Моральна вiдповiдальнiсть, сутнiсть i специфiка
Реферат на тему:
Моральна вiдповiдальнiсть, сутнiсть i специфiка
ЗМІСТ
|
| Висновок |
| Список використаної лiтератури |
Вiдповiдальнiсть
— зворотна сторона свободи, яка нерозривно з нею пов'язана та завжди її супроводжує. Той, хто дiє вiльно, повнiстю вiдповiдає за свої дiї. Моральна вiдповiдальнiсть означає здатнiсть передбачити наслiдки кожного свого вчинку i прагнення запобiгти можливому негативному ходу подiй.
Моральна вiдповiдальнiсть, сутнiсть i специфiка.
Кожний людський вчинок як наслiдок обраного рiшення в ситуацiї морального вибору так чи iнакше порушує iнтереси iнших людей, суспiльства. Оскiльки моральний вибiр виражає реальний зв'язок особистостi з iншими людьми, а отриманий результат набуває певного значення для iнших людей, це завжди накладає вiдповiдальнiсть на особистiсть. Ця вiдповiдальнiсть умовно може бути подiлена на внутрiшню та зовнiшню.
є атрибутом такої моральної категорiї, як совiсть, вона виражає спроможнiсть особистостi усвiдомлювати наслiдки своїх вчинкiв, дiяти вiдповiдно до цих усвiдомлень, керуючись нормами моралi. Зовнiшня вiдповiдальнiсть
виявляється у виглядi санкцiй суспiльства на дiї особистостi.
Вiдповiдальнiсть означає спроможнiсть правильно зрозумiти потреби iнших людей як свої особистi. Людина тодi поводитися вiдповiдально стосовно iнших, коли поважає в них особистiсть. Бути вiдповiдальними означає розумне вмiння керувати особистою поведiнкою, не даючи волi iррацiональним пристрастям.
Вiдповiдальна поведiнка супроводжується почуттям вiдповiдальностi, яке може виступати у позитивнiй та негативнiй формi. Позитивна форма
— це почуття своєї значущостi, вiдчуття певної влади над подiями, а також вiдповiдно поважне ставлення до людей. Негативна форма
Нести вiдповiдальнiсть означає приймати на себе всi наслiдки своїх вчинкiв. Вiдповiдальнiй поведiнцi протистоїть безвiдповiдальна — це вчинки, якi вiдбуваються без урахування наслiдкiв для себе та iнших. Безвiдповiдальнiсть завжди пов'язана з байдужiстю й легковажнiстю або з надмiрною самовпевненiстю. Насамперед, безвiдповiдальнiсть означає спробу перекласти наслiдки своїх вчинкiв на iнших.
Безрелiгiйне, свiтське розумiння моралi приписує людинi повноту вiдповiдальностi не за всiлякi дiї. Першою важливою умовою вiдповiдальностi є сама свобода здiйснюваного вчинку. Якщо свобода вибору вiдсутня, то ми не можемо вважати iндивiда морально вiдповiдальним за те, що вiдбувалося з ним та навколо нього. Другою важливою умовою повноти моральної вiдповiдальностi людини є навмиснiсть її дiй. Людина морально вiдповiдає за те, що хотiла заподiяти, що усвiдомлено обрала, до чого прагнула. Третє, що зумовлює вiдповiдальнiсть осуднiсть (рос. вменяемость), тобто усвiдомлення того, що вiдбувається, яка передбачає можливiсть завдяки волi припинити негативну дiю або пiдтримати позитивну. Неосудними (неосуднiсть — рос. невменяемость) можуть бути божевiльнi, одурманенi наркотиками або алкоголем люди. Проте, юридичний закон не визнає анi наркотичного, анi алкогольного дурману. Навпаки, коли скоюється злочин, удаване божевiлля може бути обтяжливим чинником. Треба зазначити, що проблема осудностi та пов'язана з нею проблема вiдповiдальностi досить складна й не вирiшена остаточно.
для людини, а й дечим, вiд чого людина бiжить, лякаючись вiдповiдальностi.
сповнений суперечливих iнтересiв свiт буття, де кожна дiя стає символом певної суб'єктивної позицiї, демонстрацiї тiєї або iншої системи моральних цiнностей.
згаданого суб'єкта з точки зору виконання ним цього завдання, цiєї вимоги обов'язку. Якою мiрою людина виконує свiй обов'язок або ж якою мiрою вона винна в його невиконаннi — це i є питання про її моральну вiдповiдальнiсть. Категорiя вiдповiдальностi тiсно пов'язана з уявленням про свободу людини. Цiлком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистiсть не була б у змозi вiдповiдати за свої вчинки: вони поставали б або як вираження якоїсь чужої волi, провiдником i знаряддям якої виявилася дана особа, або ж як результат слiпого випадку, прояв байдужої гри природних сил. Коли шибку у вашому вiкнi розiб'є футбольний м'яч, пущений хлопчаком з подвiр'я, вам не спаде на думку картати м'яч, бо вiн, як просте фiзичне тiло, не мiг довiльно змiнити траєкторiю свого руху. Коли ваш собака стягне зi столу скатертину, ви можете на нього нагримати, але ж не будете всерйоз звинувачувати його в хулiганських дiях, всерйоз ображатися на нього.
Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода дiї, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслiдкiв обирати той або iнший варiант поведiнки, — а тому має нести вiдповiдальнiсть за обране i вчинене нею.
Втiм, легко переконатися, що й стосовно людини мiра справжньої свободи завжди є величиною конкретною, тому моральнi висновки про ступiнь вiдповiдальностi будь-кого в кожному разi мають бути зваженими. Хтось, почуваючи себе зле, впав i розбив дорогу рiч; хтось не висловив належного спiвчуття своєму приятелевi, оскiльки й гадки не мав про нещастя, яке з ним трапилося; хтось, щиро прагнучи зарадити якомусь лиху, фiзично не спромiгся цього зробити — маючи сумлiння, люди можуть у таких випадках докоряти самим собi, але чи вправi висловлювати їм докiр iншi? Чи мали вони достатньо свободи, аби нести вiдповiдальнiсть перед цими iншими? Вже з огляду тiльки на це зрозумiло, що питання про вiдповiдальнiсть здебiльшого не просте й вирiшується неоднозначно.
Серед чинникiв, якi потрiбно враховувати при розглядi проблем, пов'язаних з моральною вiдповiдальнiстю, — повнота обiзнаностi з реальними обставинами даного поведiнкового акту, можливiсть їхнього адекватного усвiдомлення, внутрiшнiй стан суб'єкта, його здатнiсть до вiдповiдної дiї, ймовiрнiсть бажаних i небажаних результатiв останньої, актуальнiсть альтернативних варiантiв поведiнки тощо.
власну
вiдповiдальнiсть, людина iз сумлiнням найчастiше схильна поширювати її далеко за межi своєї реальної свободи в конкретнiй ситуацiї дiї. ЇЇ не влаштовують «заспокiйливi» мiркування вiдносно того, що, мовляв, усе передбачитинеможливо, а вище голови не стрибнеш. Треба сказати, що неспокiй сумлiння у подiбних випадках, хоч яким би очевидним було наше, сказати б, ситуацiйне алiбi в них, має свої пiдстави. Адже за будь-яких можливих обставин людина як така, як представник свого роду, є iстотою принципово свободною, отже — вiдповiдальною; якщо ми не хочемо зректися власної людяностi, ми маємо розглядати себе крiзь призму цього нашого iдеального родового стану, маємо, незважаючи на всi конкретно-ситуацiйнi складностi, «пiдтягувати» себе до нього (що, звiсно, ще не дає пiдстав накидати такi завищенi мiрки iншим — тут кожен тiльки сам собi суддя).
котрий потрiбен їй для виконання своїх моральних зобов'язань. Ще І. Кант звернув увагу на те, що, власне кажучи, для людської особи не стiльки свобода є передумовою усвiдомлення обов'язку, скiльки, навпаки, усвiдомлення обов'язку є передумовою свободи, потрiбної для його реалiзацiї: вiдчуваючи необхiднiсть виконати свiй обов'язок, особа створює собi можливостi для цього. Причому йдеться не про якiсь надзвичайнi взiрцi морального героїзму: кожному вiдомi випадки, коли, скажiмо, для того, щоб доглядати за хворою матiр'ю, дбайлива дочка вiдмовляється вiд кар'єри (тобто забезпечує собi таким чином потрiбну для догляду свободу) тощо. У цьому розумiннi кожна порядна людина тiєю чи iншою мiрою здатна поставати творцем власної свободи.
При всьому цьому свобода — це лише простiр для вiдповiдальностi як особливої моральної скерованостi людського суб'єкта, онтологiчний виток якої — iснування у станi вiдповiдання на неповторний дарунок буття, тобто екзистенцiя як респонденцiя.
Саме осмислюючи безпосереднiсть власного буття загалом як здiйснення свого неповторного життєвого призначення, як вдячну, сповнену серйозностi й творчого пiднесення вiдповiдь на дозвiл бути, — людина потрапляє до духовної атмосфери, де утверджується i власне моральна вiдповiдальнiсть. І саме тому остання є невiддiльною вiд гiдностi, осмисленостi й iндивiдуальної неповторностi людського буття. Тож виявляючи здатнiсть по-справжньому вiдповiдально ставитися до своїх моральних проблем, особистiсть засвiдчує тим самим i свою причетнiсть до перелiчених духовних якостей буття людини — його гiдностi, осмисленостi, iндивiдуальної неповторностi. Ще раз нагадаємо думку ЕЛевiнаса: вiдповiдальнiсть — це iндивiдуацiя, самий принцип iндивiдуацiї...
Європи iз середини XVIII ст.)- Як переказують, хасидський рабi Зуся з Анiполi незадовго до своєї смертi говорив учням: «Якщо мене спитають (iдеться про потойбiчне царство. —
чому я не був Мойсеєм — я знаю, що вiдповiсти. Але якщо мене спитають, чому я не був Зусею — я нiчого не зможу сказати» (Бубер М.
Разом з тим власне моральна вiдповiдальнiсть — це, звичайно, не синонiм екзистенцiйного вiдповiдання як такого, вона має особливi риси, пов'язанi iз специфiкою моральностi. Показовим для неї є насамперед осмислення вiдповiдання як гарантованого дотримання певних моральних зобов'язань, принципово вiдкритого для контролю з боку тих, перед ким цi зобов'язання прийнятi (iншими словами, морально вiдповiдальна людина не може робити власну поряднiсть проблемою). Своєрiдне смислове поле, в якому нагромаджується потенцiал моральної вiдповiдальностi, має, сказати б, два вимiри, двi вiсi координат, що визначаються тим, за що
вiдповiдає людина — i перед ким
вона вiдповiдає (розмежування цих питань веде до окреслення рiзних аспектiв вiдповiдальностi, що їх видiляють деякi сучаснi дослiдники, — так званi вiдповiдальнiсть за
i вiдповiдальнiсть перед).
Цi вiдповiдi такi: справдi морально свiдома людина вiдповiдає, по-перше, за все — або мусить вiдповiдати за все — i, по-друге, вiдповiдає головним чином перед самою собою (тобто не перед якимись зовнiшнiми iнстанцiями, пiд страхом покарання, а перед власним сумлiнням).
Ж. П. Сартр. «... Якщо мене мобiлiзовано на вiйну, — писав, зокрема, Сартр з цього приводу, — це моя вiйна, я винен у нiй i я її заслуговую. Я її заслуговую передусiм тому, що мiг ухилитися: стати дезертиром або покiнчити з собою, якщо я цього не зробив, виходить, я обрав її, став її спiльником».
Немає сенсу заперечувати, що в основi такої позицiї лежить певний елемент моральної шляхетностi. Вище ми вже бачили, що поряднiй людинi властиво пiдносити мiру власної (знову пiдкреслимо:
вiдповiдальностi. Але ж кожен при цьому вiдповiдає зi свого особливого мiсця в буттi, вiд свого Я — тому не може й, власне кажучи, не має права перебирати на себе сутнiсне вiдповiдання iнших. Разом з тим не варто забувати, що вiдповiдальнiсть має i практичний аспект: її замало декларувати, треба реально бути в змозi вiдповiдати за щось. Якщо особистiсть справдi бажає розширити обрiї своєї вiдповiдальностi, вона повинна працювати над цим, збiльшувати реальну вагомiсть i конструктивний потенцiал своїх учинкiв, без цього гордовите «Я вiдповiдаю за все!» в її вустах залишиться лише красивою фразою.
Втiм, ця фраза з красивої може перетворитися на страшну, якщо її застосовувати не до себе, а до iнших. При розглядi вiдповiдальностi iнших людей неприпустимими є будь-якi перебiльшення; потрiбнi чiткi, зваженi уявлення про її реальну мiру й межi. Так, вiйну, про яку говорить Сартр, хтось розв'язав, хтось радо напнув новий генеральський мундир, незважаючи на його криваву пiдкладку, хтось брехав по окупацiйному радiо, грабував населення, знущався з жiнок i дiтей — ну, а когось просто мобiлiзували на ту прокляту вiйну, i вiн не пустив собi кулю в лоба — можливо, й тому, що вважав самогубство грiхом... Хiба можна тут до всiх пiдходити з єдиною мiркою? Або звернiмося до наших найчорнiших часiв: хтось катував людей, розстрiлював, морив голодом, хтось писав доноси, хтось свiдомо поширював вiдверту брехню. Іншi ж — бiльшiсть народу — покiрливо призвичаювались до вiри у «свiтле майбутнє», до наклепiв та арештiв, тяжко працювали, пишалися своєю Вiтчизною, захищали її на полях боїв... Так, є спiльна вiдповiдальнiсть, але в її межах лишається все ж таки дуже важливим, хто саме й за що конкретно вiдповiдає.
Але звернiмося до другого питання: перед ким вiдповiдає людина?
І тут слiд зазначити, що в думцi про те, що головний суддя для моральної людини —її власне сумлiння, безперечно, є сенс, адже страх перед зовнiшнiм покаранням не може бути джерелом моральної поведiнки. Проте, зваживши на цю обставину, слiд взяти до уваги й iнше: саме наше сумлiння досить легко може стати на шлях iлюзiй i улесливого самообдурення, якщо його постiйно не витвережуватиме певний реальний адресат нашої вiдповiдальностi, реальне Ти, контакт з яким розриває нашу духовну самозамкненiсть. Ще раз нагадаємо: Христос заповiдав любити ближнiх. Любити ближнiх
найважче, бо вони реальнi, й вiдповiдати перед ними в їхньому реальному стражданнi саме для людини iз сумлiнням iнколи незрiвнянно важче, нiж вислуховувати поважливi докори власного морального Я. Все це не означає якоїсь недооцiнки нашого сумлiння, нашої совiстi; але щоб голос совiстi не замовк, потрiбно, щоб за нею стояли iншi. І щоб вiдповiдали ми не тiльки перед нею, а й — через неї — перед iншими, перед конкретним Ти, так само, як i перед iдеальною людською спiльнотою.
iпостасi) на саму iдею моральної вiдповiдальностi й пов'язаних з нею цiнностей обрушується Фрiдрiх Нiцше. Із твору у твiр цей апологет «волi до влади» розвiнчує «хибне уявлення» про свободу волi, начебто вигадане «мiстиками» «задля вдоволення бажання знайти винного», моральну рефлексiю, в основi якої лежить, мовляв, «воля до самокатування» тощо. Все це варто мати на увазi, оскiльки позбавлена «моралiстичних забобонiв» «бiлява бестiя», випущена Нiцше на свободу, викликала справжнiй захват у середовищi естетизованої європейської iнтелiгенцiї кiнця XIX — початку XX ст., котрiй до смертi набрид «нудний» свiт буржуазних цiннот. «Фiлософiя життя», яка багато в чому продовжувала рух думки Нiцше, успадкувала вiд нього i його ставлення до проблем моральної вiдповiдальностi. Втiм, iдея життя, котре, мовляв, завжди має рацiю i не мусить соромитися анi звiтуватися нi перед ким, досить швидко перейшла зi сфери рафiнованої фiлософiї в площину iдеологiчної «обробки» мас — тих самих мас, котрих так зневажав Нiцше. Але ж думка про безвiдповiдальнiсть життя набрала вже розгону; i коли Гiтлер звiльняв своїх воякiв вiд моральних сумнiвiв, вiн лише примножував руйнiвну iнерцiю цiєї фатальної думки.
Проте справа не тiльки в Нiцше й характерi засвоєння його iдей; не вичерпується вона й злочинами гiтлерiвського нацизму. Принаймнi з початку Нового часу в Європi наростають тенденцiї волюнтаризму й утилiтаризму, з яких крок за кроком утворюється та «вибухова сумiш», що зрештою у XX ст. приводить людство до небаченої кризи — соцiальної, духовно-моральної, екологiчної. Й лише тодi, коли наслiдки цiєї кризи вже далися взнаки, — в цивiлiзованому свiтi набирає розмаху зворотна, дедалi потужнiша тенденцiя до вiдродження занехаяних i принижених цiнностей загальнолюдської моралi, вiдновлення у правах свiдомостi моральної вiдповiдальностi. Сучасна людина дедалi бiльшою мiрою усвiдомлює, що нинi вона справдi мусить
i здатна
взяти на себе вiдповiдальнiсть за виживання свого роду й за продовження життя на планетi Земля загалом, — адже її технiчний i науковий потенцiал став чинником справдi планетарного масштабу, й вiд того, як його буде скеровано, залежить подальша доля цивiлiзацiї й життя. (Показовим симптомом зазначених духовних змiн став, зокрема, широкий розголос, що його дiстала книга нiмецького фiлософа X. Йонаса «Принцип вiдповiдальностi» (1984). Автор обґрунтовує вiдповiдальнiсть сучасної людини як за виживання людства, так i за свiт у цiлому, за все, що є в ньому живого й неповторного.)
Нарештi, на закiнчення розгляду проблеми вiдповiдальностi, згадаймо ще раз максиму: «Я вiдповiдаю за все». Суттєвi аргументи, що спонукають критично поставитися до неї, вже наведеш, i вiдмовлятися вiд них не слiд. Проте чи не спадають вони на думку, коли ми, наприклад, читаємо в Достоєвського пристрасну сповiдь Дмитра Карамазова, що як своє найглибше, найважливiше особисте вiдкриття проголошує: «всi за всiх виннi»? Або коли в тому ж романi старець Зосима повчає, що з вiдчаю i злостi на людей за їхню грiховнiсть є один лише вихiд: «вiзьми себе й зроби себе ж вiдповiдачем за весь грiх людський... Тiльки-но зробиш себе щиро за все i за всiх вiдповiдачем, так одразу ж побачиш, що воно так i є насправдi, i що ти i є за усiх i за все винен».
Вище вже йшлося про те, що людинi з розвиненим сумлiнням властиво завищувати мiру своєї вiдповiдальностi; це глибоко людський порух душi, здатнiсть до якого в будь-якому разi свiдчить про моральну доброту даної особистостi. Саме наявнiсть цього «вектора завищення» власної вiдповiдальностi i в «Братах Карамазових» Достоєвського принципово вiдрiзняє позицiю Митi й Альошi вiд позицiї їхнього брата Івана. Якщо Івана спiвчуття до страждань безвинної дитини й обурення жорстокiстю свiту ведуть до неприйняття цього свiту i вiдкидання його законiв, то той же старець Зосима вчить робити з цього обурення i спiвчуття зовсiм iншi моральнi висновки. «Якщо ж лиходiйство людей обурить тебе гнiвом i скорботою вже непоборною, навiть до бажання помститися лиходiям, то понад усе бiйся цього почуття; вiдразу ж iди й шукай собi мук так, наче сам був винним у цьому лиходiйствi людей. Прийми цi муки i перетерпи, i вгамується серце твоє, i зрозумiєш, що й сам винний, бо мiг свiтити лиходiям навiть як єдиний безгрiшний i не став. Коли б свiтив, то свiтлом своїм осяяв би й iншим шлях, i той, котрий учинив лиходiйство, може, не вчинив би його при свiтлi твоєму». Наведенi слова Зосими — глибока моральна вiдповiдь на бентежнi, збурюючi душу питання Івана; цю вiдповiдь кожен по-своєму i реалiзують самим своїм життям брати Івана — Дмитро й Альоша.
Зрештою, щоб вiдповiдати за iнших, мало власного ентузiазму, важливо знати, чи влаштовує це самих «iнших»: тут є моральна пастка, в яку, до речi, потрапив i Достоєвський, коли йому спало на думку, що сама Росiя могла б у всесвiтньому масштабi стати таким «вiдповiдачем за всiх», здатним давати останнi вiдповiдi на корiннi питання буття iнших народiв i країн...
Висновок
У моральному життi, моральному розвитку людей не буває готових рецептiв. Кожне наше рiшення мiстить у собi елемент ризику, i чим вищою є та чи iнша людська iдея сама по собi, тим вона вразливiша, тим страхiтливiшими й болючiшими можуть стати всiлякi її перекручення. Тому й не слiд забувати про вiдповiдальнiсть.
2. Бореев Ю. Эстетика. – М., 1998.
3. Золотарева П. Р. История искусств: художественная картина мира. – Караганда, 1996.
4. Левчук Л. Г., Онiщенко О.І. Основи естетики: Навч. посiбник. – К.: Вища школа., 2000. – 271с.
5. Лозовий В. А. Естетика. – Суми., 1999. – 302с.
6. Кривцун О. А. Эстетика. – М., 1998.
7. Шимунек Е. Эстетика и всеобщая теория искусств. – М.. 1998.
9. Аболiна Т. Г., Єфименко В. В. Етика: навчальний посiбник. – К., 1992.
10. Войтыла К. Основания этики // Вопросы философии. – 1991. - № 1. – c. 29-60.
11. Ермоленко А. Н. Этика ответственности и социальное бытие человека. – К., 1994.
13. Лозовой В. О., Панов М.І. Етика: навчальний посiбник. – К., 2002. -224 с.
14. Малахов В. А. Етика: курс лекцiй. – К.: Либiдь, 1996. – 304 с.
|
