Історія села Порик

Хмiльницького району Вiнницької областi з найдавнiших часiв до 1917 року також у iсторико-географiчнiй одиницi пiд назвою Подiлля. Назву «Порик» соло отримало в 1964 роцi за указом президiї Верховної ради УРСР вiд 30 липня. В цьому указi села Клiтища i Соломiрка об’єднанi пiд однiєю назвою – Порик. Щодо «винуватця» назви Василя Васильовича Порика, уродженця села Соломiрка, то вiн лише 27 липня 1964 р. отримав посмертно Героя Радянського Союзу, пiсля присвоєння йому ще зразу ж пiсля ІІ свiтової вiйни Нацiонального Героя Францiї у Францiї. На цей час село живе i творить свою iсторiю. палеолiту кiлькiсть населення, що проживає на Подiллi, збiльшується. Свiдченням цього є значно бiльша, в порiвняннi з раннiм палеолiтом, кiлькiсть стоянок[2] . Можливо в мiсцевостi, де розташоване село, була стоянка якогось племенi. буго-днiстровської культури мали мiсце i на територiї села. Подiльський край здавна славився родючими землями та працьовитими людьми. У сиву давнину тут жили племена, якi ми називаємо трипiльськими[4] . Це були умiлi хлiбороби, гончарi, тваринники. Виходячи з того, що до пiзнього етапу трипiльської культури на територiї краю належить сусiднє село Сандраки[5] , можна припустити, що землеробськi племена трипiльської культури проживали й на територiї Порика. В добу бронзи бiля Сандрак також вiдкрите поселення бiлогрудiвської культури[6] . дослiдженi бiля сусiднього (через рiчку Пiвденний Буг) села Курилiвка, що дає пiдстави говорити про можливу наявнiсть скiфiв на територiї села[8] . Про подальше iснування людського життя можна лише здогадуватись. Адже в той час через територiю як Подiлля, так i України, рухалися в рiзнi сторони рiзноплемiннi групи. В тiй мiсцевостi, де розташоване село, могли б бути i поселення цих рiзноплемiнних груп, але вiдомостей про це, та й про поселення по-сусiдству немає. У серединi І тис. н. е. Подiлля населяли слов’янськi племена, якi входили до Антського (схiднослов’янського) вiйськово-полiтичного союзу державного типу[9] . З часу утворення Київської Русi територiя Подiлля, де проживали племена тиверцiв i уличiв, понад 200 рокiв входила до її складу. Мiсцеве населення обробляло землю при допомозi дерев’яного рала з залiзним наральником. Серед сiльськогосподарських культур значне мiсце займали пшениця, жито та просо. Зерновi культури збирали залiзними серпами, обмолот хлiба здiйснювали за допомогою палки i цiпа. Перемелювання зерна та борошна здiйснювали при допомозi круглих кам’яних ротацiйних жорн. Розвивалось також тваринництво i ремесло. Населення також займалося полюванням, рибальством i бортництво. Територiя Пониззя, або ж Подiлля в серединi XII ст. входить до складу Галицької Русi, а з 1199 року – до Голицько-Волинського князiвства. Лiтописнi джерела характеризують Пiвденно-Захiдну Русь як регiон з високо розвинутою, як на тi часи, економiкою. У верхiв’ї Пiвденного Бугу, в басейнi рiчок Случi i Тетерева, було розташоване Болохiвське князiвство (в його територiю входив i сучасний Хмельницький район). XII–XIIIст. болохiвськi князi вели боротьбу проти галицько-волинських князiв. В 1238 роцi Данило Галицький поширив свою владу на бiльшу частину Пiвденно-Захiдної Русi. Дальшому поширенню завадило монголо-татарське нашестя. На змову з ординцями пiшли болохiвськi князi[10] . Увiрвавшись у 1241 роцi на Правобережжя монголо-татари змовились з боярством болохiвської землi, татари зобов’язали постачати населення вiйсько зерном: «Оставили бо их татарове, де им орють пшеницю и просо». У зв’язку з цим галицько-волинський князь органiзував каральну експедицiю проти болохiвських бояр-зрадникiв[11] . використовуючи сприятливiшi зовнiшньополiтичнi обставини, захопили землi Пiвнiчно-Захiдної i значну частину Пiвденно-Захiдної Русi i добилися перетворення князiвства в серйозну полiтичну силу в Схiднiй Європi. Експансiя литовських феодалiв на Пiвдень призвела до загострення стосункiв з ханом Подiльського улусу, якi з 1356 року вступили в союз з Польщею. Влiтку 1362 литовський князь Ольгерд з великими силами виступив проти них i в битвi на рiчцi Синюха (лiва притока Пiвденного Бугу)[12] розбив татар i вiдкинув їх до берегiв Азовського моря. Вся територiя мiж Днiпром i Днiстром ввiйшла до складу Великого князiвства Литовського. Ольгерд вiддав Подiлля у володiння синам свого брата Корiата Олександру, Костянтину, Юрiю i Федору. Пiсля смертi князя Вiтовта представник Свидригайла князь Федiр Корибутович Несвiцький присягнув на вiрнiсть польському королю, за що отримав в 1434 роцi в пожиттєве володiння кiлька замкiв, в тому числi i Хмiльник з навколишнiми землями, в 1447 роцi Хмiльник ще литовський[13] . З приходом литовцiв почався подальший соцiально-економiчний розвиток Подiлля. Вiдроджувалися села, будувалися замки. За Ольгерда був побудований замок i у Хмiльнику, де ховалось пiд час татарських нападiв населення навколишнiх сiл. Землi навколо Хмiльника спустошувалися в 1500 (сини хана Менглi-Гiрея), в 1524, 1534, 1584, 1613 роках, не рахуючи багато дрiбних нападiв, адже поблизу Хмiльника пролягав сумнозвiсний «Чорний шлях». Включення Подiлля до складу Литовської держави не внесло суттєвих змiн в характер соцiально-економiчних вiдносин, тут i далi iснувало феодальне землеволодiння. Захоплюючи селянськi землi, свiтськi i духовнi феодали зверталися до литовського князя з проханням видати жалуванi грамоти на них. Основна маса селян належала до категорiї державних селян, за користування землею вони змушенi були вiдробляти повинностi i виплачувати податки. В життi селян значну роль вiдiгравала i далi община, яка несла вiдповiдальнiсть за їх користування землею. Основною галуззю виробництва залишається землеробство, хоча i набуває важливого характеру тваринництво. латифундрiї. ВXVI ст. починає стрiмко розвиватися фiльварково-панщинна система господарства, яка передбачала обробiток панської землi закрiпаченими селянами. Цьому сприяла i економiчна реформа 1557 року вiдома пiд назвою «Статуту на волоки», що встановлювала спiввiдношення мiж фiльварковою i селянською землею. Число малоземельних та безземельних селян досягло у Брацлавському воєводствi до 50%. Одночасно рiзко посилюється експлуатацiя селян – панiвною формою стає рента, яка в 40-х роках XVIІ ст. досягла 4–6 днiв на тиждень. Крiм денщини селяни ще виплачували державний податок – подимне давали десятини вiд бджiл та худоби, виконували багато рiзноманiтних повинностей[14] . У вiдповiдь на посилення феодального та iноземного гнiту народнi маси Подiлля посилюють боротьбу за своє визволення з панського ярма. В королiвських володiннях селяни i мiщани скаржилися до короля i сейму на дiї старост[15] . на эти земль въ 1610 г.… Соломирка – село которое находится въ 10 верствах на ю. -в. отъ г. Хмъльника. Мъсность сдъсь совершенно степная; весеннiе и осеннiе розливы Буга образуют здъсь болота; которыя долго не просыхаетъ и своимъ гниениемъ заражаютъ воздохъ, вслъдствiе чего лихорадки и грудные болъзни составляютъ обычное явление.»[16] Незважаючи на поганi природнi умови села були зручно розташованi на торговому шляху Хмiльник-Вiнниця. Навколишнi лiси допомагали переховуватися пiд час антифеодальних повстань i татаро-турецьких нападiв. За пiдрахунками дослiдникiв на землях, що пiддавалися нападам татарiв, селянська хата не стояла довше 10 рокiв[17] . За панування братiв Клiтинських пiвнiчнi райони Подiлля у 1615–1618 рр. зазнали особливо спустошливих нападiв. Отже, можна здогадуватись, як жилось селянам на той час, в тих умовах яка кiлькiсть їх була. Брати Клiтинськi – Теодор, Дейян, Паулюс, Алексiс[18] розумiли, що наближенiсть степу вiдлякувала мешканцiв села, якi втiкали на Волинь i Лiвобережжя. Королiвська влада, пiсля того як в 1434 роцi Хмiльник i 28 навколишнiх сiл вiдiйшли до Польщi, не подавала допомоги братам у боротьбi i захисту вiд татар. Клiтинськi надавали бiльшу свободу всiм селянам на вiдмiну вiд шляхтичiв у сусiднiх селах. Кути в тi часи ще перебували в лiсi i належали до королiвських володiнь. Населенню Кутiв було безпечнiше жити через оточення лiсу i те, що воно було в державнiй власностi. Населення обох сiл залучалося також на будiвництво оборонних споруд у прикордонi i Хмiльницькому староствi, на захист вiд нападiв татарських орд[19] . Селяни не мирилися з своїм важким соцiально-економiчним становищем. Найбiльш поширеною формою протесту були втечi i повстання. Жителi Хмiльника та навколишнiх сiл брали участь у селянсько-козацьких повстаннях на чолi з Северином Наливайком (1594–1596 рр.) та Павляком (Павлом Бутом) 1637 року[20] . Про участь селян Кутiв, Клiтищ у iнших повстаннях – Косинського, Сулими, Остреничi не вiдомо, хоча можна припускати, що в загонах цих ватажкiв також були селяни цих сiл. В першiй половинi XVII ст. вiдбувається рiзке посилення феодально-крiпосного гнiту на українських землях. Так званий перiод «Золотого спокою» пiсля 1638 року дав шляхтi впевненiсть у своїй силi. Панщина дуже часто сягала 4–5 днiв на тиждень. Досить поширеним явищем серед магнатiв була здача своїх земель у користування євреям-орендарям. Останнi намагалися за перiод оренди вижати з маєтку максимум прибутку, доводячи панщину i повинностi до межi неможливого. Продовжують загострюватися релiгiйнi i нацiональнi стосунки, утиски православної вiри iснували повсюдно, незважаючи на офiцiйнi гарантiї 1632 р. Скасування так званою «Ординацiєю» значної частини козацьких привiлеїв викликало як серед реєстрових, так i серед нереєстрових козакiв гостре невдоволення. Всi групи населення України були невдоволенi iноземним пануванням i чекали слушної нагоди скинути ярмо. Вона з’явилась 1648 р. пiд назвою – Визвольна революцiя пiд проводом Богдана Хмельницького. Хто був власником Кутiв i Клiтища в роки Визвольної революцiї невiдомо, можливо тi ж самi власники – Король i Клiтинськi. Про те, що вiдбувалося в перiод вiйни у селах невiдомо, але те, що вони знаходились не осторонь боротьби не викликає сумнiву. Для органiзацiї народних мас Богдан хмельницький розсилає по Українi козацькi полки М. Кривоноса, Небаби, Нечая та iнших. На Подiлля рушив полковник Максим Кривонiс. В 20-х числах травня 1648 р. Кривонiс в районi Погребища ввiйшов на подiльську землю. Його прихiд сприяв патрiотичному пiднесенню народних мас. Пiсля перемог на р. Жовтi Води, бiля м. Корсуня i на р. Пилявi увесь український народ пiднявся проти ворогiв ще з бiльшою силою. 15 червня 1649 р. в Хмiльнику i в навколишнiх селах побував зi своїми загонами Б. Хмельницький. Перед цим у Хмiльницькому староствi був створений повстанський загiн, приєднався до вiйськ Б. Хмельницького. Пiдписання в серпнi 1649 р. пiд Зборовом умов миру Б. Хмельницького з поляками важко вдарило по визвольнiй боротьбi, але народ з цим не змирився. За миром козацька територiя складалась з Київського, Чернiгiвського i Брацлавського воєводств, на цiй територiї влада належала виборним козацьким структурам. Польське вiйсько не могло стояти в цих воєводствах, тут не мали права проживати католики та євреї. Цей мир не задовольнив обидвi сторони i вони почали ладитись до нової боротьби. вiйсько проти головних королiвських вiйськ. На боцi Хмельницького виступив кримський хан Іслам-Гiрей. Бої мiж польським та українським вiйськом розпочалися пiд Берестечком 18 червня. Вiдступ татарських загонiв з поля бою обернувся для козакiв i гетьмана трагедiєю. Король Ян Казимир розраховував остаточно пiдкорити Україну. Це принесло б вiдновлення гноблення. «Волимо головами полягти, нiж панам бути покiрними. Хоч Хмельницький програв, ми можемо виграти!» – заявляли подiльськi селяни[21] . Мiж Днiстром i Бугом розгорнувся потужний селянський рух, який очолив полковник Іван Богун. І. Богун i Й. Глух розпочали формування козацьких загонiв на сходi Брацлавщини, якi згодом прибули до козацького табору пiд Бiлою Церквою. окупацiйнi вiйська, поверталися старi власники земель. Народний опiр козацькiй сваволi наростав. Розпочалося масове залишення селянами i мiщанами своїх домiвок, i переселення їх на козацьку територiю Київського воєводства i до Молдови. Козацько-польська вiйна ставала неминучою. Хмельницький вирушив з своїм вiйськом з-пiд Чигирина на Подiлля. 22 травня 1652 р. перед польським табором пiд Батогом з’явились козацькi полки. Наступного дня полякiв було вщент розбито. Блискуча перемога викликала масове повстання на Подiллi. Гетьман наказав полковнику О. Гоголю очистити його вiд польської шляхти[22] . В лютому 1653 року польсько-шляхетськi хоругви почали нападати на Брацлавщину, а в серединi березня в її пiвнiчно-схiднi райони вторглося 8-тисячне вiйсько пiд керiвництвом С. Чарнецького та С. Маховського. Було знищено десятки сiл i мiст (Погребище, Хмiльник, Самгородок, Немирiв, Прилуки). Лише пiсля поразки, завданої ворогу пiд Монастирищем, вони поспiшно залишили подiльську землю[23] . У вереснi 1953 р. Б. Хмельницький знову на Подiллi. Бої в листопадi цього ж року з поляками бiля р. Жванчика завершились поверненням до Переяслава через Сатанiв, Городок, Чигирин через нову зраду кримського хана. 8 сiчня 1654 р. у Переяславi було пiдписано полiтичний акт возз’єднання України з Московщиною. Цим завершено основнi дiяння Б. Хмельницького i царизм розпочав перетворення України в колонiю. чи в 1651 р. Смерть Б. Хмельницького в 1657 роцi розпочала мiжусобицi мiж новим гетьманом І. Виговським i козацькою старшиною. В 1659 р. пiд Хмiльником, де перебував І. Виговський вiдбулась битва боярина Василiя Борисовича Шереметьєва з Виговським. Наслiдком її були великi пожарища i руйнування, народ масово залишав всi поселення в цiлому Хмiльницькому староствi[24] . Подальшi мiжусобицi не сприяли полiтичному об’єднанню України. ЇЇ роздирали i свої, i чужi. Те ж саме робилося i на Подiллi. орда завдала великих збиткiв усьому Подiллю пiд час сумiсних походiв з гетьманом Правобережжя П. Дорошенком проти Польщi. З iншого боку подоляни потерпають вiд Польщi, її гетьманiв та маршалкiв. Пiдписаний в 1672 р. Бучацький договiр передавав територiю Подiлля у володiння туркiв. В цьому ж роцi Хмiльник на 27 рокiв захопили турки. Однак подоляни не примирилися з новим завоюванням, хоча воно вiдбувалося i з патрiотичних мiркувань пiд егiдою Дорошенка. Вони розпочали важливу i довготривалу боротьбу за визволення. Народнi маси починали втрачати довiру в Дорошенка i його полiтику, домагаючись росiйської протекцiї. Значна частина селян, мiщан i козакiв Брацлавщини переселялася на Лiвобережжя. Кили в лютому на Правобережжi з’явилися московськi i козацькi полки пiд проводом Г. Ромодановського i І. Самойловича, то на початку вересня на вiрнiсть Москвi присягли в Корсунi брацлавський, кальницький i подiльський полки. Мiста i села Брацлавщини також присягли на вiрнiсть московському уряду. Незважаючи на прихiд сил з Лiвобережжя всi мiста мiж Бугом i Днiстром були захопленi i знищенi турками. Вiйськовi дiї мiж поляками на чолi з королем Я. Собацьким i турками завершилися пiдписанн[25] ям i жовтнi 1676 роцi Журавненського договору, який передбачив залишення за Туреччиною Подiлля. У 1681 роцi мiж Московщиною, Портою i Кримським ханством було укладено умови Бахчисарайського договору за яким землi мiж Бугом i Днiпром мали залишатися незаселеними. Іван Луканов, мандруючи до Палестини через цi землi писав: «И походом в степь глубокую и быть там ше тужное жествие печально и уныливо дальше во видие ни града ни села. Пустыня велика и зверей ништожество». Найбiльш жорстокої окупацiї вiд турецької агресiї зазнали мiста Хмiльник, Бар, Менджибiж[26] . Тому можна припустити з цих вiдомостей, як було на територiї сiл Кути i Клiтища. i заходився наново колонiзувати «свої» землi. По давньому звичаю країну подiлено на полки, на чолi яких поставили полковникiв, якi й почали закликати людей на новi поселення, якi здебiльшого будувалися на руїнах колишнiх поселень. Поселенцi посунули звiдусiль – Волинi, Полiсся, Лiвобережжя, i за короткий час Правобережна Україна почала оживати. Але, як тiльки край залюднився, польськi пани почали пред’являти претензiї на свої давно втраченi маєтки. Та люди i не думали коритися панам. Брацлавський полковник А. Абозин, що отримав право керувати поселенням вiд Сейму у 1685 р., пiдтримував селянськi протести. Селяни хотiли працювати i спокiйно жити, i намагання колишнiх панiв захопити вiдродженi землi викликали у селян активний опiр. пiсля 1685 р. мали здавати повинностi у продуктах. Товарообмiну майже не було, грошi на Брацлавщинi стають рiдкiстю. У 1689 р. мiж Портою i Польщею був пiдписаний Карловицький договiр. Польща згiдно нього отримувала Правобережжя, включаючи i Подiлля. Цього ж року турки покидають Хмiльник i вiн стає центром староства в Речi Посполитiй. На землi звiльненi турками помалу повертається життя, почалася колонiзацiя Польщею «нових» земель Подiлля, що було схоже на колонiзацiю пустинi. Приходила наново та сама українська люднiсть з Лiвобережжя, Волинi, Галичини, Полiсся, вертались утiкачi i заселяли знову колишнi мiста, мiстечка, селища i села. Але розташовуючись на старих попелищах, народ шукав вiльного життя, вiльної працi, та слiдом за ним йшли польськi пани й знову починали заводити своє панське право. Через це знову починалася боротьба, виступала нова козаччина, i край не мiг дiждатися мирного спокiйного життя. Само собою розумiється, що при таких обставинах важко було розвиватися культурi i освiтi. Все, що зведено за старих часiв i пiд час коротких рокiв затишку, знесено, культурне українське життя пересунулося за Днiпро до Гетьманщини, де були сприятливiшi умови для його розвитку. Можливо саме в цей час населення села Кутiв переходить на лiвий берег Пiвденного Бугу, з лiсистої мiсцевостi: «Каленич» у долину Бугу[27] . Однiєю з версiй походження села є його назва вiд прiзвища чи прiзвиська першого поселенця – Соломiрця. В наш час у Порику є люди з прiзвиськами – Соломiрець i Кутик, що може говорити про походження цих слiв ще з тих часiв. Чому селяни Кутiв пересилились невiдомо. Причиною може бути i те, що в урочищi «Каленич», де було село Кути, було дуже важко жити посеред лiсу, хоча вiн i давав надiйний притулок вiд ворогiв. Ще однiєю причиною може бути те, що рiчкова долина нижче села Клiтища належала польськiй коронi[28] i була незаселена, i селян Кутiв могли примусово або ж з умовою надання певних пiльг, перевести на протилежний, лiвий берег Пiвденного Бугу. Можливiсть польського панства осiсти у своїх колишнiх маєтках i безкарно руками українського селянства викорчовувати лiси, орати, гатити ставки, ставити млини призводило до виступiв селян. Вирубування лiсiв могло бути ще однiєю причиною переселення селян Кутiв з правого на лiвий берiг Бугу. В цей час шляхта, а також старости, управителi королiвщини, державних маєтностей стали рубати лiси, щоб мати дохiд з незаселених околиць вiд продажу будiвельного матерiалу i поташу. Так, в околицях, що лежали ближче до рiчок, лiси лягали пiд ударами сокир. Це призвело до того, що безлiсi околицi починалися на схiдному Подiллi[29] . Лiс поволi уступав перед сокирою i плугом, i це збiльшувало оброблюванi землi панiв. Про це зокрема пише в своїх записках нiмецький подорожуючий Вердум, що в 1670–1672 рр. кiлька разiв проїздив вздовж i поперек Галичину i Подiлля. Вiн дуже докладно описує характеристичний краєвид рiзних околиць, якi довелось йому бачити: «На Подiллi краєвид знову змiнюється. Давно товстi i буйнi землi на горбках i долинах, що розтягаються над ними, росте дуже буйна трава i широка висока конюшина, а також рiзне лiкарське i кухонне зiлля»[30] . Іншi письменники оповiдають, що на Подiллi не треба щороку орати: досить раз посiяти – уродить i на другий рiк[31] . докладно землю, подiлили її, вiд своєї частини селянин мусив платити зазначену данину. Потiм дiдичi почали забирати собi кращi землi у селян або ж скуповувати їх за примусову дешеву цiну, «не без розливу слiз», або ж просто зганяти селян i переводити їх на iнше мiсце, на пустирi, якi щойно треба було корчувати i управляти. Власник землi доручав досвiдченому пiдприємцевi засновувати нове поселення. Пiдприємець дiставав бiльший простiр землi, право поставити млин i корчму, збирати податки. Вiн закликав поселенцiв, забезпечуючи їм кiльканадцять рокiв свободи вiд усяких панських домагань i обов’язкiв, щоб вони могли належно загосподарюватись. Коли вже поселенцi стягнулися на нове мiсце, починалася жива запопадлива праця, щоб якнайшвидше добути користi з землi. Про лови зубрiв на Подiллi розповiдає папський посол Руджеєрi: «Лови на зубра на Подiллi вiдбуваються таким способом. Хлопи, що доглянуть його у догiдному мiсцi, рубають дерева навколо i роблять iз них засiку, в якiй зубр лишається замкнутий. Потiм будують ложi для короля, пань i панiв. Ловцi ховаються за деревами; звiр, рушений з мiсця псами й криком хлопiв, уступає усередину засiдки, а найближчий ловець ранить його з-за дерева. Зубр, ударений залiзом б’є рогами у дерево, за котрим стоїть ловець, той перебиває йому черево ножем, а з другого боку шарпають i калiчать сни, аж поки не звалять його на землю.»[32] Далi Руджiєрi описує хлiборобство: «Доволi є управної землi, що видає багато пшеницi, жита i усякого iншого збiжжя, що тут є за безцiнь, особливо на Подiллi, що найбiльш родюче. Подiльська земля така плiдна, що родить траву заввишки з хлопа i без нiякої майже управи таку силу збiжжя, що воно в значнiй частинi марно пропадає на корнi, бо нема його кому збирати. Причиною цього є й те, що ця земля є далека вiд торгових дорiг, нема й добрих сплавних рiк, котрими можна було б спускати збiжжя туди, де воно б знайшло купця; на мiсцi не можна його спотребувати, i воно не має покупу, такого великого, як у нас.»[33] Селянськi хати того часу мають найрiзноманiтнiший вигляд. Вiдомий нам уже нiмець Вердум дає опис селянської садиби: «Селянська хата дiлиться звичайно на три частини. Перша, що через неї входять до дому, – це стайня, друга кiмната, з неї збоку можна перелiзти до третьої дiри, яку називають коморою. Взагалi одна така сама чиста, як друга. Сiльськi хати – як ковчеги Ноя, бо в них при печi громадяться поруч з людьми також конi, корови, телята, вiвцi, свинi, кури та iншi звiрята, що знаходяться дома. Видають вони особливий сопух. Вогнище примiщують звичайно в кутку кiмнати – це дає бiльше тепла нiж пiч при простому морi.»[34] Це, зрозумiло, картина з якоїсь однiєї околицi – не всi ж хати були сполученi зi стайнями i не всюди селяни жили в такiй бiдi, як це десь бачив наш подорожнiй. У рiзних околицях хати бували рiзного типу, залежно вiд мiсцевих умов, звичаїв i матерiалiв, яким люди користувались. Звiдси можна зробити певнi припущення, що селяни Соломiрки i Клiтищ будували (не без згоди пана) свої будiвлi з дерева, бо були розташованi недалеко вiд лiсу. Села знаходилися бiля покладiв каменю i глини, що також, напевно, використовувалися у будуваннi житла. Обидва одяги сягають аж до стоп, пiд ними носять, дехто, обтислi споднi. Їхнi сорочки сягають аж до пояса i нижче. Шляхта носить зимою i лiтом хутрянi шапки, чоботи з червоного або жовтого сап’яну, iншi ж з червоної шкiри…Простi люди, хоч би мороз був найсильнiший, обвивають ранком ноги вiхтем соломи i вдягають на це чоботи, витримуючи так цiлий день на морозi. На селi чоловiки i жiнки носять зимою i лiтом чоботи.» [35] столах бували найрiзноманiтнiшi страви: юшка, борщ, галушки, риба, сало, тетеря, вареники, яєшня. Споживали горiлку, вишнiвку, слив’янку, варенуху, брагу, рiзнi наливки i компоти. проти поневолювачiв на Правобережнiй Українi. На Брацлавщинi це повстання очолив полковник Андрiй Абазин. Вiн ще у 80-х роках XVII ст. очолював Брацлавський козацький полк. Повстання Абазина широко пiдтримали народнi маси. В 1703 р. майже вся територiя Подiлля (за винятком Кам’янця i Меджибожа) була звiльнена вiд польсько-шляхетського гнiту. С. Подлецького. З вступом влiтку на Правобережну Україну росiйського вiйська на Подiллi спалахує нова хвиля повстань. Сотник Борисенко займає Немирiв i бiля Синяви розгромив польську хоругву. В околицях Хмiльника, Шаргорода, Бару дiяли загони пiд проводом Шпака, Сороки i Часника. З допомогою короля мiсцева шляхта розгромила повсталих, що пiдтримували рух Палiя. 16 березня 1703 р. шляхта Подiльського воєводства прийняла рiшення скоротити термiн свобод до 4-х рокiв, пiсля чого там встановлювалася панщина 1 день на тиждень. У першiй чвертi XVIIІ ст. порiвняно швидкими темпами вiдбувалася колонiзацiя краю. Сюди переселялося населення не лише з України, але i з Польщi i Литви. На нових землях поселенцям хоча й надають пiльги, але щороку вони скорочуються. Пани починають все бiльше гнобити селянина, обманювати його в маєтку i на ярмарку, вiдбирати у шинку останню копiйку. Скаржитись українському селянину нiкому i вiн знов вимушений здобувати свої права в боротьбi. В 1712 р. вiдбулися виступи в Хмiльницькому староствi. Можливо в ньому брали участь жителi Соломiрки i Клитищ. Сваволя польського панства викликала щоразу бiльше обурення люду. Тих, хто брався до зброї у боротьбi проти гноблення, називали гайдамаками. Гайдамацький рух на Подiллi почав формуватися на пiвднi. З кiнця 20-х рр. гайдамацький рух на Подiллi набирає великого розмаху, в ньому особливо активну роль вiдiграють найбiльш обездоленi селяни, мiщани i козаки. В 1729 р. запалали шляхетськi маєтки в околицях Брацлава i Вiнницi. Крiм полку Верлана, успiшно дiяли також iншi загони гайдамакiв пiд проводом Гриви, Перехреста, Медведя, Моторного, Соцька. Їх загони громили шляхту в околицях Бару, Вiнницi, Лiтина, Брацлава, Хмiльника[36] . Незважаючи на придушення вiйськами народного повстання, в другiй половинi 30-х р. боротьба не припиняється. В 1736 р. в схiдних районах Брацлавщини дiяв Медвiдь. Нова хвиля гайдамацького руху охоплює Подiлля в кiнцi 40-х рокiв XVIIІ ст. Восени 1747 р. проти нього було кинуто регулярнi польськi вiйська. На початку 1749 р. шляхта благала коронного гетьмана розмiстити хоругви пiд Летичевом, Хмiльником та iншими мiстами, бо в цих повiтах страшенно лютували гайдамаки[37] . Лише при допомозi царських вiйськ у кiнцi 1750 р. польськiй шляхтi вдалося придушити нову хвилю гайдамаччини. Поява весною росiйських вiйськ на Правобережнiй Українi начебто для боротьби з конфедератами викликала нову хвилю гайдамаччини – Колiївщину, яку очолили Залiзняк та Гонта. Польсько-росiйськi карателi придушили це повстання, жорстоко закатували його ватажкiв та учасникiв. Пiсля придушення народного повстання на Подiллi, як i на Правобережнiй Українi в цiлому, спостерiгалося подальше зростання фiльваркового господарства та посилення експлуатацiї селян. Ще в 40-х р. XVIIІ ст. на Подiллi завершився процес колонiзацiї краю з посиленням експлуатацiї селян i збiльшенням вiдробiткової ренти. В 40–50-х роках рiзко збiльшується кiлькiсть фiльваркiв i у Хмiльницькому староствi. В 70–80-х роках помiтно збiльшується панщина, яка за винятком пiвденних районiв Подiлля, зросла до 180–250 днiв на рiк. В наслiдок швидкого розвитку фiльваркового господарства помiтно зменшуються селянськi землеволодiння. Негативно на становищi селян позначилося свавiлля орендарiв маєткiв. Таке свавiлля було у Клiтищах, а в Соломiрцi, де земля належала королiвськiй коронi[38] , чиновники менше притiняли селян. Поширюється все бiльше процес зубожiння селян. Бiльшiсть селянських господарств належали до категорiї одно тяглових i безтяглових. Найбiльшу групу становили господарства без робочої худоби (в умовах тодiшньої технiки обробiтку землi потрiбно було до плуга мати i волiв) та мало було в селах халупникiв i коморникiв. Внаслiдок вiдсталих методiв господарювання врожайнiсть зернових становила 30–40 пудiв збiжжя з десятини. З цiєї ж причини Подiлля не мало значних посiвiв картоплi. Наступ феодалiв викликав опiр селян. Основною формою боротьби стали втечi, чому сприяла i росiйська влада, щоб дестабiлiзувати становище полякiв на Правобережжi. Основний потiк втiкачiв з пiвночi Подiлля йшов на пiвдень України (Новосербiю) та Лiвобережну Україну[39] . В 1780 р. з урочища «Каленич» була перенесена церква у село Соломiрку. «Эта церковь как видно изъ визить 1772 и 1783 гг. была очень малая и тесная; просуществовала в урочище «Калыныч» не более 50 летъ. Она посвящена была въ честь св. Ап. Иоанна Богослова. Новая церковъ, также Иоанно-Богословская, построена на средствах прихожанъ въ 1784 г., деревянная, очень тесная. Иконостасъ для нее устроенъ былъ только въ 1803 г.»[40] В Клiтищах в той час не було нi православної церкви, цi польського костьолу. Православнi ходили молитися у Соломiрку, а поляки – у Хмiльницький костьол. На кiнець XVIII ст. рiзко занепадає стан мiського ремесла i торгiвлi, що сприяло посиленому розвитку промислiв у сiльському господарствi. Найбiльшого поширення у XVIII ст. набуло будiвництво млинiв i винокурень. Пани використовували млини не тiльки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли, iнколи i примушували, робити це селянам. Були млини в селах Клiтища i Соломiрка[41] . У сусiдньому селi Курилiвка крупорушка i винокурнi. Винокурнi були в Соломiрцi i Клiтищах, тай у кожному селянському дворi була власна «винокурня»[42] . У селах були також корчми, де селяни попивали свої заробiтки, вiд чого «грошi вiд пана не втiкали». В 1777 р. селяни сiл Клiтища i Соломiрка працювали на будiвництвi горiлчаного заводу у сусiдньому селi Курилiвка за наказом хмiльницького старости Осалинського. Через рiк селяни працюють на будiвництвi винокурнi в сусiдньому селi Томашпiль. Осолинський дiяв з наказу Й. Понятовського – племiнника польського короля, якому в 1774 р. король подарував Хмiльник. В цей час посилюється втручання у внутрiшнi справи Речi Посполитої, Прусiї, Австрiї та царської Росiї. Росiйський посол у Варшавi фактично керував польською державою. Прогресивна шляхта розумiючи це, скликала конференцiю у Барi, проголосила нову Конституцiю – «Конституцiю 3 травня». Але бiльшiсть шляхти i магнати скликали свою конференцiю у Торговичi i запросили для придушення барських конфедератiв росiйськi вiйська. Катерина ІІ тiльки чекала слушного приводу ввести вiйська на Правобережну Україну, i цей привiд знайшовся. Катерина ІІ наказала генералу Каховському зайняти у травнi територiю Правобережної України. На початку травня росiйський уряд вручив польському уряду декларацiю, в якiй рiзко засуджувалися реформи, конституцiя 3 травня 1791 р. та оголошувалося про введення росiйських вiйськ. В першiй половинi травня 60-тисячне росiйське вiйсько увiйшло в районi Могильова та Сорок на Подiлля. В цей час посилилася визвольна та антифеодальна боротьба народних мас Правобережної України. нечисленнi польськi вiддiли майже без бою очистили всю Правобережну Україну й вiдiйшли за Захiдний Буг. В червнi комендант Кам’янецької фортецi доповiдав сейму: «На Подiллi неможливо в цей час знайти жодного помiщика… вони бояться й мужикiв, якi стали дуже зухвалими». Росiйських солдат селяни i мiщани зустрiчали як визволителiв, сподiваючись на вiльне безхмарне життя. Граф Понятовський констатував, що вся Правобережна Україна пiдтримує росiян. У сiчнi 1793 р. царська Росiя та Прусiя пiдписали конвенцiю про подiл Польщi. 27 березня царський манiфест оголосив про включення до складу Росiйської держави Правобережної України та частини Захiдної Бiлорусiї. З приєднанням Правобережжя до царської Росiї в 1793 р. Хмiльницьке староство було передано у володiння Катериною ІІ канцлеру графу Безбородьку. [43] «Соломирка принадлежала къ королевскимъ имъниям и, сь присоединениемъ Подолии къ России, примислена къ казеннымъ имъниямъ… Въ концъ XVIII в. Клитища вошли въ составъ поселений, подаренныхъ графу Безбородку, отъ котораго они достались Дионисию Ивановському»[44] частини Брацлавського воєводства, вiдiйшли до складу Київського намiсництва. Весною 1795 р. запроваджується новий подiл. Виникають Брацлавське, Волинське i Подiльське намiсництва. Пiзнiше намiсництва лiквiдовуються i територiя Правобережної України подiляється на три губернiї – Київську, Подiльську й Волинську. Подiльська губернiя в складi 12 повiтiв в основному охоплювала територiю iсторичного Подiлля, за винятком його захiдної частини. З 1797 р. Хмiльник стає повiтовим мiстом Подiльської губернiї, до цього повiту увiйшли села Клiтища i Соломiрка. 100 – вiрмено-католицькому духiвництву. [45] Як уже вiдомо, в Соломiрцi було двi церкви: одна була перенесена з Кутiв 1780 р. i була православною, а iнша була побудована 1784 р. на кошти селян i теж носила iм’я св. апостола Івана Богослова. Якої була вiри церква – невiдомо. Невiдомо чи були у Соломiрцi i Клiтищах католицькi приходи, також не вiдомо i про iснування у XVIII ст. i ранiше православного приходу у Клiтищах. Вiдомо, що Соломiрка i Клiтища входили у другий благочинний округ[46] . Зi входженням Подiлля до Росiйської iмперiї розпочалась нова сторiнка життя подiльських сiл, мiст, мiстечок. Нова влада, вiд якої чекали добра i щастя, але не тим кому потрiбно. «Польща впала – та й нас задавила, – казав Шевченко. Впала Польська держава, але доля українцiв не поправилась з того – особливо в тих українських землях, що вiдiйшли пiд Росiю…В землях, якi вiдiйшли з-пiд Польщi пiд Росiю, нiчим не стало легше українському народовi. Навпаки, сильна рука нового, росiйського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще бiльшої моди i певностi, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської…Власть помiщика над мужиком пiд новим пануванням дiйшла до такої моди, якої не мала за польських часiв. Тодi гайдамацькi напади i селянськi повстання спиняли розвiй панської властi; Тепер за воєнними командами росiйськими, за великої полiцiєю польський пан не боявся нiчого i мiг тягнути з мужика стiльки соку, скiльки хотiв…»[47] i Клiтища. Адмiнiстративнi функцiї губернiї знаходилися в руках губернатора, який очолював губернське управлiння, що мiстилося у Кам’янцi-Подiльському. Йому були пiдпорядкованi губернська судова палата, повiтовi справники, становi пристави та iншi установи. На початку ХІХ ст. в губернiї проживало близько 1258 тис. осiб. Порiвнюючи з iншими районами росiйської iмперiї, на Подiллi залишався найбiльший вiдсоток залежних селян. Майже усi крiпаки виконували панщину, лише 3,7% селян сплачували оброк. Довготривале панування польської шляхти зумовило економiчну вiдсталiсть Подiлля, консервацiю його аграрної структури. Загалом наприкiнцiXVIII – у першiй половинi ХІХст. Помiщицьке господарство України, що ґрунтувалося на працi закрiпаченого селянства, переживало занепад. Старi форми господарювання не вiдповiдали вимогам часу, а новi помiщики впроваджувати не наважувалися. Сiльське господарство опинилося у важкому перехiдному станi, який називається кризою. Криза була провiсницею великих змiн в Українi. В цiлому нова влада застала на подiльських землях сiльське господарство, основи якого становила крiпосницька праця, яке було малопродуктивним. Панiвною в землеробствi залишалась вiдстала за своїм характером система – здебiльшого з неправильним чергуванням озимих, ярих та пару, недостатнiм угноєнням полiв. Як свiй надiл, так i землю помiщика селяни обробляли власним плугом, зерно сiяли в основному вручну, збирали врожай серпами i косами, обмолочували цiпами. Недосконале сiльськогосподарське знаряддя, нестача у селян тягла, стихiйнi лиха (посухи, заморозки тощо) зумовлювали низьку врожайнiсть. Разом з основними польовими роботами селян примушували обробляти сади й городи помiщикiв, охороняти їх маєтки, споруджувати ставки i греблi, перевозити своїми кiньми чи волами помiщицькi товари на ярмарок. Як i ранiше, селяни повиннi були при носити на панський двiр курей, гусей, ягоди, горiхи, полотно. Але в умовах посиленого розвитку товарно-грошових вiдносин помiщики вимагали вiд крiпакiв, щоб тi так само їм ще й певнi суми грошей. Саме такi економiчнi принципи дiяли у першiй половинi ХІХ ст. у Клiтищах i Соломiрцi. В 1817 р. Соломiрка була подарована в довгорiчну оренду раднику Голохвостому, який уступив свої права на володiння помiщицi Яновськiй, яка через деякий час передала Соломiрку до iмператорської казни[48] . В цей же рiк власником Клiтищ стає пан Дiонiсiй Іванiвський, а Клiтища за його життя в 40-х роках ХІХ ст. приписують до приходу Соломiрки[49] Помiщики Яновська i Іванiвський були поляками, а на той час iмперська влада надавала нових привiлеїв помiщикам i захищала «старих» польських власникiв маєткiв. Помiщики одержали право без суду i слiдства вiдправляти непокiрних крiпакiв у Сибiр на заслання i каторги. «Бунтiвникiв» вiддавали у рекрути. В другiй чвертi ХІХ ст. Соломiрка була передана у володiння помiщику Будзiшевському, при якому жила «девица благородного шляхетного урождения»[50] Агнiсiя Ядзiшевська. З Агнiсiєю обвiнчався в мiсцевiй церквi «благородный дворянин» Іван Кокенкi. Через деякий час Кокенкi зник i губернськi властi дали запит про нього. Явку (iнформацiю) про нього дає священник Хмiльницького приходського костьолу Василiй Кульчинський 31 березня 1834 року. [51] Царизм вжив деяких заходiв щодо певного упорядкування виробничих взаємовiдносин мiж помiщиками i крiпаками, аби хоч якось розрядити напруженiсть, що створилася мiж ними, що загрожувала iснуванню крiпосницького ладу. На Правобережнiй Українi, де крiпосницький гнiт помiщикiв був найбiльш нещадний, царськi властi протягом 1847–1848 рр. провели так звану iнвентарну реформу. У кожному помiщицькому маєтку запроваджувалась iнвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та iнших крiпосницьких повинностей. Але визначав їх сам помiщик, земельна власнiсть якого залишалась недоторканою. Селяни ж побачили в цьому ще одну спробу законодавчо увiчнити крiпосницькi вiдносини i виступали проти iнвентарної реформи. Запроваджувати її царським властям вже довелося силою. ХІХ ст. площа пiд посiви пшеницi, ячменю, жита, вiвса на Подiллi зросла майже у два рази. В 40–50-х рр. помiщики засiвали пшеницю на 2/3 частинi поля, вiдведеного пiд озимi. Якщо на початку ХІХ ст. помiщицькi господарства намолотили 5140 тис. четвертей зерна, з яких 36% продали, то у 1854 р. iз зiбраних на продаж 621395 четвертей товарного хлiба, вони вивезли за межi губернiї 60% хлiба[52] умовах обробiтку поля такий надiл ледве мiг прохарчувати селянську сiм’ю. За даними 1843 р. на Подiллi iз зiбраних 5475239 четвертей хлiба 51,5% належало помiщикам i 48,5% – селянам[53] . Отже, на одне помiщицьке господарство в середньому припадало 545 четвертей хлiба, а на селянське – 2 чвертi. Зрозумiло, що у своїй бiльшостi селянськi господарства не тiльки були спроможними продавати хлiб, але й самi часто-густо його прикупляли. На Подiллi важливого значення також набрало тваринництво. Тiльки у помiщицьких мастках у 40-х роках налiчувалося понад 300 тис. тонкоруних овець, тисячi голiв ВРХ та коней. У кожному повiтi було неменше десятка кiнних заводiв. Був кiнний завод i у Соломiрцi, де вирощували рисакiв орловської породи. На середину ХІХ ст. вирощували свиней у клiтинах i Соломiрцi для потреб панського маєтку Іванського, який використовував великi простори степової мiсцевостi навколо села. Загалом на одне селянське господарство в цей час припадало 5–6 голiв рiзної худоби. Дiонiсiй Івановський будує на мiсцi старої винокурнi у Клiтищах нову ґуральню, лiс для якої возять з-за рiки з с. Курилiвка, яке належало брату Дiонiсiя – Касперу Івановському. На середину ХІХ ст. на Подiллi дiяло 878 винокурень, якi виробляли до 405000 вiдер горiлки на рiк. На 40–50-тi роки Подiлля стало найважливiшим районом цукрової промисловостi Росiйської iмперiї. Тiльки Подiльськими цукрозаводами тодi вироблялося 184800 пудiв цукру. У зв’язку з ростом цукрової промисловостi в структурi землеробства Подiлля, цукровий буряк стає однiєю з головних технiчних культур. Уже в 1848–1849 рр. цукровими буряками засiвалося 4232 десятин землi. В наступнi роки площа пiд буряки на Подiллi збiльшилася в 1,5 раз. Загалом робота на бурякових плантацiя була трудомiстка, ненормована, мало оплачувана. Івановський i Будзiшевський теж заводять у своїх маєтках цукровi плантацiї, де примусово працюють селяни за мiзерну платню пiд наглядом панських управителiв i осавулiв. Дiонiсiй Івановський дав наказ для розчищення кiлькох десяткiв десятин лiсу вверх по Пiвденному Бузi, щоб збiльшити посiви цукрових бурякiв, якi селяни возили своїми волами за 20 верст у село Уладiвка, де був цукровий завод. Дехто з маєткiв Івановського i Будзiшевського, за плату iшли на цей та iншi заводи на заробiтки, з умовою, що певний вiдсоток заробiтку будуть вiддавати пану. Але це були лiченi одиницi. Взагалi селяни щороку зубожiли, помiщики за першу половину ХІХ ст. вiдiбрали у них 20–30% i бiльше землi. Панщина була доведена до шести днiв на тиждень повинностi: встановлювались найрiзноманiтнiшi – ремонт будiвель, прядiння, бiлiння полотна, вартування та iнше. Знаряддям примусу були рiзки, канчуки, колодки, кайдани. Помiщики вважали селян-крiпакiв своєю власнiстю. Продаж та обмiн крiпакiв, програвання в карти, заставлення в позику було звичним явищем. Київський генерал-губернатор Бiбiков змушений був доповiдати Миколi І у березнi 1840 р., що помiщики Подiльського краю не визнавали селян за людей, а вважали їх «за речi i поступали з ними так, як колонiсти з неграми. Селян нiкому захистити…» Чиновник особливих доручень Львов, який у 1647 р. iнспектував Подiльську губернiю, змушений був визнати, що «селяни знаходяться в крайнiй бiдностi, вони пiд весну i навiть до нової жатви завжди потребують у продовольствi». З цього можна зробити висновок, що селянам Соломiрки i Клiтищ жилось несолодко, крiпосницьке ярмо доповнювалось нацiональним гнiтом з боку помiщикiв. Помiщики не тiльки всiляко переслiдували селян, а й переслiдували i їх культуру, мову, зневажали побутовi звичаї, примусово насаджували польську мову. Чи були в Соломiрцi i Клiтищах поляки крiм Івановських, Будзiшевських та Ядзiшевських невiдомо, але на даний час у селi Порик багато родин з польськими прiзвищами, якi i є католиками. правлiння або на iм’я царя. Подiльськi адмiнiстративнi органи протягом 1830–1850 рр. одержали близько 1700 скарг з проханням захистити селян вiд сваволi крiпосникiв. Поширеною формою протесту були численнi масовi втечi селян. Втiкали поодинцi сiм’ями, групами, цiлими селами до Молдавiї, Галичини, на Пiвдень. Так у 1810 р. втекло вiд подiльських помiщикiв кiлька тисяч селян. У 50-х рр. на Правобережнiй Українi зафiксовано 104 селянських заворушень, третина з яких вiдбулись на Подiллi. За вказiвкою губернатора виступи селян були придушенi солдатами. У 1823–1825 рр. кiлька разiв надсилалася вiйськова команда для приборкання селян Лiтинського повiту[54] . Для другої половини ХІХ ст. в iсторiї Подiлля характерними були iнтенсивний розвиток i утвердження капiталiстичних вiдносин та їх боротьба з пережитками феодального способу виробництва. Протягом другої половини ХІХ ст. населення краю подвоїлося i за першим всеросiйським переписом 1897 р. складало 3018359 в т. ч. 1505940 чоловiкiв (49,9%) i 1512360 жiнок (50,1%). На квадратну версту припадало 81,75 осiб. По густотi населення серед 50 губернiй Подiльська поступалася тiльки Московськiй. В губернiї мешкало бiля 40 нацiональностей i народностей: українцi, росiяни, поляки, євреї, молдавани, нiмцi, бiлоруси, татари, вiрмени. Загалом по Українi економiчне становище середини ХІХ ст. характеризувалося стрiмким розпадом крiпосницьких вiдносин i формуванням нових ринкових. З кожним роком все очевиднiше було те, що подальший розвиток господарства стає неможливим при збереженнi крiпацтва. Помiщицькi господарства давали 90% усього товарного хлiба. Проте можливостi збiльшення його виробництва чи навiть збереження на досягнутому рiвнi були вичерпанi. Гостро вiдчувалася нестача вiльної квалiфiкованої робочої сили. Помiщики не мали коштiв, потрiбних для придбання сiльськогосподарської технiки i найму робiтникiв. Зазнаючи невдачi у спробах рацiоналiзацiї виробництва, вони покладали надiї лише на звичне – посилення визиску крiпакiв. Помiщики продовжували скорочувати селянськi надiли i одночасно збiльшувати панщину. Наприкiнцi 50-х рр. тiльки серед помiщицьких селян кiлькiсть безземельних наблизилася до 1 млн. осiб. У 1857 р. розпочав роботу заснований росiйським урядом для пiдготовки селянської реформи Таємний комiтет, який на першому засiданнi ухвалив негайно приступити до поступового, без крутих i рiзких поворотiв, звiльнення селян. Невдовзi для детальної розробки проектiв реформи на мiсцях створили Губернськi комiтети. Пiсля детального опрацювання пропозицiй було пiдготовлено узагальнюючий документ – «Положення про селян». За цим положенням селяни отримали право укладати договори як з приватними особами, так i з державними установами, займатися торгiвлею i промисловiстю, володiти рухомою i нерухомою власнiстю, самостiйно виступати в судi у рiзних справах. Вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в iншi стани, вступати до навчальних закладiв, на службу тощо. Але ставши вiльними, селяни залишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), вiдбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вiльнi вiд фiзичних покарань. Протягом дев’яти рокiв пiсля оголошення реформи селяни не мали права вiдмовитися вiд надiлу, а значить залишити село. Потрiбно було вийти з сiльської общини, вихiд же з неї був утруднений рiзними обмеженнями. При скасуваннi крiпосного права помiщики були зобов’язанi вiдвести селянину надiл, вiд якого останнiй не мав права вiдмовитись. Розмiр надiлу визначався «добровiльною» угодою мiж помiщиком i селянами. На Українi, де помiщики хотiли залишити собi якнайбiльше землi, норми надiлiв були малi. При цьому помiщик сам визначав, де дати надiл, що, по сутi, прирiкало селян на отримання гiршої землi. В селянський надiл, як правило, не включалися лiси. До укладення викупної угоди з помiщиком селяни вважалися тимчасово зобов’язуваними i за користування надiлами змушенi були виконувати старi повинностi – оброк чи панщину. Категорiя тимчасово зобов’язаних селян була лiквiдована лише через 20 рокiв. Несподiванi обставини царизм внести корективи в закон про селянську реформу на Правобережнiй Українi. Там черговий раз вибухнуло польське антиросiйське повстання. Прагнучи знайти опору серед мiсцевих українських селян, царський уряд пiшов на деякi поступки у земельному питаннi. У цьому районi селянам землi навiть прирiзали, тобто додали деяку частину до тiєї, якою вони користувалися ранiше, i скасували тимчасово зобов’язаний стан. «Мiсцеве положення» реформи скорочувало i зменшувало селянськi надiли. Всього селяни Подiлля отримали 681 тис. десятин землi, що становило 38% загальної кiлькостi землi. За десятину садибної землi треба було заплатити 84 крб., а за польової – 55 крб. Садибну дiлянку землi селянин мiг викупити в будь-який час, але тiльки тодi, коли не мав недоїмок. Польовий надiл селянин мiг викупити тiльки за згодою помiщика, але в той же час помiщик мав право примусити селянина перейти на викуп. Всього викупнi платежi за весь пореформений перiод в краї становив 87,4 млн. крб. При визначеннi суми в основу було вкладено не ринкову цiну землi й прибутку, а розмiр тогочасних повинностей селянина у помiщика. 80% потрiбної суми держава давала селянам нiби в борг, складаючи її за них помiщикам. Протягом 49 рокiв селянин повинен був повернути державi її позику з вiдсотками. Стягнення з селян викупних платежiв припинилося лише у 1906 р. Ось як «облагодєтєльствували» селян iмперiї i подiльських в тому числi, до реформи на Подiллi на одну ревiзьку душу припадало 5,5 десятин землi, а пiсля неї – 2,2. Процвiтали на селi вiдробiтки, кабола, рiзного роду повинностi. У рiк проведення реформи Клiтища належали Дiонiсiю Івановському, а Соломiрка входила до державних володiнь. В маєтку Івановського було проведено реформу, як проводилась на Українi i Подiллi зокрема. Але лише в 1871 р. Фелiцiя Івановська, яка отримала по заповiту це село вiд свого чоловiка Дiонiсiя, що помер 23 сiчня 1869 р. у французькому мiстi Тiєр, склала акт.[55] За цим актом селяни, право на яких було закрiплене за Фелiцiєю у 1870 р. Лiтинським повiтовим судом, отримували 1500 десятин землi, за це вони повиннi були виплатити помiщицi протягом 49 р. 39 000 крб., 70 коп., щорiчно роблячи внесок у розмiрi 2500 крб.[56] В 1863 р. в Клiтищах була побудована церква св. архангела Михаїла з дерева, з кам’яною дзвiницею. Цю церкву в 1863 р. купив помiщик Івановський за власнi кошти у сусiдньому селi Курилiвка.[57] Священиками при цiй церквi були Андрiй Ковальський; прослужив 36 рокiв (1784–1820 рр.), iнший – Миколай Рудницький, що прослужив 32 роки (1844–1876 рр.). В 1864 р. при церквi вiдкрита школа грамоти.[58] Соломiрка будучи в держаних володiннях була у бiльш вигiдних умовах. Слiдом за скасуванням крiпацтва була проведена реформа державних селян, якi в Українi становили понад третину всього селянства. У 1866 р. у власнiсть державних селян перейшли значнi земельнi масиви. Платежi за цi масиви були визначенi для державних селян порiвняно меншi, нiж крiпакам. Таким чином, селяни Соломiрки отримали кращi економiчнi умови для свого розвитку. Серед населення цього села почали з’являтися заможнi господарi, якi мали великi землi i брали в допомогу за господарством своїх односельцiв. Але розвиток села був пiд контролем уряду i «зариватися» було тiльки на шкоду селянину. У Клiтищах життя хоч i змiнилося, виникли багато самостiйних господарств, але усе знаходилось пiд контролем Івановської.[59] Селяни влазили у борги до помiщицi, за неможливiсть сплатити «вiдкупних», i цим знову ставали крiпаками, якими були до 1861 року. Часто, коли селянин працював на панському полi, вiтри й дощi знищували його власний урожай. Крiм цього помiщиця в рахунок виплати платежiв змушувала селян корчувати лiс, ремонтувати її маєток, чистити ставки, як у Клiтищах, так i у сусiдньому селi Курилiвка, яке було її власнiстю i де знаходився її двiр.[60] Фелiцiя Івановська же дбала про освiту селян свого маєтку. У Соломiрцi ще у 1860 р. побудована церковна школа для мирян, а у 1871 р. над церквою, побудованою ще в 1784 р., надбудована дзвiниця, крита жерстю.[61] крiпосного права, селяни Соломiрки i Клiтищ отримали ширшi полiтичнi права. Вищим органом влади в селах стає схiд. Право голосу на ньому мали чоловiки – «домогосподарi», якi по «Суду о порочены». На сходi вибирали сiльського старосту, збирачiв податкiв, десятинникiв для полiцiї, вирiшували iншi адмiнiстративнi, господарськi, фiнансовi справи. На схiд у селi Клiтища мала певний вплив i помiщиця Івановська. «Приговор сельского схода 1872 года сентября 24 дня. Мы ниже подписавшиеся Подольской губернии Литинского уезда 1-го мировского участка Куриловской волости государственные крестьяне селения Соломирки настоящего числа собравшися по распоряжению нынешнего волосного старосты на сельский сход слушали объявление распоряжение начальства уполномоченных крестьян для присутсвования при объявлении письма Акта, почему мы посоветовавшись между собой приговорили из среди себя избрать для выше объявленной надобности следующих крестьян Михаила Вонсовича, Ивана Шевца, Игнатия Грондавского, Ариртея Порыка, Иулена Глиниевского, Федора Коробку»[62] , ось так вiдповiли державнi селяни Соломiрки на запит генерал-губернатор про явку на схiд, де буде оголошено «подðлу одмагательствð государственнихъ крестьянъ нðкоторыхъ селений Подольской губернии перейти отъ участкового способа владðния землею на общинный или душевой»[63] . На сходi були присутнi також сiльський староста Павло Понсович, волосний старшина Іван Трохимович Чукiв, волосний писар О. Мельник; загалом пiд «Приговором» пiдписалось 63 особи.[64] Незважаючи на всю обмеженiсть i половинчастiсть, реформи допомогли проникнути в сiльське господарство капiталiзмовi. До кiнця ХІХ ст. продукцiя сiльського господарства перевищувала вартiсть промислової в середньому в 2,5 рази. Цьому сприяли iнтенсивне розорення i використання малопридатних земель, застосування у третинi селянських й майже у двох третинах помiщицьких господарств рiзних агротехнiчних машин та удосконалених знарядь працi, вiдбувався перехiд вiд трипiльної до багатопiльної системи землеробства. Селяни Соломiрки мали бiльшi можливостi для розвитку землеробства, адже держава хоч якось допомагала їм. Селяни Клiтищ жили ще «пiд помiщиком» i для них характерна вiдсталiсть, яка ґрунтувалась на патрiархальних методах введення землеробства та застосування примiтивних знарядь працi. У селянськiй системi землеробства однiєю з головних сiльськогосподарських культур залишились зерновi – жито i пшениця. Протягом другої половини ХІХ ст. важливе мiсце в системi сiльськогосподарських культур зайняло на Подiллi вирощування цукрових бурякiв для потреб харчової промисловостi i кормової бази тваринництва. Щороку зростала площа вирощування цукрових бурякiв на Подiллi. Помiщицькi господарства збiльшили посiви цукрових бурякiв у 6 раз, понад 50% селянських господарств також займалися бурякосiянням. Розвивалось бурякосiяння у Клiтищах i Соломiрцi, особливо у Соломiрцi, де було бiльше землi i серед селян було багато заможникiв, пов’язаних з ринком збуту. У селах також розвивалось тваринництво, у господарствi Івановської були великий гурт ВРХ i табун коней[65] , садiвництво, городництво, пасiку мала у лiсi бiля Клiтищ i помiщиця Івановська[66] . Селяни обох сiл йшли на роботи до мiсцевих заводiв, яких у Лiтинському повiтi у 1882 р. було 5[67] , найближчий з яких Уладiвський був за 20 верст. Деякi селяни займалися столярством, виготовленням простих молотарок, вiялок та iнших сiльськогосподарських машин i знарядь обробiтку землi. Іншою важливою галуззю промисловостi по переробцi сiльськогосподарської продукцiї було ґуральництво. У маєтку Нановської також були винокурнi, у Клiтищах, i корчми, пропивали грошi i горе селяни. Введення у 1886 р. державної монополiї на продаж спиртних напоїв призвело до певного спаду винокурного виробництва, що призвело до зменшення прибуткiв Івановської. В селах також iснували млини – у Соломiрцi 3, з яких 1 водяний i 2 вiтрянi, у Клiтищах 2 – 1 водяний i 1 вiтряний[68] . У селах процвiтало ткацьке, кушнiрське, шевське, ковальське, гончарне виробництво. Розвиток капiталiстичних вiдносин на селi прискорив соцiальне розшарування серед селянства[69] . На селi поряд жили бiдняк, середняк, заможник, помiщик. Це викликало певнi соцiальнi негаразди пов’язанi з майновим станом окремих груп населення. майновим станом груп. В основному селяни боролися за землю i ширшi полiтичнi права. У першiй половинi 70-х рокiв Подiльська губернiя стала об’єктом так званого «ходiння в народ» з боку народницьких органiзацiй України i Росiї. Так, у 1872–1874 рр. серед селян Лiтинського повiту пропаганду вели Дебагорiй i Володимир Мокрiєвичi. В 90-х роках серед населення Подiльської губернiї поширилися марксистськi революцiйнi iдеї, якi ще бiльше утруднювали соцiальнi вiдмiнностi мiж населенням. На 1893 р. село Клiтища Лiтинського повiту Хмiльницької волостi 72 двори з населенням 1052 особи. Воно знаходилося в 20-ти верстах вiд повiтового мiста i в 10 – вiд мiста волосного правлiння. Найближча поштова станцiя в м. Хмiльнику; найближча земська установа – станцiя Мазурiвка за 10 верст. Найближча залiзнична станцiя – «Калинiвка» (32 версти). Найближче губернське мiсто – Новокостантинiв. Клiтища знаходяться в 4 судовiй дiльницi, в 4 урядовiй дiльницi, в 2 дiльницi мирового посередника i в 2 дiльницi судового слiдчого[70] . Село Соломiрка Лiтинського повiту Хмiльницької волостi мало 147 дворiв з населенням 1604 осiб. В повiтового мiста знаходилось на вiдстанi 20 верст, на 10 верст вiд Солоского правлiння. Соломiрка входила до 4 урядової дiльницi, до 4 судового округу, до 2 дiльницi мирового посередника, до 2 дiльницi судового слiдчого[71] . наличных домохозяев 1005, из которых 520 мужчин и 485 женщины»[72] . В Соломiрцi проживало «ревизких душ обоего пола 505, из которых 332 мужчины и 173 женщины; число наличных домохозяев 1051, из которых 538 мужчин и 513 женщин»[73] . З цих даних можна зробити висновок, що населення сiл то збiльшувалось, то зменшувалось в залежностi вiд соцiально-економiчних i природних умов. Коливання кiлькостi населення залежало вiд вiдтоку з сiл населення на заводи i фабрики, на Пiвдень i Лiвобережжя, вiд погодних умов i кiлькостi зiбраного урожаю тощо. ХІХ ст. вирiшило остаточно основнi перемiни життя, що приготовлялися вiд двох чи трьох столiть. Прийшли вони не вiдразу. Старе життя боронилося вперто, й новi сили мусили добре напружитися, щоб усунути збутвiле минуле. «Села нужденнi, мiзернi, хати курнi, темнi, тiснi, вонючi, дрантивi й низькi, вулицi болотистi, плота кривi, поваленi, незугарнi, мости дiравi, худоба нiкчемна, селянин нужденний, невiльний, мучений палкою й нагаями, орендар заможний, панськi палати багатi i пишнi», так один невiдомий автор критикував господарство польських панiв на Правобережжi до реформ 60–70 рр. В однiй урядовiй записцi того часу читаємо: «Житло селянина ледве нагадує людське житло, часто ним користуються спiльно з худобою. Нi в хатньому починнi, анi в одежi, анi в стравi, анi в рiльництвi, анi в засобах до переїзду, анi в чому iншому не видно таких речей, якi виробляють мануфактурнi заклади. Нема в нашого селянина нi лiжка, нi стiльця, нi ножа, нi виделки, нi скла, нi фаянсу…» Селянство жило у великiй нуждi й до того ще терпiло крайнi знущання з боку панiв. Найлегшою карою були нагаї, але нерiдко люди вмирали i вiд них. Сотнi селян утiкали за межi краю, а найенергiйнiшi бунтували й вели боротьбу з панами. Освiта у краї проводилась росiйською мовою. Не вистачало шкiльних засобiв, рiдко де вживалися букварi, дяки вчили читати з церковних книг, а учнi вправлялися у письмi на звичайнiй дошцi. Боячись поширення в народi визвольних iдей царизм всiляко гальмував освiту народу. Понад 90% населення краю було неграмотним. Лише окремi сiльськi дiти могли навчатися в одно – двокласних парафiяльних училищах. Засилля релiгiї в освiтi тодi було звичайним явищем. були тодi в основному глинянi макiтри, глечики, миски. Вся сiм’я їла з однiєї миски. Єдине, що кожен мав – це дерев’яну ложку. Одяг у бiльшостi населення був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканих тканин – полотняних i вовняних. Чоловiки носили сорочки-чумачки з широким рукавом. Шаровари виготовлялися з мiсцевого полотна, здебiльшого бiлого i синього кольору. Верхнiм одягом для чоловiкiв i жiнок була сiра або бiла свитка, взимку – кожух або опанча, виготовленi з домашнього сукна i оздобленi смушковими стрiчками. Взимку чоловiки i жiнки ходили у чоботях, валянках, влiтку – в постолах або босi. У 1876 р. у Кам’янець-Подiльському був вiдкритий перший медичний освiтнiй учбовий заклад – повивальна школа (набiр – 20 учнiв), де навчалися дiти селян Клiтища i Соломiрки[74] . Як свiдчать матерiали першого всеросiйського перепису населення 1897 року, в Подiльськiй губернiї всього грамотних було 468 770 осiб (15,5%). Перед переписом на селянськi кошти в розмiрi бiльше 1000 руб. було вiдкрито у селi Соломiрка окреме вiд церковного примiщення для школи[75] . У 1900 р. села Клiтища i Соломiрка були володiннями Адама Орловського, який був графом при iмператорському дворi, син Олександра Орловського i Юзефи Івановської, дочки Дiонiсiя Івановського, який в 1850 р. видав Юзефу замiж за Олександра Орловського i дав її у придане сусiднє село Томашпiль. Пiзнiше Юзефа отримала у володiння i iнше сусiднє село – Курилiвку. В кiнцi ХІХ ст. Олександр Орловський викуповує село Соломiрку i на початку ХХ ст. Клiтища, Соломiрка i сусiднi села – Курилiвка i Томашпiль належать графу Адаму Орловському[76] . На 1901 рiк «Соломирка – находитъся въ 10 верст на ю. -в. отъ г. Хмъльника; новая узкоколейная желъзная дорога проведена возлъ самого села; расположена на лъвомъ низменномъ берегу р. Буга; выше по течению послъднего лежитъ приписная д. Клитыщи… Нынъ старое селище «Куты» въ урочищъ «Калынычъ» зросло густымъ лъсомъ… Въ настоящее время въ Соломиркъ числится православныхъ 1163 д. об. п., католиков 213 д. и евреевъ 189 д.; въ Клитыщахъ – православныхъ 772 д., католиковъ 208 д. и евреевъ – 75. По народности населения состоитъ изъ малороссовъ; всъ они крестьяне, занимающиеся преимущественно земледвлиемъ; нъкоторые отправляються на зароботки въ совъдние заводы… Церковной земли въ С. – усадеб 2 дес. 1796 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 279., сънок. 8 дес. 1200 саж., на съчистка 1349 саж. и подъ хутор 3 дес. 450 саж.; въ К. – усад. 1 дес. 144 саж., пахат. Въ 3-хъ смън 26 дес. 1896 саж., сънок. 8 дес. 1272 саж., болотн. сънок. 2372 саж. и левады 2 дес. 264 саж., а всего 81 дес. 1143 саж. Причтовые дома и постройки ветхи.»[77] Новий помiщик взагалi мало уваги придiляв своєму господарству. Вiн роздiлив рiзнi роботи мiж своїми довiреними людьми. Маючи свiй, ще один, маєток у Францiї, будучи членом Державної Думи, граф часто бував у роз’їздах, залишаючи помiстя на свою ключницю – Харитину Марiйчак[78] . На Українi, у своїх подiльських володiннях граф жив у замку (деякi руїни i досi збереглися) у селi Курилiвка. Замок стояв на горбi, бiля ставу. У замку граф мав чудову велику бiблiотеку, i сам дуже любив читати. Однак про освiту своїх пiдданих вiн не турбувався. Церковно-приходськi школи у Клiтищах i Соломiру мiстилися у невеликих хатинах. Завiдували школами священики мiсцевого приходу, з яких можна назвати – Безвiдович, Рохацький, Костецький. Дяк, що часто був вчителем, використовував при навчаннi палочну дисциплiну. Доступ в школу дiтям бiдних селян був закритий, оскiльки за навчання потрiбно було багато платити, та й не хотiли давати тодi освiту «мужиковi»[79] . Половина дiтей шкiльного вiку не вiдвiдувала навiть i цих шкiл. В Клiтищах ходило 48% дiтей шкiльного вiку, у Соломiрцi – 70%[80] . Помiщицькi довiренi люди працюючи на графа витягали з маєтку на користь свого господаря незважаючи на селян. Недбале ставлення до селян викликало у них супротив i слуги з величезними зусиллями втихомирювали селян; нiякi панськi заходи не могли вгамувати у селянина рух волi i свободи, який вiн вiдчував з кожним днем[81] . Середнiй розмiр земельної дiлянки на першi роки ХХ ст. на Подiллi складав 3,7 десятин на селянський двiр. Але й цього не мали бiльшiсть селян Соломiрки i Клiтищ. Селянський надiл був малий, розташований на бiднiй землi. Інколи селянин не мав обробити i цей клаптик, тодi вiн iшов по реманет i тяглову силу до заможнiшого односельця або до пана. Сам селянин жив у маленькiй дерев’янiй обмащенiй глиною хатцi, критiй соломою. Маленькi вiконця пропускали мало свiтла. Хатнi меблi складались з грубо збитого столу, лавки вздовж стiни та дерев’яного лiжка або тапчана. Бiльшу частину року ходили босонiж тому, що нерiдко сiм’я мала одну пару чобiт, а сiм’ї були великi[82] . На Далекому Сходi воювали i жителi Соломiрки та Клiтищ Шикула Олександр, Малiновський Іван, Ільчук Андрiй, Вонсович Василь, Ракiвський Іван. Вiйна забирала чоловiкiв i батькiв, сиротила дiтей i робила вдовами жiнок[83] . В 1905 роцi ця вiйна закiнчилась важким для Росiйської iмперiї миром. Вiн був одним iз факторiв, що прискорив визрiвання революцiї 1905–1907 рр. Причинами революцiї були i соцiально-економiчнi негаразди i протирiччя серед рiзних прошаркiв населення, нацiональнi i культурнi причини також сприяли тому, що революцiя ставала неминучою. На 1905 рiк в селi Клiтища, що належали Адаму Орловському, були приходська школа, водяний вальцiв млин, у Соломiрцi – «дворiв 300, жителiв – 1698, приходська школа, православна школа»[84] . Початком революцiї датують 9 сiчня 1905 р. – «Кривава недiля». Цей розстрiл мирної демонстрацiї робiтникiв остаточно розвiяв вiру народу у «добро царя». В Українi розпочались масовi страйки на заводах i фабриках. Населення Соломiрки i Клiтищ, що працювали на сусiдньому Уладiвському цукровому заводi i на iнших заводах Лiтинського повiту[85] . Масовий робiтничий рух сприяв активiзацiї боротьби селянства України, i Подiлля зокрема. Подiльський губернатор доповiдав мiнiстру внутрiшнiх справ, що в його губернiї страйкували селяни понад 110 сiл. На початку 1905 року селянський рух проявлявся головним чином у формi вирубок лiсу i захватi в помiщицьких маєтках корму для худоби. Також селяни розбирали хлiб з помiщицьких маєткiв, нападали на панськi садиби, вiдкривали комори i дiлили мiж собою продукти харчування, здiйснювали масовi порубки в помiщицьких лiсах, виганяли свою худобу на випас в помiщицькi лiси та луки. Мали виступи селян i у маєтку Адама Орловського. 1 квiтня 1905 року селяни зiбралися гуртом вiд 50 до 100 чоловiк i вiдкрито напали на лiс помiщика, який охоронявся сторожею, що не в силi була справитись з повсталими. Селяни почали рубати лiс на очах у сторожi. Пiсля цього селяни везли лiс додому або на продаж у сусiднi села. Все це тривало бiля 2-ох тижнiв, проти «негiдникiв було порушено кримiнальнi справи»[86] . Селянськi виступи активно використовували рiзнi полiтичнi партiї та рухи. Вони розповсюджували листiвки i прокламацiї, закликали селян допомагати робiтникам та вимагаючи повалення самодержавства. Однiєю з форм руху селянства стало також складання на сiльських сходах петицiй, в яких були вимоги надiлення селян землею, скасування викупних платежiв тощо. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Манiфест, в якому «дарував» населенню громадськi свободи. Манiфест не заспокоїв основну масу населення – селянство. Коли до них дiйшли чутки про царський манiфест, селянська уява iнтерпретувала його як дозвiл на захоплення помiщицьких земель. Все, що стояло на їх шляху до землi, вони усували силою. Вiйська i полiцiя жорстоко придушували виступи. Цар оголосив Подiлля «особливим районом охорони». Новими формами селянської боротьби 1905–1906 рр. були напади на помiщицькi маєтки озброєних загонiв. Цiною величезних зусиль самодержавству вдалось утримати ситуацiю в своїх руках i розпочати контрнаступ. Почався поступовий спад революцiї, але класова боротьба в мiстах i селах не припинялася. І не випадково подiльський губернатор просив генерал-губернатора продовжити до кiнця 1909 року надзвичайний стан. якої були прикрiпленi селяни i контроль якої тяжiв над ними. Селянину важко було залишити общину, вiн не мiг продати землю, якою користувався, оскiльки вона належала общинi. Община здiйснювала перiодичний перерозподiл земельних дiлянок мiж своїми членами. Одного разу селянин мав землю в одному кутку села, наступного – в iншому. Тому вiн не був зацiкавлений в застосуваннi сучасних засобiв виробництва, сiльськогосподарських машин, добрив, впровадженнi кращої сiвозмiни. Такий стан речей сприяв збiднiнню села i посилював його революцiйнiсть. Петро Столипiн, мiнiстр внутрiшнiх справ, поставив за мету зруйнувати общину, створити на селi мiцне, заможне селянство, яке стало б опорою iснуючiй владi. Реформа була започаткована Указом вiд 9 лютого 1906 року i завершена Законом вiд 14 червня 1910 i 29 травня 1911 року. Скасовувались обов’язковi земельнi общини i надавалось кожному селяниновi право вимагати видiлення йому землi в одному масивi, що мав назву «вiдруб». Селяни могли переносити туди свої господарськi будiвлi i створювати «хутiр». Тiльки угiддя – лiс, сiножатi – залишалися у спiльному володiннi. Вiдруби та хутори вiдводилися селянам не тiльки на надiльнiй землi. Уряд створив спецiальний фонд з державних та викуплених селянським банком у помiщикiв земель, якi продавалися селянам на виплату протягом 55,5 рокiв. Внаслiдок столипiнської реформи на Правобережнiй Українi майже вся земля в особисту приватну власнiсть. Намагання Столипiна створити заможну селянську верству увiнчалися лише частковим успiхом. Дiйсно, земельна реформа вiдкрила широкi можливостi для пiдприємливих, кмiтливих селян. Але одночасно зi зростанням багатшої верстви збiльшувалась бiдняцька, яка у цей час становила приблизно третину всього селянства України. Подекуди бiднота отримавши землю у власнiсть, продавала її за безцiнь. Малоземельним селянам аграрна реформа не тiльки не дала можливостi змiцнiти, але й прискорила їх повне розорення й остаточно перетворила у пролетарiв[87] . Саме такi подiї вiдбувалися у селах Соломiрка i Клiтища у 1907–1911 рр. Тут також виникали заможнi селянськi господарства, в яких господар «гнув горб день i нiч», щоб потiм «стати» куркулем i пiдкуркульником. Деякi селяни продавали свої землi i перебиралися у мiста, стаючи там робiтником на заводах i землях. Були випадки, коли селянин продавав всю свою землю, вирученi грошi пропивав i прогулював, розорюючи сiм’ю, а потiм нарiкав на владу, косо дивлячись на заможникiв i наймаючись за копiйки, харч, одяг i дах над головою до них. Цей селянин потiм стане першим членом комнезаму i вправним розкуркульником, поборником радянської влади. Адам Орловський нехотя продавав свої землi, боячись втратити дешевi робочi руки в мiру того, як мiцнiтиме iндивiдуальне селянське господарство. Деякi селяни, продавши землю, переселялися у малообжитi землi Далекого Сходу i Сибiру, що уряд заохочував. Столипiнська реформа не зняла повнiстю гострих протирiч у селi. Зрослi ряди бiднякiв легко пiддавались агiтацiї соцiалiстiв, якi закликали до страйкiв та заворушень. Селян приваблювала iдея повної лiквiдацiї дворянського землеволодiння з передачею їм помiщицької землi безкоштовно. Соцiалiстичнi iдеї проникли i в маєток Адам Орловського. В 1912 роцi вiдбувся новий пiдйом революцiйного руху на Подiллi, що не стихав з подiй 1905–1907 рр. Страйкували в переважнiй бiльшостi робiтники заводiв i фабрик. Новими революцiйними подiями на Подiллi ознаменувався i 1914 рiк. Але почалась перша свiтова вiйна (1914–1918 рр.) i революцiйна боротьба була тимчасово перервана. З початком вiйськових дiй у Клiтищах i Соломiрцi вiдбулись мобiлiзацiйнi роботи людський i матерiальних ресурсiв. З сiл України було призвано 47% працездатних чоловiкiв. З початком вiйни Подiлля стало прифронтовою смугою. Селян сiл залучали до риття окопiв, перевезення вiйськового майна, лiкування поранених, вiйськовi частини ставали на постiй по селах i селяни були змушенi їх харчувати. У селах забирали коней i волiв, вози для перевезення, частина чоловiкiв, що залишилась, були у роз’їздах у зв’язку з наказами вiйськових, про допомогу цивiльних вiйськовим. Все це зменшувало посiвнi площi, знижувалась урожайнiсть, падав валовий збiр продовольчих культур. Це викликало незадоволення селян вiйною. Щоб уникнути гужової повинностi, селяни за безцiнок збували тяглову силу, перетворюючись у бiднякiв i тiкаючи на схiд iмперiї. Це ще бiльше утруднювало життя на селi, адже ще до вiйни вiдчувалася нестача коней. Ще до початку вiйни в 1914 роцi граф Адам Орловський залишає свої подiльськi володiння у Клiтищах, Соломiрцi, Томашполi, Курилiвцi на ключницю Харитину Марiйчак i вiрних слуг i виїздить до Парижу[88] . їм землi у повну власнiсть, знищення помiщикiв та куркулiв тощо. Це призводило до масових заворушень. Подiлля було охоплено антивоєнними виступами. У 1914–1916 рр. воно за числом антивоєнних виступiв посiдало перше мiсце серед губернiй України[89] . З поразкою у 1915 роцi росiйських вiйськ i вiдходом їх з Галичини почались виселення людей на Подiллi, щоб вони не дiстались окупантам i «не годували його». Люди йшли з дiтьми, з майном, гнали худобу, яка по дорозi здихала, бо не було що їсти як людинi, так i тваринi. Люди заходили в села розорюючи їх i їхнi населення, до жаху руїн приєднались пошестi тифу, червiнки, процвiтала антисанiтарiя. Це все змушувало селян виступати проти вiйни i царя, куплятись на гучнi лозунги про дешевий хлiб i безкоштовну землю. Лютнева революцiя 1917 року призвела до нових масових виступiв селян i робiтникiв, всi хотiли миру i спокою, але Тимчасовий уряд i далi продовжував вiйну, що викликало гнiв у народу[90] В 1917 роцi вiдбувся новий сплеск української нацiї, її боротьби за свою незалежнiсть. У березнi 4 (17) числа 1917 року у Києвi постала Українська Центральна Рада, що в перших двох своїх Унiверсалах визнавала Українську державу як автономiю у складi росiйської федерацiї, а в Третьому Унiверсалi (6 листопада) проголосила незалежнiсть української держави – УНР. Початкова полiтика ЦРУ стала на завадi донесення про неї саму iнформацiї у провiнцiї, де набирали сили бiльшовики. Бiльшовицьке «ходiння в народ» сприяло тому, що селяни не сподiвались в той важкий час нi на Тимчасовий уряд, нi на ЦРУ, а тiльки на Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв. вiйськове питання) призвело до того, що ЦРУ не була готова до вiйни з бiльшовицькою Росiєю. Бiльшовики з допомогою «п’ятої колони» в Українi розпочали наступ на Україну. Україна канула в нову хвилю боротьби за свою незалежнiсть, але село жило: «В 1917 роцi в Соломiрцi народилося 15 хлопчикiв i 21 дiвчинка, померло – 10 чоловiкiв i 14 жiнок, зареєстровано 7 шлюбiв; у 1915 – народилось 23 хлопчика i 18 дiвчаток, померло, вiдповiдно, 18 i 28, шлюбiв – 6; у 1916 – народилось – 12 i 15, померло 14 i 23, шлюбiв – 5; у 1917 – народилось – 14 i 13, померло 23 i 12, шлюбiв –12»[91] . [2] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990 с. 6. [3] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990 с. 9. [4] Арсен Зiнченко. Наш край – Подiлля. Вiнниця, 1992 с. 12. [5] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990 с. 12. [6] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990 с. 16. [7] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990 с. 19. [10] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990 с. 47. [13] Труды Подольського епархиального историко-статистического комитета. Под ред. Е. Сицинського. Выпуск 9. Приходы и церкви. Каменец-Подольск, 1901, с. 736. [17] Наш край. Вiнниця, 1997, с. 29. [18] А. Яблунiвський. Zrodvadzijowet. v. 1871, Warshawa. [19] Киевская сторона 1899 т. 27 (октябрь). [21] Наш край. Подiлля. Вiнниця, 1992, с. 23. [22] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990, с. 83. [24] Є. Сицинський. Приходы и церкви. Выпуск 9. К. -П. 1901. [25] Є. Сицинський «Труды». К. -П. 1916. Выпуск ХІІ. с. 35. [26] Є. Сицинський «Труды». К. -П. 1916. Выпуск ХІІ. с. 37. [27] Є. Сицинський «Труды». Приходы и церкви. Выпуск 9. К. -П. 1901. [30] Історiя української культури. К., «Либiдь» 1999, с. 74. [31] Історiя української культури. К., «Либiдь» 1999, с. 76. [32] Історiя української культури. К., «Либiдь» 1999, с. 87. [34] Історiя української культури. К., «Либiдь» 1999, с. 103. [36] Наш край. Вiнниця, 1997, с. 67. [37] Чорний М. Гайдамацька криниця / в селi Порик Хмiльницького району/Вiнницька правда, 16 серпня 1964р. [38] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К. -П. 1901. [39] Маркина В. А. Магнатское поместье Правобережной Украины II пол. 18 в. – К.,1957. [40] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К. -П. 1901. [43] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К. -П. 1901. [44] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К. -П. 1901. [45] Український iсторичний журнал №1, 1991р. [47] М. Грушевський. Ілюстрована iсторiя України. – К. 1992. – с. 477 [48] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К. -П. 1901. [49] Є. Сицинський «Труды». Выпуск ІХ. К. -П. 1901. [50] ДАВО Д-470, спр. 76, опис І с. 240 [51] ДАВО Д-470, спр. 76, опис І с. 240 [52] Нариси iсторiї Подiлля. Хмельницький, 1990, с. 116 [55] Сицинский Е. «Труды» Выпуск ХII. К. -П. 1916г. [56] Сицинский Е. «Труды» Выпуск XII. К. -П. 1916г. [57] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К. -П. 1901г. [59] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К. -П. 1901г. [61] Сицинский Е. «Труды» Выпуск IX. К. -П. 1901г. [62] ДАВО Д – 196, опис 1, спр. 40 [63] ДАВО Д – 196, опис 1, спр. 40 [64] ДАВО Д – 196, опис 1, спр. 40 [65] ДАВО Р – 137, оп. І спр. 868 ар. 228-230. [67] Нариси iсторiї Подiлля, Хмельницький, 1990, с. 139. [68] ДАВО Р – 137, оп. І спр. 965. [72] ДАВО Д – 196, оп. І спр. 66. [73] ДАВО Д – 196, оп. І спр. 66. [76] Життєвi обрiї «Наш рiд i родовiд». 1992 р. 20 лютого [78] Життєвi обрiї[Наш рiд i родовiд] 1992 р. 27 лютого [79] Начальное народное образование в Подольской губернии 1908/9 год. К. -П. 1910 с. 186 [82] Лещенко М. Н. Українське село в революцiї 1905-1907 рр. К. 1977 [85] ДАВО Р – 2625, оп. ІІІ, спр. 18, арк. 17 [87] Воловик В. П. Класова боротьба в Подiльськiй губернiї перед Першою свiтовою вiйною – Л. 1968 [90] Українська iсторiя журнал №4, 1967 [91] ДАВО Р –965, оп, І, спр. 16.