Найвищi моральнi цiнностi людини: сенс життя i шастя сенс життя
Аналiз передумов виникнення, функцiонування та розвитку людського суспiльства починається зверненням до людської дiяльностi. Сама iсторiя, як вiдомо, є «не що iнше, як дiяльнiсть людини, що переслiдує свої цiлi...» '. Ставлячи перед собою певну мету, людина починає добиватися задоволення вiдповiдної потреби. Тому дiяльнiсть людини (її спрямованiсть, характер, суспiльна цiннiсть i значущiсть) у кiнцевому пiдсумку визначається складною системою потреб, що переплiтаються, взаємовпливають одна на одну.
потреби, що сформувалися в процесi соцiогенезу. Сюди слiд вiднести передусiм потреби людини в любовi та спiлкуваннi, якi, в свою чергу, пов'язанi з потребами спiвчутливостi, розумiння, захисту честi, поваги.
В указаних духовних потребах видiляються вищi соцiальнi потреби, що формуються на основi взаємозв'язку людини та природи. Будучи пов'язаними з емоцiями та почуттями iндивiда, потреби зазнають впливу сфери неусвi-домлених спонукань, нерiдко набуваючи при цьому в рiзнiй мiрi вираженого релiгiйного й навiть мiфологiчного забарвлення. Вiдображаючи рiзнi етапи становлення та розвитку особистостi, вищi соцiальнi потреби знiмають суперечностi, властивi вiдношенню особистiсть — суспiльство, суперечностi соцiального середовища. На формування цих потреб справляє також вплив усвiдомлення людиною свого бiологiчного iснування, iнтерес до проблеми соцiального безсмертя.
Невiдворотнi колiзiї суспiльного життя постiйно ставлять перед людиною так званi «вiчнi», або «рокованi» питання: що вона є, для чого вона живе, як їй жити, чи варто жити взагалi, що є щастя людське, якi шляхи його досягнення? Вiдповiдi на цi та подiбнi запитання викликали гострi суперечки впродовж усiєї iсторiї суспiльства й свiдчили про прагнення кожного поколiння людей проникнути в сенс свого iснування. Як справедливо зауважує один iз теоретикiв психологiї В. Франкл, є «специфiчно людським проявом не тiльки ставити запитання про сенс життя, а й ставити пiд питання iснування цього сенсу» '.
На раннiх ступенях людської культури звернення до проблеми сенсу життя знайшло вiдображення в лiтературнiй пам'ятцi «Про сенс життя» (давньовавiлонському дiалозi пана i раба). Однiєю з причин, що спонукали до пошуку сенсу життя, була невдоволенiсть людей iснуючою дiйснiстю. Суперечливiсть соцiального середовища живила фiлософсько-поетичну свiдомiсть аргументами як «за», так i «проти» осмисленостi земного буття, приводила нерiдко до заперечення його смислу. Раб вважає, що намiр господаря жити благодiянням позбавлений смислу:
перемiни в надбудовi пов'язанi зi зламом стереотипiв життєвих цiнностей, вiдмовою вiд усталених, освячених традицiєю форм поведiнки. Рухомi, такi, що постiйно розвиваються, потреби перетворюють як сферу моральної мотивацiї, так i систему вчинкiв, що викликає невдоволенiсть тими вiдповiдями, котрi давалися на «вiчнi» запитання попереднiми поколiннями.
Водночас навiть вiджилi цiннiснi орiєнтацiї, як правило, продовжують мати своїх прибiчникiв, створюють певне напруження в соцiально-духовнiй атмосферi суспiльства.
яка спирається в своїх дiях на науково-матерiалiстичний свiтогляд, гармонiйно узгоджений iз суспiльством. Практика ж чимдалi менше пiддавалася дешифруванню i поясненню особливо iз зростанням пияцтва, токсикоманiї та наркоманiї, проституцiї та органiзованої злочинностi, спадом продуктивностi працi й застоєм в економiцi, зубожiнням культури й активiзацiєю релiгiйних пошукiв. Найболючiше цi сторони соцiального середовища зачiпають молодь, про що свiдчать падiння в її очах престижу робiтничих та iнженерних професiй, переорiєнтацiї пiдростаючого поколiння на сферу обслуговування.
Звiсно, не лише складностi соцiального буття викликають у людини iнтерес до проблем сенсу життя. Цей iнтерес неминуче формується в процесi «олюднення» людини, прилучення її до культури суспiльства, навчання, засвоєння нею накопиченого попередниками досвiду, зрештою спiлкування. Як вiдомо, процес соцiогенезу починається засвоєнням готових взiрцiв поведiнки. Задоволення ще незрiлих вищих соцiальних потреб вiдбувається в формi наслiдування. При цьому практично вiдсутня критична оцiнка їх. i лише в роки духовного дозрiвання, в пiдлiтковому вiцi, проблема сенсу життя вперше може оволодiти людиною.
Що ж до початкової стадiї соцiогенезу, то тут вiдтворення засвоєних взiрцiв поведiнки передбачає однозначнiсть людського iснування в рiзних життєвих ситуацiях. Картина свiтобудови, взята зi свiту дорослих, непохитна й не пiддається сумнiву. Разом iз тим першi ж спроби осягнення таїн людського буття, такi характернi для юностi, пошуки свого iдеалу в життi приводять до вiдкриття неоднозначностi людського iснування, що нерiдко стає причиною глибокого конфлiкту мiж особистiстю, що саме формується, й тим соцiальним, середовищем, до якого вона належить.
Зауважена «невлаштованiсть» свiту дорослих, його багатозначнiсть, що вимагає самостiйностi у виборi вчинку та всiєї лiнiї поведiнки, викликає, на думку В. Франкла, сумнiви в сенсi життя. Саме «цi сумнiви значно бiльшою мiрою вiдображають iстинно людськi переживання, вони є ознакою самого людського в людинi» '. Водночас цi сумнiви можна розглядати й як причину вiдмови вiд наслiдувальних форм поведiнки, початок опробування нових iдей у ходi вироблення самостiйної лiнiї поведiнки.
Актуалiзацiя проблеми сенсу життя характерна не тiльки для пiдлiткiв, а й для людей зрiлого вiку. Здебiльшого це пов'язане зi зламом свiтоглядних стереотипiв, серйозними моральними потрясiннями.
Зауважимо, що пошуки сенсу життя можуть усвiдомлюватися рiзною мiрою й, отже, мати в результатi рацiонально сформульований сенс життя або ж його емоцiйнi форми. Інакше кажучи, спектр форм сенсу життя може коливатися вiд чiтко викладених життєвих принципiв i програм до ледве вiдчутних змiн у настрої. Історична моральна свiдомiсть вiддавна була зорiєнтована на пошук унiверсального вирiшення проблеми сенсу життя. При цьому не бралися до уваги нi особливостi переживаної епохи, нi своєрiднiсть етносiв, нарештi нi соцiальне становище людей, нi характер їхнiх вiдносин. Антиiсторизм iз необхiднiстю вiв до умоглядностi теоретичних побудов, краху практичних заходiв, що на них спиралися. Однак i крiзь такий негативний досвiд проступає загальнолюдський характер цiєї найвищої соцiальної потреби.
на прохання матерi Фетиди. На цьому круглому щитi зображенi Земля й небеснi свiтила, два мiста — одне в воєнний, друге в мирний час, зоране поле, жнива, виноградник, череда волiв, отара овець, танцi та iгрища, все це обрамлює океан. Ретельно описаний Гомером щит вiдтворює гармонiю людського життя в усiх його проявах. Ахiлл iде в бiй i заради того, що зображене на щитi. Всi його вчинки звершуються в iм'я життя й суть вираження його повноти'.
Розумiння неможливостi вирiшення проблеми сенсу життя, задоволення всiх потреб розкривається у висловлюваннi Гераклiта: «Не краще було б людям, якби збувалося все, чого вони жадають» 2. Далi, у софiстiв, ми знаходимо положення, що фiксує велику рiзноманiтнiсть, мiнливiсть моральних поглядiв, настановлень культури: «... якби всiм людям було запропоновано зiбрати воєдино те, що тi чи iншi вважають ганебним, i потiм iз усiєї цiєї сукупностi викинути знову-таки те, що тi чи iншi вважають пристойним, то не зосталося б жодного (звичаю), але все було б подiлене мiж усiма. Бо в усiх не однi й тi ж самi звичаї» .
Таким чином, моральнi норми та звичаї, що пiдносяться до iдеалу, є довiльними результатами людської дiяльностi. Ідеал же виростає з iсторично формованих вищих потреб людей. Так, Демокрiт дає визначення мети життя як досягнення щастя. «Мета життя,— стверджував фiлософ,— «хороший настрiй» (евтюмiя), не тотожний iз задоволенням, але такий стан, за якого душа живе безтурботно й спокiйно, не збурювана нiяким страхом, нi боязню демонiв, нi якою-небудь iншою пристрастю»2. Цю тезу розвиває й Сикрат, свiдомо обмежуючи фiлософський аналiз вивченням морального буття людини. В результатi цiннiсний змiст життя (питання добра i зла, блага та доброчесностi, щастя, користi) стає предметом розгляду його фiлософiї.
Сократ першим зафiксував характерну для його iсторичної епохи рису: розрив мiж усталеними серед людей звичаями та їхньою моральною свiдомiстю. Із цього випливає висновок про особливу роль знання, правильного вибору. І якщо «доброчеснiсть є знання» (теза Сократа), то цiннiсний змiст життя iндивiда вимагає обгрунтування розумом i вiдповiдального ставлення. Вказану тезу, що означала поворот у розвитку моральної свiдомостi, високо поцiнував Гегель. «... Центральним пунктом усього всесвiтньо-iсторичного повороту, що становив сократiвський принцип,— писав вiн,— є те, що мiсце оракулiв посiло свiдчення духу iндивiдуумiв i що суб'єкт узяв на себе акт прийняття рiшення» 3.
Дотримання доброчесностi, освiтлене розумом людським, i є, за Сократом, сенс життя. Це твердження не втрачає свого значення i в наш час, оскiльки сенс життя не зводиться до задоволення елементарних потреб. Бiльш чи менш усвiдомлено людина ставить перед собою вищу мету — добро. Й для розумiння природи людини важливiше вичленити те, що в нiй формується пiд впливом культури, наприклад, моральнi погляди та уявлення. Це потрактування сенсу життя iсторично збiглося з завершенням процесу становлення iндивiда як особистостi в умовах рабовласницької формацiї.
Арiстотель, даючи визначення моральної особистостi, неодноразово вказував на притаманне їй прагнення до найвищого блага. Така особистiсть не може вдовольнитися стихiйним плином життя й намагається пiдпорядкувати його єдинiй метi, досягнення якої пов'язується з самовдосконаленням, що втiлюється у певних чеснотах. Чесноти ж моральної особистостi формуються в багатоманiтних проявах життя, а це вимагає вiд особистостi активного, дiяльного ставлення до всього, що вiдбувається.
Пiзнiше, в перехiдний перiод вiд рабовласницького ладу до феодального саме таке розумiння сенсу життя було пiддане найбiльшiй ревiзiї. В етицi пiзньої (римської) Стої сенс життя вже пов'язується з самоiзоляцiєю вiд порочного свiту. «Печаль iншого,— стверджує Епiктет,— це чуже...» '. Марк Аврелiй не бачить iншого шляху, крiм того, який веде у внутрiшнiй свiт людини. Звiдси заклик: «Згорнися в себе самого» 2. Мабуть, повнiше за iнших напрям дальших пошукiв в епоху середньовiччя визначив Сенека: «Треба шукати щось таке, що не пiдпадає день за днем чимраз бiльше пiд владу, яка не знає перепон. Що ж це? Душа, але душа несхитна, благородна, висока. Чи можна назвати її iнакше як богом, котрий знайшов прихисток у тiлi людини?»3
А4. оралiзуюче ставлення до дiйсностi в основi якого лежали характер дiяльностi та свiтосприйняття перших християн, вело в теорiї до зовсiм неправомiрного розширення ролi та можливостей моралi. Сама iдея примату моралi над буттям була зумовлена реальним безсиллям пригноблених i декласованих мас змiнити що-небудь у дiйсностi. Бог у Сенеки трансформується в абсолютне творче начало, будучи водночас метою свiту, центром притягання дiяльностi людини, сенсом її iснування. Автономiя духу людського, котру так вiдстоював Сократ, втрачається, бо «... хоч живемо — для Господа живемо; хоч помираємо — для Господа помираємо...»4 В самому своєму емпiричному iснуваннi людина виявляється не такою, якою мусить бути за своїм призначенням. Тому змiстом життя достойного християнина можуть бути тiльки моральнi зусилля людини задля повернення до своєї справжньої, втраченої ранiше через грiхопадiння Адама, сутностi.
пов'язаний з Богом-Вiтцем, тому на запитання законника, яка найбiльша заповiдь, Ісус вiдповiдає: «... возлюби Господа Бога твого всiм серцем твоїм, i всiєю душею твоєю, i всiм розумiнням твоїм: це є перша i найбiльша заповiдь» '. Оскiльки ж у ближньому i через ближнього людина любить Бога, то й друга заповiдь — «возлюби ближнього твого, як самого себе» — говорить про найвищий сенс iснування християнина, даний з неба i позначений абсолютним характером.
Зерна автономностi моральної свiдомостi, посiянi Сократом, знову дали про себе знати у формi арiанської єресi. В першiй третинi IV ст. н. є. олександрiйський пресвiтер Арiй розглядав Ісуса Христа не як єдиносущого Боговi-Вiтцю, а як подiбносущого. Таким чином, залишаючися взiрцем моральностi, Ісус ставав найлiпшим iз людей, найлiпшим iз божих творiнь. Сенс життя наближався до форми його земного буття. Тим самим кожнiй людинi, котра вела доброчесне життя, давався шанс досягти вершини божественної благодатi й навiть бути всиновленим Богом-Вiтцем. Арiанство, яке вперше пiсля античностi повертало людину на рiвень самостiйно дiючого суб'єкта, служило вихiдною точкою багатьох єресей, що протистояли офiцiйнiй доктринi церкви, наприклад єресi катарiв (XI—XV ст.).
Звернення до проблеми сенсу життя в перехiдний перiод вiд феодалiзму до капiталiзму не є випадковим. Так, у мiркуваннях Монтеня очевидне вiдродження стоїцизму, що пронизувало всю класичну буржуазну етику. «... Поведiнка людини, яка поєднує мерзенне життя з побожнiстю,— писав Монтень,-— видається менi куди бiльше вартим осуду, нiж поведiнка людини, вiрної собi в усьому й завжди однаково порочної...» Суперечливi догмати релiгiї «... являють нам душу в станi нестерпної агонiї»2. Стоїчний дух дає змогу людинi зберегти цiлiснiсть, нескаламу-ченiсть свого внутрiшнього свiту за найдраматичнiших колiзiй буржуазного суспiльства.
Кант, усерединi людини, а тому не виходить за межi сфери намiрiв, не є змiстовою стороною дiяльностi. Сенс життя не iснує сам по собi як якийсь атрибут реальностi взагалi. Вiн виникає в процесi усвiдомлення iндивiдом свого буття як власне людського, як суб'єкта морального закону, як мети самої по собi. Сенс життя є проявом особистостi людини. Концентрацiєю людської поведiнки виступає добровiльне пiдкорення iндивiда моральному законовi (категоричному iмперативовi). Подiбне пiдкорення вивищує людину над самою собою. Умовою ж i духовною формою такого вивищення слугує усвiдомлення людиною свого мiсця в свiтi. Таким чином, Кант розглядає як форму вираження сенсу життя той чи iнший свiтогляд (у самого Канта це релiгiя).
сутностi є, за Гегелем, вираженням людської неповноти. «Це приниження людської природи,— писав вiн,— не дає змоги нам бачити в доброчеснiй людинi нас самих» '. Сенс життя, отже, пов'язується з корисною суспiльству справою, яку людина повинна й спроможна здiйснити з iнтересом для себе: «... добро в собi й для себе є ... абсолютна мета свiту i обов'язок для суб'єкта, котрий повинен мати розумiння добра, зробити його своїм намiром i здiйснювати в своїй дiяльностi» 2. Тут акцент робиться на змiстовiй сторонi дiяльностi, суспiльно значущих дiях особистостi.
Молодий Маркс, нiби пiдкреслюючи соцiальний аспект проблеми сенсу життя, зауважував: «... людська природа побудована так, що людина може досягти свого вдосконалення, тiльки працюючи для вдосконалення своїх сучасникiв, в iм'я їх блага»3. Матерiалiстичне розумiння суспiльного розвитку, що виступає фундаментом марксистської етики, дало змогу зробити ще один крок в осягненнi проблеми сенсу життя. Уявлення про нього в кiнцевому пiдсумку пов'язується iз сукупнiстю суспiльних вiдносин. З iншого боку, спонукувана потребами, людина залишається тiєю активною силою, котра справляє вирiшальний вплив на суспiльний розвиток. Своєю дiяльнiстю вона або загальмовує, або прискорює соцiальний прогрес, усуває або створює сама перепони на його шляху.
щастя, обов'язок, вiдповiдальнiсть є не що iнше, як прояв вищих свiтоглядних позицiй людини. Без задоволення потреби "в сенсi життя, вважає К- Обуховський, людина «не може нормально функцiонувати, не може мобiлiзувати всi свої здiбностi максимальною мiрою» '. Не маючи достатньо чiткого i ясного уявлення про сенс життя, людина здебiльшого «пливе за течiєю», стає надзвичайно вразливою в моральному та психiчному планi. Звiсно, потреба в сенсi життя тою чи iншою мiрою задовольняється усвiдомлено. Пошуки, з'ясування сенсу життя приводять (за наявностi вiдповiдних умов у соцiальному середовищi) до певного уявлення в формi iдеалу. «Сенс життя,— пишуть А. Т. Москаленко та В. Д. Сержантов,— у реалiзацiї прогресу як об'єктивного свiту, так i особистостi, що вiдображується певною формою, та змiстом iдеалу, в якому втiлюється сенс життя» 2.
Повнота буття людини не вичерпується змiстом особис-тiсної сфери. Так, людський сенс життя завжди є результатом iндивiдуального прагнення, iндивiдуальним сенсом. Як зауважує В. Франкл, «сенс не можна дати, його треба знайти» 3. Й це мусить зробити кожна людина самостiйно.
допомагають зв'язки людини iз зовнiшнiм свiтом, багатство й рiзноманiтнiсть суспiльних вiдносин, у якi людина втягується разом з iншими людьми.
розумiння незводимостi ролi особистостi до засобу у вiдношеннi особистiсть — суспiльство. Вiднайдення сенсу життя невiддiльне вiд вiльного цiлепокладання iндивiда, необхiдною умовою якого є свобода як форма людського iснування.
завдання, що виростає з потреб особистого життя, включає в себе компоненти, котрi вiдображують особливостi вiдношення особистiсть — суспiльство. До сфери реальностi, яка впливає на особисте життя, слiд вiднести передусiм життя класу, народу, суспiльства.
Кожен осмислює своє життя i життя тих, хто його оточує, передусiм виходячи зi свого свiтогляду, становища в суспiльствi. Особливої ваги при цьому набуває мiра духовного та морального розвитку iндивiда. Обрана бiльш чи менш свiдомо мета життя (знайдений сенс життя) набуває нормативного характеру, стає керiвництвом до дiї. Багатий спектр уявлень про сенс життя, що простежується в iсторiї фiлософської й етичної думки, показує залежнiсть змiсту цього поняття вiд соцiального становища iндивiдiв, соцiальних груп, класiв, вiд їхнiх потреб та iнтересiв, сподiвань та устремлiнь.
Згiдно з В. Г. Немировським, молена видiлити принаймнi дев'ять основних концепцiй сенсу життя '. В залежностi вiд об'єктивного значення цих концепцiй, їх можна подiлити на кiлька груп (сюди не входить група, що об'єднує соцiально патологiчнi способи задоволення потреби в сенсi життя — алкоголiзм, наркоманiю, сексуальну розбещенiсть, злочинну поведiнку i т. п.). До першої групи належать концепцiї, безпосередньо орiєнтуючi на прогресивний розвиток суспiльства. Найвищим сенсом життя є творчо-альтруїстичний, змiст якого становить безкорисливе пiклування про загальне благо. Альтруїсти готовi поступитися в iк я блага суспiльства та iнших людей власними iнтересами. Альтруїзм — риса колективної поведiнки в повсякденному життi, але у виняткових випадках пiдноситься до самопожертви.
Соцiально-творча людина пов'язує сенс життя зi створенням духовних i матерiальних цiнностей, сподiваючись при цьому жити в умовах використання результатiв своєї дiяльностi. Народження та виховання дiтей i внукiв, надiя «продовжити життя» в своїх безпосереднiх нащадках формують змiст соцiально-демографiчного сенсу життя.
В черговiй групi поєднанi концепцiї сенсу життя, котрi сприяють прогресивному розвитковi iндивiда (та суспiльства). В основi цих концепцiй лежать рiзнi варiанти iгрової дiяльностi: а) орiєнтована переважно на духовний розвиток особистостi (театралiзованi iгри, участь у художнiй самодiяльностi, аматорська творчiсть, вiдвiдування театрiв, виставок, концертiв i т. д.); б) на фiзичний розвиток iндивiда (передусiм спорт); в) комплексну iгрову дiяльнiсть (деякi види спорту, налриклад туризм, альпiнiзм i т. п.); г) пасивну, тобто таку, що не сприяє вказаним вище типам розвитку iндивiда (лото, костi, лотерея, ворожiння та iн.).
Зауважимо, що спроба реалiзувати сенс життя тiльки через iгрову дiяльнiсть може призвести до соцiально патологiчних способiв задоволення цiєї потреби. Гра, звичайно ж, формує мету, яка нерiдко iдентифiкується з сенсом життя. Одначе з завершенням гри мета зникає, втрачається сенс життя, що може спричинити небажанi наслiдки (наприклад, вандалiзм «фанiв» пiд час i пiсля футбольних матчiв).
тiсно пов'язана лiдерська концепцiя сенсу життя, породжена прагненням влади над людьми в будь-яких формах. Атрибути влади (популярнiсть i слава) розглядаються як запорука безсмертя в пам'ятi людей.
Жадання рiзних задоволень, насолод вичерпує змiст сенсу життя принципом типу «пiсля нас — хоч потоп», формує гедонiстичну концепцiю. В патологiчних випадках гедонiстична спрямованiсть поведiнки набуває форми алкоголiзму, наркоманiї, токсикоманiї, сексуальної розбещеностi i т. д.
Нарештi, теологiчний, чи релiгiйний сенс життя означає служiння Боговi в тiй чи iншiй формi.
Всi з описаних концепцiй сенсу життя проявляються в спрямованостi свiдомостi особистостi. Така спрямованiсть представлена двома рiвнями: свiтоглядним i соцiальним. На першому (вищому) рiвнi найповнiше формується уявлення особистостi про сенс життя, яке результує роздуми про життя та смерть, про свiт, про мiсце та цiннiсть особистотi в ньому, про ставлення до iнших людей. На цьому рiвнi моральна свiдомiсть узагальнює життєвий досвiд, концентруючи його в принципах типу «моя хата скраю», «краще хай я буду попелом, анiж пилом!» (Джек Лондон), «жити — значить дiяти» (Анатоль Франс), «сенс життя тiльки в єдиному — в боротьбi» (А. Чехов). У вiдповiдностi з цими сенсожиттєвими принципами ставляться головнi життєвi цiлi, визначаються морально-етичнi засоби їх досягнення.
сфер життєдiяльностi iндивiда. За прiоритетними сферами можна опосередковано судити про уявлення особистостi щодо сенсу життя. Цi уявлення реалiзуються в мотивах вибору виду трудової дiяльностi, професiї, в цiннiсному ставленнi до культури i т. п.
Данi соцiологiчних дослiджень показують, що чим вищий iнтелектуальний рiвень опитуваних, чим багатший їхнiй життєвий досвiд, чим вiдповiдальнiша сфера трудової дiяльностi, тим очевиднiше трактування сенсу життя крiзь призму розв'язання назрiлих завдань суспiльного розвитку, творчої працi. Як стверджував Н. Лесков, життя, пройдене без служiння широким iнтересам i завданням суспiльства, не має виправдання.
через здiйснення великих цiлей людина виявляє в собi й великий характер, що робить її прикладом для iнших. Таке життя має об'єктивну цiннiсть, реальний сенс, передбачає збiг головної життєвої мети особистостi з прогресивною тенденцiєю суспiльного розвитку. Таке життя є можливим тiльки в тому разi, якщо особистiсть орiєнтована на розумiння прогресивних завдань суспiльного розвитку, якщо вона спiввiдносить iз ними свої особистi цiлi.
Факт дисгармонiї у вiдношеннi людина — суспiльство, поставлений нинi в центр сучасної вiтчизняної науки про людину, був зафiксований у рамках захiдного суспiльства ще «фiлософiєю життя», що сформувалася наприкiнцi XIX ст. Суперечливий характер тогочасної культури, прогресуюча стандартизацiя духовної дiяльностi, поглиблення «вiдчуження», в результатi чого дiяльнiсть людини втрачала творчий змiст, а вiдносини людей набували форми вiдношення речей — усi цi метаморфози знайшли вiдображення у «фiлософiї життя».
Представники цього напряму захiдної фiлософiї (А. Шо-пенгауер, Ф. Нiцше, А. Бергсон, В. Дiльтей та iн.) розглядали життя як цiлiсний процес безперервного творчого становлення, розвитку, протистоянь механiчним, неорганiчним утворенням, всьому визначеному, застиглому й «сталому», вихваляли вiльне творче начало людської особистостi, протиставляли його диктатовi зовнiшнiх субстанцiйних форм життя.
У феноменологiї (засновник — Е. Гуссерль) вiдбувається дальше виокремлення внутрiшнього свiту людини в особливу сферу, що має свої специфiчнi характеристики, якi зостаються непояснюваними сповна iз взаємодiї свiдомостi (в тому числi моральної) та зовнiшнього свiту. Інакше пов'язана моральна свiдомiсть iз зовнiшнiм свiтом (її цiкавить сенс i значущiсть цього свiту для суб'єкта).
Рацiоналiзована свiдомiсть, зведена до науково-пiзнавальної функцiї, орiєнтується, за Гуссерлем, на зовнiшнi й чужi їй об'єкти. Вона не включає у сферу своєї дiяльностi смисловi (власне людськi) детермiнанти буття. Така спрямованiсть свiдомостi може сформувати тiльки життєву позицiю, обмежену одномоментними обставинами й утилiтарно-прагматичними завданнями. Вона (спрямованiсть) стирає в людинi особистiсть i тому свiдомiсть має бути переорiєнтована на свiй буттєво-смисловий змiст, що дасть людинi ширшу життєву орiєнтацiю, сприятиме її звiльненню з-пiд влади наявної, жорстко зумовленої обставинами ситуацiї, дасть опертя, щоб залишитися людиною в нелюдському свiтi, зберегти справжнiсть, незважаючи нi на що 2.
Феноменологiчнi iнтерпретацiї свiдомостi пiдготували грунт для теоретичних пошукiв екзистенцiально-антропологiчної фiлософiї. Представники цiєї фiлософської течiї (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс, Г. Марсель та iн.) свiдомо обмежували iнтерес фiлософського дослiдження сферою свiдомостi й буття. В центрi цiєї сфери перебуває не свiтовий процес i не пiзнаюча його свiдомiсть, а екзистенцiальнi питання людського буття та його сенсу. В основу ж методологiї дослiдження покладалося розрiзнення двох видiв пiзнання iстини та сенсу, якi ранiше виокремлювалися Шопенгауером та Нiцше.
У вiдповiдностi з основними положеннями екзистенцiалiзму Ж П. Сартр ВІДКИНУВ як iстиннi спонукаючi мотиви людської дiяльностi все, що так чи iнакше може бути зафiксоване як iззовнi дана й поза iндивiдом iснуюча причина. Інакше кажучи, в кiнцевому пiдсумку вiдкидалися всi соцiально-iсторичнi детермiнанти поведiнки особистостi. Будучи послiдовно проведеним, дане методологiчне настановлення елiмiнувало джерело, що формує зв'язки людини з iншими людьми, iсторiєю свого народу та свiтової цивiлiзацiї, рiзноманiтними формами культури, її цiлями, що мають духовний характер.
Людина, за Сартром, може бути тiльки людиною «для себе». Звiдси й невдачi, що чатують на неї при спробi здiйснити свiй iдеал. Вони є неминучими при спробах людини утвердити себе як зовнiшню предметнiсть, утiлити свої дiї в конкретних результатах, що, в свою чергу, тягне за собою втрату себе як свободи, як «для-себе-буття». Тому буття людське — це завжди запитання, постановка буття пiд питання. Екзистенцiя — iстинне буття людини, звiльнене вiд зовнiшнiх нашарувань i «виправдувальних» мотивiв (соцiально-iсторичних обставин, психологiчно-фiзiологiчних нахилiв), моралiзаторського камуфляжу. Це буття мiстить у потенцiї будь-якi можливостi. Минулий досвiд (особистий та iсторичний) не може справляти нiякого впливу. Ось чому людина — «пастир буття» (Хайдеггер), страж його сенсу. Вiд неї залежить картина свiту, сенс буття взагалi, а отже, людина сповна несе вiдповiдальнiсть за створюваний нею свiт, за все, що в ньому дiється.
У рядi праць Сартр вдавався до спроби синтезу марксизму та екзистенцiалiзму. Однак тi позитивнi, з точки зору марксизму, моменти, пов'язанi з вивченням екзистенцiалiзмом iндивiдуальної дiяльностi суб'єкта в русi соцiального механiзму, зводяться нанiвець тезою про «асоцiальну» по сутi природу справжнього людського буття. Згiдно з марксизмом, тiльки через свою соцiальну природу людина прилучається до iсторiї, в якiй творить себе й свое буття, черпаючи сенс життя з пiзнання об'єктивних законiв руху суспiльства та iсторiї.
Використана лiтература
1. Курс лекцiя з етики. – М., 2000.
|
