Міграційні процеси та зміни етнічного складу населення України наприкінці XVIII - початку XX ст.

Мiграцiйнi процеси та змiни етнiчного складу населення України наприкiнцi XVIII - початку XX ст. Мiнiстерство освiти i науки України Вiнницький державний педагогiчний унiверситет iм. М. Коцюбинського Інститут Історiї, Етнологiї i Права Кафедра слов’янських народiв Індивiдуальна навчально-дослiдна робота на тему: «МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА ЗМІНИ ЕТІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII - ПОЧАТКУ XXСТ.» Основним завданням навчально-дослiдного роботи є з’ясувати мiграцiйнi процеси та змiни етнiчного складу населення України наприкiнцi XVIIIст. початку XXст. Бiльш того, жоден iз завойовникiв не залучав до своїх планiв мiсцевого населення в таких величезних масштабах, як Москва. Вона переселяла українцiв на загарбанi землi iнших народiв. Важливим напрямом стало заселення наших земель росiянами, пiдкореними народами, наслiдком чого стало падiння частки українцiв на своїх землях. Українську шляхту приваблювали високими посадами, титулами, нагородами, землями мiсцевого населення та iн. Селянам, якi переселялися на новi мiсця, надавали землi понад 60 десятин на родину, звiльняли на декiлька рокiв вiд податкiв, вiйськової служби, надавали на пiльгових умовах грошовi кредити та iн. Саме завдяки таким умовам у дослiджуваний нами перiод спостерiгається переселення українцiв майже по всiй величезнiй територiї Росiйської iмперiї. Перед дослiдником, який прагне простежити змiни в загальнiй кiлькостi українського етносу в свiтi або в конкретному регiонi, виникає багато труднощiв, не всi з яких вiн може подолати. Особливо значнi труднощi перед науковцями постають при визначеннi кiлькостi українського народу вXVIII— на початку XXст. Для нас бiльший iнтерес становлять матерiали ревiзiй XVIII, нiж XIXст. Переписи XVIIIст. мiстили в собi данi про кiлькiсть представникiв багатьох нацiональностей, якi мешкали на територiї Росiйської iмперiї, в тому числi й про українцiв. До IVревiзiї (1782 р.) українське населення не обкладалося подушним податком, а оскiльки це було майже головною метою ревiзiй, то вони ранiше i велися не зовсiм сумлiнно. У манiфестi щодо проведення IVревiзiї зверталася особлива увага на українцiв, якi вперше в Росiї переписувались на загальних умовах. На жаль, матерiали цiєї ревiзiї не можна порiвнювати з наступними, адже до неї не увiйшло населення Правобережної України, яке було приєднане до складу Росiї за IIi IIIподiлами Речi Посполитої в 1793 i 1795 рр.1 змiн кiлькостi населення можна брати кiлькiсть українцiв по V ревiзiї 1795 р. i за переписом 1897 р. Слiд пiдкреслити, що V ревiзiя була останньою, в якiй видiлялися українцi як окремий етнос. Уже наступна, VIревiзiя (1811 р.) не передбачала облiку українцiв, якi враховувалися разом iз росiянами i бiлорусами. Це один з напрямiв русифiкацiї слов'янського населення Росiєю. Окремо видiлялися лише євреї, iноземнi колонiсти та народи Сибiру. Нацiональна приналежнiсть вiдновлюється лише за Всеросiйським переписом 1897 р. Складнiсть полягає в тому, що за переписом 1795 р. обчислювалося лише чоловiче населення (ревiзька душа). У XVIII—XXст. українцi компактно проживали на своїх рiдних споконвiчних землях. Протягом XVIII— початку XXст. цi землi входили до складу Росiйської та Австро-Угорської iмперiй. До Росiйської iмперiї входили Лiвобережна та Правобережна Україна i так звана Новоросiя; до Австро-Угорської — Схiдна та Захiдна Галичина, Буковина та Закарпаття. Кiлькiсть українцiв на землях двох iмперiй за перiод, що охоплює початок XVIII ст.— перше двадцятирiччя XX ст. пiдрахував вiдомий московський демограф В. М. Кабузан разом з С. І. Брук (табл. 1). Таблиця 1. Розселення українцiв у Росiйськiй та Австро-Угорськiй iмперiях на початку XVIIIi в XXст. у кордонах кiнця XIXст. (тис. осiб, % до населення регiону) Регiони, губернiї (округи) V ревiзiя 1795 р. X ревiзiя 1858 р. Переписи 1897-1900 рр Переписи 1910-1917 рр. тис. осiб % тис. осiб % % тис. осiб % тис. осiб % 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 І. Росiйська iмперiя 4449,8 16,4 8163,7 17,5 13320,8 16,4 22380 17,5 31022 17,3 1. Європейська частина Росiї 18,6 8125,2 20,3 12911,8 19,2 20749,6 19,7 18,9 9,8 0,1 13,8 0,1 262,2 8,5 698,3 11,6 1169,2 11,9 1456,6 11,4 1974,6 11,2 Пiвнiчний — — — — — — 0,1 — 0,2 - Озерний 7,5 0,2 2,9 0,1 Середнє Поволжя 0,7 ОД 0,5 — 6,9 11,9 3,1 0,1 12,8 0,2 Нижнє Поволжя — — 70,8 5,3 200,5 5,5 401,7 6,5 545,7 6,3 2,0 — 6,9 од Пiвденне Приуралля — — 2,8 0,5 20,5 1,0 46,5 1,2 6,0 0,1 Бiлорусiя та Литва 181,0 4,9 224,7 4,4 278,5 4,3 380,6 3,3 169,8 ІД Прибалтика 1,2 0,1 1,5 0,1 Лiвобережна Україна 1755,4 95,9 3121,6 93,1 4405,1 90,4 6118,7 80,3 8176,9 81,6 Правобережна Україна 2138,0 86,0 3006,0 87,9 79,0 7357,5 76,9 9363,6 77,8 Новоросiя 7,5 1,6 848,3 52,5 45,9 4628,9 42,9 6568,9 41,3 Царство Польське 105,0 5,7 152,2 5,2 452,4 8,5 335,4 3,6 463,7 3,5 2. Казахстан i Середня Азiя 101,6 1,3 801,5 7Д Казахстан 93,4 1,9 789,5 10,5 Середня Азiя 8,2 0,3 12,0 0,4 3. Сибiр i Далекий Схiд — — — — 1,0 — 223,9 3,9 899,3 8,4 Захiдний Сибiр 1,0 — 137,1 4,1 375,9 5,7 Схiдний Сибiр 25,3 1,9 96,4 4,7 61,5 5,9 427,0 21,7 4. Кавказ — — 38,5 1,4 408,0 7,5 1305,5 14,1 15,2 Пiвнiчний Кавказ — __ 38,5 2,4 408,0 18,6 33,6 1958,9 32,5 Закавказзя 34,9 0,6 55,9 0,8 II. Австро-Угорська iмперiя 1290 9,3 2276,4 9,9 7,8 3814,9 8,4 4131,8 8,4 Схiдна Галичина 1081 79,2 1677,9 79,9 2019,7 66,6 3019,6 62,7 3293,1 61,7 47,0 5,2 72,6 5,7 67,7 4,2 86,2 3,4 86,5 3,2 Буковина 27,0 5,0 123,8 73,7 188,3 40,9 297,8 40,8 305,1 38,1 Закарпаття 135 27,0 402,1 31,1 423,0 24,0 411,3 15,3 477,1 15,7 Всього по обох iмперiях 5739,8 14,0 10440,1 15,0 16017,5 15,9 15,1 35154,7 15,3 Формування українського етносу розпочалося ще за часiв Київської Русi i навiть ранiше. Його основу становили стародавнi пiвденнослов'янськi племена: поляни, древляни, дулiби, дреговичi, волиняни, сiверяни та iн. Центром формування українського етносу стали землi Поднiпров'я — Київщина, Полтавщина i пiвдень Чернiгiвщини. Його становлення вiдбувалося у вiдчайдушнiй боротьбi з печенiгами, половцями, турецько-татарськими, польсько-литовськими, молдавськими та росiйськими загарбниками. У цьому процесi визначну роль вiдiграла визвольна вiйна українського народу пiд проводом Б. Хмельницького, яка стала могутнiм поштовхом до самоусвiдомлення народу. її наслiдком було утворення Української держави, яка сприяла подальшому розвитку нацiональної свiдомостi, культури, мови, духовностi, звичаїв, побуту та iн. На жаль, з тих часiв ми не маємо вiдомостей про одну з найважливiших характеристик етносу — його чисельнiсть та деякi iншi. Саме на споконвiчних українських землях на початку XVIIIст. мешкало понад 90% українцiв. У наступнi часи вiдбувається переселення українцiв з рiдних земель. Зростаючi економiчнi, полiтичнi та культурнi зв'язки мiж окремими частинами свiту i регiонами зумовили переселення до українських земель представникiв iнших народiв. Цей роздiл присвячено розгляду розселення українцiв на своїх рiдних землях, якi входили до складу Росiйської й Австро-Угорської iмперiй. У 1719 р. на землях, пiдкорених двома iмперiями, мешкало майже 5740 тис. українцiв, у тому числi на землях Росiї — 4449,8 тис, або 77,6%. Наприкiнцi XVIIIст. загальна кiлькiсть українцiв тут зросла до 10 440 тис. осiб, з них у Росiї — 8163,7 тис. осiб (78,2%). Через 100 рокiв українцiв стало 26 195,5 тис. осiб, у тому числi в Росiї — 22 380 тис. осiб (85,5%). Наведенi данi говорять про те, що основна частина українцiв, або понад три чвертi, мешкала в межах росiйських кордонiв. Загарбання споконвiчних українських земель Росiйською iмперiєю до XVIIIст. було одним з основних напрямiв експансiонiстської полiтики Москви i мало попередню багатосотрiчну iсторiю. На початку XIVст. невеличке Московське князiвство займало лише частину Володимиро-Суздальської землi, i ця частка дорiвнювала 2—3 районам сучасної України. На кiнець цього сторiччя внаслiдок територiальних завоювань Московське князiвство володiло вже площами, якi приблизно в чотири рази перевищували метрополiю. Починаючи з середини XVIст. до перших десятирiч XVIIIст. Московське князiвство захопило Казанське та Астраханське ханства, Башкирiю, приєднало пiвнiчно-схiдну частину України, Захiдний i Схiдний Сибiр, пiвденно-схiдне Заволжя, землi тунгусiв, якутiв, бурятiв, усю Гетьманщину, частину Слобiдської України, майже весь Далекий Схiд (крiм Примор'я, Сахалiну i Камчатки). Захоплюючи величезнi земельнi простори, московськi царi дiйшли думки, що така локальна назва їхньої держави не вiдповiдає сучасному становищу. 22 жовтня 1721 року її перейменували у Всеросiйську iмперiю, а її населення отримало назву «росiяни» замiсть старих — «московити», «московини», «москалi». Одночасно поширюється тиск на український етнос з метою замiни назви «українцi» на принизливе «малороси». З набуттям нової назви загарбницькi намагання Росiї тривали. У 1721 р. молода iмперiя захопила Естляндiю, Лiфляндiю, частину узбережжя Фiнської затоки. Процес пiдкорення земель i народiв тривав протягом наступних рокiв XVIIIст. Імперiя приєднує до себе Запорожжя, значну частину земель вiд Троїцька до Петропавловська (на пiвденному Уралi i Заураллi), Волинь, Полiсся, Схiдне Подiлля, Бiлорусь i Курляндiю, Причорномор'я i Приазов'я, пiвнiчно-захiдну частину Пiвнiчного Кавказу та Крим. Активнi загарбання Росiї продовжувалися i в XIX ст.: були приєднанi Середня Азiя та Закавказзя, Далекий Схiд, Фiнляндiя, Бессарабiя, Польща, Казахстан, Бухара та Хiва, Пiвнiчний Кавказ. Продовженням територiальних вимог стала Перша свiтова вiйна. її наслiдки призвели до розвалу чотирьох європейських iмперiй: Росiї, Австро-Угорщини, Нiмеччини й Туреччини. На їхнiх територiях утворилися новi незалежнi держави, бiльшiсть населення яких в основному становили народи, що мешкали на цих землях. З кожним кроком розширення своїх земельних просторiв перед росiйським урядом усе гострiше поставало питання про їх утримання пiд своєю владою. Жодна iз загарбницьких iмперiй не використовувала у своїх намаганнях такої кiлькостi представникiв iнших народiв, як це робила Росiя. Одним з таких народiв став український етнос. Саме цим можна пояснити те, що чим бiльше захоплювала чужих територiй Росiя, тим бiльше українцiв на них оселялося. землею, високi службовi посади, зарахування до росiйського дворянства, ордени тощо. На початку XVIIIст. до складу Росiї входили Лiвобережна Україна, частина Новоросiї, Курська та Воронезька губернiї, значною мiрою заселенi українцями. Обидвi Галичини увiйшли до складу Австро-Угорщини в 1772 р. внаслiдок першого подiлу Польщi. Закарпаття було частиною Королiвства Угорського. За другим та третiм подiлами Польщi в 1793 р. i 1795 р. до Росiї вiдiйшли Правобережна Україна, Бiлорусь та Литва, де мешкали українцi. В 1812 р. до Росiї приєднали Бессарабiю, де в частинi повiтiв, особливо Хотинському, жила значна кiлькiсть українцiв. У1719 р. в Лiвобережнiй Українi українцiв мешкало 1755,4 тис. осiб, або 95,9% загальної кiлькостi населення, у Правобережнiй — 2138 тис. осiб (86%) i Новоросiї — лише 7,5 тис. осiб (1,6%), загалом 3900,9 тис. осiб, якi становили 87,6% українцiв iмперiї (табл. 4). Протягом XVIIIст. загальна кiлькiсть українцiв на цих землях швидко зростала. У 1795 р. на Лiвобережжi їх стало 3121,6 тис. осiб (93,1%), Правобережжi — 3006 тис. осiб (87,9%). У зв'язку з прискореним освоєнням земель у Новоросiї їх стало 848,3 тис. осiб (52,5%). Таке швидке зростання кiлькостi й питомої ваги українцiв у Новоросiї — яскраве вiдображення їхньої провiдної ролi в освоєннi земельних просторiв цього краю. Загальна кiлькiсть українцiв зросла до 6975,9 тис. осiб. Наведенi данi свiдчать, що за цей перiод при зростаннi загальної кiлькостi українцiв на Лiвобережжi та Правобережжi їх питома вага серед мiсцевого населення дещо знизилася, лише в Новоросiї зросла. Також знизилася i питома вага українцiв серед усiх тих, що мешкали в кордонах Росiї, до 85,4%. З одного боку, це свiдчить про переселення українцiв зi своїх етнiчних земель, з iншого — про переїзд на нашi землi представникiв iнших народiв. Значний вплив на штучне скорочення кiлькостi українцiв на їхнiх землях мала русифiкаторська полiтика росiйського уряду, яка особливо активiзувалася за царювання Петра І, Катерини IIта у другiй половинi XIX ст. (валуївський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.). Так, у 1897—1900 рр. загальна кiлькiсть українцiв у зазначених трьох регiонах зросла до 18105,1 тис. осiб. їх стало бiльше на Лiвобережжi — 6118,7 тис. осiб, Правобережжi — 7357,5 тис. осiб i в Новоросiї — 4628,9 тис. осiб. При зростаннi загальної кiлькостi українцiв у всiх згаданих трьох регiонах тривало падiння їх частки: на Лiвобережжi — до 80,3%, Правобережжi — до 76,9% i навiть у Новоросiї — до 42,9%. У 1910—1917 рр. українцiв на їхнiх землях стало 24109,4 тис. осiб, а їх частка серед українцiв iмперiї зменшилася до 77,8%, тобто їх стало за межами України понад 6,9 млн. осiб, тодi як наприкiнцi XIXст. їх там було майже 4,3 млн. осiб. Скорочується i їх питома вага серед українцiв iмперiї в цiлому до 80,9%. Цi тенденцiї тривають i протягом перших десятирiч XXст. На Лiвобережжi частка українцiв зросла до 81,6%, Правобережжi — до 77,8%, а в Новоросiї зменшилася до 41,3%. . Отже, за 200 рокiв вiд початку XVIII ст. основна кiлькiсть українцiв, якi жили пiд гнобленням Росiйської iмперiї на своїх рiдних землях, зросла з 3900,9 тис. осiб у 1719 р. до 24109,4 тис. осiб у 1910—1917 рр. Але за цей перiод їх питома вага серед українцiв Росiї поступово знижувалася з 87,6 до 77,7%. Одночасно з цим зростає i загальна кiлькiсть та питома вага українцiв, якi оселилися за межами Лiвобережжя, Правобережжя та Новоросiї. На нашу думку, певний iнтерес становлять i змiни в окремих регiонах цих трьох земель (табл. 5). Лiвобережна Україна. До неї входили три губернiї: Чернiгiвська, Полтавська та Харкiвська. Наприкiнцi XVIII ст. загальна кiлькiсть українцiв у них була вiдповiдно 918,8 тис. осiб, 1354,8 тис. осiб i 848 тис. осiб, а частка їх щодо всього населення — 89,99 i 88,9%. Через 100 рокiв в усiх цих губернiях кiлькiсть українцiв зросла: у Чернiгiвськiй губернiї до 1526,1 тис. осiб, Полтавськiй — до 2583,1 тис. осiб i Харкiвськiй — до 2009,5 тис. осiб. Але в усiх трьох губернiях вiдбулося падiння питомої ваги українцiв серед усього населення. Бiльше воно було в Чернiгiвськiй — до 66,4%, Харкiвськiй — до 80,6%, тобто в тих, якi мають безпосереднi кордони з Росiєю, i менше в Полтавськiй — до 93%. Інша тенденцiя простежується в першi роки XX ст. У 1910— 1917 рр. при зростаннi кiлькостi українцiв у Чернiгiвськiй губернiї до 1707. 7 тис. осiб, Полтавськiй — до 3438,4 тис. осiб i Харкiвськiй — до 3030. 8 тис. осiб пiдвищилася їх питома вага серед населення порiвняно з кiнцем XIX ст. вiдповiдно до 67,4, 94,1 i 85,7%. Але в жоднiй з них частка українцiв не досягла рiвня останнiх рокiв XVIIIст. тис. осiб, 1004,4 тис. осiб, 978,2 тис. осiб — 89,2, 89,3, 85,1%. Через 100 рокiв загальна кiлькiсть українцiв у Київськiй губернiї зросла до 2819,1 тис. осiб, Волинськiй — до 2095,6 тис. осiб i Подiльськiй — до 2442,8 тис. осiб. Як i в губернiях Лiвобережжя, в них вiдбулося падiння частки українцiв вiдповiдно до 79,2, 70,1 i 80,9%. За першi десятирiччя XXст. у цих губернiях спостерiгаються тенденцiї, тотожнi тенденцiям Лiвобережжя. Зросла загальна кiлькiсть українцiв у Київськiй — до 3608,1 тис. осiб, Волинськiй — до 2698,7 тис. осiб i Подiльськiй — до 3056,8 тис. осiб. Але, на вiдмiну вiд губернiй Лiвобережжя, тут тривало зменшення процента українцiв серед населення до 76,5, 69,7 i 80,1%. Це значною мiрою зумовила Перша свiтова вiйна, яка безпосередньо зачепила цi землi у значно бiльших розмiрах, нiж землi Лiвобережжя. На вiдмiну вiд Лiвобережної та Правобережної України частина земель Новоросiї й навiть окремих повiтiв почала заселятися значно пiзнiше i вiдрiзнялася бiльшою строкатiстю нацiонального складу населення, а в деяких iз них за кiлькiстю українцi не становили бiльшостi населення на початку XVIIIст. Так, якщо в 1719 р. на землях Лiвобережжя мешкали 1831 тис. осiб, Правобережжя — 2485 тис. осiб, то в Новоросiї — лише 465 тис. осiб. У другiй половинi, особливо в останнiй чвертi, XVIIIст. розпочалося швидке заселення Новоросiї мешканцями Лiвобережної та Правобережної України й деяких губернiй Росiї. Саме завдяки переселенцям населення Новоросiї зростало швидшими темпами порiвняно з Лiвобережжям та Правобережжям. У 1795 р. в Новоросiї мешканцiв було 1618 тис. осiб, тобто їх кiлькiсть за цей час зросла в 3,5 рази, тодi як на Лiвобережжi — в 1,8 рази, Правобережжi — майже в 1,4 раз. пiдвищилася серед населення з 1,6 до 52,5%'. Наведенi данi, пiдрахованi демографами Москви, спростовують думку великодержавних росiйських шовiнiстiв про те, що так званий Новоросiйський край було освоєно росiянами, адже за тi самi роки XVIII ст. їх кiлькiсть зросла з 72 тис. осiб (15,5% всього населення) до 308 тис. осiб (19,1%), тобто наприкiнцi XVIII ст. їх було менше, нiж українцiв, на 540,3 тис. осiб. Наприкiнцi XVIII ст. в Катеринославськiй губернiї було 364,8 тис. осiб українцiв (79,8% всього населення), Херсонськiй — 285,8 тис. осiб (83,7%), Таврiйськiй — 25,8 тис. осiб (12,5%), Бессарабськiй — 59,2 тис. осiб (23,5%) i Донськiй областi — 112,7 тис. осiб (31,3%). З чотирьох губернiй i однiєї областi абсолютну бiльшiсть серед населення українцi становили в двох губернiях i значну кiлькiсть в областi. У 1897—1900 рр. їх стало в Катеринославськiй губернiї 1456,4 тис. осiб, Херсонськiй — 1462 тис. осiб, Таврiйськiй — 611,1 тис. осiб, Бессарабськiй — 379,7 тис. осiб i Донськiй областi — 719,7 тис. осiб. За цей час вiдбулося падiння питомої ваги українцiв серед населення в Катеринославськiй губернiї до 68,9%, Херсонськiй — до 53,5%, Бессарабськiй — до 19,6%, Донськiй областi — до 28,1%. Лише в Таврiйськiй губернiї зросла їх питома вага до 42,2%. Саме тому, що в чотирьох регiонах з п'яти вiдбулося падiння питомої ваги українцiв, вона зменшилася i в цiлому в Новоросiї з 52,5 до 42,9%. Вона заселилася предками українцiв — сiверянами. Курщина ще за часiв князя Олега входила в Київську Русь. Серед першопрохiдцiв тут був Дмитро Вишневецький, який ставив заслiн вiд Кримської орди, що зазiхала на Московськi землi. Москва сплачувала козакам жалування i надалi. Сюди переходили українськi козаки з Дону. Значна частина козакiв прийшла на Слобожанщину пiсля укладення Зборiвського договору 1649 р., Берестейської битви 1651 р. Освоєння Слобожанщини набуває значних масштабiв пiсля Переяславської Ради 1654 р. Заселення земель Дикого Поля тривало за грамотами гетьмана І. Мазепи, який «пожалував» землi українськiй старшинi. Йому тут також належало 49 сiл, селищ i слобiд, в яких мешкали так званi «вiльнi черкаси». Тому зовсiм не випадково, що наприкiнцi XIXст. серед мiсцевого населення переважали українцi. Так, у 1897 р. лише на територiї сучасних Харкiвської, Воронезької та Курської областей серед 6054 тис. осiб мiсцевого населення українцiв було 3417 тис. осiб, або 56,3%, а серед мешканцiв Харкiвської областi з 2492,3 тис. осiб українцiв було 2009 тис. осiб (80,7%), Воронезької — вiдповiдно 1967 тис. осiб i 854 тис. осiб (43,3%), Курської — 1604,5 тис. осiб i 523,3 тис. осiб (32,6%). А в таких повiтах, як Острогозький, українцiв було 90%, Богучарський — 70%, Гайворонський — 60%. Перехiд цих повiтiв до складу Росiйської Федерацiї — це ще один приклад великодержавницької полiтики колишнього Радянського Союзу. У першi десятирiччя XXст. тривало зростання загальної кiлькостi українцiв в усiх губернiях. Збереглася також тенденцiя падiння їх частки в Катеринославськiй губернiї до 2403,9 тис. осiб (65,8%), Херсонськiй — 1807,8 тис. осiб (52,7%). При зростаннi загальної кiлькостi українцiв у Донськiй областi до 987,5 тис. осiб не зменшилася їх частка серед населення. При збiльшеннi кiлькостi українцiв у Таврiйськiй губернiї до 900,5 тис. осiб i Бессарабськiй — до 469,2 тис. осiб зросла також їх питома вага серед населення до 47,1 i 21,8%. губернiї на 14%, Херсонської — на 31%, Бессарабської — на 1,7%, Донської областi — на 3,2%, i лише в Таврiйськiй губернiї їх питома вага зросла на 23,1%. Отже, при розглядi змiни в складi населення регiонiв Лiвобережжя, Правобережжя та Новоросiї протягом XIX — початку XX ст. простежується загальна тенденцiя до зростання кiлькостi українцiв у кожному з них при падiннi їх питомої ваги, за винятком Таврiйської губернiї, де питома вага їх значно зросла. Але слiд пiдкреслити, що i за тих часiв українцi становили абсолютну бiльшiсть мiсцевого населення. У розглянутi роки ця закономiрнiсть зберiгалася. Аналiз нацiонального складу населення одвiчних українських земель свiдчить, що протягом XVIII — початку XX ст. на них невпинно вiдбувається падiння питомої ваги українського етносу. Одночасно з цим зростає чисельнiсть i питома вага української людностi на широких просторах Росiйської iмперiї вiд росiйських земель європейської її частини до Уралу, Сибiру, Камчатки, Далекого Сходу, Казахстану, Середньої Азiї та Кавказу. Це один з важливих напрямкiв послаблення потужностi людського потенцiалу українства на його одвiчних українських землях. Це розпочалося пiсля входження Гетьманщини до Московського царства, пiсля Переяславської Ради 1654 р. Спочатку переселення росiян на нашi землi вiдбувалося досить повiльно, але поступово воно впроваджувалося все iнтенсивнiше. Росiяни. До початку XVIIIст. росiян практично не було нi на Лiвобережжi, нi на Правобережжi. Лише на землях Новоросiї в 1678 р. їх було 27 тис, або 6,7% всього населення. У 1719 р. налiчується вже 40 тис. росiян на Лiвобережжi, якi становили лише 2,2% мiсцевого населення. Зростає їх кiлькiсть у Новоросiї до 72 тис. осiб (15% населення), i вiдсутнi вони на Правобережжi. Наприкiнцi XVIIIст. вони вже розселилися в усiх регiонах на Лiвобережжi — 175 тис. осiб (5,2% населення), Правобережжi — 4 тис. осiб (0,1%), в Новоросiї — 308 тис. осiб (19,1%). Слiд пiдкреслити, що за цей промiжок на Лiвобережжi питома вага українцiв скоротилася на 2,8%, а росiян збiльшилася на 3,3%, тобто їх прирiст фактично повнiстю вiдбувся за рахунок української людностi. Швидшими темпами зростала кiлькiсть українства в Новоросiї —до 848,3 тис. (52,5%). Це наочне пiдтвердження провiдної ролi українцiв в освоєннi новоросiйських земель, у тому числi й Кримського пiвострова. 413 тис. осiб (4,3%) i особливо в Новоросiї — до 3213 тис. осiб (29,8%). За першi десятирiччя XX ст. при загальному зростаннi кiлькостi росiян у регiонах лише в Новоросiї збiльшується як їх кiлькiсть, так i питома вага — до 4496 тис. осiб, 30,7% в 1916—1917 рр., а на Лiвобережжi їх частка знижується до 12,8%, як i на Правобережжi — до 3,4% при зростаннi їх абсолютної кiлькостi вiдповiдно до 1249 тис. осiб i 426 тис. осiб. Швидкими темпами в цих трьох українських регiонах (Лiвобережна, Правобережна Україна та Новоросiя) зростає не лише загальна кiлькiсть росiян, а й їх питома вага серед мiсцевого населення. Таким чином, протягом XVIII— початку XXст. безперервно зростала на українських землях кiлькiсть i питома вага росiян, а на початку XXст. вони пiсля українцiв стали найбiльшим нацiональним загоном. Євреї. Складною i суперечливою була доля єврейського населення на українських землях. Вони становлять тут одну з найдавнiших нацiональних меншин. Першi єврейськi общини з'явилися в Криму, на Пiвднi в І ст. На початку X ст. вони виїздили з Хозарiї та Вiзантiї й оселялися в Києвi, утворюючи навiть єврейськi вулицi поблизу нинiшньої Львiвської площi. Вони займалися торгiвлею, ремеслом, платили податки в князiвську казну, навiть у тi часи, коли були їх погроми, пограбування i вигнання за мiсто. У XVI—XVIIст. почалось масове переселення євреїв на українськi землi iз захiдних територiй, що були пiд владою Польщi та Литви. У Росiї їм заборонялося володiти землею й знаряддями виробництва, було встановлено для них смугу осiлостi з 1791 р., яка обмежувала кордони їх розселення лише районами Правобережної України. Переважна бiльшiсть євреїв Правобережної України проживала в мiстах i мiстечках Подiльської i Волинської губернiй. їм дозволялось оселятися на землях Новоросiї. Євреї активно переселяються в Пiвнiчну Таврiю та Крим, прагнучи вийти з «лiнiї осiлостi». Протягом XIXст. кiлькiсть єврейського населення на Правобережжi зростала. Лише мiж 1820 i 1880 рр. це зростання становило 150% при збiльшеннi всього населення на 90%. їх збiльшенню значною мiрою сприяли єврейська релiгiя, яка заохочувала багатодiтнiсть, а також життєвий уклад, ефективна общинна самодопомога. в Криму, неподалiк вiд Джанкоя i Перекопа, заснованi переселенцями з Вiтебської, Гомельської, Волинської, а пiзнiше Херсонської губернiй2 . У 1897 р. в межах Росiйської iмперiї налiчувалося 2430,4 тис. євреїв (на територiї, яка увiйшла до складу СРСР), у тому числi в межах України — 1644,4 тис. осiб, або 67,5% їх загальної кiлькостi. Нiмцi на українських землях. Першi згадки про появу нiмцiв на українських землях можна зустрiти в пам'ятках ще за часiв Київської держави. її розвиток зумовив розширення економiчних, полiтичних та культурних зв'язкiв з країнами свiту, особливо Європи. Вже в XIст. спостерiгається поява нiмцiв-купцiв у складi посольств. їх невеликi групи походять з Вiдня, Любека, Ренсбурга, Майнца. Вони започатковують торгiвельнi стосунки з Києвом, Володимиром-Волинським, Луцьком та iншими мiстами. Спочатку переважна частина нiмцiв оселялася в мiстах. Залучення нiмцiв до життя на землях Росiйської iмперiї досить iнтенсивно розпочалося ще за часiв iмператора Петра І, на початку XVIIIст. 4 грудня 1762 р. i 22 липня 1763 р., їм надавались широкi привiлеї: свобода вiросповiдання, звiльнення вiд податкiв, вiйськової повинностi, право на мiсцеве самоврядування, до 65 десятин землi на родину. В 1870 р. цi особливi права було скасовано, тобто привiлеї iснували понад 100 рокiв i сприяли економiчному розвитку цих регiонiв та зростанню кiлькостi населення в них. з Балкан, Прибалтики, Бiлорусi та Правобережжя України. В Україну масове переселення розпочалося ще за часiв Катерини II, наприкiнцi 70—80-х рокiв XVIIIст. З метою просування i мирного освоєння Чорноморського узбережжя нiмцiв з iнших держав заохочували оселятися на землях, якi були вiльнi й сьогоднi входять до Донецької, Миколаївської, Херсонської, Одеської, Запорiзької областей та АР Крим. Нiмецькi землеробськi колонiї з'явились наприкiнцi XVIIIст. Вони серед iноземних колонiстiв користувалися найбiльшими привiлеями царського уряду. До початку XXст. кiлькiсть нiмцiв зростала в усiх губернiях, особливо в пiвденних i захiдних. Найбiльш заселеними були Олександрiйський, Мелiтопольський i Бердянський округи Катеринославської губернiї; Херсонський, Миколаївський i Одеський округи Одеської губернiї. Нiмецьке населення в цих округах перевищувало за кiлькiстю всi iншi нацiональнi меншини. Лише в Одеськiй губернiї налiчувалося на той час 258 сiл, де мешкали нiмцi. У Криму нiмецьке населення розташовувалось переважно в степовiй зонi (багатолюднi колонiї Майфельд, Нейдорф, Цюрiхталь, Ак-меїх та iн.), в передгiрськiй — Нейзац, Фрiденталь. Певна кiлькiсть нiмцiв населяла мiста — Судак, Феодосiю та iн. Всього на Пiвднi України було 854 нiмецьких колонiй i 133 хутори, а кiлькiсть населення в них у 20-х роках становила 385,5 тис. осiб. Нiмецькi села Пiвдня України до 1914 р. були заможнiшими за iншi. Серед них заможних селян було понад 80%. З початком Першої свiтової вiйни ставлення до них змiнилося. їх позбавили податкових i кредитних пiльг, частини громадських земель, а пiзнiше i права голосу на виборах в Установчi збори1 . Наприкiнцi XIXст. на українських землях, що входили до складу Росiйської iмперiї, мешкало 378 тис. осiб нiмецького походження. За своєю кiлькiстю вони поступалися лише українцям, росiянам та євреям, тобто були четвертим нацiональним загоном i становили 1,8% всього населення України. Життєвi ускладнення для нiмцiв, якi мешкали на землях Росiйської iмперiї, розпочалися ще за часiв Першої свiтової вiйни. Нiмцiв, якi оселилися на Волинi, Холмщинi, вивезли на Схiд, до Сибiру. Крiм уже згаданих росiян, євреїв та нiмцiв до найбiльш численних народiв, якi мешкали на територiї України в 1897 р., також належали поляки — майже 268 тис. осiб, молдавани — 185,5 тис. осiб, греки — 58,3 тис. осiб, болгари — 59,8 тис. осiб, бiлоруси — 67,1 тис. осiб, чехи — 11,4 тис. осiб, iншi — 67,1 тис. осiб (усього на той час в Українi — 20 649 848 осiб, щодо яких проведено пiдрахунки, при загальнiй кiлькостi населення 21,2 млн. осiб). Слiд пiдкреслити, що на той час переважна бiльшiсть населення українських земель мешкала в сiльськiй мiсцевостi, тобто за родом занять була аграрiями. Так, у мiстах проживало лише 12,7% усього населення, українцiв — 5,4%, росiян — 42,2%, євреїв — 43,6%, полякiв — майже 30%, нiмцiв — 7%. Отже, з усiх найбiльш численних нацiональних загонiв, що мешкали на територiї українських земель, українцi були найбiльшим аграрним загоном. Бiльш того, на той час найбiльшим мiським загоном тут стали євреї та росiяни. Росiян у наших мiстах було 881,2 тис. осiб, у той час як українцiв — 849,6 тис. осiб3 . Таким чином, як i в попереднi часи, протягом XVIII—XIXст. українськi землi пiд владою Росiйської iмперiї були багатонацiональними. Внаслiдок експансiонiстської полiтики Росiйської iмперiї за цей час найшвидшими темпами зростає кiлькiсть росiян, якi стали другим пiсля українцiв нацiональним загоном як за кiлькiстю, так i за питомою вагою серед усього населення. Перша свiтова вiйна, боротьба українського народу за незалежнiсть, яка закiнчилася в 1920 р., негативно вплинули на стан економiчного розвитку. Тому в 1926 р. серед двадцяти дев'яти з половиною мiльйонiв населення УРСР питома вага мешканцiв мiст становить до 18,5%. Курс на iндустрiалiзацiю, проголошений радянською владою наприкiнцi 1925 р., сприяв швидкому розвитку промислового виробництва, механiзацiї працi в усiх галузях економiки в тому числi в сiльському господарствi. Це зумовило швидкi темпи перерозподiлу населення на користь мiст. На початку вересня 1939 р., тобто перед приєднанням до України Схiдної Галичини, Пiвнiчної Буковини та Закарпаття, в мiстах вже проживало 36,8%. Оскiльки в приєднаних землях розвиток економiки, зокрема промисловостi, на той час був значно нижчим, то перерахунки на сучаснi межi України частки мешканцiв мiст у 1939 р. показали, що кiлькiсть мiського населення зменшилася до 33,5%. У пiслявоєнний перiод урбанiзацiя триває. У 1959 р. в Українi у мiстах вже проживало 45,7%. В наступнi шiстдесятi—вiсiмдесятi роки темпи урбанiзацiї поступово уповiльнюються. Так, якщо через одинадцять рокiв, у 1970 р., в мiстах мешкало 54,5%, то ще через дев'ять рокiв — 61,3%, а в 1989 р. — 66,9%. Таке уповiльнення урбанiзацiї населення наочно вiдбиває становище, яке склалося в республiцi протягом останнього десятирiччя XXст. i на початку XXIст. Адже в 2003 р. в мiстах проживало 67,3%. Провiвши навчально-дослiдну можна сказати наступне, прихiд Росiйської iмперiї на українськi землi значно змiнив демографiю України, росiйська влада що хотiла те й робила з українським населенням. Вона запроваджувала звабливi пропозицiї для селянства, впроваджуючи рiзнi хитрi економiчнi пропозицiї для селянина. Тому в цей перiод велися широкомасштабнi мiграцiйнi процеси та змiни етнiчного складу. Імперiя дуже багато зрушень зробила для змiни складу українського населення в кiнцi XVIIIст. початку XXст. Використана лiтература Заставний Ф. Д. Українськi етнiчнi землi. — Львiв, 1992. — С. 13—15. Хоменко А. Населення України 1897—1927 рр. — Харкiв, 1927; Брук С. И., Кабузан В. М. Миграция населения России в XVIII — начале XX ст. // История СССР. — 1984. — № 4; Дараган М. В. Переписи населення в СРСР. — К. —1958; Советская этнография. — 1982. — № 4. —С. 17; 1981. — № 5. —С. 18.