентризм може постати також i як iдеологiчна форма широкої експансiї пануючого у певнiй полi етнiчнiй держанi етносу щодо всiх iнших, "пiдпорядкованих" етносiв. Тодi вiн фактично збiгається з шовiнiзмом i являє собою чинник виникнення та розпалювання мiжетнiчної ворожнечi та, врештi-решт, розпаду такої держави. Отже, той, для кого неприйнятною є iдея етноцентризму, неминуче стає прихильником етнiчного плюралiзму. плюралiзм постає на противагу етноцентризму, а також нiким явищам, як етнiчне протистояння, конфронтацiя, а то й ворожнеча. Витоками етнiчного плюралiзму є гуманiстичнi iдеали людства, загальнолюдськi цiнностi. Фiлософськими засадами цiєї свiтоглядної позицiї є вчення про багатоманiтнiсть свiту як закономiрнiсть його iснування. Будь-яка одноманiтнiсть, у тому числi й етнiчна, є не тiльки небажаною, але й неможливою, позаяк у живiй природi вона тотожна фактичному омертвленню. Прагнучи збереження своєї етнiчної багатоманiтностi, людство тим самим бореться (сьогоднi вже досить свiдомо) за високий рiвень своєї життєздатностi. Етнiчний Плюралiзм уособлює в собi усвiдомлення неподiльностi загальнолюдської культури; вiн дедалi бiльшою мiрою стає органiчною часткою сучасного цивiлiзованого способу мислення. Безперечно позитивний вплив на реалiзацiю iдей етнiчного плюралiзму може справляти розвиток iнтернацiоналiзму. Інтернацiоналiзм (вiд лат. inter — "мiж ", natio (nationis) — "народ") - це свiтоглядний принцип мiжнацiонального єднання, що стверджує рiвнiсть та сувереннiсть усiх народiв свiту, потребує визнання та поважання самобутностi соцiально-iсторичних та культурних надбань кожного з них. Реалiзацiя цього принципу передбачає творення свiтової спiвдружностi нацiй на засадах взаємодопомоги та взаємосприяння всебiчному прогресивному розвитку. Першим досвiдом такого єднання народiв була Лiга нацiй, що iснувала у перiод мiж першою та другою свiтовими вiйнами (1920 — 1939 рр.). Пiсля другої свiтової вiйни (з 1945 року) iдеї свiтової спiвдружностi нацiй продовжує розвивати й реалiзовувати Органiзацiя Об'єднаних Нацiй. Значний наголос в її дiяльностi робиться па визнаннi та вiдстоюваннi прав людини. З розпадом у серпнi 1991 року СРСР почався новий етап спiвпрацi народiв свiту. "буржуазного нацiоналiзму"). Ця теорiя обґрунтовувала розкол кожної розвиненої сучасної нацiї на два головних ворожих класи. Теорiя пролетарського iнтернацiоналiзму фактично вiдстоювала iдею безнацiональностi як мiжнародного пролетарiату, так i мiжнародної буржуазiї. Спроби практичного втiлення цiєї iдеї довели її безпiдставнiсть. Нарештi, етнiчна iдеологiя, що має своїм завданням пiдготовку й розгортання етнiчного руху, не може, зрозумiло, обiйти увагою таке явище, як космополiтизм. Космополiтизм (вiд грец. космополiт -- "громадянин свiту") — це система поглядiв на вiдносини мiж народами, в якiй базовою є iдея так званого свiтового громадянства. Першi свiдчення появи цiєї iдеї можна знайти вже у античних iсторикiв та фiлософiв. Ідеологiя космополiтизму впродовж багатьох сторiч використовувалася неодноразово й у рiзнi часи вiдiгравала iсторично неоднакову роль. Але, за незначним винятками, простежуються двi головнi форми її використання. По-перше, космополiтизм може використовуватися як форма приховування етноцентризму та експансiонiстських намiрiв, як засiб здiйснення шовiнiстичної полiтики. По-друге, вiн може поставати як теж приховане фактичне капiтулянтство деякої частини iнтелiгенцiї певного етносу перед iдейно-полiтичною, духовно-культурною та iншими формами тиску державницьких структур пануючого етносу. Інодi iдея свiтового громадянства бралася на озброєння поборниками етнiчної консолiдацiї, пацифiстами, борцями за права людини, представниками технологiчного детермiнiзму тощо. Загалом космополiтизм е рiзновидом утопiчного свiтогляду, який несе на собi переважно негативне навантаження, позаяк вiдкидає iдею iснування людства як полiетнiчної та багатонацiональної цiлiсностi, тобто стоїть на позицiях перетворення його на щось невиразне й одноманiтне. Мабуть, здебiльшого слушною є та думка, що "консолiдацiя суспiльства не може бути досягнута на iдеологiчному ґрунтi космополiтизму, комунiзму". Як було вiдзначено, функцїювання та характер етнiчної iдеологiї багато в чому залежать вiд змiсту мiжетнiчних вiдносин. Їхнiм змiстом, з одного боку, е питання про вживання етнiчної мови, збереження пам'яток матерiальної етнiчної культури та розвитку всiх напрямкiв етнiчної культури взагалi, а також питання про володiння етнiчною територiєю й навiть про фiзичне виживання того чи того етносу. Розкриття цього боку мiжетнiчних вiдносин може бути здiйснене через розгляд таких негативних явищ, як етнiчна антипатiя, етноцентризм, етнiчна конгломерацiя, етнiчна дискримiнацiя, етнiчна депортацiя, деетнiзацiя, штучна асимiляцiя, етноцид. мiстять у собi явища що не пiддаються поляризованiй оцiнцi, позаяк засад є нейтральними. Це етнiчна сепарацiя, природна асимiляцiя, етнiчна мiксацiя, етнiчний iндиферентизм тощо. Отже, розглянемо деякi з перелiчених вище понять. Етнiчна дискримiнацiя — це утиски та утиснення, якi здiйснює панiвний етнос щодо нєпанiвного етносу (або певної кiлькостi таких етносiв). Вона дається взнаки при наймi на роботу та звiльненнi з роботи; при виплатi заробiтної плати та встановленнi окладу; при розв'язаннi питань пiдвищення квалiфiкацiї та висунення на бiльш високу посаду; при наданнi прав громадянства та здiйсненнi судочинства; при реалiзацiї прав на соцiальний захист та прав людини взагалi тощо. Етнiчна дискримiнацiя має свої економiчнi, iсторичнi та психологiчнi коренi. Так, бажання отримувати додатковий прибуток пiдштовхує переважну бiльшiсть найма­чiв-роботодавцi в використовувати для цього й такий засiб, як етнiчна дискримiнацiя, якщо, зрозумiло, це не заборонено законом. З боку найманих робiтникiв — представникiв не-дискримiнованих етносiв — такий засiб може знаходити розу­мiння й навiть пiдтримку. Соцiальне це може пояснюватися бажанням бодай у такий спосiб пiднятися над таким, як сам. Крiм того, цi, а також будь-якi iншi "неекономiчнi" прояви етнiчної дискримiнацiї є реалiзацiєю психологiчної установки багатьох людей на протистояння "ми — вони". Ця установка, у свою чергу, iсторично зумовлена дуже довгими сторiччями ставлення до етносiв-чужинцiв як до ворогiв. Якщо етнiчна дискримiнацiя потребує цiлком однозначної оцiнки, то стосовно етнiчної асимiляцiї така однозначнiсть не може бути прийнятною. i коли вiн не зазнає спецiальних втручань, локалiзоване етнiчне життя згасає майже непомiтно. Але частiше за все трапляється так, що найбiльш свiдома частка цього етносу, а нерiдко й передова громадськiсть оточуючих етносiв звертають увагу на необхiднiсть уповiльнити процеси такого згасання, а то й припинити їх. Людство вiд цього значно виграє, бо для нього тим самим суттєво полiпшуються можливостi збагатитися духовно-культурними надбаннями зникаючого етносу. Поряд iз зазначеними iснують i iншi форми втручання в етнiчнi асимiляцiйнi процеси. Наприклад, штучне їх прискорення шляхом створення всiляких перепон для нормального функцiювання етносу та задоволення етноформами своїх етнiчних потреб. Тодi така асимiляцiя починає наближатися за своїм змiстом до деетнiзацiї. Закономiрнiсть асимiляцiйних змiн є такою, що. по-перше, зникають ознаки етнiчностi у царинi матерiальної культури й лише потiм — у царинi культури духовної. Найбiльш стiйка риса етнiчностi — етнiчна самосвiдомiсть. Що стосується деетнiзацiї, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомiрного позбавлення певного етносу його найважливiших рис. Деетнiзацiя, на вiдмiну вiд етноциду (тотального фiзичного знищення етносу) здiйснюється переважно засобами заборон (у прямiй чи прихованiй формi), а також шляхом створення всiляких перепон вживанню етнiчної мови, функцiюванню етнiчних шкiл, здiйсненню видавничої дiяльностi та роботi засобiв масової iнформацiї етнiчною мовою, розвитковi лiтератури, мистецтва та етнiчної культури взагалi. Деетнiзацiя може вiдбуватися й у такий спосiб, як репресiї щодо найбiльш активної частки етносу (перш за все — його духовної iнтелiгенцiї) та масовi депортацiї (наприклад, суцiльна депортацiя 1944 року таких етносiв, як чечено-iнгушi та кримськi татари). Органiчною складовою деетнiзацiї є демографiчна й культурна експансiя пануючого етносу. Вона може втiлюватися в процеси переселень великих сiльських мас пануючого етносу на аграрнi територiї етносу-автохтону, докорiнних змiн промислової iнфраструктури (будiвництво iндустрiальних гiгантiв, переробних, енергетичних комплексiв тощо) з наступним утягненням в її орбiту знов-таки великих має пануючого етносу, в перетворення мови пануючого етносу на державну на територiї етносу-автохтону з усiма наслiдками, що випливають звiдси для всiх головних царин життєдiяльностi (промисловостi, торгiвлi, науки, охорони здоров'я, спортивної дiяльностi, вiйськової справи тощо). Закономiрним результатом процесiв етнiчної дискримiнацiї, асимiляцiї та деетнiзацiї є виникнення етнiчних маргiналiв. України, де домiнуючою є росiйська мова, маргiнальний статус притаманний нещодавнiм вихiдцям з україномовних сiл. У фактичному етномаргiнальному станi перебувають також представники бiльш-менш компактних етнодисперсних груп, розпорошених серед будь-якого корiнного етносу, якi поступово втрачають свої колишнi етнiчнi риси. Ще бiльшою мiрою це стосується "вкраплених" в корiнний етнос поодиноких етноформ — носiїв рис некорiнного етносу. Зростаюча кiлькiсть мiжетнiчних шлюбiв теж сприяє поширенню явища етнiчного маргiналiзму. Але останнiй, слiд зазначити, по-перше, не є необоротним, по-друге, не завжди й не обов'язково веде до втрати етнiчного iдентитету. Навiть утрата (або незнання) етнiчної мови, як свiдчать данi сучасних етносоцiологiчних дослiджень, ще не є перепоною для того, щоб людина вiдчувала себе представником того етносу, з якого вона походить. Процес етнiчної маргiналiзацiї значною мiрою залежить вiд внутрiшньодержавного, а також мiжнародного статусу певного етносу. Так, у колишньому СРСР представники росiйського етносу, навiть оселяючись за межами своїх етнiчних територiй, практично не перетворювалися на етнiчних маргiналiв. І навпаки, певна частина українцiв перетворилася на таких маргiналiв навiть на своїй етнiчнiй землi. Проте набуття Україною державностi, розбудова власної держави можуть сприяти поступовiй етнiчнiй ремаргiналiзацiї та реiдентифiкацiї вiдповiдної частини українцiв за походженням як на територiї України, так i за її межами. Те ж саме стосується й представникiв етнiчних меншин України. Денацiоналiзацiя — це процес насильницького позбавлення певного народу власної державностi з усiма наслiдками, що випливають з цього, а саме: втрата насамперед полiтичної та економiчної незалежностi (державних кордонiв, митниць, власної грошової одиницi, вiйська, органiв безпеки, можливостi здiйснювати самоврядування тощо), а також значною мiрою й духовно-культурного суверенiтету (можливостей проведення самостiйної освiтньої полiтики, розвитку власних науки, лiтератури, мистецтва тощо). Денацiоналiзацiя може стати можливою як результат або вимушеного приєднання (з'єднання) одного державного народу до iншого (наприклад, України до Росiї 1654 року), або завоювання одного державного народу iншим (iншими) (наприклад, розподiли Польщi наприкiнцi XVIII сторiччя мiж Пруссiєю, Австро-Угорщиною та Росiйською iмперiєю). процеси — нацiональне та етнiчне вiдродження. Таким чином, як попереднiй пiдсумок можна вiдзначити, що етнiчна iдеологiя, враховуючи особливостi етнiчної iсторiї, змiст мiжетнiчних вiдносин, а також домiнуючi в етнiчнiй свiдомостi почуття, погляди, позицiї, принципи, може або пiдготувати етнiчний рух, або й спричинити його початок. Етнiчний рух — це стихiйнi або скоординованi дiї вiдносно великих мас певного етносу, метою яких є або протидiя зовнiшньому експансiонiстському iншоєтнiчному тиску, або консолiдацiя задля реалiзацiї наданих збiгом iсторичних обставин можливостей. Масштабнiсть i дiйовiсть етнiчного руху значною мiрою зумовлюються рiвнем розвитку та силою впливу етнiчної iдеологiї на етнiчнi маси. Отже, етнiчному руху, перш нiж вiн стане соцiально-полiтичним фактом, передує досить тривалий "рух" масової етнiчної свiдомостi. Так, повстання українського етносу проти польсько-шляхетського поневолення пiд проводом Богдана Хмельницького у серединi XVII сторiччя зовсiм не випадково здiйснювалося пiд гаслами захисту та спасiння православної вiри. Адже вiдомо, що пiсля Берестейської унiї 1596 року впродовж кiлькох десятирiч точилася досить гостра iдеологiчна боротьба мiж православними та греко-католицькими письменниками. Що стосується боротьби українського етносу за скою самостiйнiсть та державнiсть у 1917 — 1920 роках, то й їй передувала багатодесятирiчна "iдеологiчна пiдготовка", здiйснювана видатними українськими письменниками, iсториками та соцiологами. Сьогодення людства являє собою добу масових етнiчних рухiв. Свiтове мiжнародне спiвтовариство з розумiнням ставиться до цього феномена, позаяк вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенцiалу людства, так i водночас сучасний засiб найбiльш ефективної реалiзацiї загальнолюдських цiнностей. Як було вiдзначено, однiєю з найближчих цiлей етнiчного руху є етнiчна консолiдацiя. потреб та iнтересiв усього етнiчного загалу. Цей процес набуває вiдчутних розмiрiв та напруження або у часи виникнення смертельної небезпеки для iснування етносу як цiлiсностi, або у переломнi iсторичнi перiоди, коли перед етносом вiдкриваються перспективи й можливостi пiднесення па бiльш високий щабель iсторичного буття. В iсторiї етносiв бувають i часи, коли консолiдацiя здiйснюється за умов загального ослiплення, коли доводи розуму перестають дiяти, бо маси надихнутi й пройнятi iдеями етноцентризму та мiжетнiчної ворожнечi. Така консолiдацiя має руйнiвнi наслiдки, й людство вiд неї тiльки втрачає. та мiжнацiонального життя. Характеризуючи етнiчну консолiдацiю, ми, звичайно, цiлком розумiємо, що вона є фактично внутрiшньоетнiчною консолiдацiєю, яка цiлком природно постає на зовнiшньому рiвнi як етнiчна сепарацiя. Етнiчна сепарацiя — це сукупнiсть економiчних, соцiально-полiтичних та духовно-культурних процесiв, змiстом яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономiї) або повної (на правах державностi) незалежностi. Такi процеси частiше за все зазнають iдеологiчного, а нерiдко — й вiйськово-полiтичного тиску, але їхнi об'єктивнi наслiдки не можуть бути розцiненi як однозначно негативнi або позитивнi. — за таких умов iдеї (а тим паче практика) етнiчної сепарацiї є негативно-руйнiвними. Коли ж кiлька етносiв з'єднанi переважно механiчно, коли досить виразною є система мiжетнiчної iєрархiї, вiдповiдна держава фактично являє собою етнiчний конгломерат, в якому етноси не мають можливостей повноцiнного функцiювання та нормального розвитку, тодi iдеї етнiчної сепарацiї падають на справдi родючий грунт, тобто знаходять позитивний вiдгук i схвальне сприйняття серед бiльшостi представникiв вiдповiдного етносу. Сама ж етнiчна сепарацiя у такому разi вiдiграє щодо конкретного етносу захисно-зберiгальну роль. У сьогоднiшньому свiтi, коли методи силового тиску у вiдносинах мiж народами стають дедалi менш популярними, а етнiчнi конгломерати — дедалi бiльш неможливими, етнiчна сепарацiя сприймається мiжнародним спiвтовариством як природне, нормальне явище. Логiчним продовженням успiшного завершення етнiчної сепарацiї є мiжетнiчна iнтеграцiя, яка не є тим самим, що й етнiчна консолiдацiя, а тим паче — етнiчна конгломерацiя. Мiжетнiчна iнтеграцiя — це такий процес зближення етносiв-автохтонiв та розташованих серед них рiзних за кiлькiсним складом етнодисперсних та етнокомпактних груп, який пiдпорядкований створенню єдиної для всiх них полiетнiчної держави-нацiї. Цей процес вiдрiзняється вiд створення державних етнiчних конгломератiв тим, що у ньому вiдсутнє насильство одного етносу над iншим (iншими). Мiжетнiчна iнтеграцiя вiдбувається як органiчне з'єднання етносiв тому, що їй передує досить тривале за iсторичним часом та близькосусiдське у географiчному просторi спiвiснування етносiв на засадах переважаючої етнiчної взаємосимпатiї або принаймнi вiдсутностi iсторично вкорiненої, перманентної мiжетнiчної ворожнечi. Поштовхом до активної мiжетнiчної iнтеграцiї може бути виникнення спiльної зовнiшньої небезпеки, а також мiркування про доцiльнiсть з'єднання зусиль для розв'язання iсторично нагальних спiльних внутрiшнiх проблем. Інтегруються не обов'язково генетично близькi етноси. Так, сьогоднi iснують етноси, що генетично доволi далекi мiж собою, але iнтегрованi у такi достатньо стiйкi державнi утворення, як, скажiмо, Швейцарiя або Бельгiя. Й навпаки, iдеї пангерманiзму, панслов'янизму практичного втiлення так i не набули. разом з тим встановлення припустимих меж взаємоiдентифiкацiї етносiв. У паш час, коли мiжнацiональнi (а вiдтак i мiжетнiчнi) зв'язки набувають дедалi виразнiшого глобального характеру, а прагнення до етнiчного самоствердження та нацiонального самовизначення стають дедалi нагальнiшими та актуальними для значної частини людства, дуже важливо заздалегiдь передбачати наслiдки (особливо негативнi) цих прагнень, щоб мати змогу їх попереджати. А для цього недостатньо самого тiльки володiння фактами. Необхiдною є разом з тим здатнiсть iнтерпретувати факти етнiчної дiйсностi, спираючися на розвинений поняттєвий апарат, на обґрунтованi теоретичнi положення, на несупречливу концепцiю. За наявностi перелiчених умов мiжетнiчнi вiдносини можуть братися вже не як механiчна сукупнiсть розрiзнених фактiв, а як такий момент онтогенези, над яким тяжiють своїми наслiдками подiї далекої та близької етнiчної iсторiї; момент, в якому вiдчутнi впливи колишнiх та сьогоднiшнiх етнiчних iдеологiй; нарештi, мiжетнiчнi вiдносини можуть постати перед спостерiгачем i дослiдником на тлi моноетнiчного, етносамостверджувального руху, а можливо, й руху полiетнiчного, нацiовиборювального, етноконсолiдувального. З найзагальнiшого погляду теоретичний змiст етнiчної свiдомостi постає через свої онтологiчний (етногенеза, мiжетнiчнi вiдносини, етнiчний рух) та гносеологiчний (етноiсторiя та етноiдеологiя) рiвнi. 2. Розкрийте сутнiсть поняття "етногенез". У чому полягає специфiка її сучасного етапу? 3. Покажiть принципову рiзницю мiж поняттями "народ" та "нацiя". 4. Що таке полi етнiчна держава? Чим вона вiдрiзняється вiд держави з полi етнiчним складом населення? 5. Дайте визначення поняття "етнiчна iсторiя". Якими є її головнi носiї? 6. Зiставте поняття "етнiчна мова" та "рiдна мова". 7. Як пов'язанi мiж собою етнiчна та загальнолюдська мораль? 9. Розкрийте змiст поняття "етнiчна iдеологiя". 10. Якою є головна iдея нацiоналiзму? Чим вiн вiдрiзняється вiд iнтернацiоналiзму та космополiтизму? 11. Висвiтлiть змiст явища етноцентризму. Покажiть його вiдмiннiсть вiд етнiчного плюралiзму. "мiжетнiчнi вiдносини". Якими бувають напрямки їхнього розвитку? 13. Що таке етнiчний рух? Назвiть його головнi форми вияву. Лiтература 1. Агеев А. Г. Нациология: проблеми конструирования // Философские науки. — 1991. — №5. 4. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М., 1983. 5. Варзар І. М. Полiтична етнологiя як наука. — Київ, 1994. 6. Воропай О. Етнографiя: наука про нацiю. — Лондон, 1963. 7. Гумилев Л. Н., Иванов К. П. Этнические процессы: два подхода к изучению // Социологические исследования. — 1992. — № 1. 8. Донцов Д. Нацiоналiзм, —Лондон, 1966. 9. Евтух В. Б. Концепция этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, зволюция. — Киев, 1991. 11. Пуги развития зарубежной этнологии. — М., 1983. 14. Соловей В. Современный русский национализм: идейно-политическая классификация // Общественные науки и современность. — 1992. — № 2. 15. Социологические теории национализма. — М., 1991. 16. Трубецкой II. Обшеевразийский национализм // Свободная мысль. - 1992. -№ 7. 17. Этнография за рубежом. — М.. 1979. 18. Эгнография: Учебник. — М., 1982. 19. Этнологическая наука за рубежом: проблемы, поиски, решения. - М., 1991. 20. Этнология в США и Канаде. - М., 1989. 21. Этнология: Учебник. — М., 1982. 22. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследо­вания. — М., 1984. План лекцiї 2. 2 Загальнолюдська цiннiсть етнiчного 2. 3 Етнiчне як спiльнотна цiннiсть (теоретична оцiнка сучасного етнiчного ренесансу) 2. 4 Етнiчне як iндивiдуальна цiннiсть Висновки 2. 1 Вступ до теми Одним з центральних у теорiї етносу є питання про цiннiсть етнiчного: iнтелектуальну, духовну i навiть полiтичну, а разом з тим — споконвiчну i невмирущу. Адже сучасний етнiчний ренесанс дає пiдстави припускати, то етнiчне вiдiграє у соцiумi набагато важливiшу роль i має набагато вишу цiннiсть, нiж це уявлялося досi. Здається, що етнiчне не може зникнути, воно може лише змiнювати форми та iнтенсивнiсть своїх проявiв. Воно є вельми стiйким утворенням. Вiдповiдь на питання про цiннiсть етнiчного потребує звернення перш за все до факту єдностi та рiзноманiтностi оточуючого нас свiту. Вже аналiзуючи життя рослин, ми переконуємося в тому, що рiзноманiтнiсть тут зовсiм не має хаотичного характеру. Кожнi групи видiв опановують тi екологiчнi нiшi, якi не здатнi опанувати iншi види. Є серед рослин Е елементи боротьби за iснування, але здебiльшого можна спостерiгати спiвiснування й навiть взаємодiю. Пильне око дослiдника може зафiксувати серед рослин i своєрiдний "розподiл функцiй". Те ж саме, тiльки у бiльш динамiчному виглядi, можна спостерiгати й серед тварин. Кожний з видiв унаслiдок боротьбi за iснування опанував певну екологiчну нiшу, спiвiснує й взаємодiє з iншими видами тварин i загалом здiйснює з навколишнiм середовищем обмiн речовиною, енергiєю та iнформацiєю. Не становить тут iстотного винятку й така жива iстота, як людина. Можна, зрозумiло, абстрагуватися вiд дуже помiтних вiдмiнностей мiж бiльш-менш великими угрупованнями людей i стверджувати, що людина як така опанувала всю поверхню нашої планети. У такому твердженнi, звичайно, не буде помилки, але бiльшу практичну значущiсть матиме звертання уваги на те, що екологiчнi нiшi, якi опановували рiзнi людськi спiльноти, нерiдко дуже помiтно вiдрiзнялися одна вiд одної Й географiчне, й природно-клiматично, й, вiдповiдно, своєю флорою та фауною. А вiдтак вiдчутною специфiкою наповнювалися способи й форми життя людського населення, з одного боку, рiвнин з помiрним клiматом, з iншого боку — приморських територiй, з третього — напiвпустель та пустель, з четвертого — високогiрних плато, долин та ущелин тощо. Найбiльш тiсно й тривало взаємодiючi всерединi себе частки населення рiзних регiонiв планети поставали як етноси. Взаємодiя етносiв з живою та неживою природою, що їх оточувала, вiдбивалася на характерi та формах їхньої внутрiшньої взаємодiї та на їхнiх стосунках з Іншими етносами. Боротьба за iснування сприяла вiдчуженню та самоiзолюванню етносiв, призводила до посилення специфiчних вiдмiнностей. Проте, iснуючи у такий спосiб, кожний з етносiв нагромаджував безцiнний для майбутнього єдиного людства досвiд. Людство постiйно йшло до своєї єдностi, але тiльки сьогоднi (не теоретично, а практично) воно починає усвiдомлювати, що ця єднiсть не може бути одноманiтнiстю. Сьогоднi як нiколи важливою є фундаментальна фiлософська iдея про те, що людство має являти собою гармонiйну єднiсть рiзноманiтного. Й найбiльш яскравим та цiнним виявом цiєї рiзноманiтностi є етноси. Теоретична (а разом з нею й практична) короткозорiсть виникає там, де є намагання протиставити єднiсть — рiзноманiтностi, тотожнiсть — вiдмiнностi. Тодi на противагу абсолютизованому класовому пiдходовi до аналiзу суспiльних явищ висувається пiдхiд, змiстом якого є абсолютизацiя етнiчного або нацiонального. Реальна проблема тут виникає у зв'язку з необхiднiстю, з одного боку, реалiзовувати гуманiстичну iдею про людину як найвищу цiннiсть, а з iншого — враховувати те, що людина перш за все — соцiальна iстота, тому її буття немислиме без почуття "ми". тобто приналежностi до такого соцiального цiлого, яке забезпечує всебiчну захищенiсть, створює умови для душевної рiвноваги Індивiда й яке є етнос. 2. 2. Загальнолюдська цiннiсть етнiчного виявляється саме в її здатностi бути вiдблиском, яскравою iскрою полум'яної душi вселюдської. Бо й сама душа людства не є чимось одновимiрне визначеним, вона являє собою розмаїття вражаючих рис. Вона плаче й смiється, вона притягує до себе своєю надзвичайною добротою й водночас вiдштовхує вiд себе жахливими проявами зла. Вона, ця душа, вельми складна; адже там, де на поверхнi ми вбачаємо дивакуватiсть, насправдi вирує глибинний неосяжний розум. Душа людства є неосяжною, до кiнця не збагненною. Виявляючи загальнолюдську цiннiсть етнiчного, аналiзуючи мiсце, роль та значення етнiчного у сучасному свiтi, ми, мабуть, повиннi, зрозумiло, вбачати цю роль i стосовно окремих особистостей, i стосовно невеликих людських груп, i стосовно цiлих народiв — як внутрiшнiй момент їхнього самостiйностi але водночас i ширше, i складнiше. Ми мусимо бачити, що кожний етнос перед лицем людства постає як цiннiсть, подiбна до тiєї цiнностi, яку, скажiмо, являла собою для Францiї Едiт Пiаф — з усiма своїми вадами, таємними пристрастями, але – проте й безперечно — як її втiлений генiй. Так, кожний етнос – явище унiкальне й соцiальне неоцiниме. Ось як пiдходить, до речi, до розумiння етносу Лесь Герасимчук, людина, котра володiє двадцятьма мовами, вiльно почуває себе в морi фiлософських течiй i релiгiйних мудрувань. Вiн вважає, що "етнос — це соцiуми, що гуртуються довкола певних характерних iдей та активно з ними взаємодiють. Цi iдеї називаються стрижневими. Вони властивi у своїй цiлокупностi лише цiй етнокультурi i є наслiдком ґенези етнопсихосфери. Конкретним виразом стрижневих iдей є семiотичнi репрезентативнi тексти. Репрезентативнi тексти включають ландшафт, металогiку граматики, найчастiше повторюванi ритуали, мистецькi тексти i контексти, тривкi елементи соцiумної магiї та iн."1 . Але, повертаючись до нашого головного питання, маємо зауважити, що i здоровий глузд, i теоретичнi мiркування ведуть до одного й того самого висновку: не можна протиставляти загальнолюдськi та етнокультурнi цiнностi. Воно, це протиставлення, є двобiчним. З одного боку, абсолютизацiя якоїсь певної системи етнокультурних цiнностей фактично є таким протиставленням її цiнностям загальнолюдським. У цьому протиставленнi свiт етнiчного "ми-буття" розглядається як самодостатнiй, як такий, що не потребує опосередкування iншими подiбними свiтами. Й тодi ми маємо приклад етноцентризму. З iншого боку, абсолютизацiя загальнолюдських цiнностей веде до уявлень про них як такi, що позбавленi збагачуючого впливу розмаїття етнокультур, а тому й iснують як деяка сiра одноманiтнiсть. Якби спроба отак нiвелювати увесь загал етнокультур планети вдалася на практицi, то ми, мабуть, мали б здiйснений iдеал космополiтизму (адже, як вiдомо, добрими намiрами встелений шлях у пекло), тобто змертвлену культуру загалом. Тут треба було б зазначити, що кожна людина завжди живе очiкуванням дива, здiйснення власної казки, сподiваннями на участь у майбутньому святi спiлкування. Виняток становить лише "загублена" людина. А такою є та, яка "випадає" з потоку перш за все етнiчного буття, втрачаючи разом з тим i соцiальну рiвновагу. Отож цiнностi певної етнокультури являють собою невтрачену частку загальнолюдських цiнностей, живлять останнi й дедалi бiльше перетворюють буття людства на щось подiбне до свята духовних зустрiчей. З нашого погляду, нiхто не сказав про загальнолюдську цiннiсть нацiонально-етнiчного краще, нiж видатний росiйський фiлософ XX сторiччя М. О. Бердяєв. "Людина входить у людство, — писав вiн, — через нацiональну iндивiдуальнiсть, як нацiональна людина, а не абстрактна людина, як росiянин, француз, нiмець або англiєць... Нацiональна людина — бiльша, а не менша, нiж простолюдина, в нiй родовi риси людини взагалi й ще є риси iндивiдуально-нацiональнi... Мрiя про людину й людство, абстрагованих вiд усього нацiонального, є прагнення до погашення цiлого свiту цiнностей i багатств"2 . Справдi, цiннiсть для людства кожного окремо етнiчного, кожного народу нашої планети є безперечною. Цього не можна не бачити, з цим не можна не рахуватися. Але разом з тим пiдхiд до етнiчного як до загальнолюдської цiнностi має бути виваженим, позбавленим будь-якої ейфорiї. Це вельми важливо за сьогоденних умов iснування та розвитку свiтової спiвдружностi народiв. Адже не все в етнiчному є однаково цiнним, а є й таке, особливо з iсторичного минулого, вiд чого треба вiдмовлятися або що треба принаймнi досить ретельно переглянути. Скажiмо, вiдомий ще за радянських часiв суспiльствознавець І. С. Кон цiлком слушно, як на наш погляд, звернув увагу на те, що "iдея вищостi своїх звичаїв, вдач, богiв над чужинськими наскрiзь пронизує будь-який народний епос, сказання, легенди. Зрозумiло, що вiдповiднi погляди були природними, а може й необхiдними у давнi часи жорстокої мiжетнiчної боротьби за iснування, за виживання. Але у наш час, коли запорукою виживання людства є взаємодiя, з'єднання зусиль усiх народiв, такi iдеї та погляди мають бути вiдкинутими. Вiдповiдне завдання, що його мусить розв'язувати людство, має, до речi, не тiльки соцiально-полiтичний та морально-етичний, а ще й суто виховально-розвивальнi й змiст та ускладнення, що з нього випливають. Справа в тому, що iдея вищостi, зверхностi над iншими народами базована на готовностi при порiвняннi "своїх" та "чужих" вбачати перш за все вiдмiнностi й водночас на невмiннi (а не тiльки на небажаннi) бачити схожiсть. На таке невмiння свого часу звертав увагу видатний психолог Л. С. Виготський, пiдкреслюючи, що усвiдомлення схожостi потребує бiльш розвиненої здатностi до узагальнення, до абстрагування, нiж усвiдомлення вiдмiнностi. А втiм, ми ще повернемося до цiєї проблеми пiзнiше. не тiльки у рiзних етносiв, але Й навiть у рiзних географiчних зонах проживання того самого етносу. Якщо у Схiднiй та особливо у Пiвденнiй Українi вода є великим благом, є спасiнням вiд посухи, то у Захiдний Українi з водою пов'язанi здебiльшого уявлення про такi стихiйнi лиха, як повенi. До речi, вже з цього факту випливає той висновок, що полiетнiчнiсть людства не може бути замiненою на суцiльну моноетнiчнiсть, бо кожне етнiчне вiдповiдає суто своєму географiчному (природно-клiматичному) ареалу, а також є зумовленим попереднiми iсторичними процесами й наявним демографiчним оточенням. Тому цiннiсть етнiчного є конкретно зумовленою. Й чим бiльш вiддаленi певнi етноси один вiд одного, тим бiльш виразною й порiвняно вiдчутною є така зумовленiсть. Важливе мiсце в усвiдомленнi етнiчного як цiнностi посiдає iдея про те, що етнiчне знаходиться у процесi постiйного розвитку, а тому - змiнення. Ця iдея не виключає визнання наявностi певних констант в iсторичному буттi етнiчного, але, зберiгаючи свiй головний змiст, вони, цi константи, здебiльшого змiнюють свою форму. Щоб помiтити це, досить звернути увагу на тi змiни, що вiдбуваються у забарвленнi етнiчного внаслiдок сьогоденної активiзацiї техногенних та урбанiзацiйних процесiв. Якщо ж ми такої уважностi не виявимо, то нам залишиться iз здивуванням спостерiгати за мiгрантами iз села у мiсто, яких ми вже "охрестили" етномаргiналами й надiлили цiлою купою негативних ознак. Вони, цi люди, здаються нам уособленням поступової загибелi, тобто зникнення того чи того етносу. Ми також нiяк не зводимо кiнцi з кiнцями, коли бачимо, що об'єктивнi вияви етнiчного немовби зникають, а такий його суб'єктивний (i найважливiший, за загальним визнанням) вияв, як етнiчна самосвiдомiсть, навпаки, зростає. Етнiчне фiксується емпiричними дослiдженнями там, де його, згiдно з нашими старими мiрками, вже не повинно було й бути. а з iншого — з розумiнням ставитися як до необхiдних до тих змiн етнiчного, яких зазнають його форми. Адже, ясна рiч, зупинити урбанiзацiйнi та техногеннi пронеси неможливо, а вiдтак неможливо зупинити мiграцiю сiльського населення у мiста. А така мiграцiя спричиняє вiдрив етнофорiв вiд своєї батькiвщини, вiд традицiйно-звичаєвої царини, вiд безпосереднiх розгалужених родинних зв'язкiв, вiл регулюючого впливу й водночас захисних, iнтегруючих функцiй свого сiльського субетносу взагалi. Тобто, постаючи перед мiською субетнiчною культурою, вчорашнiй сiльський етнофор значною мiрою втрачає матерiальнi засади своєї етнiчностi. зокрема, має мiсце у багатьох мiстах Схiдної, Центральної, Пiвденної України та в Криму). Пiд впливом згаданого переважання трансформацiя етнiчного ще бiльш посилюється та ускладнюється. Так от, якщо збереження етнiчного розглядати як збереження певного порядку, то все ж не можна не погодитися з думкою видатного англо-американського гуманiста XX сторiччя Альфреда Норта Уайтхеда про те, що "самого лише порядку замало. Потрiбне дещо бiльш складне. Необхiдний порядок, пронизаний новизною". незмiнною свою сутнiсть, щоб не перетворюватися на втiлений архаїзм. Мабуть, найбiльшу здатнiсть саме такого типу iснування за понад 3,5 тисячi рокiв свого iснування мав єврейський народ. Втративши свою етнiчну батькiвщину, тобто землю предкiв, втративши зв'язки iз землею взагалi, тобто перетворившись на мешканця мiст свiту, iнодi ледве не повнiстю забувши рiдну мову, цей народ, проте, нiколи не втрачав своєї етнiчної iдентичностi. Тут вважаємо за доречне вiдзначити, що людство, ставлячись до кожного етносу як до неабиякої цiнностi, ставлячись обережно й бережливо, має знати про нього, про цей етнос, те, що Гiппократ називав lосиs тiпоris — "слабке мiсце ". Як лiкар, вiн зробив цiкаве спостереження. Троє людей перейшли вбрiд гiрську рiчку. Отже, всi вони впродовж однакового часу перебували в однiй i тiй самiй крижанiй водi. Але наслiдки були не однаковими: у одного з них загострився ревматизм, у другого заболiло горло, у третього вiдказали нирки. У кожного з них, як виявилося, було своє слабке мiсце. "слабких мiсць" рiзних етносiв, то, скажiмо, у малих народiв Пiвночi Росiї таким мiсцем є привласнювальний тип їхнього господарювання, тобто майже повна залежнiсть вiд оточуючого тваринного та рослинного середовища. За умов непомiрної тотальної промислової експансiї така залежнiсть виявилася смертельно небезпечною для цих народiв-етносiв, i вони поступово зникають з поверхнi Землi. "Слабким мiсцем" таких етносiв, як, наприклад, українцi або беларуси, впродовж доволi тривалого часу була їхня бездержавнiсть, колонiальна залежнiсть, через що вони зазнали дуже вiдчутних спланованих людських утрат, рiзкого гальмування приросту населення та духовно-культурного розвитку. Нарештi, "слабким мiсцем" такого етносу, як курди, є його трагiчна розпорошенiсть по рiзних державах. Зрозумiло, що цей перелiк можна було б продовжувати. На додаток до питання про "слабкi мiсця" етносiв пiдкреслимо, що мають такi мiсця й етноси, здавалося б, дуже життєстiйкi. Адже, вдамося знову до порiвняння, навiть щонаймiцнiший кам'яний мiст над гiрською ущелиною може, як вiдомо, завалитися лише вiд звучання якоїсь певної ноти, узятої смичком малесенької скрипки. Тому одного бажання зберiгати етноси замало. Необхiдно найретельнiше вивчати закономiрностi їхнього функцiонування "На народ, — писав О. О. Потебня, — можна дивитися як на людське неподiльне, що йде особливим шляхом розвитку й потребує доповнення з боку вищої духовної одиницi, людства". й буде етнiчна рiзноманiтнiсть. Якщо уподiбнити людство дiаманту (цiннiсть якого, як вiдомо, залежить вiд кiлькостi його граней), а кожну з його граней порiвняти з окремим етносом, то рiзноманiтнiсть етнiчного свiтiння дiаманта людства (а вiдтак i його самоцiннiсть) триватиме як невичерпна й незменшувана так довго, як довго кожний iз сьогоднiшнiх етносiв Землi зберiгатиме своє неповторне сяяння. 2. 3 Етнiчне як цiннiсть спiльноти (теоретична оцiнка сучасного етнiчного ренесансу) Якщо припустити реальнiсть такої абстракцiї, як безетнiчна нацiя, то перед нами постане фактично велетенське збiговисько манкуртiв, що не мають нi почуття Батькiвщини, нi почуття вдячностi предкам, нi вiдповiдальностi перед нащадками, не мають чуття єдиної родини, не усвiдомлюють себе як народ, а лише створюють механiчну масу населення. Вiдомо, що Америка першою здiйснила над собою експеримент, який має застерегти людство. Американцi не приросли до коренiв тiєї культури, яку вони знайшли на початку колонiальної доби. Навпаки, вони викоренили цю культуру. Разом з її носiями. Не перенесли вони на новi терени й дух своїх предкiв. З нащадкiв перших англiйських колонiстiв не сталося продовження етносу, з якого вони вийшли; не створили вони й нового етносу. Проте вони створили нову державу, зi своєю новою iсторiєю, на єдинiй територiї i єдиною (англiйською) мовою. Й хоч основу цiєї держави складали нащадки англосаксонських колонiстiв, фактично виник конгломерат напiвдеетнiзованих спiльнот, або країна етномаргiналiв. Так, уже набагато пiзнiше вiд часiв першої колонiзацiї, лише 68 рокiв тому, один з тогочасних знавцiв Америки писав про те, з якою "разючою легкiстю розстаються в Америцi iммiгранти всiх нацiй не тiльки з "любов'ю до батькiвщини та народною гордiстю", а навiть i з рiдною мовою"1 . Але й сьогоднi етномаргiналiзм в Америцi — явище доволi поширене. Наприклад, автори книги "Зберiгаючи українську самобутнiсть", говорячи про культурно-гуманiтарнi зв'язки України з українсько-канадською дiаспорою, згадують про подорож по Українi учасникiв концертної програми "Спадщина-86". "Найбiльш цiкавим було те, — пишуть вони, — що у всiх цих заходах взяли участь молодi канадцi українського походження. До речi, лише за деяким винятком, англомовнi... У багатьох Із них, безумовно вже асимiльованих, прокидається зацiкавленiсть Україною i українством взагалi". Повертаючись до згаданих вище нащадкiв англосаксiв, пiдкреслимо, що їхнє ставлення до чужої землi та її багатств не було освячене традицiями предкiв i що ця нова земля нещадно ними експлуатувалася. З iншого боку, вiдносини навiть представникiв географiчно близьких у Старому Свiтi етносiв тут, у Новому Свiтi, майже не обтяжувалися колишньою ворожнечею, яка тягнулася з глибин сторiч. засадах. До речi, демократизм американцiв ще пiвтора сторiччя тому досить усебiчно описав, побувавши в Америцi, видатний французький полiтичний дiяч, полiтолог та iсторик Алексiс де Токвiль. Додамо до цього, що постiйний приплив iммiгрантiв до країни робив описаний стан речей перманентним. Внаслiдок сформувався соцiально-iсторичний велетень — Америка XX сторiччя, який через свою економiчну могутнiсть поширив сьогоднi i свiй духовно-культурний вплив практично на цiлий свiт. При цьому ми особливо пiдкреслюємо, що американський спосiб життя за всiх його переваг є вiдчутною мiрою безетнiчним способом життя. Й така його риса є не стiльки перевагою, скiльки вадою. Принаймнi на сьогоднiшнiй день. Що ми маємо на увазi? Перш за все те, що сучасне загострення мiжетнiчних вiдносин, кризовi явища у механiзму самосвiдомостi та культури етносiв не є випадковими. Вони спричиненi нерегульованим розвитком науки, технiки, промисловостi, що призвiв до порушення рiвноваги мiж етносом ти його природним i соцiальним середовищем, до зруйнування внутрiшньо етнiчних структур. Але водночас вiн викликав i таке явище сьогодення, як етнiчний ренесанс. Виявляється, що консерватизм етносiв на певному етапi розвитку людства стає необхiдною й єдиною рятувальною силою щодо понiвеченої природи та духовно-душевних цiнностей самого ж людства. Хоча, можливо, розвиток суспiльного виробництва не одразу й не безпосередньо впливає на розвиток усiх iнших царин суспiльного буття, але є такi царини, де цей зв'язок дуже вiдчутний. Одна з них — етнiчна. Так, коли приблизно з середини XIX сторiччя у виробництво почали проникати iдеї стандартизацiї, унiфiкацiї, одноманiтностi, то вони, цi iдеї, своєрiдно вiддзеркалилися у теоретичних поглядах на майбутнє нацiй. Адже марксистська iдея поступового злиття нацiй i виникнення у майбутньому безнацiональної спiльностi людей "працювала" на обґрунтування саме одноманiтностi у вiдповiднiй царинi людського буття. Проте iсторична обмеженiсть цiєї iдеї не була усвiдомлена тими, хто вже у XX сторiччi намагався втiлити її в життя й спричинив цим багато лиха. До речi, iндустрiалiзацiя в колишньому СРСР здiйснювалася паралельно з так званою ленiнською нацiональною полiтикою. Обидва явища вже на той час наближалися до стану анахронiзмiв. З iншого боку, не можна не бачити й того, що десь близько середини XX сторiччя, за зовсiм iнших економiчних та соцiально-полiтичних умов, тобто у США, почалося докладання зусиль щодо створення (засобами "плавильного тигля") єдиної американської нацiї. Дуже схожа iдея. Щоправда, методи її реалiзацiї були не такi варварськi, як у СРСР, але в iсторичному планi це справи не змiнює. у США фiксується вибух етнiчної свiдомостi (йдеться про етнiчний ренесанс 70-х — початку 80-х рокiв). добробуту, але вони ж, досягти цiєї мети, першими серед народiв свiту вiдчули й брак духовностi та душевностi. Чи не тому саме з американцiв почалася етнiчна революцiя сьогодення? Бо сказано: не хлiбом єдиним жива людина. Отже, мабуть, мав-таки рацiю росiйський поет Микола Гумiльов, коли у своїх "Записках кавалериста" записав: "Менi важко повiрити в те, що людина, яка кожного дня обiдає й кожної ночi спить, може вкласти що-небудь у скарбницю духу. Тiльки пiст та бдiння, навiть коли вони мимовiльнi, пробуджують у людинi особливi сили, що досi дрiмали". Справдi, у цих словах є певне перебiльшення, але ще бiльше в них мудростi. Виявляється, що набутий наполегливою, сумлiнною, рацiонально зорганiзованою й високопродуктивною працею добробут вимагає своєї особливої платнi у формi втрати духовно-душевного комфорту. Отже, з глибин забуття на поверхню повсякденностi викликається етнiчне, щоб виконати свою компенсаторну функцiю. Почуття етнiчної приналежностi заповнює вакуум найважливiших позитивних людських по­чуттiв. Воно вiдшкодовує тi втрати у царинi особистiсно-психологiчного спiлкування, яких людина зазнає, виконуючи анонiмно-казеннi, формальнi соцiальнi ролi. Як пише американська дослiдниця українського походження Оксана Соловей, "якщо сорок рокiв тому безнастанно говорилося про "плавильний казан", в якому рiзнi етнiчнi групи "перетоплюються" на "американцiв", то тепер навпаки — всi прагнуть вiдшукати своє корiння, пiдкреслити самобутнiсть нацiональних звичаїв"1 загалом стала достатньо зрозумiлою. Вiдтак тут етнiчна революцiя свою iсторичну мiсiю виконала. Що стосується колишнього СРСР, то вiн i зовсiм розпався, залишивши пiсля себе 15 нових незалежних держав. Проте й тут вiдбувається етнiчний ренесанс2 . Вiдшукуючи витоки сучасних свiтових етнiчних процесiв у розвитку промислового виробництва, вважаємо за необхiдне зауважити, що цей пiдхiд, який вiдштовхується вiд стану економiки та змiн в її межах, не є притаманним виключно марксизмовi, бо й найвизначнiший представник сучасної соцiологiчної думки, один з "буржуазних" критикiв марксизму Раймон Арон писав, зокрема: "Сам я, коли пробую аналiзувати радянське або американське суспiльство, охоче починаю зi стану економiки й навiть зi стану продуктивних сил, щоб потiм перейти до виробничих вiдносин, а вiдтак до соцiальних вiдносин". Так от, розвиток продуктивних сил призвiв до етнiчних революцiй сьогодення, якi, у свою чергу, гостро порушили проблему етнiчних меншин i проблему етномаргiналiв. Що стосується першої проблеми, то вона перебуває у полi зору Органiзацiї Об'єднаних Напiй i бiльш-менш успiшно розв'язується, але про другу цього сказати не можна. Проте вона не є нi простою, нi мало важливою. Адже саме маргiнали, в тому числi й етнiчнi, з їхньою психологiчною розколотiстю, амбiвалентнiстю особистостi, є найпоширенiшими носiями асоцiальної поведiнки. Й аж нiяк не слiд применшувати її небезпечнiсть, бо, як вiдомо, "Рим загинув, коли йому вже не стало чого рятувати як свою найвищу й абсолютну святиню, — коли вiн увесь суцiльно обернувся на державу маргiналiв". Завершуючи коротку оцiнку сучасного етнiчного ренесансу, який вiдбувається на тлi розпаду таких держав, як Радянський Союз, Югославiя, Чехословаччина, пiдкреслимо, що вiн, цей ренесанс, породив деякi теоретичнi проблеми. Сутнiсть однiєї з них полягає у, здавалося б, незбiгу вiдповiдних тенденцiй до нацiонального вiдокремлення iз сучасним процесом формування єдиного свiтового спiвтовариства. Етнiчна революцiя сьогодення ззовнi не "вписується" до сучасних рiзновидiв виробничої, торговельної, технiчної, наукової, iнформацiйної, культурної свiтової iнтеграцiї. Нерозумiння саме такого типу зустрiчає вона в сучаснiй Європi, яка здiйснює: дедалi ширшу iнтеграцiю. Здогадним i найзагальнiшим поясненням цiєї проблеми може бути те, що етнiчне має дещо iншу природу й виконує дещо iншi функцiї у людському суспiльствi, нiж тi, що бачилися дослiдникам досi. Має сенс також припущення про набагато бiльшу iсторичну сталiсть етнiчного, нiж це уявлялося досi. Отже, вiдповiдне дослiдницьке завдання у найбiльш загальному виглядi може полягати у з'ясуваннi того: 2) якi соцiальнi функцiї виконує та яку соцiальну роль вiдiграє етнiчне як в iсторичному процесi взагалi, так i в сучасному свiтi зокрема; 3) наскiльки iсторично сталим є етнiчне як духовно-культурний феномен та якими є найважливiшi причини цiєї сталостi. Розв'язання цього завдання, тобто з'ясування справжньої ролi етнiчного у сучасних соцiально-iсторичних процесах, може сприяти: 2. 4 Етнiчне як iндивiдуальна цiннiсть Тут ми вважаємо за необхiдне звернути увагу ось на що. Справдi, людина перш за все — соцiальна iстота, тому її буття немислиме без почуття "ми", тобто приналежностi до такого соцiального цiлого, яке забезпечує всебiчну захищенiсть i створює умови для душевної рiвноваги. Й у якийсь момент може здатися, що для iндивiда достатньо тiльки першого, тобто всебiчної захищеностi, але це — непорозумiння, на якому саме й базуються абсурдностi космополiтизму. Насправдi ж людина, позбавлена другого, тобто душевної рiвноваги, втрачає й найважливiшi соцiальнi ознаки й частiше за все стає носiєм девiантних або суїцидних нахилiв. А от глибиннi засади душевного гомеостазу людина набуває у процесi етнiзацiї й подальших достатньо тiсних (безпосереднiх або опосередкованих) зв'язкiв зi "своїм" етносом. Отже, слiд вважати зовсiм не випадковим те, що переважна частина вихованцiв колишнiх радянських дитячих будинкiв (ця здебiльшого неетнiзована людська маса) перетворювалася на антисоцiальнi "елементи", тобто на ворожих суспiльству осiб. До речi, коли у сiм'ї, цьому першому й найважливiшому осередку етнiзацiї, дитинi не придiляється достатньої уваги (а таке може траплятися у сiм'ях як з низьким, так i з високим рiвнем добробуту), вона, ця дитина, виростає без душевної "аури", тобто нечулою й жорстокою. iндивiд (дитина — пiдлiток — юнак) убирає в себе (в конкретнiй етнiчнiй формi) найважливiшi духовно-душевнi цiнностi людства. А вiдтак вiн набуває осмисленостi життя, духовної сили, почуття цiлiсностi буття, а також душевної (психiчної) рiвноваги й соцiальної стiйкостi. Повага до старших, їх шанування та цiнування у традицiйних суспiльствах — це далеко не архаїчний та пустий звичай, подiбний до ритуалу. Дiдусi й бабусi миють далеко не тiльки утилiтарну цiннiсть доглядальникiв своїх онукiв, вони несуть у собi визначальний потенцiал етнiчного. Отже, вiдокремлення дiдусiв та бабусь вiд онукiв у чомусь дорiвнює розтягнутому в часi духовно-душевному самогубству етносу. Звертає на себе увагу той факт, що значна кiлькiсть молодих п'яниць, алкоголiкiв, наркоманiв, токсикоманiв, правопорушникiв, злочинцiв та самогубцiв — це особи з нестiйкою або й порушеною психiкою. Такий стан психiки, у свою чергу є переважно наслiдком позасiмейного виховання (у дитячих будинках, шкiльних, спортивних та iнших спецiальних iнтернатах) або наслiдком виховання у сiм'ях, де батьки або є для своїх дiтей постiйним прикладом неморально-злочинного життя, або повнiстю нехтують духовно-душевними контактами зi своїми дiтьми ("вiдкупаючись" вiд них високим рiвнем матерiальної забезпеченостi й добробуту), або ж цi батьки через постiйну турботу про хлiб насущний не мають часу на такi контакти. Наведене спостереження тiсно корелює з висновком не тiльки про те, що повноцiнне виховання дитини у сiм'ї — це пiдґрунтя духовного здоров'я майбутньої особистостi дорослого, але й про те, що саме таке виховання є по сутi своїй етнiчним, тобто є етнiзацiею. При цьому не має жодного значення, в якому конкретно етнiчно-сiмейному середовищi виховується дитина, бо немає етносiв з антигуманною сутнiстю: кожне етнiчне — це лише одна з форм самовиявлення загальнолюдського. створює пiдґрунтя духовного здоров'я, душевної стiйкостi й цiлiсностi особистостi. Можна з достатньою впевненiстю стверджувати, що загальновизнаним поясненням девiантної та суїцидної поведiнки iндивiдiв є зазначення таких причин, як нездорова спадковiсть та вади виховання. Зрозумiло, що дiя соцiальних та економiчних чинникiв (як переважно безпосереднiх) теж ураховується. Правомiрно припустити, що серед комплексу вiдповiдних превентивно-профiлактичних заходiв соцiально-економiчнi є такими, що здатнi лише незначною мiрою сприяти полiпшенню становища. Провiдною ж має бути виховна робота. У зв'язку з цим виникає необхiднiсть з'ясувати, що становить головний змiст самої цiєї виховної роботи. Доцiльно припустити, що як її природний зразок виступає той рiзноманiтний (але в першу чергу духовно-душевний) вплив, що його справляють на дитину її батьки (здебiльшого мати). Сукупнi результати такого перманентного впливу фактично являють собою процес етнiзацiї iндивiда (як дiйснi пiдвалини процесу його соцiалiзацiї). Отже, превентивно-профiлактичний виховний процес має бути процесом повносяжної етнiзацiї iндивiда. Вiн має являти собою аналог оптимального сiмейного виховання, тобто наповнення дитини етнiчними цiнностями рiдного народу. Й тiльки на такiй пiдставi стає можливим опанування загальнолюдських духовних цiнностей. Звiдси випливає, що проблема поєднання уявлень про iндивiда як найвищу цiннiсть для людства та про етнiчне як найважливiшу iндивiдуальну цiннiсть є дуже нагальною i актуальною. Тут особливого наголосу потребує та обставина, що якщо цiннiсть етнiчного як джерела духовно-культурного взаємозбагачення народiв може з'ясовуватися принаймнi теоретичною свiдомiстю, то його цiннiсть як духовно-душевного стрижня хоч би то якого iндивiда гостро й безпосередньо сприймається останнiм, щойно виникає реальна або позiрно-уявна загроза втрати цього стрижня. Ось чому, скажiмо, за не таких давнiх часiв штучного зросiйщення українського етносу на його власнiй територiї певна частина етнiчно свiдомого українства чинила вiдчайдушний опiр цьому процесу. Для з'ясування iндивiдуальної духовно-душевної цiнностi етнiчного досить цiкавим є питання про те, в якiй з форм етнiчного мiститься душа етносу. Мабуть, вiдповiдь не може бути однаковою для всiх етносiв. Так, українська душа радше за все "мешкає" у мовi, а ще точнiше — у пiсеннiй мовi. У цьому особливо переконуєшся, коли читаєш цитованi видатним дiячем української культури Іваном Огiєнком рядки з рїдномовного гiмну українських емiгрантiв, що його написав Спиридон Черкасенко: В мертвотних напастях чужини Ти — мiй цiлющий, мiй єдиний Душi пiдбитої напiй... Що стосується єврейського етносу, то його душа аж нiяк не може мiститися у мовi, бо євреї iсторично засвоювали мову того народу, серед якого вони жили, — латинську, арабську, iспанську, iталiйську, нiмецьку тощо. Але впродовж довгих сторiч дiаспорного iснування вони нiколи не втрачали своєї релiгiї. Й дiйсним втiленням душi єврейської етнiчностi завжди був Талмуд. Ось як пише про це вже згадуваний нами Сесiль Рот: "Пiсля постiйних принижувань у повсякденному життi вiн (Талмуд. -- О. Н.) розкривав перед ними (євреями. — О. Н.) новий свiт, яскравий i спокiйний, iнше життя, що так вiдрiзнялося вiд жалюгiдної реальностi. Пiсля того, як припинявся черговий погром i стихали крики натовпу, що вчинив цей погром, єврей повертався до руїн своєї домiвки, знiмав свiй знак ганьби й знов схилявся над пожовтiлими сторiнками. Вiн думками переносився у вавилонськi школи тисячолiтньої давнини, й там його змучена душа знаходила спокiй"1 . Виходячи з вищесказаного, розумiючи неабияку роль етнiчного в iндивiдуальному життi, можна зробити висновок, що проблема безетнiчностi фактично є проблемою безсоцiальностi й навiть антисоцiальностi. Цiлком можливим є припущення про те, що безетнiчнi особи експансивного нахилу стають на шлях жорстокостi, злочинностi тому, що стосовно них не "спрацьовує" регулятивно-обмежувальна функцiя етнiчного. Що ж стосується осiб пасивного, слабовiльного нахилу, то вони найчастiше бувають самотнiми та схильними до самогубства тому, що стосовно них не задiяна стабiлiзуючо-зберiгальна функцiя етнiчного. По-перше, якi етнiчнi цiнностi треба прищеплювати молодi? Гадаємо, що вони є такими: рiдна мова; рiдна природа; рiдний народ; рiдна країна — Батькiвщина; рiдна iсторiя з її видатними дiячами та знаменними подiями; рiдна лiтература; рiдна пiсня; сiм'я-родина; любов до працi та Іншi загальнолюдськi цiнностi; повага до релiгiї свого народу; повага до звичаїв свого народу; вмiння позбавлятися архаїзмiв та помiрковано ставитися до нового. По-друге, що є головними осередками етнiзацiї? Це: сiм'я; сусiдська громадськiсть; дошкiльнi заклади; навчальнi заклади; трудовi колективи; суспiльнi мiсця скупчення людей. По-третє, що ми маємо на увазi, говорячи про засоби етнiзацiї? До них належать: громадська думка; лiтература та мистецтво; засоби масової iнформацiї. По-четверте, що таке соцiалiзацiя й яке мiсце в нiй посiдає етнiзацiя? Здається, що: формою соцiального є етнiчне, а змiстом — загальнолюдське; соцiалiзацiя є входженням Індивiда у створене соцiальне та опановане природне середовище; етнiзацiя є специфiчним приєднанням до загальнолюдського; етнiзацiя є також набуттям iндивiдом переважно духовно-душевних якостей. Завершуючи тему уявлень про етнiчне як цiннiсть, можна зробити принаймнi два висновки. По-перше, етнiчне на сьогоднi продемонструвало надзвичайну життєстiйкiсть, сталiсть. По-друге, цiннiсть етнiчного полягає в його здатностi виконувати такi функцiї: 1) на загальнолюдському рiвнi — розвиваючо-збагачувальну; 3) на iндивiдуальному рiвнi — стабiлiзуючо-зберiгальну Контрольнi питання i завдання 1. Чим викликана необхiднiсть розгляду етнiчного як цiнностi? 3. З'ясуйте необхiднiсть та об'єктивнi межi етнiчної рiзноманiтностi людства. 4. Здiйснiть теоретичну оцiнку сучасного етнiчного ренесансу. Чим вiдрiзняються його вияви в Америцi та на територiї колишнього СРСР? 5. Покажiть етнiчне як iндивiдуальну цiннiсть. 6. Як поєднується iдея про людину як найвищу цiннiсть з iдеєю iндивiдуальної цiнностi етнiчного? 7. Виявiть ваше ставлення до iдеї про душу етносу та до головних форм її iснування. 8. Якi головнi соцiальнi функцiї виконує етнiчне? Лiтература 1. Бердяев Н. А. О самоубийстве. — М., 1992. 2. Бромлей ІО. В. Этпические процессы в современном мире. — М , 1987. 3. Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы. — М., 1987. 4. Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество — ато народы. — М , 1990. 5. Брук С. Нассление мира. Этнографический справочник. — М., 1986. 6. Гачев Г. Национальные образы мира. — М., 1989. 7. Жарикоа А. Этнический рснессанс // Диалог. — 1990. — № 5. 8. Кожанов А. А. Ценностно-нормативные представлення как отражение особенностей этнических процессов в Карельской АССР // К истории малых народностей Европейского Севера СССР. —Петрозаводск, 1979. 9. Леонтьев А. А. Личность как историко-этническая категория // Советская этнография. — 1981. — № 3. 10. Методологические проблемы исследования этнических культур. Материалы симпозиума. — Ереван, 1978. 12. Нациопальный вопрос на перекрестке мнений, 20-е годы. — М.,1992. 13. Психологические механизмы регуляции социального поведе­ния. - М-, 1979. 14. Психологичсские проблемы социальной регуляции поведения. — М., 1976. 15. Сарингулян К. С. О регулятивных аспектах культурной традиции // Советская этнография. — 1981. — № 2. 16. Чупров В. И., Савва М. В. Этнический статус в молодежной среде. - М., 1992. 17. Этническая культура. Динамика основных элементов. - М., 1984. 18. Этнические факторы в жизни общества. – М., 1991 19. Этническое развитие американской нации: Реферативный сборник в 2-х частях. — М., 1979. — ч. 1. 20. Этнографическое изучение знаковых средств культуры. — Л., 1989. 21. Этнография как источник реконструкиии первобытного общества. - М., 1979. 22. Этнос. Нравственность и общение. — Каунас, 1989. Лекцiя 3. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ План лекцiї 3. 1 Вступ до теми 3. 2 Загальна характеристика самосвiдомостi особистостi 3. 1 Вступ до теми Опановуючи поняттєво-концептуальний апарат теорiї етносу, можна було переконатися в тому, що етнiчна проблематика є багатоманiтною, а тому потребує дуже ретельного аналiзу. Гадаємо, що, беручись до вiдповiдної роботи, необхiдно саму цю проблематику "перетрусити" так, щоб на дослiдницькому "решетi" залишилися тiльки найбiльш актуальнi й значимi її аспекти. Слiд визнати, що науковi зусилля такого роду вже докладалися, й вони є небезрезультатними. Так, ще 1969 року Ю. В. Бромлей та О.І. Шкаратан вперше вказали на iсторично закономiрну тенденцiю перемiщення етнiчної специфiки з царини матерiальної культури до царини культури духовної1"концентрацiя етнiчної специфiки переважно в царинi духовної культури та у психолiнгвiстичнiй царинi здобуває дедалi ширшi масштаби". цiй царинi її стрижневий компонент. І тут дуже важливою є характеристика вiдомим фiлософом, соцiологом, психологом та етнологом І. С. Коном "етнiчної самосвiдомостi як головної ознаки етносу". Цiєї самої наукової точки зору дотримується й український фiлософ Вiкторiя Храмова, коли виокремлює "етнiчну самосвiдомiсть як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу". Отже, коло звужується. Стає зрозумiлим, що специфiка етнiчного стягується здебiльшого до змiсту етнiчної свiдомостi й самосвiдомостi, а розкриття багатоманiтностi цього змiсту є прерогативою етнопсихологiї. Причому, згiдно з І. С. Коном, для сучасної теоретичної етнопсихологiї це "дослiдження етнiчної свiдомостi й самосвiдомостi, якi запозичують поняттєвий апарат i методи з вiдповiдних роздiлiв соцiальної психологiї (теорiя соцiальної перцепцiї, соцiальних установок, мiж групових вiдносин тощо)". Інший дослiдник цiєї проблеми, Г. У. Солдатова, вважає, що "особливостi репрезентацiї етнiчного у свiдомостi особистостi або групи" виступають також i "важливим емпiричним об'єктом етнопсихологiї"7 . Разом з тим Г. У. Солдатова цiлком правомiрно пiдкреслює, що багато якi труднощi у вивченнi й розумiннi специфiцi етнiчного породжуються вiдсутнiстю надiйної етнопсихологiчної теорiї, яка має високий пояснювальний та потенцiал передбачення, вiдрiзняється методологiчною цiлiснiстю й концептуальнiстю та вiдповiдає вимогам сучасної науки. описали, то аналiз етнiчної самосвiдомостi неодмiнно слiд починати Із звертання до тих розробок психологiв, соцiологiв, фiлософiв, якi присвяченi проблемi самосвiдомостi взагалi. Зрозумiло, що при цьому в першу чергу мають порушуватися тi шари цих розробок, якi найбiльшою мiрою вiдкритi для наповнення їх етнiчною специфiкою. 3. 2 Загальна характеристика самосвiдомостi особистостi У першу чергу вiдзначимо, що наукове пiзнання як природних, так i соцiальних процесiв має за кiнцеву мету оволодiння, управлiння ними, або, принаймнi, — регулювання їх. Пiзнання ж соцiальних процесiв — це, по сутi, пiзнання дiяльностi людей у суспiльствi, й, вiдповiдно, кiнцева мета такого пiзнання — регулювання цiєї дiяльностi. Але соцiальна дiяльнiсть завжди має свiдомий характер, причому вiд мiри її усвiдомлення залежить i її ефективнiсть. Тому вивчення соцiальних процесiв як передовсiм соцiальне значимої дiяльностi людей має як свою неодмiнну умову вивчення мiри розвиненостi й дiйовостi суспiльної, групової та iндивiдуальної свiдомостi. Саме пiд таким кутом зору ми й беремося до вивчення останньої, вважаючи за необхiдне вiл самого початку наголосити, то свiдомiсть соцiального iндивiда має не пасивно-безпредметний, а предметно-дiйовий характер. Вона "виникла одразу у своїх двох формах — у формi предметної свiдомостi та самосвiдомостi". Проте, з нашого погляду, мова не може йти про просту одношеренговiсть цих двох форм. Тому, мабуть, недостатньо констатувати, що "у картинi самосвiдомостi дане подвiйне зображення: й зовнiшнього об'єкта, й самого суб'єкта". Важливо також пiдкреслити пiдпорядковану роль предметної свiдомостi щодо самосвiдомостi, регулятивно-контролюючу функцiю другої щодо першої. Адже предметна спрямованiсть свiдомостi кожного разу детермiнована певною потребою, й призначення самосвiдомостi саме в тому й полягає, щоб зважити можливостi предмета стосовно задоволення конкретної потреби й спрямувати вiдповiдну дiяльнiсть у рiчище цих можливостей, висунувши досяжну мету й поставивши адекватнi завдання. Нарештi, призначення самосвiдомостi полягає у зiставленнi результатiв дiяльностi з висунутою метою, у здiйсненнi висновкiв i у внесеннi необхiдного коригування. Наполягаючи на дiйовому характерi самосвiдомостi, ми повиннi вiдзначити й духовну природу субстрату цiєї дiйсностi, бо самосвiдомiсть iндивiда являє собою когнiтивно-психологiчний феномен. Це так само безперечно, як i те, що вона, будучи емоцiйно-чугтєвомислительним утворенням, виростає iз соцiологiчного конструкта дiяльностi й спiлкування, Понад те, "самосвiдомiсть i як процес, i як структура формується пiд час дiяльностi людини та її спiлкування й мiрою свого розвитку слугує тому, що її формує, тобто дiяльностi суб'єкта, його взаєминам, його спiлкуванню, його розвитковi". "не є монолог свiдомостi з самою собою. Це радше дiалог особистостi зi своїм досвiдом"4 . Рiч у тiм, що розвиток самосвiдомостi є розвитком феноменального "Я" iндивiда, але це "Я" виникає, стає, утверджується, лише опосередковуючись через дiяльнiсть своїм "не-Я", лише виявляючи у ньому "своє iнше", лише наповнюючи себе почерпнутими через "не-Я" смислами, тобто "образ Я" включає в себе соцiальнi компоненти, "джерелом яких є взаємодiя iндивiда з iншими людьми"5 . Й навпаки, "вiдмiннiсть Я i не-Я iснує скрiзь, де є iндивiдуальна самосвiдомiсть. Людина пiзнає себе лише завдяки результатам своєї — спiльної з iншими людьми — дiяльностi. Самосвiдомiсть, яка не ґрунтується на реальнiй дiяльностi, виключає її як "зовнiшню", неминуче заходить у безвихiдь, стає "порожнiм" поняттям". Дiяльнiсно-рефлексивна природа самосвiдомостi, либонь, i зумовила те, що В. В. Столiн виокремлює у самосвiдомостi iндивiда два аспекти: соцiологiчний та психологiчний. Лiтература 1. Спиркин А. Г. Сознание и самосознание. — М., 1972. — С.І40. 3. Кон И. С. Открытие "Я". - М., 1978. - С. ЗЗ. 4. Кон И. С. Социология личности. — М., 1967. — С. 78.