Структура моралi
Реферат на тему:
криються уявлення про моральне вiдношення. Значення, в якому виступає поняття «моральне вiдношення» для етичної теорiї дiяльнiс-ної сутностi моралi, його ключова роль для даної наукової iнтерпретацiї моральностi зумовили функцiональну багатозначнiсть цього поняття в науцi.
Принцип дiяльнiсного пiдходу до моралi, i в його вираженнi на емпiричному рiвнi осмислення моральностi, i в теоретичному усвiдомленнi його методологiчного значення для вивчення моральностi, завжди пов'язує уявлення про моральне з вiдношеннями. В свою чергу тлумачення вiдношень людини зi свiтом, те, в якiй мiрi в теорiї вiдношень виражена їхня дiяльна сутнiсть, визначає розумiння морального вiдношення, його мiсця та ролi в моральнiй дiяльностi. Наприклад, розглянуте вище застосування редукцiо-нiзму — методу «точних наук» — у вивченнi предметно-змiстових вiдношень, дало викривлене уявлення про їхню своєрiднiсть. Така доля спiткала й моральне вiдношення. Жива безпосереднiсть здiйснюваного в творчостi людяностi iснування суспiльних iндивiдiв визначає безмежнiсть морального вiдношення, його всюдисущий i всепроникний характер, вимiрюваний вiдношенням до родової суспiльної людської сутностi. Не пiддаючись розчленуванню на частини, не змiнюване кiлькiсно, моральне вiдношення формалiзувалося за зовнiшнiми ознаками як суб'єктно-суб'єктне вiдношення. Безвiдносно до визначення суб'єкта моральної дiяльностi, предмета, способу, яким цей предмет освоюється, i продукту освоєння моральне вiдношення розглядалося як оцiнне, одномоментне, поза перспективою його дiалектичного розвитку до моралi. Таким чином, моральне вiдношення опинилося вiдiтнутим вiд моралi, постало як елемент, опосередковуючий зв'язок моралi (форми суспiльної свiдомостi) з дiяльнiстю (тлумаченою як поведiнка), реалiзованою iндивiдом за перевагою при виборi поведiнки з позицiй iнтерiоризованої ним моралi.
Отже, з предметно-змiстового вiдношення iндивiдiв, яке в своєму саморозвитку пiдносилося до вираження загального в моралi, моральне вiдношення перетворювалося на оцiнне. Воно розглядалося не як цiлiсний органiзм, iз якого виростала мораль, а як її частина, елемент довiльно модельованої структури, керований через мораль, струк-туровану з позаморальних джерел, безвiдносно до їх знаходження та розкриття їхньої ролi в «саморусi» моралi. В цьому зв'язку всепроникний характер моральностi з наслiдку, в якому проявлялася специфiка морального вiдношення, перетворювався на його основу, на доказ оцiнного, а не змiстового характеру морального вiдношення. Те, що моральнiсть проймає всi сфери життєдiяльностi, виступало пiдставою для заперечення предметного характеру морального вiдношення, його змiстової специфiки, яка зводилася до поведiнки згiдно з нормами моралi.
Не менше значення у вихолощуваннi моралi як родової дiяльностi людини, у перетвореннi загальнолюдського змiсту її норм i цiнностей на вiдноснi, аж до конструйованих, подiбно до технiчних механiзмiв, мало те, що за викривленого уявлення про моральне вiдношення навiть не виникло питань про його творчий характер, виключалося вивчення духовних моральних почуттiв, їхнього практичного, предметного змiсту, їхньої своєрiдностi по вiдношенню до людської чуттєвої дiяльностi. І це цiлком природно для механiстичного погляду на живий процес суспiльно-iсторичного розвитку моральностi, який розриває всеiсторичнi масштаби моральностi з позицiй абсолютизованого iсторичного моменту й за допомогою породженого ним монстра формалiзованої свiдомостi, шо проявилася в абсолютизацiї значення редукцiонiзму при вивченнi людини.
складову»,— пише В. П. Іванов '. Сказане стосується й вивчення моральної дiяльностi, розумiння її iсторичного характеру, ролi й значення для людського розвитку.
Моральне вiдношення є механiзмом моральної дiяльностi. У планi уточнення, термiн «механiзм», бiльш звичний для сучасного мислення, слiд розумiти як органiзм, породжуваний живою безпосереднiстю людської чуттєвої дiяльностi й доступний розумiнню лише в цiлiсному пiдходi до сукупно вираженої в ньому єдностi всiх сторiн моральної дiяльностi. Моральне вiдношення можна розглядати як iсторично доступний оглядовi початок виникнення моральностi й як вихiдний момент становлення морального способу освоєння людиною дiйсностi, «джерело само-руху» морального до моралi, органiзм, у цiлiснiй будовi якого виражений її внутрiшнiй смисл, що розкривається в специфiцi моральних норм i цiнностей, визначає їхню загальнолюдську сутнiсть i всеiсторичний характер моральностi та як форму суспiльних вiдносин, котрi виробляють моральнi iдеї й виступають щодо суспiльної моралi — форми свiдомостi — стороною суспiльної практики.
Тобто результати, одержанi на сутнiсному рiвнi пiзнання моральної дiяльностi, розкривають її родовий характер, детермiнуючий розвиток людини. Разом iз тим вiдкривається можливiсть для глибшого розумiння процесу вiдображення в моралi дiйсностi. Зв'язок моралi з iсторично-конкретними умовами соцiального життя суспiльства самоочевидний. Та яким чином вiн здiйснюється?
мiж формами суспiльної свiдомостi (мистецтво, мораль i т. iн.) — адже свiдомiсть єдина, а й змiни в їхньому iсторичному конкретному змiстi. Всупереч вiдомим застереженням, що базис справляє вплив на всю систему суспiльних вiдносин лише в кiнцевому пiдсумку, прямолiнiйне тлумачення вiдкривало простiр для виведення моралi з потреб суспiльства.
Мораль як форма суспiльної свiдомостi визначається в своїй специфiцi зi своєрiдностi моральних вiдносин — форми суспiльної практики — й задовольняє потреби, що виникають у цiй, моральнiй дiяльностi. Що ж до суспiльних потреб узагалi, то мораль спiввiдносна з ними лише в межах можливостей, що випливають iз її своєрiдностi. Наприклад, здiйснюючи функцiю усуспiльнення людини в з боку специфiчного змiсту, вираженого, наприклад, у дихотомiї добра i зла, що здiйснюється в свободi вибору.
а як механiзм оцiнки ситуацiї з позицiї створеної поза iндивiдом i лише засвоєної ним iз моралi як дихотомiя добра i зла, використовуваної при поцiнуваннi, виборi, уподобаннi iндивiдом поведiнки, яка визначає його як суб'єкта дiяльностi. Мораль у таких iнтерпретацiях не зводить освоєння до пристосування iндивiда до обставин. Однак утвердження оцiнного характеру морального вiдношення, розумiння поведiнки як основоположного елемента в його вираженнi обмежує можливостi розкриття творчого характеру дiяльностi iндивiдiв, котрi вступають у моральнi стосунки, зводить моральну дiяльнiсть до поведiнки, виносить її за дужки процесу, вираженого в дихотомiї добра i зла. Моральнiсть тлумачиться як результат освоєння моралi, виражений в поведiнцi.
Критичний аналiз даної позицiї не означає заперечення самоочевидного, що моральна свiдомiсть проявляється i в поведiнцi людей. Заперечення пов'язанi з тим, що моральна дiяльнiсть не може бути зведена до поведiнки, адже в цiй дiяльностi у взаємовiдношеннi iндивiдiв здiйснюється творчий розвиток норм, моральних цiнностей, принципiв. Поведiнка ж виступає лише однiєю з найпростiших форм їх вираження в життєдiяльностi людей.
людини, є основою її розвитку й тому має всепроникаючий у людське життя характер. У тiй чи iншiй мiрi, формi, але вона присутня (навiть у разi вiдсутностi) як внутрiшнiй свiт людини, визначає її дiяння в їхньому значеннi для людини.
Пропонована в даному пiдручнику точка зору належить до напряму, що розвивається в тенденцiях розкриття джерела виникнення, «само-руху» даної форми дiяльностi, її специфiки. Пiдкреслимо, що виокремлення цього напряму в розвитку етичної думки здiйснюється через розробку проблеми генезису специфiчної форми людської дiяльностi, в установленнi таким чином її загального для людського розвитку значення, у пiдтвердженнi того, що в моральному вiдношеннi, в яке вступає iндивiд, здiйснюється творчiсть спiльноти, людяностi, яка й виражає специфiку моральної свiдомостi.
Осмислення моралi як способу безпосереднього iснування суспiльної сутностi людини, способу її присвоєння безпосередньо у вiдношеннi до iншого як до людини дає право розглядати цю дiяльнiсть як процес, у якому виробництво людяностi здiйснюється в розвитку iндивiдуальної моральної свiдомостi до моралi i є шляхом усуспiльнення, перетворення людини.
Виражений у системi норм i цiнностей продукт цього процесу й становить змiст моралi, який, з iншого боку, iндивiди освоюють по каналах, розроблених ними в процесi моральної дiяльностi. Орiєнтуючись на освоєннi цiнностi та норми моралi в їхнiй вiдповiдностi наявному рiвневi морального розвитку iндивiдiв, останнi в подальшiй моральнiй дiяльностi реалiзують збагачену тепер моральну свiдомiсть, пiдносяться у своєму розвитку до спiвпричетностi з суспiльством, людством. Знiмаючи й реалiзуючи в подальшiй моральнiй дiяльностi виражену в нормах i цiнностях сутнiсть людяностi, iндивiди пiдносять своє, конкретне буття до суспiльного, роблять колективний досвiд своїм надбанням або ж розширюють межi iндивiдуального досвiду до колективного, людського, пiдносяться в своєму самовизначеннi до вираження в iндивiдуальному суспiльного досвiду.
характер або ж по вiдношенню до повноти i якостi реалiзованих можливостей, ми вдаємося до термiнiв «моральнiсть» або «моральний спосiб освоєння людиною дiйсностi». Це розмежування дуже умовне, оскiльки поняття «моральнiсть» i «мораль» i в тому, й в iншому випадку передбачаються в єдностi.
iндивiдiв, спрямовану (завдяки здiйснюваному в нiй їхньому суспiльному розвитку, перетворенню) на усуспiльнення, тобто до моралi, яка завершує моральну дiяльнiсть, є найпослiдовнiшим, логiчно завершеним ступенем у розвитку останньої. В моралi сутнiсть моральної свiдомостi дiстає об'єктивоване в принципах, нормах, цiнностях вираження.
Вiдповiдно до понять «естетичне вiдношення» та «художня дiяльнiсть», якi визначаються в своїй єдностi та вiдмiнностi лише стосовно мистецтва, поняття «моральне вiдношення» (що дедалi прояснюється подiбно до естетичного в своїй багатозначностi) й «моральна дiяльнiсть» визначаються за вiдношенням до моралi. В їхнiй єдностi охоплюється специфiка дiяльностi, здiйснюване в її процесi усуспiльнення людини. В дiалектичному розвитку морального вiдношення до моральної дiяльностi вiдбувається розвиток людського iндивiда, його суспiльної, людської сутностi, вираженої як у розвитку його потреби в спiвпричетностi з iншим, так i в здатностi до неї.
її ствердження.
Моральне вiдношення як предметне, змiстове в своєму становленнi зумовлене органiчною для людини — суспiльної iстоти — потребою в спiвпричетностi з iншим, суспiльством, яка, як i здатнiсть до спiвпричетностi, визначається рiвнем суспiльного розвитку людини. Присвоєння суспiльностi й становить предмет морального способу освоєння, визначає духовний характер моральної дiяльностi та її практичне значення для людського розвитку. Предмет освоєння — суспiльнiсть— має не матерiально виражений, а духовний характер; не є певна властивiсть, яка видобувається суб'єктом, але є вiдношенням мiж людиною й iншим, у якому передумова їхнього людського iснування реалiзується безпосередньо й адекватно. Присвоєння також має духовний характер, виражений у своєрiдностi сутнiсної сили й вiдповiдностi її предметовi: моральна сприйнятливiсть i її вираження у спiвучастi з iншим як iз людиною, у спiвпереживаннi й становлять специфiку морального як вiдношення. Людина у ставленнi до iншого як до людини присвоює в собi людину, суспiльнiсть у почуттi спiльностi, в небайду-жостi до iншого усвiдомлює свою спiвпричетнiсть.
боку предмета суб'єктивна сторона морального вiдношення вiдкрила розумiнню ряд не вивчених, але очевидних iз практики особливостей моральної дiяльностi. Пiддаються поясненню закономiрностi, котрi пiдтверджують, що моральна свiдомiсть (як це очевидно на рiвнi морального вiдношення) виражена у формi почуттiв, якi також духовнi за своїм характером. Виражена в моральному вiдношеннi внутрiшня будова моральної дiяльностi може бути теоретично розкрита лише при визначеннi суб'єкта морального вiдношення, при розробцi морального вiдношення як людської чуттєвої дiяльностi, типiзацiї як способу узагальнення iндивiдуальної моральної свiдомостi (продукту мiжсуб'єктного спiлкування в моральному вiдношеннi) в його дiалектичному розвитку до моралi.
При визначеннi моральних вiдношень через їхнiй суб'-єкт-суб'єктний характер у сучаснiй етицi дiстала вираження тiльки одна сторона моральної дiяльностi — свобода вибору. Але ця суттєва сторона моральної дiяльностi розглядалася у зв'язку з поведiнкою, яка тлумачилася як дiяльнiсть. Оскiльки ж поведiнка не мiстить у собi моральної специфiки або ж, якщо виокремлюється моральна поведiнка, специфiка дiяльностi залишається не виявленою, то й питання про суб'єкт не розглядалося з боку її специфiки. У визначеннi моральних вiдношень як оцiнних змiстова сторона переноситься в поведiнку, де суб'єктам i надається свобода проявiв, але в межах норми.
достатнiм знання норми, оцiнка ситуацiї й вибiр у вiдповiдностi з нормою. В практицi ж усе впирається в те, що й за надлишку таких суб'єктiв вiдсутня моральнiсть. Хоча б у поводженнi, але її немає... Або суб'єкти захопилися свободою вибору й, користуючись нею на цьому рiвнi їхньої суб'єкт-ностi, здiйснили не тi переваги, або тонкощi так тлумаченої моральностi мало вивченi. Напевно, питання про моральний суб'єкт набагато складнiше, нiж би нам хотiлося визнати.
реалiзована в особливiй, вираженiй у духовних моральних почуттях сприйнятливостi, в своїй специфiцi, призначенiй для спiвпереживання, спiвучастi, яка вдовольняється почуттям спiльностi: братерства, дружби, любовi, в яких розкривається спiвпричетнiсть людини з iншими. Бути суб'єктом морального вiдношення значить в цiлiсному пiдходi до iншого як до людини, у ставленнi, що викрешує вогонь небайдужос-тi, побачити в iншому мету, а не засiб вiдношення без якої не можна виробити вiдповiднi цiй метi засоби. Як основа виступає досвiд, здобутий попереднiми актами спiвучастi, ланцюг здiйснень, котрi переводять ряд «хочу» в ряд «можу».
Всi хочуть дружити, кохати, спiлкуватися. Та багатьом доводиться вдовольнятися сурогатами спiлкування, дружби, кохання. Якщо й застосовне до сфери моральної дiяльностi поняття «професiоналiзму», то цю якiсть слiд шукати в професiї «людина». Бути людиною, по-людськи ставитися до iнших, до свiту — означає формувати в собi загальну продуктивну силу, духовну, творчу, суспiльну потенцiю, в iндивiдуально-неповторному буттi пiдноситися до роду людина.
етапу їхнього прояву за певних соцiальних умов. Проблема суб'єкта конкретизується в поняттi «особистiсть», а поняття «мiжособис-тiснi вiдносини» вносить суттєве уточнення i роз'яснення в поняття «моральне вiдношення», розкриваючи його як форму суспiльних вiдносин, форму спiлкування, в якiй i визначається специфiка суспiльного буття та вироблюваної ним суспiльної свiдомостi.
Єднiсть форми суспiльного буття i вiдповiдної йому форми суспiльної свiдомостi виражена в моральному вiдношеннi як двi сторони людської дiяльностi, охопленi в органiзмi його дiяльнiшої структури. Виникаюче в моральному спiлкуваннi почуття спiльностi i є специфiчно моральною формою свiдомостi, що покладає в собi єднання iндивiдiв, її наявнiсть, переживання i є процесом їхнього суспiльного перетворення — усуспiльнення. І коли ми говоримо про рух iндивiдуальної моральної свiдомостi до моралi, форми суспiльної свiдомостi, то розумiти це треба не так, що iндивiдуальна моральна свiдомiсть позбавлена суспiльностi й. набуває її, лише засвоюючи мораль.
моральна потреба (потреба людини — суспiльної iстоти — у спiвпричетностi з iншим),— один iз доказiв того, що в основi iндивiдуальної моральної свiдомостi лежить суспiльнiсть.
Другою стороною почуття спiльностi пов'язане зi здатнiстю до моральної сприйнятливостi й залежить вiд неї. Певно, у цьому зв'язку Л. М. Толстой подiляв людей на розумiючих i нерозумiючих, «внутрiшню людину» i «людину зовнiшню». Іншi докази цього криються в предметi та способi його освоєння. Коли ми розглядаємо процес розвитку iндивiдуальної моральної свiдомостi до моралi, то йдеться про розвиток сутнiсної сили, моральної сприйнятливостi, яка вiдповiдає предметовi освоєння. Сприйняття в iншому людини має безпосереднiй, чуттєвий характер i реалiзується через вiдповiднi моральнi почуття.
духовний характер моральних почуттiв, що виникають у процесi такого сприйняття i закрiпленнi в колективному досвiдi людей. У цьому процесi спiввiдношення з iншим як з людиною, з розвитком людських духовних почуттiв моральна сприйнятливiсть розвивається в таких формах людської чуттєвої дiяльностi як спiвучасть, спiвчуття, спiвпереживання, що виробляють почуття спiльностi в багатогранностi її виражень. Вiд симпатiї до любовi, у багатоманiтностi її виявiв, у тому числi й у дружбi, братерствi, пролягає шлях до людяностi, вираженої в моральних почуттях.
Духовний характер моральної дiяльностi визначається i тим, що сприймається не спецiалiст, начальник, не iндивiд у його зовнiшнiх зв'язках зi свiтом, а персонiфiкований в особистiснiй визначеностi рiд людини, людина в її iндивiдуально-неповторному виявi з усiм їй притаманним багатством внутрiшнього життя та його проявiв. Прилучення до цього свiту iншого й становить духдвне почуття спiльностi. В численностi таких контактiв, iноварiантiв морального спiлкування та вiдображення в почуттi спiльностi воно постає як моральна свiдомiсть, виникає в процесi узагальнення як певна суттєвiсть, єднiсть у багатоманiтностi — як реалiзована в безпосередностi її вираження суспiльна сутнiсть, iманентне людському iндивiдовi.
Суспiльна сутнiсть iндивiдуальної моральної свiдомостi проявляється в логiцi її розвитку в моральному вiдношеннi до моралi як дiалектичний процес вiдображення в останнiй морально освоєної дiйсностi. Отже, моральнiсть i мораль розрiзняються не за вiдношенням до суспiлiьного в його кiлькiсному вимiрi (бiльше — менше) чи за його вiдсутнiстю в моральнiй iндивiдуальнiй свiдомостi та наявнiстю в моралi як суспiльнiй формi свiдомостi. Свiдомiсть суспiльна за своєю суттю, й таке, кiлькiсне зчислення моральної свiдомостi iндивiда, побудоване на ньому уявлення про його вiдмiннiсть вiд вираженої в моралi свiдомостi суспiльства (багатьох iндивiдiв) хибне в своїй основi.
Вiдмiннiсть мiж рiвнями моральностi за ознакою її суспiльної сутностi має якiсний характер i розкривається по вiдношенню до рiвня (а не кiлькостi людей) розвитку моральної сприйнятливостi й почуттiв, через якi вона здiйснюється, а також потреби й здатностi до моральної форми контакту. Тут i розкривається рiвень справдi суспiльного розвитку людини, прояву в її iснуваннi суспiльної сутностi або ж — рiвень її розвитку як людського iндивiда. В цьому лише розумiннi мораль розрiзняється з моральнiстю рiвнем узагальнення моральної свiдомостi, виокремлення iсторич-но-сутнiсного як загального моральної свiдомостi, тобто за рiвнем усуспiльнення iндивiда, прилучення його до людства, єднання з людьми — рiвнем вираженостi загального, людського в його iндивiдуальному буттi.
Ідеться, отже, про розрiзнення мiж рiвнем, на якому здiйснюється мiжособистiсний контакт, виражений у почуттi симпатiї, спiвчуття, та рiвнем спiвпереживання, на якому почуття спiльностi досягає глибинного, внутрiшнього єднання, вираженого в любовi, дружбi, братерствi. Моральна сприйнятливiсть розвивається вiд морального контакту, що переживається в почуттi прихильностi, симпатiї, до його творчого розвитку в почуття братерства, дружби, любовi, за умов глибинної єдностi, доступної спiвпереживанню. Здiйснюваний таким чином процес руху iндивiдуальної моральної свiдомостi до моралi не можна зрозумiти в його вираженнi в просторовiй протяжностi як подолання вiдстанi мiж моральним ставленням i мораллю або як виокремлення внутрiшньої свiдомостi iндивiда та її збагачення поза йому належною моральною свiдомiстю суспiльства, записаною у виглядi морального кодексу.
Мораль не є iнституцiональним утворенням. Як форма суспiльної свiдомостi мораль iснує безпосередньо в дiяльностi, наслiдком, продуктом якої вона є, тобто в моральнiй дiяльностi. Дане твердження має пiдкреслити, що мораль iснує через спiлкування конкретних iндивiдiв за визначенням їх людської сутностi, людяностi i є її вiдтворенням у почуттi спiльностi на рiвнi загального, сутнiсного вираження. Тому становлення моралi пов'язане з розвитком особистостi i вiдбувається через особистiсть. Ступiнь концентрацiї, узагальненостi, вираженої в моральних почуттях людяностi, не регламентований кiлькiсно.
В своїй якiснiй визначеностi, виражаючи суспiльну людську зрiлiсть iндивiда, почуття спiльностi, вираженої в спiвпричетностi, є основою для подолання рамок iндивiдуального буття, розвитку його в межах роду людина, самоусвiдомлення себе в контекстi моральної форми суспiльного зв'язку як людського iндивiда, особистотi в єдностi з iншими, суспiльством, у якому вона живе, i людством, до якого вона належить. Таким чином, моральна дiяльнiсть розкривається як спосiб конкретного iснування людського, суспiльного iндивiда адекватно його людськiй сутностi, спосiб її безпосереднього вираження в iснуваннi конкретного iндивiда. Суспiльнiсть (те, що людина спiввiдноситься зi свiтом) як сутнiсть людини є таке спiльне, яке iснує через вiдмiнне, постає в неповторностi iндивiдiв як здiйснювана в сутнiсних силах їхня людська потенцiя, що реалiзується в творчостi.
Як дiяльнiсть мораль за своїм визначенням є ступенем, на якому моральне вiдношення в своєму розвитку досягає логiчно завершеного вираження.
У моралi — формi суспiльної свiдомостi, специфiка якої зумовлена специфiкою морального вiдношення, вiдображається морально освоєна дiйснiсть. Пiд цим мається на увазi не дзеркальне вiдбиття чи вiдтворення одномоментного акту моральної дiяльностi, навiть якщо його розумiти як взаємини мiж особистостями, вираженi в своїй специфiцi, в єдностi морального спiлкування та його вiдображення в почуттi спiльностi.
Йдеться про дiалектичний розвиток моральної iндивiдуальної свiдомостi в процесi моральної дiяльностi (морального спiлкування) до моральної свiдомостi. Через розвиток почуття спiльностi в процесi моральних контактiв, здiйснюваних суб'єктами морального спiлкування, розвивається не тiльки механiзм — моральне вiдношення, а й продукт дiяльностi, почуття спiльностi, шляхом зняття попереднього рiвня в наступному. Таким чином вiдбувається концентрацiя, нарощування в багатоманiтностi моральних контактiв їхнього стрижня, суттєвостi, позначеної тут термiном почуття спiльностi, що проявляється в своїй специфiцi через небайдужiсть (особливу заiнтересованiсть в iншому як у людинi), котра спонукає людину до спiвучастi, спiвпереживання й виступає пiдґрунтям для такого ставлення. Наприклад, вiд контакту, вираженого на рiвнi симпатiї, до контакту, вираженого на рiвнi любовi, почуття спiльностi змiнюється якiсно.
почуття спiльностi, єднання й вiдбувається усуспiльнення людини, розвиток її людяностi. її становлення в моральнiй дiяльностi й видiлення як стрижня має об'єктивний характер i не пiдвладне моделюванню, привнесенiй iззовнi заданостi. В цьому процесi й таким чином здiйснюється типiзацiя — спосiб узагальнення почуттiв у формах людської чуттєвої дiяльностi.
Суттєве, закономiрне для моральної дiяльностi — суспiльнiсть, людянiсть у багатоманiтностi її прояву —усвiдомлюється, концентрується в процесi розвитку, узагальнюється, видiляючися з конкретних проявiв в актах здiйснюваного iндивiдом морального спiлкування. Тепер, на рiвнi моральних iдей, виражених у формi почуттiв, якi в своєму розвитку «стали теоретиками», iндивiд пiдноситься до моральної свiдомостi, в якiй спiльнiсть, людянiсть вираженi в їхньому загальному значеннi, мiстять у собi iсторично суттєве для колективного досвiду людей.
Стаючи носiями моральної свiдомостi, реалiзуючи тенденцiї в її розвитку, iндивiди пiдносяться до моральної дiяльностi вiдповiдно до вираженої в нормах мiри людяностi, яка iснує для них у формi категоричного iмперативу, регламентована моральними цiнностями й принципами моральної свiдомостi. Будучи виразниками моральної свiдомостi, iндивiди розвивають її вiдповiдно до збагаченої тепер моральної дiяльностi, реалiзуючи в такий спосiб її тенденцiї до рiвня їх загального освоєння.
Такий хiд розвитку, збагачення норм, моральних цiнностей, принципiв — не одномоментний акт, а процес, у якому здiйснюється становлення людини.
Мораль позаiнституцiональна. Вона не закрiплена iнститутами державностi й не спирається на них у своєму функцiонуваннi. Тiльки наявнiсть реальної моральностi, вiдповiдно вираженої в моральнiй свiдомостi в своїй загальностi через суспiльну думку, є адекватною моралi формою її вираження. Особливу роль при цьому вiдiграють особистостi, розвиток яких досяг рiвня моральної дiяльностi. Подiбно до художникiв, їхнє покликання — бути людиною, їм дано в своєму iндивiдуальному життi й твореннi моралi виразити колективний досвiд людства, здобутий у його русi до власної сутностi, розкрити закони людяностi в дiї, стимульованi єдиним суддею — совiстю.
в принципах, моральних цiнностях,, нормах суспiльну сутнiсть моральної свiдомостi iндивiдiв. Виражена в узагальненiй, абстрактнiй формi в моральних цiнностях, нормах, принципах, iдея людської спiльностi, єднання (родової суспiльної сутностi) i є мораллю.
У процесi освоєння моралi, в тому числi й через її iнтерпретацiї в етичних концепцiях, її змiст конкретизується, сповнюється своєрiднiстю iндивiдуального досвiду особистостi й за умови їх збiгу проявляється в її внутрiшньому свiтi, змiнюючи, перетворюючи її почуття та здатностi. В цьому розумiннi й слiд тлумачити перетворюючу дiю моралi на моральний свiт людини, на iндивiдуальну моральну свiдомiсть у планi її дальшого збагачення. Цим шляхом виробленi в моральному вiдношеннi норми, в яких виражена мiра людяностi в багатоманiтностi її проявiв, усвiдомлюються, вичленяються в їхньому загальному, родовому значеннi в iмперативному характерi моральної свiдомостi. Розвиток моральних почуттiв до моральних цiнностей, їхня духовна сутнiсть визначає усвiдомлений характер, добровiльнiсть у їх освоєннi й реалiзацiї при виконаннi людиною обов'язку в його моральнiй формi, регулятивне значення совiстi при його виконаннi.
Виражений у спiввiдношеннi понять «моральностi» й «моралi» дiалектичний процес розвитку моральної дiяльностi в єдностi двох його сторiн у своєму дiйсному втiленнi в певних соцiально-iсторичних умовах розкривався в суперечностях, аж до протилежностi реальної моральностi й моралi. Соцiальна нерiвнiсть, антагонiзм, вираженi у сферi моральнiй у принципi iндивiдуалiзму — принципi утвердження кожного над iншим, протипоказанi моральному способовi iснування суспiльної, людської сутностi. Внутрiшньо притаманне iндивiдуалiзмовi розсуспiльнення, зруйнування моральної форми суспiльного зв'язку людей викривляє, спотворює моральну дiяльнiсть.
на поведiнку згiдно з формалiзованими нормами етикету, позбавленими безпосередностi сповнюючого їх змiсту почуття спiльностi. Норми виступають тепер не як вираження загального, вироблене в творчiй дiяльностi iндивiдiв i виражаюче мiру суспiльностi, людяностi, а як умовне, правила етикету, в яких виробленi людством норми iнтерпретованi крiзь призму класових амбiцiй i слугують ствердженню переваги. Мертвотне, зовнiшнє значення таких умовностей для «дiалектики душi» вiдкривається Коленьцi Інтеньєву — герою трилогiї Л. М. Толстого. В прагненнi «видаватися», а не «бути» вiн убачає роздвоєння, небезпечне для духовної самотворчостi особистостi, яке живиться з джерел добра, єднання людей, осягає в цьому роздвоєннi загрозу для однобiчного, зовнiшнього розвитку особистостi.
Поняття «моральний спосiб освоєння свiту» виражає його загальний, включений у людську життєдiяльнiсть у цiлому характер. Але ця дiяльнiсть здiйснюється конкретними iндивiдами на емпiричному, досвiдному рiвнi й може у своєму розвитку пiдноситися до морального рiвня у одних, а може зоставатися в межах емпiричного досвiду, розмиваючись iншими сторонами дiяльностi, проявляючись у них опосередковано, згасаючи, або ж, втрачаючи своє сен-сожиттєве значення, вiдмирати. Саме таким чином за певних умов соцiально-суспiльного розвитку моральна дiяльнiсть формалiзується. З предметно-змiстової, специфiчної дiяльностi, в якiй людина, реалiзуючи в моральнiй сприйнятливостi здатностi ставитися до iншого як до людини, присвоює собi суспiльнiсть, самовизначається як iстота духовна — з людяностi в її даному, конкретному, неповторному виявi в iндивiдi, його самостi,— моральна дiяльнiсть перетворюється на поведiнку згiдно з правилами.
Творення своєї суспiльної сутностi— стрижень людської особистостi, перетворюється на функцiонування за правилами, в пристосуваннi в такий спосiб орiєнтованої поведiнки. Ставлення до iнших, втрачаючи грунт — переживане в моральному контактi почуття спiльностi,— вихолощує з життєдiяльностi той змiст, котрий породжується почуттям спiвпричетностi з iншими людьми, людством, свiтом, що глибинно проймає всю людську iстоту, визначає її свiтовiдчуття.
здiйснюваний за принципом переваги над iншими, забезпечуваного багатством, родовитiстю, посадою чи ще чимось подiбним, i дає вдоволення життям, то вiдсутнiсть iндивiдуальностi, особистiсної яскравостi, самобутностi i є моральним покаранням, розплатою, що пiдтверджує й розкриває специфiку морального детермiнiзму людського розвитку.
неповторних у дiйсностi їх переживання, а без них свiт переживається в обмеженостi чорно-бiлого зображення, вдоволення грубої потреби чимраз бiльше набуває фiзiологiчного характеру.
В подiбному життєвому контекстi норми моральностi втрачають власний сенс як норми людяностi, перетворюються на правила заради правил.
оскiльки багатоманiтнiсть правил вiдображає багатоманiтнiсть проявiв спiввiднесеностi, зумовлених багатоманiтнiстю аспектiв життєдiяльностi. За всiєї такої багатоманiтностi їхня суть — у спiввiднесеностi з iншими. І справдi, немає правил на всi випадки життя. В кожному випадку спiввiднесенiсть з iншими, вiдповiднiсть iншим, виражена в контекстi своєрiдностi ситуацiї, й становитиме моральний змiст, який, узагальнюючись у досвiдi iндивiдiв, дiстає закрiплення в нормi. В межах, якi нею охоплюються, норма в її реалiзацiї виникає з багатоманiтностi iндивiдуальних проявiв спiввiднесеностi, вбираючи й закрiплюючи через них досвiд людяностi.
Коли ж ця суть руйнується, вихолощується, норма, втрачаючи свiй смисл, абсолютизується у формi, яка її виражала i яка без змiсту перетворюється на догму, стереотип, що виключає творчу iнтерпретацiю, а отже й iндивiдуально-неповторний вияв. У певнi iсторичнi перiоди таке перетворення моральної дiяльностi на поведiнку, узгоджене з правилами етикету, й становить моральне життя. Однак поведiнка за правилами аж нiяк не виражає сутностi моральностi в повнотi її вираження в моральнiй дiяльностi. Розкривається це явище в тому, що саме роздвоєння життя людини, виражене в суперечностi «здаватися» i «бути», є роздвоєнням мiж дiйсним життям людини як життям без моральностi, поза моральною дiяльнiстю, тобто життям, у якому здатнiсть ставитися до iншого як до людини не реалiзована у вiдповiднiй сприйнятливостi й тому є життям зовнiшньої, «не розумiючої» людини, життям нормативним. Моральна дiяльнiсть пiдмiнена фетишами егоїзму та амбiцiйностi, вираженими в правилах, реалiзованих у поведiнцi.
Для iндивiда цi правила — не спосiб єднання з iншими, не досягнення спiльностi, а зовнiшнє пристосування, взiрцi формалiзованої духовностi, стереотипи, умовностi, що не допускають виходу за межi прийнятого для комiльфо або ж джентльмена. Це визначало кодекс, який у реальному виявi передбачав зовнiшнє, форму, виражену в тому, щоб «видаватися». Як бачимо, такi секрети спiлкування були вiдомi задовго до Карнегi, але осягнутi були в своїй сутi
значно глибше, нiж у наш час. Ідея iзоляцiї внутрiшнього життя iндивiда, прихованостi вiд iнших своїх душевних порухiв i переживаних почуттiв актуалiзується з розсуспiль-ненням людей i породжує новi поведiнковi стереотипи. Але по сутi вона виражає байдужiсть, яка свiдчить про вiдсутнiсть здатностi до спiвучастi, про зруйнування морального зв'язку людей.
вiд зовнiшнiх, поверхових вiдносин, регульованих приписами етикету, повернення до вiдношення, яке сприймає в iншому людину, до морального, опертого на розумiння внутрiшнього життя конкретних людей, до спiвпереживання — глибинного зiткнення взаємодiї свiту людської iндивiдуальностi з iншим, з iншими — морального спiлкування як способу прилучення, єднання людей — такий шлях проходить Нехлюдов, котрий осягнув насамкiнець закон людського iснування, який доводить людинi через саме її життя, що ставлення до iншого є ставлення до себе.
Узагальнюючи мiркування про структуру моральної дiяльностi як про систему, в якiй виражена внутрiшня будова моралi в багатоманiтностi аспектiв її вираження в моральнiй дiяльностi, можна зробити такi висновки.
Мораль є спосiб безпосереднього й адекватного присвоєння людиною своєї суспiльної сутностi. Моральне вiдношення є жива безпосереднiсть буття моралi у взаємовiдносинах конкретних iндивiдiв, що визначає її внутрiшню будову, джерело її «само-руху». З боку генезису, специфiки й джерела «само-руху» моралi її розумiння зумовлене знаннями про моральне вiдношення. Воно входить у мораль не як її частка чи як один з елементiв системи, а як органiзм моралi, що включає всю систему внутрiшньої будови моралi й позначається стосовно моралi як дiяльностi загальним характером, її дiйсним утiленням у взаєминах живих, конкретних iндивiдiв.
Моральне вiдношення є елементом системи, в якiй охоплюється структура моральної дiяльностi, але таким елементом, у якому сутнiсть моралi розкривається в iснуваннi й виражена у визначеностi системи, котра становить внутрiшню будову моральної дiяльностi. Здiйснюване в дiалектичному розвитку морального вiдношення становлення моралi є процес, у якому структура морального вiдношення розгортається за основу, що визначає специфiку моралi, спадкоємнiсть у її розвитку, всеiсторичний характер моралi.
Моральне вiдношення — це початок, з якого виростає мораль i по вiдношенню до якого в процесi його саморозвитку моральна дiяльнiсть визначається як момент завершеностi в розвитку моральностi, якiсний ступiнь, що виражає iсторичну суттєвiсть у розвитку моральностi. Цей аспект у вираженнi морального вiдношення в моралi ми й визначаємо як процес дiалектичного вiдображення в моралi морально освоєної дiйсностi. Моральне вiдношення виступає таким чином як практика, в її загальному значеннi, порiвнянному з моральною дiяльнiстю в цьому, строго визначеному смислi так само, як естетична дiяльнiсть порiвнянна з художньою дiяльнiстю.
Іншою, невiддiльною вiд цiєї, стороною зв'язку морального вiдношення i моралi є та, у вираженнi якої мораль визначається як форма суспiльної свiдомостi. В структурi морального вiдношення закладена внутрiшня будова моралi, те, в чому за всiх iсторичних модифiкацiй моралi виражений її специфiчний змiст i в чому проглядається основа для розумiння загальнолюдського смислу моральних цiнностей, норм, принципiв. Структура морального вiдношення виражає iснування людської сутностi, її предметне буття в специфiчно людськiй формi — у ставленнi людини до iншого як до людини.
Загальний змiстовий характер специфiчно людського вiдношення до свiту, речi, iнших як iснуючих для мене й тим самим у їхньому вiдношеннi до себе, тобто те, в чому, власне, й полягає визначенiсть суб'єкта дiяльностi,— в моральному вiдношеннi квазi концентровано тим, що сутнiсть людського вiдношення є предметом морального способу освоєння, а моральне вiдношення є адекватним їй iснуванням. Тому суб'єкт морального вiдношення є моральний суб'єкт, «розумiюча людина», така, свiдомiсть якої виражена в усвiдомленнi себе в контекстi свiту. При цьому здатнiсть спiввiдноситися реалiзується в ставленнi до iншої людини й помножена на цю ж її суспiльну сутнiсть, виражену в iндивiдуальнiй неповторностi, яка розкривається лише в цiлiсностi її сприйняття.
В цьому чiтко виокремленому смислi можна сказати, що суб'єкт-суб'єктне за своїм характером моральне спiлкування є взаємовiдношенням моральних суб'єктiв. У ньому й визначається специфiка моральної сприйнятливостi — продуктивної, сутнiстної сили. Ми виокремлюємо моральне спiлкування як поняття, найбiльш наближене до поняття «морального вiдношення». Присвоєння суспiльної сутностi в безпосередностi її iснування у взаєминах людських iндивiдiв i є предметом, що реалiзується безпосередньо у вiдносинах на рiвнi спiвучастi, спiвпереживання, присвоюється суб'єктами в почуттi спiльностi, задовольняє природну для людини, суспiльної iстоти, потребу в спiвпричетностi до iнших, суспiльства.
У визначеностi структури морального вiдношення розкривається його специфiка — внутрiшня детермiнанта моральної дiяльностi. В процесi «само-руху» морального вiдношення до моралi ця специфiка виступає критерiєм для визначення суто моралi в сурогатах її конкретно-iсторичного змiсту.
У структурi морального вiдношення охоплюється виражений предмет, спосiб його освоєння й результат, котрi визначають специфiку моральної дiяльностi. Вiдображення в моралi морально освоєної дiйсностi є не одноразовим актом дзеркального вiдбиття, а дiалектичним процесом, у якому моральне вiдношення у своєму саморозвитку до моральної дiяльностi здiйснюється в ходi розвитку вступаючих у вiдносини моральних суб'єктiв, а виражена в переживанiй ними спiльностi iндивiдуальна моральна свiдомiсть узагальнюється, пiдноситься в процесi типiзацiї конкретних контактiв, актiв спiлкування до iсторично суттєвого, розкриває дiйснiсть моралi — форми суспiльної свiдомостi, регулюється совiстю, спiввiднесеною з суспiльною думкою.
У процесi саморозвитку морального вiдношення в єдностi здiйснюваної в ньому творчостi почуття спiльностi i його переживання, усвiдомлення iндивiдами, здiйснюється становлення, розвиток моральних цiнностей, норм, принципiв.
Моральне вiдношення за своїм предметом, способом його освоєння, продуктом є духовне, предметно-змiстове вiдношення, специфiка якого дає пiдставу причислювати його до людської чуттєвої дiяльностi, такої, котра здiйснюється через духовнi, суспiльнi за своєю природою почуття. Останнi в своєму саморозвитку «стають теоретиками». Такими почуттями, як їх узагальнена, об'єктивована в моральнiй свiдомостi форма, виступають моральнi цiнностi, принципи та моральнi норми. Будучи результатом узагальнення реальних почуттiв, у яких виражена специфiка моральної iндивiдуальної свiдомостi, в моралi вони об'єктивуються в системi, виражаючи iдею суспiльної сутностi людини в iстиннiй формi її буття, iдею людяностi.
1. Курс лекцiя з етики. – М., 2000.
2. Етика i естетика. Пiдручник. – М., 1999.
|
