Історія села Соболівка на Поділлі

Історiя села Соболiвка на Подiллi Змiст Вступ 2. Радянський перiод Висновки Вступ ... Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горе тебе не знавало! Онде балочка весела, В нiй хорошi, краснi села, Там хати садками вкритi, Срiбним маревом повитi, Коло сел стоять тополi, Розмовляють з вiтром в полi... Леся Українка мiстечко на землi... На територiї України знаходиться 11 населених пунктiв з назвою Соболiвка: Харкiвська обл., Куп'янський р-н.; Черкаська обл., Шполянський р-н.; Київська обл., Броварський р-н. та Макарiвський р-н.; Житомирська обл., Романiвський р-н., Брусилiвський та Коростенський р-ни; Одеська обл., Косовський р-н.; Хмельницька обл., Волочиський р-н.; Вiнницька обл., Липовецький р-н. та Теплицький р-н., в якому знаходиться село Соболiвка, iсторiю якого ми дослiджуємо. А також, є ще й залiзнична станцiя з такою ж назвою в Слов'янському р-нi, Донецької областi. Обравши саме цю тему для курсової роботи, я видiлив в нiй певнi перiоди, а саме: Автор вирiшив спробувати дослiдити iсторiю села використавши матерiали та роботи багатьох науковцiв, лiтературних дiячiв та сучасних видань. На даний час у нас є змога користуватися багатьма видами iнформацiї в рiзних мiсцях. Цим можна гордитися, бо завiтавши до Інтернету не лише ми, а й весь свiт прочитає певнi пункти iсторiї села. На сайтi[1] розмiщений нарис з iсторiї рiдного краю «Соболiвка» краєзнавця Івана Карповича Фурдика та переклад оповiдання Шолом Алейхема «Чудо в Соболевке», яке ми бiльше знаємо пiд назвою «На свято Гайшанерабо», в якому описана наша залiзниця[2] . Інiцiатор проекту - Олександр Володимирович Губенко, соболiвчанин, нинi проживає у Києвi, працює в галузi культури. визначається тим, що на даному етапi розвитку села Соболiвки, його iсторiя не повнiстю дослiджена та розкрита. Багато документiв знаходиться не тiльки в архiвах Вiнницької областi та України а й сусiднiх країнах, якi нами ще не опрацьованi. Мета Завдання: поетапно дослiдити полiтичне, економiчне та соцiальне стпновище села в даний перiод. Питання пов’язанi з темою роботи найкраще висвiтленi у статтях Анатолiя Бортняка[3] , працях вiдомого краєзнавця Івана Карповича Фурдика[4] , також багато уваги придiлив даному питанню професор Олекса Пiддубняк[5] . Однак в книзi з iсторичною картою вiдомого iсторика Нiкандра Васильовича[6] , що вийшла в Києвi в 1884 роцi, про iснування населенного пункту Соболiвки ще не згадується. А от в книзi Олександра Яблоновського[7] , що вийшла у Варшавi в 1897 роцi польською мовою, на сторiнцi 236 наряду з iншими населеними пунктами Соболiвка була з позначкою: 1629 рiк,тобто рiк її заснування i входила до Брацлавськог7о повiту, вiдносилась до другого класу, тобто було вiд 250 до 500 будинкiв, Соболiвка була власнiстю волинських магнатiв Збаразьких. Соболiвка вже в 1629 роцi згадується як укрiплене мiстечко. Поселення Соболiвка позначене на картi України Боплана[8] ще в серединi ХVII-го столiття. Теоритична i практична цiннiсть даної курсової роботи полягає в тому, що зiбраний матерiал може бути використаний у подальшому дослiдженнi села Соболiвка, а також дослiдження iсторiї прилеглих до нього сiл та мiст. Структура роботи – курсова робота складаєтья iз вступу, 3-х роздiлiв, висновкiв та додаткiв. Соболiвки та їх роль в культурi України. Першi люди на українських землях з'явилися ще за часiв палеолiту. Займалися вони в основному мисливством i збиранням рослинної їжi.[9] цiєї мiсцевостi ще з найдревнiшiх часiв. Знайденi знаряддя працi зберiгаються в музеї iсторiї села Соболiвки. була обнесена двома великими земляними валами. Татари зруйнували фортецю, а населення знищили. Згодом тут виникло нове поселення з назвою Соболiвка, яке ввiйшло до складу володiнь польських графiв Потоцьких.[10] В багатотомному науковому виданнi «Акти относящиеся к истории Южной и Западной России, собранньїе й изданные Археологической комиссией», що вийшло в Петербурзi в 1878 роцi надруковано про те, щосело Соболiвка в 1654 роцi входило до складу Уманського полку. Тимiш помер вiд ран. Десь 9-го жовтня в Степанiвцi (село,яке знаходиться поблизу села Соболiвка) гетьман довiдався про цю трагiчну новину. Мужньо перенiс її, розпорядився вiдвезти тiло сина до Чигирина i не ховати, чекаючи на його повернення з походу. Вiйсько розмiстив бiля Деребчина. Татарський хан зупинився поруч. Гетьман вiйська запорiжського Петро Дорошенко в жовтнi 1672 рокут iз табору пiд Соболiвкою писав донесення. До цих пiр старожили села вказують на криницю, що знаходиться на середньому горбi села, з якої Богдан Хмельницький та Петро Дорошенко пили воду. Напуває та криниченька до цих пiр усiх подорожнiх, що трапляються. Яка ж добряча вода там: холодна, чистi джерела так i б'ють своїм життєдайним ключем, даруючи людям свою енергiю i любов до життя, зберiгаючи пам'ять нашого родоводу. В 1672 роцi, 20 числа київський князь воєвода Григорiй Козловський так доповiдав про стан польського вiйська та козакiв Дорошенка: «... Дороршенко де с казаки и с Татари и Турки и зСоболевки ходил на поляков под Ладыжин, под Могилев, под Бряслав де в бою не дали и в тех городах заперлись в бою не дали. Дорошенко татарам отдал два городка - Соболевку, а другого как прозвище, того не упомнит. Из тех городов татары подобрав людей, повели в Крым и иные многие места разорили...» Московським послам оповiдав чигиринський козак Харка Сивий, що гетьман Богдан Хмельницький стоїть на рiчцi Буг в мiстечку Соболiв(тепер Соболiвка) i коло нього змилю стоїть хан з Ордою, з ним орди тисяч сорок. Тисяч двадцять пiшло з козаками на Волощину.[11] В цiй же книзi наводиться розповiдь очевидцiв, яким 20 червня 1654 року довелося переїздити через нашi землi, де побували поляки з волохами. їх вразили слiди спустошення i чути оповiдання про польськi екзекуцiї: «... людей побили, а мiстечко спалили. Там же знаходиться i таке свiдчення про те, що козаки покинули Брацлав, перейшли рiчку Буг, стали в Кунi та Соболiвцi: Потоцький стоїть за Бугом, чекає Орду, щоб з нею наступати на Умань...». Історичнi подiї, пов'язанi з визвольною вiйною проти польської шляхти у ХVІІ ст. в нашiй мiсцевостi, приводять нас до могил, що i до цього часу добр збереглися i знаходяться з правого боку вiд шляху, що веде iз Соболiвки до Ладижина. В однiй з фортець стоїть церква в iм'я Ісуса Христа, в другiй - двi величнi церкви в iм'я Святого Миколая та Святого Михайла. Поблизу розлилися два великих озера. Заради нас влаштвали великий хресний хiд з корогвами... Отак по всiй землi козакiв -усi мiстечка лежать на невеликiй одне вiд одного вiддалi. О, яка це благословенна країна! Кожне мiсто неодмiнно має три дерев'янi стiни, якi добре утримуються, зовнiшньо зв'язанi з окремих частин, аби кiннота не могла вдертися; двi iншi з ровами мiж ними, споруджено в середмiстi. Над самим мiстом панує фортеця з гарматами, отож, коли ворог прорветься крiзь усi три стiни, захисники мiста можуть одiйти до фортецi й оборонятися в нiй...»[12] В ХV столiттi теплицькi землi належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. - купленi Жабокрицькими вiд яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського, Коронного Обозного i володаря всiєї Уманщини, а потiм до графа Станiслав Потоцького, взявшого за дочкою Калиновського теплицькi землi. Пiзнiше графиня Олександра Потоцька отримала у спадок вiд батька Теплик з селами, серед яких була i Соболiвка. Вiдомий гетьман України Іван Мазепа, проїзжаючи з Полтави до Туреччини(ця подiя вiдбулася в 1709 роцi), через нашу мiсцевiсть, зупинився iз своєю свитою на вiдпочиник пiд Соболiвкою на березi тепер висохлої лiвої притоки рiчки Погрiбної. Це мiсце i до цього часу називають « Мазепова долина» або «Мазепiв ярок».[13] Один з козакiв гетьманської свити Яким Денисюк втiк i залишився жити в Соболiвцi. Вiд нього й пiшов рiд Денисюкiв в нашому селi та в сусiдньому Брiдку. У ХVIII столiттi село роздiлялось на частини з назвами: Стара Соболiвка, Гликiвка, Нарiжнiвка, Ковтунiвка, Ковернегiвка, Венгерiвка, Чорна Гребля. Рiчки мали свої притоки:Головкову, Чернишову, Прогарну. Важким було життя обездолених селян-крiпакiв, якi вiдбували панщину панам Потоцьким.Єдиним культурним закладом в Соболiвцi була церква. На будiвництво церкви не скупився на кошти її володар граф Северин Потоцький. ЇЇ будiвництво було закiнчено в 1790 роцi. Лише на початку ХVIII столiття Соболiвка знову вiдродилася. Основну частину її населення становили селяни. Мешкали в Соболiвцi також ремiсники та дрiбнi торговцi. До 1810 року в Соболiвцi дiяв селiтровий завод Заснований полковником Майдановим. Важко жилося соболiвським селянам що гнули спину на панщинi, платили помiщиковi натуральний оброк та вiдбували рiзнi повинностi.[14] З матерiалiв iнвентарiзацiї маєтку О. Потоцької, поведеної 1850 року, постає сумна картина землекористування в Соболiвцi. Помiщиця мала 6282 десятини землi, а всi крiпаки її користувалися 547 десятинами. Всього було 1503 крiпаки та 1460 крiпачок. З 317 крiпацьких господарств тiльки 261 господарство мало по 1 коню. Лише 23 двори мали плуги. В селi налiчувалося 42 двори городникiв та бобилiв, якi також вiдробляли панщину. Невдоволення селян крiпосництвом iнодi проявлялося у вiдкритих виступах. Улiтку 1848 року соболiвськi селяни вiдмовилися виконувати так званi «безкiннi днi». Зачинщикiв цього бунту спраник наказав вiдшмагати рiзками, а мiсцевий пiп почав залякувати селян карою за непокору, за що одержав вiд помiщицi нагороду. млини, 30 ремiсникiв,через кожних два тижнi дозволялись ярмарки, католицька парафь i суд в Ладижинi. Населення - 5958 чоловiк рiзних вiросподiвань. Нинiшнiй Рiздвяно-Богородичний цегляний храм, побудований у 1790 роцi мав спочатку вид костьола з 5- куполами, була i дзвiниця. У 1852 роцi цей храм був перебудований в однокупольний i розширений двома боковими прибудовами з пiвночi на пiвдень, якi мали вигляд хреста. У 1860 роцi в селi вiдкрили церковно-приходську школу.[15] У 1861 роцi селяни були звiльненi вiд крiпатства, але майже без землi. Кращi угiддя залишались у графинi Потоцької. За реформою вони мали викупити у графинi 356 десятин присадибної та 3396 десятин 650 квадратiв сажнiв польово землi. Десятина присадибної землi оцiнювалася в 66 крб, а польвої - 44крб. Пересiчно на один двiр (а їх на час реформи було 440) припадало 8 десятин 500кв. землi. Пiсля остаточного затвердження уставної грамоти була визначена сума щорiчних викупних платежiв - 8461 крб. 68 коп. Помiщиця накинула селянам ще 227 десятин непридатної землi. Частину своєї землi графиня здавала в оренду сусiдовi, з яким селяни сперечалися за межу. Всього соболiвцi повиннi були внести за землю 99 966крб. 83 коп. Через деякий час помiщиця звернулася до генерал-губернатора з клопотанням про одержання не тiльки процентiв, а й усього викупного капiталу, який їй потрiбен «для покращення мiсцевих економiчних умов i життя робiтничого класу». Рiч у тiм, що,прагнучи пристосуватися до нових економiчних умов, помiщиця вирiшила побудувати в Соболiвцi цукроварню, залучивши для цього компаньйонiв. В травнi 1868 року затверджено статут «Товаривства Соболiвського цукрового заводу». Фактично це було не товариство, а фiрма графинi Потоцької. Сама заправляла в ньому через свого посередника i внесла найбiльший пай, а також видiлила iз свого земельного фонду мiсце для цукроварнi 1400 десятин землi для посiву цукрових бурякiв. Вона ж взяла на себе поставку дров для заводу iз своїх лiсiв. У1869 роцi було затверджено бюджет на будiвництво Соболiвського цукрового заводу. Про це свiдчить протокол «Общего собрания владельцев паев Высочайше утвержденного товарищества Соболевского свеклосахарного и рафинадного завода 8 февраля 1869 года....» оплату селянам 1945 крб. 20коп. за переселення їх територiй, на якiй збудований завод, та iншi витрати, пов'язанi з будiвництвом. . З 1884 року в Соболiвцi дiяв завод землеробського знаряддя, що належав сербському капiталiстовi, було чотири заїжджi двори. У 1898 роцi на вимогу i з участю керiвництва цукрозаводу проклали вузькоколiйну залiзницю. Вона простягнулася вiд Бердичева до Гайворона, вiл Гайворона до Рудницi, а далi до станцiї Пiдгородня. волостi.[16] Соболiвчани зазнавали постiйних утискiв i знущань вiд полiцiї та мiсцевих властей. Про це красномовно свiдчить скарга селянина П. Заворотного на сiльського стражника, подана у 1896 роцi подiльському губернатору. Щоб не допустити вiльнодумства робiтникiв та селян за ними стежили 9 урядникiв, 2 мирових посередники. Правосуддя чинили 4 судово-мирових округи i 2 слiдчi,а також мiстечковий староста. дня до 8 годин. На придушення цього виступу прибула рота солдатiв з Гайсина, яка перебувала у Соболiвцi й у першi мiсяцi 1906 року. Селяни також виступали проти помiщикiв, вiдмовлялися працювати на їх ланах за низьку плату. Заворушення селян тривали й пiсля революцiї 1905-1907 рр. зокрема в перiод нового революцiйного пiднесення. Мешканцi Соболiвки, Антонiвки й Брiдка, що сезонно працювали на цукровому заводi, в 1911 роцi поставили перед адмiнiстрацiєю вимоги пiдвищити заробiтну плату i полiпшити умови працi.[17] Єднiсть дiй i наполегливiсть страйкуючих примусили адмiнiстрацiю задовольнити їхнi вимоги. Отже, вище охарактеризована iсторiя села вiд заснування до 1917 року. З друкованих джерел вiдомо, що поселення Соболiвка виникло на мiсцi колись iснуючого тут великого мiста Соболiв, заснованого бузьким козаками для захисту краю вiд набiгiв татар. В ХV столiттi теплицькi землi належали багатому роду Кишков. В ХVI ст. - купленi Жабокрицькими вiд яких вони перейшли спочатку до Самуїла Калиновського, Коронного Обозного i володаря всiєї Уманщини, а потiм до графа Станiслав Потоцького, взявшого за дочкою Калиновського теплицькi землi. Пiзнiше графиня Олександра Потоцька отримала у спадок вiд батька Теплик з селами, серед яких була i Соболiвка. З часом Соболiвка розрослася. Указом сенату вiд 12 лютого Соболiвку було визнано як волосне мiстечко. виробничий сезон; з 1884 року в Соболiвцi дiяв завод землеробського знаряддя, а у 1898 роцi побудували вузькоколiйну залiзницю з участю керiвництва заводу.[18] Революцiя 1905-1907 рокiв також вплинула на життя села: мешканцi Соболiвки, Антонiвки й Брiдка, що сезонно працювали на цукровому заводi, в 1911 роцi поставили перед адмiнiстрацiєю вимоги пiдвищити заробiтну плату i полiпшити умови працi. Отже, цей перiод мав як позитивнi, так i негативнi моменти. 2. Історiя села вiд 1917 року до сьогодення В листопадi 1917 року до Соболiвки дiйшла звiстка про перемогу революцiї в Петроградi. Через деякий час сюди прибув петроградський робiтник, уроженець села А. Я. Чуба, який привiз iз собою революцiйну лiтературу. Майже одночасне з ним повернувся К. Н. Майко. Вдвох вони розпочали вмiстечку агiтацiю за Радянську владу, очолили мiсцевих активiстiв, колишнiх фронтовикiв, органiзували збройний загiн для боротьби з контрреволюцiйними елементами. В Соболiвцi був створений революцiйний комiтет. Очолив його Карпо Наумович Майко. Директор цукрозаводу Ольшанський таємно доставав на завод зброю (24 гвинтiвки, 12 наганiв), але активiстам вдалося захопити її. Ольшанський залишив село. Жителi Соболiвки саботували всi заходи нiмецьких окупантiв, що вступили сюди навеснi 1918 року за згодою з Центральною радою. Помiщицьке майно i землю не повернули. Всiляко перешкоджали вивезенню до Нiмеччини хлiба, худоби майна.[19] вчинили розправу над радянськими активiстами. Схопили i пiсля катування повiсили одного з борцiв за новий лад К. Нестерука. На допомогу односельцям з Тульчина прийшов загiн, очолюваний членом Соболiвського ревкому Д. Я. Бабуром, i денiкiнцi змушенi були тiкати. Однак загоновi Бабура довелося вести запеклу боротьбу з бандою Волинця. Намагаючись вибити смiливцiв iз станцiї Дукля, бандити направили туди бронепоїзд. Проте соболiвцi розiбрали колiю, i вiн зiйшов з рейок. Не допомiг бандитам i бронепоїзд, висланий з Гайсина. Йому перетнула шлях озброєна група, якою командував І. Корнiйчук. Однак бандитам вдалося заманити в пастку обох командирiв i по - звiрячому знищити їх. Загiн продовжував дiяти до приходу частин Червоної армiї в кiнцi сiчня 1920 року. одягу, господарство було занедбаним, цукровий завод – зруйнованим. До того ж у наколишнiх лiсах бродили зграї бандитiв. Восени 1920 року поблизу Соболiвки вони по-звiрячому вбили командира 14-ї окремої роти зв'язку штабу 14-ї армiї Куренкова та ще трьох командирiв. Пiсля демобiлiзацiї в Соболiвцi залишилася на постiйне проживання група бiйцiв латинської дивiзiї. В 1922 роцi при цукровому заводi створено партiйний осередок. 7 березня 1923 року Соболiвську волость реорганiзовано в район. До 1924 рок) в Соболiвцi вже дiяли чотири трудовi школи (одна з них була семирiчною), клуб, хата-читальня, самодiяльний театр при цукровому заводi. 9 лютого 1924 року на цукровому заводi вiдбулися збори. Робiтники вiдгукнулися на заклик партiї допомогти селянам будувати нове життя. Завершувався вiдбудовчий перiод. У 1925 роцi виробничий сезон тривав 105 днiв. Було перероблено 547961 центнер сировини. Робiтники та технiчний персонал пiдприємства довели, що вони спроможнi працювати i без iноземних спецiалiстiв. У жовтнi 1926 року була органiзована перша сiльськогосподарська виставка. На нiй представлялось 50 експонатiв сiльськогосподарського реманенту. Навiть трактор « Фордзон». Селяни привели коней, корiв, волiв iз своїх господарств. Демонстрував свої досягнення i радгосп цукрового заводу. Дехто навiть не вiрив, що то мiсцевi експонати. За три днi виставку вiдвiдали тисячi соболiвчан мешканцiв навколишнiх сiл. Особливе враження на присутнiх справило вручення премiй - борiн, залiзних плугiв, пропашникiв.[20] Несподiвано виставка вийшла цiкавою. Користь вiд неї можна буде урахувати хiба на рiк. Три тисячi вiдвiдувачiв чогось таки на нiй навчилися. Агрономи вiдвiдували села, виступали на сходах, засiданнях сiльрад, кооперативах. Велику агiтацiйну роботу за виставку серед селянства провела також Соболiвська райтрудшкола через своїх учнiв. І хоч запiзнилися з виставкою на кiлька тижнiв, але наслiдки пiдготовчої роботи не поганi. 14-жовтня день ярмарку. Море людей з ярмаркової площi тягнеться до сельбуду подивитися на виставку. Все подвiр'я заставлене сiльськогосподарськими машинами, кiньми, рогатою худобою, живими природнiми зразками лiсного господарства. По легкому пiдрахунку, тут є понад 50 експонатiв реманенту, 20-25 штук коней, 30-40 волiв, бугаїв та корiв. Починаючи вiд дерев'ного плуга-включно до молотарки й трактора «Фордзона». Інвентар переважно сельгоспiв, цукроварнi та мiсцевих ТВД i сiльськогосподарської кооперацiї. Конi i скот переважно селянськi. Увагу звертає винахiд селян с. Завдiвки- бурякокопалка та винаходи агромеханiка Соболiвської цукроварнi гром. Балицького-ручний удосконалений полiльник та удосконалений двохлемешовий легкий плужок. Із худоби-це бугай нiмецької породи гр. с. Соболiвка Васильця та корова гр. с. Соболiвки- Калайди. Дуже доброї гарної породи були конi, приведенi гр. с. Петрашiвки Снiгуром, та чистої породи лошачки гр. с. Соболiвки-Тарахiтлiєм. На плацу тут же разом мiсцеве лiсництво збудувало зразковий лiсовий питомник.[21] охоти (мисливства), хлiбних шкiдникiв,лiсного господарства та кустарництва. Чого тiльки тут немає? Продукцiя селоянських полiв, городiв, садкiв- вiд самої звичайної дрiбницi до високосортних культур. Рiзнi сорти бараболi, кукурудзи, цибулi, огiркiв, кабакiв, моркви, груш, яблук. Дуже цiннi екземпляри пшеницi, вiвса, суданки, сої iз селянських господарств. Особливу увагу притягує буряк та капуста, вирощенi i доставленi на виставку п'ятнадцятилiтнiм учнем мiсцевої райтрудшколи Войтком В. та пшениця «Гонконкур» селянина с. Глубочка Терепи Пуда (210 пуд. на десятину). Особливо яскраво кидаються у вiчi багатi i рiзноманiтнi експонати хлiбних культур радгоспiв Соболiвської цукроварнi та дiяграми про технiку переробки буряка на цукор.[22] В кустарному вiддiлi найбiльшу увагу притягують «маленька дiжа» та двоповерховий дiмок, роботи кустаря Батмана. На стiнах - сотнi картин, дiаграм iз галузi сiльськогосподарського району, округи, УРСР, СРСР. Селяни ходять i ахають вiд здивування. Чути балачки: «Мабуть це все з Харкова понавозили». Мацають руками, читають написи, розпитують, балакають iз самими хазяями експонатiв i дух невiр'я щезає. З пiвдня весь ярмарок рушив на виставку. Ще дужче схвилювала селян роздача премiй за експонати, що видавалися тут же на виставцi в урочистiй обстановцi. З початку, в перший день, було роздано премiї за конi та рогату худобу, всього десять премiй; потiм за машини та решту експонатiв 20 премiй i на останку премiї по конкурсу молочностi – 7 премiй. Це була найкраща агiтацiя i пропаганда за виставку на майбутнє. Найкращi премiї, як борони, двухлемешний плуг, пропашники, полiльники видано селянам сiл Глубочка, Петрашiвки та Побiрки за гарнi конi, худобу, сортовi культури та взагалi культурне господарювання. Зокрема слiд вiдмiтити с. Глубочок. Недарма голова правлiння Глубочанського кооперативу, добрий хазяїн та громадський дiяч тов. Медведiв, нагороджений виставкомом званням революцiонера землi. Всього виставкомом роздано грошових премiй пшеницею й знаряддям на 300 крб. Та 28 похвальних листiв. Виставка тривала три днi. Вiдвiдало виставку понад 3000 осiб, з них селян 2000....» Першi успiхи сiльськогосподарських колективiв сусiднiх сiл показали перевагу колективної працi. У 1928 роцi органiзовується товариство по спiльному обробiтку землi (ТСОЗ) пiд назвою «Нове життя». Згодом ще три - iменi Ленiна, «Серп i молот», «Золотий колос». А весною 1929 року створили першу комуну. Мiстилась вона в примiщеннi, потiм була середня школа №1. В комунi об'єдналися 25 найбiднiших селянських господарств пiд керiвництвом Сидора Петровича Гулька. У Соболiвцi, на той час, мешкало 1200 євреїв. Вони також створили свiй колгосп «Червона зiрка»(мiж собою його називали Наумен). Землi цього господарства були пiд Антонiвкою. Вирощували переважно городину. Нелегко давались першi кроки колективного господарюваня. Сiяли i збирали врожай вручну. Однак соболiвськi артiлi на той час добивалися високої врожайностi зернових - по 13 центнерiв з гектара. Змiцнювалися бiдняцькi й середняцькi господарства. Порiвняно з дореволюцiйним часом на 19 вiдсоткiв зросло поголiв’я коней, 17 - волiв, вдвоє - свиней. Розширилися посiвнi площi. На 1929 рiк у селi було вiсiм ТСО-зiв зокрема, «Добробут», «Зоря», «Цвiт», «Радянський селянин». Їм було надано понад 2100 карбованцiв державного кредиту. На цi грошi члени «Добробуту», «Зорi», наприклад, закупили сiльськогосподарський реманент, iншi – худобу, насiння, саджанцi плодових дерев. А в 1929 роцi комуни й ТСОЗи перетворилися на артiлi. У 1930 роцi в Соболiвцi було 4 сiльськогосподарськi артiлi. «Бiльшовик», «Червоний плугатар», «Золотий колос» i «Червоний хлiбороб». («Червоний плугатар» пiзнiше перейменували в колгосп iменi комiнтекну, а «Золотий колос» - в колгосп iменi другої п ятирiчки, пiзнiше в колгосп iменi Мiчурiна.) У 1930 роцi розформовано Соболiвський район. Соболiвка ввiйшла до складу Теплицького району.[23] Значно краще в колгоспах пiшли справи пiсля створення у 1932 роцi Соболiвської МТС, яка спочатку мала два трактори марки «Фордзон». У серпнi надiйшло ще 15 тракторiв. До кожного з них були трикорпуснi сiвалки. Незабаром одержали 10 вантажних автомашин. А на початку 1933 року МТС мала 23 трактори, 23 тракторних плуги, 24 молотарки, 20 нафтових двигунiв. На механiзаторiв пiшло вчитися багато юнакiв i дiвчат. Першими освоїли трактор Петро Митрофанович Ткачук, Василь Петрович Савчук та Ганна Поляк. В цей час i почала виходити багатотиражна газета. При цукровому заводi з 1933 року почала дiяти фабричнозаводська школа. Вiдкрили й загальноосвiтню семирiчну та середню школи. Для середньої школи зокрема у 1938 роцi побудовано двоповерхове примiщення з великими свiтлим класами i кабiнетами. Нiхто не мiг передбачити страшного передгроззя полiтичних репресiй та голоду. Нечувана до цього засуха 1932 року породила голод. Хоч як не голодували, кожен жив надiєю вижити, тому припасали на весну збiжжя, щоб засiяти ним ниву, насiння городини. Незважаючи на недорiд, була доведена цифра здачi зерна. На мiсцях все робили для того, щоб виконати доведений план. По хатах ходила комiсiя з 5-6 чоловiк iз залiзними палицями, якими шукали закопану пашню. Входили до складу комiсiї переважно нелюди, якi були байдужi до чужого горя. [24] Як згадує Іван Карпович Фурдик: «... У нашого сусiда на городi знайшли мiшок закопаної у ямi пшеницi. Як не благали батьки багатодiтної сiм ї змилуватись над ними, залишити зерно, забрали все. Згодом помер батько, потiм мати, дiти... Коли я робив уроки, вiдкрились хатнi дверi. Ледь переставляючи опухлi ноги, зайшла дядина Саша. Вона була найкращою дiвчиною в селi. Кiлька рокiв тому назад вийшла замiж за мого дядька. Ще донедавна молода, гарна, змiнилась до невпiзнання. Вся опухла, шкiра лопала, текла сукровиця. Голодувала й наша родина. Рятували вiд смертi руки батька - висококласного майстра. Мама на базарi продавала зроблене ним i купувала тiльки для нього, годувальника, хлiб, хоч батько й дiлився ним зi мною та сестричкою. Пам’ятаю такий випадок. Бiля порога стояли у казанi помиї. До хати поволi увiйшла дiвчинка, побачила їх, мовчки кинулась до казана, почала рученятами виловлювати залишки лушпиння вiд картоплi.»[25] Як кажуть, на вагу золота був i розсiл iз кваснини. Просили один у одного, щоб полити лободу, яку їли. Взимку навiть перекопували городи, щоб знайти десяток - два мерзлої гнилої картоплi. Терли її, робили, додавши листя лободи, липи, млинцi. Трупи померлих, тих, хто ще просив їсти, лежали попiдтинню. Деякi хати були, мов склепи: вимирали сiм'ями. Їздила пiдвода, збирала їх. Хоч хоронили без труни, але по одному, не в спiльнiй ямi. Було i так: помер чоловiк, викопали яму, прийшли хоронити, а в нiй вже лежить покiйник. Пiдкопували збоку i хоронили разом. Пам'ятаю, розповiдали, як на очах 12-лiтнього сина, батько вбив 9-рiчну доньку зварив i з'їв, що вбили жiнку, зварили i продавали на базарi кусками. Вимерла й сусiдська сiм'я Корiнчукiв. Залишився один син Архип. Але потiм його вбили на вiйнi. Була в селi жiнка - Ганка. Вона закликала дiтей, рiзала їх i їла. В димоходi її хати знайшли закопченi рештки людей. Примiщення, де тепер знаходиться сiльська рада, було тюрмою. Спочатку жiнку там закрили, а потiм повезли в Теплик. Бiльше в село вона не повернулась.» Перший секретар РК Н. М. Никоненко у своїй доповiднiй записцi пiд грифом «Совершенно секретно» повiдомляв Вiнницький обком партiї про голод у район Копiю цiєї доповiдi було надiслано i в ЦК партiї: Люди їли листя береста, заправляючи мелясою. У 1933 роцi в селi вiдкрили торгсин. За золото, дорогоцiнне камiння, антикварнi речi можна було купити все. Весною 1933 року у хатi розкуркуленого Петра Бабура вiдкрили своєрiдну їдальню. Там варили баланду. У кип'ячену воду засипали трохи борошна, розмiшували. Хто працював у полi, давали миску цього варива. Органiзували й ясла. Дiтям варили чай iз трав, пiдсолоджували мелясою - це було велике пiдкрiплення для виснаженого голодом дитячого органiзму.[26] Скiльки в селi померло людей - важко сказати. Нiхто не вiв такого облiку. Але голод викосив багато соболiвчан, вимирали сiм'ями, родинами. Не встигли вiдiйти вiд одного лиха, як насунулось iнше - репресiї. Тiльки за осiнь 1937 i весну 1938 рокiв було репресовано 52 робiтникiв та iнженерно-технiчних працiвникiв лише Соболiвського цукрозаводу. Переважно керiвний склад пiдприємства. Всi вони посмертно реабiлiтованi: Александровський К. В. головний iнженер; Петрик головний механiк; Бзовський А. Е. змiнний iнженер; Турич змiнний iнженер; Ненадкевич П. М. секретар; Звольський П. А. робiтник; Звольський Г. Д. котельщик; Звольський М. А. слюсар; Руппельт А. Р. експедитор; Руппельт К. Р. бухгалтер; Колiсник І. Г. слюсар; Герасинський Ф. К. бухгалтер; Майданевич А. коваль; Стопкевич П. А. завгосп; ЧервонийО. П. зав. маг; Кирилюк В. кочегар; Гончарук муляр; Волiневич І. М. кочегар; Гуменюк М. телефонiстка; Шереметьєв Л. К. нач. охорони; Соболевский М. С. агроном; Лебiдь В.І. голова профкому; Квасницький Д жестяник; Колiсник Г. Г. слюсар; Головко І. С. слюсар; Стружик І. П. апаратник; Стружик Т. П. паратник; Сенкевич В. М. випарник; Сидоренко 3. слюсар; Кульчицький К. керуючий радгоспом; Запалов І. Й. керуючий радгоспом; Андрушкевич М. В. бухгалтер; Костко Ф. А. токар; Звольський К. А. котельник; Бойко касир; Плонський Т. зав. цукроскладом; Шкiндер слюсар; Наумняк вагар; Полiщук П. машинiст; Буткевич М. слюсар; Капустянський С. Я. слюсар. Про те, що вони загинули безневинно, свiдчить, зокрема, довiдка заступника голови судової колегiї по кримiнальних справах Верховного Суду УРСР Т. Євсеєнка, надiслана вдовi репресованого агронома М. С. Соболєвського справка. Життя ж безневинних людей згорiло в одночасi, немов свiчi, задутi одним жорстоким подихом... Соболiвка була великим населеним пунктом. До реорганiзацiї району, у Соболiвський район входило 12 сiльрад. Нараховувалось 31165 чоловiк населення. В тому числi: 29231 - украiнцiв, 1434 – євреїв, 248 - полякiв, 121 - росiянин, 121 - iнших нацiональностей. Було 2 амбулаторiї, 2 лiкарнi на 15 лiжок, в яких працювало 3 лiкарi, зубний лiкар, 2 фельдшери, а також 3 аптеки.[27] 101 робiтник працював на Соболiвському цукровому заводi, дiяло 2 радiоприймальних радiостанцiї, 1 поштово-телеграфна лiнiя. Пошту розносило 3 листоношi. В ощаднiй касi нараховувалось 73 вкладники. Сума вкладiв - 3571 карбованцiв. У 12 трудшколах (І-ІV) викладало 24 вчителi, навчаючи 1048 учныв. У 1 семилiтнiй трудшколi з 447 учнями - 12 вчителiв. Дiяло 7 книгозбiрень, в яких налiчувалос 7264 книги, 6 хат-читалень, 1 клуб, 6 сельбудинкiв, 2 театри, 17 лiкнепiв, де навчалось 611 жителiв сiл. 1938 рiк. У Вiнницi з'являються в грушевому саду 39 могил - жертв НКВС, 42 могили на православному цвинтарi, в парку культури i вiдпочинку iм. Горького, де 14 могил закатованих НКВС знаходяться в кiлькох метрах вiд рiзних атракцiонiв, як кiмната смiху, дитячi гойдалки. До бiльшого цинiзму важко додуматись. З розкритих 95 могил вiдкопано 9439 тiл, переважно 30 - 40 рокiв. При вивченнi перших 500 iмен iз списку iдентифiкованих вдалося встановити, що 212 з них були селяни, 82 - робiтники, 51 - службовець, 26 - фахiвцiв, 16 - вiйськових, 4 - священики. Невiдомий фах 109 осiб. Цiкаво, що серед майже 700 iдентифiкованих є 4 iз села Соболiвка. Полiщук Петро, українець, слюсар, заарештований 2 сiчня 1938 р. Донька впiзнала його ковдру. Буркацька Марiя Вiкторiвна, українка, акушер, 42 роки. Заарештована 20 вересня 1937 року, її подруга Євгена Гараш упiзнала тiло й одяг. 1941 рiк. Велика Вiтчизняна вiйна. На фронт пiшли понад 600 соболiвчан. Тi, що залишилися в селi, працювали на будiвництвi оборонних споруд, готувалися до евакуацiї. 5 липня 1941 року було вивезено половину тракторного парку МТС, частину колгоспного майна. 28 липня до Соболiвки вдерлися нiмецькi загарбники. Настали чорнi днi окупацiйного режиму, сповненi жаху i звiрств фашистських бандитiв. Вже на другий день комендантом Соболiвки i навколишнiх сiл призначено Баркова. Заборонено було збиратись бiльше трьох осiб, а влiтку пiсля 9-ти вечора - виходити з дому. Для того, щоб пiти в iнше село, потрiбна була перепустка вiд коменданта.[28] Один з найбiльших злочинiв - розстрiл 382 євреїв-соболiвчан,в лiсi Ближнiй Довжок 27 травня 1942 року (90 - чоловiкiв, 150 - жiнок, 142 - дитини.). Очевидцi трагедiї розповiдають про побачену трагедiю геноциду. Зi спогадiв Кiржi Домки, жительки с. Соболiвка: «... В той час, я була ще дитиною. Ми пасли корови i побачили колону, що йшла вiд села по теплицькiй дорозi. Бiля переїзду повернули до лiсу. Враз почалися крики жiнок, плач дiтей. Всi зрозумiли, що ведуть їх на розстрiл тому, що перед цим була викопана велика яма в лiсi. Побачену трагедiю не можна передати словами. Дiтей пiдкидали на штик-ножах i майже заживо кидали до ями. Те ж саме було i з дорослими: в яму падали вбитi, пораненi - нiкому не було порятунку, нiхто не врятувався...[29] Ще тиждень пiсля того чувся стогiн з тiєї ями. Земля пiднiмалась вiд ще живи: тiл. Охорона нiкого не пiдпускала до ями, стерегли її весь час. А потiм все затихло... Тiльки дерева посхилялися в глибокiй зажурi та пташки своїм спiвом сповiщали про прихiд нового дня...» В селi закрили школи, магазини, клуби, знищили бiблiотеки. Вiльних колгоспникiв кати намагалися перетворити на рабiв, грабували майно, колгоспи, полювали на молодь, насильно вивозили її на каторгу до Нiмеччини. Але не стали соболiвцi на колiна. Мешканцi Соболiвки всiляко допомагали пiдпiльникам. Патрiоти знищили старосту та полiцая, органiзували кiлька диверсiй на залiзницях поблизу села. 27 лютого 1943 року пiдпiльники звiльнили близько 300 юнакiв та дiвчат, яких фашисти хотiли вивезти до Нiмеччини, вбивши при цьому начальника охорони i жандарма. За це гестапiвцi жорстоко помстилися патрiотам. Гiтлерiвськi карателi розстрiляли 17 активiстiв села, в тому числi колишнього голову сiльради Н. П. Кущика, голову колгоспу М. І. Майка, агронома П. Д. Скакодуба. На мiсцi цiєї трагедiї, в Соболiвцi встановлено хрест пам'ятi i шани. Один тiльки з них - Балинець Максим Йосипович - вижив. Найактивнiшими партизанами були соболiвчани: брат i сестра - Олена та Олексiй Лебедi. Олексiй був у полонi, втiк. Вийшовши на зв'язок з партизанами загону iм. Ленiна, влаштувався лiсником в Петрашiському лiсi (4 км. вiд с. Соболiвка). Дружина - Ганна Іларiонiвна пекла партизанам хлiб, дiсавала лiки в аптецi. Будинок Лебiдь Олени був явочною квартирою. Їх видав сусiд Олени, полiцай - Кирило Холодницький. 5 серпня 1943 року Олексiя та Олену Лебедiв та квартиранта Олени - Петра Гнєдова забрали гiтлерiвцi. Хату Олени спалили. Пiсля довгих, нелюдських катувань, в яру пiд Гайсином в груднi 1943р їх розстрiляли. В квiтнi 1944 року вони були перепохованi на мiсцевому цвинтарi, а тiло Гнєдова - в братськiй могилi в мiстi Гайсинi. 12 березня 1944 року Соболiвку звiльнили солдати 5-го мехкорпусу 27-ї армiї. Штаб армiї 13 та 14 березня знаходився на територiї цукрозаводу, звiдки керували боями. За два-три днi до 12 березня, нiмцi вiдiйшли до Губника, де утримували переправу через рiчку Пiвденний Буг. Саме мiж Соболiвкою та Губником вiдбувались найбiльшi, найважчi бої... Загинуло 20 солдат i офiцерiв. «... На 6-у годину ранку 13 березня 1944 року 233-я танкова бригада, 252-й, 156-й i 46-й танковi полки механiзованих бригад 5-го механiзованого корпусу зосередились у Соболiвцi. Мотопiхотнi пiдроздiли 45-ї i 2-ї механiзованих бригад перебували ще на маршi. У Соболiвцi танки заправились трофейним пальним. Запаси його виявилися дуже доречними: через нестачу пального танковi частини залишили на своєму шляху значну частину технiки, всi свої тили. Прибувши на пiвденну околицю Соболiвки, полки повнiстю заправили машини пальним, взяли необхiдний запас дизельного палива. Зокрема, 233 танкова бригада, взяла запас - 1000 кг пального. О 8-й годинi ранку командир 15-го механiзованого корпусу генерал-лейтенант танкових вiйськ М. В. Волков викликав до себе на командний пункт, що розмiстився у Соболiвцi, командирiв танкових частин, познайомив їх iз станом справ у районi Губника, i поставив перед ними бойове завдання. Разом iз тим наголосив, що в районi переправ обстановка дуже складна. Ворог,залишивши на свiтанку 12-го березня Соболiвку, пiд ударами 202-ї стрiлецької дивiзiї 27-ї армiї, вiдiйшов у Губник...» [30] хлiбороб» залишилося 7 корiв, 33 коней, 20 свиней. Реманент складався з 9 кiнних плугiв, 2 культиваторiв, 7 возiв i 9 саней. Вiдбудова МТС тiльки починалася. Це згубно позначилося на обробiтку землi та на врожайностi. Трактори, якi залишилися в МТС, виявилися зiпсованими. Не було запасних частин, не вистачало й слюсарiв. Пiд кiнець 1944 року, використавши побитi й трофейнi машини, вiдремонтували 44 трактори. Робiтники цукрового заводу протягом 1944 року в надзвичайно важких умовах зумiли вiдремонтувати обладнання i вже в наступному роцi дали перший цукор. Незважаючи на скрутне становище в розореному селi, його мешканцi здавали хлiб та iншi продукти у фонд Червоної Армiї, щоб допомогти наблизити перемогу над лютим фашизмом. У наступнi два роки всi чотири колгоспи залишалися ще економiчно слабкими. Становище дуже ускладнила посуха 1946 року. З 1947 роком прийшов пiслявоєнний голод. Зi спогадiв жительки села Соболiвка Тамари Мар'янiвни Соболєвської, 1928 року народження: «... Для соболiвчан голод 1947 року не буї таким страшним, як голод 1933 року. На той час. Я навчалася в десятому класi Соболiвської середньої школи i пам'ятаю, як вчителi приходили на роботу знесиленi та опухшi вiд голоду, як нас дiтей пiдгодовували в школi. Для нас варили лемiш з меленої кукурудзи. Дiти легше переносили голод, нiж дорослi. Масових смертей серед населення, я не пам'ятаю...». Нелегко було налагоджувати побут i культуру. Примiщення сiльських клубiв i шкiл було майже зруйнованi або потребували ремонту. Збереглася лише третя частина парт, однак навчання почалось. Дiтям доводилося сидiти на лавках i принесених з дому стiльцях.[31] Хоч довелося переборювати великi труднощi, на 1950 рiк цукровий завод досяг кращих показникiв довоєнного часу, видавши понад 106 тис. ц. цукру. Через два роки тракторний парк був значно бiльший довоєнного. Протягом 1956-1958 рр. всi колгоспи села об'єднались в один. Його назвали «Росiя». Пiсля укрупнення земельнi угiддя розкинулись на 5980 га. Згодом тут одержали в середньому по 17,5 ц. зернових та 250 ц. цукрових бурякiв з гектара, виробили по 46,3 ц. м'яса i 168 ц. молока на 100 га. угiдь. Пiсля реорганiзацiї МТС, колгосп придбав 27 тракторiв, 7 зернових комбайнiв та 16 вантажних автомашин. В 1966 роцi на цукровому заводi було встановлено парову турбiну потужнiстю 1500кВт., а в 1968 роцi було завершено реконструкцiю парокотельного цеху, що значно полiпшило умови працi робiтникiв, а також збiльшило енергетичну потужнiсть заводу. Розвивалась в Соболiвцi i культура. Завдяки Опанасу Панфiловичу Тiтарчуку, який очолив на той час колгосп «Росiя», в 1967 роцi, було споруджено будинок культури, а його завiдуючому І. В. Бондарчуку було присвоєне звання заслуженого працiвника культури УРСР.[32] член спiлки письменникiв України, викладач Вiнницького державного педагогiчного унiверситету - Тетяна Яковенко: В словах вражала новизна. Тодi сiльська музична школа На область всю була одна. На той час в селi було 8 бiблiотек, 8 кiноустановок, радiовузол, стадiон. Виходила багатотиражна газета «Суворовець» та колгоспна радiогазета. В 1970 роцi в Соболiвцi було вiдкрито музей iсторiї села, дбайливо оформленого народним умiльцем, художником Едуардом Адольфовичем Руппельтом. З 1965 року в Соболiвцi є двi загальноосвiтнi школи, одна з яких І-ІІІ ступенiв. Маленьких соболiвчан приємно зустрiчає, побудований Тiтарчуком, дитячий садок «Сонечко» у1982роцi, гарне свiтле примiщення загальноосвiтньої школи І-ІІІ ступенiв, у 1972роцi. Тут вiдкрито музей iсторiї школи, музей бойової Слави, музей-виставку робiт педагога школи, художника- Руппельта Е. А. Гордiстю школи є її учнi, якi свято бережуть i примножують традицiї нашого села. В 1992 роцi в Соболiвцi побудовано нове трьох- поверхове примiщення дiльничної лiкарнi. В нiй трудяться справжнi фахiвцi своєї справи.... У кожного своя мiсiя у цьому життi, яку до кiнця потрiбно реалiзувати. Велике щастя вiддавати, тодi не даремним було твоє життя... Отже, нелегка доля випала жителям села на радянський перiод. Вiн розпочався величезними змiнами у керiвнiй структурi, потiм «воєнний комунiзм», «НЕП», голодомор 1932-1933рр. та Велика Вiтчизняна вiйна.[33] Цi подiї забрали велику кiлькiсть населення та залишили болючi спогади в серцях мешканцiв села, якi до цих пiр розповiдають про них нащадкам. 3. Вiдомi постатi села Соболiвка Соболiвська земля подарувала свiтовi не один десяток видатних людей, якi стали на найвищий ступiнь визнання. Серед них професор кафедри хiмiї ТГПІ Гiтiс Семен Семенович, доктор фiзико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О. С. Венгер, краєзнавець Іван Карпович Фурдик, поетеси Тетяна Яковенко, Галина Журба та багато iнших. Далi розповiм про деяких з них детальнiше, зокрема, Гiтiс Семен Семенович, народився 20 травня 1920 р. в с. Соболiвка, Теплицького району, Вiнницькiй областi. У 1928 р. вступив в Соболiвську середню школу, яку закiнчив в 1938 р. У цьому ж роцi пройшов дуже великий конкурс в Київський Державний Унiверситет iм. Шевченко на хiмiчний факультет i став студентом, до червня 1941р., коли почалася Велика Вiтчизняна вiйна. З червня по вересень 1941 р. - боєць винищувального загону при держунiверситетi. Продовжувати навчання довелося в Одеському держунiверситетi, евакуйований в м. Майкоп, Краснодарського краю. 31 липня 1942 р. пiсля закiнчення Унiверситету, встигнувши отримати диплом, все чоловiче населення було термiново мобiлiзоване, як вiйськово зобов'язане; пiшки вночi вiдправилися на формування в 180 запасний полк i були розквартированi в м. Хоста, в сливовому саду. 1943 р. - боєць - кулеметник 55-ї гвардiйської дивiзiї. З березня 1943 по жовтень - курсант Калiнiнського вiйськового технiчного училища. З жовтня 1943 по сiчень 1944 - курсант 3-го окремого учбового батальйону хiмiчного захисту в м. Кинiшма Іванiвської обл. З сiчня 1944 по серпень 1945 - курсант Калiнiнського вiйськового технiчного училища, яке закiнчив в званнi мл. технiк - лейтенант. р. по вересень 1946 р. -хiмiк центральної науково - дослiдної лабораторiї тресту «Укрлакокраска» (м. Київ). листопад 1960 р. - асистент кафедри органiчної хiмiї. У 1953 р. захистив дисертацiю на здобуття вченого ступеня кандидата хiмiчних наук.[34] У листопадi 1960 р. на конкурснiй основi обраний на посаду начальника лабораторiї органiчного синтезу фiлiї Державного iнституту Азотної промисловостi в м. Новомосковське Тульської обл., де пропрацював до вересня 1966 р. Тут органiзував аспiрантуру, прекрасну бiблiотеку, сучаснi прилади. Першi 5 аспiрантiв пiд його керiвництвом захистили кандидатськi дисертацiї. До цього часу вiн пiдготував докторську дисертацiю. За iнiцiативою Гiтiса С. С. був створений в м. Тулi науково - дослiдницький i проектний iнститут мономерiв. В цей iнститут у вереснi 1966 р. разом з групою науковцiв переїхав в м. Тула. Тут Гiтiс С. С. очолив вiддiл синтезу мономерiв для термостiйких полiмерiв. З листопада 1967 р. по березень 1973 р. працював заступником директора по науковiй частинi цього iнституту. По спiвробiтництву був запрошений до педiнститут на посаду професора. У 1967 р. ним була захищена дисертацiя на здобуття вченого ступеня доктора хiмiчних наук. В цьому ж роцi ВАК присвоїв звання професора. В березнi 1973 р. був вибраний зав. кафедрою хiмiї педiнституту, де пропрацював до травня 1988 р., а з травня професором i науковим керiвником галузевої лабораторiї по синтезу початкових продуктiв для термостiйких i високомiцних полiмерiв. Надалi iнститут був переведений в педагогiчний унiверситет. Проф. Гiтiс С. С. є фахiвцем в областi теоретичної органiчної хiмiї. Вiн є iнiцiатором розвитку в наший країнi важливих робiт в областi «активированного нуклеофильного замещения в ароматическом ряду». Ним отриманi значнi результати по механiзму реакцiй «нуклеофильного замещения полинитросоединений», якi не тiльки сприяли практичному використанню цього класу з'єднань, але i являлись крупним внеском в рiшення складної задачi органiчнiй хiмiї - встановленню зв'язку мiж будовою i реакцiйною здатнiстю органiчних сполук. С. С. Гiтiс автор понад 420 наукових робiт, зокрема монографiчних i оглядових: "Мономерьi для синтетических волокон" ч.І, II и III; "Терефталевая кислота"; "Сигма-комплексьi в синтезе и анализе", а також 127 авторських свiдоцтв i патентiв. Проф. Гiтiс С. С. є висококвалiфiкованим викладачем вищої школи. Ним розробленi ряд ВУЗІВСЬКИХ курсiв, такi як "Строение и реакционная способность органических соединений", "Химия ВМС", "Органический синтез" та iн. Очолювана з 1973 р. по 1988 р. проф. Гiтiсом С. С. кафедра хiмiї ТГПІ була однiєю iз зразкових кафедр iнституту, оснащеною сучасними науковими i учбовими устаткуванням i приладами. В даний час вiн професор кафедри хiмiї. Створена за iнiцiативою Гiтiса С. С. галузева науково-дослiдна лабораторiя початкових продуктiв для полiмерних мембранних матерiалiв МХП СССР дозволяє привертати студентiв до виконання наукової роботи, поставити на належний рiвень весь учбовий процес. Серйозна постановка «НИР» дає можливiсть поглибити знання студентiв i здiйснити пiдготовку вчителя середньої школи на сучасному рiвнi. Проф. Гiтiс С. С. автор пiдручника "Практикум по органической и биологической химии" для педвузiв. Ряд наукових розробок Гiтiса С. С. включенi в пiдручники i монографiї. Велика увага придiляється ним при пiдготовцi висококвалiфiкованих кадрiв: пiд його керiвництвом пiдготовлено i захищено понад 40 кандидатських i 7 докторських дисертацiй. Для Гiтiса С. С. характерна практична реалiзацiя наукових розробок в найважливiших галузях народного господарства СРСР. Так за його участю i пiд його керiвництвом створений напрям синтезу мономерiв ароматичного ряду для отримання синтетичних волокон i iнших полiмерних матерiалiв. Розробленi за участю С. С. Гiтiса процеси упровадженi на 12 хiмiчних пiдприємствах країни. Проф. Гiтiс С. С. нагороджений знаком "Винахiдник СРСР". Науково - практична дiяльнiсть С. С. Гiтiса була вiдмiчена чотирма дипломами Центрального i обласного правлiння ВХО iм. Д. И. Менделєєва i двох медалей ВДНХ СРСР. За розробку, проектування i будiвництво комплексу освiдчено - промислового виробу "Мягчитель-2" в Чебоксарському ПО "Химпром" професор Гiтiс С. С. в 1982 р. удостоєний Премiї ради Мiнiстрiв СРСР. У 1996 р. вибраний академiком Росiйської академiї природних наук, а також головою Тульського регiонального вiддiлення. С. С. Гiтiсом виконується велика науково-органiзацiйна робота. Вiн був одним з iнiцiаторiв створення Всесоюзного науково - дослiдницького i проектного iнституту мономерiв (ВН1П1М), де протягом ряду рокiв був заступником директора по науковiй роботi. Наукова тематика iнституту по хiмiї i технологiї отримання ароматичних дiамiнiв, дикислот i їх дихлорангiдридiв. створювана при його активнiй участi i керiвництвi, надалi була реалiзована в досвiдчено- • промислове i промислове виробництво. С. С. Гiтiс був членом наукової ради "Полiмернi матерiали в народному господарствi при Держкомiтетi Ради Мiнiстрiв СРСР" i є членом секцiї мономерiв в радому з теплостiйких полiмерних матерiалiв АН СРСР.[35] вузах МГІ РРФСР, членом вченої комiсiї з хiмiї Мiнiстерства освiти РРФСР i членом науково - методичної Ради з органiчної i бiологiчної хiмiї Мiнiстерства освiти СРСР. Проф. Гiтiс С. С. був членом Навчально-методичної Ради за фахом хiмiя УМО Держкомiтету з народної освiти СРСР, також член вченої спецiалiзованої ради Тульського полiтехнiчного iнституту за фахом 05. 03. 04. С. С. Гiтiс був головою науково-методичної ради з хiмiчних наук обласного суспiльства "Знание", членом пленуму обласного правлiння ВХО iм. Д. И. Менделєєва. С. С. Гiтiс учасник Великої Вiтчизняної вiйни. Нагороджений орденами: "Отечественной войны второй степени", "Трудового Красного Знамени". "Почета" та 16-и медалями. Гiтiса Семена Семеновича характеризує велика вiдповiдальнiсть за порученi справи, сумлiннiсть у виконаннi будь-якої роботи. Вiн нагороджений знаками "Отличник химической промьiшленности", "Отличник народного просвешения", "Отличник просвещения СССР", "За отлччньїе успехи", знаком ГДР "Научно-техническое содружество 1951-1971г. г.", двiчi бронзовою медаллю ВДНХ, тричi знаком "Победителю социалистического соревнования» знаком Всесоюзного суспiльства "Знание" "За активную работу". "Це для мене значення не має. Скiльки - не цiкавить, цiкавить, якi вони". Кiлька тисяч томiв нараховує його бiблiотека - справжня заздрiсть для шанувальникiв друкованого слова. Комплекти дореволюцiйних i радянських енциклопедiй, зокрема, Енциклопедичний словник Брокгауза i Ефрона у 86 томах, видання 1890-1907 рр., Бiографiчна бiблiотека Ф. Павленка „Життя видатних людей" - 200 бiографiй, видання 1890 - 1910 рр., "Боль-шая знциклопедия" у 22 томах, видання 1900-1909 рр. Пiдручники, по яких вчився батько, збiрники афо ри з м i в, лiте р ату ра для бiблiофiлiв, книги про Велику Вiтчизняну вiйну, багатотомна серiя української лiтератури, Шевченкiана тощо. Довiдники, i мемуари, мєдицина, книги про книги, повна серiя "Жизнь замечательных людей", повнi зiбрання класикiв, комплекти журналiв, пiдшивки газет. До речi, є пiдшивки районної газети та багатотиражки "Суворовець" за багато десяткiв рокiв.[36] А якi книги - те потрiбно бачити! Їм нема цiни. Вiд пiдлоги до стелi - стелажi, заповненi лiтературою. Час не залишив на них свiй вiдбиток, хоч книгам є по сто i бiльше рокiв. Чимало томiв у власноруч виготовленiй суперобкладинцi. Це також одне iз захоплень книголюба. Багато в бiблiотецi є й мiкрокопiй iз рiдкiсних книг, якi замовляв у бiблiотеках Москви, Ленiнграда, Києва. А якщо додати, що кожна має, гак би мовити, ще й свою "бiографiю", iсторiю, чимало з дарчими автографами. Зокрема, Олени Ржевської, Володимира Лiдiна, Іллi Еренбурга. Микити Годованця та багатьох iнших, з якими пiдтримував дружнi зв'язки, листувався, з вiдомою письменницею Оленою Ржевською познайомився у Москвi пiсля того, як вийшла у свiт її книга "Берлин, май 1945", яку видали на всiх мовах свiту. У Москвi навiть Олена Мойсєївна не змогла придбати її - з такою швидкiстю розкупили читачi. Мала тiльки авторський екземпляр. Іван Карпович надiслав їй, куплену у Києвi, за що письменниця щиро подякувала: "Большое спасибо за то, что Вьi подарили мою книгу", Щиро пишається тим, що має рiдкiсний екземпляр - заздрiсть для справжнiх бiблiофiлiв – « Похвала книги», видання 1917 року. Коли про це дiзнався Істинний iнтелiгент, справжнiй ерудит ще того, дореволюцiйного гарту, Володимир Лiдiй, здивовано сказав; "Як у Вас, на такiй глибокiй периферiї, є така, рiдкiсна книга?!" І вiлл а в належне ерудицiї справжнього книголюба своєю дружбою. Ввiв в елiтний книжковий магазин у Москвi, котрий обслуговував лише письменникiв, допомiг придбати рiдкiсний енцикло-педичний словник Павленка, iншi цiннi книги, Пам'ятна для нього зустрiч iз вiдомим письменником, творчiстю котрого захоплювалось i захоплюється не одне поколiння - Іллею Еренбургом. Пiд час вiйни до солдатiв в окопи рiдко приносили пошту, Газети, пiсля того, як їх прочи гали, використовували на самокрутки. А от статтi Іллi Ерєнбурга зачитували, як кажуть, до дiрок - передавали з рук у руки. До речi, в І. Фурдика до цього часу вони зберiгаються в домашньому архiвi. "Вони мали величезний вплив на нас, - говорить вiн, - прочитаєш - i вiдразу б кидався на ворога, нi перед чим не зупиняючись, така була ненависть до фашистiв". Дуже тяжка на фронтi солдатська служба. Саме про це писав письменник. Не дивно, що пiд час Нюрнберзького процесу злочинцi весь час дивилися на нього таким великим був його авторитет. Коли вже в мирний час Іван Карпович прочитав спогади: "Люди, годьi, жизнь", не втримався, зателефонував Іллi Григоровичу. Вiдрекомендувався, що з Вiнниччини. У слухавку почув: «Знаю, я її визволяв». на розмову. Вразила багатюща бiблiотека з книгами на рiзних мовах свiту. Не втримався i запитав, чи володiє ними. У вiдповiдь почув: "Предстаньте себе, я долго жил в Европе". Взагалi, доля подарувала багато зустрiчей не просто з цiкавими людьми, а й видатними. Серед них - спiвробiтник Академiї Наук СРСР Ю. Лiхтенштейн, колишнiй працiвник ЦК КПРС О. Алєксандров, редактор "Альманаха библиофилов" Є. Осєров, письменники І. Стаднюк, І. Безуглий, доктор хiмiчних наук, професор С. Гiтiс, доктор медичних наук, професор А. Бабур та iншi. Звiдки у потомственного селянського сина така непiдкупна щира любов до художнього слова? Мабуть, таки правду кажуть, що в природи багато загадок. То як крапля роси, що вiдбиває свiт. Любов до книги обом дiтям - Івану i Катеринi - з дитинства прищепив^ батько, Карно Григорович. Йому, ще пiдлiтковi, вирiзнивши серед iнших хлопчакiв за допитливiсть, подарувала кiлька книг панянка Домбровсь-ка - майбутня письменниця Галина Журба, яку через столiття вiдкрив для землякiв його син. Скiльки себе пам'ятає, вдома був культ книги. Найпершим згадується "Кобзар" i. Шевченка, переплетений руками батька - настiльна книга. По нiй i навчався читати i писати ще в ранньому вiцi. Мама, Єлисавета Мартинiвна, садила маленького сина на припiчку, де блимав каганець, займаючись нехитрою жiночою роботою, слухала, як читав син Шевченковi вiршi. Дочитувались до того, що обоє плакали над долею Катерини. а й духовнi. Батько - прекрасний оповiдач, вмiв зацiкавити своїми розповiдями будь-кого. Брав участь у вiйнi 1914 року, служив у Петроградi. Волею долi зустрiчав i слухав виступ Ленiна разом з односельчанином Пантелеймоном Дуднi-ченком на Фiнському вокзалi. А пiзнiше, коли цар Микола І зрiкся престолу, дивився, як той рiже дрова, дивувався з цього. Був у селi визнаним бджолярем, столяром, хлiборобом, слюсарем, зброярем – вмiв ремонтувати зброю, книголюбом.. Нiхто на всю округу не вмiв майструвати таких прядок як вiн. Прожив 97 рокiв. Якось принiс з базару лiкарську сумку з iнструментами, яку на щось вимiняв. Вона й досi зберiгається в родинi. Це дало поштовх до вибору професiї медика юному Івану Фурдику.[37] Закiнчивши медучилище, у перших лавах призваний на початку вiйнi в дiючу армiю. Був, як мовиться, в самому пеклi її -на передовiй. Доля подарувала найдорожче - життя, хоч i не раз випробовувала. Пiсля поранення ~ знову були фронтовi буднi. Впродовж усього життя щиро дякує їй за ту особливу прихильнiсть своїм багатющим таланом, багатством багатогранної душi, що випромiнює тепло i добро. Це не просто неординарна особистiсть, а феномен людини, яка залишила глибокий слiд на землi, увiковiчнила iсторiю рiдного краю, вiдкрила iмена своїх землякiв. Одним словом • справжнiй мудрець. Все життя працював фельдшером невiдкладної медичної допомоги у Соболiвськiй дiльничнiй лiкарнi. Не просто сумлiнно ставився до своїх обов'язкiв, а по-справжньому був вiдданий улюбленiй справi, 43 роки вiддавши медицинi. Але десь на днi його серця ще в юностi зародилась велика любов ще й до краєзнавства. Всi свої короткi вiдпустки проводив у архiвах, i бiблiотеках Москви, Києва, Ленiнграда, Вiнницi, записував спогади старожилiв. По крихтах збирав iсторiю Со-болiвки, вивчав iсторичнi документи про рiдне село. Спiвавтор документального нарису про рiдне село у книзi „Історiя мiст i сiл. Вiнницька область". Вiн є не тiльки iнiцiатором, а й творцем музею села та музею мiсцевого цукрозаводу. Багато зроблено ним добрих справ - аж не вiриться, що їх здiйснила одна людина. Скiльки для цього потрiбно мати запалу в душi, прагнення жити i творити для людей, зробити iсторiю ближчою для них, доступнiшою, зрозумiлiшою. Не одне поколiння Фурдикiв топтало тут стежки. Побудувавши свою хату, Іван Карпович не зруйнував батькiвську. І вона - як оберiг для нього, найкращий спогад. За всiм завжди бачиться праця матерi и батька, їхня мудрiсть, своєрiдний зв'язок мiж поколiннями захисток i прихисток, коли душа затужить. Бо, як писав В. Жуковський: „Не говори с тоской: их нет. но с благо-дарностию: были".[38] робити, Бiля батькiвських І вуликiв порається нинi Іван Карпович, щедро передаючи цю науку тим, хто прагне нею оволодiти. Кiлька рокiв тому громада села, вiддаючи данину його мудростi, врiвноваженостi, справедливостi й авторитету, попросила очолити раду старiйшин Соболiвки i цим визнанням, мабуть, сказано все. Розповiмо ще про видатну поетесу Галину Маврикiївну Журбу, яка народилася на хуторi Олександрiї, поблизу села Соболiвка Гайсинського повiту, тепер Теплицького району. Походила iз шляхетсько-ополяченого роду Домбровсь-ких, з закутку родинного вогнища якого жеврiли генетично-козацькi жарини. Саме вiд батька Галина вперше почула прихильне, шанобливе: «Україна, Шевченко». Спiлкування iз селянським довкiллям., раннє знайомство з народними звичаями, побутом, моральними поняттями, з пiсенною творчiстю, з окремими творами українських письменникiв збудило в дiвчинi бажання прислужитися народовi, серед якого жила. А що всiм серцем прийняла його слово i мала вiд природи хист до словотворчостi, то ще зовсiм в юному вiцi тут, на хуторi, пробує писати вiршi, оповiдання - вiдразу й тiльки українською мовою.[39] І це - незважаючи на те, що вдома-таки розмовляли по-польському. Письменниця згодом у своїх спогадах не раз поверталася до теми власного зу країн ще ння. «У мене починає рiшуче переважати українськiсть чуттєво й свiтоглядно». Вiдтодi й на все життя вона вiддає перевагу Українi. Шануючи свою «метричну» нацiю за культуру, шляхетнiсть, патрiотизм, романтизм, осуджує експансивнi - домагання Польщi - «вiд можа до можа». Так само ненависна їй московська iмперська загре-бущiсть: «Хто проти Росiї, до того моя прихильнiсть». Улюбленою, часто вживаною фразою Галини, що викликала добродушнi насмiхй полонiзованого оточення, була: «Мої українцi!..» Симпатiї та спiвчуття до «нашого народу, до наших наївних, як дiти, прекрасних Степанiв, Онисьок...» i надиктували їй у батькiвському затишку («Лiс, повiтря, спокiй, харчi та гнiздо родинне») цiлу книжку оповiдань «З життя», яку 1909 року ' випустив у свiт одеський видавець Андрiй Нiковський. У творах проникливо змальовано картини подiльського села, самобутню культуру хлiборобiв, на-; роднi волелюбнi прагнення, Серед гострих проблем - осуд i соцiального й нацiонального гнiту. Прозу Галини Журби охоче друкують у київських часописах. Успiх був чималим i навiть скандальним: так, за публiкацiю вiдверто антисамодержавного оповiдання «Коняка» було конфiсковано весь наклад журналу «Українська хата», а редактора Павла Богацького кинуто до в'язницi. Морозного сiчневого ранку 1912 року 22-лiтня лiтераторка вперше завiтала до Києва. Своєю увагою її оточили й пiдтримали «метри» словесностi Микита Шаповал, Гнат Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхiвсь-ка, Олександр Олесь... Всi вони з прихильнiстю ставилися до «нетипової полячки», котра пiдкреслювала: «Я завжди i всюди - українка». Вiдтодi протягом кiлькох рокiв почергово мешкає то в мiстi над Днiпром, то на подiльському хуторi. Спiвробiтничає iз часописами «Українська хата», «Засiв», а щоб у тодiшнiй громадянськiй розрусi вижити, пiдробляє то технiчними перекладами (знала кiлька мов), то наймаючись рубати дрова.[40] культури (Олекса Слiсаренко, Дмитро Загул, Лесь Курбас, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Терещенко). Разом Із Павлом Тичиною працювала в газетi «Нова рада», а з 1919 року, з приходом до влади червоних комiсарiв, з ним же - в радянському видавництвi «Все-видат». Залишила цiкавi спогади про «сонцекларнетного» поета - про його редакторську й поетичну працю, про приятельськi стосунки з ним, про характер i побут, про те, як «усi його дуже любили», також про його рiзкi метаморфози в коловоротi по-лiтичних змiн («Те, що вийшло пiд совєтами з Тичини, - цiлковите заперечення того безпосереднього, чудесного Тичинки, якого я знала. Навiть обличчя зовсiм не те, наче iнша якась людина»). Чимало ще чого зберегла у своїй пам'ятi спостережлива, об'єктивно розважлива, iронiчна Галина Журба: зустрiчi з Оленою Пчiлкою, Людмилою Старицькою-Черняхiвською, Миколою Садовським, Миколою Вороним, з «молодесеньким Максимком Рильським,., що ходить замислено по кiмнатi, заклавши руку за пазуху гiмназiйної блюзи», та багатьма-багатьма iншими. У зафiксованих нею свiдченнях - тривожна доба громадянської бойнi, моменти дiяльностi Центральної Ради, злочини муравйовщини, зародження, боротьба рiзних полiтичних угруповань, настрої, сумнiви, вагання дiячiв лiтератури й мистецтва в умовах, коли непросто було визначатися.[41] Встигнувши йде видати в Українi збiрку оповiдань «Похiд життя» (1913), Журба у передчуттi репресiй емiгрувала до Польщi, а 1939 року - до Америки, де й померла на 91-му роцi життя. У США була в числi засновникiв творчого об'єднання українських емiграцiйних письменникiв «Слово». За «залiзною завiсою» написала i видрукувала багато прозових i поетичних творiв, зокрема повiсть «Зорi заповiдають» (1933), поему «Не-тря» (1935), повiсгь-хронiку у 2-х томах «Революцiя йде» (1937 - 1938), роман «Тодiр Сокiр» (1967), цiлий ряд автобiографiчних, мемуарних видань, з тому числi книгу спогадiв «Вiд «Української хати» до «Музагету» (1962) та iншi. Тематика, образи, мотиви, свiдчення, мiркування - це вiдгомiн українського суспiльного життя напередоднi революцiї та у першi порево-люцiйнi роки. Досить вiдчутне в її творах вiдлуння рiдного Подiлля. Заокеанська лiтературна критика високо оцiнювала мистецькi здобутки нашої землячки, ставлячи їх «на перше мiсце мiж емiграцiйного письменства» i вважаючи, що вони «увiйдуть у класику української лiтератури». Захоплено зустрiли повернення iменi та слова Журби в Україну пiсля тривалого замовчування сучаснi нашi письменники i лiтературознавцi, яким ще належить грунтовно дослiдити, систематизувати й оприлюднити творчу спадщину майстра художньої лiтератури. Письменниця варта найщирiшого пошанування i нами, земляками. Сад її творчостi переважно розвивався й плодоносив у чужих краях, але зродився вiн на вiтчизняному грунтi, з наших джерел, з нашого корiння. Вiн квiтував i квiтуватиме Україною. Придiлимо також увагу заслуженiй учительцi Євгенiї Давидiвнi Тондiй, яка народилася 8 лютого 1918 року в селi Цвiлiкiвцях Кам’янець-Подiльського району Хмельницької областi в родинi священика. музичну грамоту. Навчився грати на скрипцi. По закiнченню навчання йому було присвоєно звання регента хору. Призначення Давид Тондiй отримав у село Орлiвку на посаду вчителя церковно-приходської школи. Доля послала йому зустрiч зi своєю половиною – сiльською дiвчиною, також з родини ткачiв, Тарасюк Федорою Леонтiївною., яка також спiвала в церковному хорi i мала прекрасний голос. Це було в 1901 роцi. В 1902 народився в них первiсток – син Андрiй. В цей час приходить батьковi Євгенiї Давидiвни запрошення працювати в придворному академiчному хорi в Петербурзi. Та Давид вчинив мудро.[42] Вiн палко любив своє Подiлля з вишневими садками та солов’їним спiвом, йому подобалася робота сiльського вчителя, i вiн делiкатно вiдмовився. Згодом народилася дочка Євгенiя, сини Дмитро та Микола. С’iмя Тондiїв жила в любовi та злагодi. Та в 1916 їх життя докорiнно змiнилося. Влiтку на освячення церкви в Орлiвку приїхав архiєрей з Кам’янця-Подiльського. Його вразила майстернiсть сiльського церковного хору, керованого Давидом Тимофiйовичем Тондiєм, який супроводжував церковну вiдправу. Пiзнiше архiєрей запитав: „Скажiть, а свiтських пiсень ви так само гарно вмiєте спiвати?” Кохаючись з дитинства в українських народних пiснях, Давид вiдчув себе як риба у водi. Поряд з народними пiснями, хор виконав пiснi в обробцi Лисенка, Бортнянського, Веделя, чим глибоко вразив архiєрея. „ З твоїм голосом та умiнням бути тобi священиком, щоб голос твiй лунав у церквi i чарував людей. Я тебе висвячу.” Перше його призначення на цiй посадi було в селi Цвiлiхiвцi за 8 кiлометрiв вiд Кам’янця-Подiльськогою. Старшi дiти вже всi навчались, але вони були дiтьми сiльського вчителя, а от Євгенiя Давидiвна, котра народилась 8 лютого 1918 року, вже була донькою церковнослужителя, за що згодом i пережила клеймо попiвської дочки. Батьки переїздять в село Петрашiвку i поселяються в хатi дiда Тимофiя. Батько служить в церквi. В 1925р. Євгенiя iде до першого класу, де зазнала знущань i утискiв як попiвська дитина. Всi пiдручники були спрямованi на атеїстичне виховання, учнi пiд час бесiд на антигiтлерiвськi теми повертали голови в бiк дiвчинки, з осудом чекаючи її реакцiї. Євгенiя тяжко переживала своє становище, що була вона не такою, як усi, але нiколи нiкому не скаржилася – усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серцi невимовний бiль. По закiнченню чотирьох класiв Євгенiю не приймають до 5 класу Соболiвської семирiчної школи (Вiнницька область, Теплицький район) – там не мiсце попiвськiй дочцi. А вона так хотiла вчитися i не могла збагнути, чому вона повинна сидiти вдома. Батьки її втiшали, як могли. Старша сестра Євдокiя змушена була забрати дiвчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селi Орлiвцi, де Євгенiя закiнчила 7 класiв на вiдмiнно i була рекомендована на педагогiчнi курси до Бершадi для отримання фаху вчителя початкових класiв. На той час не вистачало вчителiв. Це був 1933рiк, рiк голодомору в Українi. На все життя Євгенiя Давидiвна запам’ятає подiї тих рокiв, коли смерть дивилася людям в очi, коли потрiбно було жити серед померлих пiд тинами людей. Голодна i холодна вона вчилася на вiдмiнно, але… хлопчина –земляк впiзнав її i на комсомольських зборах перед усiма сказав, що ворог знаходиться серед них i не мiсце їй знаходитися серед майбутнiх вчителiв. Трапилося це на останньому курсi навчання. В Євгенiї потемнiло в очах, весь свiт звалився на плечi тендiтної дiвчини. Вона нiчого не бачила перед собою, тiльки чула, як чорною зливою, шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришiв. Дякувати Богу, завуч цих курсiв був людиною помiркованою i наказав їй на наступний день принести довiдку Петрашiвської сiльської ради про те, що її батько не священик. На ту пору церква вже була закрита i батько працював в колгоспi, про що i була видана вiдповiдна довiдка. Не було жодного слова про те що вiн був священиком (ще й через те, що любили сiм’ю Тондiїв у селi). Не чуючи пiд собою землi дiвчина прибiгла з Петрашiвки i Бершадь вже в другiй половинi наступного дня. Розшукувала секретаря комсомольської органiзацiї, щоб вiддати довiдку. Сподiвалась на справедливiсть. Їй назустрiч вийшов той самий завуч i взяв довiдку, сказав: - Не турбуйся, йди до класу, а я це вiддам це кому треба. З теплотою в серцi все життя потiм Євгенiя Давидiвна згадувала цю людину. [43] По закiнченню педкурсiв Євгенiя стала вчителькою 3 класу в Орлiвськiй школi. О, з яким трепетом вона iшла на перший урок. Її мрiя здiйснилась – вона має можливiсть вчити дiтей. Вiд цього часу i до 1979 року, коли вийшла на пенсiю, не полишало її почуття любовi до своєї професiї та вiдданостi дiтям. З 1935 – вона вчителька Петрашiвської середньої школи. В 1936 вийшла замiж. Подружжя жило щасливо в оточеннi дружних братiв i сестер Тондiїв. Любов до пiснi передалася всiм дiтям. Всi вони були педагогами, а до того ще й керiвниками хорових колективiв. В 1936 роцi Євгенiя Давидiвна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академiчної капели „Думка”. В конкурсi брало участь понад 600 учасникiв, але вибрали тiльки 40. Серед щасливчикiв була i вона. Радостi не було меж! Вирiшили разом з чоловiком переїхати до Києва, але в „Думцi” вона пробула лише два мiсяцi. Тяжка хвороба чоловiка повернула дiвчину до Петрашiвки, де вона знову вчителює. Навчаючи дiтей в молодших класах, вона i сама навчалася. Так закiнчила 10 клас, отримала середню освiту.[44] Згодом народився первiсток – синочок Леонiд, ще пiзнiше – донечка Галинка. Але незабаром похоронила чоловiка. Тяжко було: на руках двоє малих дiтей. У вiйну тяжко працювала на полi, поховала батькiв, братiв, ставила на ноги дiтей, засiваючи їхнi душi чистими зернами вiри i надiї. В 1951 одружується вдруге. Вiн був також вдiвцем, мав двох синiв, для яких Євгенiя Давидiвна стала мамою. В 1952 народилася спiльна дочка Лариса. Так Євгенiя Давидiвна стала матiр’ю 5-х дiтей. З 1958 року перевели її працювати в Соболiвську середню школу №2, де чоловiк, Захарiй Йосипович Продан, був директором. На старiсть залишилась одинокою: помер чоловiк, син Вiталiй та донька Галина, iнших дiтей розкидало по свiтi. Та все ж не полишає Євгенiю Давидiвну життєвий оптимiзм, завжди рада була бачити у своїй хатi гостей. З теплотою згадувала педагогiчний колектив Соболiвської школи на чолi з директором Юрiєм Федоровичем Головкiним, який не забував про неї i постiйно запрошував на всi урочистостi, що вiдбувались у школi. Казала, що такi зустрiчi давали їй наснагу до життя, спогади про яке так i називаємо – „ Моє життя” Брати та сестра Євгенiї Давидiвни були талановитими. Старший, Андрiй, був високо iнтелiгентною людиною. Вiн свого часу закiнчив Кам”янець-Подiльський унiверситет, у якому був диригентом, керiвником студентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Вiн, як i Леонтович, працював у жанрi обробки народної пiснi для хору. Брат Дмитро також вчителював i був керiвником хору. Особливе ставлення в Євгенiї Давидiвни було до пiснi. Це була i її розрада, i її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами: - з 1952 – в Петрашiвськiй середнiй школi, - сiльським колгоспним хором (Соболiвка). Лебединою пiснею Євгенiї Давидiвни було створення жiночого вокального ансамблю „Українка”. Вiрна цьому святому куточку, Де сади – не сади, -вишняки. Мережкову вкраїнську сорочку Одягнула в далекi свiти. Цi жiнки, палко закоханi в пiсню, маючи прекраснi голоси, радували своєю майстернiстю не тiльки жителiв Соболiвки, але й навколишнiх сiл, сусiднiх районiв. Були дипломантами І Всесоюзного огляду творчостi, двiчi були учасниками республiканської радiопередачi „Золотi ключi”, виступали на обласнiй та районнiй сценах. Жодного свята не проходило без них. Їх любили люди, кохались в їх пiснях. Євгенiя Давидiвна Тондiй збирала думи, приказки, прислiв’я, пiснi, загадки аби зберегти свiтлi образи минулого, вiдкрити нащадкам духовний свiт пращурiв, якi завжди прагнули волi, щастя i краси. Особливо близькими були їй лiричнi пiснi, наповненi щирими почуттями.[45] Класична поезiя народного життя, вiрувань, обрядiв, присвячених кожнiй порi року завжди нагадували Євгенiї Давидiвнi дитинство. Багато обрядових пiсень, записаних вiд неї, зараз є в репертуарi зразкового дитячого фольклорного гурту с. Соболiвки „Цвiт папоротi”. Саме вiд Євгенiї Давидiвни ми вперше дiзналися про звичай на Маковiя святити криницi. Нашi прадiди вiрили в чудодiйну силу води i в те, що вона очищує i зцiлює людей.. Криницi прикрашали чорнобривцями, люби стком, васильками i водили навколо них хороводи, спiваючи пiсень. Померла Євгенiя Давидiвна Тондiй 20липня 2003р. Похована у рiдному селi Соболiвцi. є її працьовитi, талановитi люди: науковець Гiтiс С. С., вчителька Тондiй Є. Б., а справжнiм скарбом свiтової лiтератури є наша землячка Г. М. Журба та невтомний ентузiаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато рокiв збирає iсторичнi матерiали про минуле свого рiдного села. Висновки до скарбницi мудростi i пам`ятi народної. В курсовiй роботi було поетапно дослiджено полiтичне, економiчне, соцiальне становище села вiд заснування до кiнця радянського перiоду, а також описано життєвий шлях вiдомих вихiдцiв iз села. Звертаємось до сивої давнини. До цих пiр жителi Соболiвки знаходять кремiннi знаряддя камяного вiку, а це значить, що бiльше двох мiльйонiв рокiв тому люди заселяли нашу мiсцевiсть ще в часи палеолiту. Знайденi знаряддя працi зберiгаються в мiсцевому музеї iсторiї нашого села. Мiж iншим у примiщеннi ЗОШ №1 І-ІІІ ступенiв розташований музей бойової слави, в якому знаходяться експонати часiв Великої Вiтчизняної вiйни та вiйни в Авганiстанi. Скарбницею мудростi i життя для Соболiвки є її працьовитi, талановитi люди. Справжнiм скарбом свiтової лiтератури є наша землячка Г. М. Журба. Народилася Галина Маврикiївна Журба (дiвоче прiзвище- Домбровська), в далекому 1888 роцi, на хуторi Олександрiя, полька за походженням, яка захопилася українознавством. В Соболiвцi, майбутня письменниця одержала домашню освiту, звiдси пролягла її дорога в лiтеретуру. Батько її був управителем панського маєтку i родина її була заможною. Але це не було на завадi спiлкуватись дiвчинцi з бiдними сiм'ями, пiзнавати їхнє життя. Оточення впливало на виховання Галини Журби. Глибока обiзнанiсть з тодiшнiм життям соболiвчан проявляється в тому, що її творчiсть розпочинається саме з сiльської тематики. її знаменита автобiографiчна розповiдь « Далекий свiт» знайомить нас з хутором Олександрiя поблизу Соболiвки:: «... Наш дiм стояв на узлiссi. Лiс обгортав його з усiх бокiв, застiняв перед свiтом. Поземний, гонтою критий, з широким ґанком на чотирьох кольонах, дiм мав простодушно-непретенсiйний вигляд. Подвiйно широкими вiкнами замрiяно дивився на травник та браму i далi, геть, в димну далечiнь, де на овидi синiла Зятькiвецька дубина. Довкола шумiв лiс тихим, рiвномiрним шумом; iнколи дужче, коли розповiдав епос давноминулих днiв; часом тихiше, впадаючи в лiричний романтизм доби, що саме кiнчалось...» Велика лiтеретурна спадщина поетеси, нашої землячки – Галини Журби повернулася на рiдну подiльську землю через 100 рокiв вiд дня її народження. Невтомний ентузiаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато рокiв збирає Історичнi матерiали про минуле свого рiдного села. Частину з них вiн використав при написаннi iсторичного нарису «Соболiвка», надрукованого в 26 - томному науковому виданнi, яке видавалося Головною редакцiєю Української Радянської Енциклопедiї. Один iз томiв «Історiя мiст i сiл УРСР. Вiнницька область» вийшов з друк у 1912 роцi, в якому i надруковано iсторичний нарис «Соболiвка». З того часу зiбрано багато нових цiкавих iсторичних матерiалiв iз друкованих джерел, архiвiв про Соболiвку, якi І. К. Фурдик пропонує редакцiї публiкувати на сторiнках районної газети «Вiстi Тепличчини». Соболiвська земля подарувала свiтовi не один десяток видатних людей, якi стали на найвищий ступiнь визнання. Серед них Герої Соцiалiстичної Працi: колишнiй директор цукрокомбiнату М. П. Черкасова,свинарка М. П. Бабенко: професор, доктор фiзико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О. С. Венгер: поетеса Тетяна Яковенко та багато iнших. Я дуже пишаюся тим, що народився в такому мальовничому куточку нашої рiдної країни, як село Соболiвка. Але прикро констатувати той факт, що через 132 роки завод припинив своє iснування. Пусткою вiє з територiї комбiнату. Бiльше 450 робiтникiв та технiчних працiвникiв залишилися без мiсця роботи... Не дiють на даний час i МТС, будинок побуту, кирпiчний завод, мiнi-завод по переробцi молока, перевалочна база, нафтобаза. Вiтер гуляє в короварниках i в свинарниках колишнього колгоспу «Росiя». Цiлими родинами покидають своє рiдне гнiздечко жителi села, в пошуках кращої долi. Але я всеодно люблю своє село, даже таким яке воно є на даний час, в надiї на те що наш народний Президент зробить усе можливе, щоб наш край знову процвiтав i в усiх селах нашої квiтучої неньки-України щебетали веселi дитячi голоса. І я дуже в це Вiрю. Джерела 1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археологической комиссией. Петербург., 1878; 2. Боплан Опис Укаїни – Л. – 1991; 3. Молчановський Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года преимущественного по летописям. – К. – 1884; 5. Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета. – Выпуск девятый. – Камьянец-Подольский., 1901; Пiдручники та монографiї 1. Історiя мiст i сiл УРСР. – Вiнницька область. – К. – 1972; 2. Пiддубняк О. З глибин вiкiв. - Львiвська полiтехнiка. 1993; Перiодичнi видання 1) журнали: 1. Вiд батька до сина. // Бджоляр. – 2004. - №6; 3. Миколайчук Т. Побут i культура. // Культура ХХ ст. – 1997. – №12; 1. Бабур Велика Вiтчизняна вiйна. // Теплитськi вiстi. – 2002; 2. Бортняк Анатолiй Чарiвниця слова з-пiд Соболiвки. // Вiнниччина. – 23 грудня 2003; 3. Бортняк Анатолiй Завжди i всюди була Українкою // Зоряна криниця. – 26 грудня 1998; 4. Гайдамацький рух на Українi в XVII ст. // Наукова думка., 1970; 6. Гречанюк М. Спогади // Вiстi Тепличчини. - 17березня 2004р; 8. Калитко С. Богдан Хмельницький i наш край // Вiнниччина. – 23 листопада 1995р; 9. Кантарчук Сiльсько-господарська виставка. // Теплицькi вiстi. – 1998; 11. Карчевський Район розформовано // Тепличанка. – 2002; 12. Колiсник Завод працює // Тепличанка. – 1997; 13. Панчук Н. Незрадливий книголюб // Погляд. – 5-11 жовтня 2006р; 14. Тондiй Є. Моє життя // Тепличчина 27 вересня 2003р; 15. Фурдик І. К.. З iсторiї села Соболiвка // Вiстi Тепличчини 2 серпня 2003р; 16. Фурдик І. i Кантарчук П. З Україною в серцi. // Тепличанка. – 15 березня 2001р; 18. Холодний Л. Буде залiзниця // Киевлянин. – 15 березня 1897р; 19. Холодний Л. Перша сiльсько-господарська виставка // Червоний край. – 28 жовтня 1926р; [1] www.sobolivka.com.ua [2] Шолом Алейхем Чудо з Соболiвки. К. – 1992. – С. 3; [3] Бортняк Анатолiй Чарiвниця слова з-пiд Соболiвки. // Вiнниччина. – 23 грудня 2003; Бортняк Анатолiй Завжди i всюди була Українкою //Зоряна криниця. – 26 грудня 1998; [4] Фурдик І. i Кантарчук П. З Україною в серцi. // Тепличанка. – 15 березня 2001; Фурдик І. К. Нарис з iсторiї села. – 2001; [5] Пiддубняк Олекса З глибин вiкiв. - Львiвська полiтехнiка., 1993; [7] Яблонський О. Історичнi джерела. Польща в XVIст. Т. 22. – 1999; [9] Зайцев Ю. Історiя України. – Випуск 4. – Л. – Свiт, 2005. – С. 4; [10] Труды Подольского Епархиального историко-статистического комитета. – Выпуск девятый. – Камьянец-Подольский., 1901. - С. 84 – www.sobolivka.com.ua; [11] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археологической комиссией. Петербург, 1878. – С. 23; [12] Яблонський О. Історичнi джерела. Польща в XVI ст. Т. 22. – 1999. – С. 210; [14] Труды комитета для историко-статистического описания Подольской Епархии. – Выпуск третий. – 21 июня 1783. – С. 54; [16] Холодний Л. Буде залiзниця // Киевлянин. – 1997. - 15 березня. – С. 8; [17] Хавлюк Теплицький район пiд впливом революцiї // Теплицькi вiстi. – 1995. – С. 4; [18] Колiсник Завод працює // Тепличанка. – 1997. – С. 5; [19] Фурдик І. К. Нарис з iсторiї села. -Теплик. – 2001. – С. 11; [20] Холодний Л. Перша сiльсько-господарська виставка // Червоний край. – 1926 р. 28 жовтня. – С. 7; [21] Кантарчук Сiльсько-господарська виставка. // Теплицькi вiстi. – 1998. – С. 3; [23] Карчевський Район розформовано // Тепличанка. – 2002. – С. 11; [24] Фурдик І. К. Нарис з iсторiї села. - Теплик.– 2001. – С. 14; [25] Фурдик І. К. . З iсторiї села Соболiвка // Вiстi Тепличчини. - 2003р. 2 серпня. – С. 15; [26] Карпунько Голод – винищувач життiв. // Тепличанка. – 2003р. 15 березня. – С. 6; [27] Фурдик І. К. . З iсторiї села Соболiвка // Вiстi Тепличчини. – 2003. - 2 серпня. – С. 17; [29] Історiя мiст i сiл УРСР. – Вiнницька область. – К. – 1972. – С. 542-549; [30] Гречанюк М. Спогади // Вiстi Тепличчини. – 2004. - 17березня. – С. 3; [31] Миколайчук Т. Побут i культура. // Культура ХХ ст. – 1997. – №12. - С. 13; [32] Фурдик І. К. . З iсторiї села Соболiвка // Вiстi Тепличчини. - 2003. - 2 серпня. – С. 7. [33] Гречанюк М. Спогади // Вiстi Тепличчини. –2004. - 17 березня. – С. 4; [34] Фурдик І. К. Нарис з iсторiї села. – Теплик. - 2001. – С. 34. [35] Гiтiс С. С Автобiографiя. – 2007. – С. 1-3; [36] Панчук Н. Незрадливий книголюб // Погляд. – 2006. - 5-11 жовтня. – С. 13; [38] Вiд батька до сина. // Бджоляр. – 2004. - №6. – С. 18; [41] Бортняк А. Чарiвниця слова з-пiд Соболiвки. // Вiнниччина. –2003. - 23 грудня. – С. 5; [43] Бортняк Анатолiй Завжди i всюди була Українкою // Зоряна криниця. – 1998. - 26 грудня. – С. 3;