Історичний розвиток естетичного вчення
Мiнiстерство освiти та науки України
Криворiзький технiчний унiверситет
Кафедра фiлософiї
Р Е Ф Е Р А Т
з естетики
на тему:
«Історичний розвиток естетичного вчення»
Виконала студентка
ІІ курсу групи ЗЕМ-07-1
економiчного ф-ту
Бiлецька І. С.
Кривий Рiг
2008
ПЛАН РОБОТИ:
Вступ
Виникнення естетики як вчення
Розвиток естетичного вчення
Роль мистецтва, його функцiї
Висновки
Список використаної лiтератури i джерел
Вступ
Естетика (вiд грецьк. aisthetikos — чуттєвий, плотський), фiлософська наука, що вивчає два взаємозв'язанi кола явищ: сферу естетичного як специфiчний прояв цiннiсного вiдношення людини до свiту i сферу художньої дiяльностi людей.
розчленувати естетикуна декiлькох самостiйних наукових дисциплiн — на теорiю естетичних цiнностей, теорiю естетичного сприйняття, загальну теорiю мистецтва, проте досвiд показував, що естетичнi цiнностi реального свiту i художнє його освоєння зв'язанi так тiсно, що розiрвати їх вивчення практично неможливо. Це нерiдко породжувало iншу крайнiсть — ототожнення художньої дiяльностi i естетичної активностi людини, взаємовiдношення мiж якими в дiйсностi достатньо складно.
В першому з них розглядаються такi питання, як природа i своєрiднiсть естетичного в системi цiннiсних вiдносин; закономiрностi диференцiацiї естетичних цiнностей, виступаючих в множинi конкретних модифiкацiй (прекрасне i огидне, пiднесене i низовинне трагiчне i комiчне i т. п.); дiалектичний зв'язок естетичної цiнностi i естетичної оцiнки, естетичного сприйняття i естетично орiєнтованої практики; значення естетичної активностi людини в соцiальному i iндивiдуальному життi, в рiзних областях культури; взаємозв’язок естетичного i художнього в рiзних сферах їх прояву — в практичнiй дiяльностi i в спогляданнi, у вихованнi i освiтi людей.
Другий роздiл естетикияк науки, присвячений спецiальному аналiзу художньої дiяльностi, включає вивчення її виникнення в фiлогенезi i онтогенезi; її структурної i функцiональної своєрiдностi у рядi iнших форм людської дiяльностi, її мiсця в культурi; зв'язки процесу художньої творчостi, структури втiлюючих його творiв мистецтва i характеру їх сприйняття людиною; законiв, що породжують рiзноманiтнiсть конкретних форм художньої дiяльностi (видiв, родiв, жанрiв мистецтва) i її iсторичних модифiкацiй (напрямiв, стилiв, методiв); особливостей сучасного етапу художнього розвитку суспiльства i iсторичних перспектив розвитку мистецтва.
Разом з тим естетика нiколи не обмежувалася одним тiльки вивченням закономiрностей естетичного i художнього освоєння людиною свiту, але так чи iнакше направляла це освоєння, виробляючи визначенi критерiї естетичної оцiнки i програми художньої дiяльностi. Цей момент нормативностi мав то бiльшу, то меншу питому вагу в естетицi (порiвняємо, наприклад, нормативну естетику класицизму i антинормативну естетику романтизму), проте так чи iнакше науково-пiзнавальнi функцiї естетики завжди переплiтаються з її цiннiсно-орiєнтуючими, iдеологiчними функцiями.
- iдеологiчними i соцiально-психологiчними позицiями рiзних класiв i суспiльних груп, якi естетика виражає i теоретично обґрунтовує;
- характером фiлософських навчань, з яких зростали або на якi спиралися естетичнi теорiї; позицiями сумiжних наук (мистецтвознавства i лiтературознавства, психологiї соцiологiї i iн.).
Виникнення естетики як вчення
Естетична думка зародилася в якнайглибшiй старовинi в мiфологiчнiй свiдомостi докласового суспiльства. Аналiз мiфiв рiзних народiв показує, як вiдображалися в них первиннi уявлення людей про походження рiзних мистецтв, про їх роль в життi людини, про зв'язок мистецтва i краси (наприклад, старогрецький мiф про Аполлона Мусагета i його Музах).
Проте iсторiя естетикиу власному значеннi почалася лише з формуванням науково-теоретичної думки. На першому етапi свого розвитку, який продовжився в Європi до середини 18 столiття, естетика не була ще самостiйною науковою дисциплiною i не мала навiть власної назви.
В античностi, наприклад, естетична проблематика розроблялася, з одного боку, у фiлософських творах (пiфагорiйцями, Сократом, Платоном, Аристотелем), а з iншого — в трактатах, присвячених теорiї рiзних видiв мистецтва (наприклад, в трактатах Полiклета, Горгiя, Вiтрувiя, Горацiя). Це не перешкодило, проте, тому, що багато глибоких iдей античних мислителiв мали основоположне значення для всього подальшого розвитку європейської естетичної думки (розвиток естетикина Сходi йшов специфiчними шляхами, лише часом стикаючись з розвитком європейської естетики).
Християнська естетика середньовiччя обґрунтовувала духовне, спiритуалiстичне розумiння естетичних явищ i трактувала структуру мистецтва в символiчному дусi (Августин Фома Аквiнський i iн.).
безпосередньо спиралася тепер на природниче наукове знання i не мала глибокого iнтересу до естетико-художнiх проблем.
Такий iнтерес виявлявся, проте, представниками художньої практики, оскiльки радикальна перебудова творчого методу вимагала теоретичного обґрунтовування. Вiдповiдно розробка естетичної проблематики зосереджується в цю епоху в мистецтвознавчих трактатах, авторами яких були найбiльшi художники (Л. Б. Альбертi, Леонардо да Винчи, А. Дюрер i iн.) i теоретики рiзних видiв мистецтва.
В 17-18 столiттях проблеми єства краси i природи мистецтва продовжують обговорюватися в трактатах по теорiї окремих його видiв (Н. Буало, Ш. Сорель, М. В. Ломоносов i iн.), або в роботах художньо-критичного жанру (І. Бодмер i І. Брейтiнгер, Д. Дидро i iн.).
Художньо-практична орiєнтацiя естетикиприводила до висунення на перший план питань, пов'язаних з теоретичним обґрунтовуванням i захистом того або iншого методу творчостi, стилю, напрями — маньєризму, класицизму, бароко, реалiзму.
При цьому зiткнення рiзних естетичних програм (наприклад, боротьба естетикиДiдро i Г. Лессiнга за реалiзм, полемiка прихильникiв класицизму i бароко в Італiї i Іспанiї) виразно виражаєборотьбу iдеологiй.
Ідеологiя епохи Просвiтництва додала особливу гостроту i розмах процесу теоретичного осмислення нових шляхiв розвитку мистецтва, породивши у всiх європейських країнах сильне, хоча i вельми рiзнорiдний по фiлософським i художнiм напрямам, рух, iменований «просвiтницькою естетикою» (Дiдро i Ж. Ж. Руссо у Францiї, Лессiнг i И. И. Вiнкельман в Нiмеччинi, А. Шефтсберi i Г. Хоум у Великобританiї, та iн.).
Активiзацiя iнтересу до мистецтва, його можливостей в становленнi свiтобачення людини вела до зiставлення рiзних видiв художньої творчостi (Ж. Б. Дюбо, Дж. Харрiс i iн.), а потiм до формування уявлення про єднiсть всiх «витончених мистецтв» (Ш. Баттё, М. Мендельсон). З цим була зв'язана постановка проблеми смаку, який розглядався як специфiчний психiчний механiзм, здатний сприймати i оцiнювати красу i плоди художньої творчостi.
В цьому пунктi назустрiч мистецтвознавчiй думцi рухалася фiлософiя, яка стала все бiльш активно включати естетичну проблематику в сферу дослiдження (трактати Дж. Вiко, К. А. Гельвецiя, Вольтера, Д. Юма, естетика Бёрка).
назвав його «Естетика», тобто «теорiя плотського пiзнання»; розробка її вилилася в створення цiльного i зв'язного навчання про прекрасне i про мистецтво, оскiльки красота була визначена Баумгартеном як «досконалiсть плотського пiзнання», а мистецтво — як втiлення краси.
Так почався другий етап iсторiї естетики, що характеризувався її перетворенням в самостiйний роздiл фiлософiї, необхiдний останнiй для повноти пояснення культури, людської дiяльностi, соцiальної iсторiї. По шляху, намiченому Баумгартеном, пiшли найбiльшi представники нiмецької фiлософiї i художньої культури — И. Кант, И. Г. Гердер, Ф. Шиллер И. В. Гёте, Ф. В. Шеллiнг, В. Ф. Гегель.
На початку 19 ст. романтичний рух, збагативши естетику вiдкриттям багатьох закономiрностей мистецтва, що були невiдомi рацiоналiстично-метафiзичнiй свiдомостi просвiтителiв, своєю анти рацiоналiстичною спрямованiстю пiдривало основи естетикияк систематичної наукової теорiї. Проте Гегель, вiдновивши в правах можливостi розуму i розкривши перед ним дiалектичний шлях пiзнання, подолав цi небезпечнi для наукової естетики тенденцiї. Вiн побудував грандiозну естетичну концепцiю, в якiй теоретичний аналiз був органiчно сполучений з iсторичною точкою зору на художню дiяльнiсть людини, її розвиток i її мiсце в культурi. Тим самим Гегель завершив започаткований Баумгартеном етап розвитку естетикияк роздiлу енциклопедично всеосяжного фiлософського знання, що покоїлося на iдеалiстичному свiтобаченнi.
Третiй етап iсторiї естетики, який почався пiсля цього, характеризується гострою боротьбою рiзних методологiчних i iдеологiчних орiєнтацiй.
В iдеологiчному планi ця боротьба виразилася в поляризацiї трьох основних напрямiв естетичної думки 19—20 столiть.
М. Г. Чернишевського i М. О. Добролюбова), але в обох випадках захищала принципи реалiстичного мистецтва, тiсно пов'язаного з реальним життям суспiльства i критичного по вiдношенню до буржуазної дiйсностi.
Пролетарська соцiалiстична естетика була розроблена К. Марксом, Ф. Енгельсом i В.І. Ленiним, в розвиток її iстотний внесок внесли Ф. Мерiнг, П. Лафарг, Г. В. Плеханов, А. В. Луначарський, А. Грамши, Д. Лукач i багато iнших представники марксизму-ленiнiзму в рiзних країнах свiту.
У фiлософсько-методологiчному планi рiзноманiтнiсть шляхiв розвитку естетичної думки в 19—20 столiтьпороджувалася її посиланнями на рiзнi фiлософськi навчання:
· тi або iншi форми об'єктивного iдеалiзму (Ф. Т. Фiшер, В. С. Соловйов);
· суб'єктивного iдеалiзму (А. Бретон), позитивiзму (Г. Спенсер, І. Тэн, Дж. Дьюї);
· антропологiчного матерiалiзму (фейєрбахiвська естетика i естетика росiйських революцiйних демократiв);
· феноменологiї (Н. Гартман, Р. Інгарден, М. Дюфрен);
· екзистенцiалiзму (Ж. П. Сартр, М. Хайдеггер).
Інший аспект диференцiацiї естетичних навчань даної епохи виразився в прагненнi зв'язати естетикуз тiєю або iншою конкретною наукою:
· фiзiологiчна естетика (А. Грапт-Аллен, В. В. Велямовiч);
· психоаналiтична естетика (3. Фрейд, Же. Лакан);
· мистецтвознавча естетика (эстетика Ганслик, Х. Зедльмайр);
· кiбернетична i iнформацiйна естетика (А. Мiль, М. Бензе);
· математична естетика (Дж. Бiркгоф).
Нарештi, естетичнi навчання 19—20 столiтьрозрiзняються тим, який конкретно напрям художньої творчостi вони теоретично обґрунтовують — критичний реалiзм (О. Бальзак росiйськi революцiйнi демократи), натуралiзм (естетика Е. Золя), символiзм (Вяч. Іванов А. Бiлий), абстракцiя (В. Кандiнський).
Роль мистецтва, його функцiї
Основна соцiальна функцiя мистецтва обумовлює структуру художнього способу вiддзеркалення дiйсностi. Вона iменується в естетицiхудожньо-образною.
Художнiй образ є найдрiбнiшою i нерозкладною «клiтинкою» художньої «тканини», в якiй вiдображаються всi основнi особливостi мистецтва: художнiй образ є форма пiзнання дiйсностi i одночасно її оцiнки, що виражає вiдношення художника до свiту; в художньому образi зливаються воєдино об'єктивне i суб'єктивне, матерiальне i духовне зовнiшнє и внутрiшнє.
Будучи вiддзеркаленням реальностi, художнiй образ є i її перетворенням, оскiльки вiн повинен вiдобразити єднiсть об'єкту i суб'єкта i тому не може бути простою копiєю свого життєвого прообразу.
Передаючи людям те, що художник хоче сказати про свiт i про себе, художнiй образ виступає одночасно i як визначене (поетичне, iдейно-естетичне) значення i як несучий це значення специфiчний знак.
Така унiкальна структура художньої «тканини» зближує мистецтво в одному вiдношеннi з наукою, в iншому — з мораллю, в третьому — з продуктами технiчної творчостi, в четвертому — з мовою, дозволяючи мистецтву при всьому цьому зберiгати сувереннiсть, оскiльки воно виявляється носiєм специфiчної iнформацiї, неприступної всiй рештi форм суспiльної свiдомостi.
Тому взаємостосунки мистецтва i iнших способiв освоєння людиною свiту виявляються заснованими на дiалектицi взаємного зближення i взаємного вiдштовхування, конкретнi форми якої обумовлюються рiзними суспiльно-iсторичними i класово-iдеологiчними потребами; в одному випадку мистецтво зближується з релiгiєю i вiдштовхується вiд науки, в iншому, навпаки, розглядається як спосiб пiзнання, спорiднений науцi i ворожий релiгiї, в третьому — протиставляється всiй рештi видiв позаестетичної, утилiтарної дiяльностi i уподiбнюється грi, i т. д.
Оскiльки мистецтво охоплює багато видiв, родiв, жанрiв, загальнi принципи художньо-образної структури заломлюються в кожному з них по-своєму. Кожний конкретний чин художньої дiяльностi має особливий змiст i особливу форму, що обумовлює його своєрiднi можливостi дiї на людину i специфiчне мiсце в художнiй культурi.
мали епiчнi, лiричнi, драматичнi роди художнього мистецтва, рiвно як i жанри романiв i повiстей, поем i симфонiй, iсторичної картини i натюрморту.
Естетична теорiя була схильна всякий раз абсолютизувати сучасне їй конкретне взаємовiдношення мистецтв, внаслiдок чого який-небудь один вид, рiд, жанр мистецтва звеличувався за рахунок iнших i сприймався як якась «iдеальна модель» художньої творчостi, здатна нiби якнайповнiшi i яскраво представити саме його єство.
В ходi свого розвитку, як навчання, – естетика дiстає можливiсть виявляти загальнi закони мистецтва, що лежать в основi всiх його конкретних форм, потiм морфологiчнi закони переходу загального в особливе i iндивiдуальне i, нарештi, iсторичнi закони нерiвномiрного розвитку видiв, родiв, жанрiв мистецтва.
Естетична наука робить свої теоретичнi висновки i узагальнення, спираючись на рiзностороннi дослiдження мистецтва в мистецтвознавчих науках, а також в психологiї, соцiологiї, семiотицi, кiбернетицi; при цьому естетика не розчиняється нi в однiй з наук i зберiгає свiй фiлософський характер, який i дозволяє їй будувати цiлiсну теоретичну модель художньої дiяльностi. Остання може розглядатися при цьому як специфiчна система, що складається з трьохланок — художньої творчостi, художнiх творiв i художнього сприйняття.
Їх зв'язок є особливою формою спiлкування, iстотно вiдмiнною вiд наукової, дiлової, технiчної комунiкацiї, оскiльки витвiр мистецтва орiєнтований на його сприйняття людиною як особою зi всiм її унiкальним життєвим досвiдом, ладом свiдомостi i складом вiдчуттiв, асоцiативною фундацiєю, неповторним духовним свiтом i вимагає, тому, активної спiвтворчостi сприймаючого, його душевної спiвучастi, глибинного переживання i особової iнтерпретацiї.
Соцiологiчний пiдхiд до художньої дiяльностi встановлює конкретну соцiальну детермiнованiсть духовного свiту всiх осiб, що беруть участь в «художньому дiалозi» — особи художника, особи виконавця (актора або музиканта), особи героя художнього твору, особи читача, слухача, глядача. Томудiя мистецтва на людськi душi виявляється формою суспiльного виховання особи, iнструментом її соцiалiзацiї.
Сучасне художнє життя розкривається естетичною наукою як специфiчна сфера прояву загальних соцiально-iсторичних колiзiй епохи, боротьби двох протилежних суспiльних систем, буржуазної i комунiстичної iдеологiй.
Естетика (вiд грецьк. aisthetikos — чуттєвий, плотський), фiлософська наука, що вивчає два взаємозв'язанi кола явищ: сферу естетичного як специфiчний прояв цiннiсного вiдношення людини до свiту i сферу художньої дiяльностi людей.
Обидва основнi роздiли естетики, будучи органiчно взаємозв'язанi, мають вiдносну самостiйнiсть.
естетичної оцiнки i програми художньої дiяльностi. Цей момент нормативностi мав то бiльшу, то меншу питому вагу в естетицi (порiвняємо, наприклад, нормативну естетику класицизму i антинормативну естетику романтизму), проте так чи iнакше науково-пiзнавальнi функцiї естетики завжди переплiтаються з її цiннiсно-орiєнтуючими, iдеологiчними функцiями.
Тривалий iсторичний процес становлення i розвитку естетичної думки прямував поряд обумовлюючих його чинникiв:
- iдеологiчними i соцiально-психологiчними позицiями рiзних класiв i суспiльних груп, якi естетика виражає i теоретично обґрунтовує;
- особливостями предмету вивчення, що змiнюється, — естетичної культури i художньої практики;
- характером фiлософських навчань, з яких зростали або на якi спиралися естетичнi теорiї; позицiями сумiжних наук (мистецтвознавства i лiтературознавства, психологiї соцiологiї i iн.).
i iндивiдуальне i, нарештi, iсторичнi закони нерiвномiрного розвитку видiв, родiв, жанрiв мистецтва.
Естетична наука робить свої теоретичнi висновки i узагальнення, спираючись на рiзностороннi дослiдження мистецтва в мистецтвознавчих науках, а також в психологiї, соцiологiї, семiотицi, кiбернетицi; при цьому естетика не розчиняється нi в однiй з наук i зберiгає свiй фiлософський характер, який i дозволяє їй будувати цiлiсну теоретичну модель художньої дiяльностi. Остання може розглядатися при цьому як специфiчна система, що складається з трьохланок — художньої творчостi, художнiх творiв i художнього сприйняття.
Соцiологiчний пiдхiд до художньої дiяльностi встановлює конкретну соцiальну детермiнованiсть духовного свiту всiх осiб, що беруть участь в «художньому дiалозi» — особи художника, особи виконавця (актора або музиканта), особи героя художнього твору, особи читача, слухача, глядача. Томудiя мистецтва на людськi душi виявляється формою суспiльного виховання особи, iнструментом її соцiалiзацiї.
Список використаної лiтератури i джерел:
3. Волькенштейн В. М.; «Опыт сучасної естетики», М.—Л., 1931 р.;
4. Виноградов І. О.; «Питання марксиської поетики», Л., 1972 р.;
5. Гiлберт К., Кун Р.; «Історiя естетики», М., 1960 р.;
6. Каган М. С.; «Лекцiї по марксистсько-ленiнськiй естетицi», Л. 1988 р;
7. Маркс К., Энгельс Ф.; «Про мистецтво»; т. 1—2, М., 1967 р.;
8. Ленин В.І.; «Про лiтературу i мистецтво»; М., 1969 р.;
9. Плеханов Г. В.; «Лiтература i естетика», т. 1—2, М., 1958 р.;
11. Недошивiн Р. А.; «Нариси теорiї мистецтва», М., 1953 р.;
12. Сучасна книга по естетицi. Антологiя, пер. з англ., М., 1957 р.;
13. Павлов Т.; «Вибранi фiлос. твори», пер. з болг., т. 4, М., 1963 р.;
14. Кох Р.; «Марксизм i естетика», М., 1964 р.;
| 
