Предмет, структура i функцiї етики
Предмет, структура та функцiї етики
1.
Мораль як предмет етики
Рання грецька фiлософiя надала поняттю «етика» термiнологiчний сенс, позначивши ним «природу», «натуру», «сталий характер», «норов» того чи iншого явища. Арiстотель (IV ст. до н. е.) запропонував прикметник «ethikos» – «етичний» – для позначення «доброчесностей характеру», у вiдмiнностi вiд «чеснот розуму», що надало Арiстотелевi можливiсть використати для позначення науки, яка вивчає етичнi доброчесностi, iменник «ethice»: найвiдомiшi працi класика античної фiлософiї, що їх присвячено «природi людини», мiстять назву «етика» – «Велика етика», «Нiкомахова етика», «Евдемова етика». Треба пiдкреслити, що змiст цих творiв, яким майже 2,5 тисячi рокiв, анi у фiлософсько-теоретичному, анi у морально-практичному аспектах не зменшив своєї значущостi.
Історiя поняття «етика» нiби повторилася у розвитку римської культури: приблизним латинським аналогом слова «ethos» є слово «mos» («morеs»). Давньоримськi фiлософи, безпосередньо посилаючись на Арiстотеля, ввели в лiтературу прикметник «moralis», який позначав «належне до характеру, звичаю», вiд чого пiзнiше було створене поняття «moralitas» – «мораль».
Таким чином, за етимологiєю давньогрецьке «етика» та давньоримське «мораль» майже спiвпадають, але у подальшому iсторико-культурному розвитку змiст цих двох понять набув вiдмiнностей: «етика» – це теорiя, вчення, роздiл фiлософiї, «мораль» – це живе явище культури, яке вивчається етикою.
– правила, якi регулюють людську поведiнку, зокрема, мiжособистiснi та професiйнi стосунки;
– особливу сферу цiннiсного буття людини;
– засiб з'ясування сенсу iснування i сфери самореалiзацiї;
– форму духовно-практичного опанування свiту – форму суспiльної свiдомостi, або духовного життя суспiльства;
«Етика» на побутовому рiвнi частiше за все розумiється як «мудрiсть життя»; за часiв Арiстотеля етика, частiше за все, синонiмiзується з практичною фiлософiєю.
В останнi роки поняття «мораль» нiби зменшило свою визначенiсть й актуальнiсть, але можна стверджувати, що чим бiльше суспiльство i люди втрачають у своєму духовному життi, тим бiльш особистим i потаємним стає для людини те, що охоплюється поняттям моралi.
2. Проблема походження моралi
З'ясування сутностi моралi, її специфiки, функцiй, структури може здiйснюватися з рiзних свiтоглядних та методологiчних позицiй, перш за все, пов’язаних з тлумаченням виникнення людини, в залежностi вiд чого прийнято говорити про релiгiйнi, натуралiстичнi, соцiально-iсторичнi концепцiї моралi.
У релiгiйних концепцiях мораль тлумачиться як те, що дано самим Богом, пiдкреслюється її унiверсальний, загальнолюдський характер, – тобто «єдина мораль» поширюється на всiх людей без винятку: всi є рiвними перед її вимогами, якi є обов’язковими для усiх. Релiгiйна етика наповнює мораль високим духовним змiстом, захищає її вiд спрощення, утилiтарностi. Однак релiгiйнi концепцiї виносять витоки моралi за межi суспiльства й недооцiнюють значення особистостi у становленнi моральної свiдомостi. Бiльш того, рiзнi релiгiйнi системи створили рiзнi – за змiстом та вагою – системи моральних цiнностей, якi й досi тiєю чи iншою мiрою заперечують одна одну (наприклад, в iсламськiй моралi одна з найвищих чеснот та обов’язкiв мусульманина полягає у знищеннi «невiрних», за що пропонується майже миттєвий «рай», але християнська мораль заснована на протилежному принципi – непротивлення злу насильством: заповiдь «люби ворога свого»).
пiзнiше – у творах Ч. Дарвiна, Г. Спенсера, П. Кропоткiна, 3. Фрейда, К. -Г. Юнга, В. Ефроїмсона, П. Симонова та iн. Згiдно з цiєю позицiєю, поява моралi тлумачиться як закономiрна фаза у процесi еволюцiї тваринного свiту, тобто абсолютизується значення бiологiчного чинника у виникненнi моралi. Сутнiсть моралi тут вбачається, врештi-решт, в iнстинктах самозбереження та продовження роду (виду).
Бiльш виваженим i глибоким здається соцiально-iсторичний пiдхiд до виникнення людини й моралi, запропонований ще Арiстотелем. К. Маркс, Е. Дюркґейм, М. Вебер та iн. обґрунтовували соцiальну природу моралi, її витоки шукали у розвитку суспiльного життя. На думку прибiчникiв соцiально-iсторичного пiдходу, мораль є наслiдком матерiально-економiчних вiдносин суспiльства, її виникнення пов’язується з необхiднiстю забезпечення суспiльного (людського), на вiдмiну вiд тваринного, способу життя, з потребами координацiї, узгодження iндивiдуальної за характером дiяльностi з колективною взаємодiєю для виживання людини за суворих умов життя первiсних спiльнот, з необхiднiстю регулювати людськi стосунки, упорядковувати людське спiлкування тощо.
Але останнiм часом фiксується тенденцiя до синтезу ранiше протилежних методологiчних пiдходiв, ураховуючи i такi новi позицiї, як, наприклад, гендерний пiдхiд. Справа у тiм, що у фiлософсько-iсторичнiй лiтературi (М. Штiрнер), у психоаналiзi (З. Фрейд, Е. Фромм) неодноразово висловлювалися iдеї про своєрiдний «паралелiзм» первiсного – архаїчного – досвiду людства i iндивiдуального досвiду дитинства; у ХХ ст. подiбнi iдеї були залученi до соцiобiологiї та когнiтивної епiстемологiї (Д. Смайллi, Г. Фолмер) для пояснення формування людської свiдомостi та мовної комунiкацiї. Ця паралель полягає у тому, що досвiд, аналогiчний родовому, може бути пережитим людиною у родинних стосунках, головним чином, у вiдносинах мiж матiр’ю та дитиною. Можна погодитись iз Р. Г. Апресяном у тiм, що той досвiд, який переживається i засвоюється дитиною, є антропологiчною передумовою (засадою) формування змiсту i характеру моралi, причому, саме материнська любов розглядається дослiдником як еталон абсолютної й безумовної безкорисностi i самовiдданостi. З боку ж дитини формується природно-егоїстичне «вiдношення користувача». Безпосереднє задоволення простих потреб явно чи неявно асоцiюється у дитини з матусиною турботою, тобто з безкорисним служiнням, самопожертвуванням. З психологiчної точки зору, свiдомiсть людини «програмується» таким чином, що саме цi прояви материнською любовi сприймаються як безсумнiвно позитивнi цiнностi. Мораль є результатом соцiокультурного «зняття» досвiду цих стосункiв, тобто об’ективування, абстрагування таких характеристики людських взаємин, як безпосереднiсть, самовiдданiсть, безкорисна турботливiсть, якi притаманнi стосункам мiж матер’ю та дитиною. В iснуваннi людини мораль виникає пiд час зрозумiння iндивiдом своєї вiдмiнностi вiд iнших, вiдокремленостi вiд родини, перш за усе, вiд матерi. Якщо продовжити паралель мiж iсторичним розвитком родової общини та iндивiдуальним досвiдом стосункiв у родинi, то розпад первiсного колективу можна уподiбнити першим крокам соцiалiзацiї – спiлкуванню з батьком. На думку Е. Фромма, мати вносить у свiдомiсть дитини iдеї любовi, рiвностi та терпимостi, на вiдмiну вiд батька, який вносить iдеї розуму, дисциплiни, iндивiдуалiзму, iєрархiї, необхiдностi пiдкорятися.
Таким чином, походження моралi вiдбувалося як тривалий культурно-iсторичний процес, пiдготовлений природними i соцiальними чинниками. Є пiдстави розумiти мораль, яка є продуктом суспiльно-iсторичного розвитку, що розгортається на основi й у процесi практично-духовної дiяльностi людей, як своєрiдну «компенсацiю» за розпад безпосереднiх родинних зв’язкiв пiд час переходу вiд архаїки до цивiлiзацiї, та, з iншого боку, як певну «адаптивну стратегiю», яка, поряд з культуротворчiстю, й понинi забезпечує виживання людського роду. Інакше ця интегративна (синтетична) концепцiя походження та сутностi моралi називається культурологiчною.
приписiв визначається конкретно-iсторичними соцiальними умовами, матерiальними i духовними чинниками. Отже, мораль є соцiокультурним феноменом, а не результатом людського свавiлля, вона об'єктивно обумовлена i виступає необхiдною формою самореалiзацiї суспiльних iндивiдiв. Мораль – це сукупнiсть вимог, приписiв, цiнностей i принципiв щодо поведiнки людини у ставленнi її до суспiльства, соцiальних iнститутiв, суб'єктiв, до iнших людей i до самої себе з позицiй добра чи зла.
Мораль передбачає певне цiннiсне ставлення людини до природного свiту, суспiльства, спiльнот, соцiальних iнститутiв, соцiальних суб'єктiв, iнших людей i до самої себе. Моральнi цiнностi (iдеали – уявлення про добро, справедливiсть, вiдповiдальнiсть, почуття дружби, любовi тощо), що виникають та iснують у суспiльствi, сприймаються моральною свiдомiстю людини, кристалiзуються в її цiннiснi орiєнтацiї, переконання, соцiально-психологiчнi настанови й реалiзуються у вчинках, лiнiї поведiнки на життєвому шляху особистостi. У моралi санкцiя моральної свiдомостi дiй соцiальних суб'єктiв здiйснюється у формi оцiнки (схвалення чи засудження), яка вiдповiдає поняттям добра чи зла, справедливостi, блага.
Сутнiсть моралi неможливо з'ясувати поза зв'язком iз суспiльною практикою, дiяльнiстю, поведiнкою людей як соцiальних суб'єктiв. Специфiка моральної дiяльностi полягає у тому, що її «у чистому видi» не iснує: моральний аспект включений до всiх видiв дiяльностi (професiйно-трудової, або економiчної, соцiально-полiтичної, сiмейно-побутової, науково-пiзнавальної, художньо-естетичної тощо) i реалiзується в них, сприяючи або ж, навпаки, зашкоджуючи досягненню суспiльного iдеалу. Точно так же не iснує й моральних вiдносин «у чистому видi»: вони є невiд’ємною складовою будь-яких людських взаємин, що реалiзуються у спiлкуваннi на iндивiдуальному рiвнi.«У чистому видi» iснує лише моральна свiдомiсть того чи iншого часу, країни, соцiальної групи чи iндивiду, що проявляється у моральних почуттях, уявленнях, поняттях, судженнях. Почуття (провини, розкаювання тощо), вимоги (чесноти, норми, кодекси тощо), iншi прояви моральної свiдомостi є нi чим iншим як специфiчними формами описання моральних вiдносин i «приховують» конфiгурацiї реальних суспiльних взаємин мiж людьми, iнколи викривлюючи у свiдомостi реальнi моральнi вiдношення. Отже моральне життя нiби подвоюється, розсiкається на два рiвнi: сферу сущого (реальну практику норовiв, зразкiв поведiнки) i сферу того, що має бути (нормативнi настанови моральної свiдомостi).
Узагальнюючи все ранiше сказане, можна стверджувати, що мораль, як цiлiсне явище соцiокультурної дiйсностi, має складну структуру, в якiй поєднуються, взаємно проникаючи одне в одне: а) моральна свiдомiсть, б) моральна дiяльнiсть та в) моральнi вiдносини, причому, прiоритет належить саме свiдомостi. І якщо етика є вченням про мораль, її також можна розумiти як частину моралi – теоретичний рiвень моральної свiдомостi.
Виходячи з признання соцiокультурної сутностi людини, мораль розумiється як спосiб присвоєння людиною соцiальностi у дiяльностi й спiлкуваннi, як спосiб специфiчно людського iснування, як рiзновид практично-духовного освоєння дiйсностi – оцiночно-iмперативний спосiб освоєння свiту, пов'язаний з виробленням духовних цiнностей i вимог, форма людської iндивiдуальностi, що складає особливу систему орiєнтацiй людини у соцiальному середовищi. Це означає що моральнi погляди, судження, оцiнки, вимоги тощо є продуктами активностi моральної свiдомостi людей, якi вступають у вiдносини iз зовнiшнiм свiтом як представники колективiв, спiльнот, суспiльства.
соцiальних функцiй моралi – регулятивну. Однак регулятивну функцiю також виконують право, релiгiя, мiф, – тобто регулятивна функцiя, не зважаючи на її найважливiший статус, не є чимось таким, що визначає специфiку моралi.
Друга функцiя моралi – свiтоглядна, або цiннiсно-орiєнтацiйна: мораль є цiннiсним ставленням до свiту природи i культури, соцiальних суб’єктiв, соцiальних iнституцiй, однiєї людини до iнших. Мораль виробляє цiнностi, виявляє мiру людяностi процесiв зовнiшнього свiту i рухається в межах альтернативи добра чи зла. Вона асоцiюється з безкорисливiстю, передбачає свiдомий вибiр цiнностей, рiшень, дiй, вчинкiв, добровiльне слiдування моральним вимогам, нормам. Але, знов-таки, свiтоглядна функцiя притаманна не тiльки моралi, а й науцi, фiлософiї, релiгiї, мiфу, магiї, певною мiрою мистецтву (так званий художнiй свiтогляд).
Із свiтоглядною функцiєю тiсно пов’язана пiзнавальна функцiя моралi, яка, справедливостi ради, виконується знов-таки наукою, фiлософiєю, мистецтвом, буденною свiдомiстю. Моральна свiдомiсть бачить свiт через призму добра i зла, обов’язку та вiдповiдальностi. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерiю людиномiрностi. Людина завжди шукає свiй шлях у життi. Пiзнання життя, вибiр свого шляху здiйснюється з позицiй моральних критерiїв власними зусиллями. Щоб зрозумiти моральний сенс того, що iснує i здiйснюється у життi, необхiдно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пiзнання iсторичної й моральної необхiдностi. Зацiкавлений погляд на свiт, людей, самого себе дає можливiсть оцiнити перспективи, отримати цiлiсне уявлення про сенс людського буття i власного. Так, за допомогою моралi людина пiзнає свiт морального життя, свiй внутрiшнiй свiт, внутрiшнiй свiт iнших людей, власнi та людськi моральнi якостi.
свiдомостi: добро, зло, благо, справедливiсть, совiсть, гiднiсть, честь тощо. У моральнiй свiдомостi реальне (суще) зiставляється iз належним, iдеальним. Моральнi оцiнки носять унiверсальний характер, поширюються на всi дiї, вчинки людини, соцiальних суб’єктiв.
iнше. Імперативнiсть – це форма вираження повелiнь (приписiв, вимог), спосiб їх реалiзацiї, що орiєнтує особистiсть залежно вiд конкретно-iсторичних умов, обставин на конформiзм, адаптацiю до встановлених (усталених) суспiльством стандартiв поведiнки. Мораль у такому ракурсi велить, певним чином, як належно ставитись до людей, до суспiльства, його iнституцiй, до природи i до самого себе. На вiдмiну вiд звичаю та права, яким також притаманна ця функцiя, мораль у своїх цiнностях виражає назрiлi, але ще не реалiзованi суспiльнi потреби, вона спрямована у майбутнє, нацiлена на удосконалення, покращення суспiльних вiдносин, стосункiв мiж людьми. Якщо звичай стверджує суще (реальне), то мораль – належне (iдеальне). Для звичаю характерна детальна, однозначна, ситуацiйно обмежена регламентацiя, де вiдкидаються iмпровiзацiя, свобода вибору варiантiввчинкiв. Звичай, а потiм i право (сукупнiсть законiв, що схваленi iнститутами влади) вимагає виконання i не цiкавиться мотивами поведiнки. Мораль же вимагає особистої вiдповiдальностi й за вчинки, й за їх мотивацiю, й передбачає свободу вибору моральних цiнностей, цiлей i засобiв їх досягнення, не передбачаючи при цьому якогось зовнiшнього та регламентованого покарання за порушення своїх норм (законiв), як то робить право. Оскiльки мораль завжди пов’язана з добровiльним виконанням вимог, правил, приписiв на основi власного вiльного вибору автономної особистостi, вона виконує також i виховну функцiю, або функцiю соцiалiзацiї iндивiдiв.
у тому, що це є спосiб практично-духовного, нормативного, iмперативно-цiннiсного освоєння дiйсностi, особлива форма регулювання стосункiв мiж соцiальними суб’єктами i поведiнки людини, що ґрунтується на глибоко особистiй суб’єктивнiй мотивацiї поведiнки, свiдомому i добровiльному прийняттi зобов'язань слiдувати вимогам моралi i пiдтримується тiльки особистими переконаннями у їх необхiдностi, справедливостi i гуманностi. Це внутрiшнiй саморегулятор поведiнки людини, спрямований на ствердження людяностi. Тому мораль i є найбiльш розвинутою формою соцiальної регуляцiї, надiйним способом орiєнтацiї людини у свiтлi соцiальних вiдносин i цiнностей, що пiдтримує єднiсть, стабiльнiсть, цiлiснiсть суспiльства, розвиток i вдосконалення суспiльства й самої людини. З цього витiкає ще одна функцiя моралi – гуманiзуюча. Мораль разом з iншими формами духовного життя i соцiальними iнститутами через свої цiнностi, механiзми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдностi, цiлiсностi суспiльства вiдповiдно до iдеалiв добра, справедливостi, гуманiзму. Тому можна розумiти цю функцiю як функцiю гармонiзацiї людських i суспiльних вiдносин. На наш погляд, саме функцiї соцiалiзацiї iндивiдiв та гармонiзацiї суспiльних вiдносин є провiдними, а iншi – похiдними вiд них (та не «специфiчно моральними»), хоча така точка зору ще не панує серед фiлософiв моралi.
1) емпiричну (описову) етику, яка констатує та аналiзує норови, звичаї, моральнi чесноти представникiв рiзних народiв, соцiальних груп i верств;
її походження, спiввiдношення моральної необхiдностi, свободи i вiдповiдальностi тощо;
4) теорiю морального виховання (педагогiчну етику), яка забезпечує засвоєння iндивiдами встановлених моральних зразкiв поведiнки, та професiйну етику, яка описує та обґрунтовує особливостi моральних вимог пiд час професiйної дiяльностi та спiлкування для рiзних професiйних груп (медична етика, етика вчителя, етика дiяльностi фахiвцiв iнженерних та комп’ютерних професiй тощо);
5) деякi дослiдники виокремлюють як особливу складову етичного знання iсторiю етичної думки, яка є важливою складовою фiлософiї моралi, тому що вивчає i демонструє, як утворювалося коло етичних проблем, як змiнювалися способи їх вирiшення, допомагає зрозумiти закономiрностi розвитку i функцiонування моралi, виявити iсторичну типологiю моралi.
Згiдно з цiєю структурою, головними функцiями етики є:
2) функцiя пояснювання та
3) цiннiсно-орiєнтацiйна (або нормативно-iмперативна), якi iнтегруються у функцiї вироблення етичних знань на усiх структурних рiвнях.
Іншими словами, етика, по-перше, описує мораль, по-друге, пояснює та обґрунтовує мораль, по-третє, вчить моралi.
Функцiї етики реалiзуються в їх єдностi, тому що завданнями етики є не лише вирiзнення моральної складової з рiзноманiтних форм людської дiяльностi, визначення й описання реальних звичаїв, мотивiв поведiнки, але й формулювання моральних норм, принципiв, чому присвячена майже уся нормативна частина етичного знання.
Вже згадуваний Ерих Фромм (1900–1980) видiлив в iсторiї культури людства два види етики: гуманiстичну та авторитарну. Перша спитається на вiру в людину як особистiсть, на її свободу та розум, на признання незалежностi (автономностi) та рiвностi iндивiдiв, вважаючи людину спроможною самостiйно розрiзнювати добро за зло i залежно вiд цього давати правильнi етичнi оцiнки. Друга, навпаки, орiєнтована чимось зовнiшнiм вiдносно особистостi, тому що базується на iдеях нерiвностi, авторитету та зовнiшнього пiдкорення йому, а також на принципi колективiзму («як усi», «не гiрше – але ж i не краще? – за iнших») як антитезi iндивiдуалiзму.
У сучаснiй культурнiй ситуацiї головним завданням етики є обґрунтування й розумiння моралi як базисної (загальнородової) основи усiх форм духовного життя, як явища загальнолюдського – на противагу її класового, нацiонального чи корпоративного тлумачення. Лише на цьому ґрунтi можливо вирiшення завдання формування моральної культури суспiльства i особистостi в умовах ринкової економiки та переходу до iнформацiйного суспiльства.
|
