РЕФЕРАТ
Поняття «професiйна етика» може викликати ряд запитань. По-перше, чим професiйна етика вiдрiзняється вiд етики як такої? По-друге, в чому необхiднiсть виокремлення з усiєї сфери етичного етики професiйної? Чи всяка професiя вимагає специфiчної професiйної етики?
Найвища суспiльна й особистiсна цiннiсть моралi полягає в її загальнолюдяностi, бо iдеал моралi пiдноситься над вузькокласовими, вузькопрофесiйними iнтересами. Людське сумлiння за всiх етнокультурних, групових та iнших специфiкацiй не може бути сумлiнням еллiна чи iудея, хлiбороба чи ремiсника, вчителя чи лiкаря. Воно єдине, i моральний рiвень людини не може визначатися її професiєю, так само, як нацiональним походженням чи класовою належнiстю.
Звiсно, i перше, й друге, й третє не можуть не породжувати певних особливостей, певних акцентiв у моральнiй свiдомостi та моральнiй практицi людей. Разом iз тим цi перемiннi неспроможнi докорiнно змiнити моральне обличчя особистостi, в апеляцiї до якої й криється специфiка морального. Пояснюється це тим, що мораль впливає бiльш чи менш зримо на людей тодi, коли вона доходить до глибинних духовних структур кожної окремо взятої особистостi. Мораль є суттєвий чинник життєдiяльностi народiв i класiв, але, навiть апелюючи до цих людських спiльнот, вона звертається передусiм до кожної окремої особистостi. Тiльки за умови саме такого звернення моральна проповiдь, заклик, вимога вправi розраховувати на вiдгук.
Отже, професiйна мораль не може виступати як така, що протистоїть загальнолюдськiй моралi, iснує поряд iз нею. Професiйна мораль є невiд'ємною часткою моралi загальнолюдської, iснує в її рамках i формується на її основi.
Оскiльки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської дiяльностi, сама дiяльнiсть людей в усiй її рiзноманiтностi та специфiчностi не може не накладати вiдбиток i на специфiку моральної регуляцiї. Існують окремi види людської дiяльностi, що висувають особливо високi й навiть надвисокi моральнi вимоги до осiб, котрi професiйно цiєю дiяльнiстю займаються. Це такi види дiяльностi, якi здатнi породжувати особливо гострi моральнi колiзiї, що в iнших видах дiяльностi виникають лише епiзодично. Цi гострi моральнi колiзiї з'являються там, де вирiшуються питання життя i смертi, здоров'я, свободи та гiдностi людини, де моральнi якостi спецiалiста набувають вирiшального значення, де доля одного може величезною мiрою залежати вiд моральної спроможностi iншого.
У цих професiях на основi загальних принципiв моралi виробляються своєрiднi кодекси честi, професiйної поведiнки, котрi поряд iз загальноморальними правилами вбирають i весь, часто драматичний, досвiд даного виду людської дiяльностi. Бiльш того, в деяких професiях навiть сама фахова спроможнiсть спецiалiста багато в чому залежить вiд його моральних якостей. Сказане передусiм стосується працi вчителя, лiкаря, юриста.
Таким чином, iдеться про педагогiчну, медичну й судову етику. Саме в цих сферах здiйснюється найбезпосереднiший вихiд на людську особистiсть i її долю, саме тут особливо велика залежнiсть однiєї людини вiд iншої, саме тут здiйснюється вiдбиття загальних принципiв у конкретнiй поведiнцi за конкретної ситуацiї, реалiзується поведiнка воiстину доленосна, гранично значуща для-людей, котрi опиняються у сферi дiї педагогiки, медицини, юстицiї. Здебiльшого саме в цих сферах вирiшуються питання життя, смертi, здоров'я, свободи та гiдностi людини, коли iндивiд може опинитися (особливо у сферi медицини) майже в цiлковитiй залежностi вiд знань, умiнь, порядностi та вiдповiдальностi iншого iндивiда. Тому в названих сферах дiяльностi виникає суспiльний феномен особливої моральної вiдповiдальностi, породжуваної ситуацiєю граничної гостроти моральної колiзiї.
У професiйнiй етицi формується система конкретних моральних норм iз супутнiми їм практичними правилами, якi «обслуговують» ту чи iншу галузь людської дiяльностi. В кожнiй iз цих галузей головним об'єктом дiяльностi є людина, котра вправi сподiватися й сподiвається на ставлення до себе не як до об'єкта зовнiшнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розумiння, спiвчуття та милосердя.
головним чином культурою особистостi, її вихованiстю, її моральним потенцiалом.
прогресу цiлий ряд нових професiй, у яких визрiває внутрiшня потреба в певних, пройнятих моральним змiстом, правилах. Складаються такi види виробничої та наукової дiяльностi, де швидка перевiрка сумлiнностi виконуваної людиною надзвичайно важливої й вiдповiдальної роботи практично неможлива. В цих сферах соцiально-економiчної активностi людей їхнi моральнi якостi стають iнодi вирiшальними чинниками нормального функцiонування пiдприємств i наукових установ. Важко не погодитися з твердженням, що «в складних системах людина — машина на авансцену трудової дiяльностi виходять фактори самоконтролю, саморегуляцiї поведiнки, котрi перебувають у сферi свiдомостi та самосвiдомостi, сумлiння людини. Кiбернетика, як говорять спецiалiсти, простягає руки до справ нашої совiстi, а автоматичнi системи управлiння потребують чесних людей».
нормам моралi суспiльної й мають по сутi справи антисоцiальний характер. Інодi, з точки зору суспiльства, цi норми корпоративної моралi виступають як явна аморальнiсть, своєрiдна антимораль, перевернутi норми моральностi. Подiбнi норми iснують у свiтi професiйних кримiнальних злочинцiв, так званих «злодiїв у законi», де найбiльшою чеснотою оголошується презирство до працi, жорстокiсть щодо слабких, демонстративна неповага до закону й нехтування ним, рабська покора, заснована на страху перед дужчим, «паханом» i т. д.
Аналогiчна по сутi «мораль» панує часом i в цiлком легальних сферах дiяльностi, наприклад у наукових колективах, де головним виявляється не служiння iстинi, а захист будь-якою цiною корисливих iнтересiв представникiв «своєї» наукової школи, пригнiчення талановитих «чужакiв», прагнення створити замкнену касту, куди немає доступу цим «чужакам», намагання дискредитувати надзвичайно кориснi, але «чужi» вiдкриття i т. д. В нашому суспiльствi наявнiсть подiбної моралi у окремих соцiальних i професiйних груп обтяжується розбалансованiстю ринку й фiнансової системи, застiйними явищами у виробництвi, всеохоплюючим дефiцитом, що посилює спокуси для морально нестiйких людей скористатися своїм професiйним i службовим становищем для розв'язання власних проблем за рахунок ближнiх.
Особливо велика небезпека виникнення антисоцiальної корпоративної моралi серед осiб, котрi мають доступ до дефiцитних матерiальних цiнностей i послуг (торгiвля, матерiальне постачання, деякi пiдприємства харчової та легкої промисловостi i т. п.). Цьому можуть стати на перешкодi як моральний осуд такої позицiї, так i заходи правового характеру, що карають антисуспiльну поведiнку людей, котрi керуються в своїй дiяльностi нормами корпоративної моралi, яка протистоїть моралi суспiльнiй.
Виклад основних особливостей систем професiйної етики доцiльно розпочати з розгляду найбiльш традицiйної медичної етики, бiля витокiв якої стоїть видатний медик античної Грецiї Гiпократ. Не випадково i в сучасному свiтi дiстала назву «клятва Ппократа» урочиста обiцянка лiкаря дотримувати морального кодексу своєї професiї, завжди й усюди керуватися передусiм iнтересами хворого, приходити йому на допомогу незалежно вiд його нацiональної чи релiгiйної належностi, суспiльного становища, полiтичних поглядiв. Медична етика вимагає вiд лiкаря готовностi докласти всiх сил для того, щоб вилiкувати хворого або полегшити його страждання, не рахуючися з труднощами, а якщо це необхiдно, то й iз власними iнтересами.
Жорстокiсть останньої максими пояснюється надзвичайною суспiльною значущiстю роботи лiкаря, вiд якої залежать доля людини, її життя та здоров'я. Лiкар зобов'язаний до останньої секунди боротися за життя хворого, роблячи все можливе й неможливе навiть якщо ситуацiя безнадiйна. Одне iз складних, болiсних питань лiкарської етики (розроблюваної головним чином самими медиками й iменованої медичною деонтологiєю) це ступiнь вiдвертостi лiкаря й пацiєнта: чи слiд говорити хворому правду про його стан, невилiковнiсть хвороби, неминучiсть трагiчного результату i т. д.
що лiкар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучiсть смертi. Навпаки, лiкар зобов'язаний усiляко пiдтримувати вiру у видужання, щоб не додавати до фiзичних страждань людини ще й страждань душевних.
У деяких захiдних країнах лiкар зобов'язаний повiдомити пацiєнтовi всю правду про стан його здоров'я, в тому числi й про можливiсть загибелi та час, що ще залишається у хворого для того, аби вiн мiг завершити всi свої земнi справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сiм'ю, приготуватися до неминучого, виконати релiгiйнi обряди в тому випадку, якщо це вiруючий, i т. д.
довiрчими, шанобливими, оскiльки душевний стан хворого — це також надзвичайно важливий чинник успiшностi та ефективностi лiкувального процесу.
Лiкар зобов'язаний свято шанувати права, честь i гiднiсть свого пацiєнта, оберiгати його душевний спокiй. Вiдомо, що хвора людина часто зовсiм безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним), приниженням, безцеремоннiстю та байдужiстю й опиняється в цiлковитiй залежностi вiд лiкаря, котрому по сутi справи вручає своє життя. Вкрай негiдно для порядної людини й лiкаря, цiлителя зловжити цим довiр'ям, своїм особливим становищем у долi стражденного.
Особливого значення в цьому планi набуває безумовне збереження медиком лiкарської таємницi, розкриття якої (умисно або через недбалiсть) може завдати тяжких моральних мук нещасному або навiть убити його. Така воiстину величезна значущiсть збереження лiкарської таємницi стає особливо зрозумiлою сьогоднi, коли людству загрожує катастрофiчна епiдемiя СНІДу, жертвою якого, як свiдчить практика, може стати будь-яка людина незалежно вiд своїх моральних засад.
Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину iзгоєм у суспiльствi навiть якщо це абсолютно нi в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з суспiльства, зазнає злобного й презирливого ставлення з боку оточення. Нерiдко це поєднується з панiчним страхом, а подекуди й з агресивнiстю. Вiдомi випадки самогубства людей, заражених вiрусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвiдповiдальнiсть та аморальнiсть деяких медикiв, якi знехтували великим гiпократiвським «Не зашкодь!»
Серйознi моральнi проблеми виникають i в зв'язку з дедалi поширюваною практикою трансплантацiї людських органiв, коли перед лiкарем постає завдання точного визначення того, чи е. донор мертвим, а чи вiн iще живий, i чи не буде порятунок однiєї людини фактичним убивством iншої, тим бiльше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до останньої секунди, навiть якщо ситуацiя абсолютно безнадiйна. Нинi визнано, що в подiбнiй ситуацiї прiоритет має належати iнтересам донора, а не реципiєнта.
З розглядуваними питаннями тiсно пов'язана проблема «евтаназiї» («легкої» смертi), коли невилiковно хворому для припинення його страждань прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його власне прохання. Дана проблема е однiєю з найгострiших у сучаснiй медичнiй етицi. Справдi, чи має лiкар право замахуватися на великий дар природи — життя навiть на прохання пацiєнта? З iншого боку, чи може вiн бути байдужим до нестерпних людських мук?
Не менш важливе й питання про моральну допустимiсть експериментальних дослiдiв на людях. Такi експерименти можуть здiйснюватися виключно добровiльно, з дотриманням усiх запобiжних заходiв, з максимальним почуттям вiдповiдальностi тих, хто їх проводить. Воiстину моральним подвигом в iнтересах людства слiд визнати тi експерименти, якi лiкар проводить на собi. Наприклад, у 20-х роках нинiшнього столiття медик iз Нiмеччини Форс-ман вирiшив увести катетер крiзь вену руки прямо у власне серце, щоб дiзнатися, що вiдбувається в передсердях i шлуночку. Форсмана вiдмовляли, та вiн настояв на своєму. Лiкар дивився на екран рентгенiвського апарата й спостерiгав, як повзе вiд лiктя до плеча i входить у серце гумова трубка катетера. Вiдомi випадки, коли лiкарi, ризикуючи власним життям, свiдомо заражали себе вiрусами дуже небезпечних iнфекцiйних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби її таємницi в iнтересах порятунку мiльйонiв хворих людей.
У тоталiтарному суспiльствi медицина стає частиною репресивної машини, коли можливi варварськi експерименти на людях (нелюд доктор Менгеле в нацистськiй Нiмеччинi, епiдемiологiчний загiн генерала Ісiї в Японiї, котрi зажили горезвiсної вiдомостi своєю наругою над людьми, яких розглядали виключно як експериментальний матерiал), масове знищення хворих i безпомiчних, калiк i старикiв, як це мало мiсце у «третьому рейху». В такому суспiльствi медицина пiдпорядковується, як i вся решта iнститутiв, тiльки полiтичнiй доцiльностi, яка, в свою чергу, визначається владарюючою верхiвкою. Внаслiдок тоталiтарного домiнування полiтики медицина пiдкоряється зовнiшнiм i часто чужим для неї системам регулювання, котрi призводять до фактичної лiквiдацiї таких понять, як «лiкарська таємниця», «клятва Гiпократа», «лiкарський обов'язок». Етичнi норми пiдмiнюються полiтичними iнтересами.
Медична етика вимагає вiд лiкаря постiйної роботи над собою не тiльки в суто професiйному, а й у моральному планi. Лiкар мусить умiти володiти собою, стримувати негативнi емоцiї. Слово лiкаря зцiлює не меншою мiрою, нiж його скальпель. Великий медик В. М. Бехтерєв стверджував: якщо хворому пiсля розмови з лiкарем не стає легше, то це не лiкар. Тому в загальнiй системi медичної освiти особливо багато важить етична, моральна пiдготовка та виховання майбутнiх медикiв на принципах професiйної честi, гуманiзму, людської порядностi, вiдповiдальностi.
професiйної непридатностi. Аморальним, порочним людям має бути закритий доступ до цiєї зовсiм особливої сфери людського буття, якiй потрiбнi люди чеснi, мудрi, самовiдданi, здатнi на великi подвиги самопожертви та милосердя. Збереження благородних етичних традицiй медицини має стати одним iз головних завдань медичної деонтологiї.
Не менш гостро постають моральнi проблеми й у сферi судової дiяльностi, де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й правильне застосування норм моральностi у вiдправленнi правосуддя, судочинства, роботi судових, прокурорських та слiдчих органiв.
Судова дiяльнiсть зачiпає життєвi iнтереси суспiльства та iндивiда, вiд неї залежать добре iм'я, честь i гiднiсть громадянина, його свободи, благополуччя сiм'ї. Тим-то ця особлива сфера дiяльностi потребує й особливого морального регулятора — судової етики, її розглядають у двох смислах: як науку i як систему норм, котрих належить дотримувати. Судова етика — це наука про застосування загальних норм моралi, моральностi в специфiчних умовах дiяльностi суддiв, прокурорiв, слiдчих, адвокатiв, про здiйснення моральних принципiв у розслiдуваннi та розв'язаннi рiзних судових справ.
Мiж етикою й правом iснують дуже своєрiднi вiдносини. Норми етики часто виступають водночас i нормами права. Правовi заборони виявляються заразом i моральними заборонами. Такi, наприклад, вимоги моралi, як «не вбий», «не вкрадь», є також i вимогами закону. Тому здiйснення правосуддя нерозривно пов'язане з морально-етичною проблематикою. Будь-яке судове рiшення, дiючи на суспiльну свiдомiсть, виконує в той же час i певну виховну функцiю з позитивним чи негативним знаком.
що жоден закон не може бути таким довершеним, щоб вiн нiколи не потребував тлумачення в разi конкретного застосування. В цьому ж аспектi дуже багато що залежить вiд конкретного виконавця, його особистiсних, насамперед моральних якостей. Поряднiстю, вихованiстю, чеснiстю людини, котра стоїть на сторожi закону, нерiдко визначається обличчя самого закону.
Судова етика не допускає обману, провокацiй, прагнення досягти потрiбного при розглядi результату будь-якою цiною. Так само недопустимi в моральному вiдношеннi прийоми допиту, побудованi на упередженому ставленнi до допитуваного, некоректнiсть до людини, винуватiсть якої ще проблематична. В основi судового процесу мають бути поняття справедливостi, гуманiзму та добросовiсностi.
з правових, а й iз морально-етичних позицiй, i тому бажано, щоб, спираючись виключно на закон, присуд ураховував моральне почуття суспiльства, уникав суперечностi мiж правом i мораллю, законнiстю й справедливiстю. Та оскiльки моральне почуття може видозмiнюватися пiд дiєю тимчасових i випадкових обставин, присуд має вiдповiдати вимогам закону навiть якщо в даний момент суспiльство настроєне iнакше. Як правило, законний за своєю суттю присуд збiгається з моральним почуттям суспiльства.
Особливо аморальним у цьому розумiннi є будь-який тиск на суд, хай навiть з найкращими намiрами. Суд, що став заручником натовпу чи високопоставлених осiб, перестає бути органом правосуддя й перетворюється на орган судової розправи. Подiбне втручання позбавляє суд головного: безпристрасностi, неупередженостi, об'єктивностi i, як наслiдок першого, справедливостi. Аморально, а сьогоднi вже й злочинне, чинити тиск на слiдчого, прокурора, суддю, спонукаючи їх обминути закон i всупереч своїй совiстi прийняти вигiдне якiйсь iз сторiн рiшення.
хоч би й загинув свiт». Ця моральна максима має стати особистим переконанням суддi, якщо вiн хоче бути чесним слугою закону. Звiсно, йдеться тут не про загибель свiту, а про готовнiсть слуги закону знести будь-якi тяготи й бiди в iм'я торжества правосуддя.
В судовому процесi має зберiгатися об'єктивнiсть, i його учасники (суддя, звинувач i т. д.) не мають права у ставленнi до позивача та вiдповiдача, звинувачуваного й жертви пiддаватися особистим симпатiям. У цiй ситуацiї необхiдна своєрiдна аскеза людини, здатної справити iстотний вплив на хiд i результат процесу. Аскеза в даному випадку — це усвiдомлене, добровiльне приборкання власних пристрастей, прихильностей, переживань в iм'я iдеалу об'єктивностi та справедливостi. В iм'я цього ж iдеалу в демократичному суспiльствi суддя, прокурор i т. д. при розглядi конкретної справи не повиннi допустити, щоб у їхнi висновки проникали їхнi власнi iдейнi й полiтичнi переконання, партiйнi та груповi настрої, все те, що може викривити закон, який є втiленою об'єктивнiстю.
що дає почуття впевненостi в правильностi й справедливостi прийнятого рiшення. Внутрiшнє переконання безпосередньо пов'язане з моральним свiтом людини, на яку покладено суспiльством важкий тягар карати й милувати, брати на себе вiдповiдальнiсть за можливу помилку, цiна якої — життя, свобода й гiднiсть iншої людини.
Таким чином, моральна неспроможнiсть юриста iстотно детермiнує i його професiйний рiвень i навiть просто професiйну придатнiсть, бо не iснує законiв i систем, котрi могли б сповна убезпечити суспiльство вiд наслiдкiв елементарної людської аморальностi. Всяка аморальнiсть заслуговує осуду, у сферi ж юстицiї (що означає в перекладi з латини — справедливiсть) аморальнiсть абсолютно недопустима й соцiальне небезпечна. В суспiльствi, що прагне бути демократичним, неприйнятна участь органiв правосуддя в якiй би то не було полiтичнiй боротьбi. Правосуддя зобов'язане бути полiтичне нейтральним i орiєнтуватися виключно на Конституцiю та iншi законодавчi акти. Виходячи iз сказаного, робимо висновок, що подiл властей (законодавчої, виконавчої, судової) є вимога не тiльки полiтична, а й моральна.
продиктованi не внутрiшнiми переконаннями, не результатом моральних шукань i болiсних роздумiв, а зовнiшнiм тиском з боку Полiтичних догм i вузькопартiйних прихильностей. Тому незалежнiсть правосуддя, що забезпечує незалежнiсть дiй i рiшень слуги закону вiд будь-яких позаправових чинникiв — є не тiльки державний, правовий, а й моральний iдеал демократичного суспiльства.
В умовах торжества правосуддя в судовому процесi з будь-якої справи не повинно бути мiсця настроям помсти, зведенню полiтичних чи особистих рахункiв, бо використання судової влади з подiбними цiлями не тiльки глибоко аморальне, а й злочинне. В ходi судового процесу всi його учасники зобов'язанi додержувати таких простих норм моральностi, як тактовнiсть, витриманiсть, ввiчливiсть. Грубiсть, знервованiсть, погрози, хамство не тiльки принижують особистий авторитет суддi, прокурора, адвоката, а й викликають неповагу до цих людей, суду, самої iдеї правосуддя. Крiм рiшення з конкретної справи, всякий судовий процес реалiзує також великi виховнi завдання, формує у громадян те ставлення до судової влади, ту вiру в неї, котра виражена в давньоримськiй формулi: «Закон суворий, але це — закон!» Без поваги до закону, без моральної порядностi його слуг не може бути й послiдовного, добровiльного додержання закону.
Важливу роль у забезпеченнi такої соцiальне значущої дiяльностi, як дiяльнiсть учителя, вихователя вiдiграє педагогiчна етика, що розглядає моральнi проблеми виховання та освiти, спiлкування вихователя з вихованцем, визначає моральнi цiлi виховання, а також моральну допустимiсть тих чи iнших шляхiв досягнення педагогiчної мети. Професiя педагога, як i професiя лiкаря, вирiзняється найвищим рiвнем єдностi професiйного та морального начал.
Вiдношення «вчитель — учень», «вихователь — вихованець» будується на ставленнi першого до другого як до унiкальної людської особистостi з її неповторними якостями, здiбностями, специфiкою.
освiчена людина, непересiчна особистiсть, iстинний громадянин Вiтчизни, котрий має власнi твердi переконання та мiцнi моральнi устої, здатний мужньо їх вiдстоювати, талановитий вихователь, прекрасний фахiвець, вiльна й незалежна натура, котра викликає повагу й симпатiю учнiв i спiвгромадян.
Вихователь сам повинен бути взiрцем вихованостi, бо головним засобом виховання виступає особистiсть педагога, яку не можуть замiнити найновiтнiшi технiчнi засоби навчального процесу. Повагу до вчителя створює найдорожчий його моральний i професiйний капiтал — авторитет, котрий необхiдно всiма можливими способами оберiгати й самому вчителевi, й суспiльству, й системi народної освiти.
Список лiтератури
3. Волкогонов Д. А. Воинская этика. М., 1980.
4. Инженерная этика. М., 1982.
6. Косарев Й. Й., Сахно А. В. Нравственная ответственность врача в современном мире. М., 1987.
7. Потьнико Г. П. Заико психологические основы общения. М., 1982.
8. Проблемы судебной этики М., 1974.
9. Радое А. Г. Порядок и порядочность. М., 1988.
10. Рьiданова Й. Й. Уроки этикета. Минск, 1988.
11. Селюков Ф, Т. Административная этика. М., 1980.
12. Станиславский К. С. Этика. М., 1981.
14. Федоренко Е. Г. Профессиональная этика. К., 1983.
|
