Моральнiсть i мораль
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Вiнницький нацiональний технiчний унiверситет
Контрольна робота
З ДИСЦИПЛІНИ "ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА"
1. Виникнення моральностi й моралi
Узагальнююче визначення передумов виникнення моралi включає, по-перше, формування у стародавньої людини абстрактного мислення, здатностi утворювати загальнi поняття, визначати зв'язки й закономiрностi, формулювати принципи – наскiльки це взагалi можливо на тому рiвнi. З розвитком цiєї риси людської свiдомостi пов'язують узагалi появу iдеологiї, що вмiщує зародки багатьох сучасних форм свiдомостi: фiлософiї, релiгiї, науки, моралi, мистецтва, полiтики, права тощо. Данi про можливий час виникнення цiєї синкретичної (злитої, нерозчленованої) iдеологiї рiзнi: першими ознаками володiв, мабуть, уже неандерталець (200-30 тис. рокiв тому), а явними, стiйкими – кроманьйонець (40–10 тис. рокiв тому). Навички абстрактного мислення дозволяли давнiй людинi формулювати закони свiту, природи i людського суспiльства.
По-друге, передумовою моральної свiдомостi можна вважати вироблення на початку людської iсторiї соцiального способу передачi iнформацiї, соцiальної спадковостi, на вiдмiну вiд генетичної програми поведiнки – основи способу життєдiяльностi всiх тварин. Якщо виходити з того, що людина є якоюсь мiрою продовженням деяких тенденцiй розвитку, випробуваних природою на тваринах, можна помiтити, що у мiру ускладнення живої iстоти в її життi збiльшується роль виховання через спiлкування з собi подiбними. Найважливiше це для близьких родичiв людини – приматiв, що мають дуже складну систему стосункiв. З розвитком форм життя зростає ступiнь iндивiдуалiзацiї окремої iстоти i ступiнь її свободи. Без цих понять неможливо визначити суть моралi. Принциповою характеристикою людського iснування, на вiдмiну вiд тваринного, є не стiльки вiдповiднiсть матрицi – iнформацiї про життєдiяльнiсть, закладенiй у кожному органiзмi, скiльки розвиток способу життя. Якщо тварина зберiгає своє iснування завдяки тому, що знає, як слiд дiяти, то сутнiсть людського буття – у змiненнi. Тiльки людина сумнiвається у своїй сутi, сутi свого буття, своєму призначеннi. Тому вона й визначається як iстота переважно моральна: постiйний розвиток, крiм свободи, потребує величезної вiдповiдальностi за прийняття рiшення i наслiдки цього вибору.
вiд природи, цi змiни iнтенсивнiшi, оскiльки суспiльство само змiнює себе, свiй свiт i свою дiяльнiсть. Безумовно, це також накладає вiдбиток на всю систему культури, включаючи мораль. Як i все живе, людство не дуже любить рiзкi й значнi змiни в умовах iснування. Як i все живе, людина захищає своє життя i добробут. За досить значних змiн засобiв i шляхiв досягнення мети з часу свого виникнення до наших днiв призначення моралi можна вважати порiвняним з iнстинктивною програмою всього живого у нашому свiтi: мораль робить можливим збереження iснування людини.
У особливостi дiяльностi закладена третя передумова виникнення моралi: людська здатнiсть дiяти без розрахунку на негайний очевидний результат. Тварина дiє, маючи на метi те, що iснує об'єктивно: плiд манго чи мишу. Принципова вiдмiннiсть людської дiяльностi полягає в тому, що її мета до початку дiї iдеальна, уявна. Початок дiї та досягнення мети можуть роздiляти роки, отже з людською терплячiстю не може рiвнятися навiть котяча. Людина планує засоби та спосiб дiї i, нарештi, дiє, одержує бажане, спiвставляє iз задуманим i, як правило, буває розчарованою: уявне здавалося привабливiшим. У цiй незадоволеностi – запорука людського розвитку i, крiм того, дуже важлива особливiсть ставлення до свiту, на яку спирається також i мораль.
Людський розвиток i, таким чином, людська мораль, починаються з того моменту iсторiї, коли суспiльство набуває можливостi пiдтримувати iснування слабких, позбавлених здатностi приносити здобич, i цим кладе початок вiдокремленню iдеологiї вiд практичної дiяльностi, зближенню зв'язку поколiнь (накопиченню соцiального досвiду, соцiальнiй спадковостi).
Принцип безкорисливого ставлення пом'якшував соцiальне напруження, мабуть, урятував не одне життя у найжорстокiшi часи i втiлений у багатьох сучасних релiгiйних системах, наприклад, християнському милосердi без сподiвань на винагороду, славу, вдячнiсть людей.
спадковостi, дiяльностi з "вiдстроченим" результатом.
у якому виробництво людяностi здiйснюється в розвитку iндивiдуальної моральної свiдомостi до моралi i є шляхом усуспiльнення, перетворення людини.
Виражений у системi норм i цiнностей продукт цього процесу й становить змiст моралi, який, з iншого боку, iндивiди освоюють по каналах, розроблених ними в процесi моральної дiяльностi. Орiєнтуючись на освоєннi цiнностi та норми моралi в їхнiй вiдповiдностi наявному рiвневi морального розвитку iндивiдiв, останнi в подальшiй моральнiй дiяльностi реалiзують збагачену тепер моральну свiдомiсть, пiдносяться у своєму розвитку до спiвпричетностi з суспiльством, людством. Знiмаючи й реалiзуючи в подальшiй моральнiй дiяльностi виражену в нормах i цiнностях сутнiсть людяностi, iндивiди пiдносять своє, конкретне буття до суспiльного, роблять колективний досвiд своїм надбанням або ж розширюють межi iндивiдуального досвiду до колективного, людського, пiдносяться в своєму самовизначеннi до вираження в iндивiдуальному суспiльного досвiду.
В залежностi вiд того, чи розглядаємо ми цю дiяльнiсть у її генезисi, чи пiдходимо до неї з боку її характеристик як загальної, iманентної людському розвитку дiяльностi, яка пiдтверджується через її всеiсторичний характер або ж по вiдношенню до повноти i якостi реалiзованих можливостей, ми вдаємося до термiнiв "моральнiсть" або "моральний спосiб освоєння людиною дiйсностi". Це розмежування дуже умовне, оскiльки поняття "моральнiсть" i "мораль" i в тому, й в iншому випадку передбачаються в єдностi.
2. Проблеми морального прогресу
На буденному рiвнi свiдомостi проблема прогресу моралi зводиться до спiввiдношення моралi батькiв (старшого поколiння) i дiтей (молодшого поколiння). Етику цiкавить увесь iсторичний процес розвитку моралi, починаючи з її зародження до сучасного стану, основнi тенденцiї цього розвитку (прогрес i регрес) та їх спiввiдношення.
регресом.
Щодо сутностi й особливостей прогресу моралi в етицi ще не вироблено єдиної точки зору, оскiльки досi не визначено його критерiїв. Проте аналiз цього феномену потребує хоча б робочого визначення.
Прогрес (лат. progressus – рух уперед, успiх) моралi – процес становлення людського в людинi, формування гуманiстичних стосункiв мiж людьми.
Звичайно, людське в людинi не вичерпується морелею, а мораль не вичерпується стосунками мiж людьми, скiльки й ставлення людини до самої себе, до живої i неживої природи також належить до сфери моралi, а вiдповiдно, й компетенцiї етики.
У поглядах на проблему прогресу моралi окреслилися оптимiстичнi, песимiстичнi, а також iндиферентнi ("нi прогресу, нi регресу") концепцiї.
двi групи. В одних мораль розглядається заздалегiдь приреченою на прогрес, в iнших її розвиток ставиться в залежнiсть вiд свiдомостi, волi, готовностi людей захищати i творити добро, боротися зi злом, самовдосконалюватися.
Концепцiї, що утворюють першу групу, мають у своїй основi рацiоналiстичний пiдхiд, згiдно з яким конкретнi моральнi проблеми можна осмислити шляхом одержання логiчного висновку з єдиного загального принципу. Так, згiдно з принципом саморозвитку (К. Маркс) усе в свiтi розвивається, а отже, i мораль перебуває в розвитку, якому властивi двi тенденцiї – прогрес i регрес. Визначальну роль вiдiграє ^прогрес. Напрям розвитку всього iснуючого, зокрема й моралi, схематично можна зобразити у виглядi спiралi. Така схема розвитку моралi була б прийнятною, якби була менш абстрактною. Крiм того, нею нерiдко послуговувались, обґрунтовуючи найдикiше свавiлля.
визнання повноцiнностi культур усiх народiв i права кожного народу на свою нацiональну культуру, зокрема Мову; визнання свободи совiстi. До них можна зарахувати й вiдмову вiд рабства, крiпосництва, iнквiзицiї, захист тваринного i рослинного свiту вiд винищення (Червона книга тощо), заборону вiйн, страти людей.
цього слова) з моральнiстю, тобто реальними стосунками мiж людьми, якi контролюються громадською думкою з огляду на те, добрими вони є чи нi. Наприклад, випадки промiскуїтету, iнцесту i навiть канiбалiзму трапляються i в наш час, проте це свiдчить насамперед про характер моральностi людей, причетних до цих випадкiв, а не про мораль, норми належної поведiнки, пiдтримуванi громадською думкою вiдповiдного суспiльства, а тим бiльше – людства.
Не сприяє теоретичному розв'язанню цих проблем ототожнення чи навiть зближення понять "мораль" i "етика". Тому про рiвень моралi, моральностi народу мало свiдчать трактати на теми моралi, тобто дослiдження з етики. Адже можна бути талановитим етиком, проголошувати гуманiстичнi iдеї, а жити за протилежними принципами, чинити зло, завдавати людям шкоди. Та й рiвень морального розвитку людини не прямо залежить вiд її теоретичних знань, стан моралi суспiльства визначають морально не досконалi особистостi (хоч вони приносять йому славу), а система моральних норм i цiнностей, якою керується громадська думка цього суспiльства. Наприклад, дуже висока моральна позицiя Сократа не може бути поширена на народ i державу, якi прирекли на смерть кращого з синiв. Мiж мораллю як iдеальним феноменом, моральнiстю i теорiєю моралi (етикою) немає безпосереднього зв'язку. При загалом високому рiвнi моралi суспiльства (що виявляється в характерi громадської думки) моральнiсть може бути низькою. А розвиток етики безпосередньо не свiдчить про поступ моралi (етика особливо iнтенсивно розвивалася в перiод суспiльних криз). Це необхiдно враховувати, визначаючи критерiї прогресу моралi, з'ясовуючи, яка з тенденцiй її розвитку домiнує.
"найбiльше щастя найбiльшiй кiлькостi людей" (І. Бентам); єднiсть, солiдарнiсть людей i любов тощо.
- зростання обсягу духовної свободи особистостi i розширення можливостей її вдосконалення;
- посилення впливу моральних засад на всi сфери суспiльного життя;
- здатнiсть моралi переборювати конфлiктнi ситуацiї;
- пiдвищення рiвня морального протесту проти бездуховностi й аморалiзму;
- теоретичний розвиток моралi, постiйне збагачення етики;
- формування нових, досконалiших засобiв впливу i контролю за моральною поведiнкою людей;
- ступiнь духовної зрiлостi особистостi, її здатнiсть зробити вселюдськi моральнi цiнностi сенсом власного життя, вiдповiднiсть її iдеалу свобiдної i рiвноправної особистостi;
- розширення сфери дiї моралi, пiдвищення її ролi в життi суспiльства й особистостi;
- зростання загального рiвня освiти, розвиток етичних дослiджень i збiльшення обсягу моральної освiти (школа, засоби масової iнформацiї (ЗМІ), мистецтво i лiтература).
Навiть побiжний огляд свiдчить, що не всi перелiченi вище критерiї науково обґрунтованi, оскiльки, наприклад, мораль не пiддається теоретичному розвитку, а використання засобiв контролю за моральною поведiнкою людей може мати надто невтiшнi наслiдки.
Уже саме виникнення моралi свiдчить про прогрес людини. Мораль, її норми є вищими, нiж доморальнi засоби регулювання стосункiв мiж людьми, оскiльки норми моралi винятково унiверсальнi, пластичнi, що дає змогу особi самостiйно приймати рiшення i дiяти у будь-якiй життєвiй ситуацiї. Інодi моральними вважають дiї за вiдсутностi вибору, характеризуючи, наприклад, поведiнку первiсної людини як об'єктивно задану, жорстко детермiновану, включаючи до моральних норм i позаморальнi. На цiй пiдставi позитивними моральними якостями первiсної людини вважають i такi, що не були результатом свiдомого морального вибору.
Безперечно, де немає вибору, немає i моралi. А вибiр передбачає наявнiсть у людини самосвiдомостi. Можна, Мабуть, погодитися, що суб'єктом морального ставлення до свiту спочатку була не окрема людина, а рiд, плем'я, до якого вона належала. Невипадково з виникненням роду ввiйшли в обiг поняття "свiй", "чужий", а поняття, що свiдчать про наявнiсть самосвiдомостi ("мiй", "твiй"), виникли, очевидно, в перiод переходу вiд первiснообщинного до рабовласницького ладу. Якщо всесилля роду розглядати як результат делегування (передавання) iндивiдом своїх повноважень роду, то можна дiйти висновку, що й iндивiд причетний до вибору, а отже, й до сфери моральних стосункiв.
Свiдченням морального прогресу в первiсному суспiльствi є упорядкування статевих стосункiв i вiдмова вiд канiбалiзму.
Суттєвi зрушення вiдбулися у сферi моралi з переходом первiсного суспiльства до рабовласницького. Про моральний прогрес тодiшнього суспiльства свiдчили такi явища буття:
- iнтенсивне становлення самосвiдомостi особи, намагання теоретично осмислити її (самосвiдомiсть). Цю думку пiдтверджує висловлювання "Пiзнай самого себе" , яке приписують то Фалесу, то Сократу;
- розширення можливостi морального вибору;
- розширення сфери дiї моральних норм, якi ранiше стосувалися лише ставлення до одноплемiнникiв. На цьому етапi вiдбулося формування уявлення про моральну цiннiсть кожної особистостi незалежно вiд кровної, расової, нацiональної належностi. Л. -А. Сенека, наприклад, вважав людину найсвященнiшим предметом для iншої людини, раба за його природою прирiвнював до iнших людей, в його душi вбачав тi самi начала гордостi, честi, мужностi, великодушностi, якi дарованi й iншим людським iстотам, хоч би яким був їх соцiальний стан;
- визрiвання уявлення про право кожного народу на свою культуру;
- виникнення спецiального вчення про мораль (етики), завданням якого є свiдомий i цiлеспрямований вплив на мораль, реальнi стосунки мiж людьми з метою їх удосконалення, гуманiзацiї.
Виявити поступ моралi з приходом феодального ладу нелегко. Побутує думка, нiби феодалiзм є загалом регресом людства. Аргументують її тим, що на першiй стадiї вiн вiдрiзнявся вiд рабовласницького суспiльства примiтивнiшими продуктивними силами, поверненням до панування натурального господарства, занепадом засобiв сполучення, зниженням рiвня культури, зокрема й моральної. Згiдно з марксистською концепцiєю, навпаки, феодалiзм – крок уперед в iсторiї людства, оскiльки вiн є необхiдною ланкою в процесi вдосконалення способу виробництва. До того ж на вiдмiну вiд раба i колона феодально залежний селянин був частково зацiкавлений у розвитку виробництва, з чим рахувався i феодал, визнаючи в селяниновi юридичну особу.
Моральнi стосунки мiж селянами i стосунки мiж селянами та феодалами принципово вiдрiзнялися вiд стосункiв мiж рабами i мiж рабами й рабовласниками. Проте моральний поступ епохи виявляється насамперед у сферi стосункiв мiж представниками панiвного класу: мiж рабовласниками в рабовласницькому суспiльствi, мiж феодалами – у феодальному.
Про моральний прогрес феодального суспiльства свiдчать такi факти:
- значно розвинутiшi моральнi стосунки селян порiвняно зi стосунками рабiв;
- значно гуманнiше ставлення феодала до селянина, нiж ставлення рабовласника до раба. Селянин був визнаний суб'єктом i об'єктом морального вiдношення (раб не вважався людиною, а тому не мiг бути об'єктом морального вiдношення);
- захист релiгiєю, що вiдiгравала iстотну роль у життi феодального суспiльства, всезагального характеру моралi. Так, Ісус Христос згiдно з християнським вiровченням вiддав себе як спокутну жертву за всiх людей, а не тiльки за майбутнiх християн. А зi слiв апостола Павла "Слава i честь, i мир усякому, хто робить добро " можна зробити висновок, що висока мораль доступна кожнiй людинi. Ця позицiя християнства позитивно впливала на станово-корпоративну мораль тiєї епохи;
шкоду;
- розвиток дворянської культури i моралi.
Епоха Вiдродження засвiдчила суттєвий моральний поступ людства. Воно нiби прокинулося вiд середньовiчної сплячки, вiдкрило для себе вражаючi досягнення культури минулого (античностi), заглянуло в майбутнє, в якому бачились рiзноманiтнi величнi справи вiльних вiд земних i небесних владик людей.
В епоху Вiдродження панувало передчуття безмежної свободи, жадоби до життя, земного щастя. Тодi визнавали тiльки один культ – культ земної краси, возвеличували iндивiда, його буття. І цей iндивiд невдовзi голосно заявив про себе. Спонукав його до цього капiталiзм, що не мiг перемогти без такої могутньої зброї, як iндивiдуалiзм.
Передумовами утвердження капiталiстичного суспiльства було визрiвання нової людини, яку не задовольняли феодальнi реалiї. її свiтобачення, свiтовiдчуття, моральнi уявлення потребували принципово iншого суспiльства.
Про прогрес моралi у буржуазному суспiльствi свiдчать:
- руйнування феодальних моральних стосункiв, заснованих на моральнiй нерiвностi станiв, вiчностi суспiльної iєрархiї. Буржуазна мораль не визнавала заданих соцiальною iєрархiєю ролей, успадкованої дисциплiни, общинних, патрiархальних традицiй i звичаїв, своїми головними принципами проголосила свободу i рiвнiсть. Новi вiдносини мiж людьми мислилися як вiльний i добровiльний зв'язок рiвних у своїх правах та iнтересах iндивiдiв, якi вiльно розпоряджаються своїм майном, власнiстю, дiяльнiстю, життям не на шкоду iншим;
- набуття мораллю всезагального характеру. Мораль буржуазного суспiльства орiєнтувалася не лише на "своїх" людей (первiсне суспiльство), на вiльних громадян (рабовласницьке), на конкретний стан, корпорацiю (феодальне), а була мораллю для всiх людей незалежно вiд раси, нацiї, вiросповiдання, соцiального статусу. Важливу роль у формуваннi всезагальної моралi вiдiграло створення свiтового ринку;
- створення умов для масового формування людини як особистостi (особистостi були й ранiше – серед вiльних громадян у рабовласницькому суспiльствi, навiть серед рабiв, феодалiв). Це виявилось у духовнiй довершеностi людини, в її здатностi iнтерiоризувати вселюдськi цiнностi в особистiснi цiнностi й мотиви поведiнки. Вiдомо, що здатнiсть людини усвiдомлювати, вiдчувати i переживати себе як виокремлено iз суспiльства, нацiї, класу, колективу, сiм'ї цiннiсть породжує iндивiдуалiзм як принцип буття i свiдомостi. У буржуазному суспiльствi вiн цiлком узгоджувався з iдеєю моральної автономiї особистостi, що є передумовою становлення зрiлої моралi;
- усепроникнiсть моральних стосункiв, удосконалення всiх сфер суспiльного життя. У буржуазному суспiльствi значно розширилися можливостi вибору (свободи) в економiчному, полiтичному, релiгiйному життi особистостi, що було гарантовано проголошеними буржуазiєю природними (притаманними кожнiй людинi вiд природи за правом її народження) правами i свободами. Це право на життя, на влаштування його на власний розсуд, право на свободу, на вибiр свiтогляду, вiльну дiяльнiсть, на незалежнiсть вiд волi iнших людей, на свободу пiдприємництва тощо. Усi вони ґрунтуються на свободi приватної власностi. Історiя свiдчить, що позбавленi приватної власностi люди є беззахисними i будь-коли можуть бути позбавленi волi та життя;
- нове розумiння морального iдеалу. Рiвень моральної досконалостi людини у буржуазному суспiльствi пов'язують з її особистою незалежнiстю, свободою, моральним суверенiтетом, а основними чеснотами вважають активнiсть, iнiцiативнiсть, творчий пiдхiд до справи, пiдприємливiсть, дiловитiсть, ощадливiсть i бережливiсть, здорове честолюбство i кар'єризм, вiдповiдальнiсть у дiлових стосунках, особливо у фiнансових зобов'язаннях;
- зростання морального спливу на життя людства мiжнародних структур: Органiзацiї Об'єднаних Нацiй (ООН), правозахисних органiзацiй тощо.
Загалом прогрес моралi не є простим лiнiйним процесом. Кожен етап її розвитку пов'язаний з набутками i втратами. Наприклад, з переходом до феодального суспiльства було втрачено такi позитивнi особливостi родоплемiнної моралi, як несуперечливiсть, загально-значущiсть i неоднозначнiсть. Формування у феодальному суспiльствi станово-корпоративної моралi теж було кроком назад порiвняно з мораллю, що iснувала серед вiльних громадян рабовласницького суспiльства. Якщо для Платона невимушене спiлкування (його вiн описує в одному з основних своїх творiв – "Тiмеї") рiзних за своїм соцiальним статусом людей не є дивиною, то за феодалiзму спiлкування без умовностей було неможливим.
Утвердження моралi буржуазного суспiльства теж не обiйшлося без певних утрат. Буржуазний спосiб життя ґрунтується на засадах, згiдно з якими рацiональне, розумне ототожнюється з корисним. Бiльше того, вiдповiдно до етики прагматизму добро й iстина теж ототожнюється з користю. Тому невипадково найактивнiшi, найiнiцiативнiшi, найрацiональнiше налаштованi вихiдцi iз Захiдної Європи в XVII ст. побачили вигоду в запровадженнi рабства, яке проiснувало до початку XIX ст.
Щоб збагнути причини рiзноманiтних вiдхилень у буржуазнiй моральностi, необхiдно взяти до уваги, що людина перебуває в численних вiдношеннях iз дiйснiстю – практично-утилiтарному, полiтичному, релiгiйному, моральному, естетичному тощо, кожне з яких домiнує залежно вiд життєвої ситуацiї: у черзi за дефiцитним товаром – практично-утилiтарне; на мiтингу – полiтичне; у храмi – релiгiйне; в театрi, фiлармонiї, картиннiй галереї – естетичне. Вiд виду вiдношення людини до дiйсностi залежать її цiлi, мотиви, думки, уявлення, почуття, емоцiї.
Буржуазний спосiб життя робить людину схильною абсолютизувати практично-утилiтарне вiдношення, внаслiдок чого прагматична цiннiсть предметiв i явищ (користь) нерiдко заступає цiнностi життя i культури (добро, красу, а iнодi й iстину). Про негативнi наслiдки переоцiнювання, абсолютизацiї практично-утилiтарного вiдношення писав К. Маркс: "Для зголоднiлої людини не iснує людської форми їжi, а iснує тiльки її абстрактне буття як їжi... Пригнiчена турботами, нужденна людина несприйнятлива навiть до найпрекраснiшого видовища; торговець мiнералами бачить лише меркантильну вартiсть, а не красу i не своєрiдну природу мiнерала". А перспектива отримати високий вiдсоток прибутку може штовхнути капiталiста навiть на злочин. Схильнiсть буржуа до переоцiнювання, абсолютизацiї практично-утилiтарного вiдношення до дiйсностi ще не свiдчить про мораль буржуазного суспiльства, оскiльки вона покликана гармонiзувати стосунки мiж людьми, перебороти крайнiй iндивiдуалiзм, егоїзм, прагматизм, бездушний розрахунок. Буржуазне суспiльство, враховуючи негативнi тенденцiї свого способу життя, впродовж столiть виробляло їм противаги. Формування моральних вимог, їх прийняття громадською думкою i стало однiєю з таких противаг. Про мораль (у вузькому значеннi слова) буржуазного суспiльства свiдчить авторитет i сила громадської думки, а про моральнiсть – реальне життя, характер реальних стосункiв людей цього суспiльства. Досконалiшої вiд буржуазної моралi людство поки що не знає. Проте це не дає пiдстав стверджувати про досконалiсть моральностi цього суспiльства. Злочиннiсть, розпуста, наркоманiя свiдчать, що моральнiсть (i навiть мораль) є малоефективною, нездатною адекватно впливати на буття сучасних людей. Особливо недосконалi стосунки людей як особистостей, що виявляється в характерi товаришування, дружби, любовi (зокрема, кохання), спiлкування. Захiднi етики майже одностайно пишуть про незатишнiсть сучасної людини, про домiнування настроїв самотностi й покинутостi, про гiпертрофований прагматизм людських стосункiв, про холоднiсть, байдужiсть, а то й ворожiсть мiж людьми.
3. Естетика як фiлософська дисциплiна
Естетика (вiд грецького aisthetikos - почуттєвий), фiлософська дисциплiна, що вивчає область виразних форм будь-якої сфери дiйсностi (у тому числi художньої), як самостiйна i почуттєво безпосередньо сприймана цiннiсть.
Як особлива дисциплiна формується у 18 ст. в А. Баумгартена, який ввiв самий термiн "естетика" для позначення "науки про почуттєве знання" - нижчої теорiї пiзнання, що доповнює логiку.
"правила чуттєвостi взагалi". Поряд з цим у нiмецькiй класичнiй естетицi 18 - початку 19 ст. розвивається розумiння естетики як фiлософiї мистецтва, що закрiплюється в Г. В. Ф. Гегеля. Основною проблемою фiлософсько-естетичної думки стародавностi, середньовiччя i значною мiрою нового часу є проблема прекрасного.
i в актуальному для сучасностi аспектах. Дослiдження проблем проводиться на основi дослiдження свiтового досвiду вивчення сутностi естетичних явищ з використанням усiх вiдомих сучасної фiлософiї методiв його аналiзу. Об'єктами спецiальностi є естетично значимi для сучасних людей результати усiх видiв дiяльностi i способiв життєдiяльностi людини. Особливе значення естетичних результатiв усiх видiв дiяльностi людини є основним засобом духовного вiдродження сучасного людства. Предметом естетичних дослiджень є аналiз особливостей рiзних видiв мистецтва в процесi їхнього iсторичного розвитку й у сучасних умовах, а також ролi мистецтва в сучасному суспiльствi.
Область дослiдження сучасної естетики як науки:
- Історiя виникнення i розвитку естетичних навчань, напрямку, плини i школи в естетицi.
- Методи естетического дослiдження. Естетика як система законiв, категорiй i понять. Історiя становлення естетичних категорiй.
- Естетичне вiдношення людини до дiйсностi: естетичне пiзнання свiту людиною i естетичний змiст усiх видiв дiяльностi i способiв життєдiяльностi людини.
- Естетика природи i проблеми гармонiзацiї усiх взаємодiй людини зi свiтом; естетика й екологiя.
- Дизайн як вид естетичної творчостi.
- Технiчна естетика.
- Види мистецтва.
- Синтез мистецтв.
- Естетична свiдомiсть i його проблеми.
- Естетичнi проблеми усiх видiв людської дiяльностi i способiв життєдiяльностi.
- Естетичне i художня творчiсть.
- Естетична i художня культура.
- Народне, масове й елiтарне мистецтво.
- Естетичне виховання i його проблеми.
- Естетичне утворення.
- Всебiчний i гармонiчний розвиток особистостi – вищий естетический iдеал людства.
- Мiсце естетики i мистецтва в культурних i цивiлiзацiйних процесах.
- Історiя естетичних вiдносин.
- Естетика i лiтературна критика.
дiйсностi i пiзнання.
Основними естетичними категорiями виступають прекрасне i потворне, визвишене i низьке, драматизм, трагiчне i комiчне, героїчне тощо.
Категорiї естетики розкриваються як своєрiдний прояв естетичного освоєння свiту в кожнiй з областей суспiльного буття, людського життя – у виробничо-трудовiй i суспiльно-полiтичнiй дiяльностi, у вiдношеннi до природи, в культурi i побутi тощо.
У визначеннi категорiй естетики присутня як об’єктивна, так i суб’єктивна сторона естетичного освоєння. Якщо до об’єктивної можна вiднести наукове мислення, що опирається на загальнi логiчнi закони i форми мислення, то суб’єктивна сторона – це естетичнi вiдчуття, смаки, оцiнки, переживання, iдеї, iдеали.
Естетичнi категорiї виступають своєрiдними мiрилами, згiдно яких можна робити оцiнку прекрасного. Ще з давнiх-давен великi мислителi бралися розробляти основнi естетичнi категорiї. Шукали формулювання, якi б давали змогу бiльш чiтко визначити, що таке прекрасне, якi є якiснi i кiлькiснi форми його прояву, що виступає антиподом прекрасному, високому.
Щоб визначити, прекрасно щось чи нi, ми спiввiдносимо представлення не з об'єктом за допомогою розуму заради пiзнавання, а iз суб'єктом i його почуттям чи задоволення невдоволення за допомогою уяви. Судження смаку тому не є пiзнавальне судження: стало бути, воно не логiчне, а естетичне судження, пiд яким мається на увазi те судження, що визначає прикмету, яка може бути тiльки суб'єктивною.
Кожний повинний погодитися з тим, що те судження про красу, до якого домiшується найменший iнтерес, дуже пристрасне i не є чисте судження смаку.
Складнiсть розробки основних категорiй естетики полягає саме в тому, що суб’єктивнiсть нерiдко суперечить об’єктивностi.
Судження про предмет задоволення може бути зовсiм незацiкавленим i в той же час дуже цiкавим, тобто, воно не ґрунтується на iнтересi, але збуджує iнтерес: такi всi чистi моральнi судження, але судження смаку самi по собi зовсiм не обґрунтовують якого-небудь iнтересу. Незважаючи, однак, на все це розходження мiж приємним i гарним /перше те, що подобається зовнiшнiм почуттям у вiдчуттi, друге те, що подобається за допомогою розуму через одне лише поняття/ вони сходяться в тiм, що завжди зв'язанi з зацiкавленiстю у своєму предметi.
Судження смаку, очищене вiд утилiтарностi, є споглядальним судженням, тобто, будучи байдужим до iснування предмета, лише зв'язує його властивостi з почуттям задоволення i невдоволення.
"Звiдси випливає, що пiднесене треба шукати не в речах природи, а винятково в наших iдеях. У яких же iдеях воно укладено - рiшення цього питання треба надати дедукцiї".
Домагання естетичного судження на загальзначимiсть для кожного суб'єкта, як судження, що повинне ґрунтуватися на якому-небудь апрiорному принципi /Апрiорнi принципи -/вiд латинського priori з попереднього/ - поняття логiки i теорiї пiзнання, що характеризує знання, що передує досвiду. У Фiлософiї И. Канта апрiорне знання - умова досвiдченого знання, що додає йому оформлений, загальний i необхiдний характер.
"критику". "Критики" створюють визначений кодекс правил, якими повиннi керуватися люди в оцiнцi прекрасного, цi правила вони базують на логiчних мiркуваннях-поняттях, створюючи тим самим цiлу науку про прекрасний, видаючи цi правила за об'єктивнi. Хоча вони i засновують цi правила на особистих судженнях про прекрасний, але сам-те головне в тiм, що i цi правила не можуть ста еталоном в оцiнцi прекрасного iндивiдуумом, тому що вiн сам виходить у цiй оцiнцi зi своїх розумiнь, вiрнiше, вiд рефлексiї суб'єкта. "Таким чином, хоча критики, як говорить Кант, можуть фiлософствувати бiльш правдоподiбно, чим кухаря, усе-таки доля i тих i iнших однакова".
Хоча судження смаку не базується на логiчних поняттях, але має з ним одну загальну рису - домагання на загальнiсть, але оскiльки смак спирається не на поняття, а на почуття - вiльна уява суб'єкта, те i судження смаку буде суб'єктивною загальнiстю, це можна пояснити тим, що ми вправi припускати, що в кожної людини тi ж суб'єктивнi умови здатностi судження, якi ми знаходимо в самому собi.
Якщо судження, як реальне сприйняття, спiввiднести з пiзнанням, то воно називається почуттєвим вiдчуттям. Вiдчуття вiд продукту природи /квiтки/ можна назвати задоволенням насолоди, задоволення ж вiд якого-небудь учинку, у силу його моральних властивостей, є задоволення не насолоди, а самозаможностi i вiдповiдностi її з iдеєю нашого призначення, почуття при цьому має моральний характер. Задоволення вiд пiднесеного в природi вимагає власного зверхчуттєвого призначення i воно має моральну основу. Тiльки задоволення вiд прекрасного не мiстить у собi нi моральних законiв, нi елемента споглядання, не носить навiть морального характеру, воно насамперед задоволення однiєї лише рефлексiї. Особистi почуття приймають загальний характер тому, що ми у своїх судженнях вважаємося не стiльки з дiйсними, скiлькох з можливими судженнями iнших, ставлячи себе на мiсце кожного. Отут три моменти:
1. Мати власне судження, тобто, думка, вiльне вiд усiляких забобонiв, ця здатнiсть залежить вiд розуму iндивiда;
2. Думкою ставити себе на мiсце кожного iншого, здатнiсть широкого напряму думок, тобто, здатнiсть зiставляти свої емпiричнi спостереження з загальною точкою зору. Це i є здатнiсть судження;
3. Завжди мислити в згодi iз собою, здатнiсть мислити послiдовно, це вiдбувається завдяки з'єднанню двох перших моментiв. Здатнiсть послiдовного мислення повинна перецти в навичку, цим завiдує розум. Звичайно, судження смаку не зводиться до розумiння даної формули, це може служити лише наочним теоретичним виправданням цього почуття, у дiйсностi це усе вiдбувається набагато складнiше i багатообразнiше, але, як пише Кант, естетичне судження смаку виникає лише тодi, "коли уяву у своїй волi будить розум, а розум без /посередництва/ понять додає грi уяви правильнiсть, представлення повiдомляється iншим не як думка, а як внутрiшнє почуття доцiльного стану душi".
Прекрасне є символ морально доброго: i тiльки приймаючи це в увагу, вона i не подобається з домаганням на згоду кожного iншого, причому душу усвiдомить i деяке облагороджування й узвишшя над сприйнятливiстю до задоволення вiд почуттєвих вражень i судить по такiй же максимальнiй мiрцi своєї здатностi судження про достоїнство iнших. Прекрасне подобається безпосередньо, без всякого iнтересу, припускає повну волю уяви, суб'єктивний принцип судження про прекрасний стає загальним.
Прекрасне – категорiя естетики, в якiй знаходять вiдображення i оцiнку явища дiйсностi i творiв мистецтва, якi дають людинi вiдчуття естетичної насолоди, якi втiлюють у предметно-чуттєвiй формi свободу i повноту творчих i пiзнавальних сил i здатностей людини в усiх областях суспiльного життя: трудовiй, соцiально-полiтичнiй, духовнiй та iн. Прекрасне – основна позитивна форма естетичного освоєння дiйсностi. В нiй знаходить своє безпосереднє вiдображення естетичний iдеал.
возвишенi, естетично сприймаються людиною як протистояче всьому заземленому, примiтивному, буденному. Возвишене викликає в людини особливi вiдчуття i переживання, яке пiднiмає його над усiм примiтивним, веде людину на боротьбу за високi iдеї. Возвишене тiсно пов’язане з прекрасним, також виступаючи втiленням естетичного iдеалу.
розробляються на основi побудови логiчних визначень, якi включають у себе найголовнiшi ознаки i риси того, що пiдпадає пiд естетичну категорiю. Правда, естетичнi категорiї скорiше послуговують для наукового пiзнання прекрасного, нiж основою для вiдчуття прекрасного людиною. Навiть не знаючи конкретних визначень прекрасного, героїчного чи примiтивного, ми все ж беремося щось оцiнювати, переживати, визнавати, наскiльки воно спiвпадає з нашими цiннiсними орiєнтирами, близьке до iдеалу прекрасного i високого.
естетикою почуттєве пiзнання свiту, що протиставляв пiзнанню розумовому i практичний (естетика, логiка, етика). Естетика А. Г. Баумгартена стала першою наукою об прекрасному, що оголосила себе самостiйною дисциплiною в складi фiлософiї. Вона безпосередньо передує естетицi в складi нiмецької класичної фiлософiї, родоначальником якої стає вже І. Кант (1724–1804).
Естетика - напрямок фiлософiї, що стуляється з мистецтвознавством. Рiзниця мiж естетикою i фiлософiєю полягає в тому, що цiлiсне сприйняття свiту естетика мислить у поняттях: прекрасне, потворне в який завжди предметно втiленi пропорцiї, спiвзвуччя квiтiв, тонiв, фактур i iн. складовi предметного дизайну. Вiд мистецтвознавства естетика вiдрiзняється тим, що не ставить собi метою вивчення окремих естетичних об'єктiв. Предмет естетики - свiт естетичних об'єктiв у цiлому включаючи в себе i людину.
Список використаної лiтератури
1. БоревЮ. Б. Эстетика: Ученик / Ю. Б. Борев.– М.: Высшая школа, 2002.
2. Бродецький О. Е. Етика й естетика: Навч. -метод. посiбник. – Чернiвцi: Рута, 2005.
3. Дубчак Л. М. Естетика: Посiб. для пiдготов. до iспитiв / Л. М. Дубчак, П. С. Прибутько. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2007.
4. Естетика: Пiдручник / Л. Т. Левчук, В.І. Панченко, О.І. Онiщенко, Д. Ю. Кучерюк.– К.: Вища школа, 2006.
"Университетская книга", 1999.
6. Етика. Естетика. Мет. рек. для самост. вивчення курсу / Уклад. Л. І. Мокляк, Н. М. Сухова, В. М. Козаков та iн. – К.: НАУ, 2004.
7. Етика. Естетика. Практикум: Навч. посiб. / Уклад. Н. М. Сухова, Л. І. Мокляк, В. М. Козаков та iн. – К.: Книжкове вид-во НАУ, 2005.
8. Ірдиненко К. О. Етика i естетика: Курс лекцiй. – Луганськ: Альма-матер, 2004.
12. Вознюк Н. М. Етико-педагогiчнi основи формування особливостi: Навч. посiбник. –К.: Центр навч. лiтератури, 2005, 2005.
|
