Сiльськогосподарська культура українцiв
Мiнiстерство освiти i науки України
Вiнницький державний педагогiчний унiверситет
Інститут iсторiї, етнологiї i права
Кафедра Історiї України
Самостiйна робота:
Сiльськогосподарська культура українцiв
Виконав
Вiнниця. 2008
План
Вступ
1. Рiльництво. Городництво. Обробiток ґрунту
2. Тваринництво
Список використаної лiтератури
Вступ
Українцi упродовж столiть створював високу сiльськогосподарську культуру, яка стала надбанням багатьох народiв. Головною галуззю землеробства здавна було рiльництво. На територiї України воно вiдоме з середини І тис. до н. е. Вже за часiв Київської Русi тут вирощували пшеницю, жито, ячмiнь, просо, овес, горох, чечевицю, гречку, коноплi, льон, рижiй.
Городництво вiдоме на Українi з найдавнiших часiв, коли схiднi слов'яни вирощували буряки, капусту, рiпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огiрки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город дiлився на плеса, грядки i капусники. Часто на низьких мiсцях городу нарiзався i пiдмет. Плесо в городi — це широка довгаста дiлянка; грядка — вузька, довга i висока; капусник — найнижче i найвологiше мiсце в городi. Характерною рисою українського городу було обсадження його дiлянок соняшником, а також квiтами.
Пiсля землеробства друге мiсце у сiльському господарствi України посiдало тваринництво. Ще за часiв Київської Русi розводили коней, велику i дрiбну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цiлого середньовiччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебiльшого вiдгодовували не тiльки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIXст. волiв почали замiнювати кiньми. Особливу увагу селяни придiляли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, вiдгодiвлi овець. Порiвняно з великою рогатою худобою та кiньми вiвчарство в селянському господарствi вiдiгравало допомiжну роль. У багатьох районах України розводили також кiз, свинарство задовiльняло потреби населення в салi та м'ясi.
Сад — одна з найхарактернiших рис українського села в XIX—на початку XXст. Розмiщувався вiн переважно на присадибнiй дiлянцi, переважали мiсцевi породи фруктових дерев, якi вiдбирались i вирощувались упродовж вiкiв. Найпоширенiшими садовими культурами на Київщинi, Подiллi, Волинi, Чернiгiвщинi та захiдних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством мiсцевих сортiв i назв.
Бджiльництво вiдiгравало важливу роль у господарствi схiдних слов'ян, адже мед не тiльки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напiй. Про поширення бджiльництва серед селянства свiдчить факт, що майже все середньовiччя iснувала медова данина з населення. Бджiльництво було культивоване (на пасiках) i некультивоване (бортництво).
1. Рiльництво. Городництво. Обробiток ґрунту
її завжди на кращих грунтах. Друге мiсце посiдало жито, основна зернова культура Полiсся та Карпат, а також Київщини й Волинi. Його сiяли переважно як озиму культуру на гiрших або дуже виснажених грунтах, оскiльки це невибаглива культура, що збагачує землю, пiдвищує її родючiсть.
На Пiвднi здебiльшого займалися вирощуванням ячменю, ранньої й невибагливої ярової культури, про яку в народi говорили: «Кидай мене в грязь, то будеш як князь». Україна мала близько 20 гатункiвпроса — сухостiйкого злака. Його сiяли першим на пiднятiй цiлинi та перелозi, а потiм заволочували бороною з напором, тобто з прив'язаними до неї колодками, якi розбивали нероз-пушенi грудки i затирали в землю.
В Українi, зокрема на Чернiгiвщинi та Волинi, подекуди вирощували гречку, пiзню ярову культуру. Наприкiнцi травня її сiяли на цвiт для бджiл, а в червнi — на зерно. Вважалось, що вона також збагачує грунт, тому нею засiвали, як правило, виснаженi лани. Ще з скiфського часу вирощували коноплi та льон, з їх насiння били олiю, а з волокна виготовляли тканини для одягу. Для конопель вибирали дiлянку в низьких мiсцях городу чи поля — пiдмет (грядку), завжди добре угноювали i двiчi (восени й весною) глибоко зорювали, густо засiвали i заволочували коноплi бороною. Для льону восени неглибоко розорювали дiлянку твердого перелогу. Пiд льон грунт не угноювався, лише старанно скородився бороною перед посiвом i заволочувався пiсля нього. Коноплi здебiльшого сiяли на Чернiгiвщинi, Полтавщинi, льон — у районах Полiсся та захiдних областях, хоча обидвi культури в невеликiй кiлькостi вирощували на всiй Українi.
для виробництва олiї. Соняшник здебiльшого сiяли на Донбасi, Харкiвщинi, пiвднi України, менше — на Волинi, Чернiгiвщинi та Київщинi. Наприкiнцi XVIIст. на територiї України з'явилась кукурудза, завезена з Америки. До середини XIXст. її вирощували як городну культуру, а в другiй половинi XIXст. все бiльше землi видiляється для її посiву на пiвднi України, Подiллi, Полтавщинi та на Закарпаттi.
В серединi XVIст. з Пiвденної Америки в Європу завезли картоплю, а 1764 р. вона з'явилася на Українi. У XIXст. її почали вирощувати на польових дiлянках пiд плуг, букер i заступ. Саме тодi широко розповсюдився посiв цукрових бурякiв. Основна маса посiвiв належала землевласникам, але часто селяни, котрi жили поблизу цукрових заводiв, перетворювали свої землi на буряковi плантацiї.
У незначнiй кiлькостi українцi сiяли овес (найбiльше в Карпатах), горох, сочевицю, боби i т. д.
присадибний характер. Город дiлився на плеса, грядки i капусники. Часто на низьких мiсцях городу нарiзався i пiдмет. Плесо в городi — це широка довгаста дiлянка; грядка — вузька, довга i висока; капусник — найнижче i найвологiше мiсце в городi. Характерною рисою українського городу було обсадження його дiлянок соняшником, а також квiтами.
Буряки на городах сiяли та садили. Перевагу надавали садiнню. Сiяв буряки чоловiк, а садила жiнка, викопуючи ямки заступом, сапою (iнколи садили i розсадою).
Капусту українцi завжди садили розсадою. У найзатишнiшому мiсцi, часто пiд хатою, огороджувався лiскою з лози або очеретом невеликий розсадник. Знизу накладався гнiй, а зверху — земля. Ранньою весною, часто коли ще не зiйшов снiг, у розсадники сiяли насiння капусти. Сходи на нiч прикривали соломою або очеретом. Коли рослина випускала чотири листочки, господиня висаджувала її пiд заступ рядами в грядцi. Поки капуста не прийметься, ЇЇ пiдливали.
Цибулю i часник селяни вирощували на низьких затишних i добре угноєних дiлянках. Подекуди садили також квасолю.
Пiд огiрки вiдводились завжди добре угноєнi грядки, якi переважно обсаджували гарбузами — встромляли по чотири—п'ять насiнин зубками вгору. На пiвднi України та на Полтавщинi було розвинуте баштанництво; у невеликiй кiлькостi сiяли мак, крiп, моркву, редьку, петрушку. Мак сiяли ранньою весною, iнодi, коли ще не зiйшов снiг.
Найдавнiшою системою обробiтку грунту, вiдомою на територiї України з часiв трипiльської культури, було мотичне землеробство, що характеризувалось обробiтком вручну великих постiйних дiлянок городнього типу.
Приблизно в серединi І тис. до н. е. у чорноземних степових i лiсостепових районах на основi застосування орних знарядь працi i тяглової сили тварин виникла перелогова система, з якою починається i польове землеробство — рiльництво. У лiсових районах наприкiнцi І тис. до н. е. з появою залiзної сокири та мотики, а також суховатки, сохи i борони, мотична система почала переходити в пiдсiчно-вогневу.
У І тис. до н. е. з полiпшенням якостi обробiтку грунту перелогова система переходить в парову двопiльну систему. З появою ж на Київськiй Русi плуга виникає трипiлля, що, крiм карпатського регiону, стає пасивною системою українського землеробства, а згодом перетворюється у фактор, який гальмує розвиток сiльського господарства.
Змiст трипiлля заключався ось у чому. Вся земля дiлилася на три рiвнi частини: одна вiдводилась пiд пар, не засiвалась (толока), на другiй сiяли озимину (царина) i на третiй — ярину (ярина). Наступного року толока розорювалась, на нiй вирощували озиме жито або пшеницю, тобто вона ставала цариною. Торiшню царину пiсля жнив орали на зяб i весною засiвали яровими культурами — царина ставала яриного, торiшня ж ярина ставала толокою.
В Карпатах упродовж середньовiччя iснувала двопiльна система обробiтку землi. Всi поля дiлили на двi половини: одну залишали пiд пасовища, iншу засiвали рiзними культурами (за вирiшенням громади).
Малоземелля селян часто примушувало їх вiдходити вiд правильного трипiлля, впродовж кiлькох рокiв засiвати поля, не залишаючи пару, i тiльки коли земля виснажилась, давали частинi поля «перебур'янити».
На пiвднi України широко застосовувалась i перелогова система. Третина поля зоставалась з приблизно такою сiвозмiною: перший рiк — пшениця, другий — ячмiнь, третiй — пшениця, четвертий — озима пшениця або овес чи жито. Пiсля цього виснажену дiлянку залишали на два i бiльше рокiв на перелiг. У такiй послiдовностi засiвали й iншi дiлянки.
Подекуди на Полiссi та в Карпатах майже до кiнця XIX ст. iснували залишки пiдсiчно-вогневої системи обробiтку грунту. Так, у Карпатах селяни пiсля польових робiт восени вирубували на корчi дрiбний лiс, а навеснi його спалювали; потiм на цiй дiлянцi (пасiцi) засiвали жито i розпушували її мотикою. Зiбравши жито, викорчовували пнi, угноювали й орали. Селянськi земельнi надiли майже нiколи не були зосередженi в одному масивi, вони роздiлялись на кiлька ланiв, в кожному з яких нарiзались дiлянки окремим господарствам. Селяни дуже добре знали особливостi кожного клаптика своєї землi, особливостi орних знарядь та свої можливостi. Обробiток грунту на Українi був переважно чоловiчою справою. Лише городом цiлком i повнiстю займалися жiнки.
потiм — третю коло першої. Так, обiйшовши гони, добиралися до середини. Таким чином на серединi поля утворювалася розплуга (розгiн). Наступного разу орати починали з середини дiлянки i поступово доходили до обмiжкiв (вузька смуга мiж нивами), або до меж.
Щоб розпустити скибу, пiсля оранки рiллю впоперек «ралили» ралом, скородили «драпаком» або бороною. Коли було багато робочої худоби, боронування могло проводитися одночасно з оранкою. Пiсля оранки та розпушення рiллi вiдразу ж приступали до сiвби. На Українi побутувало два типи ручної сiвби: в один сiв i в два сiви. При першому типi сiяч крок за кроком ступав i сiяв зерно перед собою; при другому — вiн, крокуючи невеликими зигзагами, кидав зерно то трохи лiворуч, то трохи праворуч, тим самим вдвiчi збiльшуючи ширину засiяної смуги.
посiв бороною чи загортаючи ралом.
Селяни значну увагу придiляли догляду за посiвами. На пшеницях, ячменi, вiвсi, горосi i т. д. такi бур'яни, як сурiпок, горошок, кукiль, виривали руками, а верхiвки полину й осоту, що пiднiмались вище за посiви, скошували косою. Руками проривали на сходах проса гiрчак, молочай, сосонку тощо. Для захисту проса i конопель вiд птахiв ставили опудала. Крiм цього, щоб дикi голуби i горобцi не висмикували iз землi конопляних сходiв, їх огороджували кiлками, а мiж ними натягували довгi нитки, ставили солом'янi опудала.
Заорювання, як i засiв, на Українi вiдбувалися завжди урочисто, з цiкавими звичаями та обрядами, якi повиннi були забезпечити добрий урожай. Початок i кiнець оранки й сiвби супроводився багатим частуванням усiєї сiм'ї, щоб урожай був багатий.
з ЗО серпня (за старим стилем) гречку. Косили пiд стiнку (обкос поля), пiд п'ятку (низька стерня) тощо. Цю роботу виконували тiльки чоловiки, а жали майже завжди жiнки.
Першi зрiзанi стебла збiжжя зберiгали в кожнiй хатi, щоб жилось щасливо. Скошене чи зжате збiжжя на всiй Українi, за винятком пiвдня, зв'язували у снопи «перевеслом», тобто скрученим жмутом стебел того ж збiжжя. В'язали снопи i гребли жiнки. Снопи спочатку клали в п'ятки (п'ять снопiв), а надвечiр — у хрестики або полукiпки (тридцять снопiв). На Полiссi та в гiрських районах Карпат, де часто випадали дощi, для просушування снопи пiдвiшувались на пiрамiду, складену з трьох двометрових сучкуватих жердин. На пiвднi України скошене збiжжя в снопи не в'язали, а згортали у валки, якi потiм складали в копи. Пiсля закiнчення жнив зерновi привозили на тiк або в клунi. Поблизу току збiжжя складали у стiжки та скирти. Перед молотьбою снопи iнодi просушували (тiльки в пiвнiчних районах Чернiгiвщини та Волинi) в осетях, влаштованих у клунях.
Молотили збiжжя рiзними способами. Починаючи з кiнця XVIIIст. у помiщицьких господарствах обмолочували спецiальними машинами — молотарками (ручними, кiнними i паровими). Поступово молотарки проникали в селянське господарство, передусiм до заможних селян, де застосовувалась переважно кiнна молотарка. Найдавнiшим способом обмолоту хлiба був обмолот за допомогою цiпа.
Молотьба цiпом проводилась по-рiзному, залежно вiд мiсцевих особливостей, а також вiд культур, якi обмолочувалися. Взагалi на тiк клали два—три розв'язаних снопи, з яких вибивали зерно. Залежно вiд кiлькостi молотникiв молотили в один цiп, у два цiпи, в три цiпи, в чотири цiпи.
На пiвднi України обмолот проводився за допомогою котка — кам'яного цилiндра з поздовжнiми ожолобками. На добре накочений тiк рiвномiрним шаром накидали необмолочене збiжжя. У коток запрягали коней або волiв. На переднього коня сiдав погонич-пiдлiток. Починали молотити з зовнiшнього краю до центру.
Обмолочене зерно провiвали за допомогою фабричних вiялок, млинкiв, виготовлених селянськими майстрами, або за допомогою лопати та сита, а солому складали в скирту або. стодолу. Провiяне зерно зберiгалося в засiках чи коморах, що на Правобережжi називались шпихлiрами. На пiвднi України зерно засипали в солом'яники — спецiальнi посудини, сплетенi з соломи або лози, в кадовби — великi дерев'янi посудини, що зберiгали в коморi. У деяких мiсцевостях (на Чернiгiвщинi, наприклад, та Полтавщинi) до кiнця минулого столiття зерно зберiгали в ямах, обмазаних глиною та оббитих березовою корою. Спосiб зберiгання (схову) зерна в ямах застосовували селяни пiд час насильної колективiзацiї та нiмецької окупацiї.
Обробка льону й конопель вимагала кропiткої працi. Коноплi i льон виривали восени, коли дозрiло насiння, в'язали. Пiсля висихання їх молотили цiпом або жiнки вибивали насiння ручним способом, за допомогою праника. Обмолочене насiння провiвали, висушували й зберiгали у коморах.
Коли насiння було вiддiлене, стебла коноплi та льону вимочували у ставках, ямах, рiчках, пiсля чого висушували й били. У центральних i пiвденних районах України льон i коноплi вимочували в ямах — мочилах. У Чернiгiвському, Київському, Волинському Полiссi, на Прикарпаттi та в Карпатах льон для вимочування стелили тонким пластом на лузi (це так звана росяна мочка). Коноплi сушили на сонцi, а в лiсових i гiрських районах — бiля вогнища у спецiальнiй сушарнi. Пiсля сушiння льон та коноплi тiпали, тобто вiддiляли кострицю вiд волокна за допомогою дерев'яних м'ялок. Вико-ристосували два види м'ялок: бительна i терлиця. Процес вiддiлення кострицi вiд волокна проходив у такiй послiдовностi: жменю конопель або льону дiлили на «ручайки», якi ламали, трiпали об стовпи, дошку, м'яли на битальнi, пiсля цього терли на терлицi.
Пiсля попередньої обробки волокно «микали» на гребенi та чесали щiткою. Витiпане, витерте i вичесане прядиво складали в повiсма («куклою», «каблучкою», «козлом»), а потiм микали, щоб прясти їх з гребеня чи кужелi.
Олiю на Українi виготовляли з рапсу, рижiю, соняшника, з лляного та конопляного насiння. Усi цi олiйнi культури пiдсмажували на сковородi у домашнiх печах, потiм товкли в ступцi та просiювали, насипали в _мiшки, де в ручних олiйницях видавлювали олiю.
2. Тваринництво
Пiсля землеробства друге мiсце у сiльському господарствi України посiдало тваринництво. Ще за часiв Київської Русi розводили коней, велику i дрiбну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цiлого середньовiччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебiльшого вiдгодовували не тiльки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIXст. волiв почали замiнювати кiньми. Особливу увагу селяни придiляли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, вiдгодiвлi овець. Порiвняно з великою рогатою худобою та кiньми вiвчарство в селянському господарствi вiдiгравало допомiжну роль. У багатьох районах України розводили також кiз, свинарство задовiльняло потреби населення в салi та м'ясi. Не було жодного селянського двору, де б не розводили курей, гусей, качок, iндикiв та голубiв.
та степовiй смугах, на Полiссi, в Карпатах. Воно мало специфiчнi форми, що виникали i розвивались протягом тривалого часу. Сприятливi природнi умови давали змогу випасати худобу на пасовищах бiльшу частину року, а на пiвднi, при сприятливiй зимi, й цiлий рiк.
Випасали худобу селяни у спiльних стадах, що називали чередою. Переважно сюди зганяли 150—200 голiв дiйних корiв, а iнколи корiв, телят i волiв разом. Однак у багатьох районах України корiв, волiв та телят випасали окремо. Пастухiв називали чередниками, а там, де худоба паслась окремо, коровниками, воловниками (у Карпатах — волярами), телятниками. Телятниками здебiльшого були пiдлiтки. Наймали пастуха найчастiше громадою i регламентували звичаєвим правом. Коней з усього села випасали у табунах не тiльки вдень, а й вночi. Для догляду наймали табунникiв.
Вiвцi ходили в окремих стадах, що називались шматками, кущанками, отарами. Перший термiн означав стадо у 150—200 голiй, другий — ще бiльше стадо, а третiй — стадо кiлькiстю до тисячi голiв. Для випасу овець наймали чабанiв, кiлькiсть яких залежала вiд чисельностi отари. В чабани набирали, як правило, досвiдчених пастухiв.
Найпростiше було доглядати свиней. Свиню з поросятами випускали на вигiн, де вони паслись самi. У деяких селах їх доглядав свинар, а в Карпатах, наприклад, свиней випасали в лiсах, де годували буковим насiнням та жолудями.
Там, де розводили худобу на продаж, перед вигоном на пасовище її таврували (тобто мiтили особливим знаком — тавром). Овець перед вигоном у поле значкували за допомогою рiзноманiтних надрiзiв та проколiв правого i лiвого вуха. Випасали худобу по-рiзному. Однак було прийнято виганяти на пашу в день св. Юрiя.
Кожна господиня чи господар ще до сходу сонця зганяли свою худобу за село в умовне мiсце, i вже звiдти чередники гнали її на толоку. В полудень, коли починалась спека, череда пiдходила до водопою, де вiдпочивала. Пiзно увечерi худобу гнали додому. Якщо ж пасовище знаходилося далеко вiд села, ялiвник у вiцi понад один рiк залишали на полi, де будували спецiальнi загони.
Випас телят вiдрiзнявся вiд випасу корiв, їх виганяли на пасовище вже пiсля того, як череда виходила за село. На вигонi телята випасалися в загальному стадi, а коли наступала спека, їх заганяли назад. Худобу, що поверталася додому з пасовища, напоювали водою, а потiм доїли (доїли двiчi на день: вранцi та ввечерi). Коней в табунi випасали впродовж всiєї доби, навiть вночi, i щоб вони не розбiгалися далеко, їм «накладали пута». Своєрiдно випасали овець. У багатьох районах їх виганяли пiзно, коли висихала роса, щоб запобiгти хворобi нiг. Осiння роса вважалась нешкiдливою i тому, починаючи з серпня, овець на пасовище виганяли вранцi. Охороняти отару допомагали собаки.
незаймане пасовище.
Починаючи з ранньої весни, худобу випасали протягом усього лiта та осенi — до Пилипiвки, а з початком заморозкiв переводили на зимове утримання. У зимовий перiод худобу утримували в спецiальних примiщеннях — хлiвах, повiтках, корiвниках, конюшнях, телятниках, свинарниках, стайнях, кошарах. Перед кожним примiщенням вiдгороджували майданчики для вигулу худоби, що називалися загонами.
Дещо вiдрiзнялось тваринництво Полiсся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лiсах. Овець в селянському господарствi тримали заради вовни, кожушини, смушкiв та м'яса. Свиней нiхто не випасав, вони ходили самопас улiтку та взимку, вiдшукуючи їжу в лiсi та на болотах. Щоб свинi не забiгали в городи, їм прив'язували колоди до шиї.
ватага, баца, котрий сам наймав пастухiв для рiзного роду худоби.
На полонинах будували стiйбище, загоїш i кошари, а також житло для чабанiв i бойгарiв (пастухи великої рогатої худоби) — колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберiгалися рiзнi припаси, посуд та бринза. У житловiй частинi знаходилось ватрище — вогонь, який пiдтримували впродовж всього лiта.
Худобу охороняли вiд диких звiрiв собаки. Гжу для пастухiв готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимiрюючи загальний надiй молока, що його повинен одержати кожний селянин протягом сезону. Визначену кiлькiсть молока зазначали на палицi, яку розколювали надвоє, причому половину ватаг залишав собi, а половину вiддавав власниковi худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки служили пiдставою для розрахункiв ватага з селянами. На полонинi виробляли бринзу.
Особливiстю тваринництва на Українi було дбайливе вирощування молодняка, що давало змогу постiйно поповнювати тяглову, молочну та м'ясну худобу. Так, телят, котрi народилися взимку, завжди тримали в хатi, поки вони не пiдростали. В першi мiсяцi пiсля народження молодняк годували молоком. З часом, коли теля починало їсти траву, його вiдлучали вiд корови. Восени телят пiдгодовували хлiбом, висiвками i сiном. Однорiчних телят виганяли на пашу.
Коли молодняк пiдростав, починалося його «виховання». Бичкiв навчали у трирiчному вiцi. Спочатку їх «парували», тобто вiдбирали однакових за зростом та норовом. Привчали до ярма, а весною запрягали в борону. Молодняк коней вирощували так само дбайливо, як i молодняк великої рогатої худоби. Годували їх здебiльшого «з землi, щоб лоша розправлялось». Пiсля року лошат стригли, аби грива не була дуже м'якою i не спутувалась пiд упряжжю.
умов та стану погоди, а там, де сiнокоси знаходилися в горах — у другiй половинi липня.
Пiд час косовицi (коли сiножать знаходилась далеко вiд села) селянин сам i з сiм'єю будував у степу курiнь, земляну пiч, а багатий з найманими косарями переселявся в поле. Косити починали ще до свiтанку, щоб до спеки пройти кiлька ручок — смуг на ширину захвата коси — до кiнця сiножатi, а якщо вона була велика, то до певної мiтки. Робота продовжувалась доти, поки бiля куреня не з'являлася вiха — встромленi в землю вила з шапкою на ручцi — це умовний знак обiду. Пiсля обiднього вiдпочинку косарi працювали до заходу сонця.
У тих мiсцевостях України, де сiножатi перебували в громадському користуваннi, на косовицю виходили всiм селом, а сiно дiлили за принципом, заздалегiдь встановленим громадою.
Зимова годiвля худоби проводилась за порядком, виробленим на основi багатовiкового досвiду. Велику рогату худобу годували взимку тричi на день яровою соломою, сiном та сухою половою. Робочих волiв i тiльних корiв часто видiляли зi спiльного загону та годували сiном i половою, а також рiзним пiйлом, буряками, макухою. Там, де не вистачало кормiв, худобу годували двiчi на день. Коням давали їсти вдень i вночi. Робочим коням — сiно, солому, полову, зерно, ячне i просяне борошно, змiшане iз запареною половою, та iншi корми, а пiд час роботи — овес. Овець годували 4—5 разiв на день соломою, сiном, половою, а свиней — ячним борошном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На нiч худобi робили пiдстилки, часто iз залишкiв недоїдженої соломи. Загони, повiтки, стайнi, кошари досить старанно очищали вiд гною. Але взимку гнiй лише покривали соломою, щоб було тепло.
3.
Сад — одна з найхарактернiших рис українського села в XIX—на початку XXст. Розмiщувався вiн переважно на присадибнiй дiлянцi, переважали мiсцевi породи фруктових дерев, якi вiдбирались i вирощувались упродовж вiкiв. Найпоширенiшими садовими культурами на Київщинi, Подiллi, Волинi, Чернiгiвщинi та захiдних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством мiсцевих сортiв i назв, були яблуня i груша. Наприклад, у Подiльськiй губернiї наприкiнцi XIXст. тiльки сортiв яблук налiчувалось близько сотнi.
У центральних регiонах України, на пiвднi та Закарпаттi вирощували фруктовi дерева кiсточкових порiд. Головне мiсце серед них посiдали вишня i слива. Виноград, абрикоси, персики росли здебiльшого на пiвднi України. Насаджували також черешнi, волоськi горiхи, терен, шовковицi, а iнколи й персики, кущi винограду, смородину, аґрус, малинники тощо.
Розвиток садiвництва вiдбувався двома способами. В лiсових районах практикувалося перенесення в сад дичок лiсових порiд яблунь та груш, якi пiзнiше облагороджували щепленням бажаних сортiв. Там, де не було лiсiв, селяни вирощували дички яблунь та груш з насiння, тобто створювали свої садовi шкiлки. Вирощенi дички пересаджували та робили щеплення. В українському садiвництвi, до речi, застосовувались три способи щеплення садових дерев: в розщепi, за кору, окулiровка.
Садили лiсовi й домашнi дички та пересаджували щепи частiше весною, нiж восени.
для яблунь i груш та 1,5—2,5 аршина для слив i вишень. Кущовi породи вирощували з живцiв i розсаджували кущами мiж садовими деревами окремими рядками.
Ягiднi кущi окопували восени, очищали вiд сушняку та прорiзували.
Збирання врожаю в садах залежало вiд породи дерев, їх сорту та неоднакового часу достигання в рiзних мiсцевостях. , Яблука та грушi дiставали спецiальним знiмалом; довгою палицею з розщепленим у верхнiй частинi кiнцем, а також руками, користуючись для цього драбинами, або струшували. Зiбранi плоди, головним чином яблука, взимку зберiгали у погребах, клунях або на пiску чи соломi, в сiчцi чи половi. Деякi плоди сушили у варистих печах i в сушарнях.
На Українi фрукти також консервували, варили з них варення, повидло, робили рiзного роду наливки та вина.
4. Бджiльництво
Бджiльництво вiдiгравало важливу роль у господарствi схiдних слов'ян, адже мед не тiльки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напiй.
Про поширення бджiльництва серед селянства свiдчить факт, що майже все середньовiччя iснувала медова данина з населення. Бджiльництво було культивоване (на пасiках) i некультивоване (бортництво). Перше почало розвиватися на Українi з другої половини XIV ст., коли штучнi дупла робили у спецiальних колодах, що називалися дуплянками, дупляками, колодками, i пiдвiшувалися до дерев у лiсi. З часом їх уже ставили на лiсових галявинах — так виникли пасiки, якi згодом почали розташовуватися коло садiв або в садах. Поряд з вуликами-дуплянками з'явились i стiжкоподiбнi вулики — солом'янки, плетенi з соломи i покритi соломою, мов снопом. Існували також очеретянi вулики i вулики-мазанки. В XIXст. на Українi використовували рамочний вулик, що витiснив iншi типи вуликiв. Турбота про бджiл розпочиналася з розташування пасiки у садках або гаях, затишних мiсцях. Пасiки завжди обгороджувалися, вулики розставляли на вiдстанi 2—3 аршини один вiд одного, повернутi вiкнами до сонця. Поблизу або бiля садиби на пiдвищених мiсцях будувались погреби, куди ставили вулики на зимiвлю.
Ранньою весною — на теплого Олексiя — а якщо було холодно,— на Благовiщення — вулики з бджолами виставлялись на пасiки. Бджiл до купальських свят пiдгодовували з коритця патокою, розведеною водою. Коли з вуликiв вилiтав рiй, його намагалися затримати за допомогою рiзних шумiв, крикiв, а якщо сiдав, сприскували водою, аби бджоли не могли лiтати. Пiсля цього спочатку матку, а потiм весь рiй поселяли у заздалегiдь приготовлений порожнiй вулик, куди бджоли наносили собi корм на зиму. Роїння продовжувалося до початку жнив. У квiтнi-травнi, коли зацвiтали сади, бджiл вивозили в лiс або поле. Медовий взяток бджоли брали з цвiтiння рiзноманiтних дерев, трав i квiтiв, але найголовнiший був з пiзньої гречки.
Вибирали мед двiчi на рiк — у серпнi i вереснi, але в деяких районах його вперше брали 20 липня. Необхiдними приладами пасiчника були сiтка для захисту обличчя, курушка для пiдкурювання i рiзець для вiдрiзування щiльникiв. Вирiзанi щiльники з медом переносилися в медовi банi — спецiальнi примiщення, де над широким коритом ставилися порожнi сита, через якi мед сам стiкав з сотiв. Соти пiсля цього перетоплювали, i вiск ще гарячим закладали у спецiальний прес — воскобiйню.
Сiльськогосподарська культура українцiв стала надбанням усiх народiв, створена упродовж багатьох столiть. Головною галуззю землеробства здавна було рiльництво. На територiї України воно вiдоме з середини І тис. до н. е. Вже за часiв Київської Русi тут вирощували пшеницю, жито, ячмiнь, просо, овес, горох, чечевицю, гречку, коноплi, льон, рижiй. Городництво вiдоме на Українi з найдавнiших часiв, коли схiднi слов'яни вирощували буряки, капусту, рiпу, гар бузи, кавуни, часник, цибулю, моркву, мак, горох, сочевицю, огiрки тощо. Воно мало переважно присадибний характер. Город дiлився на плеса, грядки i капусники. Часто на низьких мiсцях городу нарiзався i пiдмет. Плесо в городi — це широка довгаста дiлянка; грядка — вузька, довга i висока; капусник — найнижче i найвологiше мiсце в городi. Характерною рисою українського городу було обсадження його дiлянок соняшником, а також квiтами. Пiсля землеробства друге мiсце у сiльському господарствi України посiдало тваринництво. Ще за часiв Київської Русi розводили коней, велику i дрiбну рогату худобу, свиней, а також домашню птицю. Впродовж майже цiлого середньовiччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебiльшого вiдгодовували не тiльки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIXст. волiв почали замiнювати кiньми. Особливу увагу селяни придiляли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними продуктами, вiдгодiвлi овець. Порiвняно з великою рогатою худобою та кiньми вiвчарство в селянському господарствi вiдiгравало допомiжну роль. У багатьох районах України розводили також кiз, свинарство задовiльняло потреби населення в салi та м'ясi. Сад — одна з найхарактернiших рис українського села в XIX—на початку XXст. Розмiщувався вiн переважно на присадибнiй дiлянцi, переважали мiсцевi породи фруктових дерев, якi вiдбирались i вирощувались упродовж вiкiв. Найпоширенiшими садовими культурами на Київщинi, Подiллi, Волинi, Чернiгiвщинi та захiдних землях України, що характеризувались надзвичайним багатством мiсцевих сортiв i назв. Бджiльництво вiдiгравало важливу роль у господарствi схiдних слов'ян, адже мед не тiльки споживали, а й виготовляли з нього чудовий напiй. Про поширення бджiльництва серед селянства свiдчить факт, що майже все середньовiччя iснувала медова данина з населення. Бджiльництво було культивоване (на пасiках) i некультивоване (бортництво).
Таким чином, сiльськогосподарська культура українцiв характеризувалася великою рiзноманiтнiстю, яка удосконалювалася упродовж багатьох столiть.
1. Етнографiя України / Навчальний посiбник. За ред.. С. А. Макарчука. – Львiв: Свiт, 2004.
4. Українська етнологiя. За ред. В. Борисенко. – К.: Либiдь, 2007. – 400 с.
5. Українське народознавство. Навчальний посiбник. За ред. С. П. Павлюка та Г. Й. Горинь. – Львiв, 1994. – 608 с.
|
