Наступний етап розвитку українознавства — це XV–XVIII столiття, коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави, потiм виборює державну незалежнiсть, але тратить її i стає колонiєю росiйської iмперiї.
Прикметно, що й на цьому етапi, як i в давньоруський перiод, одним iз складникiв українознавства стають працi зарубiжних авторiв: iсторикiв, полiтикiв, воєначальникiв. До того ж тi працi i кiлькiсно, i — головне — якiсно є явищами високого ґатунку: з одного боку — тому, що висвiтлюють розвиток у повному розумiннi української держави її нацiонально-визвольну боротьбу за незалежнiсть, суверенну внутрiшню i зовнiшню полiтику, культуру, освiту; а з iншого боку — тому, що авторами праць є свiдки чи й учасники подiй, професiонали у сферах мiжнародного життя (маємо на увазi польських, французьких, нiмецьких, англiйських, шведських, росiйських, турецьких, литовських державцiв, дипломатiв, воєначальникiв, iсторикiв, письменникiв, дiячiв церкви). На жаль, ми не маємо не те що повної, а й наближеної до повноти наукової бiблiографiї, i не лише зарубiжного, а й вiтчизняного українознавства, i причини того закорiненi якраз в умовах української дiйсностi XIV–XVIII столiть.
Маємо на увазi, що спроби Данила Галицького повернути всi частини Київської Русi в лоно однiєї держави не увiнчалися успiхом. Спочатку пiднесенню могутностi слов'ян противилися монгольськi завойовники, а згодом трагiчну долю українцiв окреслювали ближнi сусiди: з середини XIV столiття об'єктом зазiхань польсько-литовських магнатiв стає Галицьке-Волинське князiвство, а з XV столiття турецькi та росiйськi державцi важать i на всю Україну. Як наслiдок: до 1370 року майже всiєю Волинню заволодiла Литва, Галичиною — Польща, а пiсля Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза не тiльки територiальних анексiй, державної пiдлеглостi Росiї, а й соцiальної, нацiональної неволi, що мала призвести до релiгiйної, мовної, духовної, культурної асимiляцiї та, як пiдсумок, зникнення України з мiжнародної арени як нацiонально-державного суверена.
Адекватним долi української нацiї, держави, культури, релiгiї виявляється й українознавство.
Його наймогутнiшим документально-науковим чинником постає, як i в час Київської Русi, лiтописна iсторiографiя та iсторiософiя. Лiтописи Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки — це, до речi, i красномовне продовження великої традицiї, але найголовнiше, що на новому етапi саме лiтописи стали найбiльш оперативною, активно впливаючою на сучасникiв, аналiтично-синтезуючою риси буття i свiдомостi народу формою. Не випадково, що й лiтературно-наукова «Історiя Русiв» на початку XIX столiття стала могутнiм генератором української нацiональної самосвiдомостi.
Іншими важливими факторами розвитку українознавства стають спочатку твори релiгiйного, лiтературного та лiтературно-iсторiографiчного змiсту (вiд домiнiканця Яцека Одровонжа та його послiдовникiв у Львовi, Перемишлi, Самборi, Луцьку, Коломиї, Кам'янцi-Подiльському, Києвi до авторiв «Днiпрової каменi» І. Домбровського та «Роксоланiї» С. Кленовича), а пiзнiше науковi працi педагогiв Києво-Могилянської академiї та твори дiячiв церкви й осередкiв народної освiти, культури: першодрукарiв Фiоля i Федорова, вчених, письменникiв, дiячiв церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетiя Смотрицького, Інокентiя Гiзеля, Петра Могили. А також визначних письменникiв, фольклористiв i вчених, що жили й працювали не лише у вiтчизняних, а й в зарубiжних освiтньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. Рутенця, С. Роксолана (Орiховського).
в час, коли офiцiйнi iнституцiї держави пiдупадають, а то й знищуються чужинськими урядами, саме мистецтво (i передусiм фольклор, слово i музика кобзарiв та лiрникiв, театральнi дiйства, авторська поезiя) перебирає на себе роль й iсторiографiї та iсторiософiї, i документальних джерел народної думи, позицiї, вiри, буття народу загалом. Як писав М. Гоголь, українська народна пiсня «... то народна iсторiя, жива, яскрава, наповнена барвами, iстиною, оголююча все життя народу. Історик не повинен шукати у них зазначення дня i числа битви чи точного пояснення мiсця, достовiрної реляцiї... Але коли вiн захоче пiзнати справжнє буття, стихiї характеру, усi вiдтiнки почуттiв, страждань, урочистостей зображуваного народу, коли захоче випити дух минулого вiку, загальний характер усiєї цiлiсностi i кожної частки її, тодi вiн дiстане повне задоволення: iсторiя народу розкриється перед ним в яснiй величi».
Київської Русi та Гетьманщини, зарубiжних документально-iсторичних джерел (зокрема — перiоду Гетьманщини, Козацької Запорозької республiки), так i зi «Слова о полку Ігоревiм» (яке вiн перекладає з великою одержимiстю), а також як з полемiчної лiтератури Іларiона й І. Вишенського, педагогiчних, фiлософських творiв В. Мономаха й Г. Сковороди, iсторiософських праць типу «Історiї Русiв», так i з iсторичних народних пiсень та народних дум.
І такий пiдхiд є традицiйним не лише для державних дiячiв i мислителiв, митцiв (автора «Слова о полку») Київської Русi, а й Гетьманщини та наступних епох. Бо ж саме з метою творення щасливої будучини зображували величне минуле української Праiсторiї, багатство й красу природи України, силу духу героїв та хотiли збудити волю, сформувати державницьку психiку П. Сагайдачний i Б. Хмельницький, І. Мазепа i П. Орлик (автори не лише державних актiв, Конституцiї України, а й художнiх творiв). Аналогiчну мету ставили й дiячi закладiв освiти, науки, лiтератури, головну спонуку й мету яких добре висловив І. Величковський. «Я бачу, — писав вiн, — що численнi народи, особливо тi, якi достатнi в науках, мають немало чудово й майстерно своєю природною мовою складених ораторських i поетичних творiв. Вони й самi тiшаться ними, й нащадкам гострять розум. Я ж, як справжнiй син Малоросiйської вiтчизни нашої, вболiваючи серцем, що в нашiй Малiй Росiї ще нема таких надрукованих праць, намислив з горливостi до моєї милої батькiвщини деякi значнi поетичнi штуки створити руською мовою, не з iншої на руську перекладаючи, а створюючи їх власною працею.., а також знаходячи деякi винятково руськi способи, що iншою мовою аж нiяк не висловиш».
Промовисте свiдчення! Воно пiдтверджує як незнищеннiсть патрiотичних основ, нацiональної самосвiдомостi навiть за умов державної пiдлеглостi народу, так i величезну роль iнтелiгенцiї у свiдомому розвитковi українознавства. А також, що в процесi боротьби за виживання й самоутвердження i писанi, й уснi джерела живляться з одного джерела — вiри в рiвнiсть людей та народiв i, в цьому зв'язку, в особливу мiсiю як кожної нацiї, так i кожної особистостi.
А на цiй iсторiографiї та фiлософiї розвивається як писана, так i усна словеснiсть, виявляють дух, долю, iдеали народу пам'ятки як писемностi, так i архiтектури, музики, театру. Українське бароко — це унiверсальна форма самовираження України i як держави, i як нацiї та культури.
Переконавшись, що навiть знищення державного суверенiтету не знищує iсторичних потенцiй та прагнень народу, царська Росiя стає на шлях денацiоналiзацiї України. 1721 року Петро І забороняє використання української мови. Згодом нищаться культурно-науковi осередки, система нацiональної освiти, Запорозька Сiч i навiть Києво-Могилянська академiя. Люто корчується коренева система нацiональної свiдомостi, i передусiм — iсторичної пам'ятi. Згiдно з цим нищаться книжки, друкарнi й незрадливi представники народної iнтелiгенцiї. Тих, що не пiддаються, спокушають чинами й маєтностями. Денацiоналiзацiя стає першопричиною й наслiдком деморалiзацiї: частина елiти українського суспiльства зрiкається i своєї нацiї, i своєї мiсiї. Зловiсною примарою нависає чума яничарства. Щоправда, турбує мiжнародна опiнiя, вченi, письменники, композитори, державнi, вiйськовi дiячi Європи вiддають свої симпатiї Українi, бо вона вiдбиває устремлiння просвiтницької Європи, тяжiє до гуманiзму й демократизму, культури Вiдродження. Як наслiдок, вiдзначає мандрiвник П. Халепський, українська нацiя поспiль освiчена, у нiй навiть жiнка має повнi людськi права. І тодi Петро І пiдкуповує англiйських, нiмецьких, польських журналiстiв, схиляючи їх до висвiтлення подiй i взаємовiдносин Україна — Росiя, І. Мазепа — Петро І з позицiй останнiх. На великоiмперськi позицiї стають не лише митцi (як О. Пушкiн в «Полтавi»), а й ученi: М. Погодiн висуває версiю про великоросiйське пiдґрунтя не лише Київської Русi, а й самого Києва. Україну позбавляють навiть її родових iмен, вiдчужують вiд власної iсторiї. І якщо iдеологи царизму надуживають версiєю про спiльнiсть схiднослов'янського етносу, його територiї, вiри, культури, мови, то речники бiльшовицької асимiляцiї роблять ставку ще й на принципи класовостi, партiйностi, двокультурностi у кожнiй нацiональнiй культурi, в свiтлi яких українська iсторiя постає лише iсторiєю внутрiшньо-суспiльних антагонiзмiв, зрад, iнтелектуальної та духовної нiкчемностi нацiональних вождiв, полководцiв i борцiв за державнiсть та сувереннiсть, iсторiєю єдиної iдеї: зректися свободи й вiдчути щастя у рабствi чужiй державi, — а українство й «теоретично» прирiкається на небуття, притому шляхом самозречення й самознищення.
Офiцiозна iдеологiя й наука не раз оголошувала самозаперечення українцiв не тiльки як найсокровеннiшу їхню мрiю, а й як доконаний факт.
Однак свiтового масштабу катастрофи не сталося: ланка космiчної цiлiсностi не вiдмерла, не стала Антиукраїною. І величезну роль у цьому, крiм законiв природи, вiдiграли багатоманiтнi форми українознавства.
Найвизначнiше мiсце серед тих форм зайняв фольклор.
Як показує М. Грушевський у працях «Історiя України-Руси» та «Історiя української лiтератури», фольклор стає i самосвiдомiстю, i самопiзнанням та самотворчiстю народу ще в язичницький перiод. Ще тодi усна словеснiсть стає лiтописом буття i традицiй прапредкiв, їхнього свiтосприйняття i свiторозумiння, ставлення до народження й смертi, любовi i ненавистi, побуту, працi й воєнних дiянь пращурiв, їхньої взаємодiї з природою рiдного краю та «божественними» силами космосу.
лiтературу. А головне — сам стає i образом, i невичерпним джерелом iсторiї, бездонною коморою тем, сюжетiв, образiв для найзначнiших письменникiв.
веселобрмячая, которой краегранесiе: Петро Могила, митрополит Києвський», «Висипався хмiль iз мiха», «Побъду над ляхами нося Украинъ», «Серед поля широкого церковка стояла» — ось анонiмнi твори метафiзичного (релiгiйно-фiлософського), дескриптивного, геральдичного, панегiричного, iсторичного, гумористичного змiсту, що стоять мiж iсторичними пiснями, народними думами та творчiстю І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, І. Величковського, iнших, котрi, у свою чергу, стають предтечами Г. Сковороди i І. Котляревського, Г. Квiтки-Основ'яненка i Т. Шевченка й визначають як ставлення до iсторичних подiй (передусiм — нацiонально-визвольних воєн XVII ст.) та постатей України, так i розумiння мiсiї мистецтва, генiально виражене великим Кобзарем:
замилування «старовиною» й став атеїстом, матерiалiстом, класово-ненависним революцiонером, пророком та ревним спiвцем тiєї «сiм'ї єдиної, вольної, нової», якою стала... «нова iсторична спiльнiсть людей — радянський народ». Однак було навпаки. Т. Шевченко — нащадок козацького роду — глашатай реальної, а не фальшивої свободи кожної людини i нацiї, бо увiбрав у душу пам'ять i долю народу, зрозумiв його велич i трагедiю, а тому, за визначенням П. Кулiша, став нашим найвидатнiшим iсториком, будителем i вихователем нацiї, завдяки чому поклав початок i новому етапу українознавства: iсторико-об'єктивного, патрiотичного, фiлософського, педагогiчного, етичного, iнтелектуально-психологiчного та духовно-творчого.
Закономiрно, що Т. Шевченко виростав з лiтописiв i усних народних переказiв, дум та пiсень, а став натхненником кирило-мефодiївських братчикiв, якi витворили «Книгу буття українського народу» з їх орiєнтацiєю на дiйсну сувереннiсть, повний розвиток, християнiзацiю кожної слов'янської (як, звичайно ж, i всякої iншої) нацiї (її держави, мови, культури), їхню рiвноправнiсть та обов'язкову державотворчiсть.
На шлях синтезу iсторичної пам'ятi, етнологiї, фiлософiї, психологiї, фольклору, усiх форм словесностi, освiти, науки стали й М. Максимович (з його студiями вiрувань, обрядiв, традицiй вiд племен Київської Русi, «Слова о полку Ігоревiм» до «Українських народних пiсень» наступних столiть та про «Днi i мiсяцi українського селянина»), П. Кулiш — з його прагненням побачити в єдностi iсторiю, етнологiю, фольклористику i словеснiсть (про що вiн писав: «Мене захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, яку розiгрує дрiбними уривками цiле малоросiйське плем'я. Етнографiя зливалася дня мене в одну науку з iсторiєю, а iсторiя розкривалася у своїх етнографiчних наслiдках»). А на основi зазначеного синтезу сфер дослiдження — й аспект державотворення, осмислення якого викликало не лише поетизацiю рiдного народу, а й гострi докори йому та нищiвнi оцiнки примирення з рабським становищем («Народе без пуття, без честi, без поваги...»).
Так ще в першiй половинi XIX ст. завдяки «Історiї Русiв», працям М. Цертелєва («Опыт собрания старинных малороссийских песней»), П. Лукашевича («Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни»), І. Срезнєвського («Запорожская старина»), П. Кулiша («Основа», «Записки о Южной Руси») пелена затемнення чи й фальсифiкацiї української iсторiї була розiрвана. Не тiльки І. Котляревський, Т. Шевченко та їхнi однодумцi засобами мистецтва, а й М. Максимович, М. Костомаров («Об историческом значении русской народной поэзии», працi з iсторiї), П. Чубинський засобами науки поставили i проблему України, i українознавство на загальносуспiльний та загальнослов'янський рiвень, а також окреслили його унiверсальнi пiдходи i межi: вiд онтологiчного, етнологiчного, краєзнавчого до iсторико-фiлософського, педагогiко-психологiчного, мовно-культурного i, тим самим, державотворчого з вiдповiдними йому нацiональним та загальнолюдським аспектами.
«Бог создав свiт: небо i землю, i населив усякими тварями, i поставив над усею тварiєю чоловiка, i казав йому плодитися i множитися, i постановив, щоб род чоловiчеський подiлився на колiна i племена, а кожному колiновi i племенi даровав край жити...», — говориться в «Книгах Битiя українського народу» 1847). І неважко було помiтити, що манiфест української демократичної iнтелiгенцiї виявив як органiчний (фiлософський, духовний) зв'язок з основоположними документами Київської Русi та Гетьманщини, так i новий рiвень української нацiональної самосвiдомостi, передусiм державницький.
Тож закономiрно, що саме цей пiдхiд визначив i змiст «Вiдозви до українцiв», у якiй наголошувалося: по-перше, що «усi Слов'яни Повиннi з собою поєднатися»; але, по-друге, «так, щоб кожен народ скомпонував свою Рiч Посполиту (державу! — П. К.) i управлявся незмiсимо з другими, так щоб кожен народ мав свою Мову, свою лiтературу i свою справу суспiльну; такi народи, по-нашому: Москалi, Українцi, Поляки, Чехи, Словаки, Хорутани, Іллiро-Серби i Болгари».
В. ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО
Царизм розгромив Кирило-Мефодiївське братство. Т. Шевченко, П. Кулiш, М. Костомаров, М. Гулак, iншi опинилися пiд слiдством i в казематах.
Та дух нацiональної самосвiдомостi, iдеали братерства на засадах свободи, рiвностi, суверенностi уже стали непiдвладними нi тюрмам, нi урядовим чи церковним престолам.
Новий етап українознавства вiдзначається iнтенсивним збагаченням iсторичних, етнологiчних, фольклорно-культорологiчних, лiнгвiстичних, археологiчних пiдходiв, досвiдом вiтчизняної i зарубiжної науки, зокрема соцiологiчної, економiчної, правової, полiтичної, державотворчої теорiєю нацiй.
І на цьому етапi розкорiнюється етнолого-фольклористичне українознавство. При тому працi А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), Я. Головацького («Народные песни Галицкой и Угорской Руси»), О. Бодянського все очевиднiше вiдходять вiд спроб показувати духовну сферу буття народу як модну «малоросiйську екзотику», а набирають характеру аналiтичних студiй. Поглиблюється саме народознавчий аспект, величезну роль у чому вiдiграють процеси та тенденцiї розвитку як зарубiжної, так i вiтчизняної науки (чому, до речi, сприяє створення Харкiвського та Київського унiверситетiв).
(передмова В. Гюго до драми «Кромвель», манiфести П. Б. Шеллi, У. Блейка), на нацiональнi джерела мислення й психiки (нiмецькi романтики), на горду, суверенну особистiсть, що кидає виклик усiм формам рабства (соцiального, духовного, нацiонального) та психiчного конформiзму й постає за свободу (на цiй основi Д. Г. Байрон i захищав незалежнiсть Грецiї та Італiї, й поетизував гетьмана І. Мазепу), орiєнтується на «природну людину» (Ж. -Ж. Руссо).
мислитель Йоган Готфрiд фон Гердер говорив: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне пiдсоння цiєї країни, погiдна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими колись були й греки, постане велика культурна нацiя. Її межi простягнуться до Чорного моря, а звiдти в широкий свiт».
На цiй основi домiнантного значення й набуває полiтично-державницький аспект українознавства. Епiцентром дискусiй стають питання: чи є українцi народом, нацiєю, чи тiльки племенем (народнiстю)? І їх мова: чи вона самодостатня, чи тiльки нарiччя (дiалект) росiйської, польської або якоїсь iншої? А коли вони — народ, то де починаються iсторичнi витоки цього етносу, його територiальнi (географiчнi) й культурнi межi? Чи належить вiн до народiв державотворчих (досвiдом, психiкою, волею), отже — здатних до суверенного буття?
Урядуючi сили Австро-Угорщини, Польщi схильнi й надалi визнавати за українцями право хiба що на куцу автономiю. Росiйський царизм не визнає навiть цього й ще посилює жорстокi репресiї: валуєвським i емським указами вiдмовляється не лише в розвитковi, а й в iснуваннi української мови (ще раз пiдтверджуючи, що в iсторичному буттi, ментальностi нацiї мова посiдає визначальну роль); антидержавною (отже, злочинною) трактується навiть постановка питання про українську нацiю, Історiю, державу, релiгiю, культуру, освiту, науку i пресу.
Та пробуджений до нацiонально-державного самоусвiдомлення патрiотичною iнтелiгенцiєю народ уже спроможний сказати разом iз Т. Шевченком: «Та не однаково менi, як Україну злiї люди присплять, лукавi, i в огнi її окраденую збудять». Проявляються ознаки широкого нацiонально-духовного вiдродження, голосом якого стає поезiя-гiмн «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського. Закономiрно, що пiд тиском могутнiх народних сил, наукових вiдкриттiв появляються принципового плану визнання навiть представникiв iнших народiв.
«Без усякої науки ще можна обiйтися; без знання рiдної мови обiйтися не можна... Нинi, здається, вже нема потреби комусь доводити, що мова українська (або, як дехто волить називати, малоросiйська) — це справдi мова, а не нарiччя — росiйської чи польської… ця мова є однiєю з найбагатших мов слов'янських;…вона навряд чи поступиться, напр., чеськiй (богемськiй) багатством слiв i виразiв, польськiй живописнiстю, сербськiй милозвучнiстю» i може «дорiвнятися до мов, вироблених гнучкiстю i багатством синтаксичним, — мова поетична, музикальна, живописна» (І. Срезнєвський, 1834). «Ця муза, вiдома пiд iменем руської, мала великий вплив на витворення нашої (росiйської) мови вищого свiту й лiтератури: вiдомо, що Ломоносов учився на граматицi Мелетiя Смотрицького» (М. Костомаров, 1849). «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсiм окремою мовою, а не тiльки дiалектом великоруської мови. Малоруська мова поширена по всiй пiвденнiй Росiї, вiд... Галичини аж до рiчки Кубанi... Із всiх слов'янських народiв українцi мають найбiльше народних пiсень» (Павел-Иозеф Шафарик 1826,1842).
З цiєї причини невизнання чи, тим бiльше, знищення української мови є актами вандалiзму, iсторичної несправедливостi, i отже, «Доки не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiй» (К. Гавлiчек-Боровський, 1843).
Подiбний пiдхiд окреслюється й при розглядi проблеми української нацiї: «Я визнаю українцiв за самостiйний народ... рiвно ж їхню лiтературну мову»,— пише 1849 року Ф. Рiгер. Вони — самодостатнi, а тому «Поважайте нацiональнi почуття цього переслiдуваного, але до самостiйностi покликаного народу... В Європi iснує народ, забутий iсториками,— народ русинiв... Цей народ iснує, має свою iсторiю, вiдмiнну вiд iсторiї Польщi й ще бiльше вiдмiнну вiд iсторiї Московщини. Вiн має свої традицiї, свою мову, окрему вiд московської й польської, має виразну iндивiдуальнiсть, за яку бореться. Історiя не повинна забувати, що до Петра І той народ... звався руським... В кiнцi минулого столiття всi у Францiї i в Європi вмiли вiдрiзняти Русь вiд Московiї» (К. Делямар, 1869). То ж логiчно, що «Патрiотизм українцiв зовсiм не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях... Любов до мови, до старого звичаю, до чудової народної пiснi, як природне почуття до батькiвщини, не залишали уродженцiв Малоросiї, (навiть) коли вони залишали свою батькiвщину» (О. Пипiн, 1891).
Так само логiчно, що самодостатнiсть українцiв, їхньої мови змушенi були визнати петербурзька й чеська академiї наук.
І не менш логiчно, що такi — мовно-нацiонально- (етнiчно)- культурно- та державницький напрями з другої половини ХІХ ст. розвиває передусiм вiтчизняне українознавство.
Його основа чи не найвиразнiше виявлена Т. Шевченком у передмовi до не виданого у свiй час «Кобзаря»: на чужинцiв, у тому числi й «на москалiв не вважайте, нехай вони собi пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ i слово, i у нас народ i слово (1847).
У цьому суть: пiдставою для вимог про iснування, розвиток, сувереннiсть мови, iсторiї, культури, держави для Т. Шевченка постає iсторично пiдтверджене буття українського народу, якому самим Богом (природою) законоположено самореалiзуватися та здiйснювати тiльки йому визначену нацiонально-духовну мiсiю. Обов'язковими умовами для реалiзацiї цiєї мiсiї є державнiсть, свобода, сувереннiсть кожної особистостi й нацiї.
серед iнших етносiв, ментальностi та правоспроможностi державотворення. І природно, що П. Кулiш, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Юркевич все розширюють та поглиблюють сфери українознавства, а головне — розглядають їх як органiчнi ланки однiєї системи. То ж i постають: П. Кулiш не лише як письменник, етнолог, фольклорист, а й як iсторик та полiтик; М. Костомаров як письменник, iсторик i теоретик буття i взаємовiдносин народiв; О. Потебня поєднує студiї лiнгвiстичнi з етнологiчними, психологiчними та фiлософсько-естетичними; М. Драгоманов рiзнорiднi аспекти дослiдження буття, iсторiї, культури українцiв поєднує з компаративiстикою глобального масштабу та полiтикою, а П. Юркевич засобами фiлософiї, психологiї та релiгiї науково розкриває самодостатнiсть української ментальностi та зумовлюваної буттям i свiдомiстю народу «фiлософiї серця».
й фольклору, мови, економiки, соцiологiї й iсторiї, психологiї, фiлософiї й культури, полiтики, до того ж, як i А. Кримський, у найширших свiтових межах.
І так само закономiрно, що саме на цiй основi формується дiйсно наукова українознавча iсторiографiя, репрезентантами якої стали В. Антонович та М. Грушевський, а також створюється НТШ (Наукове Товариство iменi Шевченка), що в кiнцi XIX ст. практично стало новою нацiонально-науковою академiєю.
Г. УКРАЇНЦІ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК СВІТОВИЙ ФЕНОМЕН
не так випадковий збiг обставин, як торжество закономiрностi руху до якiсних вiдкриттiв та висот.
М. Грушевський на нивi iсторiї; П. Юркевич — фiлософiї, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Потебня, Панас Мирний, Б. Грiнченко, В. Гнатюк — словесностi, етнопсихологiї, лiнгвоестетики, компаративiстики, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий — театру, М. Лисенко — музики, М. Зiбер, С. Подолинський — соцiологiї та економiки, І. Франко, Леся Українка, як i Т. Шевченко, — унiверсальних iнтересiв, дiянь i творчих шукань.
XX ст. постало часом неймовiрних контрастiв: з одного боку — все зростаючої трагедiї соцiального, нацiонального, духовного гнiту українцiв та розпорошення їх по найвiддаленiших куточках планети (на Далекий Схiд, Сибiр, в Аргентину, Австралiю, США, Бразилiю та Канаду), а з другого — могутнього пiднесення нацiонально-визвольного руху й створення своєї суверенної держави — УНР. А далi — ще однiєї катастрофи державотворчої волi, зумовленої наступом бiльшовицької орди, та ще однiєї трiумфальної перемоги 1 грудня 1991 р. в час всенародного референдуму й проголошення та свiтового визнання України суверенною, незалежною державою.
Аналiтичними контрастами позначений i розвиток українознавства.
— до 20 позицiй (iмен та творiв).
І справа не тiльки в кiлькостi.
Поклавши в основу iсторичний пiдхiд як принцип, С. Єфремов на чiльне мiсце ставить працi iсторiософського змiсту, зокрема «Монографии по истории западной и Юго-Западной России» (т. І, Київ, 1885) В. Антоновича та «Історiю України-Руси» (т. І–VIII, Львiв — Київ, 1898–1916) М. Грушевського, у яких український феномен розглядається: комплексно; через призму багатовiкової еволюцiї; в моменти i пiднесень, i загасань; а головне — з урахуванням наслiдкiв та причин дiї певних чинникiв руху.
З цiєї причини фiксуються рiзнi галузi українознавства, i не лише на початку XX, а й попереднього — XIX ст.
географiю (Україна, Росiя, Австрiя, Нiмеччина) та ще ширшу систему спорiднених наукових дисциплiн i часових координат. На доказ наведемо лише окремi працi: О. Бауер. «Национальный вопрос и социал-демократия» (1909); Бебель, Пернерсторфер «Нацiональна та iнтернацiональна iдея» (1917); Бодуэн де Куртенэ, «Национальный и территориальный признак в автономии» (1913); Градовский А. «Национальный вопрос в истории и литературе» (1873); Грушевский М. «Освобождение России и украинский вопрос» (1907); Єфремов С. «Нацiональне питання в Норвегiї» (1902); Жорес Ж. «Рiдний край i робiтники» (1906); Залiзняк М. «Головнi федерацiї сучасного свiту» (1914); Каутский К. «Кризис Австрии (язык и нация)», 1905; Ковалевский М. «Национальный вопрос в России и равенство подданных перед законом» (1906); Костомаров Н. «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1903); Крживицкий Л. «Психические расы. Опыт психологии народов» (1902); Лазерсон М. «Национальность и государственный строй» (1918); Матушевський Ф. «Права нацiональних меншостей» (1917); Михайленко М. «Нацiональне питання в Росiї i вiйна» (1914); Понятенко П. «Культура, нацiональнiсть та асимiляцiя» (1902); Потебня А. «Язык и народность» (1913); Пешехонов А. «Отечество и человечество» (1916); Рейнер К. i Гаммер О. «Нацiональна справа, iнтернацiоналiзм, iмперiалiзм i соцiалiзм» (Вiдень, 1915); Синоптикус (Шпрингер Р.) «Государство и нацiя» (1906); Тимошевський В. «Мова i нацiональнiсть» (1912); «Управление национальных прав, как основная реформа в Российском государстве» (1909).
Не менш типова системнiсть в пiдходi до проблем i в iнших роздiлах, на доказ чого зафiксуємо лише окремi приклади.
У роздiлi ІІ (Українська справа) вiднаходимо працi: Антонович. «Моя исповедь». («Основа», 1862), Баштовий І. (І. Нечуй-Левицький). «Українство на лiтературних позвах з Московщиною» (1891); Грушевський М. «Українцi» (1910), «Развитие украинских изучений в XIX веке и раскрытие в них основных вопросов украиноведения», «Украинский народ» (1914); Донцов Д. «Русский империализм и українство» (1913), «Історiя розвитку української державної iдеї» (1917), «Мiжнародне положення України i Росiї» (1918); Драгоманов М. «Собрание политических починений». Т. 1, 2. Париж, 1905–1906); Єфремов Єврейська справа на Українi (1909), Пiд обухом. Большевики у Києвi (1918); Лебединский. Украинский язык в суде (1912); Лозинський М. Польський i руський рух i Україна (1908); Огiєнко І. Українська культура. Історiя культурного життя українського народу (1918); Подолянин С. Українець за кордоном i мандрiвка в минуле (1918); Товкачевський А. Утопiя i дiйснiсть (1911); Чубинский М. Украинская национальная идея и ее правовые постулати (1913); Шелухин С. Значiння рiдної мови для народностi i творчостi (1911); Шульгин О. Полiтика. Державне будiвництво України i мiжнароднi справи (1918); Юркевич Л. Нацiональна справа i робiтництво (1913); Яворенко Л. Чого нам треба? (1905).
У пiдроздiлi «Закордонна Україна»: Василевский Л. Современная Галиция (1907), Новые течения среди галицких русин (1893), Венгерские руснаки и их судьба (1914); Весь свiт в українськiй справi (1903); Гнатюк В., Франко І. І ми в Європi (1896); Доманицький В. Про Галичину (1909); Драгоманов М. Лiтературно-суспiльнi партiї в Галичинi (1904); Лозинський М. Духовенство i нацiональна культура (1912), Українство i москвофiльство (1909); Петлюра С. Українська соцiал-демократична партiя в Австрiї (1907); Франко І. Двоязичнiсть i дволичнiсть (1905).
(1907); Драгоманов М. Народнi школи (Женева, 1873); Материалы по вопросу преподавания предметов украиноведения в учебных заведениях (1918); Панасенко С. Народна школа i рiдна мова на Вкраїнi (1906); Помiч учителю в справi нацiонального виховання учнiв (1918); Русова С. Дитячий сад на нацiональнiм ґрунтi (1918); Просвiтнiй рух на Українi в 60-х роках. Нацiоналiзацiя дошкiльного виховання (1918); Свiтло. Український педагогiчний журнал для сiм'ї i школи (1911 — 1914); Чепiга Л. Проблеми виховання i навчання (1913); Ющишин І. Органiзацiя українського вчительства в Австрiї до Європейської вiйни (1918).
Про українiзацiю церкви (1917); Кащенко А. Оповiдання про славне вiйсько Запорозьке Низове (1917); Левицкий О. Очерки старинного быта Волыни и Украины (1889); Максимович М. Собрание сочинений. Т. 1. Отдел исторический (1876); Т. 11. Отд. историко-топографический и археологический (1877); Мякотин В. Очерки социальной истории Малороссии (1912); Одинец Д. Юридический характер присоединения Украины к Москве (1919); Ростовцев М. Эллинство и иранство на юге России (1918); Э. Зварницкий Д. Очерки по истории запорожских казаков (1899); Lipinski. Jdzejow Ukraini (1912); Jаblоnоwskу А1. Нistогiа Rusi рoludпоwej dо upadku Rzесhу Роsроlitу (1912).
В. Географiчна карта земель, де живуть українцi; Данилевская Н. Черноморские степи (1905); Дорошенко Д. По рiдному краю (1919); Капельгородський А. Українцi на Кубанi (1917); Кордуба М. Пiвнiчно-Захiдна Україна (Вiдень, 1917); Падалка Л. Про землю i люднiсть України (1906); Реклю Є. Земля i люди. Всесвiтня географiя, т. IV (Галичина й Буковина, т. V (Україна), 1898; Рудницький С. Коротка географiя України. І — II (1910 — 1912); Ukгаinа. VоІk und Land (1916); Р. Я. Ілюстрована коротка географiя України (1917); Палиев В. Природа и население Слободской Украины (1918); Эварницкий Д. Карта Украины и Запорожья и планы р. Днепра (1894).
особенности украинского народа. Сб. «Украинский народ», т. 11 (1916) Этнографические особенности украинского народа (1916); Горленко В. Кобзари и лирники (1884); Гринченко Б. Этнографические материалы (Чернiгiв, т. І — III, 1895–1899); Етнографiчний збiрник, вид. НТШ, т. І–XXXII, 1896–1912; Ефименко Т. Обычное право украинского народа (1916); Колесса Ф. Огляд українсько-руської народної поезiї (1905); Кулiш П. Записки о Южной Руси, т. І–II (1856–1857); Матерiали до українсько-руської етнологiї, т. І — XII (1899 — 1909); Номис. Українськi приказки, прислiв'я (1865); Низенко (Антонович В.). Три нацiональнi типи народнi (1888); Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения (1888, 1890, 1903); Сумцов Н. Современная малорусская этнография. І–II (1893— 1897); Франко І. Жiноча неволя в руських пiснях народних (1883); Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, т. І–VII (1872); Шухевич В. Гуцульщина, т. І — V (1900 — 1908).
Сотнi позицiй знаходимо у роздiлах VI — XI: Економiка; Статистика; Мова; Письменство; Мистецтво (Народне мистецтво. Архiтектура. Малярство. Театр. Музика); Мемуари. Листування. Автобiографiї. Спомини; Покажчики й справочники.
Не маючи змоги зазначити навiть найголовнiшi, вкажемо лише окремi iз зафiксованих видань: Байєр М. Земельна реформа i основи земельної полiтики на Українi (1917); Барвiнський В. Дослiди з поля статистики (1901); Бачинський Ю. Україна (1900), Українська емiграцiя. Т. І, Українська iммiграцiя в З'єднаних Державах Америки (1914); Гехтер М. Значiннє України в економiчному життi Росiї (XI, 1909); Голицинская Е. Украина и ее колонии (1914); Грушевський М. Студiї з економiчної iсторiї України (1907); Данилович С. В справi аграрних реформ (1909);Джиджора І. Економiчна полiтика росiйського правительства супроти України 1710 — 1730 рр. (1911); Ко-ий В. Нацiонально-територiальнi межi України (1907); Кониський О. Обшир i люднiсть України росiйської (1898); Корольов В. Українцi в Америцi (1909); Кушнiр М. Земельна справа на Українi (1917); Осадчий Т. Українське селянство та його iсторична доля (1912); Подолинський С. Життя i здоров'я людей на Українi (Женева, 1879); Ремесла i фабрики на Українi (1880); Порш М. Із статистики України (1907), Україна в державному бюджетi Росiї (1918); Сiромаха Д. Про фiнансову науку (1909); Фещенко-Чоновский П. Промышленность и природные богатства Галиции (1915); Природнi багатства України (1918–1919); Фрей Л. Денежное обращение на Украине (1918); Часопись правнича i економiчна, т. І — VII (1900 — 1904); Грiнченко Б. Словар української мови, т. І — IV (1908 — 1909), Три питання нашого Правопису (1908); Желехiвський Є., Недiльський С. Нiмецько-руський словар, т. І–II (1886); Житецкий П. Очерк звуковой истории малорусского наречия (1876), Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII вв. (1889); Кобилянський Ю. Латинсько-український словар (Вiдень, 1912); Левченко М. Опыт русско-украинского словаря (1874); Максимович М. Собрание сочинений, т III, Языкознание (1880); Огiєнко І. Огляд українського язикознавства (1918); Вчiмося рiдної мови (1917); Потебня А. Язык и народность (1913); Сумцов М. Начерк розвитку української лiтературної мови (1918); Франко І. Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури (1910); Єфремов С. Історiя українського письменства (1917); Житецкий П. О переводах Евангелия на малорусский язык (1906); Лепкий Б. Начерк iсторiї української лiтератури, т. І — II (1902 — 1912); Максимович М. Собр. соч., т. III, История словесности (1880); Перетц В. Старинная украинская литература (XV–XVIII вв.), 1916; Данилевский Г. Украинская старина (1866); Ефремов С. Новая украинская литература (1916); Зiнькiвський. Т. Шевченко в свiтлi європейської критики (1896); Лозинський М. Тi, що вiд нас вiдiйшли (1907); Петлюра С. Франко — поет нацiональної честi (1913); Айналов Д. Искусство Киевской Руси (1910); Антонович Д. Характер дослiдiв над українським архiтектурним стилем (1913); Вар-ь А. Церковное деревянное зодчество Украины и стиль барокко (1913); Грузинский А. Пересопницкое Евангелие как памятник искусства (1911); Коваленко Г. Про український стиль i українську хату (1912); Косач О. Український народний орнамент–вишивки, тканини, писанки (1876); Ладыженко К. Национальное искусство и задачи искусства на Украине (1912); Михайловский Й. Русское искусство в эпоху Владимира Святого (1916); Павлуцкий Г. Древности Украины. Деревянные и каменные храмы (1905); Хоткевич Г. Бандура и ее место среди современных музыкальных инструментов (1914); Доманицький В. Покажчик змiсту «Л.— Н. Вiсника», томiв І — XX (1898 — 1902), 1903; Книгарь. Лiтопис українського письменства (1917); Лазаревский А. Указатель источников для изучения малороссийского края (1858); Материалы по вопросу о преподавании предметов украиноведения в учебных заведениях (К., 1918); Обзор трудов по славяноведению... III, Украиноведение (1914);Покажчик до «Записок Наукового Товариства iменi Шевченка», т. І–XX (1898); Порадник дiячам позашкiльної освiти i дошкiльного виховання (1918).
Українi практично вiдсутнiй, а iнших не було створено. Отже, сучасному українознавцевi доводиться користуватися або випадково вiднайденими джерелами та несистематизованими матерiалами, або й тими, що є по сутi антиукраїнськими — iз замовчуванням чи й фальсифiкацiєю фактiв, на базi методологiї нацiонального нiгiлiзму. Звичайно, i зазначенi тут джерела не всi витримали випробування часом, наукова аргументацiя в деяких iз них недостатня. І все ж їхня вартiсть надзвичайно висока, бо покажчик С. Єфремова засвiдчує:
Перше. На початку XX ст. українознавство уже iснувало як окрема наукова система на рiвнi її фунжаменталiзму.
тiльки розвивалися диференцiйовано, а й взаємо проникали в контексти дослiджень).
Третє. Українознавцi не лише XX, а й XIX та попереднiх столiть мислили початки своєї науки в праепосi та прадержавi — Київськiй Русi, а Україну — i в етнопсихологiчнiй, природнiй, нацiональнiй, державнiй, культурнiй самовизначеностi (суверенностi, автономностi), i — водночас — в органiчнiй єдностi з iншими народами (нацiями, державами, культурами), як частку загальнолюдської й космiчної цiлiсностi.
динамiзму й генезисовi українознавства.
Про його напрями та масштаби красномовно засвiдчує уже згадуваний каталог Д. Штогрина. Українська Академiя наук навiть за тих найскладнiших умов здiйснювала видання: загальноакадемiчнi — iсторико-фiлологiчного вiддiлу, фiзико-математичного вiддiлу, соцiально-економiчного вiддiлу. А також цiлого ряду установ i товариств ВУАН, як-от: Всенародної бiблiотеки України, Інституту української наукової мови (Інституту мовознавства), Музею мистецтва, Науково-дослiдної кафедри iсторiї України, Інституту єврейської культури, Одеської комiсiї краєзнавства, Одеського наукового товариства, Харкiвського наукового товариства, Шепетiвського наукового товариства, згодом — науково-дослiдної кафедри марксизму-ленiнiзму, багатьох iнших новостворюваних iнститутiв (фiлософiї, права, сходознавства, аграрних наук, лiтератури, iсторiї, педагогiки...).
При цьому ще iнтенсивнiше розвивається традицiя щодо поєднання всiх елементiв українознавства: краєзнавства, країнознавства, суспiльствознавства, людинознавства, народознавства.
мистецтва орiєнтується саме на українознавство.
Це й зумовлює i тематику, проблематику, i методологiю та змiст праць.
Серед видань iсторично-фiлософського вiддiлу привертали увагу: Багалiй Д. Нарис iсторiї України на соцiально-економiчному ґрунтi; Нарис української iсторiографiї; Лiтописи, джерелознавство. К., 1925; Бугославський С. Українсько-руськi пам'ятки XI — XVIII вв.; Бузук П. Нарис iсторiї української мови; Василенко Н. Збiрка матерiалiв до iсторiї Лiвобережної України та українського права XVII — XVIII вв., т. І; Василенко-Полонська Н. Першi кроки єврейської колонiзацiї в пiвденнiй Українi, К., 1929; Ганцов В. Дiалектологiчна класифiкацiя українських говорiв (з картою), К., 1923; Грушевська К. З примiтивної культури. К., 1924; Данилович В. Археологiчна минувшина Київщини (з таблицями i мапами), К., 1925; Етнографiчний Вiсник, кн. 1, К., 1925; кн. 2, К., 1926; кн. 3 — 5, К., 1927; кн. 6, К., 1928; кн. 7, К., 1928; кн. 8, К., 1929; За сто лiт. Матерiали з громадського й лiтературного життя України XIX початку XX столiття. За ред. М. Грушевського. Кн. 1, К., 1927; кн. 2, К., 1928; кн. З, К., 1928; кн. 4, К., 1929; Записки Історично-фiлологiчного Вiддiлу Української Академiї Наук. Пiд ред. П. Зайцева. Кн. І, К., 1919; кн. II–III (за ред. А. Кримського), К., 1923; кн. IV, К.. 1924; кн. V, К., 1925; кн. VI (за ред. М. Грушевського), К., 1925; кн. VII — VIII (за ред. А. Кримського), К., 1926; кн. IX, К., 1926; кн. X, К., 1927; кн. XI (iсторична секцiя, за ред. М. i О. Грушевських), К., 1927; кн. XII — XVI (за ред. А. Кримського), К., 1927 — 1928; кн. XVII (за ред. М. i О. Грушевських), К., 1928; кн. XVIII — XIX (за ред. А. Кримського), К., 1928; кн. XXI (за ред. М. i О. Грушевських), К., 1928; кн. XXI — XXIII (за ред. А. Кримського), К., 1928 — 1929; кн. XXIV (за ред. М. i О. Грушевських), К., 1929; кн. ХХV (за ред. А. Кримського), К., 1929; Збiрник законодавства за ред. Е. Тимченка й Ф. Савченка. Історiя, економiка, лiтература, лiнгвiстика. К., 1929; Збiрник праць Єврейської Історично-Археографiчної Комiсiї. Томи І — II, К., 1928; Історично-Географiчний Збiрник. За ред. О. Грушевського, тт. І, II, III, К., 1928; Копержинський К. Українське наукове лiтературознавство за останнє десятилiття. 1917–1927, К., 1929; Кордт В. Чужоземнi подорожi по Схiднiй Європi до 1700 р. К., 1926; Кримський А. Розвiдки, статтi та замiтки. І — XXVII, К., 1928; Лiтература. Збiрник перший. За ред. С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, К., 1928; Макаренко М. Запорозькi клейноди в Ермiтажi. К., 1924; Пам'ятки мови та письменства давньої України (XI — XVII) ст.). За ред. В. Перетца. К., 1928, ч. II, К., 1929; Первiсне громадянство та його пережитки на Українi. За ред. К. Грушевської. К., 1926; К., 1927; вип. 2–З, К., 1928; Савич А. Нариси з iсторiї культурних рухiв на Вкраїнi та Бiлорусi в ХІ — XVIII вв. К., 1929.
І — видiлимо спецiально — випуски Наукового трьох та двомiсячника українознавства — «Україна» (за ред. М. Грушевського), кн. 1 — 2, К., 1924; кн. З, К., 1924; кн. 4, К., 1924; Україна. Науковий двомiсячник українознавства. Кн. 1 i 2, К., 1925; книги вiд 3 до 6, К., 1925; книги 1 — 6 (iсторичної секцiї), К., 1926; та пiдсумковi видання журналу українознавства за 1925 — 1929 роки.
Поряд з узагальнюючими працями привертали увагу й дослiдження з окремих галузей українознавства: Український археографiчний збiрник (тт. І; II, 1926, 1927); Український дiалектологiчний збiрник (1928); Українськi народнi думи (1927); Филипович П. Українське лiтературознавство за десять рокiв революцiї (1928); Шахматов О., Кримський А. Нариси з iсторiї української мови та хрестоматiя з пам'ятникiв письменської староукраїнщини XI–XVIII вв. (1924).
І привертали увагу публiкацiї не тiльки з гуманiтарних наук. Важливi аспекти українознавства висвiтлюються в працях фiзично-математичного (М. Кравчука, П. Тутковського, М. Крилова, О. Фомiна, І. Шмальгавзена, К. Симiнського, М. Шарлеманя) та соцiально-економiчного вiддiлiв. Зокрема: Василенко Н. Матерiали з iсторiї українського права (1929); Демографiчний збiрник (1926); Записки соцiально-економiчного вiддiлу (1923 — 1927); Малиновський О. Стародавнiй державний лад схiдних слов'ян i його пiзнiшi змiни. Нариси з iсторiї права (1929); Працi Комiсiї для виучування народного господарства України. За ред. К. Воблого (1928); Туган-Барановський М. Влияние идей политической экономики на естествознание и философию (К., 1925), багато iнших.
Не менш важливо, що працi i вiддiлiв академiї наук, i окремих авторiв вiдзначаються як масштабнiстю, так i науковою новизною, системнiстю та методологiєю.
Наскiльки це важливо, засвiдчує пiдроздiл з довiдника С. Єфремова «Протиукраїнськi працi». Вiн виявляє, що українофобська тенденцiя, розпочата Петром І, продовжена Катериною II, а далi й академiком Погодiним, редактором Катковим, мiнiстром Валуєвим, не зникає й в XX столiттi. І також як в декретах (заборонах) урядуючих iнституцiй (на рiвнi прем'єр-мiнiстра Столипiна чи мiнiстра закордонних справ Росiї Сазонова, який, як зазначав у «Щоденнику» В. Винниченко, «у своїй урочистiй промовi перед... цiлим свiтом назвав нас запроданцями.., нашi прагнення, нашi вистражданi здобутки названо мошенством», 2. II. 1915), так i в публiкацiях фiлософiв, полiтикiв, лiтераторiв, науковцiв, до того ж — як урядуючо-реакцiйного, так i рекламно-демократичного таборiв. Однакова й методологiя антиукраїнських виступiв: як i царствуючi поборники «єдиної недiлимої» iмперiї, усi вони стоять на засадах: Україна — лише окраїна Росiї, її нацiя, мова, культура витекли з одного спiльного джерела (етносу, держави), тому й повиннi ми повернутися до первiсного стану («воссоединиться»).
І не доводиться дивуватися неприхованим реакцiонерам: їхня iмперська позицiя хоча б не маскувалася. Але не можна не дивуватися тим, хто атестувався як поступовцi i демократи, але насправдi були, по-перше, надто рiзномасними й всерединi власного табору; а, по-друге, нерiдко виявляли себе ще реакцiйнiшими iдеологами, нiж представники офiцiозного агресивного мракобiсся. Були виразниками просто-таки печерно-дрiмучого антигуманiзму, однак прикритого фарисейською наукоподiбною фразеологiєю.
Так, коли автор «Фiлософiї свободи» М. Бердяєв, розвиваючи концепцiю свободи як унiверсального принципу, зумовленого природою, навiть живучи в Києвi, усе ж «не помiтив» не те що нацiонально-визвольних змагань українського народу, а й самого народу як суверена iсторiї, то письменник М. Булгаков висмiяв тi змагання. Мав величезнi симпатiї до спiввiтчизникiв В. Короленко; як i Бердяєв, вiн побачив та в листах до А. Луначарського ще 1920 року показав невiдповiднiсть гасел i практики бiльшовизму, його антидемократичний, навiть антисоцiалiстичний характер, жорстокий тероризм, нехтування елементарними правами людей i нацiй, однак не змiг уявити Україну як суверенну нацiю i державу. І вже зовсiм не фiлософську позицiю зайняли фiлософи П. Сорокiн, Г. Федотов, полiтики Струве, Шульгин, якi не тiльки не засудили українофобiю з «погляду вiчностi», а ще й заповзялися давати їй та росiйському месiанiзму «фiлософсько-демократичне» виправдання.
При цьому важливими є кiлька моментiв. Перший — iсторiософський. Коли iдеологи росiйського месiанiзму (Фiлофей, Спиридон-Савва) початок Росiї (як третього Риму) вiдносили до XV–XVI столiть, а фiлософ В. Зеньковський в «Історiї росiйської фiлософiї» вважав, що «Самостоятельное творчество в области философии, вернее — первые початки его — мы находим в России лишь во второй половине XVIII в.» , то Г. Федотов уже стає на ґрунт iмперської традицiйної iдеологiї, яка стверджувала: «Пролог в Києве» (с. 410) часу Київської Русi. І не тiльки фiлософiї, а й релiгiї, iнтелiгенцiї, культури (отже — й етносу та держави). Там все було «єдиним», там трапився й «трагiчний розкол в руськiй — для Федотова — росiйськiй культурi» (с. 411), що окреслив дещо рiзнi рiчища розвитку схiдних слов'ян, але дає пiдстави на неминучiсть їхнього «злиття». І, на думку фiлософа, не за внутрiшнiм тяжiнням. Природно, цього може не статися. Тому необхiдна не тiльки «фiлософсько»-теоретична, а й фiзично-примусова дiяльнiсть, спрямована на розв'язання українсько-росiйської проблеми: «воскрешение Великоруссии» (с. 457). Шлях? Вивiрений столiттями iмперiї: «Для малороссов, или украинцев... формула получит следующий вид: малорусское, русское, российское» — в свiдомостi, в полiтицi ж — «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, по вместить и украинскую культуру в культуру русскую» (с. 458).
Свого часу В. Винниченко з гiркотою зауважував: «Чуднi, їй-Богу, цi росiяни: здається, треба тiльки радiти, що iдея шириться, а вони аж вороже ставляться, що в українцiв трошки сили набирається» (Щоденник, с. 62). Вихований на ленiнських гаслах про вiдданiсть iнтернацiоналiзмовi, український письменник не хотiв повiрити, що не будується велика спiвдружнiсть вiльних i рiвноправних народiв, а вiдбудовується iмперiя, аж доки не переконався: «У соцiалiстичнiй, советськiй Росiї... стихiя забиває iдею... Перспективи запорошуються... Найвиразнiше це виявляється в українському питаннi. В комiсарiатi закордонних справ референт в українських справах... сказав...: «Нiякої України не було i немає; на Українi всi чудово говорять по-руськи i все це українське питання є вигадка» (Щоденник, с. 430). Коли ж були поставленi (ще в 1920 р.!) до молодої України й територiальнi вимоги (щодо Криму, Донбасу, Кубанi, заселених українцями), Винниченко усвiдомив: «демократи» думають «не про комунiзм, що вони в нього не вiрять, що вони дбають про Росiю, про себе як нацiю» (Щоденник, с. 431).
нынешнего СССР, единый хозяйственный организм» // «Будет ли существовать Россия», с. 455), а зрештою й державно-полiтичне, — чому мають сприяти як освiта, наука, мистецтво, так i аграрно-промислова, демографiчна, соцiальна надбудова, а головне — нацiональна полiтика.
но одноглазого», i так само внутрiшньо руйнувала нацiї» — їхню самосвiдомiсть, гiднiсть, свободу, мораль, мову й культуру. Це вело до втрати морально-духовних цiнностей, тотальної деградацiї. І проти цього «демократи» час вiд часу протестували. Але до певної межi, доки йшлося про iнтереси росiйської iмперiї. Люди, мови, культури iнших нацiй для них не iснували. А коли й iснували, то лише як рудименти, якi не тiльки можуть, а й яким потрiбно допомогти вiдмерти. Жити має лише Росiя i все росiйське, як i всi засоби для цього придатнi, бо ж, на думку Федотова, «Россия не может равняться с Францией или Германией: у нее особое призвание. Россия — не нация, но целый мир. Не разрешив своего призвания, сверхнационального, материкового, она погибнет — как Россия... Мы должны показать миру (после крушения стольких империй), что задача империи, т. е. сверхнационального государства — разрешима» (с. 460, 459). А засобами реалiзацiї цiєї полiтики («фiлософiї») мають стати росiйська мова, культура, освiта, наука, церква.
Здавалося б, дивна логiка: виступати проти полiтики партiї Ленiна, Сталiна й вiдстоювати її дiяльнiсть. Але так було: критикуючи керiвництво СРСР, П. Сорокiн виступав не проти його полiтики, а лише проти тогочасної влади. Бо також вважав: «Русская нация состоит из трех основных ветвей русского народа — великороссов, украинцев и белорусов, а также из «русифицированных» или ассимилированных этнических групп, вошедших в состав дореволюционной Российской империи и современного Советского Союза («Основные черты русской нации в двадцатом столетии», с. 469). Ця сумарна єднiсть має стати органiчною, а для цього необхiдно використовувати всi фактори: економiчнi, полiтичнi, духовнi. Аж до цiлеспрямованого змiшування чи й... знищення цiлих етнiчних груп.
Це вже — повний псевдо-фiлософський канiбалiзм! І все ж iсторiя засвiдчує: коли депортувались чи й нищились не тiльки мiльйони людей, але й десятки (а не одиницi) мов, культур, цiлих народiв, фiлософ Сорокiн задоволено констатував: «Согласно переписи 1926 г., в Советском Союзе проживало 194 различные национальности (этнические группы), а согласно переписи 1959 г. их число было уменьшено — в административных целях — до 108 различных языковых групп» (с. 469). Свого часу про такий шлях творення єдиної росiйської нацiї мрiяв «демократ» Пестель. Здiйснив тиран Сталiн. Освятив фiлософ Сорокiн, радiючи, що «значительная часть нерусских национальностей уже «русифицирована» и «ассимилирована» (с. 470), а 80% iз них у 1959 р. вважали рiдною мовою росiйську. Здавалося б, у кiнцi XX ст. є змога спокутувати не тiльки помилки, а й злочини перед травмованими iмперiєю народами, i цим хоч трохи очиститися.
Однак не захотiв вiдстати вiд «патрiотiв» й «майже напiв-українець» О. Солженiцин, думаючи про те, «как нам обустроить Россию», вiн знову запропонував: об'єднати й асимiлювати! Бо, на його погляд, українцi нiколи не були нi народом (нацiєю), нi державою, а вiдтак не мали й своєї мови (вона, мовляв, вигадана «при австрийской подтравке»), культури, ментальностi. Окреслилася, на перший погляд, неймовiрна ситуацiя: реанiмацiя найреакцiйнiшої доктрини. Адже, як свiдчив генерал А. Денiкiн, ще 1918 р. росiйський монархiчний центр, що згрупувався у Києвi в час нацiонально-визвольного українського руху, «ставил ближайшими своими задачами:
2) поддержку добровольческой армии как организующего противобольшевистского центра и
3) осведомление союзников «об истинном положений дел на Украине». В своем обращении «к державам Согласия и руководителям добровольческой армии» центр развивал... идеи: Украинского государства никогда не было; «Украинцы» — не нация, а политическая партия, взращенная Австро-Германией; огромное большинство малороссии считает себя русским народом... и свято неизменно хранит верность союзникам растерзанной России; и Центральная Рада, и гетманское правительство совершенно оторваны от страны... Исходя из тех же взглядов, национальный (росiйський. — П. К.) центр вел борьбу против созыва гетьманом «Державного сейма», считая это «покушением на верховные права русского народа» .
Так було ще 1918 р. Був час осмислити i прозрiти. Та переконання — то сфера не тiльки освiти i розуму, а й вiри та психiки. Ідентичнi методологiчнi засади поклали в основу дiяльностi й росiйськi «демократи» 30–80-х рокiв, виразником стратегiчних планiв став автор трактату «Как нам обустроить Россию» О. Солженiцин, а сформував якi росiйський месiанiзм, жага: хай хоч «маленька» (у складi Росiї, України, Бiлорусi), бо на велику немає сил, але iмперiя.
української самосвiдомостi нацiї та держави. Тому завжди мала значення не лише кiлькiсть, а й методологiя праць, а також не тiльки їх змiст, а й форма. Мало писати про Україну, українцем i українською мовою: необхiдно писати з любов'ю до України, з кровною заiнтересованiстю долею її народу та об'єктивною науковою iстиною.
Що ж до антиукраїнських видань, то вони, як пiдручники з iсторiї України, з української мови, лiтератури, фiлософiї, географiї, етно- i психологiї, культури, писалися й українською мовою, з використанням окремих реалiй, — однак в антиукраїнському дусi. Через призму мети: перелицювати факти iсторiї в iнтересах пануючих режимiв, здискредитувати нацiонально-визвольнi змагання українцiв i їхнiх вождiв (починаючи вiд Мазепи й Орлика та продовжуючи кирило-мефодiєвцями, душею яких був Т. Шевченко, керiвниками УРН, Гетьманату i Директорiї, тих, хто вiдстоював iдею суверенної України й за умов бiльшовизму та фашистської окупацiї), щоб вiдчужити поколiння вiд тисячолiтньої iсторiї та культури, вiд традицiй i свiтових надбань власної мови та землi, вiд батькiвських святинь, а тим самим — вiд власної сутностi та самосвiдомостi, отже — основ гiдностi, самодостатностi, честi, визначеної природою iсторичної мiсiї (без усвiдомлення якої народ деформується у населення, суверени життєтворення — в слiпих виконавцiв чужої волi).
iсторикiв нової формацiї. Не менш важливо, що iсторико-еволюцiйний пiдхiд виявляють i дослiдники українського етносу (Ф. Вовк) та вiтчизняної культури (І Огiєнко, І. Крип'якевич), як української словесностi (М. Грушевський, М. Возняк, М. Зеров, М. Сумцов, В. Перетц, Л. Бiлецький), так i зарубiжної (А. Кримський, Є. Тимченко, Ф. Савченко, М. Калинович). Набувають потужного розмаху дослiдження з проблем мови i фiлософiї, педагогiки й права, родинних, соцiальних, нацiональних вiдносин, а також з проблем аграрного й промислового розвитку, природи й екологiї, демографiї та мiграцiйних процесiв. Тож навiть за умов усе посилюваного роздержавлення України, зовнiшнього iдеологiчного й полiтичного тиску, а то й адмiнiстративного диктату в республiцi розкорiнюється процес усебiчного нацiонально-духовного вiдродження. Формується новий тип iнтелiгенцiї, а з тим i освiти, науки, мистецтва. Україна виходить на мiжнародну арену як потужна наукова держава. На доказ достатньо нагадати, що 1926 р. в Українi створюється асоцiацiя сходознавцiв, а згодом вiдбувається мiжнародний з'їзд, учасниками якого стають ученi багатьох країн, i понад 200 з них виступає з доповiдями на рiзних секцiях (соцiально-економiчнiй, iсторичнiй, фiлософсько-психологiчнiй, фiлологiчнiй, природничiй, правознавчiй та iн.).
На жаль, розквiт i України, й українознавства не планувався сталiнським режимом. В Українi штучно загострюється як нацiонально-економiчна ситуацiя, так i нацiональна проблема, що добре показано М. Скрипником у лекцiях на кафедрi з нацiонального питання (Нацiональнi перетинки. Грудень, 1929 р., видано в Харковi. ДВУ 1930 р.). У кiнцi 20-х рокiв штучно конструюється процес СВУ, знищуються УАПЦ, а далi й тi iнститути українознавства, що були створенi В. Вернадським, М. Грушевським, Д. Багалiєм та їхнiми соратниками. Гине елiта iнтелiгенцiї. Зникає з ужитку й термiн українознавство.
матерiали не лише з окремих проблем i галузей, а й для видання української енциклопедiї. Збирається й систематизується величезний, накопичений роками, багатогалузевий досвiд. Могла настати епоха освiтньо-культурного ренесансу, розквiту нацiонально-духовної свiдомостi, а вiдтак державотворення. Але вже на повну потужнiсть запускається репресивна гiльйотина, нищиться не лише iнтелiгенцiя, а й ґрунт української культури — селянство. Зденацiоналiзоване робiтництво пiддається ще iнтенсивнiшiй духовнiй кастрацiї. І наукове українознавство знавiснiло виполюється з вiтчизняної ниви.
свободи. Її дискредитують судовищами й нищать концтаборами, та вона знову активiзується в кiнцi 80-х рокiв i на початку 90-х посiянi шiстдесятниками нею зерна нацiональної свiдомостi, гiдностi, честi дають буйнi сходи й зумовлюють державотворчу енергiю та фiлософiю народу, який 1 грудня 1991 року на референдумi рiшуче висловлюється за самобутньо-суверенний, демократично-гуманiстичний шлях розвитку.
Друга реальнiсть — жахлива полiтика хамелеонства: коли пiд машкарою українознавства в системах виховання, освiти, культури, навiть державної полiтики, мов блекота, впроваджується українофобiя.
Її методологiя — протиставлення загальнонародного — «класово-пролетарському», а нацiонального — загальнолюдському, глобалiстичному «Не помiчаючи», що iнтернацiональне — це мiж, а не поза чи над нацiональне, речники цiєї методологiї почали створювати культ «iнтернацiоналiзму», що на дiлi означало анафему усьому нацiонально-визначеному й утвердження на базi росiйського месiанiзму Іdее Fiх свiтової революцiї та вселюдської єдностi — запоруки iмперiї, того III Риму, про який мрiяли ще росiйськi iдеологи церкви та iмператори i прообразом якої у 70-х роках було оголошено «нову iсторичну спiльнiсть людей — радянський народ».
Ідеалiзацiя псевдо-iнтернацiоналiзму з 30-х рокiв XX ст. стала не тiльки теоретичною оболонкою, а й практичним змiстом полiтики СРСР, унаслiдок якої сувереннi республiки втратили не лише полiтичну незалежнiсть, а й право бути господарями своєї територiї (з конституцiй було вилучено навiть положення про те, що кожен народ є власником землi, природних ресурсiв, матерiальних благ, усе те оголошувалося «спiльним», хоча розпоряджалася ним тiльки центральна влада), своїх систем ладу, економiки, права. Загальнодержавною була оголошена росiйська мова (крiм усього iншого — i як єдина форма прилучення до культурних надбань iнших народiв). Зате було надано право вiдмовлятися вiд вивчення дiтьми... рiдної мови. Учителям–русистам, як i за царизму, держава почала доплачувати надбавку, хоча умови їхньої працi порiвняно з iншими педагогами стали незмiрно легшими. Зрусифiкованими виявилися системи освiти, науки, культури, державного управлiння. Практично Україна знову була обернена на провiнцiю.
Закономiрно, що знову стали пiдноситися як аксiоми версiї, згiдно з якими про українцiв i Україну можна говорити хiба з XIV столiття (отже, Київська Русь — питома земля українцiв! — опинилася поза межами iсторiї, держави, права, культури, релiгiї українцiв); що вони не мають власного генезису; що Гетьманщина — ще один доказ недержавностi мислення та психiки українцiв, якi одвiчно хотiли тiльки одного — «злиття» («воссоединения») з росiянами.
Вiдома iсторично-лiтературна пам'ятка XVIII ст. «Разговор Великороссии с Малороссией» С. Дiвовича, у якiй Україна говорить суперницi:
Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрусь.
Не тебъ, государю твоему поддалась...
... Не думай, чтобы ты сама была мнъ властитель,
Но государь твой и мой — общий повелитель,
А разность наша есть в приложенных именахъ:
Ты Великая, а я Малая — живем в смежных странахъ,
Так мы с тобою равны...
Вона достатньо чiтко розкриває i сувереннiсть мислення Малоросiї, i почуття її гiдностi та державностi. Однак навiть документи минулих епох не зупинили новочасних iсторикiв перед тенденцiйним лицюванням фактiв та впровадженням настанов, згiдно з якими iсторiя України навiть пiсля нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького трактувалася лише як волевияв народу до злиття, а прагнення його вождiв до суверенiтету — лише як зраду iнтересiв свого народу. Подiбний пiдхiд був виявлений i до iдей кирило-мефодiєвських братчикiв, до iсторiї УНР, Гетьманщини та Директорiї, до процесiв i подiй середини та кiнця XX ст. Виходило так, що ворогом українського народу, його свободи, добробуту, щастя поставав уже й сам український народ...
Деформацiя iсторiї (до речi, писаної про Україну й українською мовою) неминуче призведе й до деформацiї у висвiтленнi української культури, мови, освiти, науки (соцiально-iсторичної, природничої, гуманiтарної): вони оцiнювалися через призму iнтересiв не України, а її сусiдiв; i в основу дослiджень та висвiтлення клалися методологiчнi засади не науковi, а кон'юнктурно-iдеологiчнi. Як приклад, можна навести позицiю, з якої розглядалася iсторiя української словесностi навiть в академiчних виданнях 50–80-х рокiв: «Дiйовою зброєю радянських лiтературознавцiв, у тому числi лiтературознавцiв радянської України, були статтi, доповiдi, промови, листи В. Ленiна i Й. Сталiна, в яких викрито класовi основи буржуазного нацiоналiзму, розроблено засади партiйної полiтики в нацiональному питаннi. З цього погляду велику роль вiдiграв лист Й. Сталiна до Л. Кагановича та iнших членiв Полiтбюро ЦК КП(б)У вiд 26 квiтня 1926 р., — писалося в «Історiях» української лiтератури i 1964, i 1970-х рокiв (у 8 томах). — В цьому листi було викрито ворожi спроби українських буржуазних нацiоналiстiв вiдiрвати розвиток української радянської культури i лiтератури вiд росiйської лiтератури та лiтератури народiв iнших радянських республiк...». З того не важко переконатися, що i головнi засади не спiввiдносилися з суттю предмета — художньою творчiстю i були ґрунтованi тiльки на полiтичнiй орiєнтацiї, а лист до Кагановича, як вiдомо, ознаменував початок наступу на всю українську iнтелiгенцiю, лiтературу, культуру, що уже на початку 30-х рокiв призвело до жахливих масових репресiй.
вiдродження 20-х рокiв XX ст. А І. Дзюба у працi «Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя» показав i справжню суть антиукраїнської полiтики, i її причини та неминучi наслiдки. З того часу починається новий етап осмислення та розвитку українознавства. І цiлком логiчно, що пов'язується вiн з боротьбою за демократизацiю й гуманiзацiю життя суспiльства та створення Української суверенної держави.
Неоднозначний процес становлення та розвитку й зарубiжного українознавства. На жаль, як зазначав Ю. Шерех (Шевельов), i в Польщi, Чехiї, Нiмеччинi, Канадi, США, де мiстилися цiлi осередки української iнтелiгенцiї, не обiйшлося без загострення iдеологiчних пiдходiв та поглядiв. Як наслiдок — та ж одномiрнiсть у трактуваннi людей, явищ, подiй, лише протилежної орiєнтацiї: що (i хто) в СРСР пiдносилося, те (i тi) за рубежами гостро засуджувалося. Не враховувалося, що не всi могли (та й не повиннi були) емiгрувати, як катастрофою закiнчилося б масове самогубство елiти нацiї. За умов казарменно-тюремної демократiї йшлося про елементарне виживання (що, природно, не може виправдати активного слугування антиукраїнськiй полiтицi, життєдiяльностi хамелеонiв i яничарiв-манкуртiв).
Та рiзнi пiдходи (як зазначає той же Шерех, — критика вглядова, коли шукається iстина, i наглядова, коли вона виконує лише полiцiйнi функцiї) — явище всезагального поширення. На щастя, i в українствi на чiльнi позицiї вийшло аналiтичне, об'єктивно-конструктивне українознавство.
українську лiтературу». Теоретично насичена, масштабна ерудицiєю, вона вводила читача в широке коло тенденцiй, фактiв, iмен на межi XIX–XX столiть й змушувала бачити i всю європейську, й «радянську» лiтературу не тiльки через бiльшовицькi окуляри. Однак автор вiдчув, що це — надто вагомий, а все ж — лише одногалузевий фактор народної о буття. Потрiбна ж iсторично й науково унiверсальна перспектива. І Ю. Липа 1938 р. видає нову працю — «Призначення України» (Львiв, в-во «Хортиця»). Як i в однойменнiй книжцi В. Винниченка, центральна iдея цiєї працi — «вiдродження нацiї». Але стиль не стiльки публiцистичний, скiльки iсторико-полiтичний: у п'яти частинах дослiдження Ю. Липа висвiтлює тисячолiтнiй шлях українства i найголовнiшi фактори його розвитку, долi, характеру та перспективи: географiчнi, економiчнi, соцiально-полiтичнi, етнiчно-демографiчнi, культурно-психологiчнi, державно-нацiональнi. При цьому Україна бачиться як у внутрiшньому генезисi, так i у зв'язках зi Сходом та Заходом, як i тисячу рокiв назад, так i в ХХ ст.
соцiально-економiчного, полiтичного змiсту, якi з наукових позицiй пiдбивають рiзнi гранi буття українцiв. Серед них — i « Українська мова в першiй половинi двадцятого столiття (1900–1941). Стан i статус» Ю. Шевельова, i лiтературно-культурологiчнi дослiдження у 4-х томах Ю. Бойка (Блохiна) та у 2-х томах Є. Маланюка (серед яких особливе мiсце посiдає «Малоросiйство»); «Історiя української культури» І. Крип'якевича та iн. авторiв (1937, 1990 роки); i «Українська суспiльно-полiтична думка в 20 столiттi. У 3-х томах». Упорядники Т. Гунчак i Р. Сольчаник; «Слiдами пiонерiв. Епос української Америки» У. Самчука; «Українцi в Японiї» І. Свiта; «Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин» П. Голубенка; «Студiї до iсторiї українцiв Канади» М. Марунчака; «Матерiали до українсько-канадiйської фольклористики й дiалектологiї» Яр. Рудницького; «Розстрiляне вiдродження» Ю. Лаврiненка; «На магiстралях доби» Г. Костюка; «Сучасна лiтература в УРСР» І. Кошелiвця; «Звичаї нашого народу. Етнографiчний нарис» О. Воропая; «Україна. Історiя» О. Субтельного; нариси про українських гетьманiв, написанi В. Антоновичем, Л. Винарем, І. Борщаком; «Тисяча рокiв української культури» М. Семчишина.
стає його захисником i виразником.
Природно, що на цьому етапi перевидаються лiтописи рiзних авторiв i епох, «Велесова книга» (1990, 1995), iсторичнi працi В. Антоновича, Х. Вовка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, М. Максимовича, Д. Чижевського, А. Жуковського, Г. Ващенка; стають доступними для читачiв України «Щоденник», «Вiдродження нацiї» В. Винниченка, «Теорiя нацiї» В. Старосольського, «Дух нацiї» А. Княжинського, «Призначення України» Ю. Липи. З'являються iсторичнi дослiдження М. Семчишина («Тисяча рокiв української культури», К., 1993), М. Брайчевського («Конспект iсторiї України», К., 1993 «Лiтопис Аскольда», К., 2001), О. Апанович («Українсько-росiйський договiр 1654 р. Мiфи i реальнiсть», К., 1994), О. Субтельного («Україна. Історiя», К., 1991), колективнi збiрники українознавцiв: «Старожитностi Русi-України» (К., 1994), «Українознавство в розбудовi держави» (К., 1994), «Нацiональнi вiдносини в Українi у XX ст.» (К., 1994), «Українська лiтература в загальнослов'янському i свiтовому контекстi» (К., 1988–1994), «Українська культура. Історiя i сучаснiсть» (Львiв, 1994), «Фiлософiя» (К., 1991), «Багатопартiйна українська держава на початку XX ст.» (К., 1992), «З порога смертi...» (К., 1991), «Культурне вiдродження в Українi» (Тер., 1993). А також працi з окремих напрямкiв українознавства: «Історiя України ХХ ст..» Т. Гунчака; Г. Касьянова («Українська iнтелiгенцiя 1920-х — 30-х рокiв», К., 1992), П. Кононенка («Українська лiтература. Проблеми розвитку», К., 1994, «Українознавство», К., 1994; «Свою Україну любiть…», К., 1996; «Українознавство», К., 1996), Л. Лук'яненка («Не дам загинуть Українi!», К., 1994), Ю. Шаповала («Людина i система», К., 1994), новi видання i дослiдження А. Жуковського, В. Маркуся, В. Смолiя, М. Панчука, С. Пирожкова, що вносять важливi корективи в iсторiю, теорiю й методологiю українознавства. Наближається до завершення пiдготовка тритомної «Енциклопедiї українознавства» французькою мовою.
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
Бiблiографiя — галузь науково-практичної дiяльностi, яка полягає в пiдготовцi i поширеннi науково-систематизованої iнформацiї про книги та iншi видання з метою впливу на їх використання.
Ідеологiя — система полiтичних, правових, етичних, художнiх, фiлософських, релiгiйних поглядiв; суспiльна свiдомiсть.
Краєзнавство — комплексна наука, що рiзнобiчно вивчає окреслену частину країни (регiону, областi, населеного пункту). Основним завданням краєзнавства є вивчення рiдного краю. Предметом такого вивчення є конкретний регiон.
Кононенко П. Українознавство: Пiдручник. — К.: Либiдь, 1996.
Баран В. Д., Баран Я. В. Походження українського народу. — К., 2002.
Брайчевський М. Конспект iсторiї України. — К., 1994; «Лiтопис Аскольда», К., 2001.
Дорошенко Д. Огляд української iсторiографiї. — К., 1990.
Єфремов С. Українознавство. — К., 1920.
Інститут українознавства. — К., 2002.
Історiя української школи та педагогiки: Хрестоматiя. — К.: Знання, 2003.
Кононенко П. П. «Свою Україну любiть...» — К.: Твiм Iнтер, 1996.
Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Феномен української мови. — К.: Наша культура i наука, 1999.
Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Освiта ХХІ ст. Фiлософiя родинностi. — К.: Артек, 2001; Український етнос: ґенеза i перспективи. — К., 2002.
Кононенко П. П., Токар Л. М., Маляренко Л. Л. Українознавство в системi освiти: Довiдник джерел з питань змiсту, методологiї та методики викладання. — К., 1996.
Крисаченко В. С. Українознавство. Хрестоматiя-посiбник. У 2-х кн. — К.: Либiдь, 1996.
Максимович М. Киевъ явился градомъ великимъ… — К., 1994.
Калакура Я. С. Українська iсторiографiя. — К.: Генеза, 2004.
Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. — К., 2004.
Навчально-виховнi програми з українознавства. — К.: Знання України, 2001.
Українознавство. Навчальна програма нормативної дисциплiни для середнiх навчальних закладiв. — К., 2004.
|
