Підсобні промисли та художні ремесла українців

Пiдсобнi промисли та художнi ремесла українцiв iм. М. Коцюбинського Кафедра Історiї України Самостiйна робота: Пiдсобнi промисли та художнi ремеслаукраїнцiв Виконав Студент групи 2-В Вiнниця. 2008 План Вступ 4. Вироби зi шкiри 6. Вишивка 8. Килимарство 10. Художнiй метал 12. Вироби з каменю, кiстки та рогу 13. Художня обробка шкiри 14. Плетiння з рослинних матерiалiв 15. Вироби з бiсеру та ювелiрнi прикраси Вступ Художнi ремесла та промисли — це засноване на ручнiй працi товарне виготовлення речей, що задовольняють виробничi, побутовi, культовi та обрядовi потреби суспiльства. Промислам передували ремесла. — при товарному виробництвi. Першi виробничi об'єднання — цехи — на українських землях з'явилися в XIV—XV ст. спочатку у Києвi, Львовi, Галичi, Чернiговi, Кам'янець-Подiльському, Луцьку тощо, у XVII —XVIII ст. виникають мануфактури як виробничi органiзацiї з бiльш високою продуктивнiстю працi. Проте мануфактура виявилася не здатною повнiстю витiснити або ж замiнити цехову систему, тим паче народнi промисли. Це, зокрема, тому, що вона iгнорувала, нiвелювала творчу особистiсть. Промисловий розвиток XIXст. також остаточно не усунув їх. Живучiсть багатьох художнiх промислiв зумовлена передусiмтрадицiями, де вони виступають стiйкою системою творення образiв, естетичних уявлень, iсторично сформованих в певному середовищi. Це i матерiал, технiка його обробки i характер виготовлення предметiв, а також принципи, прийоми втiлення образу, в яких вирiшальну роль вiдiграють художнi особливостi сюжетних зображень, форми виробiв, орнаменту, виражених живописними, пластичними або ж графiчними засобами. Проте традицiї не треба розумiти як канон. Вони розвиваються разом зi суспiльним життям. Привнесенi у них новацiї проходять певний етап кристалiзацiї, очищення аж до остаточної апробацiї даним середовищем. Народнi ремесла та художнi промисли посiдали чiльне мiсце у виробничiй дiяльностi та духовному життi українського народу, зрозумiло, з врахуванням його соцiальної диференцiацiї, локальних особливостей, їх розвиток та побутування завжди зумовленi багатьма факторами, зокрема, природно-географiчними умовами певної територiї. Наприклад, наявнiсть покладiв вiдповiдної глини зумовлювала розвиток гончарства, хорошi природнi умови для вирощування конопель та льону — ткацтва i т. д. На їх розвиток також впливали iнтенсивнiсть торговельних та етнокультурних зв'язкiв. Далеко не останнє мiсце в цьому посiдали вiйни i релiгiя, а конкретнiше — конфесiйна приналежнiсть населення. Несучи вивiренi вiками народнi уявлення про добро i красу, вони навiть у тяжкi часи Історiї українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесiв етносоцiальної iнтеграцiї, бездуховностi допомагали українському народовi вижити як етнiчнiй спiльностi. обробка металiв i ювелiрних виробiв, розпис тканин, в'язання, мереживо, художня обробка шкiри, каменю, кiстки та рогу, художнє плетiння, вироби з бiсеру. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системi промислiв неоднакове. 1. Мисливство Мисливство та рибальство ще з давнiх-давен були допомiжними заняттями населення, а її деяких регiонах навiть й основним засобом для iснування. Мисливство не тiльки забезпечувало додатковими доходами, а й їжею (м'ясом), хутром. На землях України до XVIст. водилися ще такi звiрi, як тури, зубри, дикi осли (кулани), а до XVIIIст.— лосi, оленi, ведмедi, козулi, дикi свинi, вовки, дикi конi, сайгаки. Дикi конi зникли на територiї пiвденної України в серединi XIXст., а сайгаки — наприкiнцi Х!Х ст. Багатий був край на куниць, борсукiв, бобрiв, лебедiв, гусей, качок, журавлiв, курiпок, перепелiв, глухарiв, рябчикiв i т. д. З розвитком феодалiзму обмежується полювання на бобрiв, куниць, а вже з XVI ст., коли основнi мисливськi масиви стали власнiстю феодалiв, селяни були позбавленi права полювати на багатьох диких звiрiв. Чiльне мiсце серед промислiв козацтва посiдало мисливство. На землях Запорiзької Сiчi iснували спецiальнi мисливськi групи, котрi полювали на диких коней, козуль, оленiв, бобрiв, видр, лисиць i т. д. Одержане вiд промислу хутро i шкiру використовували для виготовлення одягу козакiв або продажу. Незважаючи на заборону, селяни, зокрема на Полiссi та в Карпатах, продовжували займатися мисливством у перiод, вiльний вiд польових робiт. З давнiх часiв основним способом мисливства було колективне полювання зi списом, який мав крем'яний чи костяний наконечник. Винайдення лука i стрiл дало змогу полювати на вiдстанi. Для вилову звiрiв та птахiв використовували самоловнi народнi пристрої. Найстарiшi за походженням ями (западницi) глибиною 1,6—2 м, якi копали на звiрячих стежках. Зверху їх прикривали хмизом чи бур'яном, на днi часто вкопували один або кiлька загострених доверху кiлкiв. Ями призначалися для виловлення вовкiв, кабанiв, оленiв, козуль. На Полiссi використовували уду — металевий стержень 15—20 см з пружиною i трьома гаками на кiнцi, куди прикрiплювали м'ясо. Уду пiдвiшували, i коли вовк або лисиця хапали цю принаду, гаки застрявали в ротi. В Карпатах для ловлi ведмедiв та вовкiв використовували «слупу» — два стовпи, мiж якими клали кiлька тяжких колод i принаду. Звiр, намагаючись дiстати принаду, зрушував сторожок i звалював на себе колоди. кусок круглого дерева з видовбаною в серединi дiркою у формi пляшки. Запхавши йогу в цю слупу, лось не мiг її витягнути. На тхорiв, куниць, горностаїв та iнших дрiбних звiрiв ставили «пiдколоду», яка за будовою нагадувала слупу. Звiрiв та птахiв ловили такожза допомогою сiтох, петель, що встановлювали на стежках та водопоях звiрiв. Петлi ставили на «одушення» та «пiдрив». У першому випадку звiр сам затягував петлю, а в другому — затягував зiгнуте та зачiплене за вершок молоде дерево, до якого прив'язували петлю. Намагаючись вирватися, звiр витягав вершок з-пiд сука iншого дерева, а це дерево, до якого прив'язана петля, л свою чергу випрямлялось i пiднiмало звiра над землею. З кiнця XVIІІст. використовували капкани («залiт») та рiзноманiтнi механiчнi пристосування. Наприкiнцi XVIII ст. з'являються спецiальнi мисливськi руїнницi з витим i висвердленим стволами, їло мали рiзнi назви — крем'япки, крiс, шомполка, одностволка, двосгнолiм, куркiвка, беiкуркiвка. Шомполку з крем'яними запалами використовували сiльськi мисливцi до початку XXст. Борсукiв та лисиць могли також викурювати з їхнiх нiр або розкопувати. До вогнепальної зброї i рiзних механiчних мисливських пристосувань було придумано чимало спецiальних знарядь — «вабикiв», якi подiляються на види: роги, рiжки, дудки, пищики та iн. Імiтуючи голос звiра чи птаха, мисливець «вабиком» накликав на себе дичину. Найдавнiший спосiб пiдваблювання полягав у вмiннi iмiтувати звуки звiрiв i птахiв голосом i свистом. До способiв мисливства належать І рiзнi форми маскування мисливця. В минулi часи з цiєю метою застосовували звiрячi шкури, зеленi гiлки дерев, трави тощо. Для мисливства використовували рiзнi породи спецiально пiдготовлених собак. На сьогоднi окремi види промислових звiрiв повнiстю знищенi, а деякi на гранi знищення. Держава вживає заходи щодо збереження та охорони тваринного свiту. В цьому планi важливу роль вiдiграють природнi заповiдники. 2. Рибальство За лiтописними даними ХНІ ст., рибу вивозили з нижньої течiї Днiпра, iнших мiсць Пiвнiчного Причорномор'я до Галицького князiвства. З Полiсся велику кiлькiсть риби транспортували в центральнi райони Польщi. На Подiллi, Волинi, в Галичинi вже з XIVст. почали створювати водойми — ставки для розведення риби. У XV—XVIст. власники-шляхтичi вели активну внутрiшню та експортну торгiвлю рибою, у зв'язку з чим розвивалось i ставкове господарство. Рибу — свiжу або засолену — вiдправляли на продаж. Велике значення мало рибальство на землях Запорiзької Сiчi. Щороку тут «кидали ляси», тобто розподiляли риболовецькi й мисливськi угiддя мiж куренями. Риба як джерело харчування для вiйська посiдала перше мiсце. Одночасно чимало риби запорожцi продавали або вимiнювали на необхiднi речi. У Карпатах селянам забороняли ловити рибу в гiрських рiках, якi належали князям. Для збереження рибних запасiв застосовували заборону, засновану на звичаєвому правi. Так, заборонялось ловити рибу пiд час нересту або пори її нагулу. Цього суворо дотримувались запорiзькi козаки. Розвиток капiталiзму вплинув на органiзацiю риболовного промислу. З'явилися орендарi, якi за домовлену цiну брали на вiдповiдний термiн водний басейн, ставки, озера i органiзовували ловлю риби та її продаж. Транспортували сушену рибу у спецiальних мажах, солену — в бочках, а на Полiссi живу рибу перевозили спецiальними суднами в Польщу. Найдавнiшим способом вилову риби було печерування (руками). Потiм винайшли снастi, плетенi з лози у виглядi кошелiв, верш, а також крючки й блешнi. Починаючи з неолiту, рибу ловили сiтями. До тих же часiв належить i використання ятеря. Ще тодi широкого застосування набули рiзнiспособи перегороджування вузьких рiчок, рiчкових рукавiв i заток частоколом («заколи») i очеретом з утворенням вузьких проходiв, в яких i виловлювали рибу вершами, ятерями, сiтями, зокрема пiд час її весняного нересту або осiннього вiдпливу на глибокi мiсця. На Українi вiдомi способи iндивiдуального i парного вилову риби гарпуновидними списами i остенями (осторогами), оснащеними 3 — 8 зубцями, тачковими самоловами, переметами, кормаками, бреднями («бродаками»), тканнцями («топтухами»), ковбешами («ковбенями»), хватками, самками, пiдсаками, передками (снасть для пiдводного лову) та iн. Всi цi способи, крiм гарпунного, збереглись до наших днiв. Деякi з цих способiв, наприклад, перегороджування рiчок частоколами, ловлення риби вночi остенями з пiдсвiчуванням i без пiдсвiчування пiд час нересту, саками, тачковими снастями, що мають примiтивний хижацький характер, побутують ще на Полiссi. Характерним для цього регiону є широке розповсюдження ловлi риби неводами-бреднями. Гачковi снастi на Полiссi до недавнього часу не використовували. До знарядь колективної ловлi належать волоки, косяки (великi сiтi), мережi i неводи. Волоки — великi сiтi, для закидання яких необхiдно кiлька чоловiк. Неводи — спецiальнi волоки, пристосованi переважно для пiдводної ловлi риби взимку. Існують спецiальнi способи ловлi сомiв, осетрових, язiв, угрiв, жерехiв, в'юнiв i т. д. 3. Вироби з дерева Обробка дерева — важливе i необхiдне заняття населення, починаючи вiд будiвництва житлових, господарських споруд i закiнчуючи необхiдними речами домашнього вжитку (бочки, миски, ложки i т. д.), виготовленням засобiв транспорту: фiр, саней, лодок, барж тощо. Сiльськi ремiсники по обробцi дерева користувались обмеженими засобами працi: сокирою, ножем, пилкою, яка ввiйшла в побут у XVIIIст., та iн. Процес обробки дерева подiляли на декiлька стадiй. Спочатку дерево зрубували сокирою (пiзнiше його пiдрiзували пилкою), потiм розколювали на плахи або дошки, тесали. Крiм плах та дощок з круглого дерева робили кiсткове дерево (обтесане з чотирьох сторiн), тобто балки, крокви, якi йшли на будiвництво хат. Виникла професiя теслiв, котрi займались спорудженням житлових та промислових будiвель. З XVIст. розпочинається масове будiвництво тартакiв, що працювали за допомогою води. Одночасно з тартаками основну масу дощок i балок виробляли ручними пилами. У великих масштабах розгорнулось виробництво будiвельних дерев'яних матерiалiв у районах Українських Карпат та Полiсся, якi не тiльки забезпечували внутрiшнiй ринок, а йшли також на експорт. Характеризуючи лiсову господарку перiоду феодалiзму, В. Лозинський писав: «Цiлi лiси плили до Гданська з польського дерева. Будувались флоти: ганзенськi, англiйськi, голландськi. Решта йшла на ванчоси, клепки, фальби i найбiльше — на попiл». було розвинуте на Прикарпаттi у зв'язку з транспортуванням солi. Бочки виробляли декiлькох гатункiв: скарбовi, вендичнi, ординацiйнi, з уторами. Найповнiшi данi про їх виробництво маємо з 1773 р. Ґонти та драницi продавали на внутрiшньому ринку i направляли на експорт в Угорщину i до Гданжа. Так, на кiнець XVIIIст. щорiчно у Гданськ вiдправляли вiд 15 до 24 тис. кiп ґонтiв. Днiпром до Одеси в 1840 р. вiдправили 3615 000 ґонтiв i 344 000 дранок. Як небезпiдставне стверджують деякi дослiдники, у Карпатах щорiчно виробляли мiльярди ґонтiв. з 900 чол. 350 були теслями та ґонтарями. Будiвництво рiчкових суден — важливий народний промисел — розпочалося в ранньому середньовiччi та припинилось у другiй половинi XIXст., коли воно перейшло в руки капiталiстiв. Судна будували на Днiпрi, Днiстрi, Сянi, Бузi та iнших рiчках i притоках. Уже в часи Київської Русi слов'яни мали цiлком самобутнi, досконалої конструкцiї човни. Про це свiдчать лiтописи i «Руська Правда», де згадуються човни, насади, струги, кораблi та iн. 12 глибини. До бортiв прив'язували обводку з очерету чи рогози, яка захищала човен вiд потоплення. Найпростiшою формою українського човна, яким користувались на невеликих рiках та озерах рибалки, був човен, видовбаний з одної суцiльної колоди. Торгiвля не могла обiйтися без рiчкового транспорту, тому, починаючи з XVIст., розпочинається масове будiвництво рiзних типiв суден. Однак для цього в свою чергу необхiднi були спецiальнi будiвельнi матерiали — борти, дранки, карпаки та кривулi. Борти — бруси довжиною 17—22 см, товщиною до 8 см — виготовляли з ялицi, сосен, смереки, рiзали ручними пилами з дерев, якi мали дiаметр щонайменше 65 см. Карпаки виготовляли з ялицi, сосни, смереки; вони мали внизу дiаметр 13—30 см, довжину 3—4 м. З карпакiв виготовляли основу судна, а з бортiв — дно та борти. Досить складна справа — заготовлення карпакiв. Насамперед треба було знайти дерево без сучкiв та галуззя висотою 8—9 м. Робiтник вилазив на верх дерева i свердлив його до середини. Переконавшись, що воно доброякiсне, його викопували. В люстрацiї Старосiльської солеварнi у 1565—1566 рр. зазначено: адмiнiстрацiя купує шкути у шляхти, за якi платить по 15, 18, 20, а за деякi — 25 гривен. Шкути шляхта виробляла у власних лiсах, а в пiдданих купували дешевше — по 13—14 гривень. Найбiльше суден у XVI—XVIIст. будували на рiках басейну Чорного моря. Але так само був поширений промисел на рiках басейну Вiсли. Ось яке повiдомлення про цей промисел на рiчцi Сян 1775 р.: «Всi спекулянти, якi живуть коло рiки Сян, в тому числi i ярославськi мiщани, живуть тiльки з будiвництва суден, за якi отримують значнi прибутки». Так, за неповними даними, тiльки до Гданська у 1771 р. направлено 527 шкут, 101 комегу, 97 галер, 26 бикiв. Судна будували i на р. Вiслi. Коли на початку XIXст. виникла торгiвля з пiвднем України, то в басейнi р. Днiстер щорiчно будували близько 500 галер, значна кiлькiсть яких призначалась на продаж. з деревом. Важливу роль у середньовiччi вiдiгравав попiл. Його використовували для вибiлення полотна, оброблення шкiри, виробництва мила, фарб. Випалювання попелу набуло масового характеру в Карпатах та Прикарпаттi. Щорiчно вивозили у Гданськ 14000—23 000 бочок попелу. З нього виробляли поташ, для чого будували спецiальнi виробничi примiщення. Про зростання виробництва поташу свiдчать такi данi: якщо в 1772 р. до Гданська вiдправлено 21000 бочок поташу, то в 1795 р. — 140 000. Селяни випалювали вугiлля, спочатку у незначнiй кiлькостi, необхiднiй для виплавлення болотної залiзної руди в димарнях та для ковальських майстерень, а починаючи з другої половини XVIIIст.— масово. Сам процес випалювання не був простим i вимагав вiдповiдних знань та досвiду. Якiсть вугiлля залежала вiд породи дерева. Найкращим деревом був явiр та граб, з яких випалювали бiльше вугiлля, нiж з берези, вiльхи, сосни та смереки. Випалюванням вугiлля займались люди, котрi жили в селах, розташованих недалеко вiд залiзних гут. Так, у 1846 р. тiльки для залiзних гут випалено 868 000 м3 смоли досить образно писав Т. Т. Рутковський: «Величавий нiчний вигляд цього вулкану вогню, бухаючи з печi, в яку перед тим вложили переважно до 465 дерев, а для його погашення приготовили 750 фiр гною, частково торфу. І коли починають гасити вогонь, то червоний стовп його перемiшується з чорною хмарою диму i є величавим, а коло нього 215 скачучих робiтникiв в личаках кидають у вогонь гнiй». Важливим деревообробним промислом було стельмахування — виготовлення возiв, полозiв для саней i т. д. Тут вiз та сани вважалися основним транспортним засобом i виготовлялись вони без жодної металевої деталi. Для сiльських стельмахiв iснувала феодальна «возова» повиннiсть — кожних чотири сiльських ремiсники давали на рiк одну пiдводу пановi. Для виготовлення воза стельмахи пiдбирали спецiальнi породи дерев, якi за формою пiдходили для виробництва окремих частин воза чи саней. дошками. Посерединi вставляли три балки для вигинання колiс, внизу будували пiч, над якою встановлювали довгий чан з подвiйним дном та отвором для виходу пари. Вiд печi проводили димохiд. Воду наливали ззовнi дерев'яним жолобом. Матерiал, що мав вигинатись, закладали в парню через вiкна, якi потiм старанно замазували. Через добу пiсля того, як у парнi розводили вогонь, можна було приступати до вигинання обводiв до колiс. Існували i меншi парнi, якi влаштовували в ямах. вiдбувались в мiстах на Покуттi, на якi привозили вiд 8 до 10 пiдвод рiзного дерев'яного посуду i за кiлька годин все продавали. Перед 20 роками славились миски, виточенi з явора, клена, ясеня». мiшок муки, сокири, долото i йшли будувати колибу. Один зрiзував дерева та виготовляв вiдповiднi деталi, другий їх обтесував, а третiй — майстер — тут же робив примiтивний токарний верстат, на якому виточував миски, мисочки i т. д. Коло Пiстина та Печенiжина з лiщини виробляли крiсла, столики, дивани, якi вивозили на продаж. У селах були майстри, якi виготовляли вулики. 4. На Українi з овечої шкiри шили одяг, з шкiри волiв, коней, свиней — чоботи та виробляли iншi побутовi й господарськi печi. До XVIIIст. кушнiрства, гарбарства як окремого промислу не iснувало. І кушнiрi, i шевцi самi виправляли шкiру, з якої виробляли взуття, кожухи тощо. Найдавнiший спосiб виправлення шкiри полягав у покриттi її дерев'яною корою. Тiльки в 1878 р. почали виправляти шкiру мiнеральними солями. В описi майна шевця у 1649 р. згадане таке начиння: цебер шевський для гарбування, троє корит, бочки та дубова кора. В однiй посудинi лежали у водi сирi шкiри для очищення вiд бруду та кровi, в iншiй — їх полоскали в кваснiй водi з висiвом муки та ячмiнного солоду. В спецiально вкопаних у землю дерев'яних кадках заливали розчином з дубової кори, добавляючи березову. Були ще й iншi прилади до гарбування. глиною i трохи змочували квасом, а потiм розминали («ключували») за допомогою дерев'яного «ключа», яким тягли по шкiрi. Нарештi шкiру натирали крейдою i знову вичищали вiд мiздрi за допомогою«скафи». Пiсля оброблення шкiр кушнiри, шевцi та римарi приступали до виготовлення вiдповiдних речей. На вiдмiну вiд полотняного одягу, який шили майже всi жiнки, кушнiрством займались сiльськi ремiсники. Були й мандрiвнi кушнiри, якi ходили по селах i шили кожухи. Певна увага придiлялась на Українi обробцi рогiв, з яких виробляли ручки, гребiнцi, рiжки для зберiгання пороху мисливцями тощо. 5. Гончарнi вироби — посуд на рiдину, страву i т. д. з'явилися в епоху неолiту. Всесвiтньо вiдомою є трипiльська керамiка з її характерним спiралеподiбним орнаментом. Як з'явилися першi гончарнi речi, достеменно не вiдомо, але з-помiж рiзних припущень найiмовiрнiше те, що все починалося з лiпленого посуду, або плетеного кошика, обмазаного глиною, якi випадково потрапили чи свiдомо були поставленi на вогнище. Територiя України, як вiдомо, дуже багата на родовища придатної для гончарства глини. Тисячолiттями гончарство було допомiжним заняттям. Вiдокремившись вiд землеробства (це збiгається з освоєнням гончарного круга, а за часом — з початковим етапом давньокиївської держави), воно мало неабиякий вплив на суспiльний прогрес. Поступово гончарство створює солiдний пласт народної культури, де вiдображаються економiчнi, соцiальнi, свiтогляднi та естетичнi уподобання українського народу. Розвиток виробничо-товарних вiдносин привiв до виникнення цехiв. У Львовi цех гончарiв створено вже на початку XVIст. Найбiльш вiдомими центрами гончарного виробництва на заходi України були в XVI—XVIIIст. Городок, Яворiв, Миколаїв, Старий Самбiр, Коломия та iн. Про обсяг посуду, виробленого з глини, свiдчить той факт, що гончар, який забезпечував iснування сiм'ї своєю працею, щорiчно вивозив на продаж до 20 возiв власних виробiв, переважно посуду. Такий посуд був популярний не тiльки в нижчих та середнiх верствах суспiльства. На прийомi у Б. Хмельницького, наприклад, окремi страви подавали у глиняних розписних мисках. Посуд, як i кахлi для печей, облицьовувальнi плитки з розписним, рельєфним декором особливо масово виробляли на територiї України в XVII—XVIIIст. Своєрiдним центром виготовлення таких кахель було м. Ічня на Чернiгiвщинi. Вiдомi й iншi мiсця гончарного промислу: на Київщинi — Василькiв, Дибинцi, Канiв; на Волинi — Володимир-Волинський; на Полтавщинi — Опiшне, Хижняки, Хомутець, Глинськ, Малi Будища; на Подiллi — Бубнiвка, Смотрич, Бар, на Гуцульщинi — Косiв, Пiстинь i т. д. У цих осередках водночас працювало чимало гончарiв. Наприклад, в Спiшному в 1786 р. їх налiчувалося 250, а на початку XXст. у Чигиринському повiтi — понад 800, Канiвському — 450. За формами, оздобленням, частково i технологiєю виробництва керамiчного посуду, гончарних виробiв взагалi на Українi можна визначити окремi зони: наприклад, Надднiпрянщина, Подiлля, Гуцульщина i т. д., якi, в свою чергу, подiляються на меншi. Так, на Надднiпрянщинi вiдрiзняються мiж собою Київська та Черкаська, на Подiллi — схiдна i захiдна. Крiм цього, неповторнiстю форм, декором вирiзняються й окремi осередки, наприклад, Опiшне, Смотрич, Косiв, а в них, в свою чергу, iндивiдуальним «почерком» — окремi майстри, зокрема О. Бахматюк. В. Шостопалець, П. Цвiлик. Перший створив кахлi з неповторними за багатством сюжетами, вiзерунками, другий — фiгурний посуд, П. Цвiлик прославилася багатством створених форм i декором. для прикрашування житла, робили тiльки окремi майстри. До найвiдомiших належали І. Гончар (1869—1944), О. Желiзняк (1904—1963) з Чернiгiвщини, Ф. Олексiєнко з Києва. Дещо окремим видом є глиняна забавка, її робили майже всi гончарi, зберiгаючи традицiйнi форми. Давнiм центром виробництва глиняних iграшок була Стара Сiль (Львiвщина, недалеко м. Самбора). Здавна, зокрема на Черкащинi, Житомирщинi, Львiвщинi (Гавареччина), побутував так званий димлений посуд. Темно-сiрий, аж до чорного, його колiр — результат спецiальної технологiї, суть якої зводилася здебiльшого до створення без-кисневого середовища в печах пiд час їх випалювання. Гончарне виробництво як вид допомiжного промислу на Українi нiколи не припинялося, хоча в рiзнi iсторичнi перiоди його роль у забезпеченнi добробуту сiм'ї майстра була неоднаковою. Технiчний прогрес, масовий випуск фабрично-заводської продукцiї призвiв до того, що в останнi десятирiччя такi вироби практично витiснилися з повсякденного вжитку. Деякi гончарi свою продукцiю тiльки частково збувають в середовищi, де живуть,— здебiльшого переходять на виробництво сувенiрiв або ж речей на виставки чи замовлення музеїв, салонiв художнього фонду тощо. 6. Вишивка Вишивка — феноменальне явище в художнiй творчостi українського народу, її витоки сягають глибини вiкiв. Фрагментарнi зразки давньокиївського вишивання на шкiрi та тканинi дiйшли до нас з X— XIст. З первiсного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрiбно було добре знати. Вiдомо, що таку школу, очевидно, першу на українськiй землi, у XIст. органiзувала сестра Володимира Мономаха Ганна. В нiй навчали майстринь, котрi вишивали речi церковного вжитку, князiвський одяг тощо. У XVI—XVII ст. успiшно дiяли промисли гаптування в Києвi, Чернiговi, Корцi та iнших мiстах. У Львовi вишивальний цех створений у 1658 р. Численнi такi майстернi були в XVIII—XIXст. при монастирях, помiщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та iн. Цi вироби здебiльшого призначалися для продажу. Поступово формуються значнi вишивальнi центри, наприклад, у селах Григорiвцi на Київщинi, Качанiвцi — на Чернiгiвщинi, Клембiвцi — на Подiллi i т. д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косiв, Космач тощо. У другiй половинi XIXст. знову виник iнтерес до народного, нацiонального вишивання i не тiльки компонентiв одягу, хатнього вжитку, а й атрибутiв, символiки. І саме цей перiод виявився своєрiдним пробним каменем для справдi народної, традицiйної вишивки,— вона вистояла пiд тиском штучних псевдонародних зразкiв, не притаманного їй призначення. Але не змогла витримати прессiнгу ринку. Ручне вишивання як основа iснування такого виду народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловiстю. Намагання рiзних товариств, органiзацiй, установ (наприклад, «Просвiти», земств, рiзних шкiл, курсiв при них) щодо збереження та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчостi не могли дати бажаних результатiв у конкурентнiй боротьбi з промисловим виробництвом. Проте вишивка не зникла з життя народу, як i не нiвелювалася його душа, естетичнi уподобання. Основне призначення вишивки — прикрашувати одяг, iнтер'єрно-обрядовi тканини — зумовило її виживання i дальший розвиток. Вона стала майже виключно домашнiм заняттям, i хоч iснували вишивальнi фабрики, наприклад iм. Лесi Українки у Львовi, та дешеве фабричне полотно все бiльше замiнювало тканини домашнього виробництва, вишивка традицiйно тримається на iндивiдуальнiй творчостi, дуже повiльно переходила вона на перкалi, шовк та iншi тканини промислового виробництва. І навпаки, фабричнi рiзноколiрнi нитки,— заполоч, волiчка, гарус i т. д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом. Кiнець XIX— початок XXст.— це перiод, коли вишивка набула масового застосування на жiночому i чоловiчому одязi. В цей час локальнi стилiстичнi, художньо-технiчнi прийоми вишивання, образний, орнаментальний лад набувають чiтко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорiв Яворiвщини на Львiвщинi i монохромний (чорний), часто геометри-зований, орнамент Сокальщини в цiй же областi. Багата на вiдмiнностi мiсцевого характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом вiдрiзняється вiд надднiпрянської з розвиненим рослинним i т. д. Українська вишивка знає також зооморфнi, антропоморфнi та орнiтоморфнi мотиви (зображення звiрiв, людей, птахiв). Неповторнiстю композицiй, орнаменту, колориту характеризуються вишивки Полiсся, Бойкiвщини, Подiлля, Полтавщини. Часто вони є своєрiдним «паспортом» для вишитих речей (наприклад, сорочок). Вже в кiнцi XIX — на початку XX ст. вишивальницям на Українi були вiдомi понад 100 художньо-технiчних прийомiв вишивання, хоч столiттями iснувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стiбкiв на тканину — двостороннiй i одностороннiй. На всiй територiї України широко було вiдоме мережання, однак окремi регiони мали свої особливостi в застосуваннi цiєїтехнiки. iнститут декоративно-прикладного мистецтва, працюють майстри, котрi отримали професiйну пiдготовку у вiдповiдних училищах, наприклад, Львiвському, Вижницькому, Кролевецькому, Решетилiвському художнiх училищах чи Косiвському технiкумi. Вишивкою займаються в системi рiзноманiтних товариств, переважно жiночих. Тут ретельно ставляться до давнiх традицiйних зразкiв, мотивiв та прийомiв вишивання. Це найбiльш активнi учасники. рiзноманiтних виставок. Вишивка все бiльше мiсця займає у виготовленнi нової державної атрибутики, в iнтер'єрах вiдновлюваних i новостворюваних храмiв, створеннi костюмiв для ансамблiв, iндивiдуальних тощо. 7. Ткацтво Виготовлення найпростiших тканин зародилося вже на перших ступенях iснування людської спiльностi. На землях України ткацтво було вiдоме вже в перiод Трипiльської культури. Саме до цього перiоду вiдносяться найдавнiшi знайденi археологами такi прядильно-ткацькi знаряддя, як глинянi пряслиця та грузила. Очевидно, iснував уже вертикальний ткацький верстат — кросна. Вiдомостi про тогочасну тканину (III—І тис. до н. е.) можуть дати глинянi статуетки та полiхромна керамiка. Знаряддя, технiка ткання постiйно, хоч i надзвичайно повiльно, оскiльки були детермiнованi натуральним господарством, все ж таки вдосконалювалися. Київська Русь (зокрема. Захiдна Волинь) вже знала ткацький верстат горизонтального типу. Ткали не тiльки технiкою простого переплетення, а й складнiшого — комбiнованого. Лiтописи X—XIIст. вказують на виробництво тканин з льону i конопель. З вовняних шили свити, опанчi, серм'яги. Тканини декорували технiкою вибивання (кам'янi штампи-печатки XI—XII ст. з Чернiгiвщини). Орнамент близький до того, що є на фресках Софiї Київської та був у Десятиннiй церквi. Ткачi, котрi працювали в селах, найчистiше поєднували своє заняття з працею на землi. Виробляли переважно полотно на сорочки, хустки, постiль тощо. Розвивалося й виробництво вовняних тканин, з яких шили верхнiй одяг (гуглi, чуганi i т. д.). Це було домашнє ремесло. Воно збереглося упродовж вiкiв i подекуди (пiвнiч Полiсся, окремi райони Карпат, окремi мiсцевостi над Днiстром) тривало до середини XXст. Водночас вже з IX — X ст. з цiєї категорiї ткачiв вiдокремлюються тi, котрi працюють тiльки на ринок. Перевиробництво, тобто виготовлення тканин бiльше, нiж на них було замовлень у даному селi, призвело до виникнення поселень ткачiв бiля феодальних володiнь, монастирiв, мiст. Часто майстри-ткачi, маючи зобов'язання перед феодалами, користувалися певними привiлеями. З XVIст. було вiдоме «двiрське» ткацтво. Ткачi обслуговували феодала, а згодом працювали на ринок. Пiзнiше такi майстернi були органiзованi на кшталт мануфактур (наприклад, у Рогатинському та Галицькому староствах). Уже в XIII—XIVст. майстри володiли складною технiкою узорного ткання i плетiння, що вимагало чималих знань i певної майстерностi. В XIV—XVст. ткачi оселялися бiля мiст, торгових шляхiв, феодальних замкiв, у монастирях. В мiстах вони почали об'єднуватися в цехи: 1376 р. цех утворився в Сам-борi, 1445 р.— Львовi, вiдтак у Дрогобичi, Києвi, Судовiй Вишнi i т. д. Статут Львiвського ткацького цеху був настiльки досконалим, що його брали за основу новостворюванi ремiсничi об'єднання в iнших мiстах, наприклад, у Кам'янцi-Подiльському. Львiвський цех виробляв переважно полотно, скатерки, рушники, сорочки, перемiтки, якi потрапляли на мiсцевий ринок i на експорт. У Львовi та iнших мiстах постiйно iснував прошарок позацехових ремiсникiв, так званих партачiв. роль в економiчному життi вiдiгравали суконнi та полотнянi мануфактури, наприклад, Жовкiвська, Залозецька, Сокальська (Львiвщина), Мань-кiвська (Хмельниччина). З початку XVII ст. на Українi виникають мануфактури з виробництва шовкових та золото-литих (з золотих та срiбних «тягнутих» ниток, зокрема, так званi слуцькi пояси) тканин. Славилася Бродiвська шовкова мануфактура, яка спочатку працювала на привознiй (з Іспанiї, Італiї i т. д.) сировинi, а згодом мала власнi тутовi плантацiї. Подiбнi мануфактури були в Києвi та Корцi. Суконнi мануфактури виникли в Славутi, Рiвному, Гороховi. Виготовлення тканин у домашнiх умовах не припинилося. Воно тiльки зменшилося за обсягом. Мануфактурнi, а згодом (з XIXст.) фабричнi дешевi тканини, з якими не могли конкурувати сiльськi ткачi, зумовили скорочення видiв продукцiї. Ткачi виготовляли переважно тiльки традицiйнi тканини (наприклад, рушники в Кролевцi) або тi, якi використовували для окремих компонентiв одягу («бавницi» — головний жiночий убiр на Яворiвщинi, крайки на Поднiпров'ї, Волинi i т. д.). Поступово формуються ткацькi осередки такого характеру у Косовi, Глиняна, Залiщиках, Кролевцi. Для розквiту саме такого ткацтва, основаного на домашньому виробництвi, у другiй половинi XIX— початку XXст. чимало зробили земства — на землях, що входили до Росiї, та рiзнi товариства у Галичинi, на Буковинi. Перше «Ткацьке товариство» i школа при ньому створенi в Косовi 1882 р. Потiм — у Глинянах, Залiщиках, Чортковi та iн. Активно сприяли цьому також окремi iнiцiативнi люди (наприклад, Федорович на Тернопiльщинi). Вони, органiзовуючи рiзноманiтнi школи-майстернi, допомогли врятувати не тiльки ткання як вид народної художньої творчостi, а й його традицiйнi основи. Не останню роль в цьому вiдiграють i органiзованi, починаючи з 70-х рокiв XIXст., промисловi та сiльськогосподарськi виставки у Львовi, Коломиї, Тернополi. Наприкiнцi цього ж столiття ткацький промисел найбiльш розвинутим був на Надднiпрянщинi, зокрема Лiвобережнiй. В Галичинi осередками виробництва тканин стали Глиняни, Залiщики, Косiв та iн. Тут виробництво триває, зазнаючи з 1940 р. кардинальних органiзацiйних змiн, до наших днiв. У таких вiдомих центрах ткання, як Решетилiвка, Дiхтярi, Богуслав, Кролевець та iншi у 20-30-х роках XXст. цей вид художнього народного ремесла повнiстю переведений на засади фабричного виробництва. За останнi роки художнiм ткацтвом захоплюються поодинокi ентузiасти народного мистецтва — в домашнiх умовах тчуть художнi тканини рiзноманiтного призначення, передусiм декоративного. Широко вiдомою такою майстринею є Г. Василащук iз с. Шешор на Гуцульщинi. Поширеним видом орнаментального ткання є лiжникарство. Живучiсть традицiй, пiднесення свiдомостi народу — запорука збереження ткацтва як домашнього промислу i в майбутньому. 8. Килимарство — невiд'ємна частина культури народу. Килими здавен використовують у побутi, церковних iнтер'єрах, обрядовостi. Ними накривали столи, ослони, скринi, постiль, пiдлоги, завiшували стiни, покривали сани, вони входили у вiно молодої. їх використовували i на похоронах. Залежно вiд призначення, килими мали вiдповiднi форми, декор. Наприклад, вузькi та довгi служили для накриття лав, з мотивами хреста та «голгофи» — для похоронного обряду. технiкою, подiбною до простого плетiння, з мiсцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни, їх орнамент був скромний,— паралельнi смуги з геометричних узорiв. Барвники виготовляли з рослин, наприклад, лушпиння цибулi, кори вiльхи, дуба, ягiд крушини тощо. З комах — червця та кошенiлi отримували червоний барвник. Ткали ручним способом на вертикальних i горизонтальних верстатах. Всi килими, що виробляли на Українi, можна подiлити на два основних види: гладенькi (основний) та ворсовi. На першi з них вiзерунок наносився переплетiнням основи кольоровими нитками (гребiнкова технiка). Такi килими були найбiльш поширенi на Поднiпров'ї, Схiдному Подiллi. Ворсовi килими створюють через нав'язування на нитках основи вузлiв з кольорової вовни. Товщина такого килима залежить вiд висоти зiстриженої нав'язаної нитки. Часто якiсть килима залежить вiд кiлькостi таких вузлiв та 1 дц2 . За декором килими подiляються на килими з рослинним i геометричним орнаментом. З рослинним найбiльш розповсюдженi на Поднiпров'ї, Схiдному Подiллi, Буковинi, з геометричним — Прикарпаттi, Карпатах, Закарпаттi. побутi, життi мiщан. Рiзко зростає торгiвля ними. Килимарськi майстернi з пiдневiльною крiпацькою працею створюються при помiщицьких володiннях. В iнвентарних описах феодальних володiнь трапляється назва панський килим. Виготовлюванi намануфактурах у XVII— початку XIXст. на замовлення панiв, вони вiдрiзнялися вiд народних внесенням в них композицiйних, образних орнаментальних схем, запозичених з європейських художнiх стилiв — барокко, рококо, класицизму. З другої половини XVII ст. їх поступово витiсняють ткацькi мануфактури, створюванi переважно окремими магнатами, наприклад, князями Чарторийськими в Корцi на Волинi, Розумовським у його маєтку с. Черняхiвцi, Полуботком — ус. Михайлiвка i т. д. Були такi мануфактури в Ямполi, Немировi, Гороховi, Збаражi, Сатановi, Лагодовi, Бродах та Львовi. Тут поряд з тканням рiзних тканин виготовляли килими. Особливо славилися дорогi килими з введенням у них золотих та срiбних ниток, вироблюваних у Львовi. В окремих мануфактурах, наприклад, у вiдомiй з початку XVIIIст. мануфактурi київського стольника Олiзара на Волинi, виробляли гобелени. Здебiльшого ткали килими гладенькi, безворсовi. Із ворсових, що виробляли складнiшою технiкою («вузликовою», «присгригуванням»), зберiгся килим з датою 1698 р. з Лагодова (Львiвський музей етнографiї та художнього промислу). Вiн вiдзначається багатим орнаментом. Значного пiднесення килимарство зазнало у XVIIIст. на Полтавщинi та Чернiгiвщинi. Воно грунтувалося на традицiйному Домашньому виробництвi. На виготовлення йшла мiсцева сировина, а творцями були переважно жiнки. Мiське виробництво килимiв майже занепало. зводилися до того, що на килимах з Лiвобережжя вiн вiдзначався поєднанням золотисто-жовтих, синiх, коричневих та рожевих кольорiв, на килимах з Правобережжя вводився ще червоний та чорний. Колiр тла завжди був контрастним стосовно кайми. На килимах Схiдного Подiлля домiнуючим був червоний колiр. Для волинських та полiських килимiв характерне розбиття (подiл) поля килима на орнаментальнi поля з геометричним або рослинним, але дуже геометризованим орнаментом, та каймою з геометричним орнаментом. Дуже складною є семантика мотивiв орнаменту полiських килимiв, помiтний їх зв'язок зi слов'янською (праслав'янською) свiтопоглядноюсистемою. У XIXст. килими переважно виробляли в домашнiх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщикiв призвело до остаточного занепаду мануфактур, мiських майстерень. Поступово, в другiй половинi XIXст., килимарство згасає i як домашнiй промисел. Щоб пiдтримати його, а водночас i послабити зростання безробiття на землях, що входили до складу росiйської держави, окремi меценати вживали для цього конкретнi заходи. Наприклад, органiзували школи-майстернi, скуповування i продаж домашнiх килимiв. Школи-майстернi були iнколи дуже активними i дiяльними, наприклад, органiзованi Чернiгiвським, Полтавським земствами, зокрема, в Дiхтярях, або ж школа-майстерня, створена меценатом Федоровичем у с. Вiкно на Тернопiльщинi. Не завжди виготовлюванi тут килими мали якiсть справдi художнiх народних виробiв. У гонитвi за економiчною вигодою їх часто-густо виконували за ескiзами художникiв-професiоналiв, i вони ставали пiдробкою «пiд народнi». Доля традицiйних осередкiв килимарства на Українi пiсля 1920 р. була рiзною: на схiдноукраїнських землях вони зазнали тиску планового колективного господарювання, на захiдних — конкуренцiї з боку фабричної продукцiї. Кути, Пiстинь, Яблунiв та Гуцульщинi i т. д.). У карпатських районах килимарство не має таких традицiй, як, наприклад, Надднiпрянщина. Процес вiдродження килимарства має добрi результати i на Закарпаттi. Народнi майстри — носiї традицiйного розумiння краси i доцiльностi, що виступають у комплексi художньо-образного ладу створюваних килимiв. Цi основоположнi творчi принципи є запорукою iснування килимарства. 9. Гутне скло Київська Русь вже знала вироби зi скла. Ремiсники вмiли виготовляти цей незвичний матерiал iз мiсцевої сировини (кварцовий пiсок, дерево). Вони володiли рiзною технiкою формотворення та декорування. Археологiчнi знахiдки, лiтературнi джерела свiдчать про виробництво жiночих прикрас — браслетiв, перетеше, намиста, окремих видiв посуду, наприклад «скляницi» та iн. Майстри знали секрети виготовлення рiзноколiрної смальти (скломаси), з неї виконувалися мозаїчнi розписи. Богоматiр Оранта з Софiї Київської — це не тiльки свiдчення про талановитiсть ЇЇ творцiв — художникiв, а й про технологiчнi можливостi у виготовленнi такої кiлькостi (близько 200) кольорiв смальти, з якої створений цей шедевр XI ст. Скло застосовувалося у будiвельнiй справi. У побут, будiвлю воно ввiйшло ще пiзнiше. Кiлькiсть майстерень з виробництва скла, так званих гут, та виробiв з нього постiйно зростала. Виникали вони в багатих на лiс мiсцевостях (з дерева виготовлявся поташ — обов'язковий компонент для «варiння скла»). Вже в XVI — XVIIст. на Київщинi, Чернiгiвщинi, Прикарпаттi та деяких iнших регiонах України їх було близько ЗО. Із розплавленого скла при допомозi трубки або так званої понтїi методом вiльного видування майстри, застосовуючи декiлька простих iнструментiв — щипцi, ножицi, виготовляли рiзноманiтний посуд -— кухлi, чарки, штофи, сули, баклаги тощо. Особливо цiнувався фiгурний посуд для рiзних мiцних напоїв, наприклад, якими користувалися в свята та з нагоди урочистих подiй. Із скломаси формували свiчники, з неї виготовляли дитячi забавки — баранцi, пiвники, а також жiночi прикраси, передусiм намисто. Вiконнi шибки невеликих розмiрiв, переважно круглої форми, виробляли на тих же гутах. Прямокутнi шибки, як правило невеликих параметрiв, робили iз так званої халяви — видутої iз цiєї ж скломаси у подобi цилiндра i вiдтак розрiзаного на куски. У XVIII— початку XIXст. широкою популярнiстю користувався скляний посуд: рiзноманiтнi штофи, баклаги, чарки з мальованими на поверхнi вiзерунками — рослинно-квiтковими композицiями, рiдше — побутовими сценами. Такi вироби були бажаним товаром у сусiднiх країнах, зокрема, в Росiї, куди в XVII—XVIIIст. їх вивозили у значнiй кiлькостi. Поступово речей утилiтарного призначення, переважно посуду, виробляється все бiльше, їх форми спрощуються, з них щезає декор. Вони втрачають риси нацiональної специфiки. Перехiд у XIXст. до заводського скловиробництва зумовив занепад гутного склярства — воно не витримало конкуренцiї з промисловим виробництвом. В свою чергу, цi пiдприємства на Українi поступаються в суперництвi за споживача iз закордонною масовою i бiльш дешевою продукцiєю. В другiй половинi XIXст. традицiї художнього скла не розвиваються. Вiдродилось гутне, тобто вiльноформовине, художнє скло у пiслявоєнний час. Велика заслуга у цьому не тiльки М. Павловського, П. Семененка, Й. Гулянського, котрi практично започаткували, вiрнiше, почали вiдроджувати художнє склярство в артiльному цеху Львова (згодом такi виникли у Самборi, Стрию, Жовквi), а й таких дослiдникiв, ентузiастiв народного мистецтва, як С. Вальницька, І. Гургула. їх спiвпраця з майстрами сприяла вiдродженню забутих традицiй. З 1960 р. художнi вироби з гутного скла, створенi на пiдприємствах України (передусiм у Львовi — керамiко-скульптурна фабрика, частково — фiрма «Райдуга»), почали здобувати свiтову славу, а майстри М. Павловський, Б. Валько, Д. Думич, О. Гера, М. Тарновський, Я, Мацiєїзський та iншi сталiї визнаними творцями художнiх виробiв зi скла. 10. Художнiй метал Археологiчнi вiдомостi про початки художньої обробки металу на землях України вiдносяться до найдавнiших часiв. Високого розквiту це ремесло досягло в Київськiй Русi. У мiстах, багатьох селах з металу, передусiм бронзи, а також золота та срiбла ливарники, ювелiри, ковалi виготовляли речi декоративного та культового призначення. Виробляли й предмети побуту. Металообробництво довгi столiття iснувало у двох формах — як цехове виробництво та народний домашнiй промисел. Якщо перше переважно обслуговувало ринок, то сiльськi ковалi, слюсарi задовольняли потреби у кутих хрестах, окуттях дверей, скринь, замках i т. д. стосовно вузького кола людей — середовища, в якому жили. Це детермiнувало збереження та розвиток мiсцевих традицiй у даному видi творчостi. Такий промисел був розвинутий практично на територiї всiєї України. Цехове (мiське) металообробне ремесло високого розвитку досягло в XVII—XVIIIст. у Львовi. Тут iснувало декiлька цехiв, де виробляли свiчники, рiзний посуд, рефлектори, замки. Славилися своєю роботою львiвськi зброярi та ювелiри. Художнiми якостями вiдзначалися металевi вироби народних майстрiв зi Схiдних Карпат (с. Криворiвня, Голови, Путила, Ростоки та iн.). Метал, в основному кольоровий, використовували переважно для оздоблення дерев'яних та шкiряних речей, палиць, тобiвок, чересiв тощо, або ж з нього виготовляли рiзнi предмети вжитку, зокрема люльки. Великою популярнiстю користувалися литi, оздобленi орнаментальними мотивами, виконанi рiзними технiками пряжки, застiбки, лускорiхи, гольники. В їх формах, декорi проступають традицiйнi мотиви орнаменту, наприклад, солярнi знаки. Із кольорових металiв народнi майстри створювали неповторнi за красою ювелiрнi вироби, в тому числi жiночi прикраси — перстенi, кульчики, а також нашийнi «шелести», в яких на низцi послiдовно чергувалися литi фiгурнi хрестики та круглi дзвiночки (рудимент давнiх, дохристиянських вiрувань). У мiських осередках, зокрема Києвi, Львовi (хоча ливарнi виробництва iснували в бiльшостi мiст на Українi у XVII—XVIII ст.), вiдливали дзвони, гармати, а з олова, мосяжу та срiбла — предмети домашнього вжитку — свiчники, посуд, каламарi. На особливому становищi перебували ремiсники, котрi виготовляли зброю та ювелiрнi вироби з дорогоцiнних металiв (у Львовi славилися виробами ювелiри-вiрмени). Ринковi вiдносини в XIXст. зумовлювали постiйне скорочення виробництва таких речей. Цьому прагнули протидiяти рiзнi товариства, органiзацiї, передусiм через пiдготовку майстрiв. Так, 1904 р. у Вижницi на гуцульськiй Буковинi була вiдкрита школа, де Шкрiбляк i Мегеденюк навчали традицiйного рiзьблення та металiрства. Народний промисел художньої обробки металу нiколи остаточно не занепадав, вiн або скорочувався, або навпаки — ставав все популярнiшим. При цьому традицiйнi форми, декор, прийоми технологiї не тiльки не втрачалися, а й збагачувалися за рахунок використовування нових матерiалiв — алюмiнiю, сталi. Бiльш широко застосовуються карбування, лиття, iнкрустацiя, гравiрування, протравлювання рiзними кислотами та лугами, штампування, гальванопластика. Успiшно працюють у цих технiках майстри, зокрема, Р. Стринадюк та М. Шпадгок iз с. Брустури на Гуцульщинi. 11. Ковальство Виробництвом металевих виробiв рiзноманiтного призначення займались ковалi, їх вироби, знаряддя виробництва, вжитковi речi — свiтильники, кованi, тобто окутi залiзом, дерев'янi скринi, без яких на Українi не могла обiйтися жодна родина, часто були позначенi високими естетичними якостями. За формами, конструктивними особливостями, а ще бiльше їх деком, де поряд з розписами, малюванням видне мiсце посiдалидекоративнi, тобто копанi залiзнi лиштви, окуття, замки, ручки фiгурних форм, вирiзнялися скринi зi Слобiдщини, Подiлля, Волинi. Художнє ковальство як вид декоративно-ужиткового мистецтва набуло доволi широкого визнання у 1960—1970 рр. i репрезентоване такими видатними майстрами, як В. Миловзоров iз Києва та О. Боньковський зi Львова. 12. Вже в епоху неолiту люди, котрi жили на територiї теперiшньої України, вмiли виробляти необхiднi речi — рiзноманiтнi скрiбки, наконечники списiв, амулети з каменю, кiстки та рогу. Окремi з них прикрашали простими лiнiями, зигзагами, крапками, нанесеними гострим предметом або охрою. В часи Київської Русi iз костi виготовляли деталi для лукiв, сагайдакiв, ґудзики, гребiнцi. З каменю, передусiм шиферу, вирiзували сакральнi речi, зокрема, невеличкi нагруднi iконки, а також тягарцi (пряслиця) до веретен. З рогу тура виробляли посуд для пиття (вiдомий такий з Xст., прикрашений срiбною багато декорованою оправою, з «Чорної могили» у Чернiговi). Збереглися порохiвницi, зробленi з оленячого рогу в XVII— XVIIIст. Вони прикрашенi рослинним, рiдше — геометричним орнаментом, нанесеним рiзьбленням або ризуванням. Кiстка, рiг, рiдше камiнь використовувалися в iнкрустацiї меблiв. Сучаснi майстри з цих матерiалiв вирiзують речi здебiльшого сувенiрного характеру. 13. Художня обробка шкiри В побутi населення України з незапам'ятних часiв використовується шкiра, передусiм для виготовлення взуття. Вже в Київськiй Русi були у вжитку чоботи з дорогої шкiри — сап'яну. Зi шкiри робили обкладинки до книг, використовували її також у вiйськовiй справi (сiдла, пiхви, збруя i т. д.). В середнi вiки речi зi шкiри, хутра виробляли в цехах Києва, Львова, Кам'янця-Подiльського, Луцька та багатьох iнших мiст. Часто вони були предметом експорту. Зрозумiло, крiм високих утилiтарних якостей вони вiдзначалися i художнiми. В XIXст., зокрема з другої його половини, виробництво тобiвок, чересiв, футлярiв, киптарiв, постолiв з металевими прикрасами набуло особливого розвитку на Гуцульщинi. Цейвид народного художнього промислу iснує й розвивається в наш час. Його основнi центри й надалi зберiгаються в карпатському регiонi. 14. Плетiння з рослинних матерiалiв До давнiх видiв народної творчостi вiдноситься плетiння з рiзних рослинних матерiалiв — лози, рогози, соломи, коренiв тощо. Це кошики рiзного призначення (для перенесення картоплi, овочiв, грибiв, збереження м'яса, св'ячення паски), солом'яники на зерно, рогозянi мiшки, покривала, хiдники, меблi, iграшки, компоненти одягу тощо. Бiльшiсть з цих виробiв мали естетичний вигляд, їх декоративiзм був зумовлений не стiльки матерiалом, технологiєю виконання, як привнесенням неповторного творчого начала їх виконавцями. Наприклад, лоза, з якої був плетений кошик, мала рiзну товщину, колiр (природний або наданий їй), i майстер, вiдповiдно її пiдбираючи i переплiтаючи, надавав виробу певної емоцiйної вимовностi. У другiй половинi XIXст. створюються численнi промисли для плетiння виробiв, передусiм з лози (кошики та меблi). Виникають так званi кошикарськi школи. І не тiльки у мiстах (Львiв, Тернопiль, Станiслав та iншi), а й у селах Чернiгiвщини, Подiлля, Галичини. В них навчання (1—2 роки) поєднувалося з практичною виробничою дiяльнiстю — виготовляли крiсла, етажерки, трюмо, шкатулки, кошики, а з соломи — жiночi та чоловiчi капелюхи. В наш час асортимент таких виробiв скоротився. Натомiсть окремi досвiдченi майстри (наприклад, Я. Ремiнецький з Тернополя) виробляють iз рогози, обгорток качанiв кукурудзи фiгурнi композицiї (народнi типи, жанровi сценки тощо) сувенiрного призначення. 15. З XIXст. на Українi "популярними стали вироби з бiсеру. Це передусiм жiночi прикраси. З фабричних намистин iз фарфору та кольорового скла в домашнiх умовах виготовляли гердани (Гуцульщина, Подiлля), «силлнки» (Закарпаття), «крайки» (Лемкiвщина). Бiсер широко використовували i для декорування жiночого одягу. Традицiйне використання бiсеру не припинилося i в наш час, тiльки розширився дiапазон йогозастосування (наприклад, для виготовлення настiнних панно, картин тощо). Окремi види художнiх ремесел, промислiв, що були поширенi в часи Київської Русi, наприклад, виробництво жiночих прикрас з дорогоцiнних металiв та ємалi з перегородчастою емаллю, браслети, нагруднi хрести в наступнi вiки зазнали трансформацiї, але нiколи не припинялися, за винятком виробiв з перегородчастої емалi. Так, на Поднiпров'ї у XVIII— XIXст. було розповсюджене виробництво таких жiночих прикрас, як дукачi. Ремесла, народнi художнi промисли є тим компонентом матерiальної та духовної культури українського народу, в якому надзвичайно повно проявляються i його свiтоуявлення, його працьовитiсть, гармонiйний зв'язок з природою i естетичнi уподобання. Пiдсобнi промисли та художнi ремесла посiдали чiльне мiсце у виробничiй дiяльностi та духовному життi українського народу, зрозумiло, з врахуванням його соцiальної диференцiацiї, локальних особливостей, їх розвиток та побутування завжди зумовленi багатьма факторами, зокрема, природно-географiчними умовами певної територiї. Наприклад, наявнiсть покладiв вiдповiдної глини зумовлювала розвиток гончарства, хорошi природнi умови для вирощування конопель та льону — ткацтва i т. д. На їх розвиток також впливали iнтенсивнiсть торговельних та етнокультурних зв'язкiв. Далеко не останнє мiсце в цьому посiдали вiйни i релiгiя, а конкретнiше — конфесiйна приналежнiсть населення. Несучи вивiренi вiками народнi уявлення про добро i красу, вони навiть у тяжкi часи Історiї українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесiв етносоцiальної iнтеграцiї, бездуховностi допомагали українському народовi вижити як етнiчнiй спiльностi. обробка металiв i ювелiрних виробiв, розпис тканин, в'язання, мереживо, художня обробка шкiри, каменю, кiстки та рогу, художнє плетiння, вироби з бiсеру. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системi промислiв неоднакове. Лiтература 1. Етнографiя України / Навчальний посiбник. За ред.. С. А. Макарчука. – Львiв: Свiт, 2004. 2. Культура i побут населення України. Навчальний посiбник. За ред. В. І. Наулко. – К., 1993. 3. Ремесла i промисли // Українознавство. – К., 1994. – С. 111-127. 4. Супруненко В. Ковалi // Чумацький шлях. – 2000. - №2. – С. 19. 5. Українська етнологiя. За ред. В. Борисенко. – К.: Либiдь, 2007. – 400 с.