Розвиток науки на Харківщині у ХХ столітті

Розвиток науки на Харкiвщинi у ХХ столiттi Реферат з харкiвщинознавства на тему: «Розвиток науки на Харкiвщинi» Виконав: Перевiрила: учитель 2007 рiк Змiст 1. Вступ 2. Наука на початку ХХ столiття 4. Вiдродження науки у 1940-1950 рр 5. Розвиток науки у серединi 50 – на початку 90-х рокiв 6. Висновок ВСТУП котити, не докладаючи масу зусиль при цьому, як при перемiщеннi чогось кутастого? Якби не посадила першi корiнцi? Не була такою комунiкабельною? Не прагнула створити певний комфорт для себе? Не прагнула б до якогось прогресу? Полiпшення умов працi i життя? Звичайно ви зараз скажете: „навiщо нам ламати голову, ми маємо сiрники, електроенергiю, човни, яхти, базари, де можна купити овочi, тепло, енергiю, дах над головою, Інтернет тощо.” Зараз проблеми тепла, свiтла, транспорту дiйсно виглядають банально, та 3-4 тис. тому рокiв люди не те що не мрiяли про Інтернет, вони й гадки не мали про сiрники. І якби людство не було таким активним, ми б або залишилися печерними людьми, або нас взагалi не було, т. як людство вимерло б, на зразок мамонтiв чи шаблезубих тигрiв. Та щоб не бути вкрай нудним я вирiшив дослiдити перiод, не на стiльки далекий вiд нашого часу, а саме ХХ ст. адже протягом цього часу були новi вiдкриття i прогрес науки не лише в iноземних країнах, але й в нашiй державi. Наприклад, чи знаєте ви, що сироватка проти сказу, яка зараз широко використовується у всьому свiтi, була винайдена харкiв’янином? Отже, Україна, i зокрема Харкiвщина, мала великий iнтелектуальний потенцiал. Та чомусь наша держава належить зовсiм не до передових країн свiту. І я вирiшив дослiдити, чому маючи таку базу, Україна не скористалася нею. Чи може їй хтось заважав? Наука на початку ХХ столiття Наукова дiяльнiсть в Росiї на початку XX столiття, як i ранiше, була зосереджена в унiверситетах, якi за статутами мали не лише викладати та навчати, але й рухати вперед науку (вiд iнститутiв останнього не вимагалося). Помiтний крок у своєму розвитку зробили гуманiтарнi науки. Серед видатних українських iсторикiв дослiджуваного перiоду одне з почесних мiсць належить О. Я. Єфiменко. Майже всi свої найкращi працi, як вiдзначає Д. І. Багалiй, вона написала у Харковi. Так, у 1906 р. побачила свiт двотомна «История украинского народа», через рiк — «История Украины и ее народа». За видатнi успiхи в галузi iсторiї Вчена рада Харкiвського унiверситету в 1910 р. присвоїла їй першiй серед жiнок Росiї звання Почесного доктора росiйської iсторiї. Важко переоцiнити науковi дослiдження професора Харкiвського унiверситету Д. І. Багалiя, який i в 1900—1917 рр. продовжував працювати над вивченням iсторiї Слобiдської України, до цього майже не розробленої. Цiй темi вiн присвятив двотомну «Историю города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905 год)», написану разом з Д. П. Мiллером, «Історiю Слобiдської України», пiдготував три томи документiв з iсторiї Слобожанщини. Так, в 1897 р., на пропозицiю мiської думи, Д. І. Багалiй приступив до написання iсторiї Харкова. Комiсiя професорiв Харкiвського унiверситету присудила йому вищу премiю iменi iмператора Олександра II саме за це дослiдження. Д. І. Багалiй брав участь у виданнi творiв Г. Сковороди з викладенням його фiлософських поглядiв i бiографiї. Вiн написав цiнну працю «Опыт истории Харьковского университета», в якiй червоною ниткою проходить iдея зв'язку iсторiї унiверситету з iсторiєю росiйської культури взагалi i мiсцевої зокрема. Не можна не згадати ще про двi великi роботи iсторика — зiбрання творiв, листiв i паперiв засновника Харкiвського унiверситету В. Н. Каразiна (кошти вiд продажу було перераховано на заснування премiї iменi В. Н. Каразiна для студентiв унiверситету) i «Курс русской истории», перший випуск якої вийшов у свiт у 1909 роцi. Д. І. Багалiй брав участь у всiх археологiчних з'їздах у перiод з 1885 до 1910 року. Пiд його безпосереднiм керiвництвом i за його участю велись пiдготовчi роботи до XII археологiчного з'їзду в Харковi. Вiн сам склав археологiчну карту Харкiвської губернiї i провiв ряд розкопок. Якщо не пiд його керiвництвом, то, у всякому разi, пiд його впливом i за його почином виникла школа харкiвських археологiв. Пiд час святкування 30-рiччя наукової дiяльностi Д. І. Багалiя 10 жовтня 1910 р. зазначалося, що за цей час з-пiд його пера вийшло понад 160 наукових праць. Серед iсторикiв, що займалися всесвiтньою iсторiєю, серйозними дослiдженнями перiоду античностi вирiзнявся В. П. Бузескул. Його працi «Полiтiя Арiстотеля», «Вступ до iсторiї Грецiї», «Перiкл», «Історiя античної демократiї» стали дiйсно видатним надбанням вивчення грецької iсторiї. Розвитку фiлологiчних наук сприяли учнi i наступники видатного харкiвського ученого професора унiверситету О. О. Потебнi М. Ф. Сумцов i М. Г. Халанський. Слов'янознавство в Харкiвському унiверситетi мало знанi традицiї, започаткованi ще в першiй половинi XIX столiття. Одним з найвiдомiших учених початку ХХ столiття був професор Харкiвського унiверситету М. С. Дрiнов. Вiн працював над проблемами iсторiї пiвденнослов'янських народiв i заклав основи сучасної болгарської лiтературної мови. Харкiвський унiверситет став головним центром розвитку мистецтвознавчої науки. З появою в унiверситетi Є. К. Рєдiна почалося систематичне викладання теорiї та iсторiї мистецтва. Його справедливо вважають фундатором вiтчизняного мистецтвознавства, джерелознавства та бiблiографiї мистецтва. У 1912 р. до унiверситету на посаду завiдувача кафедри всесвiтньої iсторiї та теорiї й iсторiї мистецтва прийшов Ф. І. Шмiт. Вiн вiдразу активно включився до науково-дослiдної роботи, в якiй був послiдовником Є. К. Рєдiна. Найбiльш вiдомою працею Ф. І. Шмiта, створеною в 1916 р., була – «Закони iсторiї. Вступ до курсу загальної iсторiї мистецтв», в якiй вiн поставив за мету виявити в еволюцiї мистецтва повне вiдображення еволюцiї людської цивiлiзацiї. На юридичному факультетi Харкiвського унiверситету розвивалися правознавчi науки. Вiдомим ученим, котрий займався проблемами досить актуального тодi фiнансового права, був П. П. Мiгулiн. У Харкiвському унiверситетi працював один з найталановитiших учнiв iсторика права професора М. Ф. Владимирського-Буданова М. О. Максимейко. Значнi успiхи спостерiгалися в цей час у розвитку природничих наук та технiки. До 1902 р. у Харкiвському унiверситетi працював професор-математик Д. О. Граве, один iз засновникiв алгебраїчної школи в Українi, що дослiджував найважливiший роздiл алгебри — теорiю груп. До 1902 р. викладав у Харкiвському унiверситетi i всесвiтньо вiдомий учений О. М. Ляпунов, котрий започаткував тут свою математичну школу. Засновником харкiвської школи радiофiзикiв вважається Д. А. Рожанський, який своїми дослiдженнями коливного розряду в 1908 р. набагато випередив зарубiжних учених. До видатних спецiалiстiв у галузi оптики належав професор Харкiвського унiверситету Т. П. Кравець, дослiдження якого з питань поглинання свiтла в розчинах забарвлених речовин становило на той час одне з найвидатнiших досягнень. Цiннi дослiдження з питань геофiзики, оптики, радiотехнiки i рентгенографiї проводив професор технологiчного iнституту М. Д. Пильчиков. Рiзнi галузi електротехнiки збагатили своїми винаходами професор Харкiвського унiверситету, автор перших вiтчизняних пiдручникiв з електротехнiки П. П. Копняєв, науковi працi якого були присвяченi теорiї машин i електричної тяги, та М. А. Артем'єв, котрий вивчав дiї струму високої напруги i розробив проекти електростанцiї та електромережi в Харковi. Високого рiвня на початку XX столiття харкiвськi вченi досягли в бiологiї та медицинi. У Харковi в цей час працював вiдомий ботанiк-морфолог, засновник харкiвської школи альгологiв В. М. Арнольдi. Далеко за межами Росiї стали вiдомi працi видатного фiзiолога В. Я. Данилевського — професора Харкiвського унiверситету, одного iз засновникiв ендокринологiї, автора тритомного пiдручника «Фiзiологiя людини». Його працi з фiзiологiї було вiдзначено нагородами Паризької академiї наук, Інституту тропiчної медицини в Лiверпулi. стала гiдним внеском до свiтової науки. Талановитим харкiвським хiрургом був М. П. Трiнклер, професор Харкiвського унiверситету з 1905 року. Його науковi працi охоплювали, питання травматологiї, нейрохiрургiї, онкологiї, лiкування ран. Блискуче працював у хiрургiї у факультетськiй клiнiцi унiверситету В. Ф. Грубе, який за перiод перебування в Харковi надрукував 35 наукових праць, зробив 20 доповiдей у Харкiвському медичному товариствi. при Харкiвському унiверситетi першу самостiйну клiнiку очних хвороб. На початок столiття вiн мав чимало наукових праць i цiлу школу послiдовникiв. Своєю науково-практичною дiяльнiстю Л. Л. Гiршман здобув широку популярнiсть у Росiї та за її межами. Науковi товариства, якi iснували в Харковi на початку XX столiття, своєю дослiдницькою, видавничою, лекцiйною роботою сприяли координацiї наукових дослiджень, надавали науковцям фiнансову допомогу, допомагали обмiну науковими розробками мiж вiтчизняними та зарубiжними вченими i, нарештi, популяризували науковi дослiдження серед широкої громадськостi, сприяли демократизацiї наукових знань. Бiльшiсть наукових товариств були створенi при Харкiвському унiверситетi: iсторико-фiлологiчне, математичне, юридичне, природничих дослiджень, фiзико-хiмiчних наук, наукової медицини i гiгiєни, хiрургiчне. Дослiдженнями в рiзноманiтних галузях науки займалося найстарiше в Українi Товариство дослiдникiв природи, що iснувало ще з 1863 року. Воно вивчало природнi ресурси краю, геологiю, рельєф, ґрунти, клiмат, флору та фауну. Товариство видавало свої науковi працi (на 1904 р. вийшло у свiт 38 томiв вiд 25 до 28 друкованих аркушiв кожен, де було надруковано 4450 повiдомлень i статей) та численнi додатки до них. Найбiльш плiдною виявилася робота Історико-фiлологiчного товариства при Харкiвському унiверситетi, статут якого було затверджено ще в 1876 р., а перше засiдання вiдбулося 28 лютого 1877 року. Товариство було одним iз найбiльш популярних учених товариств в Українi. Сорок з лишком рокiв дореволюцiйної дiяльностi воно з гiднiстю виконувало важливi науковi завдання, головним чином вивчаючи мiсцеву слобожанську iсторiю. Існує думка, що дослiдження краю фактично й почалося iз заснування товариства, а розвиток мiсцевих наукових знань був тiсно пов'язаний зi зростанням та розвитком самого товариства. В товариствi вченi працювали над проблемами iсторiї мови i словесностi, iсторiї розвитку правових вiдносин i правових iнститутiв, iсторiї церкви, iсторiї мистецтв, археологiї та етнографiї. Крiм того, товариство за роки дiяльностi створило педагогiчний вiддiл, етнографiчний музей, iсторичний архiв з вiддiлом листiв i паперiв мiсцевих видатних дiячiв, двi бiблiотеки — педагогiчної лiтератури i лiтератури документально-довiдкового характеру, органiзувало науковi лекцiї для жiноцтва, якi стали основою для створення Вищих жiночих курсiв. Товариство видавало вченi працi — «Збiрники», що мiстили статтi i матерiали, перш за все, з iсторiї Слобiдської України, української лiтератури, працi загального характеру, археологiчнi вiдомостi, iсторичнi документи, фольклорний матерiал, дослiдження з етнографiї. Одним iз найбiльших науково-практичних товариств було Харкiвське медичне товариство, створене зусиллями лiкарiв усього мiста з iнiцiативи професора В. Ф. Грубе в 1861 роцi. На початок XX столiття науково-педагогiчна дiяльнiсть товариства полягала в розробцi актуальних проблем медицини, влаштуваннi курсiв i лекцiй з метою перепiдготовки лiкарiв. Із 1866 до 1904 р. Медичне товариство взяло за правило публiкувати найбiльш цiкавi доповiдi, прочитанi на його засiданнях, у своїх «Працях». Із 1904 р. товариство почало видавати перiодичний орган «Харкiвський медичний журнал», яким цiкавилися не лише медики-науковцi, а й практикуючi лiкарi. Наукова бiблiотека Медичного товариства нараховувала бiльше 10 тис. томiв спецiальної лiтератури. Найбiльше читачiв збирав журнальний вiддiл бiблiотеки, який одержував усi росiйськi та багато iноземних медичних видань. Товариство стежило за санiтарним станом мiста, особливо водопроводу, м'ясобоєнь, базарiв, продуктових лавок тощо. Неодноразово мiське управлiння зверталося до Медичного товариства з проханням про проведення дезiнфекцiї вiдпрацьованих заводських вод. Пiд час росiйсько-японської вiйни товариство органiзувало бактерiологiчно-гiгiєнiчний загiн, який був вiдправлений на фронт. Харкiвського технологiчного iнституту В. Кирпичов, професори Є. Зубашев, В. Зернов та iн. У 1910 р. у зв'язку з активiзацiєю наукових дослiджень у галузi аеронавтики i зростанням iнтересу до авiацiйної справи при Харкiвському вiддiленнi товариства вiдкрили повiтроплавальний вiддiл, який очолили iнженери В. Мороховець i Г. Окулiч-Козарiн. У 1910 р. у мiстi вiдбулася виставка аероплана, винайденого i власноручно зiбраного з вiтчизняних матерiалiв харкiвським конструктором. Вiддiл видавав у 1911 — 1913 рр. журнал «Тяжелее воздуха», а також вiдкрив школу пiлотiв та органiзував перший в Українi аероклуб. Вельми суперечливим виявився i розвиток науки у зазначений перiод. Суттєвi змiни вiдбулися насамперед в органiзацiйнiй структурi та системi управлiння наукою. Як вiдомо, основним структурним елементом науки в СРСР став науково-дослiдний iнститут. Не торкаючись вельми дискусiйного питання про причини та наслiдки таких новацiй, зазначу лише, що Харкiв перш за все став тим мiстом України, де створювалася мережа таких iнститутiв. Серед перших були iнститути медичного профiлю. Бурхливий розвиток ендокринологiї у 30-i роки призвiв до вiдкриття iнсулiну, тестостерону та iн. Уперше в СРСР iнсулiн було вироблено саме в Харковi в органотерапевтичному iнститутi. примiщення. Це одна з найцiкавiших споруд, виконаних у стилi функцiоналiзму. Цiкаво, що перший радiй для дослiдницької роботи академiя отримала вiд Марiї Склодовської-Кюрi. Про певнi успiхи в цiй галузi свiдчить той факт, що у 1931 р. в Харковi був проведений перший Всесоюзний з'їзд онкологiв, а в 1936 р. за iнiцiативою iнституту було створено Українське товариство онкологiв. За визначенням iсторика науки Д. Бернала, «етап 20 —30-х рокiв XX столiття являв собою епоху промислової науки». Однак при цьому в СРСР зв'язок науки i виробництва значно вiдрiзнявся вiд тих форм, якi спостерiгалися в iнших країнах, оскiльки в умовах панування державної власностi було створено державну систему управлiння наукою. Зокрема, управлiння прикладною наукою було побудовано за галузевим принципом. На межi 20— 30-х рокiв у Харковi виникло чимало таких галузевих науково-дослiдних iнститутiв. У 1927 р. було поставлено завдання про реорганiзацiю однiєї з небагатьох на той час проектних органiзацiй у Харковi — Українського вiддiлення Ленiнградського дiпромезу (iнститут з проектування металозаводiв). На початку наступного року це питання було вирiшено — виник Укрдiпромез. У 1930 р. з нього видiлився Укрдiпромаш, потiм Дiпросталь, ВНДІчормет, iнститут проблем машинобудування та iн. На початок 1940 р. в Харковi нараховувалось уже 46 науково-дослiдних та проектних iнститутiв. випадково у вереснi 1937 р. до складу того ж ХПЗ було включено Український науково-дослiдний авiадизельний iнститут, який до цього з 1929 р. iснував як лабораторiя Українського НДІ промислової енергетики, а в 1932 р. став самостiйним iнститутом. На заводi iнститут став базою нового дизельного вiддiлу. Видатними були дослiдження українських учених у галузi хiмiї, фiзичної хiмiї i фiзики. На особливу увагу при цьому заслуговує дiяльнiсть Українського фiзико-технiчного iнституту (УФТІ) — наукової установи академiчного профiлю, створеної у Харковi у 1928 р. за iнiцiативи академiка А. Ф. Йоффе. Мотивуючи необхiднiсть органiзацiї в Українi фiзико-технiчного iнституту на засiданнi колегiї Науково-технiчного управлiння ВРНГ УСРР А. Ф. Йоффе, зокрема, сказав: «У першi десять рокiв радянської влади фiзика концентрувалася у мiстах Москвi i Ленiнградi. Процес створення у цих мiстах фiзичних iнститутiв викачав з країни всi таланти. Тепер прийшов час децентралiзацiї фiзики, час створення iнститутiв на периферiї. Централiзацiя надзвичайно небезпечна. Однiєю з причин високого стану технiки в Нiмеччинi є децентралiзацiя. Науковi центри розкиданi там по всiй країнi, що збiльшує її загальний культурний рiвень i живить науку. Інститут, який має бути пов'язаний з промисловiстю, повинен бути там, де є заводи, де є промисловiсть. Отже, доцiльно створити центр саме в Харковi. Якщо погодитися з тим, що тут має бути центральна лабораторiя низьких температур, то дуже важливо, щоб вона мала центральне становище в Союзi». Вже в першi роки iснування iнституту проф. Д. Д. Іваненко, який очолював вiддiл теоретичної фiзики в УФТІ, висловив iдею протонно-нейтронної моделi ядра, що нинi є загальновизнаною. 10 жовтня 1932 р. харкiвським науковцям (А. К. Вальтеру, Г. Д. Латишеву, О. І. Лейпунському, К. Д. Синельникову) другими у свiтi (пiсля Резерфорда в Англiї) вдалося здiйснити розщеплення ядра лiтiю прискореними протонами. З цього часу вивчення атомного ядра стало одним iз головних наукових напрямiв iнституту. У травнi 1934 р. в Харковi вiдбулася Всесоюзна конференцiя з теоретичної фiзики. На конференцiю приїхали вiдомi фiзики-теоретики, у тому числi й Нiльс Бор. На нiй були присутнi В. Фок, Я. Френкель, І. Тамм та iншi вченi. Тут Дiрак, Фок i Подольський виконали класичну працю з квантової електродинамiки. Дiрак був обраний почесним членом ученої ради УФТІ, а Капиця i Гамов були науковими консультантами iнституту. В УФТІ Ландау почав створювати свiй багатотомний «Курс теоретичної фiзики», який набув всесвiтнього визнання. УФТІ величезну користь. Про те, що являла собою наукова дiяльнiсть iнституту, можна довiдатися з наступного — на першiй виїзнiй сесiї фiзичної групи АН СРСР, яка вiдбувалася в УФТІ у сiчнi 1937 р., академiк С. І. Вавiлов сказав: «Працi УФТІ — це чверть усiєї радянської фiзики». У резолюцiї сесiї зазначалося, що УФТІ за шiсть рокiв свого iснування перетворився на один з провiдних фiзичних iнститутiв Радянського Союзу. «Ми тодi дуже пишалися такою високою оцiнкою роботи УФТІ». вiтчизняної кiноплiвки, завдяки чому радянська кiнопромисловiсть перестала бути залежною вiд iмпорту. Якiсть її була вищою вiд закордонної, що дозволяло вести аерофотозйомку при мiнiмальному освiтленнi. Значних змiн зазнали гуманiтарнi науки. Зокрема, у Харковi в 1921 р. виникла така нова установа, як Комiсiя по вивченню iсторiї Великої Жовтневої революцiї на Українi та iсторiї КП(б)У (Істпарт) з фiлiями в центрах губернiй. Невдовзi було створено Інститут марксизму (пiзнiше перейменований на Український iнститут марксизму-ленiнiзму, з 1931 р. Всеукраїнська асоцiацiя марксистсько-ленiнських iнститутiв (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шлiхтер). Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успiшнiше розроблятиме проблеми суспiльних наук, нiж «буржуазна» ВУАН. У 20 — 30-i роки в Харковi вiдбулося чимало значних наукових форумiв. Окрiм тих, про якi вже згадувалося, тут проходили перший Всеукраїнський з'їзд бактерiологiв та епiдемiологiв (1920), перший Всесоюзний математичний з'їзд (1930), Всесоюзний з'їзд фiзiологiв (1930) та iн. Науковi дослiдження у цей перiод проводились i у вищiй школi, проте на цей час уже стало тенденцiєю вiдокремлення науковця вiд викладача. Пiсля реорганiзацiї унiверситетiв i створення iнститутiв народної освiти були створенi самостiйнi науковi структури — науково-дослiднi кафедри. Попри те, що науково-дослiднi кафедри були автономними закладами, їхня дiяльнiсть, однак, проходила в тiсному контактi з ВНЗ. Харкiвський ІНО щодо цього вiдрiзнявся вiд решти навчальних закладiв. Лише при ньому кiлькiсть науково-дослiдних кафедр була вiдповiдною тим групам дисциплiн, якi викладалися у ВНЗ. Взагалi ж по iнститутах ситуацiя з науково-дослiдними кафедрами (зокрема на 1927 р.) виглядала таким чином: ХІНО — 13, технологiчний iнститут — 9, сiльськогосподарський — 5, медичний — 5, ветеринарний — З, iнститут народного господарства — 2, фармацевтичний технiкум — 1. Науково-дослiднi кафедри при ВНЗ проводили не лише значну науково-теоретичну роботу, але й працювали над вирiшенням невiдкладних практичних завдань. Кафедра хiмiчної технологiї мiнеральних речовин вивчала iзюмськi фосфорити та можливостi їх використання як мiнеральних добрив, працювала над створенням емалей для захисту металiв вiд корозiї i т. iн. педагогiки. У 1929 р. при ХІНО на базi науково-дослiдних кафедр прикладної математики i геометрiї було створено науково-дослiдний iнститут математики на чолi з академiком С. Н. Бернштейном. А вiдповiдно до постанови Раднаркому УСРР вiд 1 серпня 1930 р. «Про лiквiдацiю деяких науково-дослiдних установ НКО та нову мережу цих установ» при ХІНО була лiквiдована решта науково-дослiдних закладiв. З вiдродженням унiверситету чимало наукових структур увiйшло до його складу. Вiдповiдно до положення про науково-дослiднi кафедри 1921 р., головним їх завданням була «розробка пiд керiвництвом найбiльш видатних учених наукових проблем, а також пiдготовка до наукової i педагогiчної дiяльностi осiб, що мають потяг до наукової дiяльностi i необхiднi для цього знання i здiбностi». Студенти, якi бажали стати аспiрантами, спочатку вiдвiдували так званi семiнари пiдвищеного типу (як при iнститутах, так i при кафедрах), якi мали покращити якiсть знань кандидатiв в аспiранти, оскiльки програми ВНЗ були скороченi i не давали необхiдної теоретичної пiдготовки. Семiнари пiдвищеного типу присвячувались окремим галузям науки. Частину доповiдей на них робили студенти, частину — викладачi. Робота в таких семiнарах за своїм характером та рiвнем наближалася до наукових дослiджень. Так, наприклад, студенти ХІНО, члени семiнару з етнографiї, яким керував проф. О. В. Вєтухов, не лише аналiзували основну лiтературу з етнографiї, знайомилися з музеями Харкова, а й робили спроби краєзнавчого дослiдження мiста та його пам'яток. До речi, колективи майже всiх науково-дослiдних кафедр проводили чималу роботу щодо вивчення ресурсiв Харкiвського регiону. Для вступу до аспiрантури необхiдно було пройти спiвбесiду з керiвником кафедри, а з 1925 р., вiдповiдно до «Правил вступу аспiрантiв у кафедри, їхньої науково-пiдготовчої роботи та переводу в науковi спiвробiтники», обов'язковим стає складання колоквiуму. Навчання в аспiрантурi спочатку зводилося до розробки 10—12 тем та написання промоцiйної роботи (аналог кандидатської дисертацiї). У другiй половинi 20-х рокiв система пiдготовки аспiрантiв ускладнюється: до старих форм контролю (звiти, уснi виступи на семiнарах та письмовi доповiдi) додаються колоквiуми та iспити. У 1926 р. було прийнято «Положення про iнститут студентiв-висуванцiв». Вiдповiдно до цього положення зi складу студентiв двох останнiх курсiв вiдбиралися кандидати для поглибленого вивчення профiлюючих дисциплiн. За умови успiшного навчання цi студенти мали переваги при вступi до аспiрантури. У 1928 р. були переглянутi правила вступу до аспiрантури. Перевагу при зарахуваннi вони надавали робiтникам та селянам. Навчання молодих науковцiв у той час ускладнювалося багатьма обставинами: недолiками їхньої загальноосвiтньої пiдготовки, скрутними матерiальними й поганими побутовими умовами, навчальною перевантаженiстю, а ще бiльше позанавчальною роботою, нестачею наукових керiвникiв, поганою органiзацiєю їх навчання. Але поступово вiдбувалося вдосконалення системи пiдготовки наукових кадрiв. У 1939 р. було прийнято нове «Положення про аспiрантуру». Здiйсненi заходи пiдвищили ефективнiсть аспiрантури. Про це свiдчать данi й по харкiвських ВНЗ: лише в Харкiвському фармацевтичному iнститутi за чотири передвоєннi роки було захищено 40 дисертацiй. Так чи iнакше, але слiд зазначити, що серед тих, хто навчався в аспiрантурi в 20 —30-i роки, було чимало майбутнiх видатних учених та органiзаторiв науки. Зокрема, у 1926—1929 рр. аспiрантом сектора порiвняльної фiзiологiї науково-дослiдної кафедри зоологiї Харкiвського iнституту народної освiти був І. М. Буланкiн — у майбутньому доктор наук, професор, ректор Харкiвського державного унiверситету. Уже в 20-i роки у ВНЗ активно дiяли студентськi науковi гуртки. Так, серед найбiльш активних наукових гурткiв ХТІ був гурток гiдравлiки та авiацiї. У ньому не лише вивчалися теоретичнi проблеми, читалися доповiдi, але й виконувалися проекти лiтальних апаратiв. Силами гурткiвцiв були спроектованi для представлення на конкурс, оголошений Товариством авiацiї та повiтроплавання України та Криму, три планери — всi три проекти були вiдзначенi премiями. За тими самими проектами Харкiвська авiабаза побудувала два планери, якi у вереснi 1924 р. брали участь у змаганнях. Для заводу ВЕК гурток розробив проект невеликого аероплана. На хвилi українського нацiонального пiднесення у мiстах i селах створювалися осередки дослiдникiв iсторико-культурних скарбiв рiдного краю та його природних багатств. Перший такий осередок було створено взимку 1923 р. в Харковi за iнiцiативою професора ХІНО К. Д. Зеленiна. На його установчих зборах була прийнята ухвала про об'єднання всiх українських краєзнавцiв. Це був початок створення органiзацiї центру краєзнавства в Українi. Пiсля певної пiдготовки в Харковi у травнi 1925 р. в примiщеннi ветеринарного iнституту вiдбулася перша Всеукраїнська краєзнавча конференцiя, було створено Український комiтет краєзнавства. У 1927 р. спiвробiтники УКК налагодили випуск науково-методичного журналу «Краєзнавство». Краєзнавчий рух об'єднав як науковцiв, так i широкi кола громадськостi. Оскiльки вченi прагнули до самостiйної профспiлкової органiзацiї, був знайдений компромiсний варiант — секцiя наукових працiвникiв у профспiлцi працiвникiв освiти. Однiєю з перших така секцiя була створена в Харковi. У вереснi 1921 р. секцiя наукових працiвникiв була органiзована в Одесi, а в жовтнi 1922 р. — у Києвi. Практично в 20-i роки секцiї були єдиними органiзацiями, що постiйно вiдстоювали матерiально-правовi й професiйнi iнтереси наукової та вузiвської iнтелiгенцiї. Значний вклад вони вносили i в розв'язання житлової проблеми, вельми гострої для науково-викладацької iнтелiгенцiї того перiоду. Незважаючи на ряд вiдповiдних розпоряджень Раднаркому України, житловi права вчених, особливо старої професури, обмежувалися. СНП всiляко протестували проти таких дiй. Їх представники брали участь у судових розглядах житлових конфлiктiв. На межi 20 —30-х рокiв у дiяльностi секцiй наукових працiвникiв сталися суттєвi змiни. Значно бiльше уваги почали придiляти виробничим питанням, захист же професiйних iнтересiв оголошувався тред-юнiонiзмом. У 1934 р. вiдбулася чергова реорганiзацiя профспiлок. СНП були лiквiдованi. З цього часу почала iснувати єдина профспiлка працiвникiв освiти, вищої школи i наукових установ. Її дiяльнiсть будувалася на принципах адмiнiстративно-бюрократичної системи. Рiзноманiтнi форми громадської iнiцiативи наукової вузiвської та науково-технiчної iнтелiгенцiї наприкiнцi 20 — на початку 30-х рокiв увiйшли в суперечку з тенденцiєю до одержавлення усiх сфер життя, у тому числi й науки. Масовi репресiї 30-х рокiв не оминули й вчених. Зловiсну роль у долi української iнтелiгенцiї вiдiграв судовий процес, що вiдбувся навеснi 1930 р. в Харковi над членами «Спiлки визволення України» (СВУ), у справi якої проходили 45 осiб на чолi з видатним українським вченим-лiтературознавцем, вiце-президентом ВУАН академiком С. О. Єфремовим. Майже одночасно з процесом СВУ в Житомирi вiдбувся суд над «шкiдниками сiльського господарства» — викладачами ВНЗ Харкова, спiвробiтниками рiзних сiльськогосподарських установ. Внаслiдок цього Харкiвська секцiя наукових працiвникiв залишилася без 12 чоловiк, у тому числi таких вiдомих фахiвцiв, як М. 3. Рєзников, К. Г. Манькiвський, К. С. Кононенко, А. Ф. Дiдусенкота iн. Гучною стала «справа УФТІ», коли були звинуваченi у шпигунствi всесвiтньо вiдомi фiзики. Про масштаби кампанiї пошуку «ворогiв народу» серед наукових спiвробiтникiв, зокрема, свiдчить такий факт: двадцять п'ять працiвникiв Харкiвської науково-дослiдної кафедри (iнституту) iсторiї української культури були репресованi. Приводи для арештiв були рiзноманiтнi — належнiсть у минулому до рiзних полiтичних партiй, пропаганда українофiльських поглядiв у своїй творчостi тощо. Лише протягом 1933 р. в науково-дослiдних установах Наркомосвiти УСРР та унiверситетах було репресовано 270 учених i викладачiв, у педiнститутах — 210. Повною мiрою це торкнулося i харкiвських учених та викладачiв ВНЗ. Лише декiлька прикладiв мовою документiв 1933 р.: «... у педагогiчному iнститутi, особливо на шкiльно-педагогiчному вiддiлi, мав мiсце цiлий ряд контрреволюцiйних, нацiоналiстично-петлюрiвських, антисемiтських та правоопортунiстичних вилазок та вихваток як вiд позапартiйних (Малюга, Савенко), так i вiд комсомольцiв (Зубарев, Наливайко, Шевченко, Гончарова, Терещенко, Головаш, Андрущенко) та навiть членiв партiї (Лось), що виявлялося у формi систематичного розповсюдження анекдотiв чи вiдверто прямих — часто хулiганських — вчинках». Доповiдна записка про iдеологiчний стан навчального процесу та партiйно-масову роботу в медичному iнститутi також дає приклад «антирадянської дiяльностi»: «Серед викладачiв є елементи, якi в процесi викладання проводили антирадянську пропаганду. Так, на робiтфаку викладач росiйської мови Краков, ведучи весь свiй курс з явних буржуазно-iдеалiстичних позицiй, до того ж, практикувався на диктантах, пiдiбраних з речень такого типу: «Мягко стелет, да жестко спать», «Только и одежки, что одни рогожки», «Вставай, голодный и бездомный, вставай, измученный народ», «Против вражьего напора ощетиним мы штыки», «Слезы льются из глаз» i т. iн. «Голодаю, система, закон, разбираю» — це слова, що їх саме в такому порядку подавав Краков для вивчення наголосiв». Стан речей в iнститутi характеризувався словами «атмосфера аполiтичного дiляцтва». Як доповiдав на районнiй конференцiї в сiчнi 1934 р. ректор Харкiвського державного унiверситету Я. С. Блудов, «зусиллями партiйної органiзацiї i ректорату» були звiльненi з роботи «ворожi елементи, нацiоналiсти та iн.», з числа студентiв 50 чоловiк i викладачiв 20 чоловiк. І такi «приклади» можна продовжити наводити. У подальшому репресiї лише набирали обертiв. Ідеологiзацiя науки призвела до суттєвої змiни стилю i змiсту наукової аргументацiї та полемiки, вона мала наслiдком звуження мiжнародних контактiв. Звичайно, остання обставина обумовлювалася й зростанням мiжнародної напруги, засекречуванням досягнень науки, якi мали вiйськове значення. Так чи iнакше — адмiнiстративний та iдеологiчний тиск суттєво обмежили наукову творчiсть, створили умови для зловживань владою, прийняття невиправданих рiшень, усунення вiд науки талановитих учених. унiверситету, створення мережi науково-дослiдних iнститутiв i репресiї видатних науковцiв. Як одним словом оцiнити цi, iнодi абсолютно протилежнi явища? Але одне безсумнiвно — попри всi складнощi життя, долаючи неабиякi перешкоди, наприкiнцi 30-х рокiв Харкiв значно посилив свiй освiтнiй та науковий потенцiал. Вiдродження науки у 1940-1950 рр До вiйни в Харковi працювало 59 науково-дослiдних iнститутiв (НДІ). Пiд час окупацiї бiльшiсть примiщень, де вони розташовувалися, було зруйновано, а матерiальнi цiнностi пограбовано та вивезено до Нiмеччини. Тому першi роки пiсля визволення головним завданням було вiдновлення роботи науково-дослiдних закладiв, вiдбудова їхньої матерiально-технiчної бази, укомплектування висококвалiфiкованими науковими кадрами. Завдяки самовiдданiй працi харкiв'ян у 1946 р. працювало вже 49 НДІ, а через рiк були вiдродженi 58 наукових установ. До кiнця 40-х рокiв внаслiдок реорганiзацiй кiлькiсть їх зросла до 74, але в серединi 50-х знов зменшилася до 57. р. у Харковi був створений Дiпроцемент, за проектами якого iз руїн i попелу пiднiмалися всi цементнi та керамiчнi заводи союзного значення. А в 1951 р. вiн перетворився на самостiйний iнститут союзного пiдпорядкування — Пiвдендiпроцемент. Вагомий внесок у вiдбудову вугiльної промисловостi Донбасу внесли найстарiший у країнi iнститут iз проектування шахт i збагачувальних фабрик Пiвдендiпрошахт i створений у 1947 р. Всесоюзний НДІ органiзацiї та механiзацiї шахтного будiвництва. Важливим науковим центром галузi став УкрНДІгаз, який здiйснював науковi дослiдження та проектно-конструкторськi роботи в галузi геологiї газових родовищ, технологiї свердловин, очищення i транспортування газу, економiчних дослiдiв. Значна частина газових i газоконденсатних родовищ України i сьогоднi експлуатується за проектами i технологiчними схемами iнституту. роботи пiд час вiйни в евакуацiї, а пiсля повернення досить швидко вiдновили свою дiяльнiсть у Харковi. Гордiсть української науки — Фiзико-технiчний iнститут АН УРСР був пiонером у розробцi резонансних лiнiйних прискорювачiв у СРСР. В iнститутi працювала блискуча плеяда науковцiв, якi зробили вагомий внесок у змiцнення ядерного потенцiалу країни, ледве не щороку пiдкоряючи одну вершину за iншою. 30 вересня 1955 р. у Харковi був створений Інститут радiофiзики й електронiки (ІРЕ). Вiн був укомплектований квалiфiкованими науковими кадрами i мав добру матерiальну базу. Про значний науковий потенцiал свiдчили вже його першi кроки: у 1955 р. група науковцiв пiд керiвництвом А. Я. Усикова розпочала роботу зi створення серiї потужних генераторiв мiлiметрових радiохвиль безперервної дiї, яка завершилась через 5 рокiв i була вiдзначена Ленiнською премiєю, а в 1956 р. вченими ІРЕ та ХФТІ було вiдкрито явище циклотронного резонансу в металi. твердого тiла, нейтронної фiзики, ядерної фiзики, фiзики низьких температур, радiофiзики та електронiки. Цiкаву й корисну роботу проводили Селекцiйна станцiя та Науково-дослiдний iнститут експериментального тваринництва. Ученими цих установ вирощувалися елiтнi сорти збiжжя та породи тварин, здiйснювалося районування рослин i тварин. Їхнi розробки, переданi колгоспам i радгоспам, сприяли зростанню сiльського господарства. Багато рокiв Селекцiйну станцiю очолював видатний радянський селекцiонер-рослинник академiк В. Я. Юр'єв. За розробку ефективного методу випробування селекцiйного матерiалу та створення високоврожайних сортiв пшеницi Народна Лютесценс 226 i ячменю Ювiлейний вiн був нагороджений у 1947 р. Сталiнською премiєю. Цiла група харкiвських наукових установ працювала в галузi медицини. Усiй країнi були добре вiдомi НДІ мiкробiологiї, вакцин та сироваток iм. І. І. Мечникова, НДІ медичної радiологiї, НДІ ортопедiї та травматологiї iм. М. І. Ситенка, НДІ офтальмологiї та iншi. При бiльшостi з них працювали клiнiки, що давало можливiсть вченим-лiкарям випробовувати i вдосконалювати свої методики лiкування швидко i без перешкод. У цих наукових закладах працювали такi висококвалiфiкованi фахiвцi, як член-кореспондент Академiї наук УРСР В. С. Деркач, професори І. О. Меркулов, В. К. Навроцький та iн. Роль Харкова як важливого центру медичної науки пiдтверджує той факт, що в пiслявоєнне десятилiття тут було проведено чимало наукових конференцiй: наукова конференцiя з протезування (1945 р.), 1-а та 2-а Українськi конференцiї морфологiв (1948, 1956 рр.), Республiканська конференцiя з проблем боротьби з малярiєю та гельмiнтозами (1952 р.), Українська республiканська конференцiя з переливання кровi (1955р.), Мiжреспублiканська наукова конференцiя з питань раку та передпухлинних захворювань молочної залози (1955 р.) та iн. Чорна сторiнка в iсторiю радянської науки була вписана в 1948 р., коли пiсля горезвiсної IV сесiї ВАСГНІЛ розпочався розгром генетики. Абсурднi iдеї академiка Лисенка про вiдсутнiсть законiв спадковостi та необмеженi можливостi виховання у тваринництвi та рослинництвi були пiдтриманi владою. Кампанiя боротьби з генетикою — «продажною дiвкою iмперiалiзму» — вiдбувалась пiд керiвництвом партiйних органiв i розглядалася ними як складова частина боротьби проти буржуазної iдеологiї. Вона прокотилася по всiй країнi i завдала непоправної шкоди бiологiчним наукам, особливо генетицi. Розгром перспективного наукового напрямку здiйснювався руками самих учених, якi з рiзних причин пiдтримали iдеї Лисенка i цькували своїх колег. За сiм рокiв лисенкiвщини радянська генетика, яка наприкiнцi 40-х рокiв займала передовi позицiї в свiтi, була вiдкинута далеко назад, i головне, це негативно позначилося на практицi — загальмувалася й селекцiйна робота. Українського НДІ рослинництва, селекцiї та генетики iм. В. Я. Юр'єва. Е. Є. Уманського в 1953 р. призначено директором НДІ бiологiї Харкiвського унiверситету. В iсторiї науки повоєннi роки посiдають особливе мiсце. Суперечливiсть наукового поступу обумовлювалася державною полiтикою, яка забезпечувала нечуваний злет одних наук, розгром iнших i непростi умови розвитку для третiх. Ідеологiчнi кампанiї були характерною прикметою часу. Вони спрямовувалися на боротьбу з генетикою та кiбернетикою, з нацiоналiзмом та космополiтизмом та iн. Кампанiя по боротьбi з антипатрiотизмом найбiльшого розмаху в Харковi набула у 1945 — 1949 роках. Вона мала певнi об'єктивнi причини i торкнулася, головним чином, вузiвської науки. У результатi цiлий ряд викладачiв було звинувачено у «низькопоклонствi» перед Заходом: професора унiверситету Семенова-Зусера за книгу «Скiфська проблема у вiтчизнянiй науцi», професора автошляхового iнституту Васильєва за зневажливi вiдгуки про вiтчизняне автомобiлебудування й вихваляння заводiв Англiї та iн. Таким чином приверталась увага до розвитку i здобуткiв радянської науки. господарства i продовжував нарощувати свiй науковий потенцiал. Розвиток науки у серединi 50 – на початку 90-х рокiв Друга половина 50-х — 60-i роки — кульмiнацiйний момент радянської епохи. Саме в цей перiод були досягнутi небувалi успiхи у розвитку науки, культури, освiти, iнших сферах громадського життя. Пiдкорення космосу i отримання штучних алмазiв, приборкання атомної енергiї i досягнення наднизьких температур. бюро. Кожна п'ята наукова установа i кожний сьомий учений України працювали в цей час у Харковi. З Харкiвським унiверситетом пов'язане iм'я видатного вченого-астронома, Героя Соцiалiстичної Працi, заслуженого дiяча науки СРСР, академiка М. П. Барабашова. Серед багатьох його праць та вiдкриттiв — перший «Атлас зворотного боку Мiсяця» (1960), в якому вiн виступив як редактор i один з авторiв. Цей епiзод знайшов своє вiдображення у мемуарах Л. І. Брежнєва «Космiчний Жовтень». Конструкторське бюро академiка С. П. Корольова отримало сотню пляшок шампанського: «Виявилося, що якийсь винороб у Парижi посперечався зi своїми приятелями, що люди нiколи не зможуть побачити «потилицю» Мiсяця, Пройшло всього кiлька мiсяцiв, i наша станцiя успiшно завершила облiт Мiсяця, сфотографувала ту ж таки «потилицю». Незабаром вийшов i перший «Атлас зворотного боку Мiсяця». Француз дотримав свого слова й надiслав на адресу Академiї наук СРСР 100 пляшок шампанського». Ім'я М. П. Барабашова присвоєно кратеру на Марсi, а Президiя АН України заснувала премiю його iменi. Усього спiвробiтники обсерваторiї ХНУ присвоїли iмена бiльш як 20 космiчним об'єктам. З 1960 р. директором Фiзико-технiчного iнституту низьких температур АН України став видатний радянський фiзик академiк АН УРСР Б. І. Вєркiн. та вакуумного матерiалознавства. Ім'я лауреата Державної премiї СРСР та Державної премiї УРСР Б. І. Вєркiна присвоєно (у 1990 р.) Фiзико-технiчному iнституту низьких температур НАН України. З 1947 р. з Харкiвським унiверситетом, а з 1960 р. i з Фiзико-технiчним iнститутом низьких температур пов'язане iм'я видатного математика, академiка НАН України та академiка АН СРСР, лауреата Ленiнської премiї, Державної премiї СРСР та Державної премiї УРСР, Мiжнародної премiї iм. М. І. Лобачевського, премiї iм. М. М. Крилова — О. В. Погорєлова. Йому належать фундаментальнi працi в галузi геометрiї. У 1971 р. вiн розв'язав багатовимiрну проблему Мiнковського, а в 1974 — четверту проблему Гiльберта. З 1978 р. був головою Харкiвського наукового центру АН України. Видатним фахiвцем у галузi патогенезу, дiагностики, лiкування та профiлактики серцево-судинних захворювань була Герой Соцiалiстичної Працi академiк АН України Л. Т. Мала. За ЇЇ iнiцiативою у 1986 р. на базi Харкiвської фiлiї науково-дослiдного iнституту кардiологiї був створений вiдомий в Українi i за її межами своїми досягненнями Науково-дослiдний iнститут терапiї. Провiдним ученим у галузi радiотехнiки, електронiки та автоматики був двiчi Герой Соцiалiстичної Працi, лауреат Ленiнської та Державної премiй, генеральний директор об'єднання «Електроприлад», академiк АН УРСР В. Г. Сергєєв. медичного, гуманiтарного профiлiв. Іншою рисою, яка характеризує становлення Харкова як наукового центру у 50 — 80 роки, є формування iнфраструктури, тобто пiдроздiлiв, якi забезпечували розвиток науки i без яких немислиме її iснування. Це — науковi бiблiотеки, центри iнформацiї, дослiди виробництва, патентнi бюро, виставковi комплекси та iн. Була кардинально розширена Державна наукова бiблiотека iм. В. Г. Короленка — вона отримала новий 13-поверховий корпус для книгосховища на 4 млн томiв та 5-поверховий службово-виробничий корпус. У 1956 р. у Харковi була заснована перша в Українi спецiалiзована мiська музично-театральна бiблiотека iм. К. С. Станiславського. У 1977 р. була створена власна бiблiотека для юнацтва Загальнодержавне значення мала Книжкова палата УРСР iм. Івана Федорова, фонд якої налiчував до 10 млн примiрникiв. У 70-i роки в мiстi працювало бiльше 330 масових бiблiотек, фонд яких досягав 6,5 млн примiрникiв книг та журналiв. Головним iнститутом галузi став органiзований у 1956 р. Всесоюзний науково-дослiдний iнститут органiзацiї виробництва та працi чорної металургiї. Спочатку як проектно-технологiчна органiзацiя у 1955 р., а з 60-х рокiв як науково-дослiдний iнститут почав працювати Всесоюзний науково-дослiдний та проектно-конструкторський iнститут технологiї електромашинобудування. Шлях перетворення фiлiй, вiддiлiв тощо на самостiйнi науковi заклади був типовим для Харкова 50 —70-х рокiв, таким чином у 1964 р. був створений iнститут ДІПРОХiмреактив (Всесоюзний iнститут з проектування пiдприємств хiмiчних реактивiв, препаратiв i високочистих речовин), який був органiзований на базi фiлiї Ленiнградського проектного управлiння державного iнституту прикладної хiмiї. У 1956 р. на 6азi Харкiвської обласної селекцiйної станцiї, яка iснувала з 1909 р., та Інституту генетики селекцiї АН УРСР був створений Український науково-дослiдний iнститут рослинництва селекцiї та генетики, тож приклади легко примножити. корпуси гiрничого iнституту, iнституту iнженерiв залiзничного транспорту та iн. На межi 50-60-х рокiв Харкiвський державний унiверситет було поступово переведено до реконструйованого колишнього Будинку проектiв, де i сьогоднi розмiщуються бiльшiсть його факультетiв. р. консерваторiю й театральний iнститут об'єднали у єдиний Інститут мистецтв, якому згодом було присвоєно iм'я І. П. Котляревського. У 1967 р. був вiдкритий iнститут громадського харчування, єдиний на той час ВНЗ подiбного профiлю, у 1972 р. — Інститут проблем крiобiологiї i крiомедицини АН УРСР та Інститут проблем машинобудування АН УРСР, а в 1971 р. виник Пiвнiчно-Схiдний центр АН УРСР, який ставив на метi органiзацiю комплексних дослiджень фундаментальних проблем у галузях природничо-технiчних та суспiльних наук. У 1964 р. Харкiвський бiблiотечний iнститут був реорганiзований у Харкiвський державний iнститут культури, а в 1960 р., пiсля злиття зоотехнiчного та ветеринарного iнститутiв, виник Харкiвський зооветеринарний iнститут. З 1986 р. почав своє самостiйне iснування Харкiвський iнститут фiзичної культури (який ранiше був фiлiєю Київського iнституту). На базi гiрничо-iндустрiального iнституту, що був переведений до Донбасу, виник Харкiвський державний iнститут радiоелектронiки, якому було присвоєно iм'я академiка М. К. Янгеля. Чималих успiхiв у галузi науки досягли не тiльки названi навчальнi заклади та науковi установи. Так, наприклад, протягом другої половини 70-х —першої половини 80-х рокiв Харкiвський iнститут механiзацiї та електрифiкацiї сiльського господарства (нинi — Харкiвський державний унiверситет сiльського господарства) традицiйно займав перше мiсце за основними показниками серед 106 профiльних ВНЗ СРСР. У зазначений перiод вищi навчальнi заклади Харкова пiдготували понад 200 тис. фахiвцiв. Мiсто займало провiднi позицiї у системi освiти СРСР. За великi заслуги у справi пiдготовки кадрiв та науковi досягнення у 1966 р. Харкiвський полiтехнiчний iнститут був нагороджений орденом Ленiна, а в 1980 р. Харкiвський унiверситет — орденом Дружби народiв. У науково-дослiдних установах та ВНЗ Харкова працювали вченi, якими справдi може пишатися Україна. Серед них — академiки О. К. Антонов, В. І. Атрощенко, О. І. Ахiєзер, А. С. Бережний, С. Я. Брауде, І. М. Буланкiн, Д. В. Волков, О. О. Галкiн, В. І. Грищенко, І. М. Дмитренко, В. М. Єременко, В. В. Єременко, В. Ф. Зеленський, В. Є. Іванов, О. О. Корж, М. І. Кузнецов, М. М. Кулешов, Б. Г. Лазарев, Л. М. Литвиненко, І. М. Лiфшиць, В. Г. Манжелiй, В. О. Марченко, В. М. Нiкiтiн, Л. А. Пастур, І. В. Островський, С. В. Пелетминський, А. М. Пiдгор-ний, К. Д. Синельников, К. М. Степанов, В. П. Семиноженко, О. Я. Усиков, Я. Б. Файнберг, А. П. Фiлiппов, О. О. Шалiмов, В. П. Шестопалов, Л. О. Шубенко-Шубiн, І. К. Янсон та iн. Тiльки з Харкiвським державним унiверситетом пов'язана бiографiя бiльше нiж тридцяти академiкiв та членiв-кореспондентiв Академiї наук України. У серединi 70-х рокiв у Харковi працювало понад 500 докторiв наук i майже шiсть тисяч кандидатiв наук. У 70 —80-i роки розширилось мiжнародне спiвробiтництво вчених. Так, наприклад, у 1975 р. був проведений радянсько-американський симпозiум, учасники якого розглянули питання збереження чистоти рiчок, озер та морiв. Харкiв на початку ХХ ст. був великим губернським мiстом в межах України i, разом з тим, - провiнцiя щодо Москви та Санкт-Петербурга, тому видатнi дiячi науки, як i будь-який пересiчний провiнцiал, мрiяли про столицю i, коли випадала така нагода, намагалися якомога скорiше вiд’їхати туди, вважаючи, що в столицi у них з’явиться бiльше шансiв, вони зможуть повнiше реалiзувати свiй талант, нарештi, там зосереджена елiта суспiльства, науковцi будуть помiченi й оцiненi. Отже, перше, що заважало розвитку науки Харкiвщинi, був вiдтiк розумiв до столицi. Друга причина гальмування розвитку – перiод революцiй та Громадянської вiйни, який негативно вплинув на систему освiти. Пiд час воєнних дiй та в умовах матерiальної скрути заняття в навчальних закладах вiдбувалися нерегулярно, матерiальна база прийшла в занепад. Чимало професiйних кадрiв з тих чи iнших причин покинуло сферу освiти. Третьою перегородою на шляху науки була Велика Вiтчизняна вiйна. Фашистськi загарбники завдали великої шкоди системi народної освiти. Пiд час окупацiї бiльшiсть примiщень, де розташовувалися НДІ, було зруйновано, а матерiальнi цiнностi пограбовано та вивезено до Нiмеччини. І звичайно ж чорною плямою для були репресiї за Сталiна, який у кожнiй другiй людинi вбачав ворога народу. Протягом цього перiоду було розстрiляно багато талановитих та перспективних вчених, в доповiдях яких вiн чув антикомунiстичну iдеологiю. Все це заважало прогресу науки, але через потяг до знань, ученi продовжували свiй тернистий шлях, i ми повиннi бути вдячнi їм за це. Список використаної лiтератури 1. Харьков научный – Х., 2000. - с. 80-91 2. Бернал Д. Наука в истории общества – М., 1956. - с. 392