Цей регiон знаходиться в Центральнiй Українi, у межах краю, що має спiвучу назву – Подiлля. Подiльська земля охоплювала територiю сучасних Вiнницької та Хмельницької, центральний i пiвденний схiд Тернопiльської та невелику частину Івано-Франкiвської областей. Ще в Галицько-волинському лiтописi (кiнець XIII – початок XIV ст.) вона згадується пiд назвою «Пониззя». Найменування «Подiлля» починає зустрiчатись у пiзнiших документах XIV ст.
Поверхня Вiнницької областi являє собою хвилясту рiвнину. Її пiвнiчно-схiдна частина зайнята Приднiпровською височиною, пiвденно-захiдна – Подiльським плато. Територiю регiону, так би мовити, по дiагоналi з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд перетинає Пiвденний Буг (до речi, на ньому розташованi мiсто-курорт Хмiльник, вiдоме як оздоровниця на базi радонових вод, i сама Вiнниця), з пiвденного заходу обiймає Днiстер, а всього на нiй – 204 рiчки протяжнiстю бiльше як 10 кiлометрiв кожна. Земна поверхня тут почленована глибокими рiчковими долинами, подекуди – ярами та балками.
Пiвденнiй частинi областi каньйоноподiбнi долини рiчок Приднiстров'я взагалi надають вигляду гiрської мiсцевостi. Скажiмо, рiчка Лядова на дiлянцi мiж селами Нижчий Олчедаїв та Яришiв i рiчка Мурафа поблизу сiл Буша й Бука тинка несуть свої води на глибинi 110 метрiв, долина рiчки Немиї вiд села Озаринцi до впадiння в Днiстер має глибину 90 метрiв.
Рiчка Русава на шестикiлометровому вiдрiзку мiж селами Вила та Стiна, спадаючи на 20 метрiв, стає справжнiм гiрським потоком. Мiсцевостi поблизу села Стiна долина Русави (глибина цiєї долини тут сягає 80–85 метрiв), яри, що пiдступають до неї, вiдшаровування вапнякiв, виходи гранiтiв, мальовничi лiси, рiчковi пороги в мiсцях виходу кристалiчних порiд i мiнiатюрнi водоспади надають справдi неповторної краси.
Вежа замку фортецi (1534) степiв. Також досить поширеними тут є дубовi, грабовi, липовi, ясеневi, кленовi та в'язовi лiси.
пам'яток пiзнiших часiв – стоянок, поселень, могильникiв – заслуговує на окрему згадку насамперед ранньоскiфське городище поблизу мiста Немирова. Це поселення виникло в епоху бронзи, коли, за свiдченням фахiвцiв, особливо яскраво проявлялася залежнiсть характеру будiвництва вiд природних умов. Тут, як i всюди в зонi Лiсостепу, головними будiвельними матерiалами були дерево та глина. Це поселення невелике за розмiрами; розпланування його – колове iз загоном для худоби в центрi. Серед жител переважали землянки й напiвземлянки.
для оборони пiдвищеннi iз включенням у його зону джерел питної води. Поселення мало три захиснi лiнiї, висота валiв яких досягала 5–9 метрiв, завдяки чому городище дiстало назву Великi Вали. До цього комплексу входили поряд iз невеликими додатково укрiпленими житловими осередками – акрополями – також суттєво бiльшi за розмiрами вiльнi територiї, що не мали забудови i призначалися, ймовiрно, для захисту населення й худоби пiд час вiйськових нападiв.
Для пiвденно-захiдної частини краю було притаманним використання зручних природних об'єктiв для розмiщення поселень, монастирiв, храмiв тощо. Наприклад, у крутосхилах днiстровської долини поблизу села Лядова Могилiв-Подiльського району природнi процеси утворили два яруси великих гротiв. Вони використовувалися людьми для проживання ще за часiв палеолiту. Тут iснували не лише окремi стоянки первiсної людини, а й цiлi печернi мiста. А в XI ст. у цих гротах був створений уперше в краї скельний християнський монастир, що з перервами проiснував до наших часiв.
В iншому мiсцi – в ущелинi пiщаникової скелi понад рiчкою Буша бiля однойменного села видатний український iсторик, археолог i етнограф Володимир Антонович (його разом iз Миколою Костомаровим i Михайлом Грушевським шанобливо називають «батьками української iсторiографiї») вiдкрив залишки давньослов'янського печерного храму VI–VII ст.
Як зазначено у «Повiстi врем'яних лiт», мiж Пiвденним Бугом i Днiстром жили уличi. Що стосується державної приналежностi територiї регiону, то у Х–XIII ст. вона входила до складу Київської Русi, з 1199 р. – до Галицько-волинського князiвства. Краєм пролягав вельми умовний кордон мiж володiннями, з одного боку, слов'ян, з другого – печенiгiв iз половцями. 1240 р. цi землi зазнали Батиєвої навали, пiсля чого бiльш анiж столiття перебували у складi Подiльського улусу, пiд контролем ханiв Золотої Орди.
того-таки або наступного року заснував Вiнницю (хоча в цьому мiсцi поселення на скелястому правому березi Пiвденного Бугу виникло ще наприкiнцi XIII ст.). Початок мiсту поклав дерев'яний замок-фортеця на високому лiвому березi рiки. Вiн мав подвiйнi дубовi стiни та шiсть веж iз бiйницями. Фортецю оточував глибокий рiв, через який було перекинуто мiст.
Трохи пiзнiше, 1383 р., великий князь Вiтовт наказав заснувати на берегах рiчки Мурашка поселення Княжа Лука, яке згодом дiстало назву Карачова Пустинь, а з 1579 р. – Шаргород. У цьому мiстi збереглися руїни замку, уперше зведеного у XIV ст., а неподалiк, до речi, розташовується городище часiв Київської Русi.
Важливою фортецею на кiлька столiть стало захоплене литовцями 1362 р. поселення Хмiльник. Це було зумовлено його розмiщенням поблизу сумнозвiсного Чорного шляху, яким здiйснювали регулярнi навали татарськi й турецькi орди. Укрiплення Хмiльника перiодично руйнувалися, одначе кожного разу досить швидко вiдновлювалися.
У серединi XV ст. автономiя Схiдного Подiлля (вiдповiдна iсторична область, яка займала територiю теперiшньої Вiнницької i частину Хмельницької областей, також вiдома пiд назвою «Брацлавщина») була скасована, i 1466 р. утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вiнницький та Звенигородський повiти. Адмiнiстративним центром його до 1598 р. був Брацлав, згодом–Вiнниця.
Унаслiдок того, що населення краю постiйно страждало вiд спустошливих турецько-татарських нападiв, на Брацлавщинi у XIV – першiй половинi XVI ст. iснувала дуже незначна кiлькiсть вiдносно великих поселень: лише два мiста i чотири мiстечка. Пiсля укладення Кревської унiї 1385 р. у краї поступово посилювався польський вплив. Остаточно ж Брацлавське воєводство вiдiйшло до Польщi пiсля Люблiнської унiї 1569 р.; у складi цiєї держави воно перебувало, з кiлькома тривалими перервами, аж до другого її подiлу.
На Брацлавщинi в першiй половинi XVII ст. виникла велика кiлькiсть – близько 100 – мiст i мiстечок. У серединi XVII ст. на територiї воєводства було не меншяк 500 мiських i сiльських поселень. Внутрiшнiй устрiй бiльшостi мiст у цi часи спирався на норми магдебурзького права iз самоврядуванням i розселенням жителiв за нацiональною ознакою по дiльницях.
Мiсто Шаргород, фактично засноване 1585 р. на мiсцi поселень, про якi йшлося ранiше, розташувалося на високому мисi при злиттi рiчок Ковбасної та Мурашки. З пiвнiчного, напiльного боку його захищав прямокутний оборонний комплекс, що складався з чотирьох башт i мурiв (iмовiрно, це був замок, пiзнiше перетворений на монастир). З пiвденно-схiдного боку мису було розташовано укрiплений двiр князя Я. Замойського. У рядове розпланування мiста було вписано мурованi будiвлi костелу, синагоги й церкви. Першою з цих трьох споруд 1589 р. була збудована синагога оборонного типузключоподiбними стрiльницями для ведення верхнього бою, що влаштованi в аттику хвилястого абрису, складеного з окремих ланок – забраних у стовпчики криволiнiйних щитiв i нарiжних цилiндричних веж. Фахiвцi пiдкреслюють, що ця непересiчна споруда має великий (близько 15х15 метрiв) молитовний зал, перекритий дев'ятьма квадратними, в планi зiмкненими склепiннями на попружних арках, якi спираються на восьмиграннi стовпи й грубi стiни. (Тут доречно згадати, що Шаргород у XVI–XIX ст. був центром такого напрямку юдаїзму, як хасидизм.)
було збудовано єзуїтський та домiнiканський монастирi, засновано єзуїтський колегiум i зведено комплекс фортифiкацiйних споруд, що пiзнiше дiстав назву «Мури».
У ходi Нацiонально-визвольної вiйни українського народу iз середини XVII ст. на Схiдне Подiлля поширився полково-сотенний устрiй. З 1648 р. тут iснували Брацлавський (22 сотнi) та Кальницький (пiзнiше – Вiнницький; 19 сотень) полки, населення яких брало участь у боротьбi українського народу. У листопадi 1649 р. Богдан Хмельницький, повертаючись iз-пiд Зборова, зупинився у Вiнницi. А на початку 1651 р. вiйсько полякiв, якi порушили перемир'я, майже два тижнi штурмувало це мiсто. Оборона Вiнницi ввiйшла до числа славних сторiнок iсторiї українського народу.
Невмирущою славою пiд час Нацiонально-визвольної вiйни вкрили себе захисники поселення Буша, яке тодi було великим мiстом-фортецею (нинi – село Ямпiльського району). Тут восени 1654 р. шеститисячний загiн козакiв пiд проводом сотника Гречки героїчно бився з удесятеро бiльшим польським вiйськом. Коли неминучiсть поразки стала очевидною, захисники Бушi почали вбивати один одного, щоб не зганьбити себе потраплянням у полон. Дружина сотника Мар'яна Завiсна, вбивши свого чоловiка, пiдпалила запаси пороху в льосi; вибух поховав небагатьох захисникiв фортецi, котрi ще лишалися живими. Як символ незламностi українського духу стоїть у Бушi фортечна вежа, вiдновлена в серединi XIX ст.
За Андрусiвським перемир'ям 1667 р. Подiлля залишилось у складi Польщi. Але невдовзi, вже 1672 р., його територiю окупувало вiйсько Османської iмперiї. Турки утворили тут Подiльський ейялет (Сарматське князiвство) iз центром у Кам'янцi. Лише пiсля Карловицького конгресу 1698–1699 рр. Подiлля знову повернулося до складу Речi Посполитої. Однак населення краю, як i всiєї Правобережної України, весь цей час вело боротьбу проти iноземних загарбникiв. Особливо впертий опiр чинила Брацлавщина.
Наприкiнцi польської доби, у 1782 р., для графа С. Потоцького, який 1775 р. перенiс свою резиденцiю до Тульчина, у цьому мiстi за проектом архiтектора О. Лакруа було створено палацовий ансамбль – певно, найграндiознiший iз подiбних комплексiв XVIII ст., що розташовувалися на територiї сучасної України. До садиби, крiм парку зi ставками, каналами, альтанками й скульптурами, входили рiзноманiтнi житловi будинки, театр, оранжерея, лазня, манеж, стайнi тощо. Особливе враження на вiдвiдувачiв справляли корпуси навколо величезного курдонера. Центральнi осi споруд видiлялися портиками з трикутними фронтонами та ефектною лоджiєю з iонiчними колонами.
(1793) на землях регiону було створено Подiльське (7 повiтiв) i Брацлавське (9 повiтiв) намiсництва. Трохи згодом територiя сучасної Вiнницької областi увiйшла до складу Подiльської губернiї (12 повiтiв) iз центром у Кам'янцi, створеної 1797 р.
Вiд XIX ст. у Вiнницi залишилися пам'ятки, пов'язанi з Миколою Пироговим (1810–1881) – видатним хiрургом i анатомом, педагогом, громадським дiячем, засновником воєнно-польової хiрургiї та анатомо-експериментального напряму в хiрургiї, музей-садиба якого розташована на пiвденно-захiднiй околицi сучасного мiста. Збереглися будинок, у якому вiн проживав упродовж останнiх двадцяти рокiв свого життя, i чудовий парк iз дуже високою ялиною, котру Пирогов посадив власноруч. За кiлометр вiд садиби – церква-усипальниця (1881–1885), у пiдвалi якої знаходиться забальзамоване тiло М. Пирогова. А в другiй половинi XIX ст. Вiнниця подарувала Українi та свiтовi Михайла Коцюбинського; нинi в будинку, де народився письменник, розмiщено його лiтературно-меморiальний музей.
У XIX ст. низку цiкавих споруд одержав Немирiв – пiсля пожеж 1803 р. i 1811 р., що повнiстю знищували це мiстечко (у якому, до речi, 1821 р. народився росiйський поет Микола Некрасов, а протягом 1855–1859 рр. проживала українська письменниця Марко Вовчок). Ідеться про чоловiчий та жiночий корпуси гiмназiї (1815), Троїцьку церкву (1876–1881), будинок єпархiального училища (1881) тощо. А мальовнича садиба М. Щербатової (архiтектори – Г. Грiнер та Е. Крамарж) є одним iз нечисленних зразкiв монументального палацово-паркового будiвництва другої половини XIX ст. на територiї України. Серед кiлькох будiвель i розкiшного парку, котрий пiсля 1885 р. перетворювали на пейзажний, вирiзняється двоповерховий палац, складне розпланування примiщень якого позначене рiзними вирiшеннями кожного з чотирьох фасадiв.
нацiонального значення, та вельми привабливий палац, споруджений у Хмiльнику. На нашу думку, вони певною мiрою поповнили скарбницю регiону та всього Подiльського краю – заповiтної «краси України».
Волинська область
Цей регiон розташований на пiвнiчному заходi України, у межах iсторико-географiчної областi, що мала назву, вiд якої пiшло найменування адмiнiстративної областi України, – Волинь. Волинська земля охоплювала територiю сучасних Волинської та Рiвненської, частини Житомирської Львiвської й Тернопiльської областей, а також прилеглi терени, що нинi належать Польщi та Бiлорусi. У Х ст, найбiльш вiдомими центрами Волинi стали Буськ, Луцьк (Лучеськ), Червень, Белз, а згодом – Берестя, Дорогичин, Пересопниця, Холм, Кременець та iн. Назву ж край отримав вiд свого першого полiтичного центру – мiста Волинь (Велинь), городище якого знаходиться поблизу сучасного мiста Володимир-Волинський. Саме останнє, що було засноване близько 988 р. великим князем київським Володимиром Святославичем i одержало (за iменем славетного фундатора) назву Володимир, уже на початку XI ст. змiнило Волинь як полiтичний центр Волинської землi, а у XII ст. набуло статусу столицi Володимиро-Волинського князiвства.
Поверхня сучасної Волинської областi являє собою рiвнину та подiляється на три частини: пiвнiчна частина зайнята Полiською низовиною, середня – Волинським пасмом, пiвденна – Волинською височиною, що сильно почленована балками й рiчковими долинами. У регiонi є 130 рiчок довжиною бiльше нiж 10 кiлометрiв i 224 (!) озера. Територiєю областi проходить частина Головного Європейського вододiлу, який розмежовує басейни рiчок Чорного й Балтiйського морiв, зокрема Днiпра (саме тут – поблизу села Голядина Любомльського району – бере початок Прип'ять, яка є найбiльшою за площею басейну, довжиною та воднiстю правою притокою Днiпра) й Захiдного Бугу (до речi, останнiй тече вздовж захiдного кордону областi). Бiльша частина територiї регiону – так зване Волинське Полiсся – перебуває в межах природної зони змiшаних лiсiв.
Уславленi Шацькi озера (загалом їх близько тридцяти), що знаходяться на пiвнiчному заходi областi, за чистоту вод дiстали поетичну назву «блакитнi очi Волинi». Найвiдомiшим iз них є легендарне озеро Свiтязь, найглибше в Українi: його максимальна глибина становить 58,4 метра, середня – 7 метрiв. На територiї Шацького поозер'я 1983 р. було створено нацiональний природний парк. Окрiм 22 озер, по його теренах розкиданi сосновi бори, дiброви, вiльшаники, березняки, луки, багато болiт, найбiльше з яких – «Князь Багон» – вiдiграє велику екологiчну роль.
Є в регiонi й iншi дуже цiкавi природнi об'єкти. Наприклад, на сходi розташоване величезне Черемське болото площею 1091 гектар, яке простягається й на територiю сусiдньої Рiвненської областi. Серед цього болота знаходяться озера Черемське та Редичi. 2001 р. було створено Черемський заповiдник. У ньому мешкає чимало рiдкiсних птахiв, занесених до Червоної книги України (чорнi лелеки, сiрi журавлi, рудi шулiки, тетеруки, глухарi), i звiрiв, представлених типовими полiськими видами (вовки, борсуки, норки, горностаї, бобри, рисi звичайнi; останнi зараз на Волинi водяться лише тут). Вельми багатою є й флора заповiдника, яка налiчує десятки назв рослин, занесених до Червоної книги (жировник Лезеля, шейхцерiя болотна, росичка середня, смiлка литовська тощо).
Першi людськi поселення на територiї сучасної Волинської областi з'явилися в перiод пiзнього палеолiту, близько 15 тис. рокiв тому. Варте окремої згадки поселення бронзового вiку Пустинка (у Любомльському районi), ретельно дослiджене фахiвцями. Це неукрiплене поселення площею близько 3 гектарiв складалося з 15–20 жител, розташованих уздовж рiчки в один ряд, i подiлялося яром на двi частини, центрами яких були круглi в планi культовi будiвлi. Центральна частина пiдвищення залишалася незабудованою.
Володимир-Волинський. Житла, що в планi наближалися до прямокутника, Успенський собор (1156–1160) були напiвзаглибленi в землю, iнодi мали два примiщення; їхнi стiни обмазувалися глиною. Поруч iз майже кожним iз жител розмiщувалася господарська споруда, яку будували здебiльшого на палях.
Наприкiнцi VII – на початку Х ст. на територiї сучасної областi жили слов'янськi племена дулiбiв, бужан i волинян. У Х–XIII ст. вона входила до складу Київської Русi, у другiй половинi XII ст. – Володимиро-Волинського князiвства, у XIII–XIV ст. – Галицько-волинського князiвства. На неї постiйно зазiхали войовничi сусiди. Так, Володимир Великий тричi (981, 990, 992) успiшно давав вiдсiч польським князям. Пiзнiше, 1018 р., у розпал громадянської вiйни в Київськiй державi, Польща таки захопила Червенськi мiста i Белзьку волость. Цi землi 1030–1031 рр. знову вiдвоював Ярослав Мудрий.
собор, який було зведено у 1156–1160 рр. Фахiвцi зазначають, що архiтектура цього собору надзвичайно близька до подiбних чернiгiвських i київських пам'яток, рiзниця спостерiгається лише у другорядних деталях. До храму ведуть три портали, його пiдлога вкрита керамiчними плитками, а стiни розмальованi фресками.
Як вiдомо, саме волинський князь Роман Мстиславич iз роду Мономаховичiв 1199 р. силою об'єднав Галичину з Волинню. Незабаром, 1202 р., вiн здобув Київ, де посадив на престол залежного вiд себе князя, i фактично зосередив пiд своєю владою всi, за винятком Чернiгiвського князiвства, пiвденно-руськi землi вiд Карпат i Дунаю до Днiпра. Таким чином було покладено початок Галицько-волинськiй державi. Згодом, коли 1214 р. захiднi агресори – польський князь та угорський король – уклали договiр про розподiл галицько-волинської спадщини, саме мiсто Володимир з волостю вони залишили за синами Романа Мстиславича Данилом i Васильком. І «збирати докупи» землi, якi становили спадщину їхнього батька, Романовичi почали з того, що утвердилися на Волинi, де мали прихильнiсть i знатi, i простого люду. Коли брати 1238 р. остаточно здобули Галич, Данило, залишивши за собою Галичину, вiддав Волинь молодшому братовi; незважаючи на цей подiл, обидва князiвства й далi iснували як єдина Галицько-волинська держава.
Орди з литовським князем Мiндовгом i цього та наступного року здобув низку перемог над татарами. Коли ж останнi перейшли в контрнаступ, то були розгромленi також на Захiднiй Волинi, пiд Володимиром i Луцьком. Лише через зраду литовцiв не справдилися тодi намiри Данила Романовича рушити на Поднiпров'я та визволити Київ. А татари тим часом оговтались i, зiбравши величезне вiйсько, повернули та навiть змiцнили втраченi позицiї. 1259 р. Романовичi пiд тиском ординцiв вимушенi були зруйнувати укрiплення найбiльших фортець: Володимира, Луцька, Кременця, Львова. Не скорився та зберiг свої фортифiкацiйнi споруди лише Холм, який Данило Романович ранiше зробив столицею своєї держави та де вiн 1264 р. був похований.
храмiв i замкiв, розбудову мiст. Галицько-волинський лiтопис убачає в ньому «книжника i великого фiлософа, якого не було перед ним у цiлiй землi», вихваляє його за людянiсть, щедрiсть, лагiднiсть до пiдлеглих, особливо вбогих. Коли наприкiнцi XIII ст. завдяки зусиллям князя Лева Даниловича було вiдновлено єднiсть Галицько-волинської держави, син останнього Юрiй І перенiс її столицю до Володимира-Волинського, iменуючи себе «королем Русi та князем Володимири'». Його сини Андрiй i Лев правили спiльно i, пiдкреслюючи спадкоємнiсть традицiй Київської держави, титулувалися «князями всiєї Русi»; вони вели запеклу боротьбу проти ординцiв. Наступний правитель, Юрiй II Болеслав, видав свою дочку за Любарта – сина великого литовського князя Гедимiна – та, не маючи власних синiв, оголосив, що пiсля його смертi Любарт стане спадкоємцем «у Володимирi, Луцьку й усiй Волинськiй землi»; Юрiй II пав жертвою боярської змови, померши 1340 р. унаслiдок отруєння на бенкетi у Володимирi-Волинському. Влада останнього галицько-волинського князя Любарта-Дмитра вже фактично поширювалася лише на територiю Волинi.
аналогiв у свiтовiй архiтектурi. Ця вельми приваблива споруда являє собою багатопелюсткову ротонду. До речi, такий тип храму на руських землях пiсля монголо-татарського нашестя майже зникає, Василiвська церква є генiальним винятком.
Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись з Ордою, здiйснила похiд проти Галицько-волинської держави, у результатi якого бiльшiсть її мiст i теренiв була захоплена, а сама держава припинила iснування. Шляхом збройної боротьби князь Любарт до 1352 р. спромiгся повернути пiд свою владу Волинську землю, яка за умовами укладеного перемир'я вiдходила до Великого князiвства Литовського. 1366 р. Польща захопила додатково частину територiї Захiдної Волинi з мiстами Холм i Белз. У складi Литви Волинь зберiгала статус удiльного князiвства до 1392 р., коли до влади в державi прийшов князь Вiтовт, який рiшуче проводив курс на її централiзацiю. 1445 р. статус Волинського князiвства, що поширювалося й на Схiдне Подiлля, було поновлено, проте пiсля смертi поборника особливої ролi руських земель Свидригайла 1452 р. Волинь остаточно перетворилася на звичайну провiнцiю.
У спадок вiд княжої та литовської доби ми отримали вражаючi замки Луцька. За описами 1545 та 1552 рр» його мiськi укрiплення – Окольний, або Нижнiй, замок – спочатку були дерев'яними. До середини XVI ст. бiльше як половину споруд цього замку замiнили мурованими. Пiд час їх зведення ефективно використовувалися природнi захиснi рубежi – рiчка Стир, її рукави та заболочена заплава. Мiськi укрiплення проходили майже паралельно вiдрiзкам берегової лiнiї, органiчно поєднуючись iз князiвським Верхнiм замком, або замком Любарта. Останнiй, збудований наприкiнцi XIII – протягом XIV ст., належить до наймогутнiших замкiв Волинi. Вiн розташований на пагорбi мiж рiчкою Стир та її рукавом Глушець. Цей замок складався з трьох масивних башт – В'їзної, Стирової (Свидригайлової) та Владичої – й оборонних мурiв, усi його
«Старий Луцьк».
з'явились елементи регулярностi: вiдрiзки оборонних мурiв мiж баштами стали прямолiнiйними, а пристосованi до флангового обстрiлу башти вiдносно рiвномiрно розмiщувалися вздовж мурiв. Указанi принципи втiлено у Святогiрському монастирi, форма плану якого – близька до прямокутника трапецiя, узгоджена з рельєфом мiсцевостi. Незвичним є розташування Успенської церкви. На противагу традицiї, цей оборонний храм поставлено не в центрi монастирського двору, а на його межi, у створi оборонного муру. Таке розмiщення церкви характерне для замкових комплексiв, а для монастирiв-фортець воно є унiкальним.
Пiсля Люблiнської унiї 1569 р. всю територiю Волинi захопила Польща. Тут було створено Волинське воєводство, яке складалося з Луцького, Володимирського i Кременецького повiтiв. Луцьк став його адмiнiстративним центром.
(1567) у селi Гiшин Ковельського району, Загорiвський монастир у селi Новий Загорiв Локачинського району; XVII ст. – єзуїтськi костел (1610) i колегiум та Хрестовоздвиженська церква в Луцьку, Троїцький храм (1635–1640) у селi Олика, Успенська церква iз саркофагом i мармуровим бюстом визначного полiтичного й церковного дiяча А. Киселя в селi Низкиничi Іваничiвського району; XVIII ст. – церква Рiздва Богородицi в Каменi-Каширському, монастир тринiтарiїв у Луцьку, кiлька храмiв у Володимирi – Волинському та Покровська церква в селi Метельне Кiверцiвського району, яка являє собою найдосконалiший витвiр волинської школи народного дерев'яного зодчества.
потiм, до 1797 р., – Волинського намiсництва, з 1797 р. – Волинської губернiї, центром якої спочатку був Новоград-Волинський, а з 1804 р. – Житомир (обидва мiста належать до сучасної Житомирської областi).
В архiтектурi росiйський перiод не принiс регiону особливих досягнень. На нашу думку, можна згадати хiба що модерний вокзал у Ковелi (1907 р., архiтектор – О. Вербицький). Однак Україна має бути вдячна чарiвнiй Волинськiй землi хоча 6 за те, що вона з народженої 1871 р. дiвчинки Лариси Косач виплекала генiальну поетесу Лесю Українку. Людина, чия душа не затремтить вiд урочистого хвилювання в мить, коли обабiч шосе Ковель – Луцьк з'являться обриси музею-садиби, що дiстав у народi зворушливу назву «Бiлий будиночок», є чужою для української культури. А втiм, автор упевнений, що серед читачiв його книжки таких осiб немає. І, покидаючи територiю Волинської областi, бiльшiсть iз нас подумки чи вголос промовлятиме пам'ятний iз дитинства рядок Лесиного вiрша: «Прощай, Волинь! Прощай, рiдний куточок!»
Днiпропетровська область
Цей регiон розташований на пiвденному сходi України, у басейнi середньої й нижньої течiї Днiпра. Його поверхня являє собою хвилясту рiвнинуз розвиненою долинно-балочною мережею. Пiвнiчно-захiдна частина областi зайнята Приднiпровською височиною, яка на пiвднi поступово переходить у Причорноморську низовину; на сходi розташована Приднiпровська низовина. У рiчковiй системi регiону панує Днiпро; у межах областiзнаходяться частини Днiпродзержинського, Каховського та Днiпровського водосховищ. Принагiдне згадаємо, що останнє, утворене 1932 р. греблеюДнiпровської ГЕС, дозволило створити умови для наскрiзного судноплавства по Днiпру вiд гирла до Києва i вище. Загалом на територiї областi –145 рiчок протяжнiстю бiльше як 10 кiлометрiв, що належать до басейнуДнiпра. Майже вся територiя областi розорана, природна ж рiзнотравно-типчакова i типчаково-ковилова рослиннiсть зустрiчається на схилах балок i рiчкових долин. Регiон належить до степової фiзико-географiчної зони. Вiдносно великi лiсовi масиви – Самарський бiр (дубово-сосновий) та Дiбровський лiс (дуб, берест, ясен, клен, липа).
1990 р. на територiї Днiпропетровського та Петрикiвського районiв, на лiвому березi Днiпровського водосховища бiля гирла рiчки Орiль було створено Днiпровсько-Орiльський природний заповiдник (до нього увiйшла також i акваторiя Днiпра 50 метрiв завширшки). Його пiщана поверхня вкрита заплавними лiсами. Переважають дубово-кленовi лiси, певна частка площ зайнята лiсами з верби бiлої, тополi бiлої, осокора та зiльхи. До Червоної книги України занесено 25 видiв рiдкiсних тутешнiх рослин. У заповiднику живуть лосi, оленi, козулi, дикi кабани, вовки, лисицi, зайцi, єнотоподiбнi собаки, ондатри, куницi, видри, горностаї, 149 видiв птахiв, характернi представники iхтiофауни (тобто мiсцевi риби). До територiї заповiдника безпосередньо прилягає Миколаївський степ – дiтянка, що являє собою, як зазначають фахiвцi, цiнний зразок рiзнотравнотипчаково-ковилових степiв.
росiйської назви нинi призабутої «Международной организациипомощи борцам революции», яка iснувала в СРСР у 1922–1947 рр. Зв'язок шедеврiв природи й утворень радянського перiоду вiтчизняної iсторiї посилює те, що скелi розташованi в парку iм. газети «Правда» та в селищi колишнього рудника МОПРа. Сюди є сенс завiтати всiм, хто поцiновує незвичнi, неповторнi краєвиди: запевняємо, що ви довго перебуватимете пiд сильним враженням вiд побаченого. Додамо, що в межах цього мiста є ще14 пам'яток природи, ландшафтний заказник «Пiвнiчна Червона Балка»,ботанiчний сад i два парки – пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Територiю сучасної Днiпропетровської областi люди почали замешкувати ще в епоху раннього палеолiту. А поселення епохи мезолiту Ігрень-8 є одним iз постiйних поселень, де в цю добу з'являються землянки та напiвземлянки – категорiя споруд (як житлових, так i господарчих), що пройде через усю давню iсторiю вiтчизняної архiтектури. Це поселеннярозташовувалося вздовж рiчки по краю тераси; його протяжнiсть становила близько 600 метрiв. Тут вiдкрито десять напiвземлянкових жителплощею до 50 квадратних метрiв кожне, якi групувались у три осередки.
нам у спадок практично тiльки поховальнi пам'ятки. На територiї Днiпропетровщинb розташована, зокрема, славнозвiсна трiйка так званих скiфських «царських» курганiв: Чортомлик, Товста Могила, Олександропiльський курган. Пiдземна частина всiх цих грандiозних комплексiв складалася з глибокихпрямокутних у планi вертикальних шахт i поховальних камер. Чортомлик, розташований за 22 кiлометри на пiвнiчний захiд вiд Нiкополя,є одним iз найбiльших скiфських курганiв. Першим його дослiдником (1862–1863) був видатний росiйський iсторик i археолог Іван Забєлiн. Розмiри кургану справдi вражають: на час розкопок вiн був заввишки – 21 метр, дiаметром – 350 метрiв; насип, що споруджувався у кiлька прийомiв iз пластин дерну, був укрiплений кам'яною, овальною у планi (80 на 90 метрiв) крепiдою, висота якої досягала мiсцями 2,8 метра. Існує версiя, що центральну могилуможна датувати другою половиною IV ст. до н. е. i що в нiй похований царАтей, який загинув 339 р. у битвi з Фiлiппом II Македонським. За правлiння Атея територiя Великої Скiфiї простягалася вiд Дону до Дунаю; вiн карбував власну монету, що в тi часи було ознакою полiтико-економiчної могутностi.
Центральна могила кургану Чортомлик складалася з п'яти камер, якiбули пограбованi ще в давнину. Проте й загальна кiлькiсть знахiдок археологiв сягає 7000 одиниць. У першiй з камер (№5) було виявлено не тiльки залишки похованого чоловiка, а й численнi речi: зброю (вiстря до стрiл, залiзний меч, бойовi пояси, ножi), високохудожнi твори грецького прикладного мистецтва вiйськового призначення (футляр для лука iз зображенням епiзодiв життя молодого Ахiлла та пiхви для меча, на яких зображено битву грекiв з амазонками), рiзнi золотi прикраси, бронзовий посуд, iншi побутовi предмети. У камерi №4 знаходилися дерев'яний саркофаг iз похованнямжiнки, прикрашеної золотими гривною (гривна – це металевий обруч, шийна прикраса, вiдома з бронзового вiку), сережками, браслетами, перснями, та поховання служницi зi срiбною амфорою, на якiй зображено скiфiв, що приборкують диких коней, срiбним тазом i чотирнадцятьма амфорами. У камерi №3 розмiщувалися поховання двох знатних воїнiв у повному, дужепишному озброєннi. У камерi №2 поруч iз кiстяком чоловiка лежали зброя,казан, прикраси, п'ять амфор. У камерi №1 було виявлено кiстяк собаки тавелику кiлькiсть рiзноманiтних предметiв. Нарештi, окремi комплекси утворюють три поховання, у яких було знайдено одинадцять коней у повномувбраннi, а поряд було поховано двох «конюхiв».
Інший скiфський курган IV ст. до н. е. – Товста Могила – розташовується неподалiк мiста Орджонiкiдзе. Вiн був дослiджений значно пiзнiше вiд кургану Чортомлик, лише 1971 р., київським археологом Б. Мозолевським, який, до речi, дослiджував i Чортомлик – 1979 р. та (разом iз Р. Ролле) 1981 р. Товста Могила була усипальницею знатної сiм'ї, що належала до одного з племен царських скiфiв (див. «Вступ»). Цей кургансуттєво поступається Чортомлику за розмiрами: його висота – 8,6 метра,дiаметр – 57 метрiв. Товста Могила, подiбно до Чортомлику, також булапограбована в давнину, однак i пiд час її вивчення на археологiв чекалобагато знахiдок. Курган був обведений по колу ровом, у якому виявленозалишки тризни – кiстки тварин i уламки посуду. Вiдкрито центральнуй бiчну гробницi. У першiй поховано знатного скiфа сорока-п'ятдесятирокiв, який лежав на дерев'яному помостi. Його одяг був прикрашенийзолотими бляшками. У цiй гробницi були виявленi срiбний рiг-ритон,бронзова булава, зброя тощо. Поруч у коридорi зберiгалися численнi речi,зокрема близько 600 золотих предметiв, серед яких заслуговує на окремузгадку славетна золота пектораль (нагрудна прикраса). У бiчнiй гробницiпоховано жiнку двадцяти-тридцяти рокiв у золотому головному уборi iззолотими браслетами i перснями на руках та золотими пiдвiсками бiляскронь; поряд iз жiнкою в саркофазi лежала малолiтня дитина. Неподалiк було знайдено срiбний i скляний посуд, бронзове дзеркало, а в однiй iз двох нiш-катакомб для зберiгання їжi – бронзовi жаровню й казан.
рр» трохи згодом – А. Люценком у 1855–1856 рр.). Вiн належить до пiзнiшого перiоду – датується III ст. до н. е. Тут у двох камерах-катакомбах розмiщенi поховання знатних осiб.
Правобережна частина сучасної Днiпропетровської областi у Х–XIII ст. входила до складу Київської Русi. Проте найбiльший внесок у розбудову української державностi Днiпропетровщина зробила пiзнiше, коли на її територiї розмiщувалася легендарна Запорозька Сiч. Принагiдне зауважимо, що це поняття вживалося у двох значеннях: у широкому сенсi ним позначалися всi землi, якi перебували в управлiннi й володiннi запорозьких козакiв, у вузькому – центральне поселення, де працювали органи адмiнiстративного управлiння «вiльної козацької республiки». Останнє за перiод iснування Запорозької Сiчi, який охоплює трохи бiльше, нiж два столiття (1552–1775), принаймнi 190 (!) рокiв перебувало на теренах Днiпропетровщини: на островi Томакiвка поблизу сучасного мiста Марганця, що був затоплений водами Каховського водосховища (1560–1593); на островi бiля гирла рiки Базавлук, що також тепер укритий водами Каховського водосховища (1593–1638); на правому березi Днiпра, на мисi Микитин Рiг, що нинi розташований у межах Нiкополя (1638–1652); на островi в гирлi рiки Чортомлик, притоки Днiпра, поблизу теперiшнього села Капулiвки Нiкопольського району (1652–1709); на березi рiки Пiдпiльної, притоки Днiпра, за 5 кiлометрiв вiд Старої, або Чортомлицької, Сiчi (1734–1775). До речi, вiдтворенням iсторiї козацької Атлантиди ми завдячуємо насамперед випускниковi Харкiвського унiверситету, видатному вченому й письменниковi, авторовi тритомної «Истории запорожских козаков» (1892–1897), першому директоровi (1902–1933) Катеринославського iсторико-краєзнавчого музею, колекцiю котрого вiн зберiг у шаленi роки громадянської вiйни, академiковi Дмитру Яворницькому, чий будинок-музей у Днiпропетровську (так само, як iсторичний музей, що разом iз Днiпропетровським нацiональним унiверситетом нинi носить його iм'я), безсумнiвно, вартий вiдвiдання.
Її було споруджено за проектами та пiд керiвництвом вiдомого французького iнженера й картографа Г. Л. де Боплана згiдно з новiтньою на той час бастiонною системою. Однак дуже скоро, у нiч з 11 на 12 серпня того-таки 1635 р., сiчовики на чолi з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Судимою здобули Кодацьку фортецю, зруйнували її мури й винищили гарнiзон. 1639 р. Кодак був вiдбудований. Восени 1648 р. цю стратегiчно вельми важливу фортецю за наказом Богдана Хмельницького було захоплено козацьким загоном пiд командуванням одного з його найближчих сподвижникiв – корсунського полковника Максима Нестеренка, видатного вiйськового дiяча та дипломата 1630–1650-х рр., i перетворено на опорний пункт української армiї. На жаль, цей витвiр фортифiкацiйного та свiдок козацького вiйськового мистецтва не зберiгся до наших днiв: 1711 р. за умовами Прутського мирного договору мiж Росiєю й Туреччиною Кодак зруйнували разом з iншими фортецями пiвдня України. Значно стiйкiшим, зведеним на вiки вiчнi пам'ятником героїчним українським козакам стали слова, сказанi про них мудрим i спостережливим творцем Кодацької фортецi Г. Л. де Бопланом: «Вони кмiтливi i проникливi, дотепнi i надзвичайно щедрi, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собi життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичiв… Вони добре загартованi, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомнi в битвах, вiдважнi, смiливi… Вони високi на зрiст, вправнi, енергiйнi… Мало хто iз козакiв умирає вiд недуги, хiба що у глибокiй старостi, бо бiльшiсть з них гине на полi слави».
Саме з теренiв нинiшньої Днiпропетровщини, з Микитинської Сiчi, Богдан Хмельницький, якого на початку 1648 р. було обрано гетьманом Вiйська Запорiзького, розсилав свої унiверсали, закликаючи населення України до всенародною повстання. І Жовтоводська битва, у якiй українське вiйсько здобуло першу велику перемогу у визвольнiй вiйнi, вiдбулася у квiтнi – травнi 1648 р. також на територiї сучасної Днiпропетровської областi.
1654 р. переважна частина земель регiону згiдно з «Березневими статтями» була приєднана до Росiї, Московської держави. Однак його терени ще сто двадцять рокiв, аж до лiквiдацiї останньої Сiчi, залишалися передусiм козацьким краєм. На згадку про цей перiод дiйшли до нас святковi церковнi споруди у стилi бароко села (тодi – укрiпленого мiстечка) Китайгород Царичанського району. Також вiд XVIII ст. залишилася на Днiпропетровщинi унiкальна пам'ятка дерев'яної народної архiтектури. Майстер Яким Погребняк iз Нової Водолаги, що на Харкiвщинi, спорудив у Самарi (нинi – Новомосковськ) у 1773–1778 рр. єдиний збережений до сьогоднi дев'ятиверхий Троїцький собор. За переказами, перед початком будiвництва вiн виконав з очерету модель майбутньої церкви.
Пiсля лiквiдацiї Запорозької Сiчi її землi увiйшли до складу Азовської та Новоросiйської губернiй, об'єднаних 1783 р. у Катеринославське намiсництво (заснований 1776 р. козаком Лазарем Глобою як село Половиця, майбутнiй Днiпропетровськ дiстав 1778 р. назву Катеринослав на честь Катерини II, а 1783 р. – мiськi права; у 1796–1802 рр. вiн iменувався Новоросiйськом). 1797 р. ця територiя увiйшла до складу Новоросiйської губернiї (з 1802 р. – Катеринославська губернiя).
шпилем дзвiниця, нава та сам храм органiчно об'єднанi i, на думку фахiвцiв, вражають гармонiйнiстю пропорцiй. Знову-таки за оцiнкою спецiалiстiв, яскравим зразком новаторської архiтектури рацiоналiстичного модерну є витвiр О. Гiнзбурга – театр-клуб Громадського зiбрання з великою залою засiдань i чудовим вирiшенням балконiв. З-помiж подiбних споруд вiн був найекстремальнiшим за незвичнiстю образу i став своєрiдним прологом, архiтектурним символом адмiнiстративно-господарського злету Днiпропетровська за радянських часiв.
|
