Мораль i соцiальне управлiння
Змiст
1. 1 Мораль як форма суспiльної свiдомостi
2. 1 Спiввiдношення моралi та релiгiї в суспiльному життi
1 Мораль i соцiальне управлiння
1. 1 Мораль як форма суспiльної свiдомостi
У всякому суспiльствi дiї величезної множини людей повиннi бути узгодженi в сукупну масову дiяльнiсть, при усiй своїй розмаїтостi пiдпорядковуватися визначеним загальносоцiальным законам. Функцiю такого узгодження i виконує мораль поряд з iншими формами суспiльної дисциплiни, тiсно переплiтаючись iз ними i водночас представляючи собою щось специфiчне. Мораль регулює поводження людини в усiх без винятку сферах його громадського життя - у працi i побутi, у полiтицi i науцi, у сiм'ї i суспiльних мiсцях, хоча i грає в них неоднакову роль.(6, 188)
Вiд iнших форм регулювання масової дiяльностi (права, виробничо-адмiнiстративних розпорядкiв, державних декретiв, народних традицiй i т. п.) мораль вiдрiзняється засобом обгрунтування i здiйснення своїх вимог. У моралi суспiльна необхiднiсть, потреби, iнтереси товариства або класiв вiдбиваються у видi сформованих стихiйно i загальновизнаних розпоряджень i оцiнок, пiдкрiплених силою масового приклада, навички, звичаю, суспiльної думки. Тому вимоги моралi приймають форму безособової повинностi. Цi вимоги мають стiйкий характер. Вони вiдрiзняються вiд простого звичаю або традицiй, що пiдтримуються силою вставленого порядку, тим, що одержують iдейне обгрунтування у видi уявлень про те, як личить людинi жити i поводитись. Поряд iз суспiльною свiдомiстю в моралi не меншу роль грає iндивiдуальна свiдомiсть. Спираючись на виробленi людством моральнi уявлення, засвоюючи їх у процесi виховання, iндивiд може значною мiрою самостiйно регулювати своє поводження i судити про моральне значення всього, що вiдбувається навколо нього. Завдяки цьому вiн виступає не тiльки як об'єкт соцiального контролю, але i як його свiдомий суб'єкт, тобто як моральна особистiсть. Будучи складним суспiльним утворенням, мораль включає моральну дiяльнiсть iз погляду її утримання i мотивацiї (те, як прийнято поводитися в тому або iншому товариствi, поводження множини людей, удачi); моральнi вiдношення, що регулюють цю дiяльнiсть та виявляються в рiзноманiтних формах повинностi, вимоги до людини, моральну свiдомiсть (норми, принципи, суспiльний i моральний iдеали, поняття добра i люта, справедливостi ). Всi цi форми моральної свiдомостi об'єднанi в логiчно упорядковану систему, що дозволяє не тiльки наказувати, але i певним чином мотивувати й оцiнювати моральнi дiї. Стосовно до рiзноманiтних галузей громадського життя в моралi формуються особливi правила (трудова мораль, фахова, побутова, сiмейна мораль), що складають лише самостiйну область моралi i мають єдине обгрунтування.
В усiх цих сферах крiм моралi. дiють i iншi регулятори поводження – правовi норми i декрети держави, виробничо-адмiнiстративний розклад, органiзацiйнi статути та iнструкцiї, вказiвки посадових осiб. Звичаї i традицiї, суспiльна думка, виховання - всi цi форми суспiльного впливу на поводження окремих людей, хоча i пов'язанi з мораллю, не ставляться до неї цiлком (прикладом є нацiональнi традицiї, эстетичнi норми в побутi, виховання трудових навичок). Мораль того або iншого товариства насамперед припускає те, як прийнято поводитись. Але оскiльки той самий вчинок може одночасно мати економiчне, полiтичне, правове, моральне i эстетичне значення, вiдрiзнити спецiфичний моральний бiк поводження у всьому рiзноманiттi суспiльної дiяльностi людини можна лише по засобам, якi регулюють вчинки. Економiчне регулювання здiйснюється через матерiальнi iнтереси людей. Норми права (мораль i право) закрiплюються в офiцiйному законодавствi i пiдтримуються силою державного примусу. Адмiнiстративнi форми контролю здiйснюються через розподiл обов'язкiв i офiцiйних повноважень мiж посадовими особами. Виконання кожним моральних вимог контролюється всiма. Причому авторитет тiєї або iншої людини в питаннях моральностi не пов'язаний з офiцiйними повноваженнями, реальною владою або суспiльним становищем, а є духовним авторитетом. Вiн залежить вiд того, наскiльки правильно ця людина розумiє змiст моральних вимог i виконує їх. На вiдмiну вiд простих звичаїв, удачi пiдтримуються не просто силою заведеного й узвичаєного порядку, а одержують iдейне обгрунтування в уявленнях про те, як треба поводитися. Найпростiшi з них - норми, у свою чергу, обгрунтовуються як розумнi i доцiльнi за допомогою бiльш складних форм свiдомостi - моральних принципiв, iдеалiв, понять добра i зла та iнше. Всi цi уявлення об'єднуються в струнку систему поглядiв на призначення людини i сенс життя. Роль свiдомостi в моральностi особливо велика. Кожний вчинок, лiнiя поводження або спосiб життя в цiлому можуть бути мотивованi й оцiненi. (9,164)
його вчинкiв. Вiдповiдальнiсть у моралi на вiдмiну вiд права, має не матерiальний, а iдеальний духовний характер (заохочення i покарання). Спираючись на виробленi товариством моральнi уявлення, засвоюючи їх, окрема людина може в тiй або iншiй мiрi самостiйно регулювати своє поводження i судити про моральне значення всього, що вiдбувається навколо нього. У такий спосiб у моралi людина виступає не тiльки як об'єкт суспiльного контролю, але i як самодiяльна особистiсть (суб'єкт), що володiє своєю власною моральною самосвiдомiстю – переконаннями, почуттями, схильностями, совiстю. Отже, мораль складається з моральної дiятеяьностi, поведiнки людей, вчинкiв, моральних вiдношень людей. Моральнi дiяльнiсть i вiдношення вiдбиваються i закрiплюються в моральнiй свiдомостi. Єднiсть усiх цих сторiн визначає природу i специфiку моралi. Мiж цими сторонами моралi можуть виникати протирiччя. Вiдома невiдповiднiсть завжди iснує мiж вимогами, запропонованими до людей, i тим, як вони поводяться. Ця невiдповiднiсть може виявлятися в окремих вiдхиленнях вiд моральних норм, але може прийняти i загальний характер, спрямований у перiоди кризи визначеної суспiльно-економiчної формацiї. Mораль - явище iсторичне, вона змiнюється i розвивається в ходi загального прогресу людського товариства. У iсторiї змiнюють один одного основнi типи моралi (общинно - родова, рабовласницька, феодальна, буржуазна мораль i комунiстична). Та або iнша мораль у кiнцевому рахунку служить твердженню i змiцненню (або ж поваленню) iснуючих суспiльних вiдносин. У класовому товариствi i мораль має класовий характер. Пануюча мораль виконує функцiю охорони iнтересiв правлячого класу, у той час як експлуатований клас, у мiру того як усвiдомить несправедливiсть iснуючих вiдношень i вступає в боротьбу з ними, виробляє свою власну, мораль, протилежну тiй, що йому нав'язують. Водночас у розвитку моралi спостерiгається визначена спадкоємнiсть, що вiдбиває iсторичний прогрес загальнолюдської культури, а також вiдому спiльнiсть умов соцiального життя в рiзноманiтнi iсторичнi епохи i рiзноманiтнi соцiальнi групи. «... У моралi, як i у всiх iнших галузях людського пiзнання,- пише Ф. Энгельс,- у загальному i цiлому спостерiгається прогрес» (т. 20, с. 96). В мiру прогресу моральних вiдношень зростає роль особистостi в суспiльному процесi регулювання поводження. У первiсному товариствi соцiальна дисциплiна трималася силою навички, традицiй, авторитетом старiйшин роду. Тут не могло бути промови про особисту свiдомiсть, тому що iндивiд ще не вiдрiзняв себе вiд роду i не замислювався над тим, чому вiн кориться його вимогам. Лише в бiльш пiзнiй перiод родового ладу, як вiдзначає К. Маркс, виникає поняття особистої гiдностi. Окрема людина вже спроможна виступати самостiйно вiд iменi iнтересiв роду. У перiод розкладання родового ладу i розвитку державно-полiтичних вiдношень вiд людини вже починають вимагати, щоб вона чинила визначенi дiї, вимагаючи вiд свого морального почуття i власної самосвiдомостi. У епоху Реформацiї усвiдомлення людиною морального значення своїх вчинкiв висувається в моралi на перший план (теорiя моральної доброти). Але i силу класового характеру моралi суспiльнi вимоги в експлуататорському товариствi сприймалися особистiстю як щось зовнiшнє i часто вступали в протирiччя з її совiстю. Чим вище мiра гуманностi вiдношень мiж людьми, тим ширше сфера дiї моральностi в життi товариства. В мiру розвитку суспiльної активностi i свiдомiстi народу вiдбувається поступове звуження сфери права i зростає роль морального початку в повсякденнiй життєдiяльностi.
Мораль i соцiальне управлiння виконують ту саму функцiю регуляцiї суспiльної життєдiяльностi, але засоби, механiзми реалiзацiї цiєї функцiї в них рiзноманiтнi. Мораль спирається на суспiльну думку i совiсть, що мають необмежену компетенцiю, а соцiальне управлiння апелює до спецiальних органiв влади i распорядження. У реальному життi спiввiдношення моралi i соцiального управлiння iсторично змiнювалося в залежностi вiд характеру суспiльних систем, у рамках яких вони дiяли, вiд форм державної органiзацiї товариства, вiд того, який клас виступав носiєм прогресу i наскiльки широка була його пiдтримка народними масами, а також вiд того, наскiльки адекватно суспiльнi закономiрностi виражалися в сферi моралi i соцiального управлiння.
Кожен полiтичний режим, як вiдомо, має свою модель полiтичної культури, а вiдтак i свою систему iдеалiв, норм, цiнностей, тобто свою мораль. Крiм того, кожен полiтичний режим вiдповiдною мiрою нав'язує громадянам, спiльнотам свої правила поведiнки. Вiдтак соцiальне управлiння i мораль мають спiльну базу, а саме - взаємини, стосунки мiж людьми. Тому складнiших, суперечливiших взаємовiдношень, нiж соцiальна полiтика i мораль, у природi, мабуть, не iснує, бо досить рiдко, якщо не вкрай винятково моральнi почуття людини, народу збiгаються з нормами офiцiйної задекларованої моралi. Особливо це стосується суспiльств з надзвичайно низьким рiвнем демократiї. Характер взаємодiї соцiальної полiтики i моралi можна податi стисло трьома можливими модифiкацiями:
- цiлковитий збiг (автентичнiсть) соцiальної управлiння i моралi.
результат, а в моралi - бiльш загальнi, унiверсальнi, цивiлiзацiйнi, часто не пов'язанi з окремою людиною, особистiстю. Неоднозначне визначаються i трактуються моральнiсть, гуманнiсть окремих полiтичних рiшень та дiй, якi спiввiдносять професiоналiзм i моральнiсть, чеснiсть i поряднiсть у дiяльностi соцiальних управлiнцiв та полiтикiв, тощо. Часто такi трактування надто суб'єктивованi, зорiєнтованi на конкретну полiтичну силу i навiть полiтичного дiяча, на догоду їм. Кожне суспiльство у взаємовiдношеннях соцiального управлiння i моралi встановлює, сказати б, свої правила гри i змушує суб'єктiв соцiального процесу дотримуватися їх. У iдеалi спiввiдношення соцiальног управлiння i моралi мало б базуватися на положеннях Загальної декларацiї прав людини (прийнята ООН 10 грудня 1948 р.), яка проголошує:
"Всi люди народжуються вiльними i рiвними у своїй гiдностi i правах" (ст. 1);"Вiльна людина повинна володiти усiма правами i усiма свободами, проголошеними цiєю Декларацiєю" (ст. 2);"Всi люди рiвнi перед законом i мають право, без будь-якої неоднаковостi, на рiвний захист закону" (ст. 7); Вiльна людина має право вiльно пересуватися i вибрати собi мiсце проживання в межах будь-якої держави" (ст. 18);"Вiльна людина має право на свободу мирних зборiв i асоцiацiй, тверджень" (ст. 20) та iн. (1,119)
Однак реально соцiальне управлiння i мораль стоять на рiзних позицiях у забезпеченнi таких прав. Моральнiсть у соцiальному управлiннi має велике значення там, де вивчається, враховується, особливо при прийняттi рiшень, громадська думка. Маємо обов'язково зважати на тi, що така думка не є певною механiчною сумою точок зору вiдповiдної кiлькостi людей. Громадська думка - це сукупнiсть масових уявлень про свiт, суспiльство i рiзнi його сфери, у яких вiдображається ставлення (оцiнка) великих соцiальних груп, народу до актуальних явищ, що викликають суспiльний iнтерес (4, 165). Громадська думка є iсторично зумовленим i змiнним станом громадської свiдомостi великих груп людей.
2. 1 Спiввiдношення моралi та релiгiї в суспiльному життi
над зовнiшнiм свiтом; водночас у ходi постiйної взаємодiї з природою й у результатi спiлкування з iншими людми людина поступово знаходить самосвiдомiсть. Релiгiя - необхiдний момент розвитку , завдяки якому людина починає формувати свою самосвiдомiсть, иллюзорно усвiдомлювати себе, свою силу, заповнює свої слабостi, свою iсторичну обмеженiсть.
було i залишається формування свiдомостi єдностi людського роду, значимостi загальнолюдських моральних норм, не пепреходящих цiнностей. Але в релiгiйному свiтоглядi можуть виражатися i зовсiм iншi настрої й iдеї – фанатизм, неприяйняття людей iншої вiри, чому чимало прикладiв у минулому i дiйсному. Досвiд наших днiв мiстить приклади непримиренної ворожнечi i мiж рiзними групами людей однiєї вiри. Все це, проте, не дає пiдвалин однозначно оцiнювати соцiально-полiтичну роль релiгiйних поглядiв узагалi.
i собi подiбними, не могли кристаллiзовуватися у видi наукових понять i концепцiй (останнi з'являться на набагато бiльш високому щаблi суспiльного розвитку). На ранньому щаблi iсторiї вони приймали вид легенд, мiфiв i релiгiйних уявлень. Найбiльш древнiм, родовим формам органiзацiї товариства вiдповiдає така форма вiрувань, як тотемiзм - об'єднання, система керування, центр морального життя, найбiльш древня з вiдомих форм релiгiї. Тотемiзм - архаїчна форма релiгiї, заснована на вiрi в родинний зв'язок мiж видом тварини або рослини i родової групи; тотем розглядався як предок роду i був оточений системою заборон (табу), його поєдання дозволялося лише, у ритуальних цiлях.(7,17)
"релiгiя". У сучасному значеннi цей термiн з'являється i входить у вжиток тiльки до початку XIX в., коли релiгiя починає розглядатися в якостi однiєї з областей духовного життя поряд iз мораллю, фiлософiєю, наукою, мистецтвом. Релiгiя (вiд лат. religio) буквально означає благочестя, набожнiсть, святиня, предмет культу. Древнi римляне позначали цим словом усе, що було пов'язано iз шануванням (культом) богiв. Саме в цьому змiстi вживав слово "релiгiя" Цицерон у I в. до н. е. (10, 9) Через християнство це слово ввiйшло згодом у всi європейськi мови. Пiд релiгiєю християни розумiли спочатку тiльки свою, християнську вiру. Найбiльший представник патристики Августин, що черпав iз творiв Цицерона навряд чи не велику частину своєї фiлософської ерудицiї i вважав Марка Туллия тим, "ким фiлософiя на латинськiй мовi була почата i закiнчена", чiтко протиставляв християнську вiру язичеству. Августин цiлком свiдомо i бескомпромиссно, хоча i не без внутрiшньої боротьби, рвав з античним минулим i без жалю вступав у свiт середньовiчний, у якому повинний був для самозбереження бiльше вiрити, чим знати. У середнього сторiччя релiгiєю рахувалися лише складнi вiроучення - християнам, iслам, iудаїзм. (10,9)
на мораль виходить iз того, що вiра в бога дає єдино можливе обгрунтування «пiднятих» моральних принципiв, що нiбито протилежнi «низинним» схильностям людини i громадського життя, що погрязли в пороцi. З цього погляду єдиним джерелом морального початку в людинi є бог, що створив людину «по своїй уявi i подобi» i дала йому моральнi заповедi. На користь релiгiйного обгрунтування моральностi звичайно висуваються такi докази: по-перше, людина по своїй природi прагне до задоволення егоїстичних iнтересiв i тому не спроможна сама виробити моральнi поняття; по-друге, тому що в громадському життi чеснота не завжди нагороджується, а порок не завжди карається i трiумфує, то виконання людьми вимог моральностi може забезпечити тiльки їхня вiра в iснування загробного життя, у пекло i рай, де здiйснюється справедливе воздаяння за чесноти i пороки , тiльки їхнiй страх перед «страшним судом»; по-третє, усе найбiльше вiдомi вимоги моральностi вперше були сформульованi в рамках релiгiйного навчання, а тому, навiть якщо не вiрити в бога, випливає, мовляв, визнати ту позитивну роль, що зiграла релiгiя в розвитку моральної свiдомостi людства. Вже в Древньої Грецiї релiгiйне обгрунтування моралi, зазнає критики (Епiкуреїзм). Нa множинi iсторичних прикладiв вони показували, що релiгiйна вiра частiше призводила людей до злочинiв проти моралi, чим до чесноти. Французькi матерiалiсти противопоставили теологiї теорiю «розумного егоїзму», указуючи, що людина, що розумно розумiє свої iнтереси, буде справдi моральною особистiстю, оскiльки порушення моральних вимог несе за собою збиток для його ж власних iнтересiв.
Існує рiзнi крiтерiї оцiнки соцiальної ролi релiгiї. Марксизм, наприклад, стверджує, що до проблеми соцiальної ролi релiгiї треба пiдходити конкретно – iсторично. Вiрно визначити соцiальну роль того чи iншого руху, використовуючого релiгiйнi лозунги, можливо лише на пiдвалинах класового аналiзу. Рiшучу роль тут грає не сама релiгiя сама по собi, а то, у чиїх iнтересах вона використовується. Одна i таж релiгiя може використовуватися як задля реакцiйних цiлей, так i для прогресивних суспiльних цiлей.(2, 51)
дiйсному соцiальному утриманню всяка мораль, у т. ч. i релiгiйна, виражає iнтереси того або iншого товариства, класу, її дiйсною основою є визначенi соцiально-iсторичнi умови. Але суспiльнi умови i класовi iнтереси одержують у релiгiйнiй моралi мiфологiчне тлумачення i пояснення: вимоги моральностi об'являються повелiннями бога, що нiбито створив людинi й обумовив його моральне призначення. Так, вiдповiдно до iудейсько-християнської легенди, моральнi заповедi були отриманi пророком Моiсеєм безпосередньо вiд самого бога на горi Сiнай. Звiдси випливає уявлення про те, що моральнi вимоги нiбито вiчнi, установленi разом i назавжди, тобто мають зовiiсторичний характер i по своєму утриманню цiлком не залежать вiд суспiльних умов життя людей. Вони рекомендуються у видi «iдеальних» принципiв, що протистоять «земнiй» практицi i матерiальним iнтересам людей. Це протиставлення поширюється i на саму людину; духовний («божествений») початок у ньому нiбито протилежний його «тiлесної», почуттєвiй природi. У цьому релiгiйному роздвоєннi людини знайшовся вiдбиток реального положення його в системi приватновласницьких i експлуататорських вiдношень. Навязуванi йому моральнi вимоги постiйно вступають у протирiччя з його власними iнтересами. Соцiальна кривда, що панує в класово антагонiстичному товариствi, ставить перед релiгiєю специфiчну проблему – виправдання зла на землi i кiнцевого воздаяння чесноти, над якою порок постiйно одержує верх у земному життi. У християнствi ця задача вирiшується за допомогою учення про кiнцевий «порятунок» людства «у царствi божому», де чеснота буде винагороджена, а порок покараний. Все життя людини розглядається через цю точку зору, її змiст i призначення. Земне iснування людей бренно, являє виключенно страждання, ниспосланне йому богом, i є лише пiдготування до майбутнього загробного життя. Релiгiйна мораль видає за справжню моральнiсть аскетизм, смиреннiсть i добровiльне придушення в собi усього власне людського. Особливе тлумачення в релiгiйнiй моралi одержують i моральнi мотиви. Людина повинна служити насамперед богу, а не людям i товариству; у залежностi вiд того, що розумiється пiд «волею бога», за яким у дiйсностi ховаються iнтереси визначених класiв, виправдуються або осуждуються тi або iншi вчинки людей. Релiгiйна мораль виходить iз того, що вiльно служити богу можуть лише деякi - «праведники»; iншi ж смертнi можуть виконувати вимоги моралi зi страху перед майбутнiм «страшним судом», небесною карою або мрiючи про загробне воздаяння. Релiгiйна мораль будучи не в змозi дати людинi справдi моральнi мотиви, пiдмiя їхнiм прагненням до добробуту (хоча б тiльки в потустороньому життi) i страхом перед «вiчними муками». Оскiльки вищим суддею вчинкiв людини релiгiйна мораль проголошує бога, вона дає можливiсть зняти з людини особисту вiдповiдальнiсть за визначення своєї моральної позицiї i вибiр лiнiї поводження. Практична боротьба за перетворення в життя моральних iдеалiв подмiняєтся в неї сподiванням на милiсть бога. Головним рахується не реальне досягнення поставлених моральних цiлей, а формальне (зовнiшнє - у поводженнi або внутрiшнє - в умонастроях) проходження встановленим разом i назавжди нормам i принципам. Тому для релiгiйної моралi особливо характернi моральний формалiзм, ригоризм, ханжество, фарисейство.
1. Головатий М. Ф. Соцiологiя полiтики. – К.: МАУП, 2003.
3. Констiтуцiя України: Прийнята на п'ятiй сесiї ВРУ 28 червня1996р. – К.: Вiкар,1997.
7. Тенасе Александру. Культура i релiгiя. – М.: Полiтiздат, 1977.
9. Фiлософський словник / пiд ред М. М. Розенталя. – М.: Полiтiздат, 1988.
11. Щекин Г. В. Социальна теория и кадровая политика: Моногр. – К.: МАУП. 2000.
|
