Народнi традицiйнi знання: медицина та ветеринарiя
Мiнiстерство освiти i науки України
Інститут iсторiї, етнологiї i права
Реферат:
Народнi традицiйнi знання: медицина та ветеринарiя
Вiнниця. 2008
План
Вступ
1. Рослинне лiкування
2. Лiкування продуктами тваринного i мiнерального походження
3. Народнi лiкарi
4. Ветеринарiя
Список використаних джерел та лiтератури
Вступ
Народнi знання українцiв, що складалися протягом столiть через набуття життєвого та виробничого досвiду i ґрунтувалися на спостереженнях над навколишнiм природним середовищем, включають у себе народну медицину та метеорологiю, народну астрономiю i метрологiю.
В народнiй медицинi поєдналися позитивнi емпiричнi знання, засоби лiкування, словом, досвiд мiсцевих спостережень, свiтогляднi уявлення та вiрування рiзних епох. Це — народнi уявлення про анатомiю i фiзiологiю людини, народне розумiння етiологiї захворювань, погляди на народних лiкарiв, методи дiагностики та профiлактики, санiтарно-гiгiєнiчнi норми, класифiкацiю лiкувальних засобiв.
Народна медицина має два начала — рацiональне та iррацiональне. Традицiйно головне мiсце у рацiональному лiкуваннi населення України посiдають трави, що було одним з основних напрямiв народної лiкарської терапiї. Спостерiгаючи за навколишньою природою i накопичуючи знання про властивостi рослин, люди протягом столiть виробляли правила збору, сушiння, зберiгання та застосування лiкарських трав.
Науково доведено, що бiологiчно активнi речовини утворюються i накопичуються в рослинах у певнi перiоди їхнього розвитку, тому й заготовляти їх необхiдно у точно визначений час.
Система народних знань — важлива складова традицiйно-побутової культури, рацiональнi вiдомостi з рiзних галузей знань, набутi протягом багатовiкової трудової дiяльностi народу. Потреби розвитку господарства спонукали людину виявляти закономiрностi у природi, спостерiгати небеснi свiтила, пiзнавати й тлумачити рiзноманiтнi явища оточуючого свiту.
традицiйнi знання рiзною мiрою поєднували рацiональнi елементи народного досвiду з iррацiональними нашаруваннями попереднiх епох.
Незважаючи на певний розвиток наукових знань, українцi навiть на початку XXст. користувалися у повсякденному життi досвiдом предкiв. Разом iз тим на протязi столiття система народних знань зазнавала чимраз вiдчутнiшого впливу науки. Зростав рiвень освiченостi населення, народнi знання поступово очищалися вiд забобонних уявлень та вiрувань.
метрологiї, астрономiї повнiстю витiснились сучасними науковими знаннями, що iнтенсивно поширюються через систему шкiльної та вищої освiти. Із зникненням багатьох народних промислiв та ремесел губляться й пов'язанi з ними професiйно-виробничi знання й навички. Проте окремi елементи система народних знань i сьогоднi широко побутують серед сiльського населення. Це стосується насамперед народної медицини та метеорологiї.
Рослинне лiкування
Використовували корiнь, листя чи квiтки залежно вiд того, яку частину рослини вважали цiлющою. Листя зазвичай збирали перед цвiтiнням; пiдземну частину (коренi, бульби) — восени чи ранньою весною, коли у рослини припиняється рух сокiв; кору ж, навпаки, заготовляли пiд час руху сокiв — навеснi; насiння i плоди — у перiод їхнього достигання. Квiти рекомендували збирати на початку цвiтiння рослин.
"жiночi" днi (середа, п'ятниця), якi, за народним повiр'ям, є найбiльш сприятливими. Вважалося, що трави можна збирати тiльки до обiду. В Українi побутував звичай брати iз собою окрайчик хлiба, солi i класти на те мiсце, де росла рослина. Інколи радили класти й грошi, мотивуючи це платою землi за траву. Збираючи трави, "шептали".
"перуться", "цвiтуть", це робити не годилося.
Українцi широко застосовували трави, лiкувальнi властивостi яких вiдомi ще вiд часiв Київської Русi, згадки про них зустрiчаються в лiкарських i господарських порадниках, травниках.
Найкориснiшими вважаються: полин гiркий, м'ята, аїр, лопух, звiробiй, пiдбiл, золототисячник, валер'яна, конвалiя, материнка, дивина, деревiй, або "кривавник", "серпориз", "серпоризнiк", подорожник великий i подорожник середнiй, веронiка лiкарська, ромашка лiкарська, чебрець, мучниця.
Зазначимо про лiкувальнi властивостi деяких iз них.
Так, шанують українцi звiробiй, який вважається травою, що лiкує 90 хвороб. Звiробiй ефективний при лiкуваннi жiночих хвороб, шлунково-кишкового тракту, печiнки, нирок, запальних процесiв, наривiв, "чирякiв".
Не менш популярний i полин гiркий, що має властивостi посилювати апетит та полiпшувати травлення. До того ж, у народi полин вживали вiд пропасницi, вважали добрим жовчогiнним та глистогiнним засобом.
гнiйнi рани, виразки, полоскали горло при хворобах застудного характеру. Широко ромашка застосовувалася при лiкуваннi жiночих та дитячих хвороб.
Слiд зазначити, що в народнiй фiтотерапiї широко застосовували отруйнi рослини, серед яких чи не найперше мiсце посiдає чистотiл. Його властивостi були вiдомi ще за часiв Київської Русi при лiкуваннi шкiрних хвороб. У Середньовiччi чистотiлом лiкували не тiльки шкiрнi хвороби, а й водянку та хвору печiнку. Вживається чистотiл як зовнiшньо (при бородавках, грибках, лишаях та iнших шкiрних хворобах), так i внутрiшньо — при захворюваннях жовчного мiхура, болях у грудях, ядусi, кашлi, застудi.
Окрiм того, для лiкування широко застосовували сумiшi лiкарських рослин. Зокрема, зубний бiль лiкували вiдваром з полину, нiмицi, корiння татарського зiлля (аїру). При болях у животi радили пити вiдвар зi звiробою, деревiю, мати-мачухи та золото тисячника. При сильному кашлi вживали вiдвар iз чебрецю, туї, мати-мачухи, суницi. Сумiшi з лiкарських трав використовували при виготовленнi купелi, особливо для маленьких дiтей. Серед них найбiльш шанованими були череда, м'ята, чебрець, ромашка, чистотiл, любисток.
З означених рослин виготовляли рiзноманiтнi лiкарськi препарати. Зокрема, внутрiшнього застосування — вiдвари, настоянки, соки, порошки; зовнiшньо — у виглядi ванн, клiзм, примочок, припарок, компресiв, мазi.
Властивостi низки лiкарських трав дослiджує, визнає та долучає до вживання й офiцiйна медицина.
Лiкувати допомагали i дерева.
засiб, нею лiкували екзему. Настоянка з листя берези застосовувалася при запальних хворобах нирок i сечового мiхура. З березового листя робили компреси для вигрiвання.
Здавна широку лiкувальну дiю приписували дубу, а особливо його корi. Зокрема, нею гоїли рани, полоскали горло при хворобах слизової оболонки порожнини рота, при зубному болi, приймали внутрiшньо у виглядi вiдвару при розладах шлунка, кишечника та сечового мiхура.
Шанованим деревом в Українi є вiльха. З її листя робили постiль для тих, хто страждає на ревматизм та частi застуди. Кору вживали для полоскання горла. Молоденькi листочки вiльхи прикладали до наривiв та чирякiв.
проносний, потогiнний та заспокiйливий засiб.
Населення тих регiонiв України, насамперед Карпат i Полiсся, якi багатi на хвойнi i мiшанi лiси, традицiйно в практицi лiкування широко використовували сосну й сосновi бруньки у виглядi вiдвару та настоянок як вiдхаркувальний, дезiнфiкуючий, протизапальний i сечогiнний засоби. Сосновими бруньками лiкувалися при застудних хворобах, запаленнях дихальних шляхiв, бронхiв, а також при ревматизмi та хворобах шкiри. З бруньок навiть готували варення.
В народнiй медицинi українцiв широко використовуються лiсовi ягоди. Так, чорницi вживали при пониженiй кислотностi шлункового соку, каменях нирок, недокрiв'ї. Радили їсти ягоди чорницi i тим, у кого проблеми iз зором. Вiдвар з чернишняка (листя чорницi) пили при застудi, хворобах шлунка, зокрема виразцi. Популярною є також суниця. Вiдвар з її листя вживали при шкiрних хворобах, хворобах печiнки i селезiнки. Ягоди брусницi кориснi при гастритах, проносах, ревматизмi. Вiдваром з її листя лiкувалися при ниркових каменях, ревматизмi, подагрi. Загальновiдомi лiкувальнi властивостi плодiв малини при застудах, шлунково-кишкових хворобах, ревматизмi, дiабетi.
У лiкувальнiй практицi всього населення України широко застосовують овочi, зерновi та технiчнi культури.
Здавна у народнiй медицинi перше мiсце посiдали часник i цибуля. Витяжками з часнику й цибулi промивали виразки, часник використовували, щоб уберегтися вiд епiдемiй. Цибуля i часник слугували лiками при застудних захворюваннях. Сiк iз цибулi додавали у молоко i закапували в нiс.
Хворi на ангiну полоскали горло водою з потовченим часником, а також натирали груди спиртовою настоянкою на часнику. При кашлi часником радили мастити пiдошви хворого. Часник прикладали до хворих зубiв, радили його їсти при болях у серцi, окрiм того, ця рослина використовувалася в рецептах для лiкування нiг, екземи. Цибулю, переважно печену, прикладали до наривiв.
Традицiйно використовуються й iншi городнi культури. Досить широке застосування має картопля. Терту картоплю прикладали до наривiв, при болях у спинi, "у боцi". Сиру картоплю радили прикладати до мiрця укусу оси чи бджоли, при мозолях, опiках. Гарячу картоплю пiд час застуди прикладали до нiг, грудей, над вареною гарячою картоплею робили iнгаляцiї.
Сiк моркви вживався як протиглисний засiб, а накладена на гнiйнi рани терта морква очищала їх i сприяла заживленню. Сiк моркви з жиром вживали при болю в грудях. Морква використовувалася i в дiєтичному харчуваннi: при захворюваннi нирок радили включити моркву в рацiон. Терту сируморкву прикладали до грижi. Варенi буряки радять їсти при болю в печiнцi, соком буряка полоскали хворе горло. Капусту найчастiше застосовували при головних болях, капустяним листям обкладалися при грижах, прикладали до мiсця iн'єкцiї. Пiд час застуди листок капусти радили ошпарити окропом, намастити медом i прикласти на нiч до грудей. Намочену в соку квашеної капусти тканину прикладали при "болячцi", сухотах, ранах, наривах. Чорну редьку радили їсти при хворобах печiнки. Розсiл iз квашених огiркiв пили при болях у животi, змочену розсолом тканину прикладали до ураженого лишаєм мiсця.
Зерновi культури найбiльш уживанi при хворобах застудного характеру, зокрема з висiвок гречаної, житньої чи пшеничної муки роблять компреси.
Широко використовувались у народному лiкуваннi українцiв продукти тваринного походження.
Здавна вiдомi тут лiкувальнi властивостi молочних продуктiв. Загальновiдоме вживання гарячого молока з рiзними компонентами при застудах. Найчастiше молоко вживають з маслом i медом, содою, з яйцем та маслом, медом та перцем, бiлком та медом чи маслом. Компреси з кефiру радили прикладати до наривiв. Сиворотку з оцтом прикладали до укусу бджоли. Пили сиворотку i вiд "здуття". Молоко та сироватку жителi Київщини вживали вiд сухот, лихоманки, при кровохарканнi, цинзi. Несолоне масло застосовувалося при грудних хворобах. До наривiв радили прикладати сметану з медом. Свiжу сметану скрiзь застосовували при гнiйнiй висипцi, золотусi, наривах.
Традицiйно у лiкуваннi широко застосовували жири. Найбiльш популярними були свинячий, гусячий, собачий, борсуковий, їжаковий. Ними переважно розтиралися при застудi, вживали як ранозагоювальнi засоби при запаленнi легенiв, астмi, туберкульозi.
Внутрiшнє несолоне сало свинi ("сiтку") використовували як засiб вiд наривiв, ран, пухлин, затвердiнь у грудях, ним розтирали хворе мiсце. При застудi найбiльш уживаний спосiб — розтирання спини хворого жиром, для бiльш повного ефекту — розтопленою "сiткою" натирали ще й ноги хворого. Несолоне сало радили прикладати i до рiзноманiтних вивихiв, синцiв, ударiв, ран, а також при зубному та грудному болях.
При застудi, крiм свинячого, використовувався i гусячий жир. Його розiгрiвали, намащували на льняну шматинку i обкладали горло. Щоб пiдсилити вигрiвання, рекомендувалося додатково обкласти горло овечою вовною. Гусячий жир вважався найкращим засобом при опiках шкiри. При болях у спинi, а також застудi використовувався топлений нутряний козячий жир. Ним намащували аркуш паперу i прикладали до спини, обмотуючи теплим шматком тканини, або розтирали груди хворого.
Найефективнiшим для лiкування туберкульозу вважався собачий та борсуковий жири, якi додавали у молоко або чай. їжаковий жир використовували для загоювання ран та наривiв, ним лiкували астму.
Що стосується лiкiв мiнерального походження, то найбiльш уживаними були сiль та руда глина. Із солi робили гарячi компреси при застудних захворюваннях, прикладаючи їх до горла та носа. Розчином солi радили промивати рани. З рудої глини робили компреси при вивихах i синцях.
Народна медицина як галузь традицiйної культури пов'язана не тiльки з рацiональними, а й з iррацiональними народними знаннями, носiями яких були народнi лiкарi.
"поганi" (чаклуни, вiдьмарi) i "добрi" (знахарi).
Дiяльнiсть перших, за народним переконанням, була заснована на зв'язку з нечистою силою i спрямована на здiйснення зла, наслання недуги, лиха, їм приписували найтяжчi хвороби, в тому числi психiчнi. Знахар, навпаки, не знався з нечистим, не запродував йому своєї душi, а одержував свої знання вiд Бога, використовував свою силу з добрими намiрами, насамперед для лiкування. Хоча слiд зазначити, що досить часто в уявленнях народу не було чiткого розмежування функцiї знахаря i чарiвника.
"урокiв", "дання", "пiдвiю", "ляку" тощо.
"уроки ". За народним переконанням, могли наслати "уроки", "зурочити" особи, якi вже народилися з "поганими" очима або яких мати у дитинствi два рази вiдлучала вiд грудей. Можливiсть зурочення приписували й людям, якi за способом життя, специфiчною поведiнкою, зовнiшнiм виглядом (антропологiчним вiдхиленням) рiзнилися з рештою. Окрiм того, за стiйким народним переконанням, "зурочити" може будь-хто, якщо скаже чи подумає щось у "лиху годину". Щоб захиститися вiд "зурочення", використовували рiзноманiтнi обереги: носили iз собою свячену сiль, пришпилювали у непомiтному мiсцi шпильку, тримали дулю в кишенi. Лiкування вiд "зурочення" розпочиналося з того, що знахар шептав замовляння на воду, а потiм тiєю водою напував хворого. Окрiм цього, застосовувалися й iншi дiї. Зокрема, "зуроченого" "стирали" тричi по обличчю пеленою нижньої сорочки або ж брали неповну склянку холодної води, кидали туди три крихти свiжого хлiба i три жаринки з вугiлля. У цю воду знахар вмочав пальцi правої руки i тричi "стирав" по обличчi хворого.
"ляком " — хворобою, яка виникає внаслiдок того, що людина когось або чогось злякається. Ляк, за народним переконанням, треба було обов'язково "викачувати" i "не задавнювати", бо з такого ляку могла виникнути епiлепсiя. Викачування переляку вiдбувалося найчастiше за допомогою яйця чи хлiбного м'якуша. Часом його "виговорювали" на воду, виливали на вiск.
Дуже страшною хворобою є епiлепсiя. Як зазначалося вище, однiєю з причин цiєї хвороби, за народними уявленнями, мiг бути "задавнений ляк". Пiд час нападу людину радили накривати шматиною, хусткою, взагалi будь-якою тканиною чорного кольору, пiд голову клали землю i пiр'я з чорного пiвня. При епiлепсiї радили пити вiдвари з бiлої водяної лiлiї, з листя черемхи, з корiння чорнобилю. Причому корiння чорнобилю радили копати лише дерев'яною лопатою i пити лише дерев'яною ложкою. Сушили i терли в їжу мiсце (плаценту) з чорної свинi.
Однiєю з найстрашнiших хвороб вважали "даннє". її зазвичай "дають", "упирають на горiлку" пiд час гулянки люди, якi володiють знаннями з чорної магiї. Щоб захиститися вiд "дання", необхiдно було пiдкласти мiзинець пiд чарку, з якої п'єш. Якщо вона трiсне — хтось мав намiр дати "даннє". До речi, окрiм хвороби, пiд "данням" часто розумiли також намовлене зi шкiдливою метою зiлля або якiсь речi, якi пiдкидають комусь, щоб заподiяти лихо. "Даннє" переважно дiагнозували i лiкували так само, як i "вроки" — вишiптували на воду. "Вишептати" мiг як знахар, так i людина, яка "дала даннє".
нечистий, а ще казали, що це злий дух жениться або чарiвники пускають хвороби за вiтром. Вважалося, коли хтось потрапить у цей вихор, буде довго i тяжко хворiти, iнколи аж до смертi. При виникненнi вихору радили хреститися i падати на землю. А ще намагалися на всяк випадок носити при собi обереги, зокрема нiж або iнший гострий предмет, який необхiдно було кинути у саму круговерть.
"рожа", "волос", "зуби", "удар", "золотнiк".
"Рожу" розпiзнавали за зовнiшнiми ознаками. Це, здебiльшого, почервонiння шкiри, свербiж, iнколи з'являлися пухирi.
"Рожу" спалювали таким чином: знахарка бере три чи дев'ять льняних пасом (бажано освячених) та шматок червоної тканини. Тканину кладе на хворе мiсце, бере одно пасмо льону, пiдпалює i шепче замовляння. Процес повторювався вiдповiдно три чи дев'ять разiв.
Причиною виникнення "волосу" могли слугувати нариви на пальцях рук чи нiг. Назва цiєї хвороби мотивується вiруванням у проникнення в органiзм людини водяного ниткоподiбного черв'яка, що нiбито утворився iз кiнської волосини. Обов'язковими атрибутами при лiкуваннi "волосу" мали бути дев'ять пшеничних колоскiв та мисочка з теплою водою. Колоски зв'язували, прикладали до хворого мiсця, поливали гарячою водою.
Лiкування зубного болю в українцiв традицiйно пов'язується з фазою мiсяця, причому головну роль у лiкуваннi вiдводять "молодику". Пов'язано це з тим, що дiя мiсяця вважалася сприятливою в перiод його зростання. Щоправда, iнколи вважали, що бiльше сприяє лiкуванню старий мiсяць. Тут головну роль вiдiгравала аналогiя, бо старий сходить, а молодий ще розвивається. Вiдповiдно бiль має зiйти, як i старий мiсяць. Як правило, зубний бiль замовляли.
"Удар", "звих"— це хвороба, яка, з одного боку, має цiлком рацiональне пояснення: падiння i необережне ступання призводять до пошкодження тканини органiзму, порушення м'язових волокон. Проте, за народним переконанням, ця хвороба є демонiчною iстотою. Коли ж упала, то це значить, що з нею нечистий бавиться, до того ж удар нiколи сам не пройде. Удар здебiльшого замовляли. Примовляючи, водили рукою чи свяченим ножем по хворому мiсцi.
Особливо ретельно ставилися до лiкування "пiдiрваного живота ", який мiг викликати низку iнших хвороб. Зокрема шлунка, хребта, серця, легенiв, а iнколи й бездiтнiсть у жiнок.
Пiдiрваний живiт, як правило, "ставили" у такий спосiб: народний лiкар, знайшовши, де "враз" б'ється, помаленьку тиснув на нього рукою, пiдводячи до пупа та примовляючи молитву. "Ставили живiт" ще й так: хворому на пуп клали шматочок хлiба чи зрiзану картоплину, у якi встромлювали дев'ять сiрникiв, запалювали i накривали горщиком. А ще ставили на живiт череп'яний горщик з гарячою водою, кидали туди дев'ять маленьких камiнцiв. "Ставили золотнiк" i на "сокiру": сокиру ставили лезом до пiдлоги, а на обух налягали. Всi цi засоби були направленi на те, щоб притягнути "враз" до пупа.
"встановлення вразу" рекомендували декiлька днiв нiчого важкого не пiднiмати, утриматися вiд фiзичних навантажень.
При замовляннi кровi особливих обрядодiй не застосовували. Як правило, воно зводилося до того, що знахарка свяченим ножем хрестила ушкоджене мiсце i замовляла його.
Слiд зазначити, що лiкування такого виду хвороб передбачало i лiкування словом. Власне, в нероздiльностi рацiонального та iррацiонального i виявляє себе специфiка народної медичної практики.
Цей жанр фольклору ввiбрав у себе багато давнiх мiфiв та магiчних уявлень. Замовляння умовно можна подiлити на два види. Зразки першого виду — це об'ємнi тексти, в яких є зачин, основна частина та кiнцiвка. Основна частина розпочинається з того, що виконавець магiчної дiї не бере на себе вiдповiдальностi лiкувати, а звертається по допомогу до вищих сакральних сил. Найчастiше звернення направлене до Ісуса Христа, Богородицi, святих. Наступним етапом є вiдшукування хвороби, називають всi її можливi причини, пiсля чого виконавець обрядодiй застосовує принцип кумуляцiї — намагається перелiчити всi частини тiла, де ця хвороба може бути зосереджена. Наступним етапом є "вигнання" хвороби.
Цей процес умовно можна подiлити на декiлька видiв: хворобу вiдсилали туди, звiдки вона була наслана, у глухi, нелюднi мiсця або ж туди, де їй начебто буде краще, анiж у тiлi хворого. Насамкiнець iде закрiплення у виглядi молитви "Отче наш" або слова "амiнь". Цiй групi замовлянь притаманна розвинена оповiдь, чiтко виражений сюжет. Сукупнiсть текстiв цiєї групи формує певний унiверсальний тип, який може бути використаний для лiкування бiльшостi хвороб. Замовляннями цього типу найчастiше лiкують такi хвороби, як "ляк", "уроки", "даннє", "пiдвiй".
лiкуваннi таких хвороб, як "рожа", "волос", "зуби", "удар", "кров", "золотнiк".
Ветеринарiя
Народна ветеринарiя — важлива дiлянка народного досвiду, що обiймає рацiональнi знання, iррацiональнi уявлення та практичнi навички лiкування свiйських тварин. Особливу увагу українцi придiляли тим тваринам, вiд яких залежало успiшне ведення господарства (конi, велика рогата худоба, свинi).
звiробою, дубової кори, кмину, а при затвердiннях шлунку давали пити вiдвар iз насiння льону. Невеликi рани лiкували соком або товченим листом ранника, промивали вiдваром ромашки, живокосту, чебрецю. Хворе вим'я худоби змащували вiдваром живокосту. Шкiрнi недуги та висипки лiкували водяним вiдваром гiрчака, тютюну, а також дьогтем та домашнiм квасом.
Часто рослиннi лiки використовувалися у поєднаннi з мiнеральними речовинами, тваринними жирами тощо. Так, вiд сибiрської виразки худобу лiкували домашнiм квасом, змiшаним iз селiтрою та нашатирним спиртом. Тварин, хворих на чумку, напували вiдваром на буряковому квасi насiння льону, конопель, зернових iз додатком iржавого залiза, дьогтю, часнику та мiдного купоросу. Мiдний купорос (синiй камiнь) використовували також для лiкування такого поширеного недугу тварин, як ящур. Для зниження температури тiла худобу змащували розчином рудої глини, буряковим квасом. При здуттi худоби вiд перегодовування її напували огiрковим розсолом чи олiєю або ж закрiплювали їй в ротi солом'яне перевесло i ганяли до сильного спiтнiння. Подекуди у таких випадках заганяли тварин у воду на пiвтори-двi години, а iнодi вдавалися до кровопускання.
Н. в. нагромадила й певнi знання про значення санiтарiї та гiгiєни для успiшного догляду за свiйськими тваринами. Щоб запобiгти захворювань, худобу не тримали у вогких чи холодних мiсцях, не давали їй пити застояну воду, перiодично змiнювали мiсце випасу й водопою, стежили за своєчасною ковкою коней та волiв тощо.
Як i народна медицина, Н. в. тiсно поєднувала рацiональнi знання з магiчними дiями. Щодо причин хвороб, то найчастiше їх пов'язували зi впливом «дурного ока» чи зловмисними дiями вiдьом (видоювання чужих корiв). Коли домашнє лiкування тварин було безуспiшним, зверталися до людей, що мали у цьому певний досвiд (знахарiв, костоправiв, коновалiв).
Список використаних джерел та лiтератури
1. Давидюк В. Давидюк Г. Народна медицина та ветеринарiя // Берегиня. – 1999. - №3. – С. 77-87.
2. Колодюк І. Куди веде корiння знахарства // Київська старовина. – 2006. - №1. – С. 46-53.
3. Лозко Г. С. Українське народознавство. – К., 1995. – 368 с.
4. Наконечна Ю., Українець А. Народна медицина: традицiї та сучаснiсть // Берегиня. – 2004. - №2. – С. 56-65.
5. Наулко В. І. Культура i побут населення України. – К., 1993. – 288 с.
7. Пономарьов А. Українська минувшина: iлюстрований етнографiчний довiдник. – К., 1993. – 256 с.
8. Тимченко А. Категорiї часу в народнiй медицинi українцiв // НГтЕ. – 2003. - №2. – С. 106-112.
9. Українська етнологiя. За ред.. В. Борисенко. – К., 2007. - 400 с.
10. Українське народознавство / За ред.. С. П. Павлюка. – К., 2006. – 568с.
|
