Головнi поняття етики та естетики
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з предмету
Київ-2010
1. Предмет естетики: проблема термiнологiї
Естетика – наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витiкає з органiчної єдностi двох своєрiдних частин цiєї науки; якими є: 1) виявлення дiалектики самого процесу освоєння, специфiки естетичного як прояву цiннiсного ставлення людини до дiйсностi; 2) художня дiяльнiсть людини.
Обидвi частини хоч i тiсно взаємопов'язанi, проте вiдносно самостiйнi. У першiй розглядаються питання природи, специфiки i творчого потенцiалу естетичного, категорiї естетики – прекрасне, трагiчне, комiчне тощо. Друга частина охоплює художню дiяльнiсть людини, структурну i функцiональну її своєрiднiсть, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутнiсть мистецтва. Саму iсторiю становлення естетики як предмета без перебiльшення можна назвати процесом пошуку адекватного спiввiдношення мiж зазначеними частинами. Своєрiдну функцiю «пластичного мосту» при цьому виконували такi поняття, як прекрасне, досконале, гармонiя, цiннiсть, фiлософiя мистецтва. Протягом багатьох столiть естетика виступала i як «наука про прекрасне», i як «наука про досконале», i як «наука про закони розвитку мистецтва».
Констатуючи складнiсть визначення предмета естетики, слiд передусiм реконструювати iсторiю проблеми, звернувши особливу увагу на специфiку термiнологiї.
Поняття естетика традицiйно пов'язують з грецьким ейсетикос – почуттєвий. Проте не можна тут обiйти i такi грецькi термiни, як естаномай, естесi, естаноме, не можна нехтувати i самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згаданi термiни i вiдповiдають поняттю почуття, проте вони увiбрали в себе багато нюансiв Індивiдуального людського ставлення до предмета, орiєнтували людину на власнi зорову, слухову, дотикову здатностi вiдчувати, вимагали довiри до власного свiтосприймання.
Поява певної термiнологiї i загальне визнання її все-таки не привели до виникнення нової науки. Естетичнi знання формувалися в межах фiлософiї як її своєрiдна частина. Утвердження естетики як самостiйної науки вiдбулося лише у XVIII ст.
Становлення перших естетичних уявлень слiд спiввiднести з тим значенням, якого давньогрецька фiлософiя надавала людським почуттям взагалi. Аналiз їх, спроби класифiкувати, виявити протилежнi чуттєвi сили є важливими складниками фiлософських поглядiв Пiфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Спираючись на їх роздуми щодо природи почуттiв, можна було вже досить переконливо диференцiювати почуття прекрасного чи потворного, трагiчного чи комiчного. Отже, склавшись у надрах загально фiлософської традицiї, естетика «вибудовувала» власний предмет, вiдбиваючи i надбання, i прорахунки давньогрецької фiлософiї.
Першi спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язанi з пiфагорiйцями – фiлософською школою, заснованою Пiфагором у VI ст. до н. е. Пiфагор ототожнював поняття гармонiя, досконалiсть, краса, а основою гармонiї вважав число. Гармонiю чисел пiфагорiйцi знаходили навiть у розташуваннi планет. Серед видiв мистецтва вищим носiєм гармонiї проголошувалася музика. При цьому пiдкреслювалася чуттєва природа цього мистецтва, зв'язок його зi слуховою здатнiстю людини. Не можна, безперечно, погодитися з свiдомим виокремленням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носiя гармонiйного начала Пiфагор зробив багато плiдного для розробки проблем музичного виховання, специфiки сприймання музичного твору. Музика в його розумiннi є носiєм душевної рiвноваги, вона стимулює душевний спокiй.
Важливе мiсце у фiлософських поглядах Пiфагора займало вчення про безсмертя душi i можливiсть її втiлюватися у будь-яке тiло (метемпсихоз). Однак для «оживлення», «переселення» душi, вважав вiн, треба пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опанування музично-числовою структурою космосу. Пiфагорiйцi згодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10; вона включає основнi музичнi iнтервали: октаву (2:1), квiнту (3:2) i кварту (4:3)).
У контекстi аналiзу предмета естетики заслуговує на увагу точка зору Алкмеона, видатного лiкаря i натурфiлософа першої половини V ст. до н. є. Вважається, що Алкмеон був першим вченим Грецiї, який розмежував мислення i вiдчуття та стверджував, що сприймання – це складний процес руху вiд почуттєвих нервiв до органiв чуття i далi – до мозку.
– почуття» вже формує бiльш широкi сили – Любов i Ворожнечу. Цi сили Емпедокл визнавав як нематерiальнi, але просторово визначенi. Поперемiннiсть переваги тiєї чи iншої з них обумовлює циклiчний хiд свiтового процесу. Емпедокл, таким чином, не лише продовжив попередню традицiю вивчення природи i значення почуттiв, а й закрiпив поняття катарсису, наголошуючи на морально-етичнiй природi процесу очищення.
поглядiв фiлософа властива його дослiдницьким працям «Про вiдчуття», «Етичнi характери» та «Про благочестя».
якому цiле так само спiввiдноситься зi своєю бiльшою частиною, як бiльша з меншою. У геометризованiй формi цей принцип виглядав як спiввiдношення: 5:8 = 8:13=13:21 = 21 : 34... Давньогрецька наука вважала, що будь-яке тiло, предмет, геометрична фiгура, спiввiдношення частин яких вiдповiдає такiй пропорцiї, пропорцiйнi i справляють приємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармуровi колони якого дiлять увесь храм за принципом «золотого перетину», є мабуть-таки найпереконливiшим зразком практичного застосування принципу.
Слiд мати на увазi, що теоретико-практичний iнтерес до золотого перетину не обмежувався лише перiодом розквiту давньогрецької естетики. В епоху Вiдродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архiтектури, живопису i скульптури. Теоретики i митцi того часу намагалися знайти абсолютну, iдеальну геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божественну пропорцiю» вiдомого iталiйського математика Л. Пачолi. Вчений був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цiннiсть «усiх земних предметiв». Вiддаючи належне принциповi «золотого перетину», слiд, проте, визнати помилковiсть його абсолютизацiї. Слiпе слiдування геометризованiй красi механiзує це складне поняття, пропорцiя заради пропорцiї знижує змiстовну сторону краси, формалiзує її.
Водночас звертання до правила золотого перетину потрiбне для того, щоб наголосити на значеннi зорової здатностi людини в формуваннi естетичного почуття. Існує кiлька гiпотез, якi пояснюють, чому саме спiввiдношення 5:8 є основою математичного тлумачення пропорцiй. Видiлимо думку про те, що пропорцiя 5:8 збiгається з перетином горизонтального i вертикального кутiв погляду людини двома очима. Ця гiпотеза дає змогу стверджувати, що свiдомо чи iнтуїтивно греки прийшли до принципу «золотого перетину» через вродженi можливостi людського ока, тобто природа «подарувала» людинi прямий i безпомилковий шлях до вiдчуття пропорцiй i гармонiї.
гармонiйне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначнiсть подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхiдностi вiдновити iсторiю становлення предмета науки естетики, яка має давнє i глибоке корiння. Першi паростки художнього пiзнання i освоєння дiйсностi можна знайти вже у мiфологiчних текстах. Цiкаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регiоном чи країною, а властиве як давньогрецькiй фiлософiї, так i фiлософiї Китаю, Індiї, арабо-мусульманських країн, Вiзантiї тих далеких часiв.
2. Предмет естетики: становлення проблематики науки
Давньогрецька естетика. Наголошуючи на ролi почуттiв у становленнi предмета естетики, не слiд забувати, що вже з V ст. до н. е. на змiну почуттєво-споглядальному пiдходовi до дiйсностi, пануванню космологiзму (сприймання космосу як втiлення гармонiї, доцiльностi, краси) приходить дедалi помiтнiше загострення iнтересу до самої людини, яка здатна пiзнавати i освоювати навколишнiй свiт. А отже, виникає потреба виробляти й осмислювати загальнi поняття, систематизувати пiзнане. Водночас то був складний i суперечливий перiод у соцiально-полiтичному життi Грецiї: вiйни з Персiєю, боротьба аристократiї з демократичними тенденцiями, конфлiкти мiж полiсами. І цiлком природно, що життя вимагало осмислення тих культурно-соцiальних зламiв, якi трансформували грецьку фiлософiю у принципово нову площину. Можливо саме це дало поштовх для народження плеяди яскравих мислителiв. Серед них особливе мiсце належить Сократу (469 – 399 до н. е.).
представникам суспiльства. Мораль, у його розумiннi, має виступати запорукою справедливостi, чесностi, благородства людини.
i добрий (досконалий). Слiд пiдкреслити, що це одне з найголовнiших понять античної естетики, яке означало гармонiю зовнiшнього i внутрiшнього, тобто умову краси iндивiда. Термiн калокагатiя по-рiзному трактувався в конкретнi перiоди соцiально-iсторичного розвитку античного суспiльства. Пiфагорiйцi розумiли калокагатiю як зовнiшню поведiнку людини, яка водночас визначає i її внутрiшнi якостi. Геродот пов'язував калокагатiю з релiгiйними ритуалами, мораллю жерцiв. Платон вважав, що принцип калокагатiї має найпрямiше вiдношення до професiї воїнiв, до поняття вiйськової честi i моралi. Та згодом греки дедалi бiльше почали трансформувати калокагатiю у сферу освiти, вихованостi людини. Власне, вiдтодi й почалося по-справжньому фiлософське осмислення цього поняття. Тенденцiя мала пряме вiдношення i до появи концепцiї Арiстотеля, який iнтерпретував калокагатiю як гармонiю зовнiшнього i внутрiшнього. При цьому пiд внутрiшнiм вiн розумiв мудрiсть, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвiдомлення єдностi краси i добра, естетичного i морального, тобто до гармонiї, що має стати нормою iснування людини. Якщо ж людина не здатна сягнути такої викiнченостi, то вона повинна принаймнi хоч через самовдосконалення тяжiти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутнiсть принципу калокагатiї давньогрецьке мистецтво намагалося втiлювати в життя своїми творчими набутками. Носiями саме гармонiйного, високого морально-етичного iснування i дiяння виступають герої Фiдiя, Полiклета, Софокла.
Естетичнi погляди Сократа дiстали творче продовження у фiлософськiй концепцiї видатного представника античної фiлософiї Платона (427–347 до н. е.). Естетична спадщина його пов'язана з дослiдженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитостi, проблем естетичного виховання. Особливу увагу фiлософ придiляв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво вiдiгравало особливу роль у життi Афiн V – IV ст. до н. е. Афiнська демократiя добилася права на безкоштовне вiдвiдування театру, всенародною повагою користувалася творчiсть поетiв i музикантiв. Продовжуючи традицiю Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального свiту людини: воно виховує як позитивнi, так i негативнi якостi. Фiлософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних дiалогах присутнi думки про вiдноснiсть краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне iснує у виглядi iдеї, зате сама можливiсть руху вiд простого до складного в становленнi прекрасного вiдкривала шляхи до майбутнiх теоретичних досягнень в галузi естетичного.
Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Арiстотеля (384–322 до н. є). І справдi, його працi «Поетика», «Риторика», «Полiтика», «Метафiзика», «Нiкомахова етика» висвiтлюють широке коло естетичних проблем.
У теорiї Арiстотеля знову чiтко простежується захоплення космосом – носiєм гармонiї, порядку, довершеностi. Естетичне пiзнання i мистецтво вiн розглядає як вiдображення свiтової гармонiї. Арiстотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорiй, запропонував власне розумiння прекрасного, трагiчного, комiчного. Серед значних теоретичних досягнень фiлософа – обгрунтування основного принципу творчої дiяльностi митця мiмезису (наслiдування). Арiстотель вважав, що мiмезис притаманний людинi з дитинства. Саме здатнiстю до наслiдування людина вiдрiзняється вiд тварин. Через наслiдування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслiдування викликають захоплення, почуття задоволення, адже в них присутнє впiзнавання.
Поняття мiмезис пiзнiше було трансформоване у розробку пiзнавальної й емоцiйної функцiй мистецтва, адже, на думку Арiстотеля, наслiдування не лише стимулює пiзнання, але й породжує почуття задоволення, активiзує уяву. Саме цю властивiсть мiмезису було використано як своєрiдний зв'язок для введення образно-символiчної концепцiї у середнi вiки. Естетичнi погляди Арiстотеля пов'язанi не тiльки з етичною проблематикою, як це було у його попередникiв, а й з педагогiкою, елементами психологiї, мистецтвознавством (мається на увазi розгляд мистецтва за новими координатами – родами i жанрами) . Видова специфiка мистецтва теж є наслiдком можливостей мiмезису з використанням надзвичайно широкого арсеналу засобiв – звуку, фарби, слова, вiдчуття форми. Якщо теорiя творчостi Платона наголошувала на мiстичних, позареальних стимулах обдарованостi, то твiр Арiстотеля «Поетика» закликав до узагальнення художнього досвiду, його передачi iншим у процесi виховання, освiти. Значне мiсце в теоретичнiй спадщинi Арiстотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також подальше теоретичне обґрунтування вже iснуючих або ж використання їх саме для аналiзу естетичних явищ. Стосується це не лише мiмезису, а й калокагатiї, катарсису. Арiстотель залучає до аналiзу естетичних проблем такi поняття, як канон – система норм i правил у розвитку мистецтва, гедонiзм (насолода) – наголошення на чуттєво-емоцiйнiй природi мистецтва, алегорiя – образне iномовлення, мiра, пропорцiя, асоцiацiя тощо. Саме погляди Арiстотеля можуть слугувати прикладом динамiчних процесiв не лише у збагаченнi проблематики науки, а й у виробленнi власного категорiально-понятiйного апарату, спираючись на який естетика i змогла у подальшi перiоди набути самостiйностi як наука.
3. Поняття, предмет та структура етики
Насамперед декiлька слiв про термiнологiю. Термiн "етика" - походить вiд давньогрецького «ethos», яке означало мiсце перебування, спiльне житло. Згодом, однак, у словi етос почало переважати iнше значення: звичай, вдача, характер. Античнi фiлософи використовували його для позначення усталеного характеру того або iншого явища. Видатний мислитель античностi Арiстотель (384— 322 до н. е.), взявши за основу значення слова етос, утворив два термiни, похiднi вiд нього: ethikos (етичний) i ethika (або ethice) (етика). Термiн етичний потрiбний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот, що стосуються людської вдачi, характеру, а також мудростi, мужностi помiрностi, справедливостi, вiдрiзняючи їх вiд чеснот дiаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки — галузi пiзнання, котра вивчає власне етичнi чесноти, то таку науку Арiстотель (або його найближчi учнi) назвали етикою. Фiлософ залишив працi, до назв яких уперше входить це слово: «Нiкомахова етика» (найiмовiрнiше, вiдредагована сином Арiстотеля Нiкомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) i так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.
Таким чином, у IV ст до н. е. етична наука дiстала власну назву, яку носить i сьогоднi. Це не означає, що як частини людського пiзнання, її не iснувало ранiше. По сутi, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тiльки має мiсце цiлiсне духовне, зокрема фiлософське, осмислення людини — як у доарiстотелiвських грецьких фiлософiв i мудрецiв, так i в iнших осередках давньої культури — Китаї, Індiї тощо. Водночас закрiплення за даною галуззю людського пiзнання особливої назви «етика» цiлком очевидним чином сприяло її самоусвiдомленню, вiдокремленню.
Цiкаво, що первинне значення етосу, як спiльного житла або мiсцеперебування теж не втрачає своєї фiлософської актуальностi. Вiдомi приклади взаємонакладання i взаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Гераклiта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначнiших фiлософiв XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що бiльш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: мiсце перебування людини i є для неї простiр присутностi Бога, тобто Божество може вiдкритися їй за найзвичайнiших умов iї побутування i мешкання.
В усякому разi ця давня етимологiчна вказiвка на мiсце перебування, на просторовiсть загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачi людини з її соцiальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумiв про внутрiшнiй простiр, внутрiшнє «мiсце перебування» людської волi й духовностi.
її самовияву в певному життєвому просторi. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, — немає пiдстав говорити про її етос.
Не байдуже, наприклад, що слово культура пов'язане за своїм походженням iз сiльськогосподарськими роботами, тодi як цивiлiзацiя — з громадським життям античного мiста-держави, що суб'єкт за своїм первiсним значенням — просто пiдставка, а матерiя — деревина, призначена для обробки, тощо. Те ж саме ми бачимо i в етицi. Й це стосується не лише слова етос, а й iншого, що лягло в основу нинiшнього поняття мораль.
вiдомий римський оратор, письменник i полiтичний дiяч Марк Туллiй Цицерон (106—43 до н. е.) утворює вiд iменника mos прикметник moralis — «той, що стосується вдачi, характеру, звичаїв». Услiд за Цицероном цей неологiзм використовує Сенека старший, iншi римськi письменники й фiлософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термiн moralitas — мораль.
явища (звичаї суспiльства, усталенi норми поведiнки, оцiночнi уявлення про добро i зло, справедливiсть тощо), а термiн етика зберiг своє первiсне арiстотелiвське значення i досi позначає головним чином науку.
Втiм, у повсякденному слововжитку даної вiдмiнностi дотримуються не завжди. Така термiнологiчна розпливчастiсть зумовлена тим, що мiж мораллю як реальним явищем i етикою як наукою про нього по сутi не iснує чiткої межi. Та, незважаючи на цей взаємозв'язок теорiї й практики, етика здебiльшого зберiгає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослiдження цiєї науки.
В деяких європейських мовах поряд iз термiном мораль виникли й власнi слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, росiйським аналогом термiна „мораль” є поняття „нравственность” (моральнiсть). Першоджерелом стало слово «нрав» (характер, тобто сукупнiсть душевних якостей, якi вiдрiзняються вiд розуму, пристрастi, волi тощо), вiд якого утворився прикметник „нравственный”. Вiн i став основою слова „нравственность”. Вперше воно зустрiчається у словнику росiйської мови кiнця XVIII ст.
Справдi, в дуже багатьох випадках данi слова вживаються як синонiми; є навiть дослiдники, якi наполягають на їх принциповiй тотожностi. І все ж сама мова засвiдчує iснування досить суттєвих вiдмiнностей мiж ними. Так, ми можемо сказати «не читайте менi моралi», але сказати «не читайте менi моральностi» — не можемо. В росiйськiй мовi iснує вислiв: «мораль сей басни такова», — спробуйте замiнити в ньому мораль на нравственность. І таких прикладiв можна навести чимало.
З-помiж фiлософiв, якi займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий нiмецький дiалектик-iдеалiст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Moralitat i Sittlichkeit, мораль i моральнiсть постають у Гегеля як послiдовнi ступенi розвитку об'єктивного духу, причому моральнiсть тлумачиться як форма бiльш розвинута, насичена конкретним життєвим i соцiальним змiстом.
Вiдмiннiсть мiж мораллю i моральнiстю, яку слiдом за Гегелем проводять в етичнiй теорiї, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль виступає як певна форма свiдомостi, сукупнiсть усвiдомлюваних людьми принципiв, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведiнки. Що ж до моральностi, то її здебiльшого розумiють як утiлення даних принципiв, правил i норм у реальнiй поведiнцi людей та стосунках мiж ними.
В тому, що вiдмiннiсть мiж мораллю i моральнiстю не є пустою спекуляцiєю, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Вiдомi ситуацiї, коли в суспiльствi проголошуються щонайвищi моральнi принципи, кодекси, розрахованi мало не на святого, тим часом реально люди живуть за зовсiм iншими законами — iнколи справжнiми законами джунглiв. Цiлком можливий протилежний стан справ, коли саме моральнiсть виявляється бiльш високою або ж принаймнi людянiшою, нiж офiцiйно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соцiалiстичного застою: адже принципи, якi тодi висувалися, часто-густо виявлялися не стiльки високими, скiльки однобiчними й вузькими, розрахованими на формування фанатика, що не знає вагань. Легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали i яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тодi з партiйних трибун i чого вимагали вiд «нової людини», втiлилося в реальнi справи, в реальну поведiнку людей! Дякувати Боговi, що людина, як сказано в Достоєвського, — iстота широка i вмiє вiдрiзняти вимоги реальностi вiд офiцiйних гасел.
Розглядаючи дану проблему в загальнiшому планi, можемо констатувати, що певна невiдповiднiсть, суперечнiсть мiж мораллю i моральнiстю є корисною, навiть конче потрiбною. Мораль справджує своє призначення тодi, коли вона чогось вимагає вiд людини, висуває перед нею якийсь iдеальний взiрець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведiнки. Якщо реально iснуючiй моральностi власне мораль надає необхiднi орiєнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралi як форми свiдомостi конкретнi моральнi вiдносини є свого роду критерiєм її цiлiсно-людської обгрунтованостi — або, точнiше, камертоном, який визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує iсторичний досвiд, мораль, яка не може знайти повноцiнного втiлення в конкретнiй моральностi, конкретних людських стосунках i щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.
Отже, iсторiя термiнiв дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль (моральнiсть).
2. Основнi завдання етики у сучасних умовах
формування певних засад моральної культури, котрi могли б допомогти тому, хто справдi прагне добра, краще усвiдомлювати проблеми, якi в цьому зв'язку виникають. Проте передусiм етика є наукою, i завдання, якi вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.
Кризовi явища, пов'язанi з розвитком iснуючої цивiлiзацiї, глобальнi проблеми, якi на весь голос заявили про себе людству (екологiчнi, демографiчнi, проблеми вiйни i миру, голоду, хвороб, культури тощо) можуть бути вирiшеними людьми з гуманiстичними орiєнтирами, якi прагнули будувати свiт i своє життя на загальнолюдських моральних цiнностях. За таких обставин зростає роль морального чинника в yсix сферах життєдiяльностi суспiльства i людини. У минулому (та й сьогоднi) iснувало немало чинникiв, якi обмежували або за допомогою яких обмежувалася дiя морального чинника. Зокрема, це сфери полiтики, права, економiки, iншi напрями духовного життя. Це не обiйшло й Україну. Українське суспiльство, яке поступово трансформується, має морально вiдродитися. Тому за сучасних умов етичнi знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспiльства i морального свiторозумiння особистостi, а до етики як науки ставляться новi вимоги. Сьогоднi iнтерес до вивчення моралi виявляють соцiологи, полiтологи, правознавцi, що посилює вимоги, якi ставляться до етики — послiдовно впроваджуючи свiй специфiчний пiдхiд до вивчення моралi, виявляти її власну природу, специфiку i роль у життi людини, закономiрностi функцiонування i розвитку, джерело походження моральних цiнностей. Усе це має важливе значення як для самої етики, так i для того, щоб пiдкрiпити iншi науки, якi мають справу з мораллю, науковим розумiнням її особливостей, а також для координування дослiджень моралi соцiальними i гуманiтарними науками.
духовного життя.
Етика покликана допомогти сучаснiй людинi осмислити життя в усiй його багатозначностi та глобальностi, розширити горизонти iндивiдуального сприйняття свiту, вводячи у нього широкi соцiоморальнi, гуманiтарнi критерiї оцiнки усього, що вiдбувається, показати зв'язок сучасного з минулим i майбутнiм.
обґрунтувати моральнi цiнностi, iдеали, моделi поведiнки, мiжособистiсних стосункiв, узагалi нормативну етику, вiдповiдну такому суспiльству.
Актуальною залишається проблема формування моральної культури суспiльства й особистостi.
1. Аристотель. Поетика. – К., 1967.
2. Аристотель и античная литература. – М., 1978.
5. Мифологические сюжеты в произведениях искусства. – Л., 1972.
6. Овсянников М. Ф. История эстетической мысли. – М., 1978.
7. Франко І. Я. Із секретiв поетичної творчостi // Твори: В 20 т. – К., 1950-1956. – Т. 16.
8. Борев Ю. В. Эстетика. – М., 1988.
9. Бычков В. В. Эстетика. – М., 2002.
11 Малахов В. А. Етика: Курс лекцiй: Навч. посiбник. - 3-тє вид. - К.: Либiдь, 2001. - С. 15-40.
12. Шрейдер Ю. А. Этика: Введение в предмет. - М., 1998. - 271 с.
|
