Функцiї моралi
Реферат на тему:
У процесi розкриття сутностi i структури моралi розглядалося питання про функцiї моралi. Це пов'язане з тим, що функцiї моралi визначаються за вiдношенням до її специфiки, а їх теоретичне розпiзнання в значнiй мiрi залежить вiд розумiння того, що є моральну цьому зв'язку при аналiзi iснуючих сьогоднi точок зору на мораль не Можна було обминути й iнтерпретацiю функцiй моралi. Тим бiльше тi точки зору, котрi становлять цiлий напрям в етицi й за якими мораль має функцiональний характер. За всiх вiдмiнностей мiж c*6jjo iнтерпретацiї моралi виключно за функцiональною своєрiднiстю виходять iз теорiї, згiдно з якою функцiональна своєрiднiсть визначається iсторично конкретним характером моралi, тим, що вона i за своїм змiстом зумовлена потребами суспiльства, тобто — функцiональна. Ця точка зору висвiтлювалася досить повно й немає необхiдностi до неї повертатися. В даному контекстi звернення до цього матерiалу пов'язане з розумiнням функцiй у їхнiй зумовленостi специфiкою моральної дiяльностi. У функцiональний пiдхiд до моралi, якщо вiн застосовує як єдиний спосiб у визначеннi її специфiки, означає, що мораль розглядається не в її змiстовiй своєрiдностi, не як специфiчна форма предметно-змiстової дiяльностi, а як засiб, що обслуговує суспiльну дiяльнiсть у сферi поведiнки розумiння моралi або розглядає поведiнку як дi-ялТнiстьЛабо, абсолютизуючи її значення для моралi, вiдмовляє їй у дiяльнiснiй сутностi, спирається на поведiнку при обгрунтуваннi практичного значення моралi, виходячи з її прикладного характеру.
функцiї, а їх обгрунтування будується на спiввiдношеннi сущого й належного. Оскiльки функцiональний пiдхiд у своєму принципi покладає виявлення ролi та значення моралi для життєдiяльностi суспiльства, а його абсолютизацiя означає вивчення моралi стосовно суспiльства й безвiдносно до «логiки моралi», то й суще й належне або розкриваються з потреб суспiльної практики взагалi, тобто з позаморальних джерел, або постулюються як «дурнi абстракцiї», а не як «загальне конкретного», в даному разi морального.
Результатом такого пiдходу до моралi є викривлене тлумачення її регулятивної, виховно-iдеологiчної та комунiкативної функцiй. Розчленування моралi, навiть якщо розглядати її через функцiональну своєрiднiсть, роздiлення її за вiдношенням до практики-повєдiнки на сферу суспiльної свiдомостi, початково тлумачену як протилежну iндивiдуальнiй свiдомостi, тягне за собою уявлення, що норми, приписи, правила виробленi суспiльством у процесi практики, а iндивiдовi належить їх засвоїти. Ставши пiсля засвоєння норм суспiльним iндивiдом, вiн у моральному вiдношеннi оцiнює ситуацiю, робить вiльний вибiр, i одтепер уже свiдомо реалiзує їх у поведiнцi. В цьому й полягала суть тлумачення регулятивної функцiї моралi.
Оскiльки засвоєння моралi,, в такий спосiб забезпечувалося й пiдтверджувалося лише громадською думкою, а умоглядний характер таким чином процедури й не розраховував на муки совiстi того, хто здiйснив цей вибiр або не пiдтвердив його в своїй поведiнцi, то громадська (а не суспiльна) думка активiеувалася в бiк радикальних i за своєю суттю адмiнiстративних форм покарання, оформлюваного як думка трудового колективу. Так i розумiлася в етицi свобода морального вибору та вiдповiдальностi людини, а регулятивна функцiя моралi по сутi означала приборкання iндивiда (запевно не суспiльної iстоти) суспiльними (оскiльки вони виробленi суспiльством) моральними нормами.
В цiй ситуацiї, наприклад, вiрнiсть сiмейному обов'язку визначалася не внутрiшнiми детермiнантами, вiдображала не мiру людяностi у ставленнi до iншого як до людини, особистостi, регламентувалася не iмперативами почуття совiстi, доброти, породжуваними спiвпереживанням iншому, а виражала норму, пропоновану суспiльством виключно зi свого iнтересу й аж нiяк не духовного, спiввiднесеного не з iнтересами iндивiда, його самопочуттям, а дуже практичними iнтересами, якi вiдверто iгнорують iнтерес окремої людини. Кохання, згiдно з так тлумаченою мораллю, не сприймалося всерйоз i дозволялося в межах, коли воно не суперечило iнтересам суспiльства.
котрi свiдчать, що подальше спiльне життя для подружжя неможливе. Для громадської думки вiдлiк вiд iнтересiв подружжя розчинявся в iнтересах суспiльства. Певно, внаслiдок так тлумаченої регуляцiї моральним способом найважливiшої сфери людського життя етика виявилася безсилою перед навалою хвилi вульгарно тлумаченого кохання як сексу, еротоманiї та iнших подiбних явищ. Якось через посталу необхiднiсть допомогти розiбратися в так званому «трикутнику», жiнку, яка покохала iншого, спитали: «А як ви ставитеся до чоловiка? Адже йому тяжко, нестерпно боляче, якщо вiн так вас кохає?» Здивована жiнка зiзналася, що вона про це й не думала.
Залежати не тiльки вiд тих, хто тобi потрiбен, а й вiд тих, кому ти потрiбен... Закон людяностi вiдомий iз давнiх давен i щоразу оновлюваний iсторичним контекстом життя. З багатьох його прочитань iще звучить думка Маленького Принца. Екзюперi про вiдповiдальнiсть перед тими, кого ми приручили. Та вже напливає, вiдроджуючися, пророцтво, що з'явилося на зорi становлення людства: ставлення до iншого є ставленням до самого себе. Його пришестя до нас — не плiд мiстифiкацiй. Воно наближалося в одкровеннях про людину Маркса, Фейербаха, Фрейда, з болiсною гостротою осягалося Толстим i Достоевським, Коцюбинським i Лесею Українкою, як свiтло далекої зiрки дiйшло до сучасного людства, оновлене його стражданнями стало стрижнем хвилюючих творiв Пастернака й Франсуа-зи Саган.
Тривожний смисл його сучасної актуалiзацiї значною мiрою виражений у тому, що це пророцтво в найрiзноманiтнiших варiацiях складає висновки, до яких приходять лiкарi, котрi займаються бiдами людства, й фiлософи, котрi дослiджують коренi цих бiд у духовному зруйнуваннi людини. В цьому далеко не повному рядi розкривається специфiка моральної детермiнацiї людського розвитку, мiститься спростування не лише теорiї регулятивної функцiї моралi, тлумаченої як приборкання iндивiда в iнтересах суспiльства, а й дане з цих позицiй визначення моралi, її призначення та своєрiдностi.
Той самоочевидний факт, що думка людська закрiпила моральний спосiб iснування як специфiчно людський спосiб буття в iмперативному законi ставлення до iншого як ставлення до себе в часи, коли те, що ми сьогоднi називаємо моральнiстю, становило основу всiх суспiльних зв'язкiв мiж людьми, пов'язувало, цементувало їхню єднiсть, заслуговує на особливу увагу. З розвитком вiдчуження воно визначається у вiдчуженнi вiд людини її власної творчої, людської сутностi — суспiльностi — у розсуспiльненнi. Все це є пiдвалинами розумiння ролi й значення моральностi для людського розвитку. Розглядаючи вiдчуження в контекстi особистiшої долi робiтника, К. Маркс розкрив її в багатоманiтностi аспектiв вiдчуження, яке в пiдсумку вiдчужує «саме його життя, моральнiсть.
Характерний для сучасностi ретроспективний погляд виражає значно бiльше, нiж ностальгiчний прорив у минуле, в свiй початок. Сама ностальгiя по минулому виявляється в чiтко означенiй заданостi пошуку духовностi, повноти осяяного нею буття. Й те, що становить поетичну цiннiсть нового для мистецтва образу пошуку справжнього, а не «схожого» буття сучасною людиною, є поетичною iдеєю фiльму «Оплески, оплески...», який iстотно вiдрiзняється вiд iнших творiв, присвячених iдеї творчого вiдтворення зв'язку вiкiв.
Інтерес до цiєї теми сьогоднi визначається не масштабами охоплених епох i перiодiв. Сучаснiй людинi, котра згубила нитку Арiадни, втратила сенс життя, цей сенс пiд-казується iзсередини — забутою, зневаженою людянiстю. Ледь вгадувана, вона проявляється в iнтуїтивному пошуку оазисiв справжнього буття. В таких клопотах вiдтворюється чи не найголовнiший показник iсторичної суттєвостi духовного напруження сучасної людини. У фiльмi це напруження пов'язане з болючим пошуком кiнорежисера способу проникнення в свiт людей, котрi жили у воєннi роки. Традицiйний образ художника, ранiше завжди цiкавого своїм творчим шаленством, перемiщений у фiльмi в площину сучасної людини, драматизм iснування якої розкривається у вiдчаї перед загрозою творчого безсилля, котре надає пластичної викiнченостi образовi сучасної людини, поглиненої пошуками самої себе.
Не масштаби часового охоплення, не туга вiкового характеру, а пошук змiстовного вираження справжностi буття, чимраз глибше усвiдомлення його як способу вiдродження, порятунку вiд страждань, породжених невмолимим розгортанням логiки розсуспiльненого життя,— ось що визначає сенс пошуку.
цей iнтерес дедалi бiльше пов'язується з пророцтвами,— свiдчить про доленосне значення моральностi в життi людей.
пристроями, розумом сучасної Людини. З напрочуд наївним романтизмом кiнорежисер поєднує їх iз конкретними долями, вiдокремленими вiд нього глухою, здавалося б, стiною iсторичних лихолiть, знаходить зв'язок iз їхнiм життям.
У цьому глибоко оптимiстичному процесi розвитку устремлiння людини до самої себе, пiдкрiпленого сьогоднi працями фiлософiв, i здiйснюється процес усвiдомлення, з'ясування специфiки морального вiдродження людства, котрий з необхiднiстю спонукає етику до теоретичної розробки моралi, знання якої вiдкрили б закон свободи вибору й моральної вiдповiдальностi людини як головну детермiнанту її людського благополуччя, як закон людського буття, прочитаний у його позитивному розумiннi древнiми, як абсолютний моральний iмператив, котрий свiдчить, що головною функцiєю моралi є усуспiльнення людини.
Про те, що усуспiльнення людини вiдбувається в моральнiй дiяльностi, свiдчить справжнiй змiст свободи морального вибору та вiдповiдальностi людини. Моральний вибiр i вiдповiдальнiсть за нього людини не покладається на неї iззовнi, не визначається поза нею покладеними критерiями, а є проявом її суспiльної сутностi, її внутрiшньої свободи.
Свобода морального вибору здiйснюється в межах моральної дiяльностi, розкривається в суворiй логiцi моральної дiяльностi, вироблених перевагах згiдно з критерiєм добра i зла. Це означає, що у ставленнi до iншого як до людини суб'єкт морального вiдношення вибирає через мотиви вибору спосiб, яким здiйснюється вибiр (спiвпереживання, спiвчутливiсть), у цiлепокладаннi результату вибору. Взятих у цiлому й у кожному з них людина вибирає: бути їй моральним суб'єктом, справдi суспiльним, людським iндивiдом, а чи суб'єктом без моральностi, частковим, функцiональним, позбавленим власного стрижня, людського смислу.
Природно, що розумiти це треба як процес взаємопов'язаних мiж собою уподобань, переваг. Здiйснюванi, наприклад, у логiцi iндивiдуалiзму прояви зверхностi у ставленнi до iншого спираються на мотиви утвердження над ним закономiрного, коли iнша людина є не метою, а засобом. І не в прилученнi до неї як до iншого вбачається утвердження себе, не в почуттi спiльностi уявляється результат, а в самоствердженнi цiною iншого, в розсуспiль-неннi, в зверхностi, переживанiй у почуттi самовдоволення. Отже, йдеться не про одноразовий акт. Якби це було так, iмперативнiсть закону ставлення до iншого як ставлення до себе давно б усвiдомилася людством у своїй глибинi i серйозностi. Ця iстина виявляється в пророцтвах мудрецiв усiх культур i всiх релiгiй, але зостається не усвiдомленою в своєму значеннi для людських доль.
у тому, яким став iндивiд у людському розумiннi.
дружити, кохати, переживати своє життя, тим i вiдповiдаючи за зроблений вибiр.
Проблема вiдповiдальностi людини за зроблений нею вибiр не випадково позначилася в мистецтвi як тема злочину й покарання. Досить звернутися до долi Раскольникова, щоб зрозумiти, що скоєне ним убивство старої лихварки — вчинок, що завершує злочин, виношений гординею гiпертро-фованого «я». Та саме з iдеї вседозволеностi, що пробивається крiзь свiт людських почуттiв, iдеї самоствердження через заперечення своїх моральних залежностей вiд iнших, через утвердження себе над iншими починається руйнацiя почуттiв, спустошення. В ньому передусiм i полягає майбутнє покарання. Воно не в тому, що злочин викрили, а в тому, що на шляху до злочину Раскольников руйнував моральнi почуття, радiсть життя — саму здатнiсть жити по-людськи, сам сенс людського життя. Злочин як вчинок лише виявив усю страхiтливiсть того, що наростало в ньому, вивело все це назовнi й вiдкрило йому в його власному станi здiйснене падiння.
Свобода морального вибору й вiдповiдальностi людини є законом морального способу iснування суспiльної сутностi людини, iстинної форми її буття. Об'єктивний характер закону, що визначає його належнiсть до законiв, за якими вiдбувається еволюцiйний розвиток людства, пiдтверджується тим, що його реалiзацiя здiйснюється в єдностi мети i засобiв її досягнення. Детермiнований суспiльною сутнiстю людини, моральний спосiб її безпосереднього iснування розвивається в заданому цiєю сутнiстю напрямi становлення людини в процесi її усуспiльнення. В цих межах здiйснюваний у моральнiй дiяльностi вибiр виражає певну мету й вiдповiднi їй засоби її досягнення.
Мета визначається в межах усуспiльнення людини й перебуває у зв'язку з покладеними в її основу засобами. В свою чергу досягнута мета пертворюється на засiб стосовно нової мети, а досягнуте при її здiйсненнi знiмається в новiй метi як її основа. Незалежно вiд того, в якому аспектi й на якому рiвнi виявляється ставлення до iншого як до людини, мета й вiдповiднi їй засоби в дiалектичнiй єдностi стають пiдвалинами процесу спадкового розвитку людини, її усуспiльнення лише за умови, що цей процес здiйснюється в межах моральної дiяльностi. В цьому розумiннi й залучаються поняття моральна цiль i моральнi засоби стосовно розкриття необхiдностi вiдповiдностi засобiв метi.
Вислiв, що цiль не виправдовує засоби, слушний лише в межах моральної дiяльностi. В цих межах вислiв конкретизований Достоєвським, котрий поставив перед людством питання: чи можна побудувати щастя людства цiною слiз хоча б однiєї дитинки? І вiдповiдь — так, якщо цiєю дитинкою буду я. Актуальнiсть цiєї вiдповiдi для нашого часу полягає в тому, що тенденцiя виривати питання, пов'язанi з законом єдностi цiлi i засобiв, iз морального контексту, переносити їх iз справдi суспiльного буття у сфери вiдчужених вiд людини й протипоставлених її iндивiдуальному буттю суспiльних вiдносин призводить до викривленого уявлення про силу невiдворотної дiї цього закону в життєдiяльностi людей.
своїх. У цьому моральне, природне право людини, й iдучи таким шляхом до мети, роблячи такий вибiр, вона вiльна не в тому розумiннi, що їй не забороняють, а в тому, що вона вибирає вiдповiдно до свого устремлiння, а не всупереч йому, в своєму подвигу стверджує свою спiвпричетнiсть з iншим, iз людством, а не руйнує її й таким чином себе. В цьому й полягає її моральнiсть. Коли ж виривають питання з цього контексту, то, втрачаючи моральний смисл, воно стає джерелом спекуляцiй фiлiстерiв, не здатних охопити масштаби морального зв'язку людей i породжуваних у ньому злетiв благородства, виражених у самоствердженнi людини. Логiка окремого iснування виключає проникнення у сферу, де людська iндивiдуальнiсть у своєму саморозвитку пiдноситься до спiвпричетностi з людством. j На завершення роздумiв про головну функцiю мора-І/лi — усуспiльнення людини — необхiдно пiдкреслити таке. ' Функцiя усуспiльнення людини в процесi моральної дiяльностi має унiверсальне значення для життєдiяльностi людей, її основоположний для суспiльного розвитку смисл розкривається по вiдношенню до того значення, яке вона має для розвитку творчих потенцiалiв людини, її почуттiв i здатностей, для розвитку форм iстинно суспiльного буття людства.
Здiйснювана в моральнiй дiяльностi функцiя усуспiльнення виражає специфiку моральної детермiнацiї людського розвитку, виступає пiдвалинами свободи морального вибору та вiдповiдальностi людини, проявляється в єдностi моральних цiлi й засобiв.
Регулятивна функцiя моралi є похiдною стосовно функцiї усуспiльнення, яка випливає з моральної форми суспiльного зв'язку людей i виражає вiльне, творче, добровiльне волевиявлення людини у ставленнi до iншого як до людини, спирається на совiсть людських iндивiдiв та її узагальнене вiдображення в суспiльнiй думцi. Регулятивна функцiя моралi прямо залежить вiд рiвня морального розвитку суспiльства й вiд характеру зв'язку моральностi та моралi.
iншого як до людини, до суспiльства, людства, на iсторично-конкретний змiст моральних вiдносин, їхнiй характер, мiсце i значення в життi людини. Вiдповiдно до цього здiйснюється й процес саморозвитку iндивiдуальної моральної свiдомостi до моралi — суспiльної форми свiдомостi, тобто процес узагальнення iсторично суттєвого в iндивiдуальнiй свiдомостi, його вiдображення в моралi.
людьми в художнiх творах, в iнтерпретацiях етикiв, публiцистiв. Інтерпретацiя реальної моральностi i тенденцiй її розвитку стосовно загальнолюдських моральних цiнностей i норм розкрила таким чином їхнiй iсторично конкретний смисл i формувала мораль як форму суспiльної свiдомостi. Розрив мiж офiцiйно сформульованою мораллю та реальним рiвнем розвитку моральностi узаконено розглядався як спiввiдношення мiж сущим i належним i значно рiдше аналiзувався як вияв суперечностей мiж моральним способом iснування суспiльної, людської сутностi та її вiдчужених форм у соцiальному буттi, як результат вiдчуження людини вiд власної сутностi.
у дiяльностi реалiзованих чеснот уже в Едiпа, якi породжують почуття зверхностi й пов'язане з ним недовiр'я до чеснот Креонта, Тересiя, йокасти, iндивiдуалiзм, набуваючи сенсожиттєво-го значення, стає самоцiллю, просувається до образу ледi Макбет. Втрачаючи по дорозi доброзичливiсть, змiст, що визначає благородство суб'єктивних устремлiнь, i трагiзм усвiдомлення вчиненого, його дiйсного смислу для дорогої його серцю спiльностi, Едiп страждає морально, приголомшений своєю участю в зруйнуваннi морального зв'язку — вiчних законiв богiв.
Моральний закон, що проголосив людину мiрою всiх речей, осягається королем Лiром цiною власних страждань. Вiд гинучої iлюзiї, що вiн i є мiрою всiх речей, Лiр пiдноситься до iстинного смислу в спiвпереживаннi з убогими й знедоленими, зустрiнутими на цьому шляху. В спiвпереживаннi з iншими й пролягає шлях до вiднайдення в собi мiри людини.
Зв'язок вiкiв порушується з руйнацiєю основи — морального зв'язку людей. Це її, моральностi, проблиск у грi актора осяває Гамлета одкровенням:
У античних фiлософiв зруйнування законiв моральностi пiд мiцнiючими ударами сваволi, чиненої iндивiдом, який переступає межi дозволеного людинi, свiдчить про гiпертрофiю «я», котра посилюється зi зруйнуванням спiввiднесеностi з iншими до нестримного жадання виявити свою волю цiною зла i задля зла.
ступiнь у розвитку принципу iндивiдуалiзму — утвердження кожного над iншим i цiною iншого, вона завершує ряд тих, хто сповiдує його як закон нового життя, ним породжених типiв. їхнiй спокiй не стрясається бурями страждань, а байдужiсть «до всього, що не є я», творить iз себе свою суть — зло.
У пророцтвi генiя, iстинi про грядущi лихолiття, що вiдкрилася йому з уповань на гармонiю людства, викритi всi гранi зла, яке нiс у своєму розвитку принцип iндивiдуалiзму для моральностi. В прямiй залежностi вiд його наступу опинилася й можливiсть моральностi регулювати життєдiяльнiсть людей. Чимдалi звужуючи свої повноваження, регулятивна функцiя замикалася сферами так званого особистого життя, та й у ньому втрачала стимулюючу, змiстову роль. її основним призначенням стає зняття вiдмiнностi, суперечностi мiж мораллю та моральним життям.
Вираженi в тлумаченнi моралi iдеологiзованi iнтерпретацiї загальнолюдських моральних цiнностей хоча й мiстили в собi певну спiввiднесенiсть з реальною моральнiстю, враховували її стан навiть у кризовi для моральної дiяльностi перiоди, але брали тiльки тi начала, котрi виражали її загальнолюдський, об'єднувальний, усуспiльнюючий смисл. Суперечливiсть мiж справжньою моральнiстю, людянiстю, вираженою в моральних цiнностях, нормах, принципах, i її iсторично конкретним формалiзованим iснуванням розв'язувалася у викривленому тлумаченнi моральних цiнностей i норм, у пристосуваннi їх до рiвня, доступного сприйняттю. Так, зведення моральної дiяльностi до поведiнки, специфiки моральної свiдомостi, вираженої у формi почуттiв,— до рацiонального осмислення по вiдношенню до здорового глузду — всi такi перетворення змiнювали й особливостi регулятивної функцiї моралi.
Спираючись не на совiсть, а на здоровий глузд, розраховуючи на суспiльну думку не в розумiннi виявлених у нiй загальної совiсливостi, доброзичливостi, керуючись не загальним моральним законом, що постав iз глибин залягання людських почуттiв, людських прихильностей, а перетворивши все це на модель здорової домовленостi та взаємовигiдної поведiнки, регулятивна функцiя моралi стала силою, здатною впливати на зовнiшню благопристойнiсть поведiнки вiдповiдно до системи поведiнкових стереотипiв. І манiпулюючи ними, змiнюючи їх вiдповiдно до моди, регулятивна функцiя моралi виконує роль у спектаклi, поставленому режисером, котрий утратив будь-яке уявлення про творчiсть. Дружба, любов, братерство, героїзм, докори совiстi й високi злети в твореннi добра, обшири, що вiдкриваються у злиттi з людством, залишаються поза сферою її дiї.
впливу, на зовнiшню органiзацiю проявiв iндивiдiв, у поведiнку, так само регламентується мiркуваннями здорового глузду й вiдповiдно до цього справляє виховну дiю. Але з таким чином органiзованого суспiльного порядку проривається вiдчай самотностi, спустошенiсть або навiть байдужiсть не реалiзованої спiвпричетностi зi свiтом, i способи їх подолання криють небезпеки, врегулювати чи зняти якi всi, таким способом здiйснюванi, функцiї моралi в їхньому сьогоднiшньому вираженнi неспроможнi.
Як подолати моральний вакуум? Досягти дружби? — Дружба сама постає iз себе, виникає з любовi. «Любити треба»,— вiдповiдає Достоєвський. Навчитися бачити в iншому — людину, розумiти всi глибиннi процеси її неповторного прояву, бачити в них мету, смисл для своєї з ними спiвпричетностi — головна умова для розвитку «людини розумiючої» — моральної.
Використана лiтература
1. Курс лекцiя з етики. – М., 2000.
2. Етика i естетика. Пiдручник. – М., 1999.
|
