Етноботанiчнi характеристики рiдкiсних видiв рослин флори Чернiгiвщини
Мiнiстерство освiти i науки України
Чернiгiвський державний педагогiчний унiверситет iменi Т. Г. Шевченка
Кафедра екологiї та охорони природи
Терещенко Катерина Олександрiвна
КУРСОВА
РОБОТА
Науковий керiвник:
к. б. н, доцент кафедри екологiї та
охорони природи
Чернiгiв – 2006
Змiст
Вступ
1 Систематичний огляд видiв рослин, якi мають етноботанiчне значення
2 Етноботанiчна характеристика окремих видiв рослин
2. 1 Квiтка богинi весни Остари й освiдчення в коханнi — конвалiя
2. 2 Цариця вод i квiтка русалок – лiлея
2. 3 Снiг i пiдснiжник
3 Використання етноботанiчного матерiалу у виховнiй роботi з бiологiї в школi
Висновки
Список використаної лiтератури
Вступ
дари її природи, любила та шанувала її.
Чернiгiвщина — край рiчок, лiсiв та болiт. Близько 1200 рiчок басейну Днiпра нараховується на територiї областi. Це — славетна Десна та iї притоки Убiль, Мена, Снов, Сейм, Остер та iншi. Численнi "голубi очi" Чернiгiвщини — її озера та ставки, водосховища.
раритетної компоненти нашого бiорiзноманiття — рiдкiсних видiв рослин i тварин, рiдкiсних рослинних угруповань.
Багатовiкова iсторiя нашого краю багата на легенди та перекази, якi безпосередньо стосуються i рослин.
Етноботанiка – це наука, яка займається вивченням рiзних переказiв, повiр`їв, легенд про бiологiчнi об`єкти, а саме про рослини.
Досить цiкавим матерiалом є вивчення рiдкiсних видiв рослин. Про бiльшiсть iз них також iснують легенди та перекази.
Завданнями роботи є:
1) дати систематичний огляд видiв рослин, якi мають етноботанiчне значення;
2) навести легенди про деякi рiдкiснi види рослин;
1 Систематичний огляд видiв рослин, якi мають етноботанiчне значення
Вiддiл Квiтковi, або Покритонасiннi (Magnoliophyta, або Angiospermae)
Характерними особливостями рослин цього вiддiлу, що вiдрiзняють їх вiд усiх iнших вiддiлiв вищих рослин, є такi:
1) насiннi зачатки, вмiщенi в бiльш або менш замкнуту порожнину (зав'язь), утворену однiєю або кiлькома зрослими карпелами (плодолистками);
2) пилковi зерна вловлюються не самим мiкропiле насiнних зачаткiв, а приймочкою;
— спецiальної поживної тканини для зародка, що розвивається, яка притаманна лише для покритонасiнних. Вiд iнших насiнних рослин покритонасiннi вiдрiзняються досить сильно, i промiжнi форми мiж ними до цього часу не знайденi.
Данi з цiлком достовiрних викопних залишкiв покритонасiнних належать до епохи нижньої крейди. Вважають, що вони виникли задовго до барремського вiку, найшвидше ще до крейдового перiоду. Аналiз географiчного поширення i фiлогенетичних вiдносин (фiлогенетичної фiтогеографiї) найбiльш архаїчних груп нинi живучих покритонасiнних, або квiткових, привiв А. Л. Тахтаджяна до висновку, що первинний центр формування i диференцiацiї цих рослин знаходиться скорiше всього десь в Пiвденно-Схiднiй Азiї (включаючи Малазiю) i Меланезiї.
У вiддiлi Magnoliophyta2 класи, 533 родини, близько 13 000 родiв i, очевидно, не менше 250 000 видiв.
Клас магнолiопсиди, або Дводольнi (Magnoliopsida, або Dicotyledones)
Зародок у магнолiопсид з 2 сiм'ядолями, iнодi з 1 сiм'ядолею, рiдко з 3—4 сiм'ядолями. Сiм'ядолi звичайно з 3 провiдними пучками. Листки з пiрчастим, рiдше пальчатим, жилкуванням, iнодi жилкування дугоподiбне або паралельне, звичайно незамкнуте. Черешок звичайно чiтко виражений. Листових слiдiв 1—3, iнодi бiльше. Профiлли i брактеоли звичайно парнi. Провiдна система стебла звичайно складається з одного кiльця провiдних пучкiв, як правило, з камбiєм. У флоемi звичайно є паренхiма. Кора i серцевина стебла звичайно добре диференцiйованi. Первинний (зародковий) корiнець звичайно розвивається в головний корiнь. Чохлик i епiдерма кореня мають в онтогенезi спiльне походження (за винятком порядку Nymphaeales). Деревнi або трав'янистi рослини, iнодi вториннi деревнi рослини. Квiтки найчастiше 5- або (рiдше) 4-членнi, i лише у деяких переважно примiтивних таксонiв 3-член-нi. Нектарники рiзних типiв. Оболонка пилкових зерен звичайно 3-кольпатна або похiдних вiд неї типiв; значно рiдше (у небагатьох примiтивних таксонiв) дистально 1-кольпатна.
Пiдклас Магнолiїднi (Magnoliidae)
або подвiйної оцвiтини з численними тичинками, розташованими в центропетальнiй послiдовностi, а типовим є апокарпний гiнецей; стиглий пилок 2—3-клiтинний. Сюди належать дерева, кущi або трави безсудиннi або з судинами, членики яких мають драбинчасту перфорацiю.
Порядок Лататтєцвiтi (Nymphaeales)
Водянi й болотянi кореневищнi трав'янистi багаторiчнi рослини з двостатевими спiральноциклiчними квiтками з багатьма тичинками i синкарпним або апокарпним гiнецеєм з сидячою променястою або голiвчастою приймочкою; плоди — багатолистянки або горiшки. Порядок мiстить 3 родини, з них 1 переважно в тропiках.
випадку вони розсiченi на дрiбнi часточки. Квiтки поодинокi, великi, двостатевi, правильнi; оцвiтина звичайно подвiйна, з нечiтким подiлом на чашечку i вiночок; чашолисткiв 3—6; пелюсток багато; вони поступово переходять у тичинки, яких багато, рiдше 6; маточка утворена з багатьох зрослих плодолисткiв, рiдше вони вiльнi, зав'язь нижня, напiвнижня або верхня; плоди багатолистянки.
Лататтєвi — давня, переважно тропiчна родина, що налiчує близько 100 видiв, вiднесених до 7—8 родiв. В Українi найбiльш поширенi в старицях рiчок i в озерах: латаття бiле (Nymphaeaalba) з чотирилистою чашечкою i численними бiлими пелюстками.
Пiдклас Ранункулiднi (Ranunculidae)
Частiше всього трав'янистi рослини переважно з двостатевими ациклiчними або частково циклiчними квiтками з багатьма тичинками i маточками або їх кiлька з вiльними або зрослими карпелами; насiння з ендоспермом або без нього. Ранункулiди за рядом ознак близькi до магнолiїд, але бiльш розвинутi. Охоплюють 4 порядки, 4 пiдпорядки, 12 родин, 16 пiдродин i значну кiлькiсть родiв та понад 3000 видiв.
Макоцвiтi спорiдненi з жовтецевими i барбарисовими. Рисами, що зближують родини цих порядкiв, є насамперед велика кiлькiсть вiльних тичинок, невизначена кiлькiсть (у первiсних форм) часток оцвiтини, численнi насiннi зачатки тощо. До порядку належать три родини, з яких тут розглядається одна — Маковi. До цiєї родини вiдноситься ряст.
проста, вiночкоподiбна, рiдше подвiйна.
Досить поширений у соснових лiсах сон широколистий, або сон-трава (Pulsatillalatifolia), з великими поодинокими рожевувато-бузковими квiтками, що з'являються в квiтнi ранiше вiд прикореневих пальчастих листкiв.
Клас Лiлiопсиди, aбo Однодольнi (Liliopsida, або Monocotyledones)
Зародок з 1 сiм'ядолею. Сiм'ядолi звичайно з 2 головними провiдними пучками. Листки звичайно з паралельним жилкуванням, рiдше жилкування дугоподiбне i ще рiдше — пальчасте або пiрчасте. Жилкування звичайно замкнуте. Листки звичайно не розчленованi на черешок i пластинку, рiдше бiльш чи менш диференцiйованi, але в таких випадках «черешок» i «пластинка» не гомологiчнi черешковi i пластинцi магнолiопсид (вторинного походження), часто з основою у виглядi пiхви. Кiлькiсть листових слiдiв звичайно значна. Профiлли i брактеоли звичайно непарнi. Провiдна система стебла звичайно складається з багатьох окремих провiдних пучкiв або iнодi з 2 або бiльшої кiлькостi кiлець провiдних пучкiв; провiднi пучки звичайно позбавленi камбiю (рiдко спостерiгається залишковий пучковий камбiй). У флоемi немає паренхiми. Звичайно немає ясної диференцiацiї кори i серцевини. Первинний корiнець рано вiдмирає, замiнюючись системою адвентивних коренiв, якi звичайно утворюють мичкувату кореневу систему. Чохлик i епiдерма кореня мають в онтогенезi рiзне походження. Звичайно трави, iнодi вториннi деревоподiбнi форми. Квiтки звичайно 3-член-нi, iнодi 4- або 2-членнi. Нектарники переважно септальнi. Оболонка пилкових зерен звичайно 1-кольпатна або похiдних вiд неї типiв (частiше над усе 1-поратна). Найбiльш примiтивним типом пилкових зерен лiлiопсид є 1-кольпатна (тектонно-колумелятний пилок типу Butomus).
Клас однодольних, крiм наявностi однiєї сiм'ядолi в насiнинi, має ще такi характернi риси, властивi бiльшостi його представникiв: паралельне або дуговидне жилкування листкiв (дуже рiдко воно сiтчасте); раннє вiдмирання головного кореня, натомiсть його розвиваються додатковi коренi; судинно-волокнистi пучки замкнутi, тобто не мають камбiю i розмiщенi в стеблi безладно; стебло i корiнь не ростуть у товщину через вiдсутнiсть камбiю; тiльки в окремих родiв (юки, драцени) спостерiгається вторинне потовщення стебла, але не за рахунок камбiю, а внаслiдок утворення вторинної меристеми в периметральнiй частинi стебла. Квiтки здебiльшого тричленного типу, п'ятиколовi.
Порядок Холодковоцвiтi (Asparagales)
Походить вiд предкiв типу мелантiєвих. До порядку належать 8 родин, поширених в обох пiвкулях переважно в областях з аридним i субаридним клiматом. В Українi зростають дико представники 4 родин; бiльшiсть з них веснянi лiсовi рослини.
Родина Конвалiєвi (Convallariaceae). На вiдмiну вiд iнших; родин цього порядку у всiх конвалiєвих плiд — ягода.
Конвалiя (Convallariamajalis). Вiдома лiсова рослина з двома широкоовальними прикореневими листками i бiлими запашними квiтками, зiбраними в однобiчну китицю. Всi частини конвалiї отруйнi: мiстять глiкозид конвалятоксин, сапонiн конвалямарин, ефiрну олiю i деякi кислоти. З листкiв i квiток конвалiї виготовляють препарати, якi застосовуються при захворюваннях серця Конвалiя — улюблена декоративна рослина. Ефiрна олiя з її квiток використовується в парфюмерiї для виготовлення духiв, одеколону тощо.
2 Етноботанiчна характеристика
окремих видiв рослин
2. 1 Квiтка богинi весни Остари й освiдчення в коханнi — конвалiя
Що може бути таким простим i таким чарiвним водночас, як не конвалiя? Кiлька бiленьких, немов iз порцеляни, дзвiночкiв на довгiй стеблинi i двiйко свiтло-зелених листкiв — от i все; а тим часом — яке диво, яка довершенiсть! Особливо ж гарна конвалiя у своєму лiсовому середовищi, на галявинi серед негустого лiсочка, оточена безлiччю яскраво-зеленого листя. А яка вона гарна в букетi, обкладена своїм же листям!
де сплять, оскiльки вiд її запаху починає болiти голова, зате як приємно вдихати той цiлющий аромат на вiдкритому повiтрi, особливо ж у лiсi, коли вiн лине до вас з легеньким повiвом вiтерцю!
Тепер конвалiя для нас — лиш прикраса, i хiба що зрiдка букет на Трiйцю, коли ми йдемо iз ним молитися до церкви,— набуває деякої символiки. Поет каже:
«На Трiйцю, давнiх заповiтiв Оберiгаючи ключi, Нiхто не з'явиться без квiтiв, До храму Божого йдучи. Бузок, конвалiя, фiалка — Травневiї дари природнi, Улюбленi й коханi палко, Прикрасять щедро храм Господнiй».
Та був час, i час дуже давнiй, коли конвалiя, скажiмо, у давнiх германцiв була присвячена богинi Остарi — богинi ранкового сонця, променистої зорi й провiсницi весни.
а потiм, коли квiти в'яли, їх кидали у вогонь — ними приносили богинi Остарi приємну жертву.
цi свiтлi зiрочки, цi яскравi iскри у вогонь.
З квiтами цими молодицi вирушали рано-вранцi на початку свята до священного джерела й умивалися, щоб якомога довше зберегти свiжiсть i чарiвнiсть обличчя. Це середньовiчне повiр'я так глибоко вкорiнилося у деяких мiсцевостях Саксонiї, наприклад в Альтмарку, де й тепер можна бачити дiвчат, що йдуть перед Пасхою вмиватися джерельною водою з метою зберегти свою вроду.
Із зникненням язичництва богиню Остару замiнила в народному переказi Пресвята Дiва й досi iснує повiр'я, що в яснi мiсячнi ночi, коли вся земля огорнута глибоким сном, Цариця Небесна, оточена вiнцем iз блискучих, мов срiбло, конвалiй, з'являється iнодi тому iз щасливих смертних, кому готує яку-небудь несподiвану радiсть...
Три днi й три ночi св. Леонард невтомно бився з ним, iнодi зовсiм втрачаючи силу й надiю перемогти. Та нарештi з допомогою Божою, на четвертий день iз задоволенням побачив, як страшне чудовисько, тягнучи за собою довгого хвоста, щезає у глибинi лiсiв, аби бiльше звiдти не з'являтися. Це була перемога християнства над язичницькими примарами.
Ця боротьба св. Леонардовi не обiйшлася марно: його руки й тiло були жорстоко зраненi iклами й кiгтями дракона, а на мiсцях боротьби було безлiч слiдiв кровi з його ран.
Та Господь вiдзначив цi плями пролитої святителем кровi й освятив їх, виростивши на тому мiсцi квiти цноти й святостi — конвалiї. Благочестивi мандрiвники й досi зустрiчають цi слiди битви повсюди у лiсi, забарвленi в бiле, уважно прислухаючись, вони здатнi, як стверджують, чути, як снiжно-бiлi дзвiночки конвалiї видзвонюють переможний гiмн...
Мов вiдлуння середньовiчних звичаїв у деяких селах Францiї ми й тепер зустрiчаємо звичай вiдзначити щорiчно «свято конвалiї». Воно завжди вiдбувається першу недiлю травня.
Цього дня пiсля полудня мешканцi кiлькох сусiднiх сiл збираються у найближчий лiс по конвалiї. Вирушають не лише молодi, але й старi, пильнуючи, щоб не розходились у лiсi, а нарвавши конвалiй, до ночi повертаються додому.
Наступного дня конвалiями прикрашають у будинках вiкна, камiни й столи, причому до конвалiї часто додають i бузок. Потiм збирають на стiл i запрошують молодь снiдати. Спiвають пiснi на честь першопричини свята — конвалiї, символу весни. Смiх i розваги зрештою закiнчуються танцями.
Ось тут конвалiя знову стає предметом ритуалу. Запрошує на танець, звiсно, хлопець, але погодитись чи нi — справа дiвчини, й вона вiдповiдає на запрошення мовчки, з допомогою конвалiї.
Це вiдбувається так. У кожної i в кожного — по букетику конвалiй. Дiвчата прикрiплюють його до лiфа, а хлопцi — у петличку сюртука.
Коли хлопець запрошує дiвчину до танцю, то вона, на знак згоди, вiддає йому свiй букетик, а вiн передає свiй, й вони прикрiплюють конвалiю знову. Раз вибравши одне одного, молодi люди вже не розлучаються й танцюють усi танцi разом.
Тепер такий вибiр означає лиш взаємну симпатiю i обмежується танцями протягом усього вечора; та колись букетик конвалiї мав значно глибше значення: вiн означав певним чином згоду молодих людей на взаємний шлюб, i сам цей вечiр закiнчувався оголошенням — хто кого вибрав i хто з ким одружується.
Якщо хлопець був гордий або ж сором'язливий, то перш нiж попросити у дiвчини шпильку, вiн пропонував їй свiй букет. Дiвчина взяла букет й приколола до грудей,— отже, виявила йому свою симпатiю i згоду на шлюб.
Кинути конвалiї на землю мало рiзноманiтне значення: цим жестом можна було висловити i холод почуттiв, i незгоду на шлюб, але наступити при цьому на них ногою — означало антипатiю, вiдразу й навiть озлобу.
Ще вiддаленiшим вiдгуком тих середньовiчних свят став у двадцятих роках минулого столiття звичай мешканцiв Ганновера влаштовувати прогулянки в замiський лiс Ейлерейде, в якому конвалiї росли в такiй кiлькостi, що утворювали подекуди суцiльнi галявини.
Марною, стверджують сучасники, була б спроба змалювати чарiвнiсть таких галявин, засипаних, мов снiгом, бiлими квiтами, i дивовижний, п'янкий аромат, що линув звiдти. На мiсцi веселощiв ставились намети, де можна було випити кави, майтранку, лимонаду та iнших напоїв, а також намети для курiння й закусок. Свято закiнчувалось, як i згаданi свята у Францiї, танцями, серед яких улюбленим був так званий нiмецький вальс-Landler.
Усi дороги до лiсу тими днями заповнювали натовпи мiщан рiзного вiку, якi потiм з раннього ранку до пiзнього вечора снували по лiсу, збираючи конвалiю. І нiхто не повертався додому без букетiв цих квiтiв, якими потiм прикрашали всi кiмнати й навiть дверi будинкiв...
Конвалiя — улюблена квiтка й парижан. Першого травня, коли робiтники на знак солiдарностi з iншими трудiвниками свiту з'являються з червоними гвоздиками в петлицi, решта парижан ходять, прикрашенi бiлими конвалiями, немов емблемою «освiдчення сердець», тому навiть перше травня називається в Парижi „днем конвалiй”.
Цього дня попит на конвалiї буває такий великий, що її привозять з провiнцiї цiлими вагонами, не враховуючи тих мiльйонiв квiтiв, якi штучно вирощуються в теплицях на околицях Парижа.
На того, хто не має в цей день у руках, на грудях чи в петлицi конвалiї, всi дивляться з якимось подивом...
Пiсля того, як конвалiя вiдцвiте, з неї виростає кругла червона ягiдка. Про цi ягiдки одне нiмецьке повiр'я каже, що то не ягоди, а палкi, пекучi сльози, котрими, нiбито, конвалiя оплакує закiнчення весни, до якої вiдчула величезну любов. Та й сама весна була небайдужа до маленької, вишукано зодягненої в бiле платтячко квiтки, схованої пiд широкою парасолькою зеленого листя.
Але весна, це чарiвне веселе створiння у блискучому строї, насправдi — лиш кругосвiтня непостiйна мандрiвниця. Вона нiде не знаходить собi спокою i, голублячи всiх, нi на кому не зупиняє свого вибору; тут теж так сталося: конвалiя всiєю душею прикипiла до своєї веселої непостiйної подруги, а легковажнiсть весни для нiжної тендiтної квiтки перетворилась на важке невимовне горе. Маленькi квiточки серед лiтньої спеки обсипались, а на їхньому мiсцi, iз самого серця конвалiї, вилились вогненно-червонi краплини слiз — ягiдки.
У зв'язку з цiєю язичницькою легендою виник, мабуть, i християнський переказ про походження конвалiї з пекучих слiз Пресвятої Богородицi, котрi вона проливала, стоячи бiля хреста розп'ятого Сина. Пекучi її сльози падали великими краплями на землю, й на мiсцi їхнього падiння виникали чистi бiлi конвалiї, котрi, осипаючись, перетворювалися на червонi, що нагадують краплини кровi, плоди...
З конвалiєю пов'язана в деяких мiсцях Нiмеччини легенда про бiлу дiву, котра показує таємнi скарби.
Ця бiла дiва з'являється там у мiсячнi ночi з букетом конвалiй i тримається поблизу мiсця, де сховано скарб.
Таке з'явлення, наприклад, спостерiгається кожнi сiм рокiв бiля замку Вольфарствейлер у Гессенi i, що найбiльш цiкаво, деякi дiлянки, котрi належали кiльком волостям тiєї мiсцевостi (наприклад, ОрГегосiе), зобов'язанi, згiдно з давньою угодою, щорiчно вносити як процент за користування землею по букетовi конвалiй.
цей барон i сама угода давно зникли, але залишилась легенда. Орендна плата у виглядi букета квiтiв i далi сумлiнно вноситься, як i колись.
Форма квiтки конвалiї у виглядi дзвiночка, що нагадує також i краплю, послужила тому, що цiй рослинi почали приписувати цiлющi властивостi.
Задля пояснення треба завважити, що у середньовiччя цiлющiсть рослини, хоч як це дивно, визначали за її зовнiшнiм виглядом. Так, рослини, що мали звивисту або заокруглену форму, як, наприклад, полин, веронiка, родовик, вважалися прекрасним засобом проти головного болю, а тi, що мали тонке волосоподiбне листя, такi як (заячий) холодок, крiп,— засобом, що змiцнює волосся; квiти, форма яких певним чином нагадувала око,— троянда, маргаритка або очанка — вважалися лiками для хворих очей. Чебрець i аконiт — оскiльки трохи схожi на вухо — вiд вушних захворювань, щавель, схожий на язик— вiд хвороб язика, а кропива, оскiльки вкрита жалкими волосинками, вважалась чудовим засобом вiд кольок.
От i конвалiя, що має форму краплi, вважалася чудовим засобом проти паралiчу. Для виготовлення лiкiв квiти конвалiї треба було збирати до сходу сонця, поки вони ще покритi росою, й робити настiй на мальвазiї.
Але те, що середньовiчнi лiкарi якось знайшли навпомацки, виявилось у наш час справдi могутнiм засобом проти аритмiї. У виглядi усiм тепер вiдомих крапель конвалiї цi лiки — серйозний суперник дигiталiну — настою наперстянки (гїiдiiаiiа), що був протягом тривалого часу єдиними лiками серцевих хвороб.
Крiм того, англiйцi виготовляють iз настояних на водi квiтiв конвалiї щось на зразок елiксиру, вiдомого пiд назвою золотої води, оскiльки вiн продається в позолочених та посрiблених флаконах i вживається для змiцнення нервiв i проти головного болю. Цей елiксир також вживався як запобiжний засiб проти рiзних заразних хвороб.
Нарештi, висушенi стебла й квiти конвалiї, розтертi на порошок, нюхали при нежитi й головних болях, а разом iз каштаном були основою «шнеєберзького» нюхального тютюну.
Одначе, приносячи у тому чи iншому виглядi користь людинi, квiти конвалiї вкрай шкiдливi для домашньої птицi. Траплялись випадки, що кури та iнша птиця, надзьобавшись того цвiту, отруювались i гинули.
Та найцiкавiше, що запах конвалiї — убивчий для деяких квiтiв.
поставити разом в одну склянку води. Не мине й пiвгодини, як вони почнуть в'янути, тим часом розташованим неподалiк iншим квiтам — не завадить нiчого.
Так само вбивчо дiє своїм запахом на iншi квiти й конвалiя: вона немилосердно нищить майже усiх своїх сусiдiв, що пахнуть; особливо ж не любить бузку, тому бузок, поставлений до однiєї вази з конвалiєю, завжди швидко блякне.
Та якщо деякi квiти так убивчо дiють на своїх сусiдiв, то трапляється iнодi й зворотне явище. Так, наприклад, резеда прекрасно почуває себе поряд з гелiотропом i немовби пiдсилює його запах. Так само й конвалiя в добрих стосунках iз незабудкою i навiть додає їй особливої свiжостi й чарiвностi.
У давньослов'янських землях, якими є Саксонiя та Сiлезiя, конвалiя по-вендськи має назву «струп»— кора, оскiльки, як стверджують, нею в минулому з успiхом лiкували захворювання шкiри, а в нiмецькiй Богемiї конвалiю називають «цавка»— булочка, бо обвислi квiточки нагадують низку дрiбних булочок. У тих же землях i, кажуть, у нас соком її корiння дiвчата натирали й натирають собi щоки, щоб викликати рум'янець.
Приносячи людинi насолоду у травнi, конвалiя останнiм часом стала однiєю з найпопулярнiших серед квiтiв, вирощуваних узимку. Для цього корiння дикої конвалiї штучно культивують, потiм пересаджують у горщик з вогким мохом i ставлять у теплому мiсцi на печi або навiть на батареях водяного опалення в кiмнатах, там рослина поступово розвивається й серед зими розквiтає у всiй своїй красi. Щоправда, квiти її пахнуть слабко, але все одно прекраснi. Вирощена таким чином конвалiя, розмiщена в корзиночцi чи жардиньєрцi,— одна з найвишуканiших кiмнатних прикрас. А кому доводилося бачити квiтки в теплицях, де її вирощують на продаж майже суцiльним килимом, той знає, що то за видовище.
В штучних умовах конвалiї часто культивують у посудi особливої форми, що має вигляд або кулi, або гарної вази, або яйця з отворами. Проростаючи з тих отворiв, конвалiя за дбайливого догляду так щiльно обростає цi посудини, що їх самих i не видно. Особливо ж оригiнальною й красивою є форма у виглядi яйця.
Такi величезних розмiрiв яйця з квiтiв конвалiї, прикрашенi бiлими й рожевими шовковими стрiчками,— один iз найчарiвнiших великодних подарункiв i, виставленi перед святом у вiкнах квiткових магазинiв, вони завше приваблюють численних глядачiв.
2. 2 Цариця вод i квiтка русалок – лiлея
«Комишi береги облiпили,
На ставу — дзеркала молодi;
Снiжнобiлi чаруночки лiлiй
Свiтанок. На озерi тиша — нi вiтру, нi хвилi. Вода, мов дзеркало, й посеред того дзеркала то там, то сям визирають, немовби голiвки русалок, чудеснi бiлi лiлеї, з повними красивими бутонами, з круглим, наче з воску, листям-лататтям...
І наша уява мимоволi переносить нас на далекий пiвнiчний захiд, в Ельсiнор, до замку Кронеборг, з його дивовижним, чистим, немов кристал, озером, порослим водяними лiлiями (лiлеями). Причинна Офелiя у вiнку з лiлей i з цiлими пучками цих квiтiв у руках, повiльно, спiваючи, заходить в озеро. Все глибше й глибше опускається в воду — зникає... Спливають над водою бiлi лiлеї, що випали з рук, пливе зелена трава, вiдiрвавшись од берега, й здалеку, тихо, нiби завмираючи, ще долинає її сумна пiсня:
«Зайнялась давно вже днина,
Валентинiв день настав,
Пiд вiкном стоїть дiвчина —
І пита — чи милий встав?»
Цю чарiвну квiтку завжди любила молодь. У давнiй Грецiї її вважали промовистим символом краси. Юнi дiвчата плели з лiлей гiрлянди, прикрашали ними волосся й свої тунiки. Зi слiв Феокрита, молодi грекинi сплели вiнок iз лiлей i для прекрасної Єлени на день її весiлля з царем Менелаєм й прикрасили ним вхiд до їхнього шлюбного примiщення.
Її любили i в стародавньому Римi. На фресцi одного iз храмiв, нещодавно розкопаних у Помпеї, i досi можна побачити бутони лiлей, що прикрашають божкiв та крилатих генiїв.
Чарiвна водяна лiлея, як стверджує одна грецька легенда, виникла з тiла прекрасної нiмфи, котра загинула через кохання й ревнощi до незворушного Геркулеса. Вiд неї й походить наукова назва лiлеї — нiмфея.
Очевидно, як вiдгомiн легенди, у давньогерманських казках йдеться про те, що в ставах i озерах серед квiтiв та очеретiв постiйно живуть нiмфинiкси. Верхня частина тiла водяних красунь — прекрасної постави жiнка iз завжди привiтним обличчям, а нижня частина — потворний риб'ячий хвiст. Вони заманюють людей у воду й тягнуть на дно, у вологу дочасну могилу.
Але, з iншого боку, й сама ця чарiвна квiтка за своїми властивостями має чимало спiльного з водяними дiвами. Вона так само приваблює усiх своєю красою й так само губить тих, хто надто захоплюється її красою. Не раз необачнi полювальники накладали головою, запливаючи надто далеко, щоб нарвати лiлей: або не ставало сил вернутись на берег, або заплутувались у їхнiх довгих пiдводних стеблах. Особливо страждають дiти вiд свого непереборного бажання заволодiти квiткою.
У Шварцвальдi (Нiмеччина) є велике красиве озеро — Муммельзеє — вiд стародавнього нiмецького слова «diе Mummel»— нiмфа, якимивоно нiбито заселене.
Народне повiр'я стверджує, що тi нiмфи ховаються тут у квiтах i на лататтi разом iз крихiтними ельфами, для яких цi квiти — човники або ж кораблики. Опiвночi нiмфи починають водити хороводи i знаджують за собою людей, котрi проходять у цей час мимо озера. Особливо пожвавленими й веселими бувають цi хороводи мiсячної ночi. І горе тому смiливцю, котрий надумав би зiрвати на озерi лiлею о цiй порi. Нiмфи, що охороняють квiти, хапають його й тягнуть на глибину, i якщо навiть йому вдається вирватися з їхнiх рук, все одно горе його висушить.
(Високо на горi, порослiй ялинами, лежить гарне озеро, й на озерi тому плаває бiла, мов снiг, лiлея. Одного разу приходить до цього озера пастушок iз горiховою палицею в руках i каже: «Хоч би там що, а я хочу цю чудесну лiлею собi добути». Вiн уже благополучно притягнув її до берега, порослого осокою, як раптом з води з'являється бiла рука. Вона занурює лiлею углибину, в пiдводне царство, й кличе: «Пiдем зi мною, милий, я вiдкрию тобi багато великих таємниць. На днi глибоко у землю вросла корiнням лiлея, котра тобi так подобається. Я зiрву її й вiддам, якщо ти послухаєш мене». Тодi юнака охоплює жах. Вiн тiкає вiд озера, але нiяк не може забути бiлої, мов снiг, лiлеї. І блукає з того часу серед гiр з невимовним горем в душi, й нiхто не може сказати, куди вiн дiвся).
У слов'янськiй мiфологiї всi оцi муммель, нiмфи та нiкси замiненi русалками, котрi, з'являючись iнодi i в нiмецьких легендах, виступають, одначе, у другорядних ролях — пiдлеглими нiкс, їхнiми рабинями.
виходять на береги озер, рiчок i струмкiв, оголенi, у вiнках з осоки й гiлок.
Чорнi коси, розплiтаючись,
З голих плiч стiкають прiч
І щезають, вигинаючись,
Вслiд за хвилями у нiч.
Груди дiви пристрасть грiє,—
Перед ними нiч зiтхне,
Хвиля раптом сторопiє
Й тихо-тихо омине...
Ось русалки вийшли на берег, сiли на траву, розчiсують коси. Ось уже водять хоровод. Інодi вони щезають серед кущiв, у травi. Найчастiше їх викликає з води вечiрня зоря. Коли сiльськi дiвчата йдуть на рiчку по воду, русалки, затаївшись, чигають на них. Бiда необережнiй, котра забула прихопити з собою полину, це зiлля — оберiг у таких випадках. Русалки кидаються на дiвчину, лоскочуть її до смертi й тягнуть за собою в рiчку. Те саме чекає й хлопця, котрий не запасся полином або захопився красою русалки».
джерела. Сонце просвiчує крiзь воду у цi оселi, а мiсяць та зорi викликають русалок на берег.
Цi русалки iнодi перетворюються також на нашi водянi лiлеї. Послухаємо давньонiмецьку легенду, що наводить Балабанова у статi «Тюрiнгiя в картинах».
«Одним iз найпрекраснiших ландшафтiв Тюрiнгського лiсу в Нiмеччинi,— розповiдає вона,— як вiдомо, вважається Шварцталь, де на величезнiй скелi височить замок Шварцбург. Цей замок реставровано у XVIIIстолiттi, оскiльки старий згорiв дотла. Легенда розповiдає, що у старому ставу побiля замку жила-була кiлькасот лiт тому одна презлюща нiмфа-нiкса, якiй служили двi чарiвнi молодi русалки.
Частенько русалки виходили з води подивитися на рiзнi святкування в замку. І ось одного разу на них звернули увагу два лицарi. Незабаром русалки покохали тих лицарiв й готовi були полишити води й iти за ними будь-куди. Але стара нiкса запiдозрила русалок у стосунках iз мешканцями замку й вирiшила пiдстерегти їх. За допомогою чарiв вона перевела стрiлки наусiх годинниках замку, а русалки могли перебувати на березi лише вiд заходу сонця до пiвночi. Опiвночi завжди мали повертатися в воду.
Весело гомонiли нашi молодi русалки в лицарськiй залi, не передчуваючи бiди. На великому годинниковi замку пробило одинадцяту, до пiвночi залишалась цiла година, а мiж iншим, церковний годинник Шварцбурга пробив пiвнiч — те ж саме сповiстив i сторож.
двi бiлi лiлеї: зла нiкса перетворила русалок на квiти.
Довго квiтли тi лiлеї, довго оплакували лицарi своїх коханих, але до осенi зав'яли квiти, а лицарi вирушили до Святої Землi й не повернулись.
Ставок пiсля того почав висихати й незабаром не вистачило води в ньому навiть для злої нiкси — задихнулась вона в тому болотi. Тепер той ставок зовсiм висох, вiн не наповнюється водою нi восени, нi весною...»
Згiдно з iншою гарною iталiйською легендою, котру розповiв Амфiтеатров, лiлеї — то дiти iталiйської красунi графинi Мелiнди, затягнутi у баговиння болотним царем.
За цiєю легендою, болотний цар, котрий жив у болотах Мареми, був такий бридкий, що нiхто нi з земних дiвчат, анi з чарiвних фей не хотiв вийти за нього замiж.
Очi його ледь-ледь блимали, немов гнилi свiтляки. Замiсть вух — двi порожнi мушлi слимакiв, а замiсть нiг у нього — жаб'ячi лапи.
І ось це чудовисько надумало здобути собi дружину. Але як цезробити? Де знайти таку дiвчину, до того ж, красиву, як йому хотiлося, котра погодилася б на це?
Думав, думав i вирiшив здобути її хитрощами.
Якось вiн дiзнався, що край його болотяних володiнь мешкає красуня, золотокоса Мелiнда, дочка однiєї старої графинi. Вiн вирiшив затягнути її до себе й пiдкорити силою.
Потрiбен був лиш випадок, i цей випадок не забарився.
Мелiнда, яка дуже любила квiти, вирiшила глянути на них, спустилася з гори, де стояв їхнiй замок, до самої трясовини i, справдi, була так вражена жовтими глечиками, що їй захотiлося їх дiстати.
Але квiти росли далеченько вiд твердого берега, й Мелiнда нiяк не могла дотягнутися до них рукою,
У вiдчаї вона ходила берегом i все мiркувала, як до них дiстатися.
І тут побачила край берега пiдгнилий, зчорнiлий пень й вирiшилана нього перебратись.
Стрибнувши, мов коза, вона ступила на нього ногою i вже потягнулась до квiтки, щоб зiрвати її, але раптом пень ожив, схопив її у свої обiйми й потягнув на дно.
Виявилось, що то був сам болотний цар, котрий незрушно лежав на поверхнi, очiкуючи.
Служниця, побачивши загибель своєї панi, розгубилась, кинулася до замку й сповiстила стару графиню про нещастя. Але та вже нiчим не могла допомогти своїй дочцi.
Приголомшена горем, мати щодня ходила на берег цього проклятого болота й лила гiркi сльози, очiкуючи, може, станеться якесь диво.
І раптом, якось восени, перед вiдльотом птахiв на пiвдень, до неї пiдiйшов лелека й, на превеликий подив, промовив людським голосом:
тобi.
Графиня послухала, розпитала гарненько, де той ворожбит живе, i, прихопивши iз собою чимало золота, прийшла до нього й попросила допомогти.
Чарiвник, узявши золото, подумав i сказав: гаразд, викликай свою дочку дев'ять зiр ранкових i дев'ять зiр вечiрнiх — по дев'ять разiв на тому мiсцi, де вона втопилась. Якщо дiвчина iще не стала дружиною болотного царя, вiн мусить її вiдпустити.
І ось графиня кличе дочку дев'ять ранкових i дев'ять вечiрнiх зiр, а коли завершила, почула раптом голос iз болота:
«Пiзно кличеш мене, мамо. Я вже дружина царя болотного й приречена бути його рабинею. Розмовляю з тобою востаннє. Незабаром зима, i ми з чоловiком задрiмаємо на багнистому ложi до наступної весни. Улiтку ж я дам про себе знати, що я жива i пам'ятаю про тебе».
З болем у серцi вирушила графиня на прокляте болото: чи не побачить, чи не почує обiцяну дочкою звiстку.
Стояла-стояла, дивилась-дивилась i раптом помiтила на поверхнi води, серед чистого болотця, чудесну бiлу лiлею, що пiднялась на довгому стеблi. Розглядаючи її блискучi, мов атлас, чистi пелюстки, ледь пiдрум'яненi, немов промiння ранкової зорi, нещасна графиня впiзнала колiр обличчя своєї дочки, а численнi золотистi тичинки, що заповнили серединку квiтки, нагадували волосся Мелiнди.
І зрозумiла графиня: перед нею її внучка — дитя союзу Мелiнди з болотним царем.
З того часу, протягом багатьох рокiв, устеляла Мелiнда трясовину цiлим килимом бiлих лiлей, сповiщаючи усiм: вона жива i, вiчно юна й прекрасна, царює над болотом.
І щороку, щодня, як тiльки могла, стара графиня до самої смертi ходила на болото, милувалась квiтами — своїми внучками, втiшала себе думкою: якщо й немає бiльше її коханої дочки на бiлому свiтi, то у глибинi вод свого болотного царства вона, усе ж таки, жива й здорова...
Чарiвнiсть лiлеї визнають не лише європейцi, про неї виникло чимало легенд i в iнших народiв.
Серед них — особливо поетична легенда пiвнiчноамериканських iндiанцiв, котрi стверджують, що водяна лiлея утворилася з iскор, що впали з Полярної й вечiрньої зiр у той час, коли вони зiштовхнулись у суперечцi за право володiння стрiлою, котру в хвилину смертi пустив у небо великий iндiанський вождь.
Лiлея, або квiтка русалки, як її часто ранiше називали, з давнiх-давен була предметом схиляння та обожнювання серед пiвнiчно-захiдних нiмцiв, а особливо — фризiв та зеландцiв. Вони називали лiлею лебединою квiткою й так високо шанували, що, помiстивши сiм квiток у своєму гербi, вважали себе пiд таким символом непереможними. У пiснi гудрунiв згадується, що на синьому прапорi короля Гервiга фон-Зеєвена майорять лебединi квiти. Цi квiти збереглися й досi на фризькому прапорi i в гербi провiнцiї Гронiнген. Усю рослину фризи ще називають «Ротре», а її листя з квiткою — морським листям.
для молодих монахинь та монахiв. Особливо ж не обходились без нього вiдлюдники-анахорети, якi хотiли умертвити свою плоть. Одначе, за найновiшими дослiдженнями, приписуванi цьому насiнню властивостi не пiдтвердились.
Насiнням лiлеї користувались спiваки для змiцнення голосу. Його вважали засобом вiд корчiв та запамдрочення, а кореневище — для збудження апетиту. Причому лiкувалися не стiльки вживаючи всередину, як пiдвiшуючи над лiжком хворого. Виготовляли лiки дуже обережно: зривали рослину пiзнього вечора, сушили в тiнi з пiвнiчного боку примiщення й неодмiнно пiдвiшували, але не розкладали, iнакше лiки не сприймуться страждальником i не виженуть з нього хвороби.
І взагалi, збирати квiти лiлеї для лiкування потрiбно було зовсiм iнакше, анiж будь-якi iншi: зривати лише у певний час, затулити вуха й попередньо звернутися до них з привiтними словами. Вчинивши так, слiд було зненацька простягнути руку й зiрвати квiтку. Вiдрiзати заборонялося, оскiльки стебло почне стiкати кров'ю, а того, хто вiдрiзав, переслiдуватимуть важкi сновидiння або ж, обуренi його вчинком, водянi духи втягнуть порушника у свої володiння.
Квiти бiлих лiлей не можна було приносити додому — це загрожувало загибеллю всiєї домашньої худоби.
Мiстичну й лiкувальну славу мала лiлея й серед слов'ян, а в закаспiйських краях їй i досi приписують такi властивостi.
«Кто найдет одолень-траву,— зазначається в одному народному травниковi,— тот вельми талант себе обрящет».
Вiдваром такої здолай-трави лiкували зубний бiль й отруєння, крiм того, вiн вважався любовним напоєм, здатним пробуджувати нiжнi почуття в серцях жорстоких красунь. Із кореневищем квiтки пастухи обходили поле, щоб худоба не пропала.
Давнi слов'яни вважали її важливим оберегом пiд час подорожей. Кожен, хто вирушав на чужину (особливо торгова людина), повинен був, за твердженням того ж таки Афанасьева, запастися цiєю травою, оскiльки з нею — «хоч куди пiде — багато добра надбає». І ось, вирушаючи в далеку дорогу, обережнi люди убезпечували себе закляттям: «їду я у чистому полi, а в чистому полi росте здолай-трава. Здо-лай-траво! Не я тебе поливав, не я тебе породив; породила тебе мати — сира земля, поливали тебе дiви простоволосi, баби закушканi. Здолай-траво! Переможи ти злих людей: лихого б на нас не думали, поганого не замишляли, вiджени чародiя i ябеду. Здолай-траво! Подолай менi гори високi, доли низькi, озера синi, береги крутi, лiси темнi, пнi та колоди!.. Збережу тебе я, здолай-траво, бiля серця палкого на усьому шляху i по всiй дорiженьцi».
Таку ж пошану мали до цiєї рослини i давнi серби. Про що свiдчить їхня пiсня:
«Якби знала баба,
Що такi здолай-траву,
Та й носила б на собi».
2. 3 Снiг i пiдснiжник
— Колiр добери собi сам.
І пiшов снiг шукати собi кольору. Просив у трави:
— Травичко-зеленичко! Дай менi свiй зелений колiр!
Засмiялася трава:
— І я зелена, i листя дерев зелене, — нiхто тебе не впiзнає. Краще попроси у фiалки.
Ходив снiг i ходив, просив i просив... Нарештi звернувся зi слiзьми до пiдснiжника:
— Та моя одежа простенька дуже. Але як тобi подобається, бери собi — зглянувся ласкавий пiдснiжник.
Забрав снiг колiр у пiдснiжника, i з того часу став бiлим. Але вiдтодi не любить вiн жодної квiтки. А пiдснiжники пестить i голубить, як рiдну дитину.
у нiжнi квiти пiдснiжника — провiсника тепла, символ сподiвань на краще майбуття. Так вони i лишились у народi символом надiї.
Масове цвiтiння пiдснiжника — воiстину захоплююче видовище. Здається, грунт у весняному лiсi прикритий якоюсь тонкою мережаною бiлою скатертиною, зiтканою з безлiчi дзвоникоподiбних снiжно-бiлих квiточок. Цi чарiвнi прекраснi квiточки — справжнi посланцi зеленокосої весни. Вони всiм своїм єством повiдомляють, що надходить радiсна пора пробудження природи iз зимового сну.
У багатьох мiсцевостях України, де колись пiдснiжникiв було багато, вони зникають або вже зовсiм зникли. Тому пiдснiжники потребують охорони. Треба берегти їх повсюдно, щоб навеснi в наших лiсах завжди розкривалися квiтки надiї.
2. 4 Ряст
квiтками, якi мають приємний, витончений запах меду з ванiллю. Якою б байдужою до природи не була людина, але таку красу не помiтити не змогла б. У народi ряст називають кокiрчиками, кукурiчками, пiвниками. Мабуть, це пов'язано з легендою, в якiй оповiдається, що в одному пралiсi жила вiдьма. За нiч вона намотається на мiтлi, а вдосвiта повертається до своєї лiсової хатини, щоб заховатись вiд людських очей i вiдпочити. Лишень задрiмає, а вже пiвень починає кукурiкати i спати вiдьмi не дає. Розсердилась вона на пiвня й перетворила його на квiтку ряст, яка дещо скидається своєю формою на голову пiвня.
гарними весняними квiтами.
2. 5 Сон-трава
У весняному хороводi квiтiв є своя загальновизнана королева весняної флори. Зустрiчi з нею кожної весни приносять багато радостi й естетичної насолоди. Ось вони великi, дзвонико- або келихоподiбнi темно-фiолетовi або бузково-синi, а часом бiлi чи нiжно-жовтi, закутанi вiд весняних холодiв у теплий кожушок густого опушення бiлястих волоскiв. Здається, нiби срiблясте сяйво оточує цi квiти. Це цвiте одна з найкращих весняних рослин — сон.
У погану погоду та на нiч квiти еону закриваються i схиляють свої квiтчанi голiвки.
Враження таке, нiби вони справдi засинають. Може, тому в народi i назвали цю рослину так поетично: сон-трава, сон-зiлля, сончик. А може, назва пов'язана iз стародавнiм слов'янським повiр'ям, яке говорить, що коли покласти сон-траву на нiч пiд голову, то увi снi побачиш своє майбутнє. Або, може, з тим, що цю рослину використовують як заспокiйливий та снодiйний засiб. Існує легенда про мисливця, який побачив, як ведмiдь лизав корiнь сон-трави, пiсля чого солодко заснув. Мисливець i собi спробував полизати i також заснув.
В Українi була поширена ще й така легенда. Кожна квiтка, як i все живе на свiтi, має свою матiр. Лише у сон-трави не рiдна мама, а зла мачуха. Ще тiльки-тiльки снiг зiйшов, а вона вже розбудила її розштовхала: «Вставай, сонлива та дрiмлива, вже всi квiтки цвiтуть, а ти все спиш!». Сон-трава схопилася й одцвiла ранiше за всiх, i нiхто її краси не бачив.
При зустрiчi з прекрасними квiтками «королеви весняної флори» майте шану до цих справдi чарiвних i до того ж цiлющих рослин. Не наривайте даремно оберемки квiтiв, якi згодом бездумно викинете. Краще помилуйтесь ними в природi, а на згадку вiзьмiть одну-двi квiточки. Тим дорожчi вони будуть для вас. Бережiть красу природи, веснянi усмiшки рiдної землi — сапфiровi квiти сон-трави. Вони справдi вартi цього!
Вечiр на тему: "РОСЛИНИ, ОВІЯНІ ЛЕГЕНДАМИ"
Мета: узагальнити i поглибити знання учнiв про лiкарськi рослини, якi ростуть на Українi i використовуються в народнiй медицинi; ознайомити з правилами заготiвлi лiкарських рослин; виховувати любов до природи.
Ведучий 1.
Українцi завжди добре зналися на травах. Майже в кожному селi хтось займався лiкуванням травами, зiллям. Люди знали час їх цвiтiння i дозрiвання, пору збирання. Понад 350 видiв рослин з лiкувальними властивостями, використовували з давнiх-давен. Добре знали лiкувальну дiю культурних рослин (часнику, цибулi, моркви, картоплi, гарбуза та iн.).
Ведучий 2.
Травознавцi говорили, що на Івана пахощi квiтiв i трав найп'янкiшi, зiлля — найкориснiше. Тому i народ оспiвував цi рослини в пiснях, легендах, вiршах i коломийках.
Ведучий 1.
Є рослини, якi народ особливо шанує i вони обов'язково ростуть бiля хати дбайливої господинi. Це — м'ята, рум'янок, любисток, мальви, нагiдки, чорнобривцi.
Звучить пiсня "Чорнобривцiв насiяла мати ".
Ведучий 2.
Швидко минає дитинство. І нехай колись у спогадах про рiдний дiм у вашiй пам'ятi спливуть пахощi м'яти, цвiт любистку, яскравiшi за вогонь нагiдки пiд вiкном батькiвської оселi.
Ведучий 1.
Існують легенди про рослини, що ростуть поблизу наших домiвок.
мiфологiї — покровителька рiчок i лiсiв). М'ята користується в н? юдi повагою, юна покращує настрiй, вiд її аромату людина весь день залишається веселою, бадьорою. У Римi стiни i пiдлогу обприскували м'ятною водою, столи натирали листям м'яти. М'яту використовують у медицинi для лiкування шлунка, кишечника, печiнки, жовчного мiхура.
Учень 2. Нагiдки. Існує така легенда. Якось летiв голуб i випала у нього iз дзьоба зернина. Вона вмить проросла, перетворившись на рослину iз блiдо-зеленим стеблом i квiтами оранжевого кольору. Впав поранений голуб, але ось клюнув вiн квiточку i став на лапки, ще i ще раз клюнув — i злетiв. Бачив це пастух, який пас овець. Вiдтодi люди почали лiкуватись нагiдками. Нагiдки цвiтуть з квiтня до осенi. їх квiтки з лiкувальною метою застосовують ари ранах, опiках, хворобах очей, загальних захворюваннях горла.
Учень 3.
Серце в тривозi:
Мальви високi цвiтуть?
Зливи iз градом сiчуть,
В нiжнi пелюстки
Трусять холодну росу, Кидають тiнi
Крила пташинi
На придорожню красу.
Сiра пилюка
Густо кружляє,
А вони — рясно цвiтуть:
Жовтi, червонi,
Блiдо рожевi,
Як їй розмiстились тут?
Ученi. 4. З давнiх-давен чебрецем обкурювали людей, якi хворiли на сухоти. Дим чебрецю мiн: бактерицидну дiю. Вiдвар iз чебрецю в народнiй медицинi використовується при кашлю. Заготовляють рослини у пору цвiтiння.
Пропливе в чебрецях надвечiр’я
Самоцвiтом далеких надiй...
Заспiвай, заспiвай, наша мамо,
Щоб i дiти, й онуки спiвали
І земля чебрецями цвiла...
Ведучий 2.
Конвалiя — символ нiжностi, радостi i краси, вiрностi й чистоти кохання. Є така українська легенда, нiби квiти конвалiї виросли там, де плакала дiвчина, не дочекавшись козака з походу.
Може, хтось iз присутнiх хоче розповiсти iншу легенду про конвалiю?
Учень 5. В народi кажуть, що срiблястi дзвiночки конвалiї з'явилися зi щасливого смiху лiсової русалки — Мавки, коли вона вперше вiдчула повноту справжнього кохання. Тому в Українi прийнято дарувати конвалiї коханим, iдучи на побачення.
Сестра нарцисiв, лiлiй нiжних:
І неповторна серед них —
Конвалiя в лiсах моїх.
Мов наречена з тонким станом
А запах нiжний, незрiвнянний,
П'янкий, мов чари веснянi.
Ведучий 1.
Лiкувальнi властивостi конвалiї вiдомi давно. Її трава, листя i квiточки дуже ефективнi при гострiй та хронiчнiй серцевiй недостатностi, кардiосклерозi, вадах i неврозах серця. Вiдвар або настiй вживають як сечогiнний засiб при серцевiй недостатностi та хворобi сечостатевих органiв. Цi лiки допомагають при базедовiй хворобi, епiлепсiї, при рiзних нервових станах, стресах, безсоннi.
Ведучий 2.
Учень 6. У народнiй медицинi рослину використовують при хворобах шлунка, печiнки, сечового мiхура, нирок та рiзних захворювань нервової системи. Вiдвар з листя i квiтiв вживають при циститi та нетриманнi сечi. Пiд час вагiтностi i пологiв його застосовують як заспокiйливий засiб.
Ванни з ромашки вгамовують напади мiгренi, полiпшують сон, створюють лiкувальний ефект при екземi, заспокоюють болi при суглобному ревматизмi, подагрi. Тепла ромашкова ванна, яка супроводжується вдиханням випарiв ромашки, корисна на початковiй стадiї гострих респiраторних захворювань.
Ведуть розмову мiж собою
Стрункi ромашки яснолицi.
Вiтрець приносить запах кашки.
Ведучий І.
Учень 7.
Пророста весною,
голубе стебло.
Зароста стежина
Рутою-травою,
Ожива любисток,
Ведучий 2.
Рослину, про яку я вам хочу розповiсти, вважають символом терпiння i страждання. Про неї складають легенди, пiснi. Це — терен. Християнська релiгiя стверджує, що Ісусу Христу, розп'ятому нахрестi, на голову одягли колючий терновий вiнок. "Тернистий шлях" — так говорять про борцiв за щастя i волю народу, якi свiдомо прирекли себе на важкi випробування i навiть на смерть заради Батькiвщини.
Учень 8. Терен — цiнна лiкарська рослина. Всi її частини мають лiкувальнi властивостi: корiння, кора, листя, квiти, плоди.
Барвiнок — символ краси, безсмертя. Здавна вважалося, що ця рослина подарує дiвчинi вроду, коли умивається у її вiдварi. Барвiнковий вiнок для дiвчини — символ цноти, незайманостi, чесного дiвування.
Учень 9. У народi живе чудова легенда про походження рослини. Було це годi, коли турки i татари нападали на українську землю. Увiйшли мороги в одне село i винищили там усiх людей. Лише парубок та дiвчини схопилися у лiсi. Але i їх знайшли бусурмани. Парубка лютi порубали, а дiвчину здушили. Ото вiд парубочої кровi й вирiс барвiнок.
Учень 10. У народнiй медицинi траву барвiнку малого застосовували при дизентерiї, колiтi, гiпертонiї та зубному болю. Мiцний пiдпар використовують для примочок, потовченою свiжою травою спиняють кровотечу, прикладаючи дорани.
Блакитне небо, райдуги крило,
Народна пiсня, що несеться дзвiнко,
Любов i нiжнiсть, вiра i тепло —
Вважалося, що варто чоловiковi й жiнцi з'їсти листок барвiнку, як мiж ними спалахне палке кохання.
Ведучий 1.
Лiкувальнi властивостi мають суницi, шипшина, береза, дуб, липа, глiд, звiробiй, кропива, грицики, череда, лопух та iншi рослини.
2. Усi наземнi частини рослини краще збирати за гарної погоди.
4. Пiдземнi частини викопують i обов'язково миють.
5. Сушити рослини найкраще повiтряно-тiньовим способом.
6. Термiн зберiгання лiкарських рослин — 2-3 роки.
Ведучий 1 дзвiнкоголосих пташок, запах i розмаїття квiтiв — усе це дороге серцю.
Ведучий 2.
У кожного з нас залишився в серцi найдорожчий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, сонячний сосновий бiр або тiньовий гай з суничними галявинами, широке поле, де так легко i солодко дихати, стежина, обабiч якої ростуть волошки й маки i по якiй, здається, не йдеш, а летиш, наче птах.
З дитинства безмежно люблю
Я землю прекрасну свою:
Днiстра голубiнь неозору,
Сосну в надвечiр'ї прозорiм,
І мiсяць у хмарах iмлистих,
І свiжiсть весняного листя,
І синiх волошок волосся
В пшеничному морi колосся.
Учень 12. У лiс завiтаю я знову
На тиху сердечну розмову,
Де пахне достигла суниця
І сонцем пропалена глиця.
Почую зозулi кування,
Берiзок тремтливе зiтхання —
Тонкi бiлокорi сестрицi
Сплели свої вiти в косицi.
Висновк
и
1) Серед рослин, якi мають етноботанiчне значення є i дводольнi i однодольнi рослини. Серед дводольних видiляють такi рослини: латаття бiле (лiлея), ряст та сон-трава, а серед однодольних: пiдснiжник та конвалiя.
2) З давнiх-давен iснували легенди та перекази про рiзнi рослини. Вони свiдчать про багато iсторичних фактiв.
3) В своїй роботi ми наводимо легенди про такi рiдкiснi рослини нашої мiсцевостi, як: конвалiя, пiдснiжник, ряст, лiлея, сон-трава. Про квiти можна розповiдати безлiч легенд, якi переплiтаються та доповнюють одна одну.
4) Матерiал нашої роботи є досить цiкавим i має важливе значення для розвитку етнiчних знань для учнiв у школi. Наведену розробку виховного заходу можна використати для проведення позакласного заходу з бiологiї.
Список використаної лiтератури
1. Борис Заверуха, Михайло Ратушний. Зелений розмай. — К., 1978.
2. Веретенникова С. А., Аклыков А. Четыре времени года. — М., 1971.
3. Воропай О. Звичаї нашого народу (І, II т.). — Київ, 1991.
5. Золотницький М. Ф. Квiти в легендах i переказах. — К., 1992.
6. Заверуха Б. В. Квiти дванадцяти мiсяцiв. — К., 1986.
8. Скуратiвський В. Мiсяцелiк. — К., 1993
| 
