Архітектура Поділля

Архiтектура Подiлля План Вступ Роздiл 1. Дослiдження iсторiї архiтектури Подiлля Висновки Список використаної лiтератури Вступ Подiлля - один з найцiкавiших з iсторико-архiтектурної точки зору регiонiв, вiдомий своєю винятковою ґеополiтичною роллю в життi Пiвденно-Захiдної Русi-України. Мiсце розташування на перехрестi щоважливiших торговельних шляхiв та на межi мiж християнським Заходом та мусульманським Сходом наводить на думку про подiбнiсть його iсторичної долi до долi всiєї України, яка саме завдяки ключовому ґеополiтичному положенню в євроазiйському просторi на декiлька столiть опинилася в епiцентрi полiтичних змагань видатних держав Європи та Азiї. Аналогiчну модель iсторичного розвою демонструє й Подiлля, на теренi якого впродовж ХП-ХVIIІ столiть перетиналися полiтичнi iнтереси Литви, Польщi, Золотої Орди, Туреччини, Росiї. Порубiжне положення Подiлля спричинилося до появи на його теренах потужних фортифiкацiй, котрим, на думку А. Н. Кирпичникова, треба завдячувати могутньому вiйськово-технiчному злету Київської Русi, який протягом довгого часу впливав на розвиток вiйськової технiки i тактики, а також органiзацiї оборонного будiвництва (1). Проблема генези й еволюцiї фортифiкацiй Подiлля опрацьована вкрай слабо. Це пояснюється складнiстю архiтектурно-археологiчних дослiджень здебiльшого зруйнованих, занедбаних i спотворених замчищ, фортець, замкiв та оборонних храмiв, а також недостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Стан справ в галузi вивчення оборонного будiвництва найвичерпнiше визначив Б.Ґеркен в ґрунтовнiй монографiї, присвяченiй одному з найвiдомiших подiльських замкiв - Язловецькому. Це дослiдження дотепер не тiльки не втрачає актуальностi, а й лишається єдиним прикладом ґрунтовної iсторико-архiтектурної монографiї з середньовiчної фортифiкацiї. На жаль брак подiбних публiкацiй створює своєрiдний вакуум, який стихiйно заповнюється науково необґрунтованою, неперевiреною, здебiльшого поверховою iнформацiєю на кшталт побутуючої нинi в iсторiографiї концепцiї зародження в Українi мурованого оборонного будiвництва. Згiдно з цiєю концепцiєю першi мурованi укрiплення виникли н другiй половинi ХІП ст., спорадично застосовувалися у ХІV-ХV ст., i лише у ХVІ-ХVII ст. розповсюдилися внаслiдок перебудови в каменi або цеглi первiсних дерев'яних замкiв i фортець. Ця концепцiя, що зайняла в сучаснiй науцi досить стiйку позицiю, кочуючи з джерела до джерела, як не дивно, нiколи не мала чiткої наукової аргументацiї i абсолютно не кореспондується з висновками ґрунтовних дослiджень окремих оборонних об'єктiв. Вона лишає без вiдповiдi питання, чому завжди аванґардна з точки зору функцiональної орґанiзацiї та використання прогресивних архiтектурних форм, конструкцiй, матерiалiв i будiвельних технологiй фортифiкацiя, порiвняно з iншими видами будiвельного мистецтва (зокрема культового), на теренах Захiдної України пiшла абсолютно нелогiчним i неефективним шляхом розвитку, зiґнорувавши з найбiльш доцiльного, економiчного й розповсюдженого на цих землях будiвельного матерiалу - каменю - i вiддавши перевагу дереву, що у воєнних умовах значно йому поступалося. РОЗДІЛ 1. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ АРХІТЕКТУРИ НА ПОДІЛЛІ За останнi роки українською iсторико-архiтектурною наукою отриманi новi данi щодо iсторiї фортифiкацiй Кам'янця-Подiльського, Меджибожа, Львова, Переяславля, Кременця (4), якi свiдчать про появу мурованих укрiплень ранiше другої половини ХШ ст. Цiкавим є факт, що, датуючи муровану Ладозьку фортецю (Пiвнiчна Русь) початком XII ст., А. Н. Кирпичников вважає її прототипом фортецю Переяслава-Хмельпицького (т. зв. Єфремова города), а вплив досягнень фортифiкацiї Пiвденної Русi на пiвнiчнi руськi землi переконливо пов'язує з закономiрностями iсторичних обставин (зокрема зв'язкiв Ладоги та Переяслава через дiм Всеволодовичiв-Мономаховичiв). Заслуговує також на увагу думка дослiдника про те, що "на Руси могли сооружать настоящие боевые каменные крепости задолго до второй половины ХШ в., когда это стало общей необходимостью... Создание каменных Переяславля и Ладоги объясняется не какой-то местной "технологической" традицией, а общерусской военной потребностью, что расширяет паше представление о возможностях и масштабах государственного каменного строительства на Руси ХІ-ХП вв." (5). є пiдстави розглядати це явище як типове, чи й падалi вважати його унiкальним, а об'єктам дослiджень надавати статус виняткiв, як це робилося дотепер. Середньовiчне вiйськове будiвництво Подiлля як цiлiсне явище досi практично не дослiджувалося i неопрацьоване анi в iсторiографiчному, анi в джерелознавчому аспектах. Виняток становить неопублiкована праця Г. Логвина, в якiй зроблена спроба розглянути па соцiально-iсторичному тлi та узагальнити поширений по окремих публiкацiях iсторико-архiтектурний матерiал, що стосується групи подiльських замкiв (6). Вiдсутнi данi про локалiзацiю, стан збереженостi об'єктiв, немає бодай схематичної фiксацiї натурних залишкiв всiх споруд. Точно не визначена навiть кiлькiснi укрiплень, що iснували па Подiллi. Так, О. Мацюк та П. Штойко картографують на пiдставi iсторико-лiтературних та архiвних джерел 485 оборонних споруд в межах лише захiдної частий Подiлля (7). Принагiдне зауважимо, що серед науковцiв є суттєвi розбiжностi у визначеннi iсторичних меж Подiльського регiону. Аналiз картографiчних матерiалiв середини XVI - третьої чвертi XVII ст. (8) показує, що Подiлля не мало сталих меж: на заходi вони змiнювалися на обширi мiж рiчкою Збруч та Рогатином Івано-Франкiвської областi, на сходi - вiд Бара Вiнницької аж до Очакова Одеської областi. Вiдносно стiйкою є пiвнiчна межа, що проходила по лiнiї Збараж - Старокостянтинiв - Хмiльник. Незмiнною залишалася лише пiвденна межа, що спiвпадала з середньою течiєю Днiстра. На мапах XVII ст. Подiлля роздiляється на Нижнє (ВАSSА РОDOLIА) та Верхнє (АLТА РОDOLIА). Останнє, як найдавнiше i найбiльш насичене оборонними спорудами, цiкавить нас передовсiм. Студiюючи оборонне будiвництво Подiлля, слiд насамперед вказати па низку iсторiографiчних робiт М. Грушевського, Д. Дорошенка, К Шайпохи, Ю. Антонi, О. Чоловського, Ю. Сiцiнського, Р. Афтаназi, В. Гульдмана, М. Молчановського (9); доповнених нечисленними статтями i монографiями нашого столiття, присвяченими окремiм об'єктам, частiша з яких виконана на базi сучасних iсторико-архiтектурних дослiджень та солiдному архiвному матерiалi. Дослiдники середньовiчного оборонного будiвництва Подiлля зазначають, що суттєвий вплив на фортифiкацiю виявили особливостi природної топографiї Подiльської височини, порiзаної численними притоками Днiстра та Пiвденного Бугу, рiчища яких лежать в глибоких долинах i мають безлiч вигинiв та закрутiв, утворюючи численнi миси, пiднятi на десятки метрiв над заплавами рiчок. Тип масового укрiплення, що у фаховiй лiтературi дiстав назву "односторонньої фортецi", є найхарактернiшим для Подiлля. До нього належать замки та обороннi храми Кам'янця-Подiльського, Меджибожа, Зiньова, Кудрипцiв, Кривчого, Скали-Подiльської, Суткiвцiв, Чорпокозинцiв, Шарiвки, Буданова, Пiдзамочка, Бучача, Монастирка пiд Бучачем, Панiвцiв, Янова, Теребовлi, Язловця, Сидорова, Токiв, Червоиограда, Микулинцiв, Висiчки, Старого Збаража, Бушi, Озаринцiв, Стiни тощо. Мисовий тип демонструє також безлiч городищ, розкиданих по притоках Днiстра: у селах Сокольцi, Джуринцях, Лоївцях, м. Брацлавi Вiнницької областi, м. Смотричi, селах Гринчук, Великому Карабчiєвi, Хребтiєвi, Пилипах Хребтiївських, Княгининi, Карачкiвцях, Кривчику, Калюсi, Княжполi, Колубаївцях, Купинi, Грицьковi, Привороннi Хмельницької областi, селах Бiльчому Золотому, Вовкiвнях, Ланiвцях, Тудоровi (Федорiвнi), Зеленчому (Теребовлi) Тернопiльської областi та багатьох iнших. Цiкаво, що мисовий тип є досить архаїчним, але на Подiллi вiн зустрiчається аж до ХVП ст. включно. П. Раппопорт видiляє мисовий тип укрiплень як домiнуючий па територiї Галицької землi починаючи з Х-ХІ ст., на вiдмiну вiд круглих та наближених до квадрату в планi городищ, що були розповсюдженi в iнших регiонах i вiдсутнi на Галичинi й Подiллi. Пониззя-Подiлля, згадуваних в лiтописах до XIV ст., складається враження, що ця земля майже не була урбанiзованою. Це особливо виразно простежується по даних картографування Л. Махновцем мiст, що згадуються в Лiтописi Руському. Мiста Пониззя з'являються в лiтописi у XII ст. як такi, що вже iснують; жодних даних про час їх заснування лiтопис не подає. Цi мiста вкрай нечисленнi: Ушиця, Микулин, Бакота, Калюс, Кучелмин, Кам'янець. В кiнцi XIV ст. до них додаються Смотрич, Червоноград, Скала, Меджибiж, Божський, Винниця. Всi мiста, що їх згадує лiтопис, локалiзуються па дуже обмежених територiях, що прилягають до Днiстра та двох його головних приток. Разом з тим простiр в межiрiччi Днiстра та Пiвденного Бугу (приблизно 100x150 км) взагалi не має поселень, що порiвняно з щiльно залюдненими теренами Галичини й Волинi видається малоймовiрним, враховуючи природнi багатства, клiмат i родючi землi пронизаного рiчками Подiлля. Слушний напрямок розв'язання цiєї проблеми запропонував М. Молчановський, звернувши увагу на "раптовiсть", з якою на полiтичнiй мага Пiвденної Русi i, зокрема, Галицько-Волинського князiвства, з'являється Пониззя з мiстами. Вiн звернув увагу на певну полiтичну незалежнiсть цiєї землi, що досить переконливо проступає з контексту лiтопису. Пояснення цьому iсторик вбачає в тiй особливiй ролi, яку, на його думку, вiдiгравало Пониззя по вiдношенню до Галичини й Волинi, виконуючи функцiю своєрiдної, "буферної" зони мiж руськими землями i кочовим степом. З такої точки зору Пониззя було вкрай необхiдним галицько-волинським князям, котрi, з огляду на виключне стратегiчне положення цього краю, надали йому певну полiтичну самостiйнiсть. в сферi iнтересiв полiтичних кiл Галицько-Волинської Русi. З цього випливає, що Пониззя могло бути урбанiзованим i фортифiкованим настiльки, наскiльки цього вимагало його порубiжне положення. Разом з тим скупiсть тогочасних лiтописних даних не дозволяє скласти уяву про масштаби урбанiзацiї краю та про концепцiю його оборони. Звертаючись для вирiшення цього питання до бiльш раннiх джерел, знаходимо свiдчення про iснування в цьому регiонi поселень, якi звалися мiстами. Географ II ст. н. е. Птолемей позначає на лiвому березi Днiстра, в межах Європейської Сарматiї, п'ять мiст (14). Вiзантiйський iмператор Костянтин Порфироґенет (середина X ст.) повiдомляє про п'ять "спорожнiлих фортець" в землях печенiгiв, бiля переправ через Днiстер, i додає, що "посеред самих будiвель давнiх фортець знаходяться певнi ознаки церков та хрести, видовбанi в пiсковику, тому дехто зберiгає перекази, що ромеї (римляни -О. П.) колись мали там поселення". З огляду на цi повiдомлення заслуговують па увагу деякi знахiдки па схилах плаю Днiстровського каньйону, що дозволяють шукати певнi паралелi з приднiстровськими фортецями, про якi пише Порфирогенет (6). Щодо останнiх, то iсторики ототожнюють мiста, описанi Порфирогенетом та Птолемеем, i локалiзують їх саме в середнiй течiї Днiстра. Стан археологiї, одначе, не дозволяє поки що анi пiдтвердити, анi спростувати цю гiпотезу. "суть грады их и до сего дне". М. Молчановський ототожнює з ними лiтописнi мiста Пониззя. Не маючи причин iгнорувати наведенi вище свiдчення, ми змушенi визнати, що на теренi Середнього Поднiстров'я (зокрема на Подiллi) в другiй половинi І тис. н. е. iснувала вiдносно самостiйна в полiтично-адмiнiстративному вiдношеннi земля, яка мала численнi поселення, котрi не могли зникнути, не залишивши слiдiв мiстобудiвної культури та досвiду фортифiкацiї. А, отже, середньовiчна фортифiкацiя на цiй територiї мала глибиннi мiсцевi коренi, що за прадавнiх часiв вельми тiсно сплелися, увiбравши й елементи культури тих народiв, якi мали контакти з Середнiм Поднiстров'ям. Найдавнiшi з дослiджених мурованих фортифiкацiя Кам'янця-Подiльського. Йдеться, однак, не про часи, удокументованi Лiтописом Руським, а про початок нашої ери, зокрема ІІ-Ш столiття, позначенi в iсторiї народiв Європи Трояновими вiйнами. Вiд цього часу в Кам'янцi збереглися рештки оборонного поясу навколо Старого замку у виглядi залишкiв 12 тристiнних веж, датування яких за характером стратиграфiї, будiвельних розчинiв та археологiчного матерiалу визначилося П-ІП ст. н. е. За планувальною структурою вежi наближенi до прямокутних, з кутом 85°, тристiннi, розiмкнутi з внутрiшнього боку укрiплення; товщина їх стiн становить 1,56-1,7 м; розмiри бокiв веж дорiвнюють 5,0 м, 7,4 м, 8,0 м (що кратнi римському футу 29,5 см). Цi знахiдки не знайшли пояснення не тiльки в межах усталеної концепцiї еволюцiї замку, але й не мають аналогiв в українськiй iсторико-архiтектурнiй науцi, не узгоджуючись з пануючою концепцiєю розвитку оборонного будiвництва. Одначе вони набувають принципово нового змiсту з огляду на застереження П. Раппопорта щодо мурованих укрiплень давнiших, нiж XI ст., якi, на його думку, були па Русi, як i у Захiднiй Європi, рiдкiсним винятком, за виключенням "оновлених решток римських фортець" (2). стiни завтовшки 1,7-2,0 м i збудованi на стандартi римських лiнiйних мiр), а також веж дакiйських фортець Костешти, П'ятра-Рошiє, Блiдару (Румунiя) (2). з цим оборонним поясом, що розмiщувався по периметру бровки скелястого мису, на якому розташований Старий замок, функцiонально i топографiчне була з'єднана ще одна споруда - мурований Фортечний мiст, що сполучав укрiплення в межах Старого замку з островом Старого мiста. Дослiдженнями було встановлено, що пiд обличкуванням моста XVII ст. знаходиться мурована конструкцiя з пiлонiв та арок, причому пiлони, па якi спираються арки, мають давнiше походження i за iдентичнiстю будiвельних розчинiв мурування розчинам, описаних вище веж, датуються ІІ-ІІІ ст. н. е. Таким чином, па першому будiвельному етапi мiст був безарковим i являв собою п'ятипрогiнну конструкцiю, утворену шiстьма пiлонами, ширина яких по фасаду дорiвнювала 2 м, а прогiн мав розмiр 7 м; мiст мав дерев'яний хiдник. Унiкальнiсть цiєї споруди, що не має аналогiв далеко поза межами Пiвденно-Захiдної Русi, є очевидною. Мiст аналогiчної конструкцiї та габаритiв зображений на рельєфах Траянової колони в Римi, присвячених римсько-дакiйським вiйнам, вiдомим в iсторiї пiд назвою Траянових воєн (2). Безперечно, що вiдкритi найдавнiшi мурованi споруди Кам'янця-Подiльського ставлять на порядок денний пошук iсторичного контексту, в якому їх поява була би логiчною i виправданою. Історiографiчнi студiї дають значний матерiал для його окреслення. Зокрема, архiвнi та iсторико-лiтературнi джерела подають iнформацiю про те, що Кам'янець є древнiм мiстом дакiв, котрi з'явилися тут внаслiдок римської колонiзацiї Дакiї в II ст. н. е. пiд час Траяпових воєн (2). Численнi релiкта римської епохи на теренi Середнього Поднiстров'я дають пiдстави говорити про тiснi контакти з римськими провiнцiями, детальний характер яких вимагає спецiального iсторичного дослiдження. Для нашої теми, одначе, найважливiшим є той факт, що Подiлля на початку нашої ери вiдiгравало роль контактної зони на межi античного та протослов'янського свiту, а, отже, було певною мiрою урбанiзованим. З огляду на вiдкриття у Кам'янцi решток мурованих укрiплень початку нашої ери повiдомлення Костянтина Порфирогенета про залишки римських мiст па Днiстрi набувають певної предметностi. Не виключено, що в Подiльському регiонi Кам'янець був не єдиним поселенням, що репрезентує релiкти будiвництва античної епохи. В усякому разi урбанiстичний та фортифiкацiйний досвiд Кам'янця не мiг не виявити впливу не тiльки па найближчi околицi, але й на весь Подiльський регiон. З точки зору розглядуваної нами теми найголовнiшим є те, що вже в античнi часи, коли Кам'янець увiйшов до ареалу впливу провiнцiй Римської iмперiї, в його мурованих фортифiкацiях, збудованих, ймовiрно, даками або римлянами, була застосована концепцiя мисової оборони. Ця ж концепцiя була реалiзована через декiлька столiть в домонгольських подiльських фортифiкацiях. Зокрема, давнє муроване ядро Меджибiзького замку наближене в планi до трикутника, що займає закiнчення мису, датується Є. Лопушинською за даними архiтектурно-археологiчних дослiджень ХІІ-ХІІ ст. Масштаб укрiплень, що займали площу бiльш нiж 2000 кв. м, включаючи обороннi мури завтовшки 2,7 м та барбакан (8x10 м) з надбрамною баштою, свiдчить про те, що ми маємо справу аж нiяк не з зародковою фазою фортифiкацiйної школи (5). Концепцiю мурованого мисового укрiплення демонструють давнi ядра замкiв Язловця, Скали-Подiльської, Жванця, Панiвцiв, Сидорова, Бучача, Зiнькова, Чорнокозинцiв, Суткiвцiв, Сатанова та iн., що сягають, ймовiрно, монгольських часiв. Цей висновок пiдкрiплюється даними попереднiх дослiджень Жванця, Панiвцiв, Раковця, Скали-Подiльської, а також археологiчних дослiджень Кременецького замку, давнє муроване ядро якого походить з IX ст. І хоча замок у Кременцi тяжiє до волинського кола оборонних укрiплень, для нас важливе з'ясування загального контексту розвитку мурованих фортифiкацiй па теренах Захiдної України i формування якомога повнiшої уяви про хронологiю їх повстання. По навалi Батия iсторична доля Пониззя тiснiше сплiтається з долею Галицько-Волинського князiвства. Джерела подають свiдчення про активну оборонну дiяльнiсть Данила Галицького, спрямовану на пiдготовку опору Золотiй Ордi, в ходi якої Данило намагається iнкорпорувати Пониззя з метою використання його вигiдного ґеополiтичного положення. Навеснi 1242 року вiн вiдправляється на Пониззя, до Бакоти й Калюси, з метою "уставити землю" (7), що М. Молчановський тлумачить як "устроить", створити "оплот проти татарських нападiв" шляхом "укрiплення старих мiст та створення нечисленних, але сильних опорних пунктiв на випадок серйозного зiткнення" .І хоча лiтописець не дає конкретної iнформацiї про дiяльнiсть галицького князя па Пониззi, ми вважаємо, що М. Молчановський має рацiю у визначеннi основної програми Данила. Очевидно, саме наслiдки її реалiзацiї спонукали 1259 року Бурундая вiддати наказ про зруйнування всiх укрiплених мiст , котрий Данило, ще не пiдготовлений до вiйни, змушений був прийняти. Не маючи вiдомостей про подальшу долю фортифiкацiй Пониззя за часiв Данила, звернемось до пiзнiших документiв. Густинський лiтопис повiдомляє, що польський король Казимеж Великий (1333-1370 р. р.) "мурами многие грады омурова", переслiдуючи мету змiцнення кордонiв з Ордою та залюднешiя краю. Ту ж саму мету переслiдували й русько-литовськi князi Корятовичi, котрим лiтопис приписує значну фортифiкацiйну дiяльнiсть. Отримавши Подiлля, Корятовичi поставили своєю метою не пiдкорення краю, знесиленого татарським володарюванням, а його заселення "на суровим коренi", подальше залюднення i розбудову (32) Змiцнення Подiлля не могло вiдбуватися без оборонного будiвництва: саме при Корятовичах, коли влада татар була вже лише номiнальною, оборонне будiвництво стало не лише потрiбним, а й можливим. Одначе литовський лiтопис, вельми позитивно оцiнюючи дiяльнiсть Корятовичiв на Подiллi i вiдмiчаючи їх "приязнi" стосунки з мiсцевою феодальною верхiвкою, що були запорукою успiху у спiльнiй боротьбi з татарами, водночас значно прибiльшує їх внесок в розвиток оборонної iнфраструктури краю. Так, лiтописець повiдомляє, що на час приходу князiв па Подiлля тут "не было еще ни одного города мурованого а ни деревяного". Це свiдчення стало пiдмурiвком для пiдтвердження про тотальне знищення татарами попереднiх дерев'яних укрiплень i про початок за часiв Корятовичiв, наприкiнцi XIV ст., нової фази оборонного будiвництва. Не применшуючи внеску русько-литовських князiв в будiвництво фортифiкацiй на Подiллi, варто все ж об'єктивно оцiнити ситуацiю, що склалася па той час. Певнi факти для цього подає подальший текст литовського лiтопису, котрий мiстить дуже суперечливу iнформацiю: "Непервэи нашли собе т в е р ж ы ц у (розрядка моя - О. П.) на рецэ Смочричы, и тут собе город Смотрыч уделали, а и другом месгцы на С. чочрычы же город Бокут поставили. А потом, ловечы у ловех, и пригодилося им стадо оленей паехати па том месiє, где тепер Камеиецкое место лежыть. И тые княжата розселилися па том местцу и город змуровали Каменец, а с того вси городы Подолские помуровали и оселилися тые Корятовичы" (4). В частинi лiтописного повiдомлення, що стосується Смотрича, привертає увагу слово "твержыца", яке означає "укрiплене мiсце" (вiд "твердить" - будувати укрiплення, укрiплювати, отже, йдеться про iснування в Смотричi укрiплення ще до Корятовичiв. Це пiдтверджує й текст грамоти 1375 року, виданої Корятовичами Смотрицькому Домiнiканському монастирю, де вказується на необхiднiсть "город твердити"; саме ж мiсто характеризується наявнiстю мiських станiв (бояр, землян), а також рiзних. споруд - церкви, млина, мосту (36), що переконливо свiдчить про iснування поселення до 1375 року. В описi Смотрицького замку, датованому 1494 роком, йдеться про "minosa habet edificia et vetusta" ("зруйнованi та стародавнi споруди"), а також про "nigra stuba, que est supra valvam introitus castri, intus minuta muro vetustissimo" ("чорну хату, яка мсiтиться над замковою брамою, укрiплену зсередини найдавнiшим муром"). Згадуються також "cameras" - мурованi склепiнчастi примiщення для зберiгання мiщанами та шляхтою своїх речей (6). Вживанi латинськi характеристики "vetusta" i "vetustissimo" ("давнiй" та "дуже давнiй") навряд чи стосувалися укрiплень, вiк яких не перебiльшував одного столiття. Отже, скорiше над усе, мiсто Смотрин i мурований замок iснували ще до Корятовичiв, якi, безсумнiвно, доклали зусиль для їх змiцнення. Тих самих висновкiв доходимо, спiвставляючи лiтописну легенду про заснування Кам'янця-Подiльського (див. вище) з текстом грамота Корятовичiв, виданої ними 1374 року "н а з а м к у" (розрядка моя - О. П.) в Кам'янцi. З тексту грамоти постає повноцiнне мiсто з усiма атрибутами вiйськового та цивiльного устрою: в документi перелiченi мiськi стани (бояри, земляни, мiщани, дворяни), мiська адмiнiстрацiя (вiйтi воєвода, райцi), рiзнi споруди (7). При розглядi цього документу сукупно з численними публiкацiями матерiалiв археологiчних дослiджень оборонних та житлових споруд па територiї мiста (за якими Кам'янець як мiський осередок датується XI ст.) стає очевидною тенденцiйнiсть литовських лiтописiв. Вона, одначе, цiлком зрозумiла i пояснюється бажанням прибiльшити заслуги русько-литовських князiв в органiзацiї мiського життя на Подiллi. Водночас абсолютно незрозумiлою є позицiя деяких iсторикiв, якi стiйко не помiчають прогресу архiтектурно-археологiчних знань щодо Кам'янця-Подiльського, датуючи його виникнення другою половиною XIV ст. та звинувачуючи дослiдникiв архiтектури мiста в умисно тенденцiйнiй пiдтасовцi рiзноманiтних фактiв пiд нiби наперед визначену "давньоруську" концепцiю його походження. Найбiльш послiдовним i непримиренним представником цiєї позицiї виступає Я. Дашкевич в роботi "Каменец - еще раз", видрукуванiй 1984 року (8), де, полемiзуючи з М. Тнхомнровим, М. Бжшкянцом, А. Тюпичем, Г. Хотюном, Г. Логвином, Є. Пламеницькою, І. Винокуром, М. Дороновичем, С. Барончем, Ю. Роллє (Антонi), П. Юрченком, М. Брайчевським, Ю. Нельговським та iн" iсторик звертається до згаданої вище грамоти Корятовичiв, роблячи спробу довести, що вона є пiзнiм фальсифiкатом. Ця спроба, одначе, виявилася невдалою: по-перше, надто довiльно переповiдаючи текст грамоти, дослiдник не зробив жодного посилання па джерело iнформацiї. По-друге, наведений Я. Дашкевичем змiст документу не має нiчого спiльного з текстом грамоти, опублiкованим мовою оригiналу в поки що єдинiй найґрунтовнiшiй монографiї М. Молчановського, присвяченiй джерельнiй базi Подiлля (9). Отже, в розпорядженнi дослiдника дiйсно виявився досить сумнiвний документ, на основi якого робити будь-якi висновки щодо хронологiї фортифiкацiй i забудови мiста не є коректним. Таким чином, вибiрковий аналiз текстових джерел, що пов'язанi з так званим "литовським" перiодом, свiдчить, що не Корятовичi заснували головнi подiльськi мiста й замки, хоча не можна недооцiнювати їх ролi у змiцненнi фортифiкацiй, частина яких на той час вже iснувала. Наприкiнцi XIV ст. Подiлля опинилося в сферi полiтичних iнтересiв польського короля Владислава Ягелла, котрий 1395 року передав його своєму васаловi кракiвському воєводi Спитку з Мельштина. Коротке (1399 року Спитко загинув в битвi з татарами) правлiння молодого воєводи, за свiдченнями джерел, вiдоме як "час зведення фортець в руських землях" (40). Оборонна дiяльнiсть Спитка навiть спричинилася до занепокоєння польського короля, який "очiкував поганих для корони наслiдкiв вiд вiйськових споруд, зведених новим володарем Подiлля" (4). Пiдтвердженням активної оборонної дiяльностi Спитка слугують роботи по спорудженню однiєї з найпотужнiших веж Кам'янець-Подiльського замку - Рожанки. Джерела повiдомляють також, що Спитко дозволив кам'янецьким мiщанам використовувати третину доходiв вiд помолу на мiському млинi на потреби мiста та його змiцнення (4). Очевидно, реалiзуючи свiй задум по розбудовi фортифiкацiй на Подiллi, Спитко, як i його попередники Корятовичi, спирався на мiсцеву феодальну верхiвку, яка, в основному, й здiснювала оборонне будiвництво. Численнi акти про надання подiльських сiл та мiстечок у власнiсть, що збереглися, починаючи вiд 1386 року (4), дозволяють говорити про iнтенсивний процес утворення вiйськово-адмiнiстративної iнфраструктури краю, що проходив в умовах надзвичайно нестабiльної верховної влади. А оскiльки i Литва, i Польща розглядали Подiлля як зону найбiльш активного потенцiйного опору кочiвникам на шляху до своїх кордонiв, ними були створенi умови для його вiйськового (обов'язково контрольованого!) змiцнення. Цей iнтерес державної адмiнiстрацiї мав неодмiнно знайти вiдгук у мiсцевої феодальної верхiвки, котра змушена була, незалежно вiд полiтичного статусу Подiлля, дбати про свою безпеку передусiм своїми власними силами. Наведений iсторiографiчний огляд свiдчить, що перiод початку ХШ - кiнця XIV ст. на Подiллi був пов'язаний з кiлькома злетами фортифiкацiйної дiяльностi: в перiод князювання Данила Галицького, за Казимежа Великого, князiв Корятовичiв та Спитка Мельштинського. Активна вiйськова дiяльнiсть неодмiнно повинна була реалiзуватися у оборонних спорудах, якi па той час були основою стабiльностi будь-якої влади. Як вже зазначалося вище, об'єктивний висновок про масштаби i розвiй мурованого оборонного будiвництва на Подiллi можна зробити лише за умови проведення ґрунтовних архiтектурно-археолоґiчних дослiджень значної групи замкiв з метою виявлення їх первiсних ядер. Перспективнiсть цього напрямку пошукiв доводять дослiдження польського вченого Б.Ґеркена, присвяченi однiй типологiчнiй групi подiльських замкiв, якi мають в основi давнє ядро у виглядi баштово-стiнового укрiплення, спорудженого на п'ятикутному планi, один з рогiв якого сильно висунутий. Зокрема давнє ядро Язловецького замку (25x40 м) має муровану сторожову вежу, що збудована на квадратовому планi (5x5 м) з внутрiшнього боку висунутого в бiк закiнчення мису рогу п'ятикутного укрiплення. На думку Б.Ґеркена це ядро, що датоване ним кiнцем XIV ст., репрезентує вже другий будiвельний етап; перший дослiдник пов'язує з появою квадратової вежi, що стояла окремо - аналогiчно вежам-"стовпам" (4), поширеним з другої половини ХШ ст. на Волинi (Кам'янець-Литовський, Холм, Столп'є, Белавино, Грозвин, Ратно, Чорторийськ) та у Польщi на Шльонську (пекари поблизу Тинця) (4). П'ятикутну планувальну схему з нарiжником (висунутим в бiк напiлля рогом укрiплення) Б.Ґеркен визнає за характерний для цiлої групи подiльських замкiв (Язловець, Бучач, Теребовля, Сидорiв), водночас диференцiюючи кiлька її варiантiв. На пашу думку найархаїчнiшому iз вказаних варiантiв передувала ще бiльш давня система нарiжника без вежi та башт, застосована в замках Бучача й Скали-Подiльської. В першому випадку нарiжник заокруглений, в другому - зрiзаний, причому в обох укрiпленнях, як i в давньому ядрi Язловецького замку, нарiжник звернутий до закiнчення мису. Виходячи з нього, походження замкiв з нарiжником ми схильнi пов'язувати передусiм з топографiєю мисових укрiплень, датуючи їх перiодом не пiзнiше середини XIV ст. Фортифiкацiйнi переваги цiєї схеми, що дозволяла вести ефективний обстрiл флангiв, були незаперечними, а з введенням додаткового елементу - кутової вежi - була повнiстю виключеною поява "мертвих зон". Усвiдомлення давнiми фортифiкаторами переваг цiєї схеми, апробованої в ситуацiях розмiщення нарiжникiв на кiнця мисiв, призвело до її запозичення для оборони iнших частин укрiплень, зокрема найменш захищених дiлянок, звернутих до гребеня мису. Роздiл 2. Визначнi пам’ятки архiтектури Подiлля Вовчик, що впадає в Ушицю, з пiвночi його обмежує природний схил. Найдавнiша частина церкви - дзвiниця - споруджена в ХІV сторiччi як оборонна вежа на Кучманському шляху. Первiсно вона була п'ятиярусною, майже квадратовою в планi (8,8 х 9,4 м). Горiшнiй ярус її мав периметральну галерею, що оперiзувала вежу ззовнi; вона спиралася на консольнi балки з довгими пiдкосами, а тi своєю чергою - на випущенi з муровання бруси, гнiзда яких розмiщувалися мiж третiм i четвертим поверхами башти. Перекривалася вежа високим наметовим дахом з ґонтовим покриттям. Над входом до першого ярусу, iз заходу, був дерев'яний машикуль (вiд конструкцiї його також залишилися гнiзда в мурованнi). Перекриття вежi були пласкi, балковi; в долiшнiх ярусах балки спиралися на обрiзи стiн, у горiшнiх - входили в гнiзда в мурованнi. Долiшнi два яруси не мали отворiв, горiшнi - мали стрiльницi. У 30-х роках ХV сторiччя село було викуплено в шляхтича Жеґоти й записано шляхтичевi Яну Домарату iз Сляткова за вiрну службу. Цей пан, за даними архiвних джерел, був заможний: володiв багатьма селами, його iм'я часто трапляється в актах першої половини ХV сторiччя. Очевидно, це вiн прибудував церкву до схiдного фасаду вежi, яка перетворилася на дзвiницю. Перший ярус її став виконувати функцiю притвору, а другий переробили на хори, зробивши у схiднiй стiнi великий прорiз стрiлчастого абрису. Церква була освячена на iм'я Покрови Богородицi. У планi вона являла собою рiвнораменний хрест iз заокругленими рукавами й апсидою. Споруда перекривалася системою готичних склепiнь. Свiтло линуло крiзь високi вiкна зi стрiлчастими перемичками. Крiм входу через дзвiницю, були зробленi ще два - у пiвденнiй та пiвнiчнiй стiнах нави. У пiвнiчно-схiднiй частинi храму прибудовано прямокутну в планi ризницю. Центральний обсяг церкви мав високий двосхилий готичний дах, до нього прилягали напiвнаметовi дахи над пiвнiчною i пiвденною конхами. пагорбi, з пiвдня, зруйнований замок, переробив церкву на костел Благовiщення Дiви Марiї, розмалював, оздобивши його стiнописом. Тодi ж при костелi заснували кляштор домiнiканцiв. У перiод вiд 1734 року до третьої чвертi ХVІІІ сторiччя костел зазнав чималих руйнувань. Вiдбудова його 1773 року пов'язана iз значними змiнами: у центральнiй частинi нави зробили нове склепiння, наростили стiни, розтесали i замурували в горiшнiх частинах стрiлчастi вiкна, влаштували новi входи в бiчних обсягах екседр. Стiни й склепiння розмалював вiдомий художник Праґтль. У вежi позамуровували стрiльницi, прорубали велике вiкно в другому ярусi, а над входом зробили декоративний фронтон. Разом з цим на однiй лiнiї з мурованою огорожею та по осi iз захiдним входом спорудили двоярусну восьмигранну дзвiницю з мурованим першим ярусом. 1886 роцi дещо змiнено i, врештi, в 1890 - 1892 роках реалiзовано. Тодi наростили стiни бiчних обсягiв церкви, замурували готичнi прорiзи, зробили нову покрiвлю з дерев'яним барабаном i низьким наметом. У вежi також надбудували два яруси, покритi наметовим дахом. м. Горiшнi два яруси вимуруванi з цегли. пiдпружними арками. Довжина апсиди 21 м, товщина кам'яних стiн 1,9 м. Склепiння перекривають наву, апсиду, екседри, а також перший ярус дзвiницi. Хрестовi склепiння ризницi до нашого часу не дiйшли. На другий ярус дзвiницi веде середстiнний хiд зi сходами. В iнтер'єрi збереглися три шари живопису, найдавнiший - пензля згадуваного вже Праґтля. На фасадах вежi-дзвiницi подекуди є рештки рожевого отиньковання (з домiшками товченої цегли). На рогах споруди по вогкому тиньку продряпанi наземнi лiнiї - iмiтацiя рустiв (їх виявили 1966 року Ю. Нельговський i Є. Пламеницька). Дослiджували церкву для розроблення проекту реставрацiї Є. Пламеницька та А. Тюпич з участю Л. Крощенка. Церква-замок у Шарiвцi - унiкальна пам'ятка мурованої оборонної архiтектури - репрезентує тип вежового триконхового храму, генеза якого досi не з'ясована. дiстала назву урочища Монастирок. Неправильна конфiгурацiя решток огорожi, яка правила за укрiплення, свiдчить, що на територiї монастиря були й iншi будiвлi. Брама мiстилася в пiвнiчно-захiдному кутi монастирського двору. апсида та пiвденна i пiвнiчна (частково зруйнована) екседри значно менших розмiрiв. У пiвденнiй екседрi є високе кругле вiкно, апсида вiкон не має. З пiвденного боку нави лише два вiконнi прорiзи заввишки до 3 м, з напiвциркульними перемичками. Пiвнiчна стiна нави, що орiєнтована в бiк монастирської брами, - без вiкон. Очевидно, це пояснюється оборонними потребами. Перекриття над навою, апсидою й екседрами не збереглися. Основну оборонну функцiю виконувала вежа, що вивищувалася над навою приблизно на 6 м. Загальна висота її становила близько 15 м (без даху). У захiднiй стiнi вежi був вхiд до храму; над ним розмiщувалися два бойовi яруси, в яких було по однiй стрiльницi в кожному з бокiв вежi. Яруси сполучалися мiж собою середстiнними сходами. Оскiльки стрiльницi зроблено на значнiй висотi й конструктивно вони призначенi лише для обстрiлу далеких пiдходiв до храму, можна припустити iснування над другим ярусом стрiльниць третього бойового ярусу у виглядi консольної дерев'яної галереї для оборони прилеглої територiї. Ця iстотна деталь доповнює реконструкцiю споруди, запропоновану в "Нарисах iсторiї архiтектури Української РСР" (1957). що в ХV сторiччi храм уже iснував. Безперечно, iсторiю цiєї унiкальної пам'ятки спроможнi з'ясувати лише ґрунтовнi дослiдження, однак їх досi не виконано. З iсторичних подiй, що мали дотичнiсть до монастиря на горi Федiр, О. Чоловський зазначає лише турецький напад 1672 року, коли храм було спалено. На думку Г. Логвина, саме тодi зруйновано склепiння над навою й апсидою. Церква збудована в надзвичайно мальовничiй мiсцевостi на високому, вкритому лiсом мисi. Її добре видно вiд Старозбаразького замчища за 1,5 - 2 км на пiвнiчний схiд. Як свiдчить напис на бiлокам'янiй плитi, вмурованiй над одвiрками пiвденного фасаду, церкву збудував брацлавський воєвода Іван Збаразький 1600 року "на мiсцi старожитнього монастиря". Вона належить до тридiльних безбанних храмiв, поширених на Подiллi з ХІV сторiччя. Їхнє розпланування архаїчне. Зокрема в залужiвськiй церквi притвор i апсида вужчi вiд нави. Така структура культових будiвель на Подiллi вiдома з першої чвертi ХVІ сторiччя. що також мають склепiнчастi перекриття. Наву вiддiляє вiд апсиди аркада кам'яної вiвтарної огорожi. З притвором нава сполучається аркою. Вiкна нави невеликi, видовженої форми, з лучковими перемичками, широкими лутками зовнi i всерединi. Завдяки їхнiм невеликим розмiрам нава напiвзатемнена. Притвор є основою вежi-дзвiницi, яка була пристосована до оборони, хоча водночас мала й хори на рiвнi другого ярусу. Для оборонних цiлей слугували три бойовi яруси зi стрiльницями (уже в серединi ХІХ ст. вони були частково замурованi). Нинi пiсля ремонтiв їхнiх слiдiв пiд тиньком не видно. Круглий вiконний отвiр у схiднiй гранi апсиди також має характер стрiльницi. Стiни нави завтовшки приблизно 1,3 м, у вежi-дзвiницi вони сягають 1,5 м. Спершу церква не мала бань: наву перекривав двосхилий дах, можливо, з сигнатуркою. Вежа-дзвiниця була з наметовим завершенням. У кiнцi ХVІІІ - на початку ХІХ сторiччя верхи переробили: над навою i апсидою вони набули банястої форми й завершення у виглядi лiхтарикiв i макiвок. Над вежею-дзвiницею з'явився дах iз заломом, увiнчаний низьким наметом. Масивнi банi вiдiгравали тiльки декоративну ролю, адже нава й апсида мали склепiнчастi перекриття. На наступному будiвельному етапi намет над вежею замiнили банястим дахом, а висоту бань над навою i апсидою збiльшили завдяки дерев'яним пiдбанникам з вiкнами, що освiтлювали горище над склепiнням. До пiвнiчного фасаду прибудували ризницю. Цi перебудови церкви дуже змiнили первiсний вигляд. Цiкавою зацiлiлою дотепер деталлю споруди є сонячний годинник на пiвденному фасадi. вважав за костел. Нинi решток тих не видно. Бiля церкви є лише надмогильний хрест i дуже давнє поколiнне скульптурне зображення шанованого в цiй мiсцевостi св. Онуфрiя, поставлене на постамент у ХІХ сторiччi. Ця церква належить до типу триконхових оборонних подiльських храмiв без банi над навою i мурованою оборонною вежею-дзвiницею над бабинцем, що було їхньою вiдмiтною рисою. Збудована в другiй половинi ХVІ сторiччя, коли сформувалася оборонна система середньовiчного мiста, до якої входили замок i синагога. Разом з церквою вони утворювали укрiплений трикутник з ратушною площею всерединi. Головний обсяг церкви св. Онуфрiя - прямокутна (близько 7х9 м) нава, перекрита коробовим склепiнням з розпалубками. До неї зi сходу, пiвдня i пiвночi прилягають видовженi, заокругленi в планi обсяги, перекритi конхами. Вiкна вузькi, розмiщенi високо. Товщина стiн - 1,9 - 2,2 м. Бабинець великий, майже квадратовий у планi. Його перший ярус перекритий коробовим склепiнням з розпалубками, без вiкон. Другий ярус, до якого ведуть середстiннi сходи, має вiкна. Горiшнiй бойовий ярус не зберiгся. Очевидно, вiн являв собою дерев'яну галерею по периметру вежi. Для Онуфрiївської церкви характернi компактнiсть обсягу, лаконiзм i виразнiсть архiтектурних форм, вiдсутнiсть декоративного оздоблення. Деякi iсторики вважають, що за першовзiр таких храмiв правили румунськi обороннi церкви з вежами-дзвiницями, що постали в ХІV-ХV сторiччях. СИНАГОГА КІНЦЯ ХVІ-ХVІІ СТОЛІТЬ (смт Гусятин Тернопiльської обл.). обсягами, в яких були примiщення для жiнок i хедер (школа). Такої структури споруда набула впродовж кiлькох будiвельних етапiв. Триярусний обсяг (у планi 15,6 х 17,2 м), певне, становить первiсне ядро споруди, яка в час, коли її збудовано - у другiй половинi ХVІ сторiччя, мала яскраво вираженi обороннi риси. Пiвнiчний фасад повернений у бiк Збруча. Тут у мурах першого ярусу, завтовшки вiд 1,76 до 2,16 м, є чотири гарматнi стрiльницi (нинi орiєнтованi в iнтер'єр хедеру). Здогадно на першому будiвельному етапi споруда мала ще три (включно з атиковим, де збереглися ключоподiбнi стрiльницi) бойовi яруси, на якi вели середстiннi сходи в пiвнiчно-захiдному кутi триярусного обсягу. Сходи збереглися донинi. У пiвнiчнiй стiнi вони перерiзанi луткою одного з трьох готичних аркових вiкон пiвнiчного фасаду, що зроблено, очевидно, на другому будiвельному етапi. ст., Т. Геврик - 1654 р.) в обсязi долiшнiх трьох ярусiв влаштували велику молитовну залу, внаслiдок чого стрiльницi другого й третього оборонних ярусiв розтесали на готичнi вiкна заввишки близько 8 м. Молитовна зала заввишки 13,5 м мала склепiнчасте нервюрне перекриття з глибокими стрiлчастими розпалубками на бiлокам'яних рiзьблених консолях. У схiднiй стiнi зали збереглася оздоблена лiпленим декором нiша для зберiгання Тори, перед якою був вiвтар. Тодi ж атиковий ярус дiстав декоративне оздоблення (кiлеподiбна глуха аркатура, бiлокам'яний парапет у виглядi акантового листя, круглi башточки на рогах). У декорi яскраво простежуються схiднi мотиви. Вiд нижньої частини споруди, яка не має декору, атик вiддiляє бiлокам'яний ґзимс. з пiвночi - триярусної, що сягала ґзимса основного обсягу, закриваючи готичнi вiкна. На початку ХХ столiття вигляд синагоги змiнився: замiсть барокових щипцiв з'явилася вiдкрита тераса з парапетом, понижено до двох ярусiв пiвнiчний обсяг. Говденко) вiдбудовано захiдний фасад основного обсягу й iнтер'єр зi склепiннями; захiдну й пiвнiчну прибудови зведено одноярусними, з терасою, в архiтектурних формах початку ХХ сторiччя. Гусятинська синагога - один iз шедеврiв єврейської сакральної архiтектури на теренах України. Ця оборонно-церковна споруда - вежа-дзвiниця вiрменської церкви Святого Нiґола - не має аналогiв в Українi. Розмiщена на терасi, що пiдносилася над великою територiєю Старого мiста, п'ятиярусна дзвiниця заввишки 37 м була передусiм оборонною вежею - досконалою вогневою позицiєю, з якої прострiлювались практично всi зони пiвденної частини Кам'янця. вiйськовими фахiвцями Яном Тенчиським, Держиславом з Ритвян та Анджеєм Одровонжем, активно провадили фортифiкацiйнi роботи, будували оборонно-гiдротехнiчний комплекс Польської й Руської брам, реконструювали мiськi укрiплення. Спорудження в пiвденнiй частинi каньйону, на березi Смотричу, Руської брами потребувало додаткової вогневої позицiї на горiшнiй терасi. Тому появу вiрменської вежi-дзвiницi слiд розглядати в контекстi оборонної програми мiста, що формувалася в цей час. М. Бжшкянц переповiдає фрагмент церковної хронiки про спорудження дзвiницi: "Зiбралися одностайнi панове суддi й постановили збудувати одну муровану дзвiницю для цього храму. І зiбрався разом увесь народ - великi й малi, й почали будувати, покладаючись на допомогу Господа: пособляючи хто грошима, хто особисто, хто кiньми, хто волами, хто власною силою - i звершили..." У пропам'ятному записi церкви сказано, що єпископ Хачатур подарував "один великий i чудовий дзвiн", iнший дзвiн подарував пан Григор, який продовжував будiвництво дзвiницi. У пiзнiших документах дзвiницю називали "Юначою": пiд 1615 роком в актах вiрменського вiйтiвського суду згадано, що "було зроблено наново вал навколо дзвiницi церкви Святого Нiґола, а саме Юначої дзвiницi..." Очевидно, до її будiвництва мали стосунок члени юначого церковного братства. А втiм архiтектура вежi була нетипова для вiрменських дзвiниць. І хоч мiстобудiвна концепцiя розмiщення дзвiницi окремо вiд храму наслiдувала принципи композицiї вiрменських ансамблiв, оборонна програма мiста вiдбилася на архiтектурному вирiшеннi споруди, у якому переважають риси подiльської архiтектури. Майже квадратова в планi (11 х 10,7 м), з глухими масивними стiнами завтовшки в першому ярусi 2,67 м (10 вiрменських футiв) i в передостанньому четвертому 2,03 м, вона за габаритами плану була сливе iдентична вежам-дзвiницям кам'янецьких оборонних триконхових церков - Йоано-Предтеченської (11,5 х 10) та Троїцької (11 х 10 м). Висота дзвiницi - 23 м до вiнцевого карниза - також наближалася до висоти веж-дзвiниць (20 - 21 м) українських церков. Примiщення першого ярусу вiрменської дзвiницi становить у планi квадрат 5,2 х 5,2 м (20 вiрменських лiктiв), перекритий хрещатим склепiнням; у схiднiй стiнi, не виступаючи за зовнiшнiй периметр, влаштовано напiвкруглу апсиду, перекриту конхою. Це примiщення є маленькою каплицею з окремим входом через невеличкий прорiз на пiвденному фасадi, облямований скромним рустованим порталом ренесансового характеру. Прорiз сполучається з примiщенням першого ярусу прямокутним у планi тамбуром, зробленим у товщi стiни. За характером бiлокам'яного облямування вiдзначається великий вiконний прорiз в апсидi - зi стрiлчастою перегородкою i складним профiлем; цей тип облямувань характерний для вiрменської архiтектури ХІ столiття (Санаїн) i водночас, за характером кривої i габаритами (1,24 х 2,95 м), наближається до порталу головного входу до Русько-польського магiстрату на Ринку (1,45 х 2,7 м). Пiзнiше перероблений на вiкно, цей прорiз у схiдному фасадi, облямований бiлокам'яним готичним порталом, первiсно був входом до дзвiницi. На другий ярус дзвiницi провадив середстiнний хiд, куди потрапляли через низький (1,5 м) прорiз з порталом простої форми на пiвденному фасадi, пiднятий на висоту 1,5 м. До нього вздовж фасадної стiни вели мурованi схiдцi. Цей прийом влаштування комунiкацiї з горiшнiми ярусами вiдомий у вiрменських дзвiницях Ахпата i Санаїна. Перекриття мiж першим i другим ярусами дзвiницi, як i вищих ярусiв, первiсно було дерев'яне, по балках. Вiд них у другому ярусi досi лишилися гнiзда, у горiшнiх - обрiзи стiн. Склепiння мiж першим i другим ярусами з'явилося в ХVІІ столiттi пiсля того, як перший ярус дзвiницi переробили пiд каплицю. За переказами, каплицю влаштовано 1633 року з фундацiї якогось багатiя, який мешкав на тiй самiй вулицi й волiв зi свого дому слухати церковну службу. М. Бжшкянц повiдомляє, що бiля входу до дзвiницi була фундацiйна плита iз зображенням розп'ятого Христа i двома чоловiчими постатями в схiдному вбраннi обабiч, що стоять навколiшки, заглибившись у молитву. Напис пiд зображенням свiдчив, що каплицю заснував 1633 року вiрменин Пiрзаде, спокутуючи свої провини, як обiтницю в iм'я душ своїх дружин Марухни i Турванди. Плита, що, згiдно з вiдомостями М. Бжшкянца, була розбита за турецької займанщини, дотепер не збереглася. Висота другого й наступних ярусiв дзвiницi вiдповiдно становила 5,5 м, 3,6 м, 5,6 м. У ярусах прорiзи були зробленi по одному на осi кожного фасаду. У другому ярусi примiщення освiтлювалося стрiлчастими вiкнами. Третiй i п'ятий яруси були бойовими, з гарматними стрiльницями, щоки яких розширювалися назовнi. Ярус дзвонiв був четвертим; тут у кожнiй стiнi було по одному великому прорiзу з пiвциркульними арковими перегородками, облямованими рустованими архiвольтами. вишуканої форми макiвками. На двi третини своєї висоти вежки були в межах мурованого обсягу дзвiницi, натомiсть верхня частина їх пiдносилася над вiнцевим карнизом. Консольне вирiшення бартизанiв пояснюється тим, що в їхнiй пiдлозi було прорiзано стрiльницi для пiднiжного бою - машикулi. Завдяки цьому оборонцi, не змiнюючи позицiї, мали змогу обстрiлювати околицi через стрiльнички в стiнах i пiднiжжя дзвiницi через машикулi. По верху стiн дзвiницi, мiж бартизанами, ймовiрно, також було зроблено ряд машикулiв. Це вiдповiдало призначенню горiшнього ярусу, що виконував тiльки оборонну функцiю. Влаштування 1633 року каплицi в першому ярусi дзвiницi зумовило часткову перебудову церкви. Готичний портал на схiдному фасадi переробили на вiкно, замурувавши його нижню частину, а широку камеру дверного прорiзу замiнили апсидою з конхою. Вхiд до каплицi зробили на пiвденному фасадi, поруч з мурованими сходами, що провадили на другий поверх. У товщi стiни влаштували тамбур завширшки 2,3 м. Над першим ярусом зробили хрещате склепiння. Вiд первiсного дерев'яного перекриття лишилися тiльки гнiзда дерев'яних балок на рiвнi пiдлоги другого ярусу. смуги й чорної стрiчки в облямованнi червоних смуг, орнаментальнi мотиви з рослинними елементами, зображення янголiв i святих, бiблiйнi сцени, а також жанровi свiтськi сцени на тлi середньовiчного мiста. Персонажi жанрових сцен - чоловiки, жiнки, духовнi особи, воїни - мають типовi вiрменськi риси облич. Чоловiки - з вусами й бородами, у схiдних головних уборах i строях. Особливо цiкавi архiтектурнi мотиви, де зображено укрiплене мiсто з мурами, баштами, дзвiницями й будинками, фрагменти iнтер'єрiв i фасадiв. костелу Божого Тiла. Наслiдуючи давню оборонну традицiю, Ян де Вiтте вiдновив горiшнiй ярус вежi-дзвiницi з нарiжними башточками, але вже не за типом накриттєвих бартизанiв, як це було за середньовiччя, а як оборонно-спостережнi позицiї, що архiтектурно лише нагадували про колишнiй вигляд споруди. Горiшнiй ярус вимурували з тесаних бiлокам'яних блокiв. Вiдмiннiсть мiж монолiтним мурованням з тесаних бiлокам'яних блокiв у горiшньому ярусi й звiтреною поверхнею стiн долiшнiх ярусiв зi звичайного необробленого вапняку помiтна простим оком. Башточки зi стiнами завтовшки 0,27 м, розмiщенi на рогах ґзимса, який мав великий винос i перешкоджав обстрiлу близьких пiдступiв, уже не вiдiгравали жодної оборонної ролi. Бiльшiсть iсторикiв, однак, досi помилково вважають їх первiсними елементами оборонної дзвiницi. У 1974 - 1982 роках дзвiницю реставровано (архiтектор - А. Тюпич, художник А. Мармпольський). При реставрацiї за основу було взято архiтектурне вирiшення ХVІІІ столiття. Висновки Отже, зi всього викладеного вище можна зробити наступнi висновки. Проблема вивчення еволюцiї архiтектури Подiлля опрацьована дуже слабо. Це пояснюється складнiстю архiтектурно-археологiчних дослiджень здебiльшого зруйнованих, занедбаних i спотворених замчищ, фортець, замкiв та оборонних храмiв, а також недостатньо опрацьованою джерелознавчою базою. Але, не зважаючи на це, все ж таки є науковцi, якi займаються даною проблемою, адже Подiлля з iсторико-архiтектурної точки зору залишається перлиною України, i можна навiть сказати, що є окрасою Європи в цiлому. В роботi ми намагались дати характеристику архiтектури Подiлля вiд часiв Київської Русi та охопити проблеми дослiдження архiтектури. У другому роздiлi подається опис найцiкавiших (на думку автора) пам’яток архiтектури подiльського краю. Cписок використаної лiтератури 1. Винокур І., Хотюн Г. Кам'янець-Подiльський державний iсторико-архiтектурний заповiдник. - Львiв, 1986. - С. 76. 2. Пламеницька Є., Винокур І., Хотюн Г., Медведовський І. Кам'янець-Подiльський: Історико-архiтектурний нарис. - К., 1968. - С. 85. 5. Халпахчьян О. Х. Сооружения армянской колонии в Каменец-Подольском // Архитектурное наследство. - Москва, 1980. - №28. - С. 145. 7. Vasary S. Armeno-Kipchak parts from the Kamenets Chronicle // Akta Orientalia Hungarica.. - 1969. - ХІІ. - П. 142. 8. ПУ № 1-2, 2001 р. 9. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Иллюстрированный справочник-каталог. - К., 1986. - Т. 4. - С. 56. 10. Czolowski A., Janusz B. Przeszlosc i zabytki wojiwodztwa Tarnopolskiego. - Tarnopol, 1926. - С. 157. 11. Александрович В. Мистецьке середовище... — С. 61.