В українському суспiльствi, що переживає перехiдний перiод трансформацiї, стає очевидним факт «оголеностi» соцiального вектора поведiнки, вакуум у визначеннi мети i змiсту життя соцiуму. З падiнням тоталiтарної системи до занепаду прийшла й комунiстична iдеологiя з притаманними їй нормами. Цiннiсний вакуум швидко почали заповнювати захiднi культурнi стандарти, у першу чергу – споживання i престижу. Особливої значущостi набула система символiв економiчного процвiтання, головним показником якого став грошовий успiх.
Моральнi переконання почали ґрунтуватися на основi мети накопичення багатства як символу успiху, позбавляючи водночас своєї пiдтримки встановленi засоби її досягнення. Унаслiдок цього єдиним питанням, що має значення для бiзнесмена, часто стає питання про те, наскiльки ефективними є наявнi засоби оволодiння соцiально апробованими цiнностями. Засiб, найбiльш практичний з технiчної точки зору, незалежно вiд того, законний вiн чи нi, отримує перевагу перед iнституцiйно визначеною поведiнкою. Таким чином створюється пiдґрунтя розвитку аномiї в суспiльствi.
Для iндивiда, який рацiонально шукає користь лише для себе, будь-яке суспiльство – це «Вони», однак є також i «Ми». Економiчну поведiнку зовсiм не обов'язково виводити лише з ринкового зiткнення iндивiдiв, що переслiдують власнi цiлi. Соцiоекономiка звертає особливу увагу на вiдповiдальну спiвдружнiсть («Ми»). Індивiд i суспiльство рiвною мiрою iстотно значущi, вони творять одне одного, передбачають одне одного.
Для культурологiчного аналiзу важливо брати до уваги те, що в повсякденних вчинках людей наявна кодетермiнацiя. При цьому виявляється, що люди поводяться по-рiзному, залежно вiд ступеня прихильностi до моральних зобов'язань. Трудовi угоди, наприклад, не можуть бути реалiзованi без певного рiвня довiри мiж партнерами, податки часто сплачують iз почуття морального обов'язку тощо. Високий рiвень довiри мiж громадянами, наявнiсть загальновизнаних моральних норм у господарчiй дiяльностi, таким чином, є важливою умовою процвiтання.
У захiднiй лiтературi тема моралi та етики в господарськiй практицi нерозривно пов'язана з iсторичним питанням генези буржуазiї. Буржуазiя економiчно i соцiологiчно, прямо й опосередковано залежить вiд пiдприємця. Помилка багатьох дослiдникiв феномену буржуазiї, її духовних та цiннiсних основ полягає у вiдсутностi розведення принципово вiдмiнних мотивацiй авантюрно-спекулятивного й продуктивно-рацiонального типiв пiдприємництва. Особливо це стосується праць М. Бердяева «Про духовну буржуазнiсть», М. Оссовської «Буржуазна мораль», Е. Фромма «Мати чи бути». Нерiдко й тепер (особливо в публiцистицi) трапляється, що такi настанови, як гедонiзм, егоїзм, розрахунок, пожадливiсть, безпринципнiсть тощо однозначно поєднуються з «дрiбнобуржуазною мораллю» i господарською практикою вiдповiдного соцiального прошарку. Вираз «буржуазний» супроводить цi настанови як свого роду постiйний епiтет.
Насправдi згаданi настанови iсторично виникли набагато ранiше, нiж з'явилася сама буржуазiя, i стверджувалися всюди, де вiдбувався ринковий розклад общинно-патрiархальних порядкiв. Вебер писав, що «священна жадоба наживи» мала мiсце для всiх часiв, в усiх народах.
У XVI–XVIII ст. вищезгаданi настанови проникають в усi верстви, прошарки (як традицiйнi, так i тi, що народжувалися) захiдного суспiльства, цинiчної ж завершеностi досягають у «неофеодальиiй» верхiвцi, що експлуатує саму кризу середньовiчних устоїв. Маркс писав: «Протягом мануфактурного перiоду суспiльна думка Європи звiльнилася вiд останнiх решток сорому й совiстi». Саме як такi себелюбство, гедонiзм, пожадливiсть перетворюються в стiйкий об'єкт ранньобуржуазної етичної критики, починаючи з лютерiвського протесту проти iндульгенцiй та iнших проявiв утилiтарної безсоромностi.
Як вiдомо, свiтоглядом раннiх буржуа Захiдної Європи, котрi представляли на той час продуктивно-рацiональне пiдприємництво, стала етика протестантизму. її досить детально проаналiзував М. Вебер у своїй знанiй працi «Протестантська етика i дух капiталiзму». Особливу увагу вiн придiлив такому елементовi лютеранського вчення, як професiйне покликання (Beruf), вважаючи, що саме це положення стало джерелом стимуляцiї практичної дiяльностi протестантiв (читай – продуктивного пiдприємництва). Концепцiя професiйного покликання, як найкращий засiб для випробування власної вiри i водночас надбання внутрiшньої впевненостi в спасiннi, передбачає невтомну дiяльнiсть у межах своєї професiї.
Така цiннiсна настанова стимулювала свiтську практичну активнiсть (передусiм господарську). Але, що найважливiше, ця активнiсть повинна реалiзовуватися в моральних межах чесноти, аскетизму, самозречення.
«Злиденнiсть духу» (детальне тлумачення цього виразу з Нагiрної проповiдi попередником протестантизму М. Екхартом, протестанта-першобуржуа морально виправдовувала використання найманої працi, адже додаткова вартiсть, яка була отримана шляхом експлуатацiї особисто вiльних робiтникiв, iшла на розширення i модернiзацiю бiзнесу або накопичувалася з такою метою. Рiвень споживання першобуржуа – власникiв бiзнесу майже не вiдрiзнявся вiд рiвня найманих робiтникiв.
Стiйкий моральний нонконформiзм допомiг раннiй буржуазiї перемогти в полiтичнiй боротьбi (гуманiстична iдеологiя об'єднала численних прихильникiв i союзникiв), а також ствердити в господарськiй практицi безумовне панування продуктивно-рацiонального пiдприємництва. Верховенство останнього, його прiоритетна для суспiльства значущiсть були з часом закрiпленi в законодавствi, об'єктивованi в суспiльних iнституцiях. Продукування капiталiстичних економiчних вiдносин отримало сталу пiдтримку. Поступово верховенство цих вiдносин стало непохитним i всепоглинаючим, чому значною мiрою сприяла жорстка конкуренцiя та боротьба за рентабельнiсть пiдприємства.
iснування капiталiзму… Індивiд тою мiрою, якою вiн входить до складного переплетення ринкових вiдносин, змушений пiдкорятися нормам капiталiстичної поведiнки; фабрикант, що протягом тривалого часу порушує цi норми, економiчно вiдсторонюється так само неминуче, як i робiтник, якого просто викидають на вулицю, якщо вiн не спромiгся або не захотiв пристосуватися до них. Таким чином, капiталiзм, що досяг панування в сучасному господарському життi, виховує й утворює необхiдних йому господарських суб'єктiв – шляхом економiчного вiдбору». Отже, загрози iснуванню «рацiонального капiталiзму» в країнах розвинутого ринкового господарства тепер немає; специфiчне етичне вчення втратило свою провiдну роль у вiдтвореннi продуктивних ринкових вiдносин. Однак актуальнiсть проблеми «мораль i пiдприємництво» залишилася; її значущiсть стала проявлятися в iнших аспектах, а саме – у питаннях соцiальної справедливостi та соцiальної вiдповiдальностi пiдприємця.
Тема встановлення соцiальної справедливостi у сферi перерозподiлу та споживання є одвiчною для економiчної науки та економiчної соцiологiї. В. Парето стверджував, зокрема: «Якщо суспiльство є таким, що збiльшення добробуту (оптимальностi) для одного зменшує його для iншого, максимальнi його розмiри не можуть бути досягнутi». Бiльше того, якщо змiни в суспiльствi приносять виграш одним i нiчого iншим, добробут загалом буде знижуватися.
цим, що для зростання добробуту достатньо, щоб сума доходiв загалом перевищувала суму збиткiв. Калдор виявився бiльш «скрупульозний» i висунув так званий принцип вiдшкодування, який полягав у тому, що тi, хто «вигравав», повиннi з метою збереження справедливостi сплатити тим, хто «програв», компенсацiйну винагороду.
що принцип «ринок як пiдстава для оптимального забезпечення добробуту» вiдповiдає найвищим критерiям моральностi. Вiн має на увазi реально дiючу конкуренцiю, завдяки якiй пiдприємницьке прагнення до прибутку забезпечує позитивний результат суспiльству. Господарська практика свiдчить: для досягнення «оптимальностi» добробуту в суспiльствi конкуренцiя потребує доповнення громадської й соцiальної полiтики, яка розглядає людину не тiльки функцiонально, як виробника i споживача, а й у контекстi її iндивiдуального iснування. Серед механiзмiв соцiальної компенсацiї не останнє мiсце посiдає соцiальна вiдповiдальнiсть пiдприємництва.
Соцiальна вiдповiдальнiсть, на вiдмiну вiд юридичної, передбачає певний рiвень добровiльного вiдгуку на соцiальнi проблеми з боку пiдприємцiв. Цей вiдгук має мiсце стосовно того, що лежить зовнi визначених законом або регулюючими органами вимог або ж над цими вимогами.
На початку XX ст. деякi представники пiдприємницьких кiл висловлювали впевненiсть у тому, що пiдприємницькi органiзацiї зобов'язанi використовувати свої ресурси таким чином, щоб суспiльство загалом вигравало.
Доктрину капiталiстичного благодiйництва, згiдно з якою прибутковi органiзацiї мають жертвувати частину своїх коштiв на благо суспiльства, було розглянуто Карнегi в працi «Євангелiє процвiтання», опублiкованiй 1900 р.
може бути поширена на бiзнес, а усвiдомлення ширших соцiальних цiлей пiд час прийняття дiлових рiшень може приносити соцiальну та економiчну користь суспiльству.
З одного боку, є люди, якi розглядають пiдприємницьку органiзацiю як економiчну цiлiсть, що зобов'язана дбати лише про ефективнiсть використання своїх ресурсiв. Поводячись таким чином, органiзацiя виконує економiчну функцiю виробництва продукцiї та послуг, необхiдних для суспiльства з вiльною ринковою економiкою, забезпечуючи водночас роботу для громадян та максимальнi прибутки й винагороди для акцiонерiв.
за умови, що вiн додержується правил гри й бере участь у вiдкритiй конкурентнiй боротьбi, не вдаючись до шахрайства та обману. На думку вченого, економiка позбавлена оцiночної характеристики i є сферою, що пiдпорядковується власним законам, не залишаючи мiсця соцiально-етичним вимогам.
застосування допомiжних джерел. Такого роду пiдхiд iгнорує ту обставину, що економiка хоч i становить рацiональну систему з притаманними їй законами, вона iснує не у вакуумi, а в широкiй культурнiй сферi. Тому пiдприємець у своїй господарчiй дiяльностi має прагнути досягнути реальної мети, щоб, за виразом Вернера Зомбарта, виконувати «культурну функцiю турботи про матерiальне становище». Мовиться про серйозне сприйняття гуманного аспекту економiчної дiяльностi у ставленнi до всiх її учасникiв. Ця вимога є своєрiдним викликом «тотальному» пiдприємцевi, для якого немає iнших iнтересiв, крiм бiзнесу, i в якого не залишається часу для сiм'ї, для долучення до прекрасного в життi, до духовностi.
З iншого боку, iснує думка, згiдно з якою пiдприємницька дiяльнiсть – це дещо бiльше, анiж суто економiчна функцiя. Сучасна пiдприємницька органiзацiя є складною частиною оточення, що включає багато складових, вiд яких залежить саме iснування органiзацiї. До таких складових, якi iнодi називають посередниками (мiж органiзацiєю та суспiльством у цiлому), належать мiсцевi громади, спiлки чи об'єднання, а також працiвники та власники акцiй. Це суспiльне середовище, що складається з багатьох шарiв, може сильно впливати на досягнення органiзацiєю її цiлей, тому органiзацiї доводиться врiвноважувати суто економiчнi цiлi з економiчними та соцiальними iнтересами цих складових середовища.
Згiдно з цiєю точкою зору, пiдприємцi несуть вiдповiдальнiсть перед суспiльством, у якому здiйснюють свою дiяльнiсть, окрiм та зверх забезпечення ефективностi, зайнятостi, прибутку та додержання закону. Пiдприємцi, отже, мають спрямовувати частину своїх ресурсiв та зусиль у соцiальнi канали. Вони зобов'язанi жертвувати на благо та вдосконалення суспiльства. Бiльше того, у сучасних захiдних суспiльствах склалися певнi уявлення про те, як має поводитися пiдприємець, щоб вважатися добропорядним корпоративним членом спiвтовариств, якi вiн обслуговує.
Компанiї, що прагнуть досягти успiху, ретельно стежать за своїм iмiджем, який вони здобувають в очах своїх спiвробiтникiв, а також суспiльства загалом. Вони ведуть доброчинну дiяльнiсть, на яку витрачаються чималi грошi, хоча стосовно їх прибуткiв це досить невелика сума. Виграють i комерцiйнi iнтереси, оскiльки пiд час такої дiяльностi налагоджуються контакти з урядом, посадовими особами та потенцiйними покупцями.
До перелiку прiоритетiв, що визначають, чиї iнтереси вона враховує в своїй дiяльностi, включають i суспiльство в цiлому. Пропагандистськi завдання тут пiдкрiплюються також комерцiйною логiкою. її добре сформулював президент пiвденнокорейської компанiї «Кореа сiстемз» Лi Тон Хун. На його думку, якщо пiдприємець справдi хоче зробити бiзнес, то повинен перш за все думати про iнтереси своєї держави, про iнтереси своїх громадян i лише потiм – про особисту вигоду. Це – головна властивiсть маркетингу. Потреби суспiльства визначаються попитом споживачiв. А кожний грамотний бiзнесмен має орiєнтуватися тiльки на iнтереси споживачiв. Такий спосiб мислення вiдповiдає концепцiї соцiально-етичного маркетингу, який Ф. Котлер визначає як «досягнення мети фiрми з урахуванням потреб як окремого споживача, так i суспiльства загалом».
практики. Верхню i нижню межу такого дiапазону визначали яскраво вираженi зразки (iдеальнi типи) пiдприємницької поведiнки.
Перший тип – це авантюрно-спекулятивний тип пiдприємницької поведiнки, який в окремих випадках збiгається з тим, що Вебер називав авантюристичним капiталiзмом. Вiн визначається такими рисами:
а) господарська дiяльнiсть має спекулятивно-посередницький характер, тобто ґрунтується на перерозподiлi вже наявних цiнностей; високий прибуток або його зростання досягається завдяки монопольному становищу агента господарської практики;
б) досягнення прибутку будь-якими засобами (нормативна регуляцiя вiдсутня);
в) чистий прибуток iде здебiльшого на престижне споживання, останнє є головною метою цього типу господарської активностi;
г) приватнi iнтереси суб'єкта господарювання не вiдповiдають iнтересам суспiльним, оскiльки такий тип господарської практики не сприяє зростанню добробуту в суспiльствi, зате поширює в ньому моральну деградацiю.
б) пiдпорядкованiсть нормам громадських iнституцiй i моральних настанов;
в) чистий прибуток iде здебiльшого на розширення i модернiзацiю бiзнесу, самоактуалiзацiя та самореалiзацiя є головною метою (призначенням) пiдприємницької дiяльностi для її суб'єкта;
г) приватнi iнтереси суб'єкта даного типу господарювання вiдповiдають суспiльним iнтересам, оскiльки цей тип пiдприємницької поведiнки сприяє економiчному росту, зростанню добробуту в суспiльствi.
Перший тип господарської дiяльностi, власне, навiть не є пiдприємництвом у тому його значеннi, як його визначав Й. Шумпетер. Це – своєрiдна нижня межа дiапазону варiацiї пiдприємницької поведiнки, «негативний» еталон для зiставлення i характеристики реальних пiдприємницьких практик. Другий тип – це нормативна модель належного, з яким реальна пiдприємницька дiяльнiсть, на жаль, не так часто збiгається. Можна з упевненiстю сказати, що перспектива розвитку української економiки значною мiрою залежить вiд того, до якого iз зазначених вище типiв наближатиметься дiяльнiсть українських пiдприємцiв.
Останнi роки питання культури пiдприємництва, з точки зору теорiї та практики, досить широко дискутується па Заходi; актуальним воно є i для пострадянських країн. Хоча в це доволi розпливчасте поняття вкладається рiзний змiст, вихiдним неодмiнно є уявлення культурного свiту як свiту людяного. Тому й не бракує найрiзноманiтнiших спроб проiнтерпретувати сутнiсть пiдприємництва таким чином, щоб яскраво вираженим механiко-рацiональним процесам протистояла частка гуманiзму. На наш погляд, поняття «культура пiдприємництва» має акцентувати увагу на етичних та цiннiсних аспектах пiдприємницької поведiнки. Йдеться про те, яке мiсце посiдають у пiдприємницькiй дiяльностi традицiйнi, а також набутi для даного суспiльства цiнностi й навички. Показником культури пiдприємництва є також характер внутрiшнiх (ставлення до працiвникiв) та зовнiшнiх (насамперед – клiєнтiв, споживачiв) стосункiв фiрми. Важливу роль у цьому питаннi вiдiграє меценатство i соцiальне благодiйництво, а також стиль поводження при вирiшеннi конфлiктних ситуацiй (зi своїми спiвробiтниками, дiловими партнерами, конкурентами, громадськiстю).
З'ясувалося, що багато вiдомих компанiй США вже давно керуються принципами «етичної поведiнки».
Кодекси етики отримали широке розповсюдження. Крiм того, робляться рiшучi спроби створення в корпорацiях органiзацiйних i структурних передумов «етичної полiтики i вiдповiдних їй дiй». Дослiдники виявили, що хоча в кожнiй галузi є своя специфiка, майже в усiх випадках основу кодексiв поведiнки становлять такi питання: чеснiсть i законослухнянiсть, надiйнiсть i якiсть виробiв, безпека i здоров'я людей на робочому мiсцi, конфлiкти iнтересiв i їх вирiшення, практика робочих угод, чеснiсть при збутi виробiв, ставлення до постачальника, договiрна практика, визначення цiн i внутрiшня iнформацiя при торгiвлi цiнними паперами, пiдкуп з метою отримання замовлень i володiння iнформацiєю, охорона навколишнього середовища.
Приклад передових компанiй розвiнчує мiф про непримиреннiсть протирiч мiж етикою i прагненням отримати прибуток. Зростає переконання в тому, що iз загостренням конкуренцiї культура пiдприємництва з глибоким етичним пiдґрунтям стане важливою передумовою виживання i прибутковостi фiрм.
|
