Етичнi вчення давньої Індiї
РЕФЕРАТ
на тему :
Етичнi вчення Давньої Індiї
була людина, її психiка, моральнi аспекти буття. Виокремлення цих феноменiв як об’єктiв, що перебували у давньоiндiйської фiлософiї, вiдбувалося поступово.
Етика веданти
) на територiї Давньої Індiї утворилися дрiбнi рабовласницькi держави, сформувалося класове суспiльство, соцiальною базою якого були чотири соцiальнi групи (Варни, касти) – брахмани, кшатрiї, вайшiї i шудри. Найвищою кастою були брахмани-жерцi. До кшатрiї належали вiйськовi, родова аристократiя. Вайшiї об’єднували повноправних общинникiв, переважно землеробiв, згодом i торговцiв та деяких ремiсникiв. Шудри – найнижча варна, яку представляли неповноправнi, залежнi землероби, ремiсники i раби.
роль вiдiгравали i моральнi норми, правила, приписи, традицiї.
Попри значущiсть попереднiх перiодiв у розвитку Давньої Індiї, в iсторiї культури морального та духовного життя країни особливо важливими є раннiй (ведичний) перiод, коли створювалися священнi книги давньоiндiйської (ведичний) релiгiї – Веди (його початок припадає на ІІ тис. до н. е. ) – санкх’я, вайшешика, веданта, мiманса, йога, ньяя (ортодоксальнi, тобто правомiрнi школи – астика, якi протистоять iновiрним школам та єрасям), джайнiзiм, буддизм, чарвака, локаята (неортодоксальнi школи – настика).
Веди
( священне знання) – найдавнiша пам’ятка iндiської лiтератури, сукупна назва пiсень, урочистих гiмнiв, жертовних заклинань, припiсiв, правил, богословських навчань, есхатологiчних мiркувань.
Об’єднанi вони в такi чотири священнi книги: Рiгведа («веда гiмнiв»), Самаведа («веда мелодiї»), Яджурведа («веда жертвоприношень») i Архарваведа («веда заклинань»). До водiйської лiтератури належать також пiзнiше коментарiї до Вед: Брахмани (ритуальнi тексти), Араньяки (книги про правила поведiнки пустельникiв), й Упанiшади ( фiлософськi трактати). Цi тексти засвiдчують переорiєнтацiю поглядiв народiв, що населяли країну, з явищ зовнiшньої дiяльностi на внутрiшнiй свiт людини, її психiку, мислення та моральнi якостi, а також на стосунки мiж людьми. У цих книгах пояснюється причини соцiальних вiдмiнностей мiж людьми (кастового подiлу), чому людинi доводиться переживати то страждання, то блаженство, якi сили зумовлюють такi особливостi її буття. Непересiчною цiннiстю для утвердження моральних вимiрiв особистостi в давньоiндiйському суспiльствi, а вiдповiдно, i для iсторiї етики, є мiркування про те, що пiзнання свiту вона має починати iз самопiзнання, яке є найвищою формою знання, джерелом щастя. Таке ж значуще для дiєвостi моралi сформульоване в Упанiшадах вченнях про сансару
– переселення людської душi в тiло iншої людини, тварини або навiть у предмети природи. Усе залежить вiд того, як вона жила: душа праведника знаходиться пристановища в тiлi людини вищої касти (Варни), навiть брахмани (жерця), а душа грiшника – у тiлi тварини чи навiть якоїсь потвори. Винагорода за добро, покарання за скоєне зло тлумачиться як карма – своєрiднi вiддяка або помста за те, як людина жила. Їй слiд дотримуватися властивих для своєї касти (Варни) правил, норм, законiв життя, оскiльки їх встановив верховний бог Брахман i згiдно з ними оцiнює людськi вчинки.
На цьому вченнi вiдбувається концепцiї бiльшостi фiлософських шкiл давньої Індiї, насамперед веданти. Ця релiгiйно-фiлософська школа є однiєю найпоширенiших в Індiї. Її назви походить вiд назви богословського твору «Веданта» (закiнчення Вед). Вона об’єднує такi течiї, як веданта, пурва-мiманса, деякi вчення вiшнуїзму i шиваїзму, а також неоiндуїзму. Веданта – одна iз ортодоксальних (таких, що визначають безперечний авторитет Вед) фiлософських шкiл. Її засновником вважають Бадараяну (ІV – ІІІ ст.. до н. е.). Учення ґрунтується на тлумаченнi висловлювань у священних текстах iндуїзму про Брахмана (абсолют, вищу духовну реальнiсть, творче начало) й атмана (суб’єктивне, iндивiдуальне духовне начало). Згiдно з ученнями Брахман виник першим iз богiв, вiн – творець усього, охоронець свiту, атман є суб’єктивно психологiчною основою iндивiдуального буття.
Мета пiзнання, за ведантою, полягає у звiльненнi вiд хибних уявлень про свiт i людину, осягнення iстини, яку уособлює Брахман. Моральна мета – в очищеннi, звiльненнi вiд пристрастей, хибних схильностей, насамперед вiд семи грiхiв (пияцтва, сварливостi, порушення прав власностi та iн.) i в поверненнi в лоно Брахмана. Йдеться про злиття атмана з Брахманом як свiтовою душею, необхiдною передумовою якого є звiльнення вiд Санжари (кругообiгу народжень i смертей) з її нескiнченними переродженнями (пере народженнями). Досягти цього дуже важко, адже воно доступне лише вiдданим, благочестивим людям, тобто жерцями-брахманам. Представники iнших варн повиннi всiма помислами i справами дбати про полiпшення своєї карми, тобто про пiдвищення якостi наступного пере народження. Хто шукає лише приємного, а не спасенного, той вiддаляється вiд iстини i чеснот. Істинне благо здатний розрiзняти тiльки розум, вiн i є критерiєм вибору добра. У ведiйних творах, зокрема Законах Ману, йдеться про доконечну потребу пiзнавати Веди, оскiльки зашифроване в них знання – вiчне око предкiв, богiв i людей, а їх приписи незбагненнi й невимiрнi. Знання Вед, що доступне тiльки брахманам, здатне спокутувати будь-який грiх. Тому брахман, який утримує їх у пам’ятi, не заплямовується нiяких грiхом.
Для кожної Варни iснують свої обов’язки, чесноти, мiра виплати за праведне чи грiшне життя, кодекс справедливостi. Однак вiдповiднi закони життя, моральний обов’язок, своя дхарма (правила благочестивої поведiнки) властивi не тiльки кожнiй варнi, а й кожнiй людинi. Засобом очищення вiд грiхiв, який наставляє на шлях добра, є аскетизм (вiдмова вiд життєвих благ i задоволень, крайнє обмеження потреб). Для людей, якi належать до рiзних варн, вiн має свiй сенс: для брахмана – це насамперед здобуття священного знання, для кшатрiя – охорона народу, для вайшiя – господарська дiяльнiсть, для шудри – прислуговування iншим.
Багато мотивiв етики веданти простежуються в етичних концепцiях i iнших шкiл, якi визнавали Веди.
Етика йоги
тренування тiла й душi, своєрiдний автотренiнг, психотерапiю, що ґрунтується на визнаннi зв’язку мiж психiчними i фiзичними станами людини
Його (зосередження, зусилля) – вчення i метод управлiння психiкою i фiзiологiєю людини, що має на метi досягнення стану «звiльнення» свiдомостi вiд зовнiшнiх впливiв, неспокою, страждань i досягнення нiрвани «блаженства самопiзнання».
Засновник класичної йоги Патанджалi розумiв звiльнення людини як її вiдособлення вiд свiту, замкненiсть у собi. Метою етики йоги є звiльнення розуму вiд усiх уявлень. Система послiдовного очищення i просвiтлення розуму людини, згiдно з йогою, полягає в дисциплiнi тiла регулюваннi дихання, iзоляцiї почуттiв, зосередженнi уваги, розмiркуваннi. Правила моральної поведiнки йоги сформульованi вiдповiдно до таких засобiв, як приборкання (не заподiяння шкоди живому), правдивiсть у словах i думках, не злодiйство, стриманiсть почуттiв, бажань та iн. Йога довела невичерпнiсть потенцiй самовдосконалення людини.
звiльнення за життя.
Йога має багато спiльного не лише з ведантою, а й iз джайнiзмом i буддизмом
Етика джайнiзму i буддизму
Обидва релiгiйнi вчення сформувалися приблизно у 6-му ст. до н. е., коли брахманiзм почав утрачати провiднi позицiї в духовному життi народiв Індiї.
Джайнiзм - релiгiйно-фiлософське вчення, згiдно з яким до тих пiр, поки душа «засмiчена» тонкою матерiєю, вона, за законами карми повинна постiйно мандрувати набуваючи нових iснувань, i лише звiльнившись вiд матерiї шляхом правильного пiзнання й аскетизму, досягає спасiння.
Джайнiзм протистояв брахмансько-ведiйському розумiнню буття, виступав проти його догматизму, крайнього ритуалiзму та апологетики кастової структури суспiльства.
До джайнiстських общин належали вихiдцi з рiзних каст. До них не допускали тiльки рабiв. Джайнiсти по-рiзному i суперечливо пояснюють зв’язок матерiального i духовного начал. Процес «матерiалiзацiї» душi вони уподiбнювали поступовому затемненню свiтлої i блаженної душi. За їх переконаннями, тонка матерiя «прилипає» до душi та обтяжує її. І чим аморальнiша дiяльнiсть душi, тим стiйкiша i важча кармiчна матерiя «прилипає» до неї. Обтяжена цiєю матерiєю душа людини втягується в круговорот перенародень. Оскiльки карма, що «прилипла» до душi, є наслiдком дiї самої душi, то вона має свободу вибору. Це свiдчить, що джайнiзм не подiляє фаталiстичних поглядiв. Душа людини залежить вiд внутрiшнiх причин i зовнiшнiх причин. Внутрiшнiми є гнiв, гордiсть, жаднiсть. Падiння душi зароджується в думках, якi зумовлюють прив’язанiсть душi до не добрих схильностей. Зовнiшньою причиною є те, що душа мiститься в тiлi. Занепад душi сприяє тiснiшому єднанню її з тiлом. Оскiльки будь-який зв'язок душi з тiлом є джерелом страждань, то джайнiзм прагне звiльнити душу вiд будь-якої залежностi вiд матерiального свiту, досягти досконалостi i вiддатися недiяльному буттю. Шлях звiльнення душi – це шлях знання, оскiльки саме неуцтво породжує пристрастi. Тому необхiдно вивчити те що говорили вчителi, визнавати їх авторитет i вiрити в них. І тодi людинi, яка шукає звiльнення, вiдкриваються 3 шляхи до спасiння: правильна вiра, правильне знання i правильна поведiнка. Правильна вiра є повагою до iстини. Правильне пiзнання – це пiзнання реальної природи «Я» i «не – Я», душi i матерiї.
Суть правильної поведiнки полягає у виконаннi 5 великих обiтниць:
1. незашкодження життю (ахiмса). Ця обiтниця спонукає до безмежної обережностi у поводженнi з будь-якими формами життя. Зашкодити життю означає зашкодити душi, яка вищою цiннiстю (згiдно з джайнiзмом все живе має душу).
2. утримання вiд брехливостi. Така налаштованiсть зобов’язує говорити правду, при чому лише добру, основою якої є повага до життя, а метою – iстина.
3. утримання вiд злодiйства. Недотримання цiєї обiтницi наносить непоправної шкоди життю.
5. утримання вiд усiх прив’язаностей. Вимагає вiдмови вiд прив’язаностей до об’єктiв, якi викликають у людини задоволення, навiть якщо то приємний звук, колiр, смак. У цьому полягає доведений до абсурду фiзичний i духовний аскетизм.
свiту, джайнiсти назвали переможцем (джiна) i героєм (вiра). Душа переможця оволодiває безмежним знанням, безмежною вiрою, безмежною силою i безмежним блаженством.
Завершеною формою аскетизму вважалася добровiльна i голодна смерть, що розцiнювалась як вищий подвиг i дозволялася тiльки монаховi, який досяг «звiльнення»
Засновником однiєї iз трьох свiтових релiгiй – буддизму – був iндiйський принц Гаутама, який пiзнiше отримав iм’я Будди, тобто пробудженого, просвiтленого. Характерною особливiстю буддизму є його етико-практична спрямованiсть, а стрижнем змiсту – проповiдь Будди про 4 благороднi iстини: iснує страждання; причина страждання; звiльнення вiд страждань; шлях, що веде до звiльнення вiд страждання. Роз’яснення й розвитку цих положень, зокрема i уявленню про автономiю особистостi, присвячена вся система буддизму.
Страждання спричинене людським «Его», яке має породженi невiглаством бажання, його можна зупинити, викоренити, досягнувши стану нiрвани (заспокоєння, згасання) – найвищого блаженства. Заслугою буддизму є спроба розрiзнити моральне i корисне. Цiннiсть саме морального (незаiнтересованого) дiяння полягає в тому, що тiльки воно вiдповiдає стану духовної чистоти, ясностi свiдомостi, узгоджується з прагненням до нiрвани.
Заперечуючи авторитет Вед, божественну обумовленiсть каст, джайнiзм i буддизм так i не подолали огрiхiв етичної концепцiї веданти.
Етика локаяти, чарви
Локаята є неортодоксальною фiлософською школою, що сформувалась всерединi І тис. до н. е.
Локаята
– давньоiндiйська система матерiалiзму, що пояснювала свiт взаємодiєю чотирьох елементiв (землi, води, вогню i повiтря) проголошувала матерiальний свiт єдиною реальнiстю, а метою людського iснування – насолоди.
Оригiнальним у цьому вченнi є проголошення принципу свабхави – визнання iндивiдуальної природи кожної речi. Несумiснi з природою речi спроби вплинути на неї є марними.
Згiдно з етичної концепцiї локаяти мета буття полягає у турботi про благополуччя людини, що зрештою виявилось у гедонiзмi. Вiдповiдно добром є все те, що приносить насолоду, злом – те, спричиняє страждання.
Учення локаути за матерiалiзм i вiльнодумство, заперечення божественностi Вед, анти брахманiзм, тобто за вiдхiд вiд усталених традицiй давньоiндiйської культури, бiльшiсть тамтешнiх фiлософських шкiл пiддавала нищiвнiй критицi. Прихильникiв його переслiдували, а їх твори знищували. З погляду гуманiстичної свiдомостi це вчення вразливе для критики, оскiльки воно ґрунтується на засадах iндивiдуалiзму i егоїзму, подолання яким є основним завданням етики. Недосконалiсть його iлюструє хоча б таке висловлення локаятики про добро i зло: «щедрiсть, само приборкання, пiст i чеснiсть – аж нiяк не є шляхами досягнення заслуг».
Рiзновидом локаяти було послiдовне матерiалiстичне вчення чарвака, яке заперечувало традицiйнi брахмансько-ведiйськi засади – iснування Бога i душi (брахмана й атмана), закон карми як основу моральної доцiльностi iснуючого. Згiдно з етичними принципами цього вчення реальними є лише страждання i насолода чуттєвим буттям. Визнаючи цiннiсть земного життя людини, воно виправдовувало прагнення зробити його щасливим.
Отже, попри те, що джерелом етичних учень Давньої Індiї були священнi книги Веди, кожне з них мало свою специфiку, обумовлену рiзними поглядами на проголошуванi у цих книгах засади людського буття i спiвiснування, поступовим перенесенням уваги народiв, що населяли країну, з явищ зовнiшнього на внутрiшнiй свiт людини.
|
