Національні меншини на Рівненщині

Нацiональнi меншини на Рiвненщинi «Нацiональнi меншини на Рiвненщинi» Вступ але Рiвненська область, як провiнцiйна, є однiєю з тих де нацiональнi меншини не є рiзнобiчними. Нацiональний склад населення областi вiдрiзняється загальною однорiднiстю. Понад 93% жителiв областi становлять українцi. Також на територiї Рiвненщини проживають росiяни 4,6%; бiлоруси 1,4%; поляки 0,3%, євреї 0,14%; чехи 0,06%; майже 500 нiмцiв та iншi народностi. В своїй науковiй роботi я хочу розглянути життя побут, звичаї деяких нацiональних меншин вiд початку їхнього прибуття на Україну, зокрема в нашу область, i до теперiшнього часу. 1. Єврейська нацiональна меншина Євреї почали селитися на територiї сучасної України ще в дохристиянськi часи. Першi вiдомостi про них на Волинi датуються кiнцем ХІІІ ст. у Галицько-Волинському лiтописi, де описується смерть i поховання князя Володимира Васильковича в 1288 р в м. Володимирi, вiдзначено велику жалобу мiсцевих євреїв з цього приводу. Найдавнiша згадка про євреїв на територiї сучасної Рiвненщини- в Острозi, тут вони поселились десь у кiнцi ХІV ст., про це свiдчить одна з найбiльш раннiх епiтафiй, яка датується 1444 роком. Вiдомостi про них у Дубно вiдносяться до 1532 р. А щодо Рiвного, то першi свiдчення про них ми маємо з 1566 року, коли власником Рiвного став князь Любомирський, який надавав євреям значнi пiльги, звiльняв вiд початкiв, мiркуючи тим самим покращити становище мiста, мiської казни. За переписом 1765 р. в Рiвному мешкало 196 єврейських сiмей (434 особи чоловiчої статi, 456 жiночої). Мiсцевому кагаловi (кагал-єврейська релiгiйно-нацiональна спiльнота) пiдпорядковувались також 58 сiмей iз ближнiх сiл; всього ж кагал налiчував 1186 чоловiк. Найбiльш масове переселення євреїв в Україну почалося пiсля пiдписання Люблiнської (1569) унiї, з Польщi вони вирушили на українськi землi, якi увiйшли до складу Речi Посполитої (Волинь, Брацлавщина, Київщина, Пiдляшшя.). Осiдали євреї переважно в мiстечках, якi були перейменованi в мiста з магдебурзьким правом. Не маючи нiяких прав на осiлiсть у мiстах, євреї, однак, селилися там з милостi власникiв i старост, якi намагалися мати з них свою користь. Однiєю з причин масового переселення євреїв на Волинь були переслiдування, якi чинило стосовно них польське католицьке духовенство i городяни. Там їм заборонялось проживати в мiстах, що належали духовенству, i в деяких королiвських мiстах. Антисемiтську полiтику проводили окремi представники мiської влади, торговцi-католики, якi таким чином намагалися створити нестерпнi умови для своїх конкурентiв – євреїв. Церковний собор вимагав вiд короля обмеження чисельностi євреїв у мiстах, заборони будувати синагоги та виставляти товари для продажу у публiчних мiсцях. Пiд тиском цих сил король та сейм Польщi прийняли низку рiшень, що обмежували господарську дiяльнiсть євреїв. В Українi вони також не користувалися особливою повагою. Причини ненавистi українських селян до євреїв крилися не у загальнiй нелюбовi до нацiональних рис, а у економiчних обставинах, так як євреї займалися торгiвлею, фiнансовими операцiями, орендою магнацьких маєткiв i навiть православних церков, збиранням податкiв. Саме це робило їх в очах корiнного населення пособниками польських магнатiв. Тому гнiв закрiпачених селян був спрямований як проти польських магнатiв так i проти євреїв-орендарiв. Так, влiтку 1646 року на Волинi почали дiяти численнi повстанськi загони, якi нищили костели, шляхту, ксьонзiв, жидiв (загiн Гараська в Острозi). Рятуючись вiд загибелi деякi євреї приймали християнство. В такому випадку вони дiставали всi права українського люду. Пiдписуючи Зборiвську угоду 1649 року Б Хмельницький залишив євреям право жити в Українi та займатися торгiвлею, але при цьому уточнив, що євреї не можуть бути нi власниками, нi орендарями, нi мешканцями в таких мiстах, де стояли козацькi полки. В зв'язку з цими всiма обставинами чисельнiсть євреїв в Українi дещо зменшилась. рр. у Волинському воєводствi проживала єврейська громада у кiлькостi 53636 осiб. Введення смуги осiлостi, а також «Тимчасових правил» в 1882 роцi позначилось на розселеннi євреїв. Згiдно з останнiми вони не мали права селитися у сiльськiй мiсцевостi. Тому основна частина єврейського населення була зосереджена в невеликих мiстечках i мiстах смуги осiлостi. У селах їх практично не було. У першiй половинi ХІХ ст. єврейське населення на Волинi продовжує зростати. Це пояснюється не тiльки мiграцiйними процесами, а й високим приростом i меншою смертнiстю нiж у корiнного населення. За даними перепису 1847 року у 12 повiтах Волинської губернiї мешкало 172115 євреїв. (Дубенськiй 15441, Острозький 11584, Рiвненський 15067). Євреї вiдрiзнялися вiд iнших етносiв своєю соцiальною структурою. Вона була обумовлена низкою обмежень щодо їхнього розселення у сiльськiй мiсцевостi i основними напрямами економiчної дiяльностi. Вони переважно займалися ремеслами, дрiбною торгiвлею, опановували банкiвську сферу (за деякими даними вiдомо, що iудеїв-торговцiв було набагато бiльше нiж християн). Про досить широкий розмах торгiвельних операцiй євреїв Волинi свiдчить, наприклад, такий факт: «Арон Жид з Любомиля в липнi 1534 року гнiв на ярмарок до Ярослава 148 волiв». Значна частина єврейського населення губернiї була зайнята рiзними видами ремесел. Ремiсники, кравцi, шевцi, займалися обробкою дерева, будiвництвом i керамiкою, обробкою металу. Досить розвинуте було меблеве i столярне ремесло. Зате низькою була участь євреїв у розвитку фабричної промисловостi (фабрики i заводи, що їм належали були дрiбними, слабо механiзованими). Жiнки, в основному, були зайнятi приватними службами: прислуга, модистки, бiлошвейки. Значний iнтерес становить iсторiя єврейського землеробства та землеволодiння. Росiйське самодержавство видало цiлий ряд законодавчих актiв, якi обмежували сферу дiяльностi нехристиян у землеробствi, зокрема вони не мали права мати крiпакiв християн. Але у 1804 р. було прийнято «Положення», за якими євреї мали право купувати i продавати незаселенi землi, використовувати найману працю i на 10 рокiв звiльнятись вiд податкiв. Цi заходи були спрямованi на те, щоб залучити єврейське населення до землеробської працi, сприяти їх переселенню в степовi райони України, а щодо євреїв-землеробiв, то їх майже не було, так як земля цiкавила євреїв як нерухомiсть, i вони намагалися вкласти в неї свої капiтали, i нiякi спроби росiйського уряду залучити їх до хлiборобської працi, успiхом не увiнчались (єврейськi землеробськi колонiї на територiї сучасної Рiвненщини: с. Озеряни – Дубенського, Антонiвка, Малi Селища i Мочулки – Рiвненського повiтiв.) Значну увагу єврейськi громади придiляли розвитку освiти i вихованню пiдростаючого поколiння. Живучи замкнуто вiд основної частини населення, вони створили власну систему освiти, в якiй велика увага придiлялась релiгiйному вихованню дiтей, формуванню нацiональної свiдомостi. Спочатку це були приватнi початковi школи-хедери, талмуд-тори i вища талмудська школа – iєшива. Однiєю з перших на Волинi, на початку ХVІ ст. була вiдкрита iєшива в Острозi, на чолi якої стали вiдомi єврейськi рабини К. Габеркастен, С. Лурє, І. Горович, С. Едельс. Пiзнiше вiдкриваються загальноосвiтнi єврейськi школи, виникають початковi, середнi, суботнi єврейськi училища, а також приватнi навчальнi заклади з курсами гiмназiй i реальних училищ. В ХХ ст. (коли Рiвненська обл. була пiд владою Польщi) в Рiвному працювали 3 єврейських гiмназiї, i декiлька початкових шкiл. Викладання велося на мовах: iврит та iдиш. Дiти в дитсадках виховувалися теж на своїй рiднiй мовi. Тарбутська гiмназiя залучала до освiти усiх дiтей на Волинi. Дiяли нацiональнi клуби, громадськi органiзацiї, єврейська лiкарня, будинок для пристарiлих. Також єврейське населення задовольняло i свої релiгiйнi потреби: будували синагоги, молитовнi будинки тощо. Виходила щотижнева єврейська газета «Волинь лебен» (Волинське життя) вивезенi в Казахстан i Сибiр (так як i їхнi українськi i польськi колеги). Синагоги, якщо не закритi, то переданi пiд господарськi заклади, а з Великої синагоги конфiсковано сотнi свiткiв тори, i де подiтi не вiдомо по сьогоднiшнiй день. Колишнє єврейське кладовище розбили на двi половини: одну пiд парк, другу пiд пасовисько. Згодом тут побудували кiлька споруд школи i адмiнiстративнi будинки партiйних i радянських установ. Спочатку центральним «органом.», був – кагал, а пiзнiше головними важливими центрами активностi були релiгiйнi гмiни. (так як релiгiя висувалася на перший план, послiдовники iудейської вiри об» єднались в релiгiйнi гмiни), якими керували обранi представники громади. До компетенцiї гмiни вiдносилося: органiзацiя i утримання рабiнату; утворення i утримання молитовних будинкiв, синагог, ритуальних купалень, цвинтарiв; керiвництво релiгiйним вихованням молодi; турбота про забезпечення єврейських громад необхiдним майном; керiвництво гмiнним майном i фондами, а також рiзним реманентом i закладами, якi належали гмiнi. Згiдно з розпорядженням гмiна повинна була також здiйснювати контроль над благодiйними акцiями, опiкуватись i наглядяти за своїми релiгiйними органiзацiями, якi дiють на її територiї; мала право накладати i збирати податки вiд членiв гмiни, призначати i звiльняти її керiвникiв. органiзацiя, яка ставила за мету необхiднiсть введення в єврейських школах староєврейської мови (iдiш), i утримувала мережу власних освiтнiх центрiв. Вiддiлення товариства iснували у всiх великих общинах на Рiвненщинi. спiлка у 1931 р. нараховувала 300 членiв. Дiяли профспiлки найманих робiтникiв рiзних галузей. Профспiлковi об» єднання були мiсцем постiйної боротьби планах Росiї. Про це, зокрема, свiдчить вживання царем Олексiєм у серединi ХVІІ ст. титулу князя Волинi. В зв'язку з цим торгiвельнi зв'язки Росiї з Волинським регiоном набували полiтичного значення, а створення тут колонiй росiян забезпечувало формування реального ґрунту для реалiзацiї полiтичних задумiв. полiт. партiй, якi намагалися поширити нам свiй вплив, часто виступали як окремi полiт. угрупування пiд час виборiв до керiвництва релiгiйних гмiн (до речi виборча кампанiя, до гмiн, була навiть бiльш напружена нiж перед виборами до парламенту.), чи мiського самоуправлiння. Єврейська громадськiсть Рiвненщини, з полiт. погляду, була досить рiзноманiтною, але загалом подiлялась на два ворожих табори: ортодоксальний та сiонiстський, мiж якими постiйно точилася полiт. боротьба: сiонiсти мали у своїх руках всi органiзацiї, якi пiдтримувались американськими фондами; ортодоксали мали дуже великий вплив серед «темних» єврейських мас. Найсильнiшими полiт. партiями на Рiвненщинi в 20–30-тi роки були сiонiстськi органiзацiї. Найбiльше значення мала одна з них у Рiвному. В 1931 р. її члени мали вплив в таких об» єднаннях, як «Тарбут», об» єднання купцiв та промисловцiв, спiлка дрiбних єврейських купцiв а також у молодiжних органiзацiях. З 1928 р. почала незалежну дiяльнiсть почала група сiонiстiв-революцiонерiв, вплив якої зростав. роботи, а лише вiдстоював своїх кандидатiв на виборах до керiвництва релiгiйних гмiн та мiського самоуправлiння. Про вплив окремих громадських угрупувань свiдчать результати виборiв до керiвництва релiгiйних гмiн. Так, у 1928 р. в керiвництвi Рiвненської гмiни було 6 сiонiстiв, 9 представникiв господарського списку та деякi iншi. Через 5 рокiв соцiалiстична органiзацiя здобула 6 мандатiв, сiонiсти-революцiонери-1 мандат, «Союз Ізраїля» – 1, господарники-10. Громадськi органiзацiї, профспiлковi, культурнi чи полiтичнi, якi дiяли на територiї Рiвненщини, були в основному вiддiленнями загально польських i навiть мiжнародних органiзацiй. На поч. 20-х рокiв майже вся торгiвля i ремесло знаходилася в руках євреїв. Вони були також власниками бiльшостi квартир, призначених для найму в мiстах. В цей перiод i розпочинаються дiї православних i католикiв по обмеженню ролi, а тим самим i доходiв євреїв. Найважливiшим ефектом було утворення спiлки селян з одного боку i споживачiв – з другого, якi продавали i скуповували сiльськогосподарськi продукти без посередництва єврейських купцiв. Великою пiдтримкою з боку клiєнтiв користувалися створенi християнами промисловi заклади i ремiсничi майстернi. Додатковим ударом по єврейським ремiсникам було кустарне виготовлення продукцiї селянами. Так, наприклад, у гмiнi Гоща в 1934 роцi було 80 нелегальних селянських майстерень кравцiв-селян. Боротьба проти позицiї євреїв в економiчному життi Рiвненщини не привела в 20-тi роки до серйозного обмеження їх ролi, але знижувала їх життєвий рiвень. Іншим ефектом цiєї кампанiї було розповсюдження пресою, громадськими дiячами антиєврейських лозунгiв, якi часто були далекими вiд економiчних потреб. Ефектом широкомасштабної пiдтримуваної державними органами пропаганди за лiквiдацiю або хоча б обмеження торгiвлi i ремесла євреїв було поширення думки про негативну роль, яку вiдiграють євреї на громадському i економiчному життi краю, причому цiй пропагандi сприяли як поляки так i українцi. Отже, з усього вище сказаного ми можемо зробити висновок, що євреї вiдiгравали значну роль в економiчному життi краю, в значнiй мiрi i в суспiльно-полiтичних процесах, посiдали важливе мiсце в структурi народонаселення, бо на територiї сучасної Рiвненської областi в тi часи проживало майже 120 тисяч євреїв. В подальшому доля тисяч осiб цiєї нацiональностi була трагiчною: вони були по варварському знищенi нiмецько-фашистськими катами i їх прислужниками. В Рiвненськiй областi євреїв завжди було немало, а ще пiсля 1939 р. коли Нiмеччина окупувала Польщу, тисячi євреїв-бiженцiв знайшли притулок на нашiй землi, надiючись на допомогу. Але Радянська влада була до них не менш агресивна нiж нiмецька. Про це свiдчать масовi репресiї проти євреїв, якi почалися з 1935 р i виконувалися групою НКВД. Приводом служила думка, нiбито всi євреї, уродженцi Польщi, є її шпигунами, а тi хто з Палестини – найманцями англiйцiв. Це навiть можна назвати Радянським варiантом гiтлерiвського плану щодо вирiшення « єврейського питання» так як «батько народiв» Сталiн, теж говорив що «буде краще коли їх буде менше» СД на чолi штандартенфюрер СС Егер. Але треба сказати, що євреї не сидiли склавши руки. Вони входили до рiзних повстанських груп: патрiотична група, яка дiяла на хмелефабрицi; був навiть єврейський партизанський загiн, але його було розформовано i розподiлено до iнших неєврейських загонiв, радянськими партизанами. Також вони воювали на фронтах, тут їх загинуло до 180 тис. солдат i офiцерiв. Одним словом вони боролися, i не сидiли мовчки чекаючи смертi, так як звикли думати бiльшiсть. У 1941 роцi у Рiвне увiрвався так званий добровольчий батальйон «Остланд» на чолi з Гербертом Браншевичеми для втiлення плану «Остаточне вирiшення єврейського питання». Напередоднi «судного дня» вiддано наказ зiбрати всiх євреїв на Костельнiй площi. Так як ходила чутка, що євреїв хочуть пересилити в Тучин, вони взяли з собою пакунки, якi, за наказом нiмцiв, й залишили серед площi. Їх погнали далi у район Грабника, а звiдти – в урочище Сосонки де на них чекали вояки «Остланду». В перший день ями були заповненi, тому на день їх розслiдували просто в полi. Загалом розстрiляно 17500 чоловiк. Євреїв, яких не розстрiляли в Сосонках, загнали в гетто, яке знаходилось в районi залiзницi. Його називали «Новий свят». 13 липня їх вивезли в Костопiль i розстрiляли. Тлiннi останки їх прийняла наша спiльна земля в урочищах Сосонки, Цегльня, Палестина, в кар'єрах сiл Видумки, Янової долини, на галявинi Святої Дiброви. 2. Росiйська нацiональна меншина Розселення росiян на територiї сучасної України розпочинається в кiнцi ХV ст. з освоєння пiвденних степiв. Волинь, як вiддалена вiд Московської держави територiя, не стає у цей час об'єктом потужної мiграцiї росiйського населення. Проте, внаслiдок економiчного розвитку на Волинi створюються умови для тимчасових мiграцiй, завдяки торговому обмiну. Як вiдомо, торгiвля в середнi роки була досить копiткою i тривалою працею, одним iз показникiв мiграцiйних процесiв. Для торговцiв у розвинутих мiстах (зокрема i волинських) iснували спецiальнi гостиннi двори, де iноземнi гостi могли перебувати досить тривалий час. Для росiйських купцiв, що торгували в Українi, через прикордоннi ярмарки i Київ пролягали шляхи углиб українських землях до Луцька i Бару. Як зазначають дослiдники, росiйська торгiвля у Поднiпров'ї поєднувалася з полiтикою збирання руських земель Московською державою. Безперечно що i Волинь, як давнє руське князiвство, була у «об'єднавчих» планах Росiї. В зв'язку з цим торгiвельнi зв'язки Росiї з Волинським регiоном набували полiтичного значення, а створення тут колонiй росiян забезпечувало формування реального ґрунту для реалiзацiї полiтичних задумiв. Крiм торговцiв, тут немало було росiян-ремiсникiв. (Їх вважають першими осiлими росiянами на Волинi.) Також на Волинi у ХVІ ст. розгорнули свою дiяльнiсть росiйськi культурнi дiячi, втiкачi-емiгранти. Серед них вiдомi представники реформацiйних течiй Феодосiй Косой, Ігнатiй, Артемiй та православнi Іван Федоров, Андрiй Курбський. Останнi зробили значний внесок у розвиток української культури. р., розчленувало українськi землi на Правобережжя i Лiвобережжя. Так як Волинь вiдiйшла до Польщi то протягом ХVІ ст. вона була втягнута у мiжрегiональну торгiвлю, що стала складовою частиною взаємовiдносин мiж розрiзненими частинами України. Але все ж бажання Росiї включити «iсконно руськi землi» до свого складу, було реалiзоване у зв'язку з подiлом Речi Посполитої, в кiнцi ХVІІІ ст. як це було усюди переселяли у свої володiння також селян з Росiї. У ІІ половинi ХІХ ст. розселення росiян на Волинi визначилося також поглибленням економiчних зв'язкiв, будуванням залiзницi, розвитком промисловостi, системи освiти i таким iншим. До кiнця ХІХ ст., не рахуючи росiйських вiйськових (16. 427 чол.), загальна чисельнiсть росiйськомовного населення у Волинськiй губернiї досягла 104.. 889 осiб, 3,5% загальної кiлькостi населення. (У Дубенському -4,25%, Острозькому -2,46%, Рiвненському – 3,15%.). Із загальної кiлькостi росiян 44,351 чол. Мешкали в губернському та повiтових центрах, де розташовувались адмiнiстративнi установи, промисловi, соцiальнi заклади. Особливо iнтенсивно проводилася у мiстах, в першу чергу через навчальнi заклади, русифiкаторська полiтика, тому саме у населених пунктах мiського типу, пiд час перепису населення 1897 р. значна частина мешканцiв визнала рiдною росiйську мову. Соцiальна структура етнiчної групи була досить строкатою, вiдбиваючи iсторичнi традицiї життєдiяльностi росiян, державне вiдношення до нацiональних проблем. За даними першим Всеросiйським переписом населення до стану спадкових та особових дворян у Волинськiй губернiї належало 14,25% росiян. Вiдносно багаточисельно були представленi серед них також почеснi громадяни та купцi, духiвництво, мiщани. Майже четверта частина росiян була залучена до адмiнiстративної, громадської служби, освiтньої справи, працювала на поштi. Помiтна частка мешканцiв Волинi росiйської нацiональностi займалася будiвельними роботами, залiзничною службою, торгiвлею. Однак, основну частину росiян, як i решти населення краю, складало селянство (50%). Чисельнiсть росiйських землевласникiв на Волинi була немалою, згiдно з офiцiйними даними на 1880 рiк складало на 100 маєткiв на 100 дес. землi. Чисельнiсть росiйських землевласникiв була другою пiсля польських, в їхньому розпорядженнi переважно були середнi i дрiбнi землеволодiння. Пiзнiше вiдсоток росiйського землеволодiння вiдносно швидко почав зменшуватися, але загалом серед великих землевласникiв залишалося багато росiйських помiщикiв. Значну частину дворян та чиновникiв росiйської нацiональностi складали вихiдцi з iнших губернiй Росiйської Імперiї, що свiдчило про продовження процесiв внутрiшньої iммiграцiї на Волинь цих категорiй населення. Серед тимчасових мешканцiв краю були вiдомi дiячi росiйської культури – композитор Ігор Странiвський, письменник Андрiй Бєлий. Слiд врахувати також той факт, що перепис 1897 р. носив певною мiрою суб'єктивний характер: чисельнiсть росiян за його результатами була значно перебiльшена за рахунок українцiв та iнших нацiональностей, що жили у мiстах i розмовляли росiйською мовою. У Радянськiй Українi в 20-х рр. росiяни були найчисельнiшою нацiональною меншиною. При проведеннi перепису населення в 1926 р. вперше бралася до уваги нацiональна приналежнiсть громадян. За переписом в Українi нараховувалося 2,677 тис. (9,2% населення республiки) росiян. З проведенням у Радянськiй Українi полiтики українiзацiї, що вела за собою переведення дiловодства в окружних, районних та сiльських органах влади на українську мову, гостро постало питання про видiлення нацiональних адмiнiстративно-територiальних одиниць, росiйських зокрема. На пiдставi перепису 1926 р. була розширена мережа шкiл для нацiональних меншин. У Волинськiй окрузi за його даними дiяло 10 росiйських нацiональних шкiл соцiалiстичного виховання (українських-354). На територiї Зх. Волинi, що перебувала пiд Польщею (згiдно Ризького мирного договору), також був проведений перепис населення у 1921 р. Цей перепис був недосконалим, оскiльки проводився не за нацiональним, а за релiгiйним показником. Основну частину населення Волинi у 1921 р. складали православнi. Їх нараховувалось 1,238,353 чол. Серед них Росiян-9450. Напевно, багато хто з росiян опинився в графi православних полякiв (таких нараховувалось 62,425 чол.) (за переписом 1921) i рiдної мови (за переписом 1931) власне росiйське населення на Волинi за вказаний перiод збiльшився на 150,43% i налiчувало 23,637 чол. Таке зростання пояснювалося також приїздом у воєводство пiсля 1921 р. значної кiлькостi репатрiантiв та бiлої емiграцiї з Радянського Союзу. Значна частина росiйського населення у цей перiод проживала в мiстах Волинi (близько 13,5 тис. росiян). Польським урядом систематично розпалювалася ворожнеча мiж росiйськими та українськими партiями i суспiльно-полiтичними органiзацiями. Хоча сам факт iснування росiйських партiй i органiзацiй у Польщi (зокрема Росiйського Нацiонального об'єднання) слiд оцiнювати позитивно. Наймасовiший мiграцiйний рух росiян на Волинь припадає на пiслявоєннi роки. Йому сприяли як природнi так i демографiчнi процеси, так i кадрова полiтика з радянських органiв влади. Про зростання росiйської етнiчної групи засвiдчив перепис населення 1959 р., – 37, 1 тис. осiб росiйської нацiональностi. Їх збiльшення у Волинськiй областi прослiдковується i в наступнi десятирiччя. За переписом 1979 р. чисельнiсть росiян в областi досягла 43,767 чол. таке втручання пiдтримувалось державою протягом ХІХ-ХХ ст. (особливо), вiдбувалися негативнi процеси асимiляцiї не тiльки iнших нацiональних меншин України, а й самої української нацiональностi. Цей парадокс, з одного боку ставить росiйську меншину в Українi на одному рiвнi з державною нацiєю, i вище над iншими нацiональностями, а з другого – виникла досить негативне, та упереджене ставлення українцiв, та iнших народiв до росiян. В сучасних умовах росiяни на Волинi, як i в цiлому в Українi, на вiдмiну вiд iнших нацiональних меншин, не пiддаватися дискримiнацiї. Про це свiдчить iснування на Волинi росiйських шкiл, в яких учаться i українцi. Взагалi росiйська культура, в осередках росiйських нацiональних меншин, має всi реальнi умови для свого iснування i розвитку. На волинських землях вперше нiмецькi поселення згадуються за часiв Галицько-Волинського князiвства. Як правило, це були ремiсники, яких запрошували для обслуговування знатi. А починаючи з кiнця ХVІІІ – та початку ХІХ ст., князь Чарторийський одним з перших на Волинi направив нiмецьких колонiстiв до свого маєтку у Корець. Саме тодi почали з» являтися нiмецькi села-колонiї. Першим таким селом був Мiхельсдорфа (1782) неподалiк вiд Холма. Деякi жителi села пiзнiше стали жити в нових селах заснованих ними в 1822 р. – Карлсвальд та Антонiєндорф бiля Острога. Але ще ранiше, в 1809 р. на картi Рiвненщини того часу з» являється колонiя Етвантоль-Корито в районi Малина Дубенського повiту. В1811 р. була заснована колонiя Софiївка поблизу Висоцька Рiвненського повiту; в 1817 р. – колонiя Городище, в 3 км. вiд Рiвного. Взагалi мiграцiї нiмецьких селян на схiд – це iсторiя багатьох столiть. В iсторичних джерелах iснує навiть умовна перiодизацiя цього явища. Перший стан нiмецького розселення на польських та українських землях вiдноситься до ХІІІ ст., коли значнi простори України та Польщi були спустошенi жахливими набiгами ординцiв i велика кiлькiсть колонiстiв направилась на пустi незаселенi землi. Друга велика мiграцiя в цi ж землi почалася в ХVІІ ст. В 1762–1763 рр. Катерина ІІ видала укази, в яких поселенцi з Нiмеччини, та iнших країн Європи закликалися пересилятися в деякi мiсцевостi Пд. Та Пд-Сх. Росiї. Перший указ не знайшов вiдгуку, тому що не обiцяв нiяких пiльг. У другому – вiд 22. 07. 1763 р. – про них йшлося вже докладно. Селяни та iншi прошарки населення захiдноєвропейських країн вiдгукнулися на заклики росiйського уряду. В серединi ХVІІІ ст. однiєю з причин чому було те що у Нiмеччинi продовжувалися гонiння на численнi й рiзноманiтнi тодi релiгiйнi секти. Багато з них сподiвалися знайти притулок в Росiї, для вiльного влаштування свого життя на засадах їх вiровчення. Їх переселення мали ще одну причину – тяжкi економiчнi умови, якi виникли в численних нiмецьких державах в наслiдок феодальних вiйн, i викликаних ними неврожаїв та голоду. Переселенцi селилися на вказаних мiсцях пiд керiвництвом особливих урядових агентiв (переважно в необжитих степах України, якi швидко перетворилися на культурнi землеробськi райони, i певною мiрою захищали їх вiд вторгнення загарбникiв). Взагалi першi емiгранти оселялися в районi Вiсли, а вже звiдти багато з них вирушили в Схiдну Україну, а деякi залишились в Захiднiй. Інтенсивний приплив нiмецьких колонiстiв до краю починається пiсля селянської реформи росiйського уряду 1861 р. Якщо у ХVІІ ст. нiмцi переселялись сюди через важке положення в своїй країнi, в пошуках кращої долi, то у ХVІІІ ст. їх ставало бiльше тому що з» явилася бiльша можливiсть купувати земельнi дiлянки, брати їх в оренду, оселятися на чиншових землях. Мiсцевi селяни хоч були звiльненi вiд крiпацької залежностi, не мали достатньо коштiв, щоб сплатити помiщику необхiднi викупнi платежi та фактично залишалися залежними вiд землевласника. Сiльське господарство в зв'язку з цим продовжувало бути дуже примiтивним i не давало мiсцевим феодалам колишнього прибутку. Зрозумiло, все це дуже приваблювало нiмцiв – господарiв, якi могли легко купити, орендувати так необхiдну їм землю та влаштуватися на новому мiсцi. (В Рiвненському повiтi в 1862 р. нараховувалося 388 нiмцiв-колонiстiв, то в 1886 р. їх уже було 802). Так званi волинськi нiмцi селилися тут окремими колонiями, якi отримували особливi назви. На Рiвненщинi в цi роки з» являються такi села, як Фрiдрiхсдорф, Генрiєтта, Ховинберг, Марiєндорф, Вальд-Коловерт та iн. губернiях iноземним пiдданим заборонялось придбання права власностi на нерухоме майно поза мiськими поселеннями. У випадку непiдкорення статтям цього закону перед багатьма волинськими нiмцями, якi стали власниками земельних надiлiв i залишались у австрiйському чи прусському пiдданствi, постала загроза конфiскацiї землi. Тому бiльшiсть з них була змушена офiцiйно стати громадянами Росiї. Вiдтепер на них в повнiй мiрi поширювались всi права i обов'язки, передбаченi росiйським законодавством. Слiд зауважити, що деякi локальнi поселення нiмецьких ремiсникiв були на Рiвненщини ще в кiнцi ХVІІІ ст. Так, польський iсторик Т. Стецькi вона починалася вiд моста та закiнчувалася бiля млина. На цiй вулицi, за Т. Стецьким, жили нiмецькi ткачi суконники. (Важко уявити в сучасному Рiвному, що вулиця Нiмецька – це частина вулицi С. Петлюри вiд Соборної до І. Мазепи, аж до перехрестя вулицi Т. Шевченка). Крiм того, нiмецькi ремiсники в ІІ пол. ХVІІІ ст. також жили в Корцi i працювали на заснованiй князем Чарторийським фарфоровiй фабрицi. В 1783 р. в центрi Корця спецiально для нiмцiв-управителiв, якi служили при дворi та на фабрицi, i для нiмцiв-ремiсникiв князь побудував лютеранську церкву. Її прихожанами також були i нiмецькi ткачi з Рiвного. Але в 1820 р. церква згорiла i приход перемiстився до Житомира. Велика кiлькiсть нiмцiв переселялася на Волинь з Польщi пiд час польської революцiї 1863–1864 рр. Царський уряд одразу ж пiсля цiєї подiї забороняє особам польської нацiональностi купувати земельнi маєтки в 9-ти захiдних губернiях, у тому числi – Волинськiй. Нiмецькi колонiсти не попадали пiд цi обмеження, якщо були в змозi прибувши сюди з Польщi, довести своє непольське походження. Права безперешкодної купiвлi землi на Волинi нiмцям надавалися нарiвнi з мiсцевим населенням. Але особливостi природних умов, географiчного положення краю, нестача капiталу та зв'язку з цим невелика кiлькiсть покупцiв значно полегшували способи їх розселення тут. дiлянки i розраховували не на капiтал, вкладений в купiвлю, а тiльки на своє мистецьке вмiння господарювати на землi. дуже залежними вiд землевласника. Договiр на оренду землi часто не поновлювався помiщиком i десятирiчнi, а то й двадцятирiчнi зусилля волинських нiмцiв по налагоджуванню свого земельного господарства зводились на нiвець. Висоцька помiщиком Вацлавом Борейком, за яким вiн надає певнi привiлеї нiмецьким колонiстам, що тут оселилися навiчно звiльняючи їх вiд працi на користь помiщика i сплати оброку, призову до рекрутiв. Нiмецькi колонiсти могли без мита займатися будь-якими ремеслами та вiльно торгувати продуктами своєї працi. Їм надавалася абсолютна свобода релiгiї та можливiсть будувати свої церкви та школи. В свою чергу нiмцi зобов'язувалися виконувати iснуючi закони i сплачувати в державну казну щорiчний необхiдний податок. Зацiкавленiсть помiщика, щоб 33 нiмецькi колонiсти оселилися на цих мало пристосованих для землеробства землях на березi р. Горинь видно з цього документа дуже добре, так як нiмцi селилися бiля болiт i в низинах рiчок. (мiсцевi жителi не вмiли обробляти цi землi, до того ж вони були значно дешевшими). Територiя їхнього поселення починалася вiд мосту на Баламутцi при с. Задвiр» я, йшла через урочище Полянка, Ведмеже, Любе, Рожани, Заграда, Орловицi по млин села Удрицька пiд Божково-Поляною, вiд Пiдгалля до Ставка. Вацлав Борейко погоджувався вiдстрочити на три роки збирання з колонiстiв податкiв, а також виплатити кожнiй нiмецькiй сiм» ї для налагоджування господарства суму, рiвнозначну 200 гульденам срiблом. Однак у цьому контрактi були визначенi досить високi стягнення за будiвництво дренажних систем та гребель на Горинi. Це було майже забороною. Зусилля поселенцiв обробити тут землю та виростити врожай були марними через щорiчнi розливи цiєї рiки. Вони вимушенi були пiсля десяти рокiв пiти далi на Схiдну Україну. Іншим нiмцям, якi оселилися на цьому мiсцi в 1828, вдалося змiнити цей пункт в контрактi. Цi колонiсти згiдно з ревiзькими реєстрами Рiвненського повiтового казначейства, Острiзького та Рiвненського повiтових судiв, Рiвненського пристава 1-го стану залишили також згадку про колонiї Хотенка та Фрiдрiхсдорф (Соломка), що була бiля Тучина. В судових справах за 1828–1888 рр. збереглися угоди на купiвлю землi нiмецькими поселенцями в районi Висоцька та звичайнi громадянськi справи, де iдеться про нiмцiв-колонiстiв Карлсвальде, Карлсдорфа не подалiк Острога, Олександрiї (колонiя Пухова), Мочулок. дiяло 42 канторальнi школи, при Рiвненськiй – 40, а всього на Волинi їх було 400. У кiнцi ХІХ ст. полiтика росiйського уряду стосовно нiмецьких поселенцiв значно змiнилася. Пiсля пiдписання австро-нiмецької угоди в 1879 р. та оформлення в 1882 р. Троїстого союзу, спрямованого, головним чином проти Росiйської iмперiї, царський уряд 3-ма указами, починаючи з 1887 р., забороняє нiмецьким поселенцям купiвлю землi на Волинi, а з 1890 р. активно проводить полiтику русифiкацiї. Колонiстам заборонялося навчати своїх дiтей в канторальних школах нiмецькою мовою. (детальнiше закон описується нижче). На початку ХХ ст., коли в польськiй Конституцiї вiд 17. 03. 1921 р. в статтi 110 вказувалося, що кожна нацiональна меншина може органiзовувати свої власнi школи на рiднiй мовi. Так загальнообов'язкове навчання в нiмецьких школах тривало 7 рокiв. Заняття були платнi, але дiти з великих сiмей вiд плати звiльнялись. Уроки проводились на двох мовах: польськiй i нiмецькiй. Викладачi були родом iз Волинi, Галичини. Сiлезiї, Центральної Польщi. В позаурочний час також була цiкава i рiзноманiтна програма: екскурсiї на природу, вiдвiдування хворих людей, органiзовували концерти для батькiв, тощо. В зимовi мiсяцi, бiльшiсть вчителiв безкоштовно i з великим успiхом, навчали дорослих арифметицi, читанню i письму. Це були тi люди, якi пiд час заслання в Сибiр i в пiслявоєннi роки не змогли вiдвiдувати школу. Для кращої роботи нiмецьких шкiл було створено «Нiмецьку шкiльну службу Волинi». З її iнiцiативи були створенi вчительськi об» єднання. Служба також проводила велику роботу по вдосконаленню квалiфiкацiї вчителiв, органiзовувались драматичнi i хоровi гуртки та оркестри, це все свiдчить про високий рiвень культури, який поступово пiдвищувався з самого початку переселення i до ХХ ст. Вище наведенi факти свiдчать, що нiмецькi колонiї на Волинi у другiй половинi ХІХ столiття являли собою замкнутi територiально-адмiнiстративнi одиницi. Причому ця замкнутiсть пiдкрiплювалась майже повним незнанням нi української, нi росiйської мови i суспiльним вживанням нiмецької, приналежнiстю до iншого вiросповiдання (колонiсти в абсолютнiй бiльшостi були лютеранами), своєрiднiстю iсторичних традицiй повсякденного побуту, моралi i культури. Замкнутостi колонiстського життя сприяло i те, що розселялись нiмцi переважно на орендних землях окремими поселеннями i довгий час не пiдлягали iснуючiй системi територiально-адмiнiстративного нагляду з боку мiсцевих органiв влади та полiцiї. Територiальнi нiмецькi колонiї часто були розкиданi на значнiй вiдстанi одна вiд другої i в таких глухих та важкодоступних мiсцях, що про їхнє мiсце розташування знав хiба що власник землi та мiсцевi селяни. З помiж рiзних факторiв, що сприяли збереженню волинськими нiмцями своєї етнiчної своєрiдностi, немаловажну роль вiдiгравала система громадського самоврядування, головне призначення якої зводилось до збереження замкненостi внутрiшнього життя нiмецьких поселень. Очолював цю систему староста – «шульц». Ця посада була виборною. Вiн мав фактично всю повноту влади в колонiї. Вiн представляв її у стосунках з мiсцевою владою. А так, як нiмцi на Волинi переважно орендували помiщицьку землю, то шульц був посередником мiж колонiстами-орендаторами i власником землi. Слiдкував за вчасною сплатою оренди i податкiв, за виконанням повинностей, за внутрiшнiм порядком в колонiях. Саме вони у бiльшостi випадкiв були суддями i розпорядниками у внутрiшнiх справах колонiї. Слiд звернути увагу й на те, що в нiмецьких колонiях постiйно пiдтримувався дух германiзму. Головну роль в цьому вiдiгравала школа та церква. Однак немало значили i зв'язки з самою Нiмеччиною. Були випадки, коли окремi колонiсти призивного вiку вiдлучались до Нiмеччини для проходження вiйськової служби. Існували i спецiальнi органiзацiї, через якi колонiстам надсилали портрети нiмецьких iмператорiв, листи та брошури пангерманського змiсту, надавалися грошовi субсидiї для вiдкриття та функцiонування шкiл, а вчителям та пасторам на так зване «лютеранське мiсiонерство». Тому не дивно, що багато хто з колонiстiв не приховував своїх симпатiй до Нiмеччини та Бiсмарка. У доповiдi волинського губернатора за 1889 р. вказувалось, що були випадки, коли вони погрожували помстою Бiсмарка та нiмецького вiйська, якщо воно вступить у Волинську губернiю. Вiдособленостi та консерватизму життя в нiмецьких колонiях сприяла i урядова пiльга, якою колонiсти-чоловiки звiльнялись вiд вiйськової повинностi i тим самим мали можливiсть уникнути iнших нацiональних, мовних i соцiальних впливiв, якi пiсля закiнчення служби могли бути перенесенi в цивiльне життя колонiстських общин i, в якiйсь мiрi, порушити встановленi в них норми i правила повсякденного спiвжиття. Взагалi вся система господарювання в нiмецьких колонiях була побудована так, щоб забезпечити себе всiма необхiдними засобами виробництва, предметами побуту i продуктами харчування якнайповнiше i тим самим звести до мiнiмуму соцiально-економiчнi контакти з мiсцевим населенням. Таким чином, нiмецькi колонiї на Волинi у ІІ пол. ХІХ ст. Тривалий час залишались майже абсолютно вiдособленими вiд iснуючого навколо них суспiльного життя поселеннями, в яких панувала нiмецька мова, лютеранська релiгiя i мораль, дух германiзму i власна система самоврядування. територiально-адмiнiстративного устрою та росiйського суспiльного життя. Першi спроби були зробленi ще в 60-тi роки ХІХ ст., коли згiдно з законом 1864 р iноземцiв зобов'язували приймати росiйське пiдданство, та у 1866 р., коли над селянами та колонiстами встановлювалось спiльне управлiння. Правда волинськi нiмцi все це проiгнорували. Невдоволення i хвилювання серед колонiстiв викликав закон вiд 1. 01 1864 р. про загальну вiйськову повиннiсть, цей закон першим в якiйсь мiрi дав можливiсть хоча б тимчасового впливу iншого соцiального середовища на певну частину чоловiчого населення нiмецьких колонiй. Однак бiльш впливовими були закони, прийнятi у 80-тi ХІХ ст. 14. 03. 1887 р. з» явився закон, за яким у 22-х Зх. та губернiях iноземним пiдданим заборонялось придбання права власностi на нерухоме майно поза мiським поселеннями. У випадку непiдкорення статтям цього закону перед багатьма волинськими нiмцями, якi стали власниками земельних надiлiв i залишились у австрiйському чи прусському пiдданствi постала загроза конфiскацiї землi. Тому бiльшiсть iз них вимушена була прийняти росiйське пiдданство, тобто офiцiйно стати громадянами Росiї. Вiдтепер на них в повнiй мiрi поширювались всi права i обов'язки, передбаченi росiйським законодавством. росiйську мову. Саме так влада i почала русифiкацiю пiдростаючого поколiння нiмецьких колонiстiв. Однак найбiльш дiєвим у боротьбi проти нiмецької замкнутостi був закон вiд 15. 06. 1888 р. щодо облаштування побуту iноземних поселенцiв, якi поселились у Київський, Подiльськiй та Волинськiй губернiях. Згiдно цього закону всi нiмцi, незалежно вiд пiдданства, причислялись до мiсцевих мiщанських та селянських громад. Всi колонiї включались до складу тих волостей, в межах яких вони знаходились i пiдпорядковувались мiсцевому волосному начальству та полiцiї. Посадовi особи нiмецьких поселень обов'язково затверджувались мировими посередниками i тiльки тодi мали право виконувати свої функцiї. Нiмцi отримали навiть право бути обраними до органiв волосного правлiння, за винятком посад волосного старшини i писаря. Закон зобов'язував колонiстiв виконувати колонiстiв всi казеннi, земськi та мирськi повинностi на рiвнi з селянами. Фактично цей закон руйнував iснуючу форму громадського самоврядування в нiмецьких колонiях Волинi i повнiстю включав їх в росiйську систему мiсцевого територiально-адмiнiстративного управлiння. доручень Покровський зробив у деяких колонiях на Волинi, зокрема i в Ровенському повiтi, фактичну перевiрку, щодо втiлення в життя вищезгаданого закону. За матерiалами перевiрки були данi спецiальнi вказiвки мировим посередникам для посилення контролю та нагляду за цим питанням. Але замкнутiсть поступово зникала i процеси, започаткованi у ІІ пол. 80-х рр. ХІХ ст. були пiдкрiпленi рядом iнших законодавчих актiв у 90-х роках, та на початку ХХ ст. І зворотного ходу не мали. Не зважаючи на налагоджене господарство, органiзацiю нiм. -колонiстiв на Волинi, будь-якого впливу на її економiку вони не мали. В порiвняннi з високо розвинутими в сiльськогосподарському вiдношеннi саратовськими нiм-колонiями волинськi були досить незначними. У цей перiод починається виїзд нiмцiв з Рiвненщини в США, Курляндiю, Пруссiю, на Кавказ. Ще бiльше нiмцiв покинуло свої оселi на Волинi в 1906–1907 рр. Внаслiдок впровадження Столипiнської аграрної реформи. Згiдно з нею орендування нiм-колонiстами стало майже не можливим. Якщо в 1904 р. до Тутчинської лютеранської фiлiї належало 12739 нiмцiв-лютеран, а до Рiвненської в 1905 р. – 10 тис., то в 1906–1907 рр. їх залишилось тут вiдповiдно – 380 та 546 чол. З поч. вiйни 1914 р. частина колонiстiв була iнтернована до Сибiру та на Урал, частина змогла виїхати в iншi країни. А деякi залишилися на своєму господарствi, i настiльки злилися з мiсцевим населенням, що навiть пiшли до вiйська та воювали проти Нiмеччини. Останнiй раз зустрiчаємо згадку про волинських нiмецьких колонiстiв на Рiвненщинi в деяких архiвних документах 1921–1939 рр. В одному з тих документiв за 1932 р. наводяться такi данi: «…Найбiльше скупчення нiмецьких колонiстiв є в гмiнах Межирiцькiй, Клеванськiй, Тучинськiй, Олександрiйськiй. Найкраще становище господарства у нiм-колонiстiв Тучинської гмiни. У Клеванськiй гмiнi, зокрема в колонiї Мочулки, проживають 86 нiм. Родин, однак вони не вважаються багатими, тому що посiдають переважно пiщанi грунти, менш родючi, однак їх матерiальний стан є достатнiм, бо, крiм господ-ва, вони ще працують в лiсництвi i в той спосiб забезпечують себе…. Кризова ситуацiя на них не впливає. В iнших мiсцевостях проживає незначна кiлькiсть нiмцiв, але їх господарства в доброму станi i не чути, щоб з їхнього боку були якiсь незадоволення сучасною загальною кризою…» (ДАРО, ф. 86, 2, од. Зб. 547, арк. 26.). У груднi 1939 року всi нiм-колонiсти, якi проживали на Волинi, були виселенi в Нiмеччину, так як на думку Радянської. влади це було небезпечно. За даними 1 сiчня 1941 року в Рiвненський областi залишилось 5699 нiмцiв, тобто 0,5% вiд усього населення областi, яке складало 1139807 чоловiк. спiввiтчизниками живе й сьогоднi. Ще й досi на Рiвненщинi можна побачити багато покинутих i напiв – зруйнованих вiтрякiв, якi є своєрiдними нагадуванням про перебування тут нiмцiв-колонiстiв. Старожили зберегли добру пам'ять про цих господарiв. 4. Польська нацiональна меншина Польське населення заселило волинськi землi кiлька вiкiв тому назад пiд час колонiзацiї. Крiм великих землевласникiв тут проживала дрiбна шляхта, селянство. Масове заселення Волинi поляками почалося у ІІ пол. ХVІ ст. пiсля укладення Люблiнської унiї. Характерним розселення полякiв була дiаспора – розпорошене розселення окремими етно-релiгiйними громадами в межа суцiльного масиву українського населення, яке стало об'єктом польської колонiзацiї. Такий тип колонiзацiї обумовлювався передусiм її соцiальним характером. Польськi феодали, скориставшись занепадом Київської Русi, захопили землi Зх. i Правобережної України, тодi й почали iммiгрувати сюди, як вказано вище, рiзнi верстви населення, польський уряд щедрою рукою роздавав спустошенi вiйнами, епiдемiями земельнi масиви Правобережжя шляхтi i великим магнатам. Приєднання Правобережної України до Росiї суттєво не змiнило становища польських феодалiв та шляхти. римо-католицької церкви. Багатовiковий гнiт, пiд яким перебували українськi землi полiтика панiвної верхiвки феодальної Польщi, спрямована на полонiзацiю українського населення й ослаблення його опору соцiальному i релiгiйному гнобленню проголошення Люблiнської та Берестейської унiй, призвели до того. що значна частина гнiту воював i польський народ нижчої верстви, тобто, у антифеодальнiй i нацiонально-визвольнiй боротьбi українського народу брали участь i поляки. З цього можна зробити висновок, що можливо польськi i українськi селяни жили мирно i тихо, не зважаючи на рiзнi релiгiйнi погляди. У серединi ХІХ ст. (1857) римо-католицьке населення Волинської губернiї нараховувало всього 172866 чол., у тому числi полякiв 167866 чол., українцiв 4829. На Волинi у 50-х рр. ХІХ ст. з» являється i дiє значна кiлькiсть товариств, органiзацiй i громадських закладiв польського спрямування. Багаторiчне проживання полякiв серед українського не могло не вплинути на їх. Трохи бiльше 40% полякiв подавали пiд час згаданого перепису польську мову як свою рiдну. Весь побут, будiвлi майже нiчим не вiдрiзнялися вiд мiсцевого українського населення. Вiдносини мiж обома етнiчними групами характеризувалися як добросусiдськi, позбавленi напруження i конфлiкт. Полiтика царського уряду щодо польського населення зазнала значних змiн пiсля повстання (1863), що спiвпало з визволенням вiд крiпацької залежностi i руйнування помiщицького землеволодiння. Все це вплинуло на етнiчну структуру населення Волинської губернiї та цього розселення. Полiтичним фактором регулювання народонаселення захiдних губернiй iмперiї стало особливе законодавство Росiї (обмежувальнi закони) Конфiскацiя значної кiлькостi польських землеволодiнь i виселення учасникiв повстання призвело до помiтного спаду в економiчному життi краю Газета «Києвлянин» надрукувала офiцiйнi данi за 1880 р. щодо росiйського i польського землеволодiння у краї, роблячи висновок про значну видозмiну поземельної власностi завдяки енергiйним заходам пiсля 1864 р. Росiйське землеволодiння порiвняно з польським у Волинськiй губернiї знаходилося у такому становищi, вираженому в процентному вiдношеннi: на 100 маєткiв -41,08: на 100 десятин землi -34,05 За переписом 1897 р. польське населення на Волинi залишалося чисельним i складало 6% всiх жителiв губернiї. Переважаючим мiсцем проживання залишалася смуга губернiї – Рiвненський, Луцький,…, Дубенський i Острозький. Перепис проводився за ознакою мови. Не викликає сумнiву, що коли б перепис визначав нацiональну незалежнiсть, то число осiб, якi назвали б себе поляками, було б набагато бiльшим. Вiдомо що в Українi мiсцеве населення завжди вважало. що кожен католик – поляк. В той же час багато католикiв, що розмовляли українською мовою (5, 05% вiд загальної кiлькостi українцiв). Осiб римо-католицького вiросповiдання нараховувалося у губернiї 298170. 54,68% до стану селян. Останнiй продовжував поповнюватися за рахунок ще однiєї хвилi польської iммiграцiї у Волинську губернiю з Привiслянського краю у 80–90-тi рр. ХІХ ст. Переселялися поляки цiлими сiм» ями, про що свiдчила приблизно однакова кiлькiсть чоловiчого i жiночого населення серед переселенцiв. Уродженцi Привiслянського краю складали 44,7% всiх полякiв, що народилися поза межами Волинської губернiї. Вiдповiдно до станового розподiлу, найбiльша група польського населення Волинi (107559) займалася землеробством. Поширеним видом занять була також приватна служба, 4% польського населення отримувало прибутки з капiталiв i нерухомостi, стiльки ж жило за рахунок родичiв. Мiнiстерства народної освiти, внутрiшнiх справ та iмператрицi Марiї. Волинi полякiв проживало: Волинська округа -86,6 тис. чол. (12,5% вiд усiх жителiв) У соцiальному планi це були переважно селяни, колишня дрiбна шляхта. яка нiчим не вiдрiзнялася вiд селянства, робiтникiв. Полякiв вiдрiзняло хiба-що римо-католицьке вiровизнання. У 1927 р. тут дiяло майже 100 костьолiв, а в них 60 священникiв. З метою якнайшвидшої радянiзацiї польського населення бiльшовицька влада паралельно з вiдомою українiзацiєю розгорнула широкомасштабну роботу серед нацiональних меншин. У мiсцях компактного проживання полякiв були створенi нацiональнi сiльради i польський нацiональний район з центром у Мархлевську (тепер Довбиш). У мiстах i селах iснували польськi школи i класи, iншi навчальнi заклади, культосвiтнi установи. На рiднiй мовi видавалися окремi газети i додатки до українських в округах i районах. З посиленням сталiнiзму в країнi у трагiчнi 30-тi роки, поляки були пiдданi жорстоким репресiям. Особливо брутально ком. влада розправилась з польським населенням на Волинi, оскiльки воно проживало в прикордонних районах i до нього ставилися з недовiрою i пiдозрою. У 1935–1936 рр. звiдси в Сх. Областi України i до Казахстану депортували бiльше 60 тис. полякiв. Тисячi людей польської нацiональностi сталiнськi кати розстрiляли на мiстi, звинувачуючи їх у шпигунствi, контрреволюцiйнiй роботi, участi у неiснуючiй насправдi «Польськiй вiйськовiй органiзацiї». вивезли. Загалом в той час постраждав не тiльки польський народ, гiрку долю зазнали як iншi нацiональнi меншини так i корiннi українцi… 5. Чеська нацiональна меншина Із достовiрних джерел вiдомо, що перша група чеських селян, яка складалася iз 17 сiмей, прибула у Волинську губернiю вiдразу пiсля придушення царськими вiйськами польського повстання у 1863 р. І заснувала поселення Людгарiвку в Дубенському повiтi. Першi переселенцi числом 15000 осiб виїхали з своєї батькiвщини в Росiю в 1870 роцi, та побачили замiсть орної землi величезнi лiсi. Мусили рiзати дерева, спалювали пеньки, переорювати землю. На перших порах чехам-емiгрантам довелося зазнати неабияких злигоднiв, та попри труднощi i виснажливу працю, не впадали у вiдчай. допомагали один одному. Всього на Волинi у 1886 р. вже було 70 чеських поселень У 1867 роцi в Москвi вiдбувся Слов'янськiй з'їзд (були всi крiм полякiв). Росiйськiй цар звернувся з вiдозвою до чехiв переселятися на територiю Волинської губернiї пообiцявши їм орну землю, хорошу заробiтну плату, пiльговi податки. Взагалi переселення чехiв на українськi землi було вигiдним як для Росiї так i для чехiв. Цар хотiв використати їхнi знання для господарського пiднесення одного з найвiдсталiших європейських частин краю. Чехи ж свою чергу намагалися звiльнитися з пiд впливу династiї Габзбургiв. Чеськi поселенцi займалися переважно сiльським господарством. У рiльництвi вони застосовували передовi для того часу технологiї: травопiльнi сiвозмiни, угноювали ґрунти, рацiонально обробляли поля. Вирощували жито, пшеницю, овес, ячмiнь, хмiль, цукровi буряки, розводили сади. Крiм того серед них були майстри таких професiй як шевцi, кравцi, муляри, столяри, умiлi пiдприємцi. З iм'ям чехiв-переселенцiв зв'язане виникнення багатьох пивоварних заводiв на Волинi, (особливо охоче купували в Києвi, Москвi, Петербурзi, Одесi – Глинське пиво). У Здолбуновi брати Єленiки в 1884 роцi побудували цементний завод, який за добу давав 20 – 25 бочок цементу. У Дубному було представництво головного уповноваженого тодiшньої Росiйської iмперiї заводiв землеробських машин Ф. Виттерле. Праця чехiв давала хорошi результати. На Волинськiй землi виросли села: Глинськ, Мирогоща, Семидуби, Купичiв, Ульбарiв, Молодаво, Лудхорда, Страклiв, Московщина, Пiдгайцi, Копча, Озеряни, Квасилiв, Княгинин, Теремно, Нiва. Боратин, Малин, Миротин, новостав i багато iнших. Своєрiднi будинки чеських поселенцiв (довгастi будiвлi, якi подiлялися на двi частини – для людей i для худоби) ми можемо зустрiти i в наш час. Чеськi села були прикладом. Чехи пiдняли сiльське господарство та культуру на Волинi. Цар Олександр ІІ дав чехам право мати свiй уряд i вiн з» явився у Дубнi. По селах вiдкрили свої школи. Районна школа була у Здолбуновi де навчалося 1400 дiтей. У Рiвному був учительськiй уряд, який звався «кураторiум». Його метою був розвиток шкiльної та подальшої освiти, пiднесення культурно-освiтнього рiвня чеського народу. З їх дiяльнiстю була пов'язана робота чеських бiблiотек, якi знаходилися: в Дубенському повiтi – 7, у Рiвненському – 5, одна – в Здолбуновi. Чеськi поселенцi охоче створювали театральнi гуртки, оркестри, хори, гiмнастичнi групи. У багатьох селах, мiстечках дiяли чеськi клуби. Здолбунiвський мав назву «Чеська бесiда». В них органiзовувались маскаради, вокально-музичнi, лiтературнi вечори з танцями, рiзного роду товариськi iгри, залучення ректорiв, тощо. Чехи зарекомендували себе здiбними музикантами та кмiтливими органiзаторами рiзноманiтних розваг. Особливої уваги заслуговує фiзкультурна органiзацiя «Сокiл», яка була започаткована в 1911 роцi. Її мета – заняття фiзичною культурою та виховання дисциплiни, згуртованостi, особливої вiдповiдальностi за вчинки, почуття обов'язку перед суспiльством, виховання почуття нацiональної гiдностi. Досить розгалуженим було товариство пожежної охорони, осередки якого знаходились майже в кожному населеному пунктi, де жили чехи. Метi виховання чеської гiдностi служили чеськi видання: полiтичний громадський тижневик «HlasVolyne», «Родинний календар волинських чехiв» Щодо релiгiї то практично нiчого не вiдомо. Але на думку краєзнавця-дослiдника Й.І. Дупея, у с. Квасилiв чехи були двох вiросповiдань – старокатоликi та чеське братство. У с. Глинськ переважали чехи римо-католицького вiросповiдання Однак тут проживало 17 сiмей. За молитовний будинок слугував один iз класiв школи Наприкiнцi 70-х i на поч. 80-х рокiв серед чехiв не без участi православних iєрархiв розгортається рух за православ'я. З цього приводу у Квасиловi вiдбувається з'їзд з релiгiйних питань, правда думки 53-х делегатiв, присутнiх учителiв i священникiв – роздiлились. Однi стояли за православ'я iншi за католицизм. Саско (католицький священик) до якого через деякий час, за дорученням Волинського архiєпископа Дмитра, приїжджає iєромонах Володимир Терлецький, аби зблизити його з мiсцевими православними, а ще через два роки з ним веде тривалу розмову новий архiєпископ Тихон, все бiльше i бiльше схиляється до православ'я. Той самий Саско, який так вiдстоював католицизм, 13. 03. 1886 р. урочисто приймає православну вiру з словами: « Нарештi я досяг того, що так довго шукав – дорогою наслiдування наших слов'янських першовчителiв – Кирила i Мефодiя». Вiдтак вiн звернувся iз закликом до iнших чеських священникiв наслiдувати його приклад, не слухати нападникiв ворогiв православ'я. Такий поступок справив сильний вплив на чеське духiвництво i всю чеську громаду на Волинi. Долаючи сумнiви чехи-католики починають переходити у схiдний обряд, започаткований на їхнiй батькiвщинi Кирилом i Мефодiєм, з iменем яких пов'язанi ведення богослужiння слов'янською мовою. тодi до них (мається на увазi до римо-католикiв) з палкою промовою звернувся Іоан Саско де наголошував що вони вступивши в Росiю у 1870 р. вiдмовились вiд Риму, i обiцяли не мати нiчого спiльного з ворогами Росiї, а римо-католицька вiра є головним ворогом слов'ян, i все в тому ж дусi. Вплив промови був банальним, а якщо точнiше то позитивним на користь православ'я: кiлька десяткiв чехiв-католикiв, якi ще недавно твердо стояли на своєму, змiнили думку i стали православними. вбили кiлькох нiмцiв, з» їхались каральнi загони, зiгнали всiх чехiв колонiї у школу та церкву i запалили. Залишилося тiльки невелика кiлькiсть людей, якi в той час були вiдсутнi в селi. Пiсля вiйни чехи знову взялися до роботи, але не довго тiшилися наслiдками своєї працi – запроваджувалась колективiзацiя. Багато чехiв з сiл було ув'язненi в тюрму, деяких – заслано в Сибiр, а тим, хто залишився важко було дивитися, як перетворюється у руїну труд багатьох десятилiть. Багатьох чехiв перевезли у Чехiю. Вони поверталися на батькiвщину ще бiднiшими нiж приїхали у царську Росiю. Як свiдчить iсторiя, проблема спiвiснування мiж людьми рiзних племен, етносiв, народностей, нацiональностей i навiть цiлих народiв iснувала завжди. З одного боку, коли це питання пускалося на самоплив, тi чи iншi народностi асимiлювалися розчинившись у чужорiдному середовищi, або ж у силу рiзних причин «поглиналися бiльш чисельними, чи тим, хто в своєму розвитку стояв на щабель вище». З iншого боку iсторiя цивiлiзацiї зберегла чимало не найкращих прикладiв того, як малi народи чи нацiональнi меншини потерпали вiд прибульцiв чи завойовникiв, усiляко пригнiчувалися аж до фiзичного винищення. Чи iснує третiй варiант? На щастя – так. В наш час всяка нацiональна меншина, яка знаходиться на територiї сучасної України за гарантом Конституцiї має право на iснування i розвиток. 1. Новi краєзнавчi дослiдження: тези конференцiї // Рiвне. 1995 р. 2. Український iсторичний журнал // 1998 р. №6 3. Український iсторичний журнал // 1991 р. №12 5. Газета «Сiм днiв» // 1996 р. 6. Газета «Сiм днiв» // 1998 р. 7. Газета «Сiм днiв» // 1997 р.