Моральна культура особистостi
ВСТУП. 2
1. ОСОБЛИВОСТІ І ЗМІСТ МОРАЛЬНОЇ І ЕСТЕТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ. 3
1. 1 КУЛЬТУРА. ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА. 4
1. 2 МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ, СПЕЦИФІКА, МЕТОДИ І ЗАСОБИ. 9
1. 3. КУЛЬТУРА ПОВОДЖЕННЯ Й ЕТИКЕТ. ГОЛОВНІ ПРАВИЛА ЕТИКЕТУ. 10
2. РОЛЬ МОРАЛЬНОГО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ. 13
ВИСНОВОК.. 15
Вступ.
Питання про вплив культури на формування i змiну особистiсних стереотипiв утримуючi моральнi норми, це насамперед питання про пiдстави появи й iснування цього виду стереотипiв. Вони являють собою еталони поводження, завдяки їхнiм особливостям моделюється тип моральних взаємин мiж людьми, характерний для даної культури.
вiдповiдного поводження, що виникають у комунiкацiї i постiйно змiцнюються остiльки, оскiльки люди спiльно взаємодiють з умовами життя[1].
Практично будь–яка традицiя, будь–який культурний стандарт має у своїй основi iсторично обумовлену необхiднiстю виживання, але завдяки якiй як стереотипи соцiальне знання живе i передається вiд поколiння до поколiння.
1. Особливостi i змiст моральної i естетичної культури особистостi.
Особливостi моральної i естетичної культури особистостi формуються пiд впливом суспiльної свiдомостi. Яке поставляє iнформацiю у видi цiльних, внутрiшньо не диференцiйованих стереотипiв нормативно орiєнтованого поводження. У такий спосiб здiйснюється стабiлiзуюча функцiя соцiального контролю, функцiя наступностi моральної i естетичної культури. Перехiд визначених стереотипiв з iнформацiйного поля суспiльної свiдомостi на особистiсний рiвень мислення конкретної людини[2].
культури. Це вiдбувається
завдяки процесам, що на рiвнi iндивiдуальної свiдомостi породжують здатнiсть до повторення, вiдтворенню i констатацiї того, що суспiльна свiдомiсть "передає" iндивiдовi як якiсь норми, правила, не тiльки не потребуючого теоретичного осмислення, але i виключаючи його. Так наприклад iснують рiзнi суспiльнi умовностi, традицiї, що фiксуються в суспiльнiй свiдомостi i закрiплюються в iндивiдуальнiй пiдсвiдомостi. Це вдачi i традицiї даного суспiльства, що вiдрiзняються вiд вдач i традицiй iншого суспiльства (естетична культура, уклад родини, взаємини поколiнь i т. д.). Особистiсть як член даного спiвтовариства засвоює них, не усвiдомлюючи, i використовує на практицi, приймаючи як данiсть[1].
Частиною змiсту суспiльної свiдомостi є також iнформацiя, що мiстить повiдомлення, що, де, коли вiдбувається. Знання цiєї iнформацiї необхiдно для орiєнтацiї в суспiльному життi. Завдяки цим процесам, особистiсть виявляється "охопленої" визначеними даностями, у тому числi i стереотипiзованим представленнями, що є характерними для даної культури.
1. 1 Культура. Поняття та структура.
Культура (вiд латинського cultura – оброблення, виховання, утворення, розвиток, шанування), iсторично визначений рiвень розвитку суспiльства i людини, виражена в типах i формах органiзацiї життя i дiяльностi людей, а також у створюваних ними матерiальних i духовних цiнностях. Первiсне поняття культури мало на увазi цiлеспрямований вплив людини на природу (обробка землi та iнше), а також виховання i навчання самої людини. Поняття культури також уживається для характеристики матерiального i духовного рiвня розвитку визначених iсторичних епох, суспiльно–економiчних формацiй, конкретних суспiльств, народностей i нацiй (наприклад, антична культура, культура майя), а також специфiчних сфер дiяльностi або життя (культура працi, художня культура, культура побуту). У бiльш вузькому змiстi термiн "культура" вiдносять тiльки до сфери духовного життя людей. Хоча саме слово "культура" узвичаїлося європейської соцiальної думки лише з другої половини XVІІІ столiття, бiльш–менш подiбнi представлення можуть бути виявленi на раннiх етапах європейської iсторiї i за її межами (наприклад, жень у китайськiй традицiї, драхма в iндiйськiй традицiї). Еллiни бачили в "пайдейе", тобто "вихованостi", головна своя вiдмiннiсть вiд "некультурних" варварiв. У пiздньоримську епоху, поряд iз представленнями, переданими основним змiстом слова "культура", зародився, а в середнi столiття одержав поширення iнший комплекс значень, позитивно оцiнюючий мiський уклад соцiального життя i бiльш близький до виниклому пiзнiше поняття цивiлiзацiя. Слово "культура" стало асоцiюватися скорiше з ознаками особистої досконалостi, у першу чергу релiгiйного. В епоху Вiдродження пiд досконалiстю культури почали розумiти вiдповiднiсть гуманiстичному iдеаловi людини, а надалi iдеаловi просвiтителiв [3]
Поняття культури
У повсякденнiй свiдомостi "культура" виступає як збiрний образ, що поєднує мистецтво, релiгiю, науку i т. д. Культурологiя ж використовує поняття культури, що розкриває сутнiсть людського буття як реалiзацiю творчостi i волi. Саме культура вiдрiзняє людину вiд всiх iнших iстот [2]
Звичайно, тут треба розрiзняти, по–перше, волю як невiд'ємний духовний потенцiал людини i, по–друге, усвiдомлену соцiальну реалiзацiю волi. Без першого культура просто не може з'явитися, але друге досягається лише на порiвняно пiзнiх стадiях її розвитку. Далi, коли ми говоримо про культуру, те маємо на увазi не якийсь окремий творчий акт людини, але творчiсть як унiверсальне вiдношення людини до свiту [7]
i до самого себе. Іншими словами, вивчаючи рiзнi культури, ми вивчаємо не просто книги, собори або археологiчнi знахiдки, – ми вiдкриваємо для себе iншi людськi свiти, у яких люди i жили, i почували iнакше, чим ми. Кожна культура є спосiб творчої самореалiзацiї людини. Тому збагнення iнших культур збагачує нас не тiльки новим знанням, але i новим творчим досвiдом
поколiння до поколiння? Вiдповiсти на цi питання й означає охарактеризувати культуру як предмет культурологiї [9]
Вiдношення людини до свiту визначається змiстом. Змiст спiввiдносить будь–яке явище, будь–який предмет з людиною: якщо щось позбавлене змiсту, вона перестає iснувати для людини. Що ж таке змiст для культурологiї? Змiст – це змiст людського буття (у тому числi внутрiшнього буття), узяте в особливої ролi: бути посередником у вiдносинах людини зi свiтом i iз самим собою. Саме змiст визначає, що ми шукаємо i що вiдкриваємо у свiтi й у самих собi. Змiст треба вiдрiзняти вiд значення, тобто предметно вираженого образа або поняття. Навiть якщо змiст виражається в образi або поняттi, сам по собi вiн зовсiм необов'язково є предметним
Наприклад, один з найважливiших змiстiв – спрага любовi – зовсiм не припускає предметний образ якої–небудь людини (iнакше кожний з нас заздалегiдь знав би, кого вiн полюбить). Справжнiй змiст адресований не тiльки розумовi, але i не контролюємо глибинами душi безпосередньо (крiм нашої свiдомостi) торкається наших почуттiв i волю. Змiст не завжди усвiдомлюється людиною, i далеко не всякий змiст може бути виражений рацiонально: бiльшiсть змiстiв таїться в несвiдомих глибинах людської душi. Але i тi iншi змiсти можуть стати загальнозначущими, поєднуючи багатьох людей i виступаючи основою їхнiх думок i почуттiв. Саме такi змiсти утворять культуру [8]
Людина надiляє цими змiстами увесь свiт, i свiт виступає для нього у своїй унiверсальнiй людськiй значимостi. А iнший свiт людинi просто не потрiбний i нецiкавий. Н. А. Мещерякова справедливо видiляє два вихiдних (базисних) типи цiннiсного вiдношення свiт може виступати для людини як "своє" i як "чуже. Культура є унiверсальний спосiб, якої людина робить свiт "своїм", перетворюючи його в Будинок людського (значеннєвого) буття. Таким чином, увесь свiт перетворюється в носiя людських змiстiв, у свiт культури. Мабуть, навiть зоряне небо або глибини океану належать культурi, оскiльки їм вiддана частка людської душi, оскiльки вони несуть людський змiст. Якби не було цього змiсту, то людина не задивлялася б на нiчне небо, поети не писали би вiршiв, а вченi не вiддавали би вивченню природи всi сили своєї душi i, отже, не робили б найбiльших вiдкриттiв. Теоретична думка народжується не вiдразу, i щоб вона з'явилася, потрiбний iнтерес людини до загадок свiту, потрiбно подив перед таємницями буття (не даремно Платон говорив, що пiзнання починається з подиву). Але iнтересу i подиву немає там, де немає культурних змiстiв, що направляють розум i почуття багатьох людей на освоєння свiту i власної душi [4]
Звiдси можна дати таке визначення культури. Культура – це унiверсальний спосiб творчої самореалiзацiї людини через полягання змiсту, прагнення розкрити i затвердити змiст людського життя в спiввiднесеностi його зi змiстом сущого. Культура з'являється перед людиною як значеннєвий свiт, що надихає людей i споює них у деяке спiвтовариство (нацiю, релiгiйну або професiйну групу i т. д.) Цей значеннєвий свiт передається з поколiння в поколiння i визначає спосiб буття i свiтовiдчування людей [3]
характер всiх iнших змiстiв i вiдносин
культура дає їм не тiльки загальний спосiб збагнення свiту, але i спосiб взаємного розумiння i спiвпереживання, мова для вираження найтонших рухiв душi. Наявнiсть значеннєвої домiнанти культури створює саму можливiсть культурологiї як науки: не можна вiдразу охопити культуру у всiх її аспектах, але можна видiлити, зрозумiти i проаналiзувати домiнуючий змiст. А далi треба уже вивчати рiзнi способи його реалiзацiї, звертатися до деталей i конкретних форм його втiлення. Система змiстiв передається вiд однiєї людини до iншої за допомогою символiв.
Структура культури
(знаряддя працi, житла, предмети повсякденного побуту, одяг, засоби транспорту i зв'язку й iншi). Духовна культура охоплює сферу свiдомостi, духовного виробництва (пiзнання, моральнiсть, виховання й освiта, включаючи право, фiлософiю, етику, естетику, науку, мистецтво, лiтературу, мiфологiю, релiгiю). Гармонiчний розвиток культури природно припускає органiчна єднiсть матерiальної i духовної культур [5]
Культура мiстить у собi не тiльки предметнi результати дiяльностi людей (машини, технiчнi спорудження, результати пiзнання, твору мистецтва, норми права i моралi i т. д.), але i суб'єктивнi людськi сили i здiбностi, реалiзованi в дiяльностi (знання й умiння, виробничi i професiйнi навички, рiвень iнтелектуального, естетичного i морального розвитку, свiтогляд, способи i форми взаємного спiлкування людей у рамках колективу i суспiльства) Культура, якщо її розглядати в широкому планi, мiстить у собi як матерiальнi, так i духовнi засоби життєдiяльностi людини, що створенi самою людиною. Матерiальнi i духовнi реальностi, створенi творчою працею людини, називаються артефактами, тобто штучно створеними. Таким чином, артефакти будучи матерiальними або духовними цiнностями, мають не природне, природне, походження, а задуманi i створенi людиною як творцем, хоча, звичайно, вiн використовує для цього як вихiдний матерiал об'єкти, енергiю або сировину природи i дiє в згодi з законами природи [6]
У силу того, що людина, по своїй природi iстота духовно–матерiальне, вона споживає як матерiальнi, так i духовнi артефакти. Для задоволення матерiальних потреб вiн створює i споживає їжу, одяг, житла, створює технiку, матерiали, будинки, спорудження, дороги i т. п. Для задоволення духовних потреб вiн створює художнi цiнностi, моральнi i естетичнi iдеали, полiтичнi, iдеологiчнi i релiгiйнi iдеали, науку i мистецтво. Тому дiяльнiсть людини поширюється по всiх каналах як матерiальної, так i духовної культури. От чому можна розглядати людини як вихiдний системообразуючий фактор у розвитку культури. Людина створює i використовує свiт речей i свiт iдей, що обертається довкола нього; i його роль – це роль демiурга, роль творця, а мiсце його в культурi – це мiсце центра свiтобудови артефактiв, тобто центра культури. Людина дiє культуру, вiдтворює i використовує її як засiб для власного розвитку. Вiн архiтектор, будiвельник i житель того природного свiту, що називається культурою свiту, "другою природою", "штучно створеним" житлом людства. Це той свiт реальностей, що на планетi Земля до людини не iснував, реальнiсть, що виникає, живе i розвивається разом з людиною i яка буде iснувати доти , поки буде iснувати людство.[7]
1. 2 Моральне виховання, специфiка, методи i засоби.
Моральне виховання спрямоване на формування моральної свiдомостi, розвитку моральних почуттiв i формування звичок, навичок морального поводження особистостi. Моральне виховання починається в родинi i продовжується протягом усього життя в рiзних навчальних закладах. Основними методами морального виховання: переконання, навчання, виховання. Таке виховання будується на засвоєннi i прилученнi до нацiональних норм i традицiй, багатої духовної культури народу. Такими моральними нормами є повага батькiв, любов до Родини, гуманiзм i демократизм, як iдеали вiльної людини i т. д. Засобами виступають методи спостереження, виховання, оцiнювання. Тобто моральна дiяльнiсть особистостi (поводження, учинки) [2].
Сама головна естетична виховна й освiтня установка сучасних педагогiчних систем, складається в задачi формування в чуттєво–емоцiйному свiтi. Вихованню в особистостi здатностi чути, називаної в естетицi естетичною чуйнiстю. Модель естетичного виховання – програма природної нацiленостi на общєестетичний розвиток особистостi, незалежно вiд вiкових перiодiв. Занурення особистостi в простiр лiнiї, кольору, свiтла, звуку, руху, пластики, жесту, мiмiки, тобто всiх можливих структурних елементiв художньої мови кожного з вiдомих сьогоднi видiв мистецтв – занурення в мистецтво бачити i чути, у мистецтво читати, рухатися, мистецтво умiння передати iнформацiю мiмiкою, жестом, рухами, поглядами.
Дiйсно навiть короткий аналiз, зiставлення численних тепер уже програм по всiляких предметах художньо–естетичного циклу, природно пiдводить до необхiдностi у формуваннi цiлiсної, гармонiчної культурно розвитий особистостi. Яка тягнеться до знання, вiдчуванню, збагненню iсторiї художнього розвитку людства. Виявленню естетичних закономiрностей i свiтоглядних смисложиттєвих значимостей духовного буття людей. Приведенню духовного буття особистостi в згоду з ранiше створеним. У прагнення, iнтенцiю удосконалювання уже вiдомого i вiдкриття, творення, утвору нового, невiдомого, щоб постiйно пiдтримувати гармонiю мiж свiтом Природи i свiтом Людей.
За багатовiкову iсторiю розвитку людської культури виробився ряд правил поведiнки, що звичайно називають правилами гарного тону або правилами етикету.
Саме слово "етикет" – французького походження. Воно означає "ярлик", "етикетка", "церемонiал" (звiд правил, що регулюють поводження) [5].
Склалося кiлька видiв етикету: вiйськовий етикет (регламентуючий спiлкування мiж воїнами); дипломатичний етикет (протокол); службовий етикет (правила дiлового спiлкування); сiмейний етикет (взаємини членiв родини).
Культура поводження й етикет – сукупнiсть духовних цiнностей, правил, норм i ритуалiв, що регулюють характер взаємин мiж людьми i службовцiв для того, щоб полегшити людинi входження в суспiльство, зробити умови його спiлкування з iншими людьми приємними i зручними.
т. п.), моральнi якостi людини (вiрнiсть, увiчливiсть, стiйкiсть, мужнiсть, принциповiсть, доброта i чуйнiсть). Крiм цього в неї входять його цiннiснi орiєнтацiї й установки на визначенi моральнi принципи й iдеали. Це принципи гуманiзму, людської солiдарностi, працьовитостi, соцiальної рiвностi i справедливостi i т. п., iдеали щасливого й осмисленого людського життя. Внутрiшня моральна культура припускає також розвите почуття власного достоїнства i добру волю, тобто готовнiсть надходити морально без тиску i примуса, безкорисливо[3].
Зовнiшня культура поводження припускає знання правил i норм етикету, наявнiсть навичок i умiнь, а також бажання їм випливати.
Етикет – найважливiша частина зовнiшньої культури поводження людини, що оформляє в систематизованому видi сформованi в суспiльствi правила поважного i чемного поводження. Включає форми вiтань i звертань, представлення i знайомства, поводження в гостях i будинку, у громадських мiсцях i на службi. Мiстить правила делiкатного i тактовного обходження з навколишнiми, манери триматися, удягатися, говорити i т. д. Спочатку етикет розглядався як звiд правил поводження й обходження, прийнятих у придворних колах. В даний час тлумачаться в якостi прийнятих у суспiльствi культурних норм спiлкування i поводження, службовцiв для полегшення людського спiлкування i роблячи його комфортним i приємним [9].
може ховатися холодна недоброзичливiсть i неповага до людини "нижчого стану", то в умовах сучасного суспiльства етикет стає усе бiльш демократичним, вiльним i природним. Етикетнi форми поводження наповняються моральним змiстом i набувають сенсу повсякденного привiтного, доброзичливого i поважного вiдношення до людей. До основних вимог етикету, що визначає тактиковi повсякденних дiй i вчинкiв, вiдносять: увiчливiсть, галантнiсть, люб'язнiсть, коректнiсть, терпимiсть, скромнiсть, тактовнiсть, обов'язковiсть, точнiсть [4].
його зовнiшнє поводження, обходження з навколишнiми, манери, мова, стиль поводження в рiзних ситуацiях у кожнiм конкретному випадку. Істотним показником зовнiшньої культури людини служить знання їм i проходження нормам сучасного етикету.
2. Роль морального самовдосконалення у формуваннi культури особистостi.
Моральне i естетичне самовдосконалення особистостi включає точне дотримання правил культури поводження. Воно так само припускає в першу чергу глибока повага людської особистостi. Сутнiсть людини, особливостi його характеру, темпераменту, потреби, погляди, смаки, бажання виявляються в поводженнi. Тiльки по вчинках ми судимо про внутрiшнi спонукання, думки i почуття [6].
Поводження буває, умовно говорячи, двох видiв: вербальне i реальне.
Вербальне поводження – нашi висловлення, думки, судження.
Реальне поводження – це нашi практичнi дiї i вчинки. У своєму поводженнi ми звичайно орiєнтуємося на визначенi правила, керуємося тими або iншими моральними принципами, яким пiдкоряємо свої прагнення i вчинки. Однак не завжди знання моральних норм, прийнятих у даному суспiльствi, вiдповiдає поводженню людини. Часто люди знають моральнi норми, але не випливають їм у своєму поводженнi. Отже, наше поводження обумовлене тими моральними нормами i принципами, що регулюють вiдносини людей у суспiльствi.
Вiдомо, що культура – це сукупнiсть досягнень усього людства у виробничому, суспiльному, розумовому, естетичному i фiзичному вiдношеннi. Основою всякої культури є повага до особистостi людини [1].
Формування культури особистостi необхiдно. Це поводження людини вiдповiдно до тих норм, що виробило i яким дотримує дане суспiльство. Це визначенi манери, прийнятi способи спiлкування, звертання до навколишньої, котрi як би пiдказують, як правильно i красиво поводитися в суспiльствi, бути ввiчливими i попереджувальним зi старшими, з жiнками, розумiти, що пристойно робити в данiй обстановцi. Формування загальної культури особистостi припускає визначену начитанiсть людини, бiльш–менш широке коло iнтересiв i знань, зовнiшню охайнiсть, доброзичливiсть, емоцiйну стриманiсть i, головне, високу доброзичливiсть [7].
Основою культури спiлкування – є гуманне вiдношення людини до людини, спiввiднесенiсть, зiставлення наших iндивiдуальних ролей зi свiтом "вiчних", основних духовних, моральних цiнностей Необхiдно бути ввiчливими, витриманими, справедливими, не принижувати чужого достоїнства, не використовувати чужих невдач для власної вигоди, тому що в життi кожної молодої людини настає перiод, коли для нього стає важливим, як його сприймають iншi. Вiн починає звертати особливу увагу на самого себе. У результатi чого в людинi складається або вже склалося представлення про те, яким вiн хоче бути, ким вiн хоче стати, до якої мети прагне [8].
з навколишнiми. Вже в молодому вiцi необхiдно засвоїти загальноприйнятi норми суспiльного поводження. Вiд того, у яких умовах вiдбувається споживання, спадкування культури, залежить багато чого. Висока культура сприйняття i споживання цiнностей формує i моральну культуру молодi.
Висновок
.
Безсумнiвно, що в новому тисячорiччi з розширенням сфер дiяльностi людини будуть актуалiзуватися питання мiжособистiсного спiлкування. Людством накопичений значний досвiд у взаєминах, i все–таки , вступаючи в контакт з iншою людиною, кожний з нас виявляється на порозi невiдомостi. Необхiднiсть обережного–дбайливого вiдношення до наших партнерiв по спiлкуванню у всiх областях можливих зiткнень.
Манери поводження складають зовнiшню культуру особистостi. Але зовнiшня культура тiсно зв'язана з внутрiшньої. Говорити про етикет без моралi не має змiсту. У людинi цiнується цiлiснiсть, тобто єднiсть високих помислiв, внутрiшньої порядностi, шляхетностi i зовнiшнiх культурних форм спiлкування з навколишнiми.
Наочну характеристику єдностi культури, моральної свiдомостi i культури поводження можна дати за допомогою дiєслiв "знаю", "умiю", "прагну", "надходжу". Багато чого в цьому вiдношеннi залежить i вiд бажання особистостi завзято працювати над собою, опановувати новими знаннями етикету.
Список використаної лiтератури.
2. Бытие человека в культуре. – К., 2002.
3. Вандербильт Э. Этикет. В 2 кн.: Пер. с англ. М.: Авиаль, 2005
4. Данилов С. А. Все об этикете. – М.: Вече, 2000.
5. Мирзоян А. Мир этикета: Энциклопедия. Урал Л. Т. Д., 2003.
7. Фукс Э. Иллюстрированная история нравов: Галантный век: Пер. с нем. М.: Республика, 2001.
8. Хороший тон: Сборник правил и советов на все случаи жизни, общественной и семейной. Репринтное издание. М.: Советский писатель, 2003.
|
