Історiя створення писанки
Українська писанка мiстить у собi цiлий комплекс свiдчень своєї приналежностi до надзвичайно давнiх культурних пластiв, зв’язку з визначними явищами вiддалених епох. Наявнiсть у нiй, поруч з християнським ритуально-символiчним значенням, безсумнiвних зв’язкiв з язичницькими вiруваннями, розробленiсть декоративної системи, що мiстить ряд орнаментованих язичницьких символiв тощо, дозволяють вважати, що витоки мистецтва писанки лежать у художнiй творчостi первiсного суспiльства, коли ця символiка сформувалась i закрiпилась у свiдомостi людей [14, с. 17].
Символiчне значення писанки складається з двох складових частин:
Тому писанки нiколи не варили i не вживали у їжу, ними також нiколи не бавилися у «битка» чи «котка», оскiльки вони були позначенi магiчними знаками, пов'язаними з давнiми вiруваннями, й усвiдомлення їх культового значення збереглося аж до XX ст. Вiдповiдно i обрядовий статус писанки був набагато вищий, нiж у крашанки [9, с. 7].
поняття свiтового або космiчного яйця, з якого народжується Всесвiт. Одна половина яйця стає небом, iнша – землею, а жовток – сонцем [13, с. 252]. Звiдси його обожнювання та надзвичайне звеличування.
Рiзнi народи, шануючи яйце як символ життєдайностi, створили власну атрибутику його возвеличення. Яйце фарбували, прикрашали. Навколо нього створено безлiч мiфiв i легенд. У Єгиптi яйце символiзувало сонце, було атрибутом сонячного бога Пта, який катав його по небу. На Сходi вважалося, що в той час, коли скрiзь на землi панував хаос, то у величезному яйцi були схованi всi форми життя. Шкаралупу зiгрiвав божественний вогонь, даючи яйцю тепло утвору. Завдяки цьому вогню i з’явилася з яйця мiфiчна iстота – Пану. Усе невагоме стало небом, а щiльне – Землею. Пану з’єднав Небо з Землею, створив вiтер, простiр, хмари, грiм, блискавку. Щоб нагрiти землю, Пану дав їй Сонце, а щоб нагадати про холод – Мiсяць, Отже завдяки Пану, Сонце зiгрiло землю, засвiтив Мiсяць, народилися планети й зiрки [8, с. 4]
В античнiй Грецiї i Римi вважали, що всесвiт виник з яйця казкового птаха Фенiкса. Вiн поклав його в святилище Гелiоса (сонця). Мабуть тому яйце для римлян мало магiчну силу.
– сонце, з бiлка – мiсяць i зорi [1, с. 217]
Стародавнi перси вiрили, що спочатку не було нiчого крiм божества. Нарештi народилося яйце. Нiч покрила його своїми чорними крильми, а Любов (тут слово «Любов» має бути чоловiчого роду), старший син Творця, заопiкувався ним. Коли яйце дозрiло, з нього з'явився Всесвiт зi свiтлим сонцем i ясними зорями. Свiтила пiднялися вгору, а важка земля осiла донизу. За вченням основоположника релiгiї стародавнiх iранцiв — Заратустри, яйце Всесвiту розбив своїм рогом величезний бик Адуда. Цей мiф про створення свiту прийшов до персiв вiд Заратустри зi Сходу. Перси величали яйце у своїх священних пiснях i тримали у храмах литi металевi зображення яєць або яйця, витесанi з каменю, як символ усього, що народжується. У них були вiдомi також фарбованi i розписанi яйця [14, с. 12]
Свiт Мертвих, Нiчна Сторона. Коли там день, у нас панує нiч. Щоб потрапити туди, треба перетнути Океан - море, що оточувало Землю. Чи прорити колодязь наскрiзь, i камiнь буде падати в цей колодязь дванадцять днiв i ночей. Навколо Землi, подiбно яєчним плiвкам i шкаралупi, розташовано дев'ять рiзних небес. Кожне з дев'яти небес слов'янської мiфологiї мало своє власне призначення: одне - для Сонця i зiрок, iнше - для Мiсяця, ще одне - для хмар i вiтрiв тощо. Сьоме за рахунком нашi предки вважали «твердiнню», прозорим дном небесного Океану. Там зберiгалися запаси живої води - невичерпне джерело дощiв. Усi дев'ять небес, а також землю i нижнiй свiт зв'язувало мiж собою Свiтове дерево. На думку древнiх слов'ян, воно понад усе було схоже на розлогий дуб, однак на гiлках цього дуба дозрiвали не тiльки жолудi, але й насiння всiх iнших дерев i трав. А там, де вершина Свiтового дерева пiднiмається над сьомим небом, був острiв, i на тiм островi жили прабатьки всiх птахiв i звiрiв. Чудесний острiв на сьомому небi слов'яни називали «ирием» чи «вириєм».
Чимало стародавнiх учених по-своєму пов'язували яйце iз походженням усього, що iснує в цьому свiтi. Так, вiзантiйський богослов i фiлософ Іоанн Дамаскин пiдкреслював, що небо i земля в усьому подiбнi яйцю: шкаралупа – небо, плiва - хмари, бiлок - вода, а жовток - земля. З мертвої матерiї яйця виникає життя, у ньому полягають можливiсть, iдея, рух i розвиток. У давнину яйцю також придавалося магiчне значення. За переказами, навiть мертвим яйце дає силу життя, за допомогою яйця вони нiби вiдчувають дух життя i знаходять утраченi сили. Існує одвiчне повiр'я, що завдяки чудодiйнiй силi яйця можна вступати в контакт iз померлими, i вони мовби оживають на деякий час.
Недаремно зi стародавностi у багатьох народiв яйце служило символом сонця, що несе iз собою життя, радiсть, тепло, свiтло, вiдродження природи, рятування вiд пут морозу i снiгу, - iншими словами, переходу з небуття в буття. Тому саме яйце стало атрибутом весняних культових народних обрядiв, пов'язаних iз пробудженням землi. Його дарували одне одному на Великдень [8, с 4 – 5]. Цей обряд був пов'язаний з народними уявленнями про яйце, що було символом весни, перемоги життя над смертю [14, с. 11]. А ще було прийнято пiдносити яйце як простий малий дарунок друзям i благодiйникам у перший день Нового року й у день народження. Багатi ж, замiсть пофарбованих курячих яєць, найчастiше пiдносили золотi чи позолоченi [8, с. 5].
Писанка i пов’язанi з нею народнi легенди, перекази, її символiчна роль у святах та обрядах, розшифровка семантики орнаментiв, з'ясування їх сакрально-магiчного змiсту сягають своїм корiнням давнiх язичницьких епох з їх мiфологiєю, в якiй вiдбились свiтогляднi уявлення наших предкiв [14, с. 11]. З прийняттям християнства розмальоване яйце було включене до Великоднiх обрядiв церкви. Культ розписаного яйця, з’явився за таким переказом [5, с. 9].
Марiя Магдалина пiднесла римському iмператору червоне фарбоване яйце з покликом: «Христос Воскрес!» За мiфом, який вiдомий в Українi, писанки як символ Воскресiння Ісуса Христа з’явились одночасно з Його великою жертвою: коли було схоплено Ісуса, Матiр Божа прийшла до Понтiя Пiлата з проханням вiддати їй Сина. За звичаєм вона принесла за це у фартушку дари — 12 яєць — тобто те, що в Неї було. Пiлат вагався, вiн боявся юдеїв. Нарештi вiн вiдповiв: «Нi, я не вiддам Його Тобi». З розпачу у Марiї опустилися руки, i писанки покотилися по брукiвцi. Вiд цього на них з'явилися подряпини. Коли Матiр Божа пiдiбрала їх, то побачила в цьому знак Господнiй. Вiднесла їх апостолам, учням Ісуса, промовивши: «Ось знак Господнiй, Вiн скресне!» Великоднi яйця символiзують, перш за все, Воскресiння Господнє [14, с. 19]. Тому християни вважали, що як зi яйця народжується життя, що було сховано в ньому, так iз труни воскрес Син Божий. Звiдси споконвiчне звеличення яйця [8, с. 5]. Вiдомо також, що всяка обрядовiсть, в тому числi й християнська, складалася протягом довгого часу, писанки як великоднiй атрибут поширенi не в усiх народiв, що сповiдують християнство. Тому доречно постави-питання: коли на теренi України з'явилися писанки — разом з прийняттям християнства, ранiше чи пiзнiше? Де виник звичай розпису великоднiх яєць? Вiдповiдь на цi питання дають археологiчнi джерела.
За археологiчними матерiалами сакральна роль яйця чiтко фiксується з часiв ранньої бронзи, де вони були кульовими елементами поховального обряду.
У добу пiзньої бронзи культовi яйця виготовлялися з каменю або глини. Пiд час дослiдження сабатинiвських поселень культовi моделi яєць були знайденi майже в кожному житлi пiд вогнищем або серед iнших культових речей. На одному з них були вигравiруванi позначки, що нагадують стилiзоване дерево — ялинку. На сплющеному кiнцi iншого яйця були залишки вохри, яку розтирали кам'яним яйцем. До речi, й сама вохра мала в той час культове значення [14, с. 19]. В епоху бронзи зi змiною чоловiчої та жiночої позицiй у свiтобудовi — тепер небо належить боговi, а земля богинi — яйце стає атрибутом сонячної птицi — пiвня (у наших казках про яйце таки домiнує курка), а отже сонця та вiдродження, про що свiдчить загадка: «Живе родить мертве, мертве родить живе» (курка i яйце) [9, с. 6].
Моделi культових глиняних яєць вживалися предками слов'ян доби пiзньої бронзи для вимощування долiвки. нижньої частини стiн, печей, лежанок у житлах. Щодо символiчного значення культових яєць вченi мають рiзнi думки — це й iдея вiдродження, i космогонiчнi уявлення, i тотемiстична магiя, i оберегова дiя; але, на жаль, жодну з них не можна аргументовано обґрунтувати [14, с. 20].
Коли вiдбувався перехiд вiд первiснообщинного ладу до феодалiзму, мистецтво схiдних слов'ян було важливою потребою побуту, що виявилося в орнаментах, якi мали певний змiст у системi язичницьких вiрувань. Декоративнi вiзерунки, створенi людиною, мали призначення — оберiгати її вiд лиха, допомагати в життi та працi. Найбiльш поширеними й улюбленими орнаментами давнiх слов'ян були: розетка — символ Сонця, хвиляста лiнiя — вода, жiнка з руками-гiлками, яка знаменувала велику богиню землi, праматiр Берегиню [7, с. 187].
А в керамiцi трипiльської культури можна натрапити на мотив роздiленого яйця: зображення подвiйного яйця, яке роздiляє змiй. Саме яйце може бути роздiлене поперек (по дiаметру) або знаком змiї, або сосонкою, що передає уявлення про подiл на два свiти. Звiдси треба вважати, що у найдавнiших вiруваннях космiчне яйце, з якого все постало, знiс i подiлив навпiл змiй, бог землi, пiдземелля, а також вогню. «Тому один iз атрибутiв весняного поганського свята, присвяченого воскресiнню духа зросту, — яйце, символ змiя, божества землi (чоловiчого роду), якого вважали, разом з богинею (праматiр'ю), родителем всього живого у свiтi».
Найдавнiша українська керамiчна писанка, яку знайшли археологи, датується IX ст. пiсля Р. X. Загалом таких писанок при розкопках було знайдено близько 70 штук; вони були дуже поширенi в Київськiй Русi й мали характерний розпис, що виконувався особливою технiкою. На загальному брунатному, зеленому, рiдше жовтому тлi — сплетiння жовтих i зелених смуг, яке передавало «сосонку» — вiчнозелену рослину, що стелиться по землi. Цi писанки виготовляли у великих мiстах, де iснувало виробництво цегли i керамiчної плитки, таких, як Київ, Чернiгiв тощо [9, с. 6].
На територiї України писанкарство набуло найбiльшого поширення за часiв Київської Русi, в Х—XIII ст. Запроваджуючи християнство на Русi, церква вдало використала язичницькi вiрування i народнi звичаї, в тому числi й святкування Великодня навеснi як пробудження всього живого на землi, що збiглося з християнськими пасхальними святами на честь воскресiння Ісуса Христа [7, с. 187]. Це так званi писанки, порожнi всерединi, з отвором для ручки з тупого кiнця, їх поверхня вкрита поливою з розписом або круговими смужками. Усерединi такi писанки мали керамiчну кульку i при потрясiннi торохкотiли. Орнаментальних хвилеподiбних лiнiй на низцi сiм. Традицiя виготовляти рiзноманiтнi шумовi предмети до Великоднiх свят також була багатовiковою в Українi. Це — калатала, стукалки, довбешки, брязкальця; ними хлопцi вiдганяли «нечисту силу», а дiвчата, йдучи колом, спiвали й заплiтали «Шума».
У деяких писанках княжої доби хвильових лiнiй орнаменту дев'ять. Композицiя починається i завершується колами. Точнiсiнько, як вiха на Зелену недiлю, її на Поднiпров'ї робили з довгого стовбура, на низ i на верх чiпляли по колесу. Все це заквiтчувалося травою та квiтами. Потiм вiха вкопувалася у землю. По нiй, нiби в писанцi вiдтворювалося коло земне i коло небесне, а мiж ними «Дерево життя» — Дерево свiтобудови. Воно єднало небо i землю, людину й Бога [14, с. 21]. Улюбленими кольорами майстрiв були жовтий та свiтло-зелений на темному, здебiльшого коричневому або чорному, тлi. Рiдше траплялися комбiнацiї бiлого, червоного i чорного кольорiв [7, с. 187].
тим клали крашанки i срiбнi монети, що мали надавати їм сили й краси. Писанки були оберегом житла вiд грому й вогню, а людей i тварин охороняли вiд лихого ока [7, с. 188].
Цiлком ймовiрним є молитовний аспект писанки, на це наштовхують свiдчення примовлянь у процесi писання й особливий, подiбний на молитовний настрiй; напевно, знаки-символи вмовлялися вiдповiдно до змiсту, який в них вкладався, наповнювалися внутрiшньою енергiєю, що надавала їм дiєвої сили того чи iншого побажання; можливо, такий молитвослов був усталений для тих чи iнших типiв писанок, а отже, для рiзних категорiй людей, яким вони призначалися. Писанкарка мала б словом i думкою — формулами-замовляннями, що переходять у молитву, — «замолити», закрiпити магiчну силу в зорiв, адже писанка належить до обрядової дiйсностi, якiй притаманна синкретична єднiсть мислених, словесних, зображальних та iнших форм. Окрiм того, давнi в зори — це графiчний запис молитви-прохання: про дощ, врожай, про жiночу плiднiсть [9, с. 8]. Прикрашенi вiдповiдними узорами, писанки водночас були яскравою оздобою кошика з харчами, який несли до церкви святити, а потiм їх виставляли на видному мiсцi на столi. З випорожнiлих писанок виготовляли так званi голуби, додаючи з кольорового паперу хвiст, крила, а голову робили з тiста. Цими голубами та писанками, нанизаними на шнурочки, прикрашали житло, насамперед поблизу iкон [7, с. 188].
Люди в давнину вважали, що символiчнi знаки, якi наносили на писанку, мали для людини магiчну силу, i писанкарка не мала права вносити змiни у її малюнок, так само як не можна змiнювати слiв молитви, — це було порушення не тiльки канону, а релiгiйно-свiтоглядних законiв, якi за ним стояли. Отже, столiттями в певнiй мiсцевостi писалися писанки з одними i тими ж орнаментами, хоча деякi писанкарки i додавали до традицiйних в зорiв свої елементи, якi, втiм, не руйнували загального задуму, а також, оперуючи певним набором символiчних знакiв, створювали новi композицiї. При цьому в народнiй пам'ятi залишалися найкращi зразки, якi вiдтворювали з року в рiк. Таким чином вiдбувався розвиток писанкарства [9, с. 8].
Але у 20 – 30-х роках XX ст., у часи войовничо-атеїстичної пропаганди, писанки були зарахованi до шкiдливих культових атрибутiв, а тi, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги, висмiювання, а пiзнiше — покарання.
У 60-х роках XX ст. у зв'язку з посиленням iнтересу до народного мистецтва вiдновилося й писанкарство. Навеснi, перед великоднiми святами, у Вижницi, Косовi та Коломиї народнi майстри продавали писанки на ярмарках, сприяючи цим стихiйному виникненню писанкарського промислу. Проте писанкарство не сягало далi Прикарпаття i вiдроджувалося дуже повiльно, оскiльки було майже повнiстю забуте i втрачене. У 70-х роках писанки як твори народного мистецтва вже експонувалися на виставках. З'явилися приватнi колекцiї писанок. Вiдновилося виготовлення писанок iз дерева, вiдоме у XVIII—XIX ст. У 80-х роках до писанкарства звертаються професiйнi художники, народнi майстри старшого поколiння. Щорiчно органiзовуються зарубiжнi виставки писанок, у яких беруть участь майстри як з України, так i з української дiаспори [7, с. 189].
Писанка – це не просто розписане яйце, це образ свiтового яйця в яке складенi символи вiри, знань, традицiй та iн. Писанка стала архетипом у мистецтвi.
Архетип – прообраз, початкова iдея, формуюча творчу активнiсть. В художнiй дiяльностi архетипом називають певний iсторично складений тип, характер сприйняття дiйсностi, свiтовiдчуття i свiтосприйняття. Історiя мистецтва створювала рiзнi архетипи художнього мислення людини i тодi майже в у всьому протилежне. Окремi архетипи складають основу iсторичних типiв мистецтва i художнiх направлень, всi вони амбiвалентнi неоднозначнi i несуть в собi протилежне двiйникове начало, яке дає iмпульс до розвитку. Всi архетипи не несуть оцiнювальних характеристик, вони не хорошi i не поганi а в рiвнiй мiрi необхiднi i самодостатнi для непереривного iсторичного розвитку мистецтва. Вiдомi в iсторiї архетипи обдумуються i iнтерпретуються в процесi створення конкретно-iсторичної художньої форми i тому вони завжди актуальнi. Архетип завжди колективний, вiн унаслiдується цiлими етносами i епохами та конкретизує культурну традицiю но в той же час, являється основою естетичного (суб’єктивних) почуття та уявлення. Писанка являється архетипом – це прообраз, початкова iдея, яку вiдображає народ. Писанкарство вид народного мистецтва який нiколи не вмирає, а навпаки тiльки розвивається та набуває нового значення [6, с. 484].
динамiчнiстю, оскiльки iнодi потребують особливого сприйняття — оберту на 90°, 180°, а то й на 360°; часом такий рух буває ще складнiшим, i ти оком бiжиш за безконечником, як за фiлософiєю життя — без початку i кiнця, — усвiдомлюючи, що десь тут, в яйцi, криється загадка життя та смертi. Окрiм ритму лiнiй, писанка — це ритмоколiр, що своєю чистою колористикою нагадує символiчнi слово-кольори замовлянь або останнiй малярський авангард. До того ж художня форма — «ритмiчна органiзацiя, орнаментальнiсть, стилiзацiя, узгодження з формою предмету» — невiддiльна у нiй вiд знакового змiсту [9, с. 9].
Упродовж багатьох тисячолiть життя людини було тiсно пов’язане iз силами природи, тодi ж виробилась своєрiдна мова спiлкування з навколишнiм свiтом за допомогою великої кiлькостi знакiв та символiв. На багатьох пам’ятках древностi зустрiчаються схематичнi малюнки, що не є зображенням реальних предметiв чи iстот. Цi малюнки, що з’явилися в доiсторичнi часи, побутують в народному декоративному мистецтвi i досi. Повторюючись протягом тисячолiть, переходячи вiд одного народу до iншого, вони не зникають i не змiнюються, утворюючи орнаментальний декор. Це – символи, тобто графiчна фiксацiя релiгiйних понять та уявлень ще до виникнення писемностi [2, с. 45].
фольклорному середовищi предмети завжди несуть знаки, а знаки суть предмета. Образно-символiчний статус зумовлюється їх функцiональним призначенням у семiотичнiй системi свята та обряду. При включеннi у цю систему вони функцiонують як «знаки», обрядовi символи з певною семантикою, без неї — позбавляються цього символiчного змiсту, перетворюючись на звичайнi ужитковi вироби... Писанка позначена найвищим семiотичним статусом, в нiй знаковiсть, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилiтарнiсть — мiнiмальна [9, с. 7].
їх естетичнi, моральнi iдеали. Функцiями символiв вважають узагальнене вираження науки про чудеса. Символи показують нам все, що було i що буде, причому в незмiннiй формi. Взагалi свiт складається iз символiв (мiфологiчних, релiгiйних, окультних, iндивiдуальних, та iн.) [13, с. 192].
є, по сутi, надтермiнологiчним образом, дiя якого базується на рiзноманiтностi й невичерпностi елементiв його змiсту».
може бути чiткою. Те ж саме стосується i поняття емблеми. Як i алегорiя, емблема позбавлена багатозначностi, хоча може висловлювати поняття досить широкi за змiстом. Тут має значення не тiльки семантика, але й її зафiксованiсть у понятiйному планi раз i назавжди. Проте оскiльки в основi алегорiї та емблеми, як i символу, перебуває знак, то саме цi обставини зближують їх мiж собою, хоча сам символ не має раз i назавжди усталеного значення, i будь-яке його виявлення набагато ширше iдеї емблеми. Алегорiя й емблема завжди мають справу з поодинокими явищами. Інша рiч — символ, котрий будь-яке окреме явище з'єднує з усiєю сукупнiстю свiтового буття. Тому символ спорiднений мiфу, котрий «є безпосереднiм матерiальним збiгом загальної iдеї та звичайного почуттєвого образу». Таким чином, мiфологiчнi образи мають символiчний характер.
Символ як явище має унiверсальний загальнолюдський характер. Але разом з тим не можна не помiтити, що часто вiн виражається на рiвнi нацiональної свiдомостi народу. Загальна iдея, що її передає символ, часто набуває яскраво вираженого нацiонального характеру; саме в символах нерiдко вiдбиваються народнi традицiї, звичаї, обряди, вiрування тощо, а зрештою, i нацiональнi риси характеру, рiвень нацiональної свiдомостi. Словесна символiка народу виступає важливим чинником творiння нацiонально-культурної картини свiту; навiть iндивiдуальнi символи характернi для художньо-творчого осмислення дiйсностi, звичайно зумовленi особливостями нацiонального мовного типу, мовної особистостi. [13, с. 194].
Писанковий орнамент розвивався багатьма столiттями й тисячолiттями, бо писанки потрiбно було писати щороку. Досвiдченi писанкарки мали певну кiлькiсть традицiйних мотивiв, якi вони вживали в рiзних комбiнацiях [14, с. 27]. Тому писанковий орнамент — вважають витвором тисячолiтньої традицiї i столiтнiх змiн [9, с. 8]. Орнамент — це прикраса, вiзерунок, побудований на ритмiчному чергуваннi елементiв, котрi композицiйно можуть утворювати орнаментований ряд, залежно вiд характеру цих елементiв Орнамент подiляють на геометричний та зображувальний, а за тематикою — на рослинний або зооморфний. Вiн є складовою частиною декоративної композицiї [11, с. 125].
життям. Високохудожнi пам'ятки мистецтва давнiх слов'ян дають уявлення про їх багатогранний життєлюбний характер. У цей час створюються такi орнаментальнi мотиви та композицiї, якi стануть з часом своєрiдними канонами у народному мистецтвi. Це, наприклад, симетрична композицiя з двома кониками та деревом або жiнкою всерединi, яка у вишивцi, розписах, ткацтвi, рiзьбленнi, писанках збереглися до наших днiв [14, с. 27]. Орнамент часiв Київської Русi з переважно мiфологiчним змiстом вiдзначається багатством мотивiв, форм, забарвлення, наявнiстю давньої символiки. Удосконалюючись з плином часу, вiн лiг в основу орнаментики українських народних писанок [14, с. 26]. В останнi десятилiття широко побутувала думка, що розмальовування яєць до Великодня iснувало лише в захiдних районах України, а у схiдних переважав спосiб одноколiрного фарбування яєць у вiдварi з лушпиння цибулi або в анiлiнових фарбниках. Однак останнi дослiдження дозволяють стверджувати, що поряд з крашанками традицiйно iснувало ще й розписування яєць чiткими геометричними мотивами рослинного походження, що мали глибокий духовний змiст. Треба зауважити, що кожна мiсцевiсть, а iнодi i кожне село мали свої особливостi i традицiї не лише у виборi орнаментальних мотивiв, а й у розмiщеннi елементiв та забарвленнi яєць [14, с. 27].
Звичайно, орнамент заслуговує окремого слова. Деякi його iдеї — зображення дощу, зерна — нагадують форми примiтивного мистецтва наскальних малюнкiв. Особливiстю вiзерунку є те, що вiн не показує (не зображає речi такими, якими вони є, а розповiдає (передає загальну iдею), наближаючись цим до пiктографiчного письма. Орнамент української писанки загалом перегукується з орнаментом посуду Трипiльської культури, а це 3500-1700 рокiв до Р. X. Вченi знаходять перегуки i з орнаментом вишивки та килимiв, настiнного розпису, керамiки, рiзьби по дереву, що й цiлком зрозумiло, адже декоративнi в зори — це по сутi традицiйнi обереги, якими позначалося все довкола — тканину, стiни, дерево, посуд тощо. [9, с. 9].
Композицiї переважно зумовленi членуванням сферичної поверхнi меридiальними, поперечними та косими лiнiями на поля всiлякої конфiгурацiї. Лiнiї цi завжди свiтлi, чiтко роздiляють сумiжнi кольоровi дiлянки, що нагадує прийоми давньогрецького вазопису, давньоримських орнаментальних композицiй. Часом уже характер членування стає головною просторовою iдеєю вiзерунка писанки, визначаючи її назву: «барильце» (видiлення широкої поперечної смуги), «безконечник» (подiл поверхнi безперервною спiральною чи хвилястою лiнiєю), «сорок клинцiв» (перехрещення чотирьох меридiанiв, екватора i чотирьох косих окружностей, що утворює 48 дрiбних трикутних дiлянок).
Висновки
не стати стилеутворюючим фактором для решти видiв, у першу чергу для стiнопису, мальованої керамiки. Втiм, i зворотнi процеси мали мiсце, що засвiдчують назви вiзерункiв писанок: «вишиванка», «зоря з ляхiвкою», «мережанка», «плахтова», «рушничок», «ситцева», «шитi рукави» тощо. У кожному регiонi пропорцiйний лад i колорит писанок утворює стилiстичний ансамбль з рештою видiв народного мистецтва [12, с. 152].
|
